Види цивільного судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Загальнотеоретичні аспекти видів цивільного судочинства

2. Позовне провадження як основний вид цивільного судочинства

3. Особливості наказного провадження як виду цивільного судочинства

4. Особливості окремого провадження як виду цивільного судочинства

Висновки

Використана література

Вступ

Процесуальна наука динамічно розвивається. Зовсім недавно набув чинності новий Цивільний процесуальний кодекс України, прийняті нові процесуальні закони. Умовою розбудови в Україні правової держави є проведення судово-правової реформи, завданнями якої є створення нового законодавства, становлення та функціонування сильної і незалежної судової влади, удосконалення форм судочинства. На сучасному етапі першочерговими є реформування правової системи, а також інституціалізація судової влади та судових процедур.

Прийняття Верховною Радою України основного акту цивільного процесуального законодавства - Цивільного процесуального кодексу у березні 2004 р., стало подією, що окреслела перспективу розвитку цивільного судочинства на території України. Визнання людини найвищою соціальною цінністю, а її прав і свобод - визначальним змістом і напрямом діяльності держави (ст. З Конституції України) стали домінуючим акцентом сучасного процесуального законодавства. [11, 7]

Конституція України 1996р. закріпила поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і стала основою реформування правової системи, зокрема судової влади. У статті 129 Конституції визначено засади здійснення правосуддя в Україні, головними з яких є: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, гласність судового процесу, обов'язковість рішень суду та ін. Стаття 3 Конституції містить положення, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно з Конституцією України кожному гарантується судовий захист його прав та свобод (ст. 55). Тому суд має стати дійсним гарантом прав і охоронюваних законом інтересів громадян, інших суб'єктів права. Для цього необхідно закріплення таких правових механізмів, які могли б забезпечити належну реалізацію прав, у тому числі права на судовий захист.

У контексті зазначених конституційних положень захист цивільних прав являє собою широку, багатопланову та комплексну проблему, яку можна розробляти в різних напрямках, наприклад: загальна характеристика прав, що підлягають захисту, гарантії здійснення, форми реалізації, способи захисту, процесуальні форми захисту, шляхи подальшого розвитку, місце і роль у механізмі правового регулювання.

Вивчення способів та процесуальних форм захисту цивільних прав здійснювалось і раніше, однак, як правило, цивілістами або процесуалістами в межах предметів своїх наук. Це певним чином стримувало дослідження фундаментальних проблем захисту суб'єктивних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, яке передбачає вивчення їх у взаємозв'язку з іншими правовими інститутами різних галузей права.

Особливою у цьому контексті є проблема видів цивільного судочинства.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи, об'єктом дослідження якої є чинне цивільне процесуальне законодавство України з точки зору видів цивільного судочинства. Основу дослідження становлять сучасні теорії цивільного процесу. Означені питання відображено у публікаціях Д.Д. Луспеника, М. Треушнікова, С. Я. Фурси, К. М. Штефана, та ряду інших авторів.

Основна мета даної курсової роботи полягає у загальнотеоретичному дослідженні особливостей видів цивільного судочинства.

Дана робота складається із чотирьох розділів, вступу і висновків. Перший розділ присвячений висвітленню теоретичних засад дослідження видів цивільного судочинства. В ньому подається визначення предмету дослідження, завдання цивільного судочинства, визначення і загальна характеристика видів цивільного судочинства.

Другий розділ присвячений позовному провадженню як основному виду цивільного судочинства. В третьому та четвертому розділах розглядаються особливості наказного та окремого видів провадження як виду цивільного судочинства.

цивільне судочинство позов

1. Загальнотеоретичні аспекти видів цивільного судочинства

Цивільне судочинство - це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами - судом і учасниками процесу.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [12, 29].

Цивільне процесуальне право сформувалося як результат соціально-економічного розвитку суспільства, становлення і удосконалення процесуального законодавства, яке потребувало уніфікації і виокремлення в самостійну сферу регулювання суспільних відносин - судового захисту цивільних прав у порядку цивільного судочинства. Формування цивільного процесуального права, як правило пов'язують з серединою XIX століття, а саме з прийняттям Статуту цивільного судочинства (1864 р.), появою цілої плеяди відомих представників науки цивільного процесуального права, таких як Є.В. Васьковський, Ю.С. Гамбаров, А.Х. Гольмстен, В.М. Гордон, К.І. Малишев, Є.Ф. Нефедьєв, В.О. Рязановський, І.Є. Енгельман, Т.М. Яблочков та інші, праці яких стали основою для розвитку цивільного процесуального права, формування наукових напрямків. З цього часу цивільне процесуальне право (цивільне судочинство) на юридичних факультетах починає викладатися як самостійна базова навчальна дисципліна, яка мала не лише прикладне, а й науково-теоретичне значення, а в системі права виділилася самостійна галузь.

Цивільне процесуальне право регулює один із важливих напрямків державної діяльності, яка полягає у виконанні такої особливої функції судової влади як здійснення правосуддя в цивільних справах - судами загальної юрисдикції. У статті 55 Конституції України [1] закріплено демократичне положення, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124 Конституції) передбачає, що судовий захист є складовою правосуддя, оскільки здійснюється шляхом розгляду і вирішення цивільних справ. Цивільне процесуальне право виконує соціальну функцію, яка полягає у забезпеченні захисту, охороні та відновленні порушених, оспорюваних, невизнаних прав та інтересів особи (фізичної, юридичної), інтересів держави і суспільства.

Основу цивільного процесуального права складає судовий захист, який включає два аспекти:

судовий захист здійснюється органом державної влади - судом; діяльність по застосуванню в особливій процесуальній формі норм матеріального і процесуального права до спірних матеріальних правовідносин;

судовий захист - це також діяльність безпосередньо заінтересованих у захисті осіб, здійснювана в суді за допомогою процесуальних засобів, наданих законом (цивільним процесуальним кодексом), що реалізується у процесуальних правовідношеннях із судом [9, 17].

Норми цивільного процесуального права визначають увесь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб'єкта цивільних процесуальних відносин міру необхідної та можливої поведінки [4, 26]. Реалізація учасниками процесу своїх процесуальних прав та обов'язків здійснюється в рамках цивільних процесуальних відносин шляхом вчинення суб'єктами процесу процесуальних дій. Порядок та послідовність процесуальної поведінки суду, учасників процесу в цивільному судочинстві чітко регламентується цивільними процесуальними нормами, які розміщенні в різних нормативно-правових актах, але основна група таких норм знаходиться в кодифікованому акті, який регулює суспільні відносини в сфері судочинства в цивільних справах - це Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК), прийнятий Верховною Радою України 18 березня 2004 р. тому, цивільне процесуальне право - це сукупність правових норм (цивільних процесуальних), розташованих у певній системі, які регулюють суспільні відносини між судом і учасниками процесу в сфері здійснення судочинства в цивільних справах шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, а також в порядку перегляду судових рішень у вищестоящих судових інстанціях.

В науці цивільного процесуального права відсутня єдність у визначенні поняття "цивільний процес". Одні процесуалісти вважають, що цивільний процес і цивільне процесуальне право є тотожними, оскільки між ними немає суттєвої різниці і характеризуються наявністю системи процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини з участю загальних, арбітражних (господарських), третейських судів, з приводу застосування норм матеріального права з метою захисту прав, інтересів суб'єктів матеріальних відносин. При цьому російський процесуаліст Г.Л. Осокіна вважає, що цивільний процес включає судочинство (цивільне, арбітражне, третейське) [8, 22-23]. Інші, їх переважно більшість, ставлять знак рівності між поняттям "цивільний процес" і "цивільне судочинство" [4, 25; 5, 4; 12, 29]. В цілому вони характеризують процесуальний порядок провадження в цивільних справах, або як сукупність процесуальних дій і відносин, або як сукупність процесуальних дій або тільки відносин. Треті, поняття цивільного процесу зводять до цивільної процесуальної форми, яку відносять до однієї з форм цивільного судочинства поряд із судовими процедурами (наказне провадження) [9, 39].

Очевидно, цивільний процес як правова категорія повинна розглядатися як форма здійснення правосуддя в цивільних справах. Тобто, за своєю суттю цивільний процес включає процесуальний порядок, правила, які визначають якісні особливості правосуддя, без дотримання яких рішення суду не може бути визнане законним та обґрунтованим. Інакше кажучи, цивільний процес у сучасному розумінні повинен визначати процесуальний порядок захисту прав, свобод, інтересів особи (фізичної, юридичної), держави. Тобто, цивільний процес є механізмом процесуального захисту у формі цивільного та господарського судочинства. Отже поняття "цивільний процес" будучи елементом "цивільного процесуального права", включає в себе поняття "судочинство" (цивільне, господарське).

Цивільний процес передбачає наявність цивільної процесуальної форми, яка становить його зміст і визначає порядок (послідовність) розгляду і вирішення справ в судах (загальних, господарських).

Цивільний процес, об'єднуючи цивільне і господарське судочинство дає можливість виділити ті загальні особливості які властиві цим двом видам судочинства, їх взаємозв'язок, з одночасним збереженням особливостей розгляду справ в загальних (цивільних) і господарських судах.

Отже, цивільний процес - це порядок провадження який передбачає механізм процесуального захисту прав, свобод, інтересів особи, держави в цивільних справах в межах якого реалізуються правозастосовна діяльність суду.

"Цивільне судочинство" можна визначити як вид цивільного процесу, в межах якого розглядаються і вирішуються цивільні справи судами загальної юрисдикції, у визначеному цивільним процесуальним законодавством порядку.

Предмет цивільного судочинства становлять система цивільно-процесуальних відносин, які виникають між судом і з кожним учасником процесу.

Отже, поняття "цивільне процесуальне право", "цивільний процес", "цивільне судочинство" є самостійними, оскільки мають власне їм притаманний зміст і значення. Разом з тим вони взаємопов'язані.

Їх характеристика дає можливість охарактеризувати процесуально-правове явище - процесуальний порядок судового захисту цивільних справ.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ: позовного, наказного та окремого провадження.

Вид цивільного судочинства -- це порядок розгляду, передбачених у законі і поєднаних у певні групи, цивільних справ у суді першої інстанції, що обумовлюється матеріально-правовою природою справ, які входять у групу, і характеризується самостійними засобами й способами захисту прав і інтересів, а також особливостями судової процедури [3, 21].

Позовне провадження - у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних правовідносин (ч. 1 ст. 15 ЦПК України).

Наказне провадження - безспірний процесуальний порядок стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належать такі правові вимоги, без проведення судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (статті 95-106 ЦПК України).

Окреме провадження - справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб та інші справи у випадках, встановлених законом (ст. 234 ЦПК України) [12, 30].

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством (ст. 235 ЦПК України).

2. Позовне провадження як основний вид цивільного судочинства

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 16 ЦК України, статті 3, 15, ЦПК України). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних та інших правовідносин (статті 3, 15, 118 ЦПК України) є позов (лат. actio - позовна вимога).

У теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно [6, 5]. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення. А у суді порушується не спір, а цивільна справа (відкривається провадження у справі - ст. 122 ЦПК України).

На мою думку, не зовсім коректним буде визначення позову як вимоги позивача до відповідача про захист права, зверненої через суд, оскільки позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду - його рішення. Позов є тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя у цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що є юридичною дією в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК України, які розрізняють поняття "позов" і "пред'явлення позову" (статті 109-114, 118 ЦПК України). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються у процесуальних формах - вимогах, клопотаннях, заявах [12, 321].

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої у суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб. Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою відкриття провадження у судовій діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображена у ст. 3 ЦПК України, за якою кожна особа має право у порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, визначених у цій статті. Отже, необхідність у позові виникає тоді, коли настає потреба у розгляді і вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу у справах позовного провадження у ЦПК України названа позовом або позовною заявою (статті 118-122).

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і вирішення конкретної цивільної справи спрямоване як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного і громадського інтересу.

Отже, позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві - це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. У такій вимозі до суду вміщується також вимога до відповідача, тому у теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права (позов має дві складові - матеріально-правову і процесуально-правову); тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву [6, 5].

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової складових, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці складові позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова складова позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Це свідчить про те, що позов є цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави у особі його органу, тобто суду. Процесуально-правова складова позову - це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин.

Для того, щоб позов міг виконувати роль засобу порушення позовного провадження, він має містити визначені складові частини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами позови класифікують на види, встановлюють межі судового розгляду, предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні.

Кожен позов складається з трьох елементів: предмета, підстави і змісту.

Предмет позову - матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен ухвалити рішення.

Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Зміст позову - вид судового захисту, з яким позивач звертається до суду [11, 142-144].

У кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони: позивач і відповідач - сторони у процесі. Сторони - це особи, чий спір про право має вирішити суд (ст. ЗО ЦПК України). Юридична заінтересованість сторін має особистий характер (у них є матеріально-правова і процесуально-правова заінтересованість).

Позивач - це особа, яка має право на звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Із позовною заявою до суду може звернутися не лише позивач, а й у передбачених законом випадках прокурор, орган державної влади, органи місцевого самоврядування, процесуальні представники тощо. Однак фізична чи юридична особа, на захист прав чи інтересів якої порушено справу, завжди матиме у процесі статус позивача. Отже, позивач - це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження по справі.

Позивач, звертаючись до суду із заявою, лише припускає, що його право порушено. У процесі розгляду справи може з'ясуватися, що позивач помилився - його права не порушені або порушені права йому не належать, а тому суд відмовить йому в задоволенні позовних вимог.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила чи заперечила його суб'єктивні права чи інтереси, які охороняються законом.

Відповідач залучається до участі у справі на підставі позовної заяви, яка подається позивачем. Його згода на участь у справі не потрібна. Відповідач - це особа, на яку вказує позивач. Його основне завдання - заперечення проти позову.

Про обов'язкову наявність двох сторін із протилежним за змістом інтересом у справі позовного провадження свідчить той факт, що коли позивач чи відповідач вибувають із процесу і правонаступництво неможливе, то на підставі ст. 205 ЦПК України суд закриває провадження у справі.

Отже, ми з'ясували, що позовне провадження характеризується наявністю спору про право між двома сторонами, а формою звернення при цьому є позов. Далі з'ясуємо, кому належить право на пред'явлення позову, тобто визначимо суб'єктний склад позовного виду цивільного судочинства.

Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, тому поширення юрисдикції судів на всі правовідносини значно розширило можливість здійснення права на звернення до суду.

У теорії цивільного процесуального права частина науковців розглядає право на звернення до суду як право на позов (у широкому його розумінні), інша - як право на його пред'явлення.

Поняття права на позов належить до найскладніших процесуальних категорій. Термін «право на позов» вживають і в матеріальному, і в процесуальному праві. У процесуальному праві більше уваги надають процедурі реалізації права на позов, тобто аналізується право на пред'явлення позову.

Процесуальна сторона права на позов полягає в можливості звернення особи до суду. Право на процесуальний захист - це право на розгляд матеріально-правової вимоги до відповідача у визначеному процесуальному порядку.

Право на позов - це процесуальний спосіб захисту порушенного, невизнаного чи оспорюваного суб'єктивного права. Цей захист буде дієвим за умови наявності таких елементів: права на пред'явлення та задоволення позову. Ці дві правомочності взаємопов'язані між собою, адже без реалізації права на пред'явлення позову не може бути реалізовано права на задоволення позовних вимог. І навпаки, здійснюючи право на пред'явлення позову, особа не може бути позбавлена права на розгляд свого звернення.

Тому право на пред'явлення позову - це право на звернення до суду для здійснення порушення цивільної процесуальної діяльності щодо захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу [11, 147].

Правом на звернення до суду з позовом володіють усі фізичні та юридичні особи, а також держава. Таку можливість, надану процесуальним законом, можна реалізувати лише за наявності передумов, встановлених законом (ст. 122 ЦПК України).

У теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову поділяють на дві групи: суб'єктивні та об'єктивні.

Суб'єктивні передумови - це, передусім, процесуальна правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за захистом виникає одночасно з виникненням процесуальної правоздатності. Для фізичних осіб - з моменту народження, для юридичних - з моменту державної реєстрації.

Суб'єктивною передумовою буде також юридична заінтересованість особи. Відповідно до ст. З ЦПК України, право на звернення до суду має особа щодо захисту своїх прав чи інтересів. Позивач у позовній заяві має вказати свою заінтересованість у справі, посилаючись на зв'язок із матеріальним правовід ношенням.

Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду поділяють на два види: позитивні і негативні.

Передумови, обов'язкові для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: підвідомчість справи суду; правовий характер вимоги позивача.

До негативних належать передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду: судове рішення, що набуло законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; ухвала суду про відмову позивача від позову, ухвала про закриття провадження у справі у зв'язку з укладенням мирової угоди тощо.

Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не зачіпають питання про наявність чи відсутність у позивача суб'єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом - це право вимагати, щоб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий у встановленому процесуальному порядку і щоб по ньому суд ухвалив рішення. У зв'язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо ця категорія справ підлягає розгляду в суді.

Якщо суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж відсутність цих передумов встановлять під час розгляду справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, тож постановляє ухвалу про закриття провадження у справі чи залишає заяву без розгляду або відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Право на судовий захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав належить усім фізичним особам незалежно від віку, статі, освіти, віросповідання тощо. Юридичними особами можуть бути підприємства, установи, організації всіх форм власності та організаційних форм без обмежень. Право на судовий захист гарантує Конституція України (ст. 55, 124) та ЦПК України. Це право абсолютне, виражає демократичні засади суспільства, спрямоване на всебічний захист прав людини.

При зверненні до суду закон покладає на сторони обов'язок по сплаті судових витрат. Це витрати, пов'язані із провадженням у конкретній справі.

Судові витрати - це фактичні грошові витрати, які несуть особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом справи в суді. [11, 111].

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України, судові витрати можуть бути двох видів: судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлює закон. Сьогодні відповідного закону ще не прийнято, тому згідно з п. 5 Перехідних положень ЦПК України, суди України керуються правилами Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Судовий збір (державне мито) буває двох видів: простий або пропорційний. Простий судовий збір оплачують у фіксованих грошових сумах. Наприклад, під час подання позовної заяви про розірвання шлюбу сплачується судовий збір розміром 0,5 неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а при повторному зверненні із тим же предметом вимоги, позивач зобов'язаний сплатити 1 неоподаткований мінімум доходів громадян.

Розмір пропорційного судового збору залежить від ціни позову. Наприклад, позивач, подаючи позовну заяву про захист своїх прав на земельну частку (пай), сплачує 0,1% від ціни позову. Правила визначення ціни позову передбачені у ст. 80 ЦПК України. Правильне визначення ціни позову сприяє сплаті розміру судового збору у повному обсязі, що сприяє розгляду справи по суті.

У позовах про стягнення грошових коштів ціною позову є сума, що стягується. Якщо цю суму коштів зазначено в іноземній валюті, її встановлюють у національній валюті (гривнях) за курсом Національного Банку на час звернення з позовом до суду.

Позови, предметом яких є визнання права власності на майно або його витребування, ціною позову є вартість цього майна. При цьому за основу вартості береться ринкова ціна, а не нормативна. Позивач зобов'язаний обґрунтувати вартість майна, що є предметом спору. Це правило поширюється також на позови про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності. Якщо предметом спору є нерухоме майно, що належить на праві власності юридичній особі, ціна позову повинна бути не нижча балансової вартості об'єкту нерухомості.

У позовах про стягнення аліментів ціна позову визначається сукупністю усіх виплат, але сума стягнень повинна бути не більше як за шість місяців. Попри те, що позивач у таких позовах звільняється від сплати судового збору, ціну позову потрібно визначити тому, що суд розподіляє судові витрати між стронами, ухвалюючи рішення у справі.

Для позовів про строкові або безстрокові платежі і видачі встановлюють ціну позову, яку визначають сукупністю всіх платежів або видач, але не більше, ніж за три роки.

Якщо предметом спору є зменшення, збільшення чи припинення платежів або видач, ціну позову визначають сумою, на яку зменшується або збільшується відповідний платіж, або сукупністю видач, що залишилися, але не більше, як за один рік.

У позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла ціна позову становить сукупність платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишився до кінця дії договору, але не більше, як за три роки.

Якщо предметом позову є кілька вимог, і ціну позову для кожної з них визначають за іншими правилами, ціна позову становитиме суму усіх цих вимог.

Ціну позову встановлюють лише щодо майнових вимог, тобто тих, які мають грошову оцінку. В окремих випадках позовні вимоги можуть бути оцінені у грошах, але ввжаються немайновими. Наприклад, не належать до майнових вимог позови про відшкодування моральної шкоди.

До складу витрат, що пов'язані з розглядом справи, належать:

витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

витрати на правову допомогу;

витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду;

витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

витрати, пов'язані з оглядом доказів за місцем їх перебування та вчи ненням інших дій, важливих для розгляду справи.

Залежно від категорії справи, розмір та порядок оплати витрат на ін-формаційно-технічне забезпечення встановлює Кабінет Міністрів України постановою «Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ та їх розмірів».

Законодавець звільняє від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення за звернення з позовом про поновлення на роботі; стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати; стягнення аліментів; визнання батьківства або материнства. Ці витрати покладають на сторони після розгляду справи судом. Отже, якщо позов буде задоволено, то витрати стягуватимуть із відповідача. Але якщо позов заявлено необгрунтовано, то позивач нестиме витрати у повному обсязі.

На відміну від позовного провадження в окремому провадженні заявники не сплачують витрат на інформаційно-технічне забезпечення за жодних обставин у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності; надання неповнолітній особі повної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Також не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у випадках, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України та/чи органи опіки та піклування або служби у справах дітей.

У будь-якому випадку, покласти на сторону, яка заявила безпідставний позов, обов'язок компенсувати витрати відповідачеві було б не зайвим. Це якоюсь мірою компенсувало б безпідставний позов і покарало недобросовісного позивача.

Судові витрати розподіляють між сторонами, а також третіми особами, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору, відповідно до правил ст. 88 ЦПК України. Інших осіб, які брали участь у справі, до розподілу судових витрат не залучають.

За загальним правилом сторона, яка звернулася до суду з правомірними обґрунтованими вимогами і виграла справу, не має нести жодних витрат. Тому судові витрати покладають на сторону, не на користь якої суд ухвалив рішення.

Присудженню підлягають лише ті витрати, які були документально підтверджені. Інших засобів доказування до уваги не беруть. Сторона, яка бажає покласти витрати на протилежну сторону, має подати до суду заяву відповідного змісту, долучивши до неї підтверджувальні документи.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсує держава. Це правило діє незалежно від підстав, на яких постановлено ці ухвали.

Судові витрати не відшкодовують позивачеві, якщо він відмовився від позову, а витрати відповідача за його вимогою стягують із позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог, у зв'язку із задоволенням їх відповідачем, суд за заявою позивача стягує всі судові витрати з відповідача.

Питання про розподіл витрат сторони можуть вирішити одночасно з укладенням мирової угоди. Однак, якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, їх розподіляють порівну. Це питання вирішує суд в ухвалі про закриття провадження у справі.

Якщо провадження у справі закрито з інших підстав (крім відмови від позову й укладення мирової угоди), відповідач, керуючись ч. З ст. 89 ЦПК України, вправі заявити вимогу про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних із розглядом справи внаслідок необгрунтованих дій позивача.

У ЦПК України глава 4 розділу III, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву "Судовий розгляд", а ст. 158 ЦПК України він визначений як "розгляд справ у судовому засіданні". Отже, зважаючи на нормативне визначення, розгляд справи є змістом цієї стадії, а судове засідання - процесуальною-формою розгляду справи.

Суд розглядає справи протягом не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справа про поновлення на роботі і про стягнення аліментів - протягом одного місяця. Цей строк за заявою сторони може бути продовжений судом у виняткових випадках не більше як на один місяць.

Розгляд справи провадиться шляхом послідовного вчинення судом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що складають певні частини, кожна з яких має своє завдання і відповідний зміст [12, 374].

Рішення ухвалюється з додержанням таємниці нарадчої кімнати, ніхто не має права бути присутнім у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу; судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК України). Рішення ухвалюється більшістю голосів суддів, які входять до складу суду у справі, при одноособовому розгляді справи - суддею, який розглядав справу. Ухвалене рішення викладається у письмовій формі за встановленим ст. 215 ЦПК України змістом головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК України).

Ухвалене судове рішення головуючий оголошує прилюдно. Усі присутні у залі судового засідання вислуховують його стоячи на знак поваги до авторитету суду і його акта, який ухвалюється іменем України. Потім головуючий роз'яснює зміст ухваленого і оголошеного рішення, порядок і строк оскарження (ст. 218 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України, у цивільному судочинстві є два види судових рішень: ухвали і рішення. Проте, на підставі системного аналізу процесуального законодавства можна зробити висновок, що є три види судових рішень: рішення суду, ухвала суду та судовий наказ.

Судовим актом, яким справа вирішується по суті, є рішення суду. Рішення суду - це акт правосуддя, яке здійснюється від імені держави судом. Рішення суду завершує позовний вид провадження цивільного судочинства в суді першої інстанції.

Отже, позовне провадження являє собою судочинство з вирішення спорів про право за допомогою позову і є основним видом цивільного судочинства.

3. Особливості наказного провадження як виду цивільного судочинства

Наказне провадження - самостійний вид цивільного судочинства, здійснюваного загальними судами загальної юрисдикції і спрямованого на постановлення судового наказу. Правове регулювання процесуального порядку наказного провадження здійснено у розділі II "Наказне провадження" (статті 95-106) ЦПК України. У наказному провадженні у спрощеному прискореному порядку можливе задоволення безспірних вимог, підтверджених документами, визначеними ст. 96 ЦПК України, і на підставі яких видається судовий наказ. Відповідно до ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Для кращого розуміння правової природи кожного із видів судового рішення треба звернути увагу на відмінні ознаки, які існують між рішенням суду та судовим наказом.

Зокрема, можна виділити такі відмінності між судовим наказом та рішенням суду:

1)За характером заявлених вимог.

Рішення суду ухвалюють у будь-якій справі позовного або окремого провадження, яка підлягає судовому розгляду в порядку цивільного судочинства згідно зі ст. 15 ЦПК України. Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є обмежений (ст. 96 ЦПК України).

3)За процесуальним порядком розгляду.

Рішення суду ухвалює суд як результат змагальної форми процесу, з дотриманням принципу гласності та відкритості судового розгляду, де кожна сторона має доказати обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Судовий наказ видається без виклику стягувача та боржника та на підставі письмових документів.

4) За ознакою обґрунтованості.

Рішення суду має бути мотивованим. Судовий наказ, на відміну від рішення суду, не мотивується (хоч і містить посилання на нормативно-правові акти як підстави для його видачі), а лише є моделлю поведінки боржника, тобто зобов'язання виконати конкретні дії. Водночас судовий наказ, відповідно до ст. 213 ЦПК України, має відповідати вимогам законності й обґрунтованості.

5)За порядком ухвалення.

Рішення суду ухвалюють, оформлюють і підписують у нарачдій кімнаті та проголошують прилюдно (за винятком випадків, передбачених ЦПК України). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Щодо видачі судового наказу встановлюється спрощена процедура, що не вимагає дотримання зазначених вимог.

6)За строком набрання законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не подано. Якщо подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційну скаргу не подано протягом двадцяти днів після подання зазначеної заяви, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Судовий наказ набирає законної сили, якщо протягом трьох днів після закінчення десятиденного строку від дня одержання копії судового наказу боржником, він не подасть заяви про скасування судового наказу та за наявності відомостей про отримання боржником копії наказу, після чого суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання.

7)За порядком оскарження.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, за загальним правилом, не може сам скасувати або змінити рішення, це належить до компетенції суду вищестоящої інстанції лише в разі оскарження рішення. Судовий наказ, навпаки, може скасовувати суд, що його видав, за заявою боржника в разі заперечення проти вимог стягувача, про що суд постановляє ухвалу.

Рішення суду може бути оскаржене з підстав та в порядку, передбаченому законом. Судовий наказ не може бути оскаржений до суду апеляційної чи касаційної інстанції, а може лише оспорюватися, після чого він підлягає обов'язковому скасуванню, про що суд постановляє ухвалу.

Судовий наказ, який набрав законної сили, водночас є підставою для примусового виконання і виконавчим документом, обов'язковим для виконання на всій території України (ст. 124 Конституції України) у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Судовий наказ може бути видано на заявлені вимоги, визначені ст. 96 ЦПК України:

а) які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі. Відповідно до ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК України, які можуть вчинятися усно; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК України; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (ст. 207 ЦК України);

б) про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

в) про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини, транспортних засобів боржника;

г) у інших випадках, встановлених законом [12, 316].

Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції з дотриманням правил про підсудність, форму і зміст заяви. Вимога про вчинення судового наказу, що ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі, подається за правилами загальної підсудності - за місцем проживання (знаходження) боржника (ст. 109 ЦПК України). Вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати подається за правилами альтернативної підсудності - також за місцем проживання заявника (ст. 110 ЦПК України). А про стягнення нерухомого майна - за місцем знаходження майна або основної його частини (ст. 114 ЦПК України).

Заява про видачу судового наказу подається у письмовій формі за встановленим змістом. У ній має бути зазначено: найменування суду, в який подається заява; ім'я (найменування) заявника та боржника (заінтересованої особи - ч. 2 ст. 26 ЦПК України), а також ім'я (найменування) їх представника, їхнє місце проживання або знаходження; вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; вартість майна у разі його витребування; переліки документів, що додаються до заяви. А також заява підписується заявником або його представником і до неї додаються копії цієї заяви, копії доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, додаються документи, що підтверджують його повноваження. Якщо заява неналежно оформлена, застосовуються процесуальні засоби, визначені ст. 121 ЦПК України щодо залишення заяви без руху та повернення заяви (ст. 98 ЦПК України). Крім того, суддя своєю ухвалою відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо наказ по заявленій вимозі не може бути виданий або з поданих документів вбачається між сторонами спір про право (ст. 100 ЦПК України).

Повернення заяви про видачу судового наказу не перешкоджає повторно звернутися з такою самою заявою до суду за умови усунення її недоліків. У разі відмови судді в прийнятті заяви про видачу судового наказу повторне звернення з такою само заявою не допускається. Але заявник має право у цьому випадку звернутися до суду з аналогічною позовною заявою.

Заява про видачу судового наказу має бути оплачена судовим збором у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження. Внесена сума судового збору у разі відмови у видачі судового наказу стягувачу не повертається. Ця сума зараховується до суми судового збору позовної заяви, якщо стягувач пред'явив позов до боржника у порядку позовного провадження.

Суд у триденний строк з дня прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу видає його у спрощеному порядку - судове засідання не проводиться, стягувач і боржник (заінтересована особа) для заслуховування їх пояснень не викликаються.

Судовий наказ видається за наявними у справі матеріалами у письмовій формі, визначеного ст. 103 ЦПК змісту. У ньому зазначаються: дата видачі наказу; найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав наказ; ім'я (найменування) стягувача і боржника (заінтересованої особи - ч. 2 ст. 26 ЦПК України), їх місце проживання або місцезнаходження; посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого мають бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджене та його вартість; сума судових витрат, що сплачена заявником, підлягає стягненню на його користь з боржника [12, 318].

Судовий наказ має відповідати вимогам, що пред'являються до виконавчого документа, встановленим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Суддя, який прийняв заяву стягувача про видачу судового наказу, складає і підписує зазначений наказ у двох примірниках, один з яких залишається у справі. Другий примірник наказу після набрання ним законної сили скріплюється печаткою суду і видається стягувачу. Копія виданого судового наказу невідкладно надсилається боржникові рекомендованим листом із повідомленням, а також одночасно з нею надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів з роз'ясненням його права, у разі наявності у нього заперечення проти вимог стягувача, протягом десяти днів з дня отримання копії судового наказу подати заяву про його скасування.

Судовий наказ набирає законної сили у разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу. Суд видає наказ, який набрав законної сили, стягувачеві для пред'явлення до виконання.

Скасувати судовий наказ може суд, який його видав на заяву боржника, яка подається протягом десяти днів з дня отримання копії такого наказу. Така заява розглядається судом протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду у засіданні суду та без виклику сторін. Про скасування судового наказу суд постановляє ухвалу. Якщо заява про скасування судового наказу подана після закінчення десятиденного строку, встановленого для її подання, то вона залишається без розгляду у разі, коли суд на заяву особи, яка її подала, не знайде підстави для .поновлення строку на подання такої заяви. До змісту ухвали про скасування судового наказу включається також роз'яснення суду про те, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути предметом розгляду позовного провадження з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

Копії ухвали суду про скасування судового наказу надсилаються стягувачеві і боржникові не пізніше трьох днів після її постановлення (ст. 106 ЦПК України).

Отже, наказне провадження - це самостійний вид цивільного судочинства, здійснюваного загальними судами загальної юрисдикції і спрямованого на постановлення судового наказу.

4. Особливості окремого провадження як виду цивільного судочинства

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство (jurisdictions conteutiose) відокремлювалося від безспірного, добровільного (jurisdictio voluntaria), було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне, добровільне судочинство одержало назву охоронного, яке, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд лише посвідчував або охороняв права окремих осіб. Існувала думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне - усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге - репресивним [12, 430].

Відомий дореволюційний процесуаліст Є.В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування й витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодавцем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини та виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер.