На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов'язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Прихильники теорії природного права стверджували, що поряд з позитивним правом, створеним державою, існує “природне право”, притаманне людині від природи. Перш за все до природних прав людини відносять право на життя, право на свободу, рівність, право на особисту недоторканість, свободу пересування. Сюди ж можна віднести і право власності. Головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Людині природні права належать від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх [2].

Класичне визначення суті природного права дав Вольтер: “Природними законами я називаю такі закони, які природа вказує людям в усі часи для підтримки справедливості. Це водночас закони, які відповідають людським інтересам і розуму”. Кожний закон, створений людьми, на думку прихильників цієї теорії, містить властивості права саме у тому ступені, в якому він походить із закону природи; якщо ж він суперечить природному закону, то стає всього лише його перекрученням.

Стосовно походження держави та позитивного права, то теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх". Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави [5]. Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціалом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов'язкового значення.

Як вже зазначалось вище з кінця XIX в. і аж до теперішнього часу школа природного права переживає новий період у своєму розвитку - так званий період відродженого природного права. Його відмінна риса проявляється насамперед у тому, що воно не визнає вічного, незмінного для всіх часів і народів права. Воно виходить із того, що у світі існує природне право тільки з історично мінливим змістом. (Сказане не означає, однак, що відроджене природне право не визнає абсолютного ідеалу або критерію.) Серед інших відмінних рис відродженого природного права - множинність напрямків його розвитку й формуючих його приватних теорій. Це насамперед неотомістські, екзистенціалістські, феноменологічні й інші доктрини. Загальним для них є те, що вони виникають і розвиваються в рамках природного права й мають під собою однакову основу - об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм. Природне право виводиться ними з: а) божественного порядку буття (релігійні навчання - неопротестантизм і ін.); б) самореалізації об'єктивного розуму й об'єктивної ідеї права (неогегельянство); в) апріорних правових субстанцій і цінностей (феноменологічна концепція); г)"природи речей" як ідеальної мислимої форми, що тлумачиться з позицій методологічного дуалізму винного й сущого (неокантіанство); д) існування людини (екзистенціалізм); е)"процесу історичного праворозуміння", "живої історичної мови" (герменевтика) і ін. Слід помітити, що ці напрямки й підходи нерідко переплітаються між собою й доповнюють один одного. У сучасних умовах розвитку природної школи права її політичний і ідеологічний аспекти значно підсилилися, придбали більшу значимість у порівнянні з колишніми етапами. За допомогою різних положень цієї школи в 40 роки XX cт. у деяких країнах (Німеччина,, Італія, Португалія й ін.) спочатку виправдовувалися, а потім, після перемоги над фашизмом, повсюдно засуджувалися фашизм і тоталітаризм [4].

Вважаємо, що у розглядуваній нами школі природного права сформувались такі основні 4 напрямки як неотомізм, феноменологізм, екзистенціалізм, та герменевтика. Пропонуємо з'ясувати їх детальніше.

Неотомізм вважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX-XX ст. Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США. Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього - матеріальний. Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад. Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність є вічними принципами, що переходять до людини від Бога. Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова. Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії "держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін. Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо [5].

Засновником феноменологічного напрямку у філософії й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938). Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям - "інтенційність", тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє "чисту", трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища. Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність права вбачали в "ейдосах" (від грец. stikx; - вигляд), "чистих сутностях", апріорних нормативних ідеях. Ці "ейдоси" існують самі по собі та мають значення лише в "інтенції", тобто в спрямованості на них свідомості. "Ейдоси" розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права. "Ейдоси", нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві "ейдосів", що випливають із "природи речей" [5].

Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін. Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia - існування) - внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних "граничних ситуаціях". Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного змісту, воно є безконечним ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором свідомості, невідповідним екзистенції [5].

Герменевтичний напрям. А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герменевтичної (від грець. - мистецтво тлумачення) теорії природного права стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця. Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі". живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права". Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права. Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними органами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми [5].

В Україні природна школа права в повній мірі не прийнята як загальновизнана доктрина право розуміння. Певною мірою з радянських часів на праворозумінні позначається нормативізм. Однак, багато положень природної правового право розуміння знайшли своє відображення у чинному національному законодавстві. Хоча Конституція України не містить прямого згадування про природне право (як у ряді закордонних конституцій), на природно-правовий підхід вказує, наприклад, положення ч.2 ст.17 про невідчужуваність прав, які належать кожній людині від народження [1]. Це безпосередньо означає, що ніяка законодавча влада не може в принципі скасувати жодного з "загальновизнаних" прав людини. В українських умовах кінця XX в. доктрина природного права особливо активно використовується для виправдання відновлення приватної власності, соціального розшарування, пріоритету індивідуальних інтересів над суспільними.

Основні позитивні риси та недоліки природно-правової школи права