Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Методологічне відображення обумовлене самою природою пізнавального процесу. За словами Ст. Тулмина, «людина пізнає, але разом з тим і усвідомлює, що пізнає». І у тій мірі, у якій підсилюється відображеність пізнавальних процесів, вони стають більш глибокими й адекватними тим проблемам, що виникають у процесі пізнання [140, c. 91]. Методологічне відображення, осмислення основ, умов, тенденцій і завдань пізнання - необхідна сторона в розвитку кожної конкретної науки. Хоча відображення виступає як невід'ємна властивість наукового знання, на відміну від донаукового і позанаукового, посилення уваги до відображення характерне для тих етапів розвитку науки, коли виникають сумніви в надійності вихідних засад теорії. Ще на початку минулого століття Г. Радбрух помітив, що інтерес до методології - ознака «хвороби науки», на що Б. Кістяківський заперечив, що втрата інтересу до методології може бути «причиною хвороби» [140, c. 3-18].

Історія правознавства яскраво ілюструє цю тезу численними дискусіями, що спалахували у переломні етапи його розвитку та торкались як світоглядних, так і суто теоретичних проблем. Характерною рисою нинішнього етапу розвитку вітчизняної юридичної науки є подолання вузьконормативного підходу до осмислення правової реальності, відповідно до якого сформувалися і домінуюча в теорії права фундаментальна теоретична схема, і пануючі концептуально-методологічні установки в правопізнанні загалом [99, c. 3-12]. Саме цим обумовлена значимість методологічних досліджень, які мають бути внутрішнім відображенням науки і визначати важливі передумови вирішення теоретичних проблем, що при цьому виникають. Аналіз публікацій вітчизняних науковців засвідчує, що все ще проблематичним є статус та пізнавальні можливості методологічних досліджень в структурі правової науки, які або надмірно спрощуються до рівня «методики написання наукового тексту», або ж взагалі виводяться за межі правознавства як «загальнотеоретичний рівень» осмислення правової реальності.

Ще на початку 90-х рр. минулого століття, тобто тоді, коли потреба в методологічних дослідженнях вже постала достатньо відчутно, М.І. Козюбра відзначав, що «на даний час немає єдності в розумінні понять «метод», «методологія» і похідних від них» [100, c. 5]. Невизначеність у загальних питаннях проблеми дається взнаки при зверненні до більш «вузьких», галузевих методологічних проблем. Аналіз дискусій на міжнародних, загальноукраїнських наукових конференціях з питань методології правознавства (Харків, 1996 та 2002 р., Одеса, 2012 р. ) засвідчує, що досить часто методологічними визнаються будь-які теоретичні проблеми [65]. Водночас досить повільно в площину теоретичного аналізу вводяться наскрізні онтологічні та гносеологічні проблеми правової науки, що за своїм змістом є методологічними.

У цьому контексті важливим стає визначення статусу (зокрема - дисциплінарного) методологічних досліджень проблематики правового пізнання. Традиційним для вітчизняної науки є тлумачення методології науки як одного з різновидів філософського знання. Тепер фундаментальні методологічні проблеми також досить часто розглядаються або як безпосередньо філософські, або як такі, що вимагають ґрунтовного філософського осмислення у межах спеціальної науки. Це стає підставою для визначення методологічного дослідження як філософського знання. Але таке припущення є суттєвим звуженням проблеми. У ході будь-якого наукового дослідження виникають гносеологічні проблеми, що за своїм характером є методологічними і мають бути віднесені до різних рівнів методологічного знання (філософського, загальнонаукового, спеціальнонаукового, окремонаукового), але їх вирішення можливе лише у межах спеціально-наукового аналізу і стосовно спеціально-наукових цілей. В іншому випадку аналіз виходить за межі певної дисципліни. У цьому є суттєвий ризик. Предметна сфера сучасної теорії права є не лише відкритою для проблем, витоки яких в спеціальних науках, а й значною мірою потребує таких зовнішніх стимулів. Однак для правознавства виведення методологічних проблем за його межі, в сферу «чистої філософії» досить рідко є корисним, оскільки при цьому найчастіше втрачається зв'язок з «практичними» витоками методологічної проблеми, що зводиться до досить значних абстракцій.

Правила і принципи правопізнання не містяться в готовому вигляді в певній методології і не виводяться автоматично з неї. Розробка методології - результат спеціальних наукових досліджень. Методологія не може ототожнюватися з теорією предмета, а становить специфічну метатеорію, спрямовану на дослідження правопізнавального процесу. Причому така метатеорія ніякою мірою не накладається на науку, як щось зовнішнє стосовно неї, раз і назавжди дане. Її проблематика розвивається і збагачується в міру того, як стає усе складнішим, диференційованим і різноплановим саме правопізнання, обумовлене потребами правового регулювання різних сфер правової діяльності.

Хоча в літературі не сформувалося єдиного визначення предмета методології, проте як основний об'єкт методологічних досліджень найчастіше виділяється аналіз наукових теорій і науково-практичної діяльності. «Безвідносно до різновиду чи рівня дослідження, - пишуть В.А. Лекторський і В.С. Швирьов, - можна говорити про методологічний аналіз там, де розкриваються ті елементи пізнавального процесу, що виступають як засоби й умови одержання знання конкретного типу» [66, c. 41-59].

Однак при цьому слід погодитися з висновком Е.Г. Юдіна, який відзначив «неможливість дати аналітичне визначення методології через виділення її предметної сфери, оскільки ця сфера різнорідна і безупинно трансформується» [60, c. 267]. Тобто визначення має бути функціональним і окреслювати лише загальний контур проблематики, інакше залишається можливість перетворити методологічне знання на «нормативні» теоретичні приписи, якими мають керуватися дослідники. Саме такий характер мали уявлення про сутність методологічного знання, які існували в радянському правознавстві вже з початку 20-х рр. минулого століття, а в «трансформованому вигляді» окремі риси такого підходу зберігаються і в сучасних умовах в різних спробах обґрунтовувати теоретичний «монізм» чи будь-які інші методологічні канони. Як відзначав І. Разумовський на початку 20-х рр. XX ст., «правильний методологічний підхід до юридичних понять полягає в тому, щоб підходити до них, як до понять історичного матеріалізму». Ця теза стала основою для радянської (марксистської) парадигми методологічного знання, що ґрунтується на двох базових положеннях: а) застосування до правопізнання гносеологічних та епістомологічних постулатів марксизму; б) пізнання права, виходячи з «класової природи» його специфічної форми - «радянського права», тобто права тоталітарного ладу, що формується. У цьому сенсі досить типовим було розуміння правової методології Д. Могеровським, який виходив з того, що в умовах перехідного періоду «встановлення методологічних меж вивчення права» винятково важливо для застосування «диктатурою пролетаріату такого тонкого знаряддя, як право». Намагаючись визначити сутність методології через її базові засади (принципи), Д. Могеровський відзначав, що у сукупності методологічні принципи утворюють «єдиний теоретичний метод пізнання права». Зміст методологічних принципів визначається базовими положеннями «марксистської теорії соціального буття та марксистською методологією діалектичного матеріалізму: «залежність свідомості від буття», «розгляд предмета діалектично - як суперечливого буття, що розвивається»; «включення практики (діяльності), як критерію і мети пізнання». Він виділяв чотири методологічних принципи та підкреслював їх значення у пізнанні права: а) «діалектичний - ставить радянське право в зв'язок із усіма суспільними відносинами, що існують у суспільстві; б) економіко-матеріалістичний - розкриває залежність правових відносин від виробничих відносин і обумовленість обох ступенем розвитку продуктивних сил; в) соціально-класовий - розкриває ті класові протиріччя, що продовжують існувати в суспільстві… і народжують своєрідні функції радянського права…, які в межах, обумовлених характером розвитку продуктивних сил дають можливість панівному класу керувати діями соціальних груп і класів, насильно видозмінювати деякі соціальні відносини. Однак самі по собі методологічні принципи ще не дають бачення «живого предмета» права, оскільки все ще існує «мрячна завіса невизначеності». Її розвіяти покликане з'єднання методологічних принципів з «методологічною технікою», основними елементами якої є: а) «метод науково-допоміжний - догматичний чи формально-юридичний (а також його різновид - історико-догматичний метод)», завдання якого - пошук «об'єктивно-логічного змісту діючих норм позитивного права; б) «політико-правовий метод (чи соціально-технічний)», що визначає ті правові форми (технології), за допомогою яких реалізується політика пануючого класу [89, c. 24-31]. Так виглядало історично перше бачення правової методології з позицій марксизму. У дискусіях цього періоду приймалися різні форми, однак ці відмінності в тлумаченні проблем не скасовували співпадіння поглядів на головні характеристики методології правопізнання. А саме:

1)визнавався нормативний характер методології - вона інтерпретувалася як жорстко визначені межі пізнання, «звід керівних початків», слідування яким було не тільки критерієм науковості, а й партійності;

2)у структурі методології визначалося концептуальне теоретичне ядро («методологічні принципи») і сукупність пізнавальних інструментів («методи пізнання», «методологічна техніка» і т.п.); при цьому визнавалося, що предмет дослідження визначається вихідними методологічними принципами;

3)теоретичне ядро методології - певний тип праворозуміння, що ґрунтується на марксистських постулатах; саме тут у 20-і рр. ХХ ст. проявилася досить помітна концептуальна розмаїтість марксистських досліджень; однак ці розбіжності не виходили за межі базових постулатів марксистської теорії (економічний детермінізм, зв'язок права з інтересами класу й ін.); і тому не створювали реального теоретичного плюралізму;

4)визнавалася необхідність використання формально-догматичного методу (а також інших - наприклад, порівняльного, історичного й ін.) як підлеглих «єдиному теоретичному методу» - діалектичному матеріалізму в його застосуванні до життя суспільства.

Методологічна проблематика із кінця 20-х рр. була витиснута зі сфери наукового дослідження. Панівна доктрина у науці права виходила з чисто нормативного бачення методології, що задається конкретній науці ззовні, у виді готових процедур дослідження, що випливають з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна. Але правотлумачення цих текстів було надано лише окремим науковцям. Фактично за своїм змістом це був прояв ідеологічного панування правлячої партії в сфері соціальних та гуманітарних наук. Теоретичні дискусії 30-х рр. про праворозуміння (сутність права) тому очевидне підтвердження [47].

Ситуація змінилася лише на початку 60-х рр., коли питання методології стали предметом широкого обговорення, що співпадало із загальною переорієнтацією радянського суспільствознавства на осмислення шляхів і засобів пізнання. Незважаючи на деяке послаблення ідеологічного обмеження проблематики цих теоретико-методологічних досліджень, в основному збереглася установка на їхню нормативність для правової науки загалом. Визнавалося існування певних теоретичних схем, що мають нормативну силу як прескриптивні норми для сукупного і для індивідуального суб'єкта наукової творчості. Розробка таких нормативних схем покладалася на «марксистську методологію пізнання», яка формується за межами правової науки [14]. Тож відбувається іделогізація певного різновиду праворозуміння. В умовах недемократичного суспільства ідеологізація теорії підкріплюється її специфічною соціально-політичною інституалізацією, тобто включенням у систему цінностей, що підтримують державу і нею заохочуються.

Як відзначав І. Грязін, можна розглядати чотири парадигми методології правової науки в радянському правознавстві, що хоча і виникають одна за одною, але до кінця 80-х рр. вони існували, багато в чому накладаючись і тісно взаємодіючи [93]. Ця «мультипарадигмальність» стала багато в чому відправним моментом для методологічних досліджень у правовій науці України, що відтворювали проблематику та підходи, визначені у цих парадигмах.

Перша парадигма була вперше представлена в працях В.П. Казимирчука, який вбачав завдання методологічних досліджень у тому, щоб визначити як «номенклатуру» використовуваних у правовій науці методів, так і їх можливості, спосіб застосування, і, чи не найголовніше - субординацію. При цьому методологія визначалася як «застосування обумовлених теоретичними принципами матеріалістичної діалектики системи логічних прийомів і спеціальних методів (способів) дослідження правових явищ» [148]. Зазначимо, що в третій групі цих методів (після «загального методу - марксистської матеріалістичної діалектики» і «загальнонаукових методів»), був названий і «конкретно-соціологічний метод» [148, c. 46]. У сукупності ці методи склали, на думку В.М. Сирих, «метод правової науки», а методологія була теорією цього методу [98].

Друга парадигма, найповніше сформульована у працях Д.А. Керімова, в основному стосувалося застосування у правопізнанні «загального методу» - матеріалістичної діалектики, категорії якої (насамперед, ті, що відображають структурні і каузальні процеси) використовуються як пізнавальний засіб у переосмисленні змісту категорій правових наук. Важливо відзначити, що сам Д.А. Керімов визнавав, що його робота обмежується застосуванням законів і категорій діалектики не до права взагалі, а лише до його «сутнісних проявів», для пізнання реальних правових явищ на основі діалектики необхідні «колективні зусилля» [170, c. 35]. Корисність такого підходу для юридичної науки була досить спірною, тому що юридичний матеріал служив не більш ніж ілюстрацією того, що категорії діалектики універсальні як «посуд», що може бути наповнений чим завгодно. Досить симптоматичним варто вважати визнання Д.І. Луковської: «Інтерес філософів до методологічних розробок юристів відносно невеликий», а твердження Д.А. Керімова про співпрацю загальної теорії права й історичного матеріалізму вона визнає «скоріше перспективним, чим констатуючим реальний стан справ» [80].

Третя парадигма, представлена у найбільш завершеному вигляді працями А.М. Васильєва, основним змістом методології визнає «специфічну логіку права і систему правових категорій, що відображають її», на основі чого, власне, і відбувається вирішення «проблеми самопізнання в правознавстві» [54]. Однак, загалом цей підхід не отримав поширення через складність конструювання розгорнутих та завершених категоріально-понятійних рядів в умовах дискусійності багатьох теоретичних питань як на рівні загальної теорії права, так і в галузевих науках.

Четверта парадигма, що сформувалася наприкінці 70-х - початку 80-х рр., представлена як у конкретних досліджених проблем правосвідомості, правовідносин, так і в працях з історії політико-правових учень, що були за своїми функціями скоріше методологічними дослідженнями, ніж чисто історико-описовим [30]. В межах цієї парадигми увага акцентувалась на двох тематичних блоках: а) аналіз соціокультурної обумовленості правопізнання (у працях з історії правових ідей та правової науки); б) визначення ролі теорії як «способу» отримання нового знання (у працях з теорії права). В останньому випадку визнавався системний характер правової науки, наявність у ній фундаментальних наукових проблем, що мають методологічне значення для дослідження конкретних правових явищ та процесів. Перелік таких фундаментальних (методологічних) проблем вже не обмежувався проблемою сутності права, а поступово розширювався за рахунок формулювання інших проблем. При цьому було запропоновано інше розуміння методології, що вело від спрощеного «механічно-сумативного» визначення методології, як певним чином організованої системи методів, до більш складної картини, де головний акцент зміщався убік аналізу методологічних функцій теоретичного знання. Однак у радянському правознавстві всі сфери методологічного знання об'єднувало намагання отримувати певні стандарти, еталони наукового пізнання правових явищ, що мали відповідати світоглядним орієнтирам марксизму. Хоча безпосередньо нормативність методологічного знання не проголошувалась, але фактично визнавалася його іманентною ознакою.

На відміну від спрощених, ідеологічно заангажованих підходів, що були характерні для радянської правової науки, методологію в сучасній українській юридичній науці намагаються розглядати як складне багатоаспектне утворення. Наприклад, М.І. Козюбра віддає перевагу «широкій, синтетичній інтерпретації методології юридичної науки, коли вона включає до себе два ряди явищ: а) «систему принципів та способів організації теоретико-пізнавальної діяльності в сфері дослідження державно-правової дійсності»; б) «вчення про цю систему» [20, c. 8].

Багатоаспектність, багатосторонність методологічного знання обтяжена можливою абсолютизацією ролі тих чи інших методів у правопізнанні. Кожен окремий науковий метод, будучи правильним і ефективним при вирішенні своїх специфічних завдань, може бути абсолютизований, гіпертрофований при його методологічній канонізації. Це стає можливим у певному соціокультурному контексті.

У методологічних дослідженнях вітчизняних науковців не завжди адекватно відтворюється принцип, що став загальновизнаним в сучасній науці права. Пізнавальні засоби мають розглядатися у поєднанні з суб'єктом, що їх застосовує. Тобто методологічний аналіз правопізнання передбачає виокремлення особливого предмета - діяльності суб'єкта правопізнання, включеного у певний соціокультурний контекст. Тобто методологія вивчає як правила, методи і принципи наукової діяльності, так і прояви активності суб'єкта, що пов'язані з його світоглядом, соціально-культурними умовами його діяльності, його ціннісними орієнтаціями. Тобто методологія правової науки до певної міри набуває ознак «соціології правової науки», оскільки саме так можна адекватно розкрити витоки та напрямки активності суб'єкта пізнання, який не може розглядатися лише як абстрактна «гносеологічна» сутність [23].

Крім епістемологічних структур, що породжують наукові форми правового знання, для методології правопізнання важливі аналіз позанаукових пізнавальних структур. Гносеологія містить усі форми пізнання - як наукові, так і позанаукові. Важливим моментом базового знання для правової науки стає система правових норм і специфічне духовно-практичне пізнання, включене в юридичну практику як правові норми. Очевидними передумовами формування методологічних засад і засобів наукової діяльності в сфері пізнання права в сучасних дослідженнях все частіше виступають і ті різновиди правопізнання, що не є науковими за своїм змістом і засобами. Зокрема, методологічному аналізу піддається і нерозривно зв'язана з науковою, діяльність у галузі юридичної практики. Вивчення пізнавальної сторони юридичної практичної діяльності (правотворчість, правозастосування, масова правова поведінка) досить довго залишалося поза межами ґрунтовних теоретико-правових досліджень. Іноді дослідження мали фрагментарний характер, стосувалися окремих сторін цього феномена (наприклад, правового інформування, правової культури і т. п.). При цьому не враховувалася особлива когнітивна природа цього процесу, а як єдина прийнятна модель правопізнання, своєрідний еталон передбачалося теоретичне правопізнання.

Специфіка юридичної практики пов'язана з іншими видами соціальної практики полягає у тому, що у ній істотно вищий ступінь раціоналізації, формалізації, стандартизації пізнавальної діяльності. Однак це не може бути основою для ототожнення принципів і форм теоретичного і практичного правопізнання. Теорія як фактор духовного життя може завершити практичну роботу лише разом з позанауковими формами освоєння світу, зорієнтованими на життєво-практичні завдання, розв'язувані ідеально, з виробленням відповідних цілей і цінностей. Саме тому позанаукові форми, які можуть бути зовнішніми («чинники») або внутрішніми («форми») для наукового правопізнання, не можна не враховувати при дослідженні правопізнавального процесу.

Аналіз припускає виявлення усіх форм і способів пізнання. Цей аналіз, безсумнівно, важливий, тому що дозволяє виявити специфіку права. Це доречно відзначити у зв'язку з досить помітними сцієнтистськими за своїм змістом тенденціями абсолютизації наукового знання, уявленнями про науку, як єдиний засіб вирішення проблем пізнання у сучасному світі. Подібні тенденції виявляються часом і в правовій теорії, коли правотворчість пов'язується винятково з науковим пізнанням соціально-правової дійсності.

Досить спірним є намагання при вирішенні сучасних методологічних проблем правознавства (особливо у галузевих науках) «повернутись до витоків», тобто спертись на традиції «класичної юриспруденції». Часто це відбувається при свідомому нехтуванні тими теоретико-методологічними підходами, що формуються в сучасному світі, як відповідь на новітні риси правового життя. В останні роки важливим фактором розвитку і правового життя і правознавства стає глобалізація права, тобто посилення єдності в розмаїтості транснаціонального розвитку права, як соціального феномена, усе більше визначеного не стільки політичними функціями національних держав, скільки спільністю соціального і політичного розвитку сучасних демократій [25]. Наслідком цього стають не лише процеси гармонізації національних правових систем, а й зближення національних правових шкіл як у частині проблематики досліджень, так і світоглядно-теореичних орієнтаціях та методологічних підходах.

Вже у середині 80-х рр. стала очевидною обмеженість позитивістських інтерпретацій методології. Методологічні дослідження вступили в смугу впливу постмодернізму. Це значною мірою пояснюється тим, що первісна програма постмодернізму в рамках правознавства була трохи пом'якшена, ослаблено її «деконструктивний порив» і прийнято деякі постулати «традиційних підходів», перш за все - нормативізму. Хоча загалом не варто переоцінювати значення постмодернізму в розвитку правової науки, де його вплив, за свідченням А. Ханта, був обмеженим і фрагментарним [626], в сфері методологічних досліджень деякі положення постмодернізму стали визначальними, дозволивши звернути увагу на нові проблеми розвитку юридичної науки. Відзначимо деякі з них, що належать до площини теоретико-правового аналізу.

1)було сформульовано завдання переосмислення ролі юридичної науки не тільки як «інструментальної науки» стосовно практики, а й аксіологічної (пов'язаної зі світом цінностей і ідей), риторичної (спрямованої на формування певних способів конструювання соціальної реальності і здатної на «переконання» за рахунок не логіки, а форми);

2)у розумінні суб'єкта правопізнания було істотно підірвано віру в його незалежність, створене обґрунтування релятивізму, як універсального підходу в інтерпретації результатів наукового пізнання;

3)розкрито взаємозв'язок наукових і позанаукових форм правопізнання, які визнавалися однопорядковими, що значно послаблювало позитивістську установку на пріоритетність «наукової істини»;

4)обґрунтовано необхідність реконструкції процесу отримання наукового знання, що має різні форми залежно від соціокультурного контексту;

5)розкрито природу сучасної правової науки як складного та структурованого інституту, що має не лише численні функціональні зв'язки з зовнішнім середовищем, до якого, насамперед, мають належати юридична практика, юридичні інститути (організації), політична система, ціннісні структури, а також й внутрішні соціальні регулятори; розкриття регулятивної ролі внутрідисциплінарних норм і стандартів наукової творчості давало пояснення такої нетривіальної, але досить поширеної ситуації, коли задекларовані методологічні орієнтації розходилися з реальним процесом дослідження;

6)з'ясовано, що найбільш наочно постмодерністська «реконструкція» принципів методологічної свідомості виявляється в аналізі тих «посередників», що неминуче присутні у суб'єкт-об'єктних відносинах у процесі правового пізнання; насамперед, звернуто увагу на роль таких чинників:

а)повсякденної мови і якісних «образів» позанаукового правопізнання, які воно здатне привнести в процес наукового пізнання;

б)професійної термінології, що значною мірою ґрунтується на термінології позитивного права, і тому, не може не визначати особливості наукового опису і пояснення правової реальності; текст правових досліджень нормативно-правових текстів стає об'єктом аналізу, що дозволяє виявити крос-культурні розходження, специфіку дії конкретно-історичних і політичних умов функціонування правової науки [631];

в)стандартів «правового дискурсу», як основи «риторики» правової науки, що припускає певні стандарти створення науково-правових текстів, у яких власне й об'єктивується теоретичне правопізнання. Дослідження текстів юридичної науки («риторики правознавства») у західній правовій науці має сталі традиції та досить цікаві результати, що розширюють бачення процесів теоретичного правопізнання.

Загалом можна говорити про те, що в сучасній правовій науці (як континентальній, так і в країнах common law) існує відносна єдність поглядів у розумінні місця і функцій методологічного знання в структурі правової науки. Найбільш суттєве зводиться до таких положень.

По-перше, під методологією розуміється не стільки створення нормативних зразків наукового правового пізнання через виділення найбільш точних і адекватних пізнавальних засобів, скільки відображення конкретного пізнавального процесу в його наступних вимірах: типологічному (тобто структура процесу пізнання, його різновиди, типологія методів і т.п.), історичному (зміна парадигм та способів правопізнання в єдності з динамікою суспільних умов) і соціокультурному (зв'язок науки з зовнішнім середовищем і наука як соціальний процес).

По-друге, методологічні дослідження у правовій науці - це внутрішньодисциплінарний дискурс на основі використання різних підходів. При цьому локалізація цієї проблематики у предметній сфері загальної теорії права є одним з найбільш обґрунтованих та поширених варіантів, який забезпечує ґрунтовність та корисність методологічних досліджень.

По-третє, серед завдань методологічних досліджень пріоритетними - вважати такі:

а)аналіз реального механізму функціонування правової науки як різновиду пізнавальної діяльності (як в історичній динаміці, так і в конкретних ситуаціях), що передбачає, перш за все, систематизацію знань про проблематику правових досліджень; використовувані підходи, методи, техніки і т.п.; способи і форми наукової комунікації і зв'язки науки з практикою, масовою свідомістю; такий аналіз виявляється найефективнішим за умови поєднання досліджень історичної динаміки пізнавальних ресурсів науки та досліджень специфічних пізнавальних ситуацій, чим і обумовлена необхідність включення історико-типологічного аналізу в структуру методологічного дослідження;

б)аналіз епістемологічних і онтологічних проблем правової науки; йдеться не про підміну спеціально-наукових досліджень, а про дослідження, в яких онтологічна проблематика «обтяжена» епістемологічними завданнями і має двояку обумовленість; з одного боку, це - проблеми юридичної практики, а з іншого - власні потреби правознавства, яке потребує оцінки наявних та пошуку нових адекватних пізнавальних засобів; очевидно, розробка цієї проблематики найбільш плідна на рівні теоретико-правових досліджень, які забезпечують експертизу пізнавальних засобів та прийомів;

в)аналіз етосу правової науки, тобто вивчення того, як організована сама юридична наука, які норми і цінності в ній вироблені для регуляції наукової творчості і правової комунікації дослідників, яким має бути (і яким є реально) набір етичних стандартів науки, які соціальні чинники впливають на наукову діяльність тощо.

На підставі зазначеного, теоретично обґрунтувано положення, за яким методологія правознавства базується на вченні про структуру, логічну організацію, принципи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно-правових явищ. Методологія правознавства є складним багатоплановим утворенням, що охоплює проблеми структури юридичного наукового знання загалом і особливо його теорій, концепцій, тенденції виникнення, функціонування і зміни наукового знання, а також його класифікації, типології, понятійний апарат методології та її наукову мову, структуру і склад методологічного підходу та інших наукових методів, що застосовуються у юридичній науці; формалізовано методики і процедури конкретних юридичних досліджень, доведено своєрідність методології правознавства, яка проявляється у тому, що вона адаптується до предмета науки і відповідним чином модифікує його для розв'язання властивих їй завдань. Це є підставою вважати, що саме методологія правознавства розробляє як теорію застосування різних підходів, так і ті наукові знання про предмет, які і надалі при їхньому використанні в інших дослідженнях набувають методологічного характеру.

Найбільш суттєве значення для правознавства мають зміни у підходах до теорії пізнання, що відображають перехід від класичної до некласичної та постнекласичної наукової раціональності. В сучасних умовах ідеал природничо-наукового знання перестає бути універсальним способом наукового пізнання, який визначає базові стандарти та принципи наукового пізнання взагалі. Перспективнішим виявляється варіант, у якому природничо-наукове знання розглядається як окремий, граничний випадок гносеології та методології, що більшою мірою базується на зразках гуманітарного та соціального знання [32].

Ці тенденції загострюють проблему методологічного самовизначення юридичної науки, що змушена відмовлятися від беззастережного слідування канонам «позитивної» науки. У зв'язку з цим слід визначити ще один важливий чинник оновлення методології вітчизняної правової науки - критичне переосмислення можливостей та меж використання «теорії відображення» як основи гносеології права. Дослідження проблем правопізнання у радянській науці завжди опиралося на «стандартні процедури» вирішення гносеологічних проблем, що запозичувалися (найчастіше у незмінному виді) з марксистсько-ленінської гносеології. Тому тепер, з позицій науки початку нового тисячоліття, аналізуючи світоглядно-теоретичні засади сучасного правознавства, важливо визначитися в тому, що в марксистсько-ленінській гносеології все ще зберігає своє евристичне значення, а що слід відкинути. Це питання далеко не тривіальне і пов'язане не тільки зі специфічною ситуацією в пострадянській науці, що обумовлено потребою критичного перегляду теоретичної спадщини радянських часів. Воно відображає загальну проблематичність сучасної (чи точніше традиційної) гносеології, що втрачає своє фундаментальне становище в структурі теоретичного знання. Існує досить широкий спектр оцінок перспектив традиційної гносеології, серед яких знаходимо не лише досить помірковані заклики до її реформування, а й спроби обґрунтувати необхідність її заміни певним набором інших дисциплін, що вивчають людське пізнання.

У 90-х рр. науковцями проведено докладний аналіз теоретичної спадщини марксистсько-ленінської науки у сфері гносеології та епістемології, виявлено основні проблемні вузли, без розв'язання яких подальший прогрес у цій сфері неможливий. Ці висновки можуть бути запропоновані як певні теоретичні орієнтири в переосмисленні гносеологічної проблематики сучасного правознавства, врахування яких необхідне у дослідженні епістемологічного статусу методологічного підходу.

Теоретичне відображення сучасного наукового дискурсу дає все більше підстав для обґрунтування неповноти та проблематичності тлумачення наукового пізнання, як безпосереднього одержання «копії», «образу» реального світу. Поняття «відображення» фіксує скоріше кінцевий результат, ніж істотну сторону пізнавальної діяльності. Цей процес далеко не завжди має відображаючу природу, в більшій мірі він реалізує творчі підходи, засновані на продуктивній уяві, соціокультурних передумовах, індивідуальному і колективному життєвому досвіді. У зв'язку з цим необхідним стає розмежування розуміння відображення як атрибутивної властивості матерії і як специфічної пізнавальної ситуації, що за змістом не може поглинати всі гносеологічні механізми теоретичного правопізнання [33, c. 11].

Зміцнюється переконання у необхідності подолання ситуації, коли на рівні світоглядних постулатів визнавалася історична природа й обумовленість пізнання та суб'єкт-об'єктних відносин процесу пізнання, то в практиці реальних теоретичних (стосовно нашої проблеми - теоретико-правових) досліджень ця обумовленість не розкривалася - «теорія пізнання ототожнювалася лише з абстрактним гносеологічним підходом» [33, c. 13]. Наприклад, це наочно виявляється у розумінні природи суб'єкта пізнання, що тлумачиться одночасно і як абстракція індивідуального емпіричного суб'єкта (здійснюючого «живе» споглядання), і як «свідомість взагалі», тобто гранично абстрактний суб'єкт, позбавлений будь-яких конкретно-історичних характеристик. Про це образно писав В. Дільтей ще на початку століття: «У жилах суб'єкта, що… пізнає..., тече не дійсна кров, а розріджений сік свідомості у вигляді чисто розумової діяльності» [33, c. 158].

У сферу аналізу мають бути повернені ті види знання (пізнання), що не відповідають критеріям раціональності та стосуються позанаукового пізнання. У марксистській гносеології науки заперечувалася необхідність включення в об'єкт аналізу різних форм позанаукового знання. Сучасна гносеологія виходить з того, що такі пізнавальні феномени насправді є не «пустоцвітом на дереві пізнання», а додають повноту і завершеність пізнавальній діяльності людини в усіх сферах [23].

Стало очевидним, що наукова раціональність у традиційному («класичному») розумінні не відображає реального процесу наукового пізнання, що не зводиться до логічних процедур застосування методу, а припускає наявність «відповідного процесу», як свого ядра. На цій основі запропоноване нове методологічне бачення наукової раціональності. У цьому випадку сутність раціональності розкривається через обумовленість наукової діяльності відповідними інститутами, що визначають її форми і стандарти оцінки. Такими стандартами є парадигми, ціннісні системи, світоглядні орієнтації і т.п. Раціональність виходить з антропологічних характеристик суб'єкта і умов його діяльності.

Відмова від абсолютизації принципу відображення, як базової пізнавальної процедури, допускає відновлення і переосмислення ролі тих процедур, що відображають комунікативний характер наукового пізнання (конвенції, інтерпретації, репрезентації). У зв'язку з цим отримуємо теоретичне підґрунтя для більш коректного розгляду проблеми «конструювання правової реальності», яка все більше привертає увагу правознавців.

Істотно переосмислюється як традиційне співвідношення суб'єкта з об'єктом, так і саме розуміння об'єкта. Тому іншим буде тлумачення таких звичних для вітчизняного теоретичного дискурсу понять, як «об'єктивна реальність», «суб'єктивне й об'єктивне», «суб'єктивність» і т.п. Вони найчастіше не тільки наповнюються новим змістом (що пов'язано з відмовою від жорсткого слідування схематизованим і спрощеним стандартам марксистсько-ленінської гносеології), а й доповнюються новими категоріями, що часто запозичаються з інших наук, котрі мають своїм об'єктом пізнання. Досить виразно ця проблема постає у сучасних дослідженнях проблеми «суб'єкта правовідносин». Заперечується універсальність та незмінність суб'єкта правового життя, пропонується його визначати не лише як певні юридичні фікції («логічні конструкції, створені для спрощення юридичного пізнання»), а як «живі», «повнокровні» суб'єкти, що діють у певних умовах, мають певні способи самоідентифікації як суб'єкти правовідносин.

1.3 Осмислення методології права

Нормативна сила права визнається такою мірою, якою в ньому втілена справедливість, що виражає мінімальні вимоги любові людини до іншої людини як визнання її прав. Значення ж позитивного права вбачається в захисті справжнього людського співіснування, яке неможливе без взаємного визнання суб'єктивності іншого. Момент міжсуб'єктної взаємодії зберігається як основа в герменевтичних і комунікативно-дискурсивних підходах до права, які обґрунтовують адекватну інтерпретацію функціонування права в умовах розвинутої демократії та зіткнення цінностей різних культур у сучасному світі. Слід підкреслити, що осмисленню права в парадигмі інтерсуб'єктивності, що прагне подолати обмеженість інших моделей праворозуміння і їхню ізольованість одна від одної, властиві не тільки переваги, але і недоліки, певна обмеженість. Так, йдучи від “договірних” концепцій права, за основний елемент правової реальності інтерсуб'єктивний підхід бере правовідносини. Однак правова особа (суб'єкт) з правовідносин безпосередньо не викристалізовується. Якщо не постулюються права людини, тобто ідея права, то всі правовідносини будуть фрагментарними. Тож в осмисленні правової реальності, залежно від теоретичного і практичного завдання, кожний з підходів може бути застосований відповідно до принципу доповнювальності при одночасному визнанні пріоритетності позиції інтерсуб'єктивності, яка виражає особливості сучасної філософсько-правової рефлексії і зберігає гуманістичне значення природно-правового мислення. Другий розділ “Осмислення права в соціокультурному контексті” присвячений розкриттю соціокультурних передумов концепції правової реальності. На основі виявлення домінуючої установки правосвідомості аналізується досвід поєднання універсальних правових цінностей з цінностями національної культури у творчості провідних представників дореволюційної української і російської філософсько-правової думки і його вплив на вибір методологічних пріоритетів у сучасному правопізнанні. У першому підрозділі “Універсально-цивілізаційне і культурно-специфічне в осмисленні права” звертається увага на особливу значущість у процесі демократичного реформування правової системи знаходження оптимального співвідношення універсально-цивілізацій-них і культурно-специфічних моментів у правосвідомості, оскільки правова система, що реформується, повинна, з одного боку, засновуватися на універсальних правових принципах, а з другого орієнтуватися на певну культурно-правову традицію. Відкидаючи крайнощі надмірної універсалізації і партикуляризації ідеї права, розв'язання проблеми автор вбачає в одночасному визнанні ідеї права універсальною ціннісною основою сучасної цивілізації і специфічних для кожної культури способів її виправдання, які детермінуються особливостями національного характеру і національного світогляду. Близькість національних культур і, відповідно, правових традицій, а також спільність сучасних трансформаційних завдань зумовлюють можливість і необхідність паралельного аналізу українського і російського національних характерів і виявлення міри їх сумісності з універсальною ідеєю права. Робиться висновок про те, що відмінні риси як російського національного характеру (етичний максималізм, прагнення до абсолютного втілення ідеалу, недовіра до формального аспекту культури), так і українського (емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до свободи, рухливість), хоч і створюють певні ускладнення в процесі формування національної правосвідомості, однак не є непереборною перешкодою для визнання і виправдання універсального змісту ідеї права. Вони зумовлюють специфічний мотив виправдання права екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості. Формування цього ідеалу пов'язане також із загальною світоглядною гуманістичною тенденцією, що бере свій початок у релігійно-романтичній “філософії серця”. У другому підрозділі “Світоглядно-методологічні основи української філософії права” аналізуються філософсько-правові ідеї українських мислителів, що дозволяють реконструювати ідеальну модель правосвідомості українського народу в єдності загальнолюдських і специфічно національних рис. При цьому відмічається багатоплановість вияву екзистенційно-романтичної лінії виправдання права в українській філософії права. У символічно-онтологічній концепції права Г.С. Сковороди ця тенденція знаходить свій вияв в ідеї “сродності”, що виражає справедливу міру реалізації людських здібностей, а також в акценті на внутрішній духовній сутності права та ідеї тотожності смислу юридичних законів вимогам біблійних заповідей, які, у свою чергу, як феномени символічного світу, потребують герменевтичної інтерпретації; у творчості Т.Г. Шевченка вона виявляється в пошуках духу “праведного закону”, що гарантує вільний розвиток особистості; в антропологічно зорієн-тованій морально-правовій філософії П.Д. Юркевича в ідеї внутрішньої основи моральних і правових норм, у вимозі співвіднесення нормативних розпоряджень з природою “живої” людини, у відстоюванні ідеї гідності людини і запереченні поглинання інтересів індивідуума інтересами тієї чи іншої соціальної спільноти; у політичних творах М.П. Драгоманова в ідеї суспільства як асоціації гармонійних особистостей, організованого на засадах федералізму, а також в ідеї невід'ємних прав людини. Особлива увага приділена аналізу ідей Б.О. Кістяківського найпомітнішої постаті в українській філософії права. Характерні для української культурно-правової традиції мотиви знаходять у нього вираження у сфері методології права в обґрунтуванні і реалізації принципу методологічного плюралізму, що забезпечує визнання різних способів праворозуміння як взаємодоповнюючих, і формулюванні ідеї синтезу різних концепцій на основі соціокультурного підходу; у вченні про соціальну правову державу в обґрунтуванні і юридичній розробці права на гідне існування як вимоги рівних можливостей для реалізації здібностей всіх; у вченні про правосвідомість у висновку про своєрідне заломлення у свідомості кожного народу правових ідей, а також у пропозиції ідеалу правової особистості, котра вільна і соціально дисциплінована правом, як антитези вітчизняному правовому нігілізму.

Внаслідок особливої культурної обумовленості ці ідеї продовжують перебувати в центрі сучасного вітчизняного філософсько-правового дискурсу. В аналізі ідей представників цієї тенденції наголошується на різних формах втілення мотиву творчої реалізації особистості як основного принципу виправдання права: у виправданні права як необхідному рівні в Боголюдинному процесі, в ідеї єдності і взаємодоповнювальності моралі і права, а також в релігійно-метафізичному обґрунтуванні права на гідне існування (В.С. Соловйов); в етичному обґрунтуванні ідеалу “віль-ного універсалізму особистості” і політико-правовому трактуванні права на гідне існування (П.І. Новгородцев); у феноменологічній концепції права як імперативно-атрибутивному стані свідомості (Л.І. Петражицький); в ейдологічно-феноменологічній концепції правової структури, основоположним елементом якої виступав правовий суб'єкт, а визнання як характерний для права спосіб ставлення до цінностей обгрунтовувалося християнською ідеєю любові (М.М. Алексєєв); в екзистенціальній концепції правосвідомості, що засновується на “серцевому спогляданні” і трактуванні аксіом правосвідомості як законів людського співіснування (І.О. Ільїн); в ідеї особистості, або “самості”, як критерію легітимності права (Б.П. Вишеславцев) та ін. На основі здійсненого аналізу зроблений висновок про домінуючу роль релігійно-антропологічних (екзистенціальних) і феноменологічних методів обґрунтування правових ідеалів у межах гуманістичної лінії дореволюційної вітчизняної філософії права і соціокультурну обумовленість характерної для неї тенденції визнання права на гідне існування провідною світоглядною установкою на забезпечення рівних умов для творчої самореалізації особистості. Це дає підстави для соціокультурного обґрунтування сучасного конституційного ідеалу соціальної правової держави. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсуб'єктивності, а “першореальністю” права виступає ідея (смисл) права, що полягає у взаємному визнанні суб'єктів як певному способі їх співіснування.

Структурними елементами світу права є не соціальні факти, а смисли, що відрізняє онтологічний статус правової реальності від онтологічного статусу емпіричної соціальної реальності і він при цьому є аналогічним реальності логічних і математичних істин, або “третьому світу” К. Поппера. Нарівні з мораллю право належить до деонтологічної реальності, або світу належного, мінімальною умовою можливості якого є визнання свободи волі і принципової можливості оцінки людської поведінки з точки зору певного критерію. Дійсність права знаходить свій вияв у дії людини на основі внутрішньої значущості і авторитету, а тому спирається на процедуру легітимації, що виражає обґрунтованість, виправданість і визнання цих вимог.

Розділ 2. Ряд підходів до розуміння правознавства

2.1 Система наукознавчих підходів у сучасному правознавстві

Слід виходити з того, що наукознавчий підхід проявляється лише в реальному науковому процесі, тобто при взаємодії з іншими методологічними підходами, які у межах певного дослідження можуть утворювати систематизовану єдність. Формат такої взаємодії визначається типом юридичного світогляду, який є системоутворюючим чинником для методології пізнання права. Зокрема, це проявляється в тому, що зміст інших методологічних засобів визначається внутрішніми ресурсами юридичного підходу та ступенем їх відповідності існуючим потребам у отриманні теоретичного знання про правову реальність.

Наведена вище структура наукознавчого підходу має характер «ідеального типу», оскільки вона відображає ситуацію безвідносно до конкретних зв'язків та взаємодій, які виникають між різними підходами в рамках однієї наукової дисципліни. Більше того, можна стверджувати, що наукознавчий підхід як конкретний методологічний феномен, власне, і формується в такій взаємодії в межах певної проблемної дослідницької ситуації і має унікальний, ситуативний характер. Тому необхідна «динамічна модель» наукозначого підходу, яка фіксує ті зміни, яких зазнає певний підхід в ситуації взаємодії. Наприклад, наукознавчий підхід у межах правознавства зазнає суттєвих трансформацій: формуються специфічні типи праворозуміння («живе право», «праворозуміння» тощо), як конкретизація світоглядних установок до об'єкту правової науки. Праворозуміння виконує функцію «наукової картини світу», оскільки дає певне цілісне бачення предмета досліджень правознавства. Основна проблема полягає у встановленні співвідношення праворозуміння і теорій, оскільки на одній моделі праворозуміння можуть базуватись різні теоретичні пояснювальні схеми. Лише через взаємодію з певними світоглядними елементами праворозуміння теоретичні конструкції отримують онтологічний статус. Загалом можна визнати, що праворозуміння виконує певні функції у межах наукознавчого підходу. По-перше, онтологізація, тобто здатність надавати онтологічну визначеність тим чи іншим теоретичним конструкціям. Наприклад, теорія правовідносин отримує різне онтологічне визначення залежно від вирішення фундаментальних проблем праворозуміння про природу права. По-друге, систематизація знань, яка обумовлена наявністю двох типів взаємодій, з одного боку, світоглядні засади взаємодіють з теоретичними конструкціями, створюючи проблемну орієнтацію досліджень, а з іншого - з емпіричними дослідженнями, визначаючи типи та природу соціальних фактів, а також способи їх емпіричного дослідження. По-третє, інтегративна функція дослідницької програми, оскільки загалом світоглядні установки праворозуміння встановлюють «образ правової реальності» та межі застосування різних методів та процедур.

Синтез теоретичних конструкцій, що застосовуються для теоретичного дослідження правових феноменів, може отримати інституалізацію у вигляді самостійної науки (субдисципліни) у рамках правознавства - теорії права. Однак принципово структура наукознавчого підходу не змінюється. Він є системно інтегрованою комбінацією світоглядного, теоретичного та інструментального знання, яка існує як достатньо автономний елемент методології правознавства.

Застосування наукознавчого підходу передбачає аналіз тієї теоретико-пізнавальної ситуації, що виникає у правознавстві в зв'язку з цим, оскільки вона супроводжується, з одного боку, трансформацією самого підходу, що перебудовується під конкретні пізнавальні завдання правознавства, а з іншого боку - міняється система пізнавальних засобів і гносеологічних принципів самого правознавства. Саме ці процеси складають сутність «сучасного правознавства». Тому наукознавчий підхід у правовій науці має розглядатись як один з підходів, що існують у правовому пізнанні в ситуації взаємодії з типом юридичного світогляду, який є системоутворюючим чинником для методології пізнання права.

У сучасній літературі можна зустріти оцінки, у яких у трохи пом'якшеному вигляді відтворюються слова А. Менгера про «теоретичну неповноцінність» юридичного підходу (чи за іншою термінологією - методу), якими він характеризував ситуацію в правознавстві на початку ХХ ст. [62]. З цим неможливо погодитись. Варто звернути увагу на судження одного з найавторитетніших європейських фахівців в сфері права і цивілістики Ж. Карбоньє: «Соціальна цінність догматичної юриспруденції незмірно вище ніж соціології права чи інших сучасних підходів, що претендують на універсальність» [61]. Мається багато свідчень про те, що виключення юридичного (аналітичного, догматичного) підходу позбавляє пізнання правової реальності системоутворюючого елементу. Зокрема, Д. Нелькен зазначав, що зневага логіко-понятійним аналізом нормативного матеріалу, яка відрізняє деякі підходи в межах права, створює небезпеку виникнення таких концепцій права, що «зрозумілі» тільки фахівцям. «Це - ще одна цеглинка в стіну, що розділяє соціологію і правові науки» [65]. За словами Е. Колвіна, аналітичний підхід (понятійний, логіко-понятійний аналіз права) повинен бути ядром будь-якої правової теорії [61].

Якщо на рівні методів навряд чи виявляємо якісну специфіку засобів і прийомів юридичного пізнання, то наукознавчий підхід орієнтований саме на те, щоб на рівні основ науки (тобто не тільки «технології науки», а й її «ідеології») можна виділити такі елементи епістемології науки, що відрізняють її від інших. У цьому контексті слід вести мову про юридичний підхід, як характеристику основ юридичної науки. У сучасній юридичній науці, зокрема - вітчизняній, при всій дискусійності багатьох питань, структури методологічної свідомості правознавства починає формуватись спільність уявлень про сутність і значення наукознавчого підходу. Хоча залишається відкритим питання про узгодження термінології. Найчастіше використовуються такі поняття, як догматичний метод, формально-логічний метод, доктринальний підхід, юридичний метод, формально-юридичний підхід тощо. Термін наукознавчий підхід може і не вживатися, але фактично у названі визначення вкладається зміст, аналогічний поняттю наукознавчий підхід, що використовується в нашому дослідженні. Характерно, що така спільність поглядів відрізняє представників різних методологічних орієнтацій у сучасній юридичній науці.