Утворення та розвиток права СРСР

КУРСОВА РОБОТА З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

НА ТЕМУ:

УТВОРЕННЯ СРСР ТА РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Утворення СРСР. Конституція 1924 року………………………..................5

2. Кодифікація радянського законодавства в 20-і роки…………..................10

3. Розвиток права в 30-і роки…………………………………………………...23

4. Конституція СРСР 1936 року. Конституція УРСР 1937 року. Характеристика основних положень…………………………………………...30

Висновок……………………………………………………………………….....34

Список використаних джерел…………………………………………………..37

Вступ

25 жовтня 1917 року партія більшовиків здійснила і взяла владу в свої руки. Другий з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів прийняв запропонований Леніним Декрет про мир і землю, Декларацію народів Росії. У Декреті про мир пропонувалось розпочати переговори про укладення справедливого миру. Проте деякі положення Декрету носили чисто пропагандистський характер, переслідуючи за мету здійснити революції у воюючих країнах. Програма партії більшовиків стосовно землі передбачала її націоналізацію, але, розуміючи, що націоналізація землі не знайде підтримки на зїзді, було запропоновано відмінити право приватної власності на землю, надати право користування тим, хто її виробляє, заборонити найману працю. Декрет був антикапіталістичним і повертав Росію до зрівняльного землекористування.

Декретом про суд №1 24 листопада 1917 р. всі судові установи, а також мирові судді, що функціонували в Росії, були знищені. Для боротьби з контрреволюцією, з мародерством, грабежами, крадіжками, саботажем створювались Революційні Трибунали. Для проведення попереднього розслідування створювались особливі слідчі комісії.

Було створено міліцію (постановою РНК від 29 жовтня).

Спочатку на добровільних засадах будувалась Червона Армія, але оскільки добровольців було замало, перейшли до обов'язкової військової повинності.

Х з'їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.

В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану, Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).

В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір Російської, Української , білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.

Проголошення республіки рад в Україні й утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік - ці дати пов'язані з недавнім минулим, що згадується нині нашою громадськістю негативно чи з ностальгією. Та настав час, коли доцільно спокійно й виважено подивитися на цей період вітчизняної історії.

Входження України до складу Радянського Союзу 30 грудня 1922 року - подія одномоментного характеру. Перетворення ж України на радянську республіку - явище зовсім іншого роду і виміру. Оскільки йдеться не про форму організації держави, а про систему відносин між людиною та суспільством, між суспільством та державою, тобто про цілісний спосіб життя. Радянські життєві реалії й досі частково зберігаються в наших звичках, вчинках, способі мислення, підходах до розв'язання тих чи інших проблем. Їх не так легко позбутися, адже для кількох поколінь вони були невід'ємними складовими буття.

Мета нашої курсової роботи полягає в тому, щоб охарактеризувати процес утворення СРСР та розвиток держави та права в Країні Рад.

Об'єктом дослідження - є праці про розвиток держави та права в СРСР.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурний.

Структура роботи. Дана робота складається із вступу, чотирьох пунктів, висновків та списку використаної літератури.

Утворення СРСР. Конституція 1924 року

Жовтневий переворот був переломним моментом Російської революції. З двох її начал - демократичного і радянського - зусиллями більшовиків перемогло радянське. Після 7 листопада 1917 року демократичне начало певний час ще жевріло. Були проведені (як і планувалося) вільні вибори до Установчих зборів. У середині січня 1918 року ленінський Раднарком навіть дав дозвіл на зібрання Установчих зборів. Однак перше і останнє засідання цього органу революції було зірвано під сміховинним приводом: «Караул втомився» [10,с.175].

Чи можна твердити, що загибель демократичного начала Російської революції означала перемогу радянського начала? На жаль, останні 10-15 років українські історики відійшли від дослідження проблематики, яку умовно можна пов'язати з терміном «Велика Жовтнева соціалістична революція». Адже тільки тепер створилися умови для всебічного наукового аналізу цієї проблематики, для виявлення і спростування всіх заідеологізованих штампів радянської історіографії. Внаслідок недослідженості цієї проблематики у підручниках для учнів загальноосвітніх шкіл і студентів вищої школи нерідко й досі побутує поділ революції на буржуазну і пролетарську, лютневу і жовтневу. Навіть ті вчені, які називають Жовтневу революцію переворотом, досі чомусь користуються терміном «Лютнева революція».

Апріорно можна твердити, що радянське начало в Російській революції теж загинуло. І це незважаючи на те, що терміни «ради», «радянський» від 1917 року і майже до останнього періоду були найпопулярнішими на 1/6 земної кулі. Виявилося однак, що більшовицька диктатура залишила від цих термінів одну тільки оболонку.

Ради робітничих і солдатських депутатів ніколи не були централізованою організацією, хоч Петроградська рада намагалася очолити всю мережу рад. Ради діяли так, як це було потрібно політичним партіям, що здійснювали контроль над ними. Коли контроль здобули більшовики, вони зробили все, щоб надійно утримувати його впродовж десятиліть. Як це робилося, можуть засвідчити ті, хто брав участь у виборах до радянських органів влади (до 1989-1990 рр.). «Вибори без вибору» пам'ятають десятки мільйонів колишніх «радянських» людей.

Мабуть, не всім делегатам рад у 1917 році сподобалося жорстке регулювання особового складу, що негайно було запроваджено більшовиками, аби зробити їхню діяльність не тільки прогнозованою, а й керованою. Уже в грудні 1917 року В.Ленін створив ударний кулак партії більшовиків - організацію чекістів. Немає сумніву, що чекісти відіграли величезну роль у становленні політичного режиму, який назвали радянським. Партія, що перемогла в революції, дійсно перетворила ради на державну структуру. Вона наділила їх всією повнотою влади, залишивши собі найбільш істотне -диктатуру (що не було визначено і відбито в ранніх радянських конституціях), тобто владу над державними органами влади. Ті представники радянських органів, хто був незгодний з таким поворотом революційних подій, мали справу з чекістами [10,с.182].

Розділ про утворення СРСР у пострадянських підручниках завжди починають з договору про воєнний і господарський союз, укладений 28 грудня 1920 року між Російською Федерацією і Україною. Текст договору, ратифікованого того ж дня VIII Всеросійським з'їздом рад, вміщувався на двох машинописних сторінках. Суть його визначалася кількома рядками, в яких проголошувалися об'єднаними основні наркомати: військових і морських справ, вищі ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошти і телеграфу. Всі об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому Російської Федерації. Сфери діяльності, якими уряд радянської України керував самостійно, виявилися звуженими: освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення [17,с.380].

Отже, навіть у поточній оперативній діяльності злиття управлінських функцій «двох держав» було майже абсолютним. Але за зовнішнім радянським керівництвом приховувалося не визначене конституціями, але цілком реальне і всепоглинаюче партійне керівництво з одного центру - політбюро ЦК РКП(б). Перед цим неформальним органом влади (формально, за статутом партії, у перервах між з'їздами вищим органом вважався Центральний комітет) усі інші партійні структури були однаково рівні у своїй безправності.

Укладачі договору не пошкодували слів, підкреслюючи суверенність, незалежність і рівноправність Росії та України: «Виходячи з проголошеного Великою пролетарською революцією права народів на самовизначення, визнаючи незалежність і суверенність кожної з договірних сторін і усвідомлюючи необхідність згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва, вирішили укласти цей союзний робітничо-селянський договір», - так починалася преамбула. Не менш вражаючою була і стаття II Договору: «Обидві держави вважають за необхідне оголосити, що всі спільні зобов'язання, які вони надалі братимуть на себе щодо інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян Республік, що укладають цей союзний договір, і що з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань стосовно кого б то не було».

Проте це були тільки слова. Диктатура правлячої партії поширювалася на всю територію УСРР та інших «незалежних» республік, перетворюючи країну без назви в найбільш централізовану з усіх існуючих у світі [25,с.190].

Однак після громадянської війни серед керівників центральних відомств почали поширюватися думки про те, що потрібно обмежити декларовану радянськими конституціями «безмежну» незалежність республік. Йшлося про зниження рівня популізму радянських конституцій, наближення їх (хоча б деякою мірою) до реального стану речей. Більшість московських керівників виступала за позбавлення національних республік державного статусу і перетворення їх на автономні республіки Російської Федерації (меншість висловлювалася за повернення до дореволюційного поділу на губернії).

11 серпня 1922 року політбюро ЦК РКП(б) створило комісію оргбюро ЦК для опрацювання питання про вдосконалення федеративних відносин між республіками. Питання мало бути винесене на черговий пленум ЦК РКП(б). Прийнятий комісією проект рішення пленуму ЦК «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав позбавити останні державного статусу, тобто прирівняти їх за обсягом прав і повноважень до автономних республік Російської Федерації. Однак керівники республік з незалежним статусом не бажали «автономізації».

У вересні 1922 року позиції сторін розглянув В.Ленін і прийняв «соломонове» рішення: державні права за незалежними республіками зберегти, але єдину федеративну державу створити. У 1917-1922 рр. радянська країна складалася з багатьох формально окремих і самостійних держав, не маючи навіть назви. Це було незручно, особливо у відносинах з іншими країнами. У Москві були особливо занепокоєні бурхливою дипломатичною діяльністю, яку розпочав після укладання договору від 28 грудня 1920 року голова уряду і нарком закордонних справ УСРР Х. Раковський [16,с.56].

Як компенсація за втрату самостійного статусу, національні радянські республіки передбачалося прирівняти у правах до Російської Федерації. Створювалася нова держава - федерація «другого рівня», до якої радянські федерації (Російська та Закавказька), інші незалежні республіки входили на рівноправних засадах. В.Ленін запропонував і назву для цієї держави - Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Щоб національні республіки почували себе вільно в єдиній багатонаціональній державі, було вирішено включити до Конституції СРСР і конституцій союзних республік спеціальну статтю з проголошенням можливості для кожної республіки виходу із союзу у будь-який момент.

Власне, на цих умовах 30 грудня 1922 року і був створений Радянський Союз. Ніхто з вищого керівництва, включаючи генерального секретаря ЦК РКП(б) Й.Сталіна та наркома у справах національностей РСФРР, не заперечував тих високих прав, що були надані союзним республікам. Приймаючи Конституцію СРСР 1936 року, Й.Сталін залишив у ній статтю про можливість виходу із Союзу. Отже, його згода на це у 1922 році була цілком добровільною [17,с.380].

Саме це дає змогу стверджувати, що 30 грудня 1922 року не відбулося екстраординарної події. Змінилися деякі контури державної будівлі, зведеної більшовиками під час «збирання» імперії Романових, що розпалася у 1917 році, і не більше того. Жодних змін у політичному режимі, методах поточного управління, структурі підпорядкування нижчих інстанцій вищим не відбулося. Утворення СРСР лише знизило рівень популізму у відносинах між центром і національними республіками.

Тим, хто створював Радянський Союз, здавалося, що він вибудуваний на віки. Якби так не вважалося, багатонаціональна радянська держава не була б утворена в такій формі. Адже союзні республіки з однаковим юридичним статусом «припасовувалися» до політичної конструкції - компартійно-радянського центру, відокремленого від будь-якої окремо взятої республіки. Кремлівський центр влади «зависав» над усіма союзними республіками, а після Ялтинської конференції трьох держав - переможниць Другої світової війни - й над рядом країн Центрально-Східної Європи.

Системна криза радянського комунізму і «холодна війна» з гонкою озброєнь поступово знесилювали створену В.Леніним і Й.Сталіним імперську систему. Курс на «перебудову», започаткований М.Горбачовим, перевів системну кризу до іншої якості: застій та гниття змінилися каскадом швидкоплинних зрушень якісного характеру. За цих умов компартійно-радянському центру кинули виклик усі без винятку союзні республіки (і найперша - Російська Федерація).

Створена 30 грудня 1922 року державна конструкція похитнулася після перших вільних виборів до Верховних Рад союзних республік 1990 року. У революційній ситуації, викликаній втратою керівництвом КПРС диктаторських функцій, новий склад парламентів союзних республік зміг уперше (з 1922 року) скористатися юридичною нормою про вихід із Союзу РСР. Прийняті парламентами декларації про державний суверенітет підірвали ту юридичну основу, на якій тримався СРСР - Союзний договір. Спроби М.Горбачова, який очолював компартійно-радянський центр як президент СРСР і генеральний секретар ЦК КПРС, розробити нову юридичну основу для спільного існування союзних республік зазнали невдачі [25,с.230].

Кодифікація радянського законодавства в 20-і роки

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу в правовому регулюванні нових суспільних відносин. Правовий нігілізм перших після революційних років змінився бурхливим розвитком законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватно-господарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації діючих правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора -- спроби радянських республік увійти у світове співтовариство, яка пов'язувалась з Генуезькою конференцією (1922 р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права [24,с.78].

У нечувано стислі терміни протягом 1921-1927 рр. було створено кодекси й інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше -- і законодавства союзного. Прийняття у 1924 р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвели до ще більшої централізації влади, управління й правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924 р. було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду й відповідності з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів. Водночас тоді ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. Подеколи процес української кодифікації випереджав російську і відбувався незалежно від загальносоюзного. Так, опублікований в Україні у 1922 р. проект Цивільного процесуального кодексу став підґрунтям аналогічного Кодексу РСФРР [24,с.87].

В Україні були прийняті Адміністративний кодекс і Кодекс законів про народну освіту, хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, були вони відсутні й на союзному рівні. Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного Кодексу РСФРР. Кодекс складався з чотирьох частин і містив 435 статей. Він мав урегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями поміж собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав -- за винятком того, “коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню”, а ст. 30 визнавала недійсною будь-яку угоду, “спрямовану на явну шкоду державі”.

Перший розділ “Загальна частина” містив основні засади кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалась усім громадянам, не обмеженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі “Речове право” містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.ст. 20-23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути ненаціо-налізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості з обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета й іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та будь-яке майно, не вилучене з приватного обороту (ст. 54).

Розділ “Зобов'язальне право” містив норми про зобов'язання здоговорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі -- через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі. Розділ “Спадкове право” допускав спадкування згідно із закономі заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш як 10 тис.золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більшою, то поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини здійснювалися на користь держави. Земельний кодекс 1922 р. складався з основних засад і чотирьох частин:

І. Про трудове землекористування.

ІІ. Про міські землі.

ІІІ. Про державне земельне майно.

IV. Про переселення [20,с.70].

Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей ,пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової бо-ротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Кодекс проголошував скасування “назавжди” приватної власності наземлю, надра, води, на ліси й перехід їх у власність робітничо-селянської держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, “окрім покарання кримінальним порядком” позбавлялися землі. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося: а) трудовим хліборобам та їх об'єднанням;

б) міським селищам;

в) державним установам і підприємствам.

Перевага надавалася колективним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'єднанням дворів. Оскільки основною виробничою одиницею в сільському господарстві на той час було селянське дворище, Кодекс визначив його правове становище і ввів правовий інститут трудової оренди землі. Допускалося використання найманої праці, але у випадках, коли хліборобське господарство не могло самотужки своєчасно виконатипевного обсягу роботи і за умови дотримання законодавства проохорону праці та участі у праці всіх працездатних членів господарства нарівні з найманими працівниками. Земельний кодекс зазнав істотних змін, внесених Постановами ВУЦВК і РНК УСРР у вересні 1925 р. та червні 1927 р. Зміни стосувалися порядку розгляду земельних справ, розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків сільських товариств тощо.

Після прийняття у 1928 р. загальносоюзних основ землекористування і землевпорядження і завершення на початку 30-х років суцільно їколективізації на селі Земельний кодекс у більшій частині втративсвоє значення. Тісно пов'язаним із Земельним кодексом був Закон про ліси 1923 р. Він врегульовував правове становище лісів як об'єкта державної власності, встановлював порядок їх використання, збереження, хорони та відтворення.

Розвиткові сільського господарства й тваринництва сприяв Ветеринарний кодекс 1925 р. Він визначав завдання державної ветеринарії, порядок запобігання та припинення хвороб домашньої худоби й птиці, ветеринарно-санітарного нагляду, організацію системи ветеринарних органів. Кодекс законів про працю 1922 р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР [21,с.64].

Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики. У загальній частині наголошувалося, що норми кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов'язковими для усіх підприємств, установ і господарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Договори й угоди про працю, які погіршували умови праці порівняно з нормами кодексу, вважалися недійсними. Другий розділ в основу найму й надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав відчасів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності увиняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для виконання найважливіших державних завдань). Не підлягали залученню до трудової повинності особи, молодші 18 років, чоловіки старші 45, а жінки -- 40 років, тимчасово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо. Четвертий і п'ятий розділи визначали основними формами залучення до праці колективний і трудовий договори, встановлювалипорядок їх укладення та наслідки їх порушень. Десятий розділ регулював робочий час. Установлювався 8-годинний робочий день. Для осіб віком від 16 до 18 років, для осіб розумової й конторської праці і тих, хто працював на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб зособливо тяжкими та шкідливими для здоров'я умовами праці встановлювався скорочений робочий день. Понаднормова робота, якправило, не допускалася. Одинадцятий розділ врегульовував надання всім працівникам щотижневого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як по неділях, так і в інші днітижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників. Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов'язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх; чотирнадцятий містив норми про охорону праці. В п'ятнадцятому розділі йшлося про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначалися права й обов'язки профспілкових організацій, обов'язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок. Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду ірозв'язання трудових спорів та справ про порушення трудового законодавства:

а) примусовий -- на особливих сесіях народних судів;

б) примиренський -- у примирних камерах, третейських судах тощо. Останній, сімнадцятий розділ врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці.

Система “соцстраху” передбачала адання різних видів допомоги (при захворюванні, тимчасовій утраті працездатності, безробітті, інвалідності, у зв'язку з доглядом захворим членом сім'ї тощо). Кодекс законів про народну освіту 1922 р. не мав аналогів в інших радянських республіках, хоча його джерелами окрім декретів і відомчих актів УСРР із питань народної освіти були акти РСФРР проєдину трудову школу. Метою освіти і виховання проголошувалось “звільнення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, із твердою волею, суспільнонеобхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом”. Структурно кодекс складався з преамбули і чотирьох книг:

1. Організація управління й постачання в народній освіті.

2. Соціальне виховання дітей.

3. Професійна та спеціально-наукова робота.

4. Політична освіта і виховання дорослих), які поділялися на частини, розділи, глави і містили 767 статей. Визначалася система соціального виховання дітей і професійної освіти молоді, структура наукових закладів, культурно-освітніх установ. Кодекс закріплював право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва, на безплатну освіту, спільність навчанняосіб різної статі, світський характер освіти. Проте кодекс містив чимало ідеологічних положень. Так, органи освіти, наукові й культурно-просвітні заклади вважалися “знаряддям” диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового соціалістичного суспільства [24,с.94].

Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. мав п'ять відділів:

І. Про сім'ю.

ІІ. Про опіку та піклування.

ІІІ. Про шлюб.

ІV. Про зміну громадянами прізвищ та імен.

V. Визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

Уперше законодавчо встановлювався інститут усиновлення (удочеріння). Порівняно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і “вчинення релігійного обряду” укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнанняшлюбу недійсним, кодекс захищав майнові та аліментні права осіб,які перебували у фактичних шлюбних стосунках. Кримінальний кодекс 1922 р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. КК УСРР 1922 р. складався з двох частин -- Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встановлювалося завдання Кримінального кодексу: правовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних елементів шляхом застосування до винуватих покарання або інших заходів соціального захисту (ст. 5). Метою покарання та інших “заходів соціального захисту” було:

а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, такі з боку нестійких елементів суспільства;

б) пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;

в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів (ст. 8).

Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі соціалістичної правосвідомості, “Керівних начал” і статей кодексу. Зазначалося, що кримінальна відповідальність особи настаєлише за наявності вини, котра мала дві форми -- умисел і необережність. Проте припускалась можливість визнання злочином певногодіяння, не передбаченого кримінальним законом, чим, власне, закріплювався інститут аналогії. Міра покарання визначалася залежно від ступеня і характеру небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. Крім того, суд мав враховувати:

а) чи спрямовувався злочин на поновленнявлади буржуазії;

б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи;

в) чи було скоєно злочин у стані голоду та нужденності;

г) чи скоєно злочин із корисних мотивів (ст. 25) тощо. За цими критеріями злочини, скоєні представниками “нетрудових класів”, вважалися суспільно небезпечними, що було достатньою підставою для застосування жорсткіших санкцій. Поряд з учиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне “соціальна небезпечність особи”, пов'язана або з її минулою злочинною діяльністю, або з наявністю зв'язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права перебувати в певних місцевостях УСРР строком на 3 роки. Уперше в кодексі були визначені норми прокрайню необхідність, давність, сукупність злочинів, зарахування устрок позбавлення волі попереднього ув'язнення та ін.

До видів покарання та “засобів соціального захисту” належали: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскація майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін. Зазначалося, що в справах, які розглядалися революційними трибуналами, за передбаченими статтями кодексу 36 складами злочину могла застосовуватися смертна кара у вигляді розстрілу. Винятки становили особи, що не досягли 18 років, вагітні жінки та випадки, коли з часувчинення злочину минуло п'ять років [24,с.99].

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Серед них -- державні, які поділялися на контрреволюційні й проти порядку управління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпекита громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворішу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.). Кримінальний кодекс 1927 р. відображав зміни в кримінальномуправі, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР “Про зміну основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” і “Положення про злочини державні” від 25 лютого 1927 р. та ін. У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості. Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалася нормативна ознака -- передбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання зарішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчинили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7).Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону. Термін “покарання” був замінений терміном “заходи соціального захисту”, мета яких полягала у захисті радянської держави від злочинних посягань. До Особливої частини, на відміну від КК 1922 р., було включеностатті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій та окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося навідповідних працівників кооперативних і громадських організацій. Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочину. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримінальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася 45 складів злочинів.

Кримінально-процесуальний кодекс 1922 р. складався з шести розділів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загальні положення про склад суду, підсудність, докази, судові терміни та витрати. Другий розділ містив норми щодо провадження слідства: заведення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачення, допит обвинуваченого, свідків, експертів, оскарження дій слідчого та ін. Третій розділ врегульовував процедуру провадження в суді, четвертий -- у революційних трибуналах, п'ятий -- провадження впорядку вищого судового контролю Наркомюсту. Останній, шостий, розділ визначав порядок виконання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримінального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист тощо. Наголошувалося, що злочинність іпокарання діянь визначається кримінальним законом, який діяв намомент скоєння злочину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом'якшують його караність, мають зворотну силу. Принциповим було положення про те, що “ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку”. Докладно регламентувалась діяльність органів дізнання та попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановлення вироку, його оскарження і перегляд. Проголошувалась публічність усіх судових засідань, за винятком випадків, що потребували збереження військовоїчи державної таємниці. До залу судового засідання не допускалися також особи молодші 14 років. Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. Дія ряду статей КПК не поширювалась насправи, які розглядалися губернськими революційними трибуналами, зокрема обвинувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду [10,с.203].

Кримінально-процесуальний кодекс 1927 р. порівняно з КПК 1922 р. доповнювався новими положеннями, які відображали тенденцію посилення впливу держави на суспільство. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що в Кримінальному кодексі був відсутній цей склад злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону в кримінальному праві. Значно розширилися права органів дізнання, зокрема вони отримали право направляти в суд справи, де попереднє слідство не було обов'язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а в справах про контрреволюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами й революційними трибуналами. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ [6,с.67].

Цивільний процесуальний кодекс 1924 р. проголошував такі демократичні принципи судочинства, як незалежність і гласність суду,змагальність і рівноправність сторін тощо. Допускалося втручання держави та її органів у справи громадянина. У судових засіданнях із цивільних справ брав участь прокурор. Суд не повинен був задовольнятися доказами, наведеними сторонами, а вживати всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і за необхідності випробовувати їх. За відсутності нормативного врегулювання при вирішенні справ суду надавалось право церобити власноруч, керуючись загальними принципами радянськогозаконодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду (ст. 4). Визначалися питання представництва, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних термінів, виклику до суду, судових проваджень, оскарження судових рішень та їх виконання.

Потреби практики розв'язання цивільно-правових питань в умовах розвитку цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному устрої республіки зумовили прийняття у 1929 р. нового Цивільного процесуального кодексу. Новий кодекс, зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., містив чимало нових норм. Зокрема встановлювався порядок визнання неспроможними фізичних та юридичних осіб, визначалися наслідки неспроможності тощо. Слухання деяких справ з метою охорони публічного інтересу або приватного життя сторін передбачалося в закритому порядку. Виправно-трудовий кодекс 1925 р. встановлював систему заходів “соціального захисту” з метою запобігання злочинам, позбавлення суспільно небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини,виправно-трудового впливу на засуджених. Кодекс складався із “Загальних положень”, 21 глави і 197 статей. Положення кодексу регулювали виконання вироків суду, порядок відбуття засудженими покарання, регламентували організацію діяльності й режим виправно-трудових установ. Заходи соціального захисту поділялися на 3 групи: судово-виправні, медико-педагогічні та медичні. Кодекс визначав, що заходи соціального захисту не мають на меті помсту й кару, вони не повинні завдавати фізичних страждань чи принижувати людську гідність. Визначалися 7 видів виправно-трудових установ: будинки попереднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудовібудинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів -- лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення.

У виправно-трудових установах задля виховного впливу, а також покриття витрат на утримання засуджених організовувалась їхня праця. Правове регулювання праці засуджених здійснювалося на загальних підставах згідно з трудовим законодавством. Однак через неможливість залучити усіх засуджених допраці переважне право на оплачувану працю мали засуджені з трудящих класів. Передбачалося створення служб, покликаних допомагати засудженим, що відбували покарання, а також звільненим із місць позбав-лення волі (кримінально-діагностичні кабінети, наукові лабораторії тощо).

Важливе місце в кодексі відводилося питанням культурно-освітньої роботи у виправно-трудових установах. Вона спрямовувалась на підвищення рівня політичної і правової свідомості засуджених, допомогу їм у соціальній адаптації до умов життя в суспільстві. Проте реальна організація діяльності установ виконання покарань все більше врегульовувалась відомчими інструкціями НКВС, які не мали нічого спільного з декларованими Кодексом гуманітарними засадами перевиховання злочинців [3,с.84].

Адміністративний кодекс УСРР 1927 р. розроблявся тривалий час. В умовах, коли була проголошена теза загострення класової боротьби, будь-яка спроба регламентувати адміністративний вплив негативно сприймалася ДПУ та іншими силовими структурами. Попередні проекти кодексу розглядалися Комісією з розгляду законодавчих передбачень (1924 р.), сесією ВУЦВК (1926 р.). В остаточній редакції кодексу враховано також пропозиції Українського юридично-го товариства і зауваження, висловлені на ІІІ Всеукраїнському адміністративному з'їзді. АК УСРР 1927 р. не охоплював усе адміністративне законодавство і мав відомчий характер у межах компетенції НКВС УСРР та його місцевих органів. Він містив 528 статей, об'єднаних у 15 розділів. Основними сферами його регулювання були: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; інші адміністративні примусові заходи (затримання особи, трус, виймання тощо); трудова повинність у випадках стихійного лиха; обов'язки населення, пов'язані зохороною громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР; реєстрація та облік міграції населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, зібрання, вуличні походи, маніфестації; правила прокульти; публічні видовища, розваги та ігри; користування Державним прапором УСРР і печатками; нагляд адміністративних органів усфері промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів. АК УСРР 1927 р. не мав аналогів в інших республіках СРСР і був на той час серед перших подібних кодифікацій у Європі. Про високий змістовий і техніко-юридичний рівень Адміністративного кодексу свідчить той факт, що він діяв тривалий час, зазнавши нової редакції в 1956 р. Наприкінці непу було прийнято ще кілька кодифікаційних актів: Статут цивільного будівництва (1928 р.), Гірничий кодекс УСРР (1928р.), нова редакція Положення про судоустрій (1929 р.). Логічним завершенням кодифікаційних робіт стало видання у 1929-1930 рр. семитомного Систематичного зібрання чинних законів УСРР [3,с.90].

Розвиток права в 30-і роки

Судова система республіки протягом 20-30 років зазнавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувалися революційні трибунали й чинні тоді судові органи. Встановлювалась єдина система народних судів: - народний суд (у межах повітового або міського району) - губернський суд - Верховний Суд УСРР.

Окрім того, тимчасово діяли спеціальні суди:

а) військові трибунали -- у справах про злочини проти Червоної Армії;

б) військово-транспортні трибунали -- у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту;

в) особливі трудові сесії народнихсудів -- у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексузаконів про працю;

г) центральна та місцеві арбітражні комісії -- умайнових спорах між державними органами. Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного судді й двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи йздійснював на території губернії функцію нагляду за всіма судовими установами, крім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово-транспортнихтрибуналів; розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами; в порядку нагляду -- справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортнихтрибуналів як судів першої інстанції -- справи особливої важливості. Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством, підтримання звинувачення у суді покладалося надержавну прокуратуру. З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювались колегії захисників. Щоб забезпечити виконання судових рішень, при губернських і народних судах діяли судові виконавці. При судових установах працював державний нотаріат. Положення передбачало створення інституту народних слідчихна слідчих дільницях, у кримінальних відділеннях губернських судів у Верховному Суді УСРР та відділі з розслідування найважливішихсправ прокуратури Наркомюсту. Зазначене Положення стало підґрунтям для подальших реформ судової системи. Певні зміни в нього у зв'язку з прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Запроваджувалася зокрема єдина система судових установ: народний суд -- окружний суд -- Верховний суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувалися народні суди та Головний Суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи провійськові та деякі інші злочини, здійснені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при військових з'єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинили видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало чинну тоді єдину систему судових установ і спеціальні суди. Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспроможність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з'їздами та пленумами міських Рад.Для посилення боротьби зі службовими проступками і провина-ми у державних органах відповідно до Положень про дисциплінарні суди від 3 лютого 1926 р. при окружних виконкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК -- Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р. [3,с.64].

Дрібні кримінальні й цивільні справи розглядалися створеними на заводах, фабриках і в державних установахгромадськими (товариськими) судами, а також примиренськими камерами, що діяли при сільських і селищних Радах. Організаційно-правові засади їхньої діяльності врегульовувалися Положенням прогромадські суди і примиренські камери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітників і службовців. Голова примиренської камери і його заступникобиралися сільською, селищною Радою, а члени-засідателі -- загальними зборами виборців. Громадські суди й камери мали правонакладати такі стягнення, як попередження, громадський осуд, відшкодування збитків, штраф до 10 крб. Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створенняміжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий вигляд: народний суд -- міжрайонний суд -- Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв'язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запроваджується нова судова система: народний суд -- обласний суд -- Верховний Суд УСРР. Народні суди продовжували бути основною ланкою судової системи й розглядали більшість цивільних і кримінальних справ. Вонидіяли колегіально у складі народного судді та двох народних засідателів. Склад народних судів щорічно обирався районними з'їздами Рад, а в містах і селищах -- пленумами міських і селищних Рад. Нанародних суддів покладалося також виконання нотаріальних фун-кцій та керівництво роботою судових виконавців. Обласні суди (Головний Суд МАСРР) переглядали в касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у кримінальних та цивільних справах народних судів, як суди другої інстанції. Вони були водночас і судами першої інстанції у певного ряду криміналь-них і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судовогонагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВКта РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм безпосередньо підпорядковувалися народні суди, колегії захисників, нотаріат і допоміжні судові підрозділи. Виконкоми щорічно обирали склад обласних судів. Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні йцивільні справи, належні до його підсудності, переглядав у касаційному порядку судові справи, розглянуті обласними судами та Головним Судом Молдавської АСРР. Найвищий Суд України також мав право переглядати судові справи, які проводилися в усіх судових установах республіки. До його функцій належало й тлумачення законів республіки з питань судоустрою та судочинства. Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Конституції УРСР 1937 р. Там зазначалося, що “правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також

спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами”. За Конституцією, розгляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально передбачених законом, здійснювався за участю народних засідателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 років, обласні суди -- обласними Радами також на 5 років, народні суди -- громадянами на основі загального прямого й рівного виборчого права при таємному голосуванні терміном на 3 роки. У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР [4,с.240].

У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав право давати вказівки Верховним Судам республік з питань судовоїпрактики. В серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР булостворено судово-наглядову колегію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних республік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Суду СРСР статус “вищого судового органу”, наділивши його правом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союзних республік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р. Верховною Радою СРСР Закону “Просудоустрій СРСР, союзних і автономних республік”. рокуратура УСРР згідно з оложенням про прокурорський нагляд, затвердженим ВУЦВК 28 червня 1922 р., та оложенням про судоустрій УСРР від 16 грудня 1922 р. діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції водночас був і Прокурором республіки. На місцях діяли прокуратури губерній, пізніше -- прокуратури округів; міжрайонні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські й районні прокуратури. Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дійусіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій, приватних осіб шляхомкримінального переслідування винних, а також опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства й дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю утримування заарештованихпід вартою [10,с.204].

Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні -- суду й прокуратури). Тенденція централізації органів державної влади призвела достворення Прокуратури СРСР (23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратур союзних республік, скликав наради прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. “Проутворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР” була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводились зі структури наркоматів юстиції й безпосередньо підпорядковувалися Прокурору СРСР. Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрідну крапку: “Органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР”. Конституція УРСР 1937 р. надала Прокуророві СРСР право призначення строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років Прокурором УРСР, але затверджував їх Прокурор СРСР. Значні зміни сталися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи й утворив при НКВС Державне політичне управлін-ня. Завданнями ДПУ були боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об'єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів знайшло відображення у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР (13 серпня 1924 р.) Положенні про Державне політичне керування (ДПК) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПК при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ (ОДПК) СРСР при уряді України.Незважаючи на те, що дії, спрямовані проти радянського ладу, згідно із законом Мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні “силові” методи. 28 березня 1924 р. ЦВК СРСР закритою постановою надавправо Особливій нараді у складі трьох членів колегії ОДПУ застосовувати адміністративні заслання, висилки та ув'язнення у концентраційних таборах. Особлива нарада, створена при ДПУ УСРР, також отримала право застосовувати висилку в межах України [15,с.123].