Історія держави і права України

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданний земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. "Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Украінських Установчих зборів Украінській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими - сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі". Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: "Не порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі".

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'ектiв самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель "належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють іх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки". Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то до іі компетенціі входили лише ті питання, які "зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикають цілоі УНР", причому Рада Народних Міністрів не може "порушувати законом установлених компетенцій" органів місцевого самоврядування.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни, так і на фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так, 23 грудня з'явився закон "Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i вiдкомандирування з неi громадаян Украiнськоi Республiки", потiм - закон "Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii" i, нарештi, 16 сiчня - тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Киів виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Украінська армія мала складатися з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розв'язати питання, пов'язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне Писарство надiслало Центральнiй Раді законопроет про допомогу сім`ям вiйськовополонених.

Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi - вони тiльки поповнили ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу iсторiю.

Проголошення УНР докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя краіни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з яким "до сформування Федеративноі Російськоі республіки і утворення іі конституціі виключне й неподільне право видавати закони для УНР належить Центральній Раді", а "право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним Секретарям УНР". Разом з тим, цей закон не підтвердив дію "всіх законів і постанов", які мали чинність на територіі УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами законами і постановами Центральноі Ради й Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власноі правовоі системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральноі Ради став закон "Про вибори до Установчих зборів Украінськоі Народноі Республіки". Це був найбільший за обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламегтували порядок організаціі й проведення виборів.

Закон затверджувався в 2 етапи. Спочатку, іі листопада 1917 року Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з 10 глав: "Загальні статті" (у ній, зокрема, наводився перелік "виборчих округ"), "Про виборче право" (відповідно до статті 3 "право участі в виборах до Установчих зборів УНР мають громадяни Російськоі республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років", позбавлялися ж виборчих прав "засуджені правосильними судовими вироками", "невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою зловмисними банкротами", "служащій у в1йську, що самовільно покинули військо", а також "члени роду, що царював в Росіі"), "Про установи, котрі відають проведенням виборів до Украінських Установчих Зборів" (ці функці належали "головній, окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до Украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям" (головній комісіі, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, "Загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів необхідних для іх прискорення", а також "вироблення і видання загальних інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про Його здійснення"), "Про виборчі списки", "Про кандидатські списки", "Про подавання і подрахунов виборчих карток", "Про встановлення результату виборів"(в основу покладалася пропорційна система), "Про порядок вступлення на місце членів, які виступають з Украінських Установчих зборів", "Про забезпечення вільності і правильності виборів" (цей закон прямо встановлював систему покарань за ті, чи інші порушення - наприклад, "винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців", карався арештом на строк до 1-го місяця або штрафом до 100крб.), "Про трати на вибори до Украінських Установчих Зборів".

16 листопада Центральна Рада затвердила 2-й розділ закону про вибори до Украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали специфічні особливості виборів "в арміі, флоті і тилу". Законом було затверджено ще й "Парвила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин арміі і флоту" та "Інструкцію для користування розділом 1-м Закону про вибори до Установчих зборів УНР".

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори відкритися - 9 січня 1918 року. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула вибори на другий план, і лише 11 кв1тня Мала Рада ухвалила провести іх 12 травня там, де вони не відбулися.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення Украіни шляхом нав'язування iй своiх форм полiтичного устрою". Бiльшовики незважаючи на численнi декларацii про "самовизначення нацiй аж до вiддiлення", не переводили своiх вiдносин з Украiною в площину мiжнародного права.

Постае закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв - зовнiшнього й внутрiшнього.

Лiдери Центральноi Ради опинилися перед вибором - де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення - Росii. Одна частина стояла за те, щоб шукати ii в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним прагненням, а друга частина - закликання на помiч проти бiльшовицькоi навали нiмецького вiйська. Члени украiнськоi делегацii пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Але приход нiмецькоi армii на Украiну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на украінській землі не як "приятелі", а повноправні хазяі.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у спробах Ценральноі Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральноі Ради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити ділему - пріоритет прав націі чи прав людини ( вибрали перше) врешті-решт визначило долю Центрально1 Ради.

Список використаних джерел

1. Владимирский-Буданов М.Ф. Литовские евреи // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1885. - № 1. 2

2. Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от половины XV в. до Люблинской унии. - АЮЗР. - Ч. VII. - Т. I, II. - К., 1891. - 210 с. 3

3. Владимирський-Буданов М.Ф. Нiмецьке право в Польщi i Литвi. - Львiв, 1903.

4. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права - Ростов-на-Дону, 1995. - 640 с.

5. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. I. - К., 1889. 34. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. IV. - К., 1907.

6. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско- Русского права. - Вып. VI. - К., 1907. - 224 c.

7. Владимирский-Буданов М.Ф. Разбор сочинения М.Н. Ясин- ского "Главный Литовский Трибунал, его происхождение, организация и компетенция. Вып. 1. - Происхождение Главного Литовского Трибунала". - СПб., 1904. - 58 с.

8. Кульчицький В. С. Державний лад і право Галичини у другій половині XIX - на початку ХХ ст. - Л., 1965.

9. Кульчицький В. С. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування.// Проблеми правознавства. - Л., 1971. Вип.. 19.

10. Ткач А. П. Кодифікація дореволюційного права України. - К., 1968.

11. Цьюйнер Еріх Історія Австрії.

12. Музиченко Петро Історія держави і права України - "Знання", Київ - 1999.

13. Левицький Кость. Наш закон громадський або яки ми маємо права й повинности в громаді. Львів. Тов. "Просвіта". 1889.

14. Енциклопедія Українознавства. - В 4-х книгах. - 1994-1996.

15. Полянська Н. Історія України. - К., 2001.

16. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.

Размещено на Allbest.ru