Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Досить типовим прикладом може вважатися така аргументація. Оскільки право набуває соціальної значущості насамперед як «позитивне право», то пізнання природи права у межах будь-якого підходу (чи будь-якої наукової дисципліни) повинне спиратися на аналіз того, як створюється і реалізується «позитивне право».

Ще на початку минулого століття в ситуації появи конкуруючих теорій права (перш за все, аксіологічних) важлива увага приділялась визначенню базових засад юридичного підходу з метою його розмежування з іншими можливими (але досить часто - не зовсім бажаними) способами його пізнання. Г.Ф. Шершеневич сутність юридичного підходу вбачав у «систематичному викладі норм права, які діють за певних умов у певній країні», розкриваючи його зміст через науково-пізнавальну діяльність у вигляді «опису, узагальнення, систематизації норм, формулювання юридичних дефініцій» [83, c. 768]. Його визначення цілком вписувалося у домінуючі уявлення про сутність правової науки як, головним чином, «юриспруденції понять» [141, c. 39]. Логіко-понятійні конструкції визнавалися основним об'єктом, з яким має справу юридична наука, хоча не виключалася можливість існування інших «модусів» функціонування права.

М. Вебер сутність юридичного підходу визначає через виділення орієнтації на «такий зміст правових категорій, яким він має бути, на логічно коректне виявлення нормативного змісту вербальних конструкцій, в яких існує правовий припис» [56, c. 507-508]. Є. Ерліх констатував, що «юридична наука не знає іншого методу, крім того, що був вироблений для застосування закону в судовій практиці», тобто абстрактного і дедуктивного, позбавленого всякого зіткнення з реальністю [22]. Юридичний підхід забезпечує можливість цілком «відволікатися від усякої тимчасовості і дійсності, тобто перебувати у площині, далекій від буття і реальності» [146, c. 730]. Досить жорстко про це заявляв Р. Ієрінг: «Юриспруденція - це заперечення здорового глузду» і саме «на цьому базується таємниця юридичного методу, його влада над матерією і доказова сила для розуму» [50, c. 53-85].

У радянській юридичній науці як на стадії її становлення (20-30-і рр. ХХ ст.), так і в післявоєнний період питання про «домінуючий підхід», «основний метод», «фундаментальне ядро» мав не стільки власне методологічне значення, скільки ідеологічне. Тому не випадково, визначення його змісту звичайно включало встановлення ролі «діалектичного й історичного матеріалізму» як основи юридичного підходу [89, 170, 54]. Однак у такому визначенні бажане (необхідне) видавалося за дійсність. Якщо на рівні теорії права цю тезу можна вважати справедливою, то інші галузі правознавства ґрунтувалися на спеціально-юридичному підході, що «сформувався як результат відображення процесів створення системи правових норм і практики їхнього застосування...», і став «парадигмою юридичного знання і мислення», визначаючи спрямованість правових досліджень у галузевих юридичних науках [19, c. 21-29]. У 50-х рр. ХХ ст. Р. Лукич стверджував, що для правової науки специфічним (властивим лише для неї) є «догматичний метод, який включає «систематичне тлумачення та вивчення конкретних правових приписів» [78, c. 23]. Про існування специфічного юридичного підходу («юридичного методу») писав і Д.А. Керімов, зокрема, наголошуючи на «неможливості існування цього методу (підходу) поза об'єктом» [170]. Розгорнуту характеристику юридичного підходу (або «спеціально-юридичного методу») дав С.С. Алексєєв, визначаючи домінуючу в радянському правознавстві його дефініцію: юридичний підхід означає особливу систему обробки й аналізу змісту діючих норм права і юридичної практики, що містить у собі: 1) опис норм права, юридичної практики; 2) встановлення юридичних ознак правових явищ; 3) вироблення понять і визначень; 4) класифікацію правових явищ; 5) встановлення їхньої природи виходячи з правових конструкцій, загальних положень юридичної науки; 6) їхнє пояснення під кутом зору юридичних теорій і концепцій. Юридичний підхід характеризується спрямованістю на вивчення нормативного матеріалу (нормативні тексти - закони, судові рішення і т.п.). Але, як точно відзначив М.С. Строгович, головне не в цьому, а у свідомому виключенні соціальних умов, соціального контексту нормативності, що розглядається як замкнута, самодостатня система норм, що після відповідної логічної обробки дає принципи і поняття, стандарти будь-яких правових рішень [45, c. 51-61].

Таке тлумачення не викликає суттєвих заперечень у сучасних дослідників, оскільки воно фактично відображає базові та органічні для правознавства пізнавальні засоби. Наприклад, А.А. Козловський визначає формально-догматичний підхід (метод) у якості специфічного для правознавства, вказуючи на його зв'язок з логікою як основою тлумачення права [21, c. 39].

Сучасне правознавство вже давно не схоже на «юриспруденцію понять» ХІХ ст. А його методологія не обмежується використанням лише формально-логічних та понятійних форм. Поступове розширення предметної сфери, як і накового інтересу, поява нових «онтологій права» уможливили застосування певних комбінацій різних методологічних підходів.

Побудова вичерпної типології наукознавчих підходів, наявних в сучасному правознавстві, є досить складною науковою проблемою, що вимагає самостійного розгляду. У даному випадку обмежимося лише найбільш важливими її аспектами.

Досить поширеною є типологія наукознавчих підходів на основі праворозуміння, тобто світоглядного за своїм характером знання про сутність права, на підставі визначення гносеології й онтології вирішення «основного світоглядно-філософського питання правової науки» - «що є право?». При всьому різноманітті підходів у таких типологіях виділяються кілька базових способів праворозуміння: а) догматичне (варіанти: «нормативістський», «позитивістський», «аналітичний», «формально-юридичний» і т.п.); б) соціологічне («генетичний», «реалістичний» та ін.); в) аксіологічне («цінністний», «природно-правовий», «антипозитивістський», «психологічний», «суб'єктивний» тощо [20, c. 3-14]).

Така типологія була виправданою наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст., коли світоглядні відмінності були жорсткими, однак вона не відповідає сучасним умовам. Пізнавальні засоби стали більш спеціалізованими, мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного методологічного підходу можливі різні типи праворозуміння. Наприклад, наукознавчий підхід можливий на засадах не лише власне «соціологічного праворозуміння» («соціологізму» з його об'єктивізмом і деперсоналізацією), а й нормативізму (наприклад, в рамках емпіричних соціально-правових досліджень, де право сприймається як формальні конструкції правових приписів, для пояснення яких використовуються соціологічні методи та теоретичні конструкції) та ціннісного праворозуміння.

Слід відзначити, що концепція «координації методів» не завжди сприймається критично та продовжує залишатися привабливим способом пояснення методології вітчизняного правознавства.

Наукознавчі підходи також можуть бути поділені за ознакою наявності та характеру генетичних зв'язків з конкретною наукою на два типи.

По-перше, це підходи, які мають чіткий зв'язок з конкретною «материнською» наукою. Саме вони становлять більшість серед тих підходів, що можуть бути виділені в правознавстві, характеризуючись не лише більшою мірою поширеності, а й більш вираженою інституалізацією як пізнавальні інструменти правознавства. Прикладом можуть бути такі підходи: історичний, соціологічний, економічний, психологічний, семіотичний та деякі інші. Слід звернути увагу на те, що «материнські» науки, на базі онтологічних та епістемологічних постулатів яких відбувалося формування цих підходів, на різних етапах свого розвитку мали період більш чи менш вираженого «наукового імперіалізму», тобто претензію на існування як універсальної інтегративної науки про суспільство, що визначає спосіб та методи пізнання суспільних феноменів іншими науками про суспільство. В крайньому варіанті такий імперіалізм супроводжувався тезою про включення таких наук до структури цієї універсальної науки у якості субдисциплін.

У ХІХ - на початку ХХ ст. набув поширення «соціологічний імперіалізм». Саме як така універсальна, інтегративна наука про суспільство інституалізувалася соціологія. Важливо, що залучення наукознавчого підходу до пізнання правових феноменів відбувалося у той період значною мірою під впливом такого розуміння співвідношення соціології та права. Наприклад, відомий російський теоретик права С. Муромцев розглядав проблематику теорії права на основі тлумачення правознавства як частини загальної соціологічної науки [36, c. 3-29]. В сучасних умовах схожі інтенції знаходимо в прагненні обґрунтувати універсальний статус економічної науки в поясненні суспільних феноменів. В останній чверті ХХ ст. економічний підхід отримав чіткі концептуальні орієнтири на основі актуалізації значення мікроекономічних теорій. Такий «методологічний переворот» звичайно асоціюють з Г. Беккером, який вже у 50-х рр. ХХ ст. чітко визначив завдання вивести економічний аналіз на рівень дослідження всіх різновидів соціальної поведінки, перетворивши його на універсальний засіб соціального пізнання. Правові феномени розглядалися не як зовнішні щодо економічної системи, а як її внутрішні елементи, що перебувають у взаємодії з іншими елементами системи. Їх пояснення передбачає визначення сутності механізмів індивідуального вибору учасників соціальної взаємодії. Такий наукознавчий підхід претендує на універсальність у правопізнанні загалом, а не лише у сфері правового регулювання економічних процесів. Досить довго в правознавстві економічний редукціонізм сприймався негативно, однак в 80-90-х рр. ХХ ст. відбулися радикальні зміни. Економічні теорії починають претендувати на роль універсального способу пояснення будь-яких соціальних феноменів. Це дає підстави говорити про появу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. «економічного імперіалізму», який охоплює різні сфери соціального знання. Підтвердженням цього може вважатись те, що економіст Г. Беккер отримав Нобелівську премію за праці про економічний підхід до соціальної поведінки [66].

По-друге, це наукознавчі підходи, що в генетичному аспекті не мають чіткої дисциплінарної ідентифікації і визнаються загальнонауковими або міждисциплінарними за своєю природою. Наприклад, до них можуть бути віднесені системний, синергетичний, інформаційний, порівняльний, антропологічний та деякі інші. Але в більшості випадків такі підходи також мають певну наукову дисципліну (інколи комплекс дисциплін), що претендує на виконання функції епістемологічного та онтологічного обґрунтування сутності та меж застосування таких підходів або ж реально виконує цю функцію. Варто згадати антропологічний підхід у правознавстві, що базується на засадах сучасної антропології як соціально-філософської дисципліни. В інших випадках досить важко вести мову про базисну («материнську») дисципліну. Показовим може бути синергетичний підхід, який відображає інтенції сучасного наукового пізнання, які ще не отримали чіткого дисциплінарного оформлення, залишаючись загальними світоглядними установками, не перетворюючись на повноцінні схеми наукового (теоретичного) пояснення. Цим, на наш погляд, пояснюється відсутність суттєвих результатів у дослідженні конкретної проблематики галузевих правових наук. Вітчизняні автори досить часто вказують на застосування синергетичного підходу, однак висновки, отримані на його основі, мають достатньо тривіальний характер.

Продуктивними слід визнати спроби типологізації підходів в історико-теоретичних дослідженнях політико-правового знання [80, c. 120]. Визнається, що система методологічних підходів динамічна і принципово «незамкнута», відкрита для адекватного реагування на суспільний контекст розвитку науки. Якщо в період формування «класичної» юридичної науки Нового часу (XVII-XVIII ст.), застосовувалися тільки два підходи (крім догматичного) - порівняльно-історичний та аксіологічний (на основі світоглядних установок природно-правової теорії), то в сучасному правознавстві, крім них - це історичний, порівняльний, діяльнісний, економічний, соціологічний, системний, інформаційний, антропологічний, семіотичний, кібернетичний, організаційний, інституційний, гендерний (феміністський), конфліктологічний і деякі інші [69]. Головна проблема, що при цьому виникає, це необхідність розрізнення двох можливих шляхів побудови такої типології наукознавчих підходів. По-перше, така типологія може бути отримана шляхом теоретизування щодо можливих підходів, тобто таких які можуть бути застосовані до пізнання правових феноменів. Цю теоретичну типологію слід, безумовно, визнати значимою, оскільки вона розкриває потенційні можливості методологічного розвитку правової науки. По-друге, типологія може бути отримана шляхом методологічного відображення конкретної теоретико-пізнавальної ситуації, коли ми отримуємо ті типи наукознавчих підходів, які реально застосовуються в правознавстві. Декларовані дослідниками наукові підходи не завжди є свідченням застосування цих підходів в реальному пізнанні, а найчастіше навіть навпаки. Очевидно, такий варіант типологізації («рефлексивний») є більш адекватним завданням нашого дослідження.

В результаті інтенсифікації взаємодії суспільних наук, у якому усе виразнішою стає участь юридичної науки, виникає можливість говорити про появу нових підходів (дуже часто міждисциплінарних за своїм статусом), що використовуються у вирішенні теоретико-методологічних проблем сучасної юридичної науки. Кожен з наукознавчих підходів, зазначених вище, може бути самостійним об'єктом дослідження. У цьому випадку обмежимося короткою характеристикою деяких з цих підходів, що є однопорядковими (однорідними) за своїм статусом.

Достатньо показовим може бути визнано економічний підхід, який чітко кореспондує з методологією сучасної економічної науки, перш за все - її мікроекономічними парадигмами. Інституційно цей підхід існує як рух «право та економіка» або «аналіз правових феноменів з позицій економічного підходу» і є однією з найвпливовіших парадигм у сучасному правознавстві, а в країнах прецедентного права (перш за все, США) - це найбільш динамічна та «агресивна» парадигма [65].

У найбільш загальному вигляді сутність підходу полягає в тому, що зміст поведінки пояснюється через механізми вибору певних дій, який «актори» (індивіди, соціальні групи, інститути) раціонально обґрунтовують на основі оцінки тих альтернатив, які формуються соціальним середовищем, використовуючи для цього економічні критерії («співвідношення витрат та результатів», «ефективність» тощо). Економічний підхід, який базується на засадах мікроекономічної теорії «раціонального вибору», є універсальним способом пояснення соціальної поведінки. Г. Беккер намагався це довести, застосовуючи цей підхід, зокрема, і для пояснення класичних правових проблем: злочин і покарання, расова дискримінація в трудових відносинах, розлучення, угоди тощо [61]. М. Олсон зазначав, що «підхід економістів відрізняє не об'єкт дослідження, а здебільшого методи та припущення. Мікроекономічна теорія релевантна завжди, коли поведінка має якусь мету і існує брак ресурсів для її задоволення» [32, c. 236].

Теоретики права багато уваги приділяють поясненню того, чим обумовлена раціональна природа людської поведінки і як раціональність впливає на правові феномени. Теоретичні схеми, які при цьому пропонуються, достатньо складні за змістом і абстрактні за формою, що викликає в кращому випадку стримане ставлення до них з боку правознавців. Натомість теорія раціонального вибору намагається дати соціальній поведінці максимально просте і наближене до «здорового глузду» пояснення: в своїй поведінці індивід керується певним стратегічним планом, який полягає в тому, щоб максимізувати задоволення своїх прагнень при мінімізації витрат.

У контексті аналізу правових феноменів теорія раціонального вибору доповнюється інституційним підходом. У рамках інституційного підходу інститутами визнаються «створені людьми поняття, що структурують соціальну взаємодію і включають як формальні елементи (правові норми, соціальні стандарти поведінки тощо), так і процесуальні (спосіб застосування цих норм і стандартів)». Сутність інститутів виражає їх здатність створювати обмеження поведінки соціальних суб'єктів, які формують таку важливу її характеристику, як передбачуваність для інших учасників соціальної взаємодії. Економічний підхід має чітку структуру, яка включає не лише світоглядні та теоретичні засади, але й певні стандарти емпіричних досліджень, що будуються на «запозиченнях» з методики мікроекономічних досліджень [53].

Іншою ілюстрацією сучасних підходів є інформаційний підхід. Право може розглядатися і як певний вид інформації, а правовідносини - вид інформаційної взаємодії. Спроби розглядати соціальну взаємодію з огляду на її інформаційний зміст й аналізувати її у поняттях інформаційної теорії, що має міждисциплінарний характер, починалися в різних науках. У правовій науці була обґрунтована цінність «інформаційного підходу до права», що означав розгляд правової реальності як певних інформаційних процесів. Хоча при цьому визнавалось, що «результати досліджень на основі інформаційного підходу повинні були переосмислюватися в поняттях теорії права», тобто він ставився у відносини додатковості до формально-догматичного, аналітичного підходу [38, c. 6-7]. Однак висновки, до яких він приводив, були далеко не тривіальні для юридичної науки: «право - не тільки владні веління», «законодавство - не завжди єдине джерело інформації для реальної поведінки», «схема «норма - вчинок» не обов'язково має універсальну дію» і т.д. [38, c. 125-127]. Показовим слід вважати і те, що інформаційний підхід має цілісний характер, оскільки в ньому присутні не лише теоретичні конструкції, а й світоглядно-філософські постулати, а також і специфічні кількісні методи обробки та аналізу інформації.

Очевидно, можна говорити про те, що в останній чверті XX ст. концептуально оформився семіотичний підхід до права, що базується на загальних дослідницьких програмах сучасної семіотики. Семіотика вивчає тексти, об'єкти, дії як знаки, що одержують значення у рамках певної культури, і намагається знайти правила, що у знаках породжують зміст. Цей підхід також розглядається як універсальний (загальнонауковий). У правовій семіотиці об'єктом є правові тексти, а також сам правовий дискурс (у т. ч. правова наука). Важливим є те, що даний підхід акцентує увагу на процесах комунікації, що забезпечує формування і функціонування права як знакової системи .

Останнім часом вітчизняні дослідники звернули увагу на «організаційний підхід», що є багато в чому новим для вітчизняної юридичної науки, хоча в західній науці використовується давно і плідно. Цей підхід припускає розгляд державно-правових інститутів (як різновиду соціальних систем) «по-перше, в організаційно-теоретичному аспекті; по-друге, у співвідношенні з методологічними принципами юридичної науки».

Інституалізація теорії права як загальнотеоретичної дисципліни в межах правознавства та зростання в галузевих правових науках зацікавленості в використанні філософських категорій при дослідженні галузевих проблем дозволяє ставити питання про можливість виділення філософського підходу. Сутність цього підходу не зводиться лише до поширення філософського дискурсу на проблематику правознавства. Варто погодитись з Т.І. Ойзерманом, що не існує якихось аспектів реальності, які є предметом власне філософського дослідження, але є тенденція до універсалізації властивого філософії способу дослідження, пізнання явищ, яка перетворює будь-які наукові чи позанаукові («життєві») проблеми в предмет філософського розгляду [68, c. 164]. Філософський підхід не означає поглинання онтологічної проблематики правових наук, а лише створює інший аспект їх бачення. П. Рінкерт стверджував, що «філософ - це той, хто відкриває новий спосіб запитувати» [163, c. 1926]. Цінність філософського підходу полягає в здатності формулювати проблеми і тільки в другу чергу - давати відповіді, оскільки саме проблеми («формулювання питань») становлять стратегічний компонент наукового пізнання, а відповіді (теорії, гіпотези тощо) мають ситуативний характер, змінюються з часом. Філософські проблеми, які саме на основі філософської рефлексії реконструюються у правознавстві, характеризуються відсутністю однозначної й загальновідомої відповіді, періодично актуалізуючись у внутрішньонауковому дискурсі під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників (наприклад, проблем юридичної практики).

Існування політологічного підходу у правознавстві обґрунтовується тим, що, за свідченням Р. Дворкіна, право є політичним за своєю природою і юристи змушені використовувати політичну теорію для пояснення правових феноменів. Аналогічною є аргументація і Дж. Брігхама, який вказує, що «в сучасних умовах піддається сумніву теза про необхідність відокремлення права від політики, а основним способом пояснення механізмів функціонування права стає політологічний підхід». Політологічний підхід визнається як найбільш універсальний засіб розкриття механізмів взаємодії політичних та правових інститутів. В таких дослідженнях застосовуються дві основні теоретичні конструкції. По-перше, «груповий підхід», згідно з яким правові процеси мають розкриватись через виділення процедур реалізації «групових інтересів» у прийнятті рішень. По-друге, «біхевіоризм», який робить акцент на поведінці окремих реальних суб'єктів (суддів, парламентарів тощо). Найчіткіше політологічний підхід інституалізується в США, перш за все, відносно конституційного права [120]. Однак і європейські дослідники визнають цей підхід самостійним феноменом в рамках методології правознавства. Варто погодитися з В.В. Річицьким, що навіть в консервативних рамках методології радянського правознавства були спроби аналізувати проблеми конституційного права із застосуванням політологічного підходу.

Наведені вище приклади не вичерпують всього різноманіття епістемологічного статусу окремих підходів, що є новим для сучасного дискурсу права.

2.2 Правознавство: сучасні підходи до розуміння проблеми

В історії теоретико-правових ідей, все частіше здійснюються спроби осмислення світоглядних проблем правознавства на основі зміни типологічних різновидів наукового знання, типів наукової раціональності, що визначає природу та зміст наукового дискурсу.

Тип науки це - певний стандарт наукового пізнання, що охоплює не тільки його світоглядні, гносеологічні і епістемологічні характеристики, але й особливості інституційного статусу науки, її соціальну організацію, функції і т.п. Існують певні термінологічні розходження у визначенні моделі розвитку науки. Але практично усі вітчизняні і зарубіжні автори виділяють три «парадигми» наукового знання, тобто три моделі його побудови. Використовуючи термінологію В.В. Ільїна, це - «класична», «некласична», «посткласична» наука [143, c. 16-35]. Зміна цих типів науковості дозволяє зафіксувати найбільш істотне в динаміці наукового знання. Хоча щодо певного етапу можна говорити тільки про панівний тип, тому що реально вони існують паралельно і їхній взаємозв'язок (співвідношення) завжди необхідно осмислювати. Гіпотеза нашого дослідження полягає в можливості розгляду типології наукознавчого підходу в правопізнанні на основі зміни типів наукового пізнання, що припускає виділення істотних ознак цих трьох типів наукового пізнання у специфічних проявах, які вони отримували в правовому дискурсі. Більшість сучасних дослідників відзначають, що правова наука формувалася на принципах класичної науки, які продовжують визначати її базові епістемологічні характеристики. Але її розвиток не був ізольованим від загальних тенденцій еволюції соціального знання, що зумовлює необхідність визначення механізмів та наслідків їх впливу на науковий поступ правознавства [74].

Оформлення класичного типу науки починається у XIX ст., коли власне і відбувається її становлення як особливого суспільного феномена, складаються певні гносеологічні, епістемологічні, світоглядні стандарти. Доти ці стандарти інтерпретувалися як універсальні атрибути науки взагалі. Вже на прикладі навчальної літератури з теорії права, можна пересвідчитись, що такі принципи визнаються ознаками наукового дискурсу сучасного правознавства [132].

З-поміж них основними слід вважати такі:

а) наївний реалізм - визнання дзеркально-безпосередньої відповідності знання і дійсності, тобто онтологізація продуктів пізнавальної діяльності;

б) фундаменталізм - визнання унітарних основ світу й установка на жорстко детерміністські пояснення, монотеоретизм, що витісняє варіативність та полісемантичність світосприйняття;

в) фіналізм - уявлення про можливість досягнення істини в остаточному і завершеному вигляді;

г) імперсоналізм - усунення особистості, індивідуальності, відмова від цінностей, мислення у схемах типу «наслідок-причина-наслідок»;

ґ) ессенціалізм - розрив сутності і явища, орієнтація на відтворення за існуючою сутністю тих якостей, що втілюють внутрішні панівні засади пізнання;

д) аналітизм - жорсткий розподіл пізнавальної діяльності на предмет і метод, світу - на світ реальний і світ у пізнанні, цілого - на підстави і т.п.;

ж) суматизм - зведення складного до простого з наступною реконструкцією комплексних феноменів як агрегату елементарних складових.

Некласична наука - якісно новий тип наукового пізнання, формування якого розпочинається вже на початку ХХ ст. Її стилеформуючими ознаками звичайно вважають такі:

а) персоналізм - заперечення монізму й панлогізму на основі допущення повнокровного реально існуючого суб'єкта пізнання і дії;

б) прагматизм - пріоритет інструментальних цінностей пізнання;

в) інтегратизм - визнання багатомірності, поліваріантності дійсності;

г) феноменологізм - конституювання дійсності як продукту «соціального конструювання»;

ґ) поліфундаментальність - відмова від моністичного субстанціоналізму з прийняттям образу цілісної, багаторівневої реальності;

д) антиспоглядальність - визнання включення суб'єкта пізнання в діяльність, що і формує об'єкт пізнання;

е) релятивізм як онтологічний, так і епістемологічний;

є) додатковість - свідоме використання в науковому дослідженні взаємовиключних понять (теорій, підходів);

ж) еволюціонізм - визнання процесуальності об'єктів науки, їхньої мінливості і рухливості;

з) методологічний плюралізм - орієнтація не на конфронтацію підходів, а на їхню координацію.

Посткласична наука лише починає формуватись в 80-90-і рр. ХХ ст., як форма наукової раціональності епохи постмодерну. Можна говорити про декілька її істотних ознак:

а) визнання несуперечності знання і цінності;

б) усунення конфлікту чи протистояння з іншими формами знання (як усередині науки, так і між науковим і позанауковим знанням);

в) послідовне проведення антропоцентризму - аж до заміни поняття істина антропною ознакою - корисності (тобто прийняття принципу «знання - засіб»);

г) нелінійний характер розвитку наукового знання.

Крім того, зберігаються всі риси класичної і некласичної науки, що не суперечать цим принципам.

Такі три основних типи наукового знання, взаємодія яких багато в чому дозволяє структурувати форми і різновиди застосування дослідницького (наукознавчого) підходу в науці права. Однак щодо правової науки навряд чи можна говорити про зміну типів наукової раціональності як чіткий та завершений у своїх епістемологічних формах процес, оскільки в ній панівним залишається класичний тип наукової раціональності (наукового пізнання), що зазнає суперечливих за своїми наслідками впливів динаміки соціокультурного середовища наукового пізнання. Цінність правової науки, її призначення визначаються зв'язками з юридичною практикою, а це робить її більш консервативною, менш чутливою до загальних парадигмальних зрушень в науковому пізнанні. Хоча навряд чи це може бути підтвердженням того, що вона є, як це стверджував А. Менгер ще на початку ХХ ст., «найвідсталішою наукою». У контексті правознавства йдеться про інший спосіб методологічних трансформацій, що відбуваються співзвучно із загальними зрушеннями у стилях наукового пізнання, але при збереженні в основі правового дискурсу гносеологічних і епістемологічних стандартів класичної науки.

Викладені уявлення про науку, методологію наукового пізнання загалом прийнято відносити і до природничих, і до соціальних, і гуманітарних наук. Досі ще не поставлено крапку в дискусіях про поняття «гуманітарні науки» і «суспільні науки». Значна частина учених вважає, що поняття «гуманітарні науки» охоплює звернення до духовних явищ (наука про дух) і опертя на духовні цінності. Крім того, на думку прихильників таких тверджень, це поняття є більш загальним, ніж поняття «соціальні науки», які скеровані на пізнання тільки соціальних законів. Інші ж науковці переконані в тому, що таке розмежування є малопродуктивним, бо досить умовне стосовно об'єкта дослідження і фактично неспроможне у плані застосування методу. Щоправда, вважається, що соціальні і гуманітарні науки мають свою серйозну специфіку, наділені, порівняно з природничими (точними), суттєвими особливостями, у тому числі в плані застосування методу. Однак погляди на характер цієї специфіки і методологічні особливості соціальних наук досить різні. Основні розбіжності з цього питання головно пов'язані з розумінням природи соціальних і гуманітарних наук, їх співвідношення з науками природничими (точними). Ця проблема актуалізувалася ще в ХІХ ст. через відродження уявлень про принципову різницю способів пізнання природи і суспільства. Як методологічна, вона широко обговорювалася, зокрема неокантіанцями. Існуючі у сучасній літературі розбіжності у трактуванні природи гуманітарних наук та їх співвідношення з науками природничими (точними) можна узагальнити у межах двох основних позицій.

Представники першої вважають, що незалежно від особливостей досліджуваного об'єкта гносеологічна установка, принципові правила дослідницької діяльності, ставлення до методу пізнання, способи перевірки теоретичних конструкцій тощо є єдиними для будь-якого наукового пізнання, ідеал якого найповніше реалізовано у природничих науках. Цьому ідеалові мають наслідувати й «науки про суспільство».

Прихильники опозиційного погляду переконані, що гуманітарні науки завдяки принциповій відмінності об'єкта дослідження, своїх соціокультурних контекстів наділені настільки кардинальними особливостями організації дослідницької діяльності і ставлення до методу, що можуть вважатися цілком автономними від природничонаукової традиції і не підпорядковуватися правилами і критеріями науки, що сформувалися у ній.

Ці позиції, зазвичай, співвідносять з двома основними традиціями у методологічному мисленні. Перша - вже згадуваний позитивізм, висхідний до витоків натуралізму і оформлений відповідно, у тому числі до філософської програми О. Конта. Найфундаментальнішими «догмами» цього напряму вважаються однакове ставлення до наукового методу незалежно від галузі наукового дослідження, прийняття точних природничих наук як методологічного зразка для усіх наук, у тому числі гуманітарних, використання як механізму наукового пояснення і підведення конкретних випадків під загальні закони. Друга традиція, що зародилася наприкінці ХІХ ст. як реакція на панування позитивізму, стала його методологічним антиподом і набула поширення в середині ХХ ст. як герменевтико-діалектична філософія, або герменевтика. До числа найбільш знаних її представників належать В. Дільтей, М. Вебер, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Р. Коллінгвуд. Прихильники цього напряму відкидають ідею універсального наукового методу, обмежуючи дію позитивістських пізнавальних установок і засобів сферою природничих (точних) наук. У соціальних науках вони протиставляють пошукові загальних законів вивчення індивідуального, поясненню через підведення одиничного явища під загальний закон - розуміння явища в його «однократній та історичній конкретності», будують пояснення не в термінах законів причин та наслідків, а в термінах цілей, намірів, умов.

Методологічний ідеал «антипозитивізму» досить яскраво висловлений Х.-Г. Гадамером: «Пізнання соціально-історичного світу не може піднятися до рівня науки шляхом застосування індуктивних методів природничих наук. Що не позначало б тут слово «наука» і яким би не було поширеним в історичній науці загалом застосування більш загальних методів до того чи іншого предмета дослідження, історичне пізнання, тим не менш, не має на меті представити конкретне явище як випадок, що ілюструє загальне правило. Одиничне не слугує простим підтвердженням закономірності, яка у практичних обставинах дозволяє робити передбачення. Навпаки, ідеалом тут має бути розуміння самого явища в його однократній і історичній конкретності. До того ж можливий вплив скільки завгодно великого обсягу загальних знань; мета ж полягає не у їхній фіксації і розширенні для глибшого розуміння загальних законів розвитку людей, народів і держав, а навпаки, в розумінні того, якими є ця людина, цей народ, ця держава, яким було становлення, іншими словами - як могло статися, що вони стали такими» [69, c. 560].

На сьогодні суперечності між цими традиціями настільки глибокі, що, за словами Г.Х. фон Врігта, вибір між ними можна характеризувати як «екзистенціальний», тобто як «вибір погляду, який не має подальшого обґрунтування». З позиції конкретної науки вважати, що істина перебуває у таборі однієї зі сторін, було б ілюзією. Для правознавства важливіше бачити ті перспективні аспекти, котрі проявляються у кожній із методологій-суперниць, їхній взаємній критиці і дозволяють найбільш ефективно вирішувати його власні дослідницькі завдання. Водночас, враховуючи критику останніх років на адресу позитивної юриспруденції, звернення у сучасних юридичних дослідженнях до установок і положень герменевтики, необхідно уточнити можливе ставлення юридичної науки до згаданих традицій не тільки в прагматичному, а й у теоретичному плані.

Відмінність гуманітарних і природничих наук за об'єктом дослідження давно помічено й усвідомлено. Саме з огляду на це й розглядаються особливості правознавства як науки гуманітарної. Пов'язані з цим особливості методу завжди обговорювалися значно менше, оскільки, з одного боку, відомо, що закони наукового пізнання єдині, а з іншого - традиційно вважалося, що особливості методу науки визначаються специфікою її об'єкта. Проте в чому полягає ця специфіка, окрім відмови від числових вимірювань математичного інструментарію природничих наук, наскільки далеко він може зайти щодо гносеологічних установок, чи може правознавство, відмовившись від принципових методологічних установок позитивізму, виправдати себе як науку і ставитися до юридичного знання як до наукового? Ці питання слід мати постійно на увазі, зважаючи у всіх випадках на сьогоднішню гостру критику позитивізму як «тупикового» напрямку юридичної науки, що віджив свій вік і не відповідає вимогам часу.

У методологічній літературі навіть опоненти позитивізму відзначають, що «не існує ніякого власного методу гуманітарних наук», а проблематизується тільки питання, «в якому обсязі тут вживається поняття методу і чи не впливають на стиль роботи у гуманітарних науках певні пов'язані з ними умови більшою мірою, ніж індуктивна логіка» [69, c. 49]. У дослідженні методології правознавства ставлення до позитивістської традиції може постати, наприклад, як проблема епістемологічного статусу юриспруденції. Інакше кажучи, як питання: чи є правознавство наукою з погляду відповідності критеріям наукової раціональності у розумінні позитивізму або у розумінні герменевтичної традиції. Питанням, яке може здатися не дуже актуальним для нагальних потреб повсякденної дослідницької практики юристів. Проте це може видатися у тому разі, якщо не враховувати наслідків його вирішення, які обов'язково поширюються на сферу і фундаментальних, і прикладних юридичних досліджень. Від відповіді на це питання залежить у тому числі з'ясування, чи мають право юристи обговорювати свої теорії, результати досліджень, юридичні знання у категоріях істини, як це властиво позитивній науці, чи це слід робити у стилі, наприклад, герменевтичної традиції у термінах мети та намірів, так званих фіналістських уявленнях. Це, зрештою, спонукає до неадекватного ставлення до юридичних понять. Зокрема до встановлення, чи є юридичні поняття виразом законів правової реальності або чи мають статус простих конвенцій, що нормують юридичне відношення до дійсності. Змінюється й розуміння теоретичних законів юриспруденції. Якщо у позитивістській ідеології юриспруденція претендує на відкриття об'єктивних законів соціальної реальності, теоретичне пояснення стану правової сфери суспільства і прогнозування її розвитку тощо, то при герменевтичному підході вона повинна орієнтуватися, наприклад, на розуміння правової сфери, права «одиничного», історично конкретного суспільства. З цього приводу П. Рікер писав: «Є науки, метою яких є не встановлення природничих законів і навіть взагалі не утворення загальних понять; це історичні науки у найширшому сенсі цього слова. Вони хочуть викладати дійсність, котра ніколи не буває загальною, але завжди є індивідуальною, з погляду на її індивідуальність; і оскільки йдеться про останню, то природно-наукове поняття виявляється безсилим, бо значення його ґрунтується саме на виключенні ним усього індивідуального як несуттєвого. Тут мета дослідження буде полягати «не у відкритті законів, а у розумінні суті явищ» [179]. Загальні положення, що при цьому формулюються, вже можуть бути оцінені не як універсальні закони, а як «деякі загальні формули, які, групуючи досі розрізнені факти, складають їх у відповідні серії» [179, c. 22].

У юридичній науці, вочевидь, можливі обидва підходи. Можна припустити різний ступінь їхнього застосування у тих чи інших сферах юриспруденції. Зокрема, вважається, що герменевтичний підхід має як відповідні традиції, так і безперечні перспективи щодо проблем тлумачення. Звернення до нього, безперечно, є виправданим при дослідженні окремих питань цієї проблематики [60]. Водночас сучасні дослідники схильні стримано ставитися до абсолютизації герменевтики навіть з огляду на проблеми інтерпретації і розуміння. Так, В. Титов зазначає, «що питання інтерпретації і тісно пов'язані з ними процеси розуміння являють собою комплексну методологічну проблему, яку з різних сторін повинні досліджувати філософія і право, логіка і психологія, герменевтика і семіотика, історія та інші науки». На погляд ученого, можливості герменевтичного ставлення до права перспективно реалізувати у межах діяльнісного підходу, що дозволяє розглядати інтерпретацію як вид юридичної практики».

Загалом, сучасне правознавство не дуже схильне до рішучого переходу від наукового позитивізму до герменевтичної методології. Найбільше визнання пізнавальні ідеали герменевтики отримали, мабуть, в історії. От як пише про це видатний представник сучасної французької історичної школи Марк Блок: «Покоління останніх десятиріч ХІХ і перших років ХХ ст. жили ніби заворожені дуже негнучкою, направду контовською схемою світу природничих наук. Поширюючи цю чудодійну схему на всю сукупність духовних багатств, вони вважали, що справжня наука повинна приводити шляхом неспростовних доказів до безперечних істин, сформульованих у вигляді універсальних законів. Це було майже всезагальним переконанням. Вони дійсно вважали можливою науку про еволюцію людства, котра б погоджувалася з цим так би мовити «всенауковим» ідеалом, і не шкодуючи сил, працювали над її створенням… розумова атмосфера нашого часу вже не така… ми нині краще підготовлені до думки, що певна сфера пізнання, де не мають сили евклідові докази чи незмінні закони повторюваності, може, тим не менше, претендувати на звання наукової. Ми тепер значно легше допускаємо, що визначеність і універсальність - це питання ступеню. Ми вже не відчуваємо обов'язком нав'язувати всім об'єктам пізнання єдинообразну інтелектуальну модель, запозичену з наук про природу, тому що навіть там цей шаблон вже не може бути застосованим повністю. Ми ще не надто добре знаємо, чим стануть у майбутньому науки про людину. Але ми знаємо: для того, щоб існувати, - продовжуючи, звісно, підпорядковуватися основним законам розуму, - їм не доведеться відмовлятися від своєї оригінальності або соромитися її» [45, c. 116].

Мабуть, під час обговорення ставлення юридичної науки до основних методологічних традицій йдеться не про вибір «методологічного прапора», а про необхідність, враховуючи, в межах якого підходу здійснене конкретне юридичне дослідження, адекватно інтерпретувати його результати, і отже, здійснювати всебічне спрощування методологічних проблем правознавства.

У такому плані проблема самовизначення сучасного правознавства стосовно панівних методологічних традицій і сфери гуманітарних наук втрачає образ суто академічних «інтелектуальних вправ», що склався у нашій свідомості, і набуває прямого практичного змісту.

Слід підкреслити, що вітчизняна юриспруденція традиційно вважала за краще не заглиблюватися у сферу методологічної проблематики, визнаючи її прерогативою офіційної філософії. Тим не менше, і в юридичній літературі при зверненні науковців до принципових питань можна виявити фактично виражене тією чи іншою мірою відповідне ставлення до названих позицій і традицій методологічного мислення.

Прийнято вважати, що переважна більшість юридичних досліджень сьогодні виконуються у межах позитивізму, отже є, безперечно, позитивістськими. Проте згідно з метою нашого дослідження це твердження потребує певних уточнень. Насамперед необхідно домогтися достатньої ясності в уявленнях про позитивізм і уточнити, що у разі такого роду кваліфікацій розуміється під позитивізмом.

Неоднозначність вживання терміну «позитивізм» дозволяє виокремити різні тлумачення, котрі можуть надаватися йому в юриспруденції. Ми вже торкалися питання про доцільність розмежування юридичного позитивізму в розумінні трактування професійної свідомості і позитивізму як методології юридичної науки. При цьому зазначалося, що їх змішування може призводити до суттєвих методологічних і теоретичних непорозумінь, вносити викривлення в оцінки конкретних юридичних досліджень. Проте слід думати, що й стосовно юридичного позитивізму недостатньо обмежитися уявленням про нього як про класифікаційну інтерпретаторську діяльність, звернену до чинного (позитивного) права з метою його практичного застосування, що є тільки предметом юридичної науки і не здійснює власне наукового дослідження права (за відомим твердженням Ф.В. Тарановського). На наш погляд, зводити всю цю сферу, названу позитивною догматичною юриспруденцією, тільки до систематизації і тлумачення позитивного права винятково з метою його практичного застосування означає недооцінювати її роль у праві і правопізнанні.

Враховуючи мету цього дослідження, очевидно, доцільно окреслити два аспекти розгляду юридичного позитивізму.

Перший - прикладні, головним чином «технічні», розробки чинного (позитивного) права. Сюди можна віднести всі напрацювання, що стосуються побудови і оформлення юридичних текстів, систематизації законодавства, юридичного документообігу, організаційних схем і процедур професійної юридичної практики тощо. При цьому, зазвичай, залишаються за межами розгляду соціокультурні контексти позитивного права, його ставлення до культурно-історичних традицій, а основні дослідницькі змісти пов'язуються з поточною політичною і юридичною практикою.

Другий - осмислення позитивного права з погляду «юридичної догми». Вважають, що юристи мають справу з «догмою права». На думку С.С. Алексєєва, тут «йдеться не про що інше як про специфічний предмет юридичних знань, особливий спектр соціальної дійсності - юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, виокремлені відповідно до потреб юридичної практики як підстави вирішення юридичних справ» [8, c. 10]. При цьому слово «догма», як вважає учений, повинно відображати ставлення до позитивного права як до незаперечної підстави поведінки людей, дій держави і рішень, що нею виносяться [8, c. 12]. У межах зробленого нами розмежування таке розуміння догми права, догматичної юриспруденції тяжіє до першого аспекту юридичного позитивізму. Тому для нас важливо звернути увагу на другий план розгляду догми і догматики в юридичному позитивізмі, який у С.С. Алексєєва виявляється при оцінці культурно-історичного значення пандектистики. Вона, за оцінкою ученого, є «першою в історії універсальною системою юридичних знань, а положення юридичної догматики (що знайшли втілення у германському цивільному уложенії, в російських законопроектах з цивільного права, у сучасному цивільному законодавстві) - одним з найвищих досягнень юридичної думки, яке цілком обґрунтовано знаходить визнання як феномен наднаціонального порядку» [8, c. 31].

У такому контексті догма права набуває відповідного статусу в юридичній думці, а підставою ставлення до неї як до юридичної догми стають не тільки імперативи позитивного права, а й авторитет правової культури. Через це юридичну догму виправдано розглядати як соціокультурний феномен і розуміти як фундаментальні правові установки і конструкції, засоби і методи правового регулювання, форми і правила юридичної діяльності тощо, які формуються у процесі історичного розвитку права і втілюються у конкретних правових системах. Отже, юридичний позитивізм може розглядатися у плані як конкретної юридичної практики, так і в плані правового мислення і юридичної культури.

До речі, наша теоретична наука традиційно недооцінювала догматичний аспект позитивної юриспруденції, ставлячись до нього як до суто технічного інструмента, і в цьому сенсі займалася не стільки його науковим дослідженням, скільки саме «інженерною» розробкою без звернення до соціокультурних засад догми права. Враховуючи це, можна вважати, що саме юридична догма, представлена як «речова» правова культура, як власний зміст права може розглядатися і як реалізована догматична юриспруденція, об'єктивоване юридичне мислення. За такого підходу становище юридичної догми, з одного боку, ніби оприроднюються, тобто вимагається ставлення до неї як до природних властивостей права, визначених його природою, а з другого - вона стає матеріалом для наукової реконструкції способів юридичного мислення. Важливо мати на увазі, що до розрізнення «природного» та «штучного» тут слід ставитися не за зразком протиставлення фізичного світу і людської діяльності, а як до протилежності природного і штучного в історії суспільства, яка «внутрішньо властива усьому процесу формування і розвитку людства». У цьому сенсі не виключено, що виявлення власних, незалежних від конкретного суспільства, закономірностей права, його власних засад становлення і розвитку може відбутися, зокрема, на шляху теоретичного дослідження правової догми, догматичної юриспруденції. Слід відзначити, що питання про власну природу і власні засади розвитку права у тих чи інших контекстах порушувалося в юридичній літературі. Так, полемізуючи з представниками соціологічної школи, С.С. Алєксєєв відзначав, що «право, виростаючи на ґрунті суспільних відносин, може і не зливатися за своєю сутністю з суспільними явищами, може мати свою власну, зовсім не соціальну природу» [8, c. 29].

Тож можна припустити, що аналіз становлення і розвитку юридичної догми (як юридичного мислення) у співвіднесенні з теоретичною юриспруденцією (як науковим пізнанням права) є необхідним аспектом обговорення цієї проблематики. Через це юридична догма може бути представлена як спеціально-юридичний метод пізнання права. Тут вона як чинне юридичне мислення зі своїми одиницями і власною юридичною «логікою» має бути осмислена з огляду на своєрідність тієї специфіки, що, дозволяючи відрізняти юридичне мислення від будь-якого іншого, робить право елементом культури, а юриспруденцію - самостійною сферою суспільства. Теоретичне дослідження цього аспекту догматичного правознавства є не менш, а можливо, й більш актуальним, ніж практичне. Проте таке дослідження вже повинно носити не стільки предметно-науковий, скільки рефлексивно-методологічний характер. Це означає, що методологічне дослідження у сфері науки скероване насамперед на сам процес наукового пізнання. У спеціальній літературі такий постулат, фактично, є загальновизнаним [44, c. 47-65], і в цьому значенні, він розглядається як пізнавальне наукове мислення. За твердженням А.А. Піскоппеля, погляд на наукове мислення як на об'єкт методології утвердився ще з часів Абеляра та Декарта. Тоді бралися до уваги не позитивні проблеми права, а проблеми засобів і методів дослідження проблем права, тобто предметом дослідження виступало власне юридичне мислення. Ймовірно результатом зусиль юристів у цій сфері могла стати, наприклад, достатньо обґрунтована гіпотеза про правомірність обговорення юриспруденції як особливої раціональності юридичної науки, тобто такої, що має суттєву методологічну своєрідність порівняно не лише з природничими, а й гуманітарними науками. Філософи, зокрема, відзначають, що «однією з найважливіших проблем філософії права у її сучасному розвитку є дослідження універсалій правового мислення, юриспруденції загалом».

Як відомо, у вітчизняному правознавстві панувало принципово інше ставлення до права і правової науки, що пояснювалося методологічним впливом моделі «базис-надбудова». У радянський час з дослідницьких позицій, які перебували у жорстких рамках економічного детермінізму, право ставилося в безумовну залежність не тільки від економічного базису, а й дуже часто від інших соціальних факторів. Усе це призводило й до таких крайніх позицій, коли праву відводилася у суспільстві просто службова роль [171].

Навряд чи є сенс оспорювати цю методологічну установку і теоретичне уявлення за їх підставами, тим більше, що критики з цього приводу в сучасній літературі цілком достатньо. Це - простий наслідок прийняття певної філософської онтології. Інша річ, що в евристичному відношенні ця позиція, по суті, закривала дослідження власного змісту права, специфіку дослідницьких методів правової науки та її власної методології. Важливим є і розуміння соціальних наслідків такої парадигми. Гадаємо, така наукова позиція вітчизняних юристів відіграла не останню роль у формуванні такого професійного юридичного знання і соціального статусу юридичної професії, коли правознавці бачили своє професійне завдання в обґрунтуванні ідеологічних установок і в оформленні політичних дій влади.