Захист прав боржника за договором факторингу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретико-правова характеристика договору факторингу в цивільному праві

1.1 Поняття та історичний розвиток договору факторингу

1.2 Предмет, форма та суб'єктний склад договору факторингу

1.3 Зміст договору факторингу

Розділ ІІ. Правове становище боржника у разі порушення його прав за договором факторингу

2.1 Захист прав боржника у разі їх порушення клієнтом

2.2 Захист прав боржника у разі їх порушення фактором

2.3 Способи захисту прав боржника від «колекторських» організацій

Розділ ІІІ. Удосконалення законодавства щодо захисту прав боржника за договором факторингу

2.1 Недосконалість вітчизняного законодавства

2.2 Досвід зарубіжних країн захисту прав боржника за договором факторингу

2.3 Шляхи удосконалення законодавства щодо захисту прав боржника за договором факторингу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Цивільне право - одна з фундаментальних галузей правової системи України. Його можна вважати правом громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки воно покликано регулювати переважну більшість їхніх взаємин як майнового, так і немайнового характеру.

Розгляд даної теми є дуже важливим при вивченні цивільного права. Насамперед, про це свідчить те, що ціла глава Цивільного кодексу України присвячена даному питанню. Актуальність теми, по-перше, полягає у тому, шо вона дозволяє детально вивчити захист прав боржника у разі їх порушення клієнтом або фактором. По-друге, при дослідженні даного питання відбувається детальне ознайомлення з самим договором факторингу. Важливою є практична точка зору даної роботи. Адже отримані знання можна застосувати на практиці. Наприклад, при захисті прав від «колекторських» організацій.

При вивченні будь-якої теми важливим аспектом є використані матеріали, тобто література. Сюди включають також найбільш цінні та актуальні роботи у даній сфері. Так, у цьому випадку основною літературою є Цивільний Кодекс України та науково-практичний коментар до нього.

Перш ніж розпочати дослідження, має бути поставлена мета.

Мета даного дослідження полягає у тому, аби з'ясувати як саме боржник може захистити свої права у разі їх порушення за договором факторингу. Мета тісно пов'язана із завданнями. Мета - це кінцевий науковий результат, якого прагне досягти автор роботи у процесі власного дослідження. Завдання, у свою чергу, це конкретні шляхи, засоби досягнення поставленої мети.

Завдання цієї роботи передбачають такі елементи:

· вирішення теоретичних питань, що відносяться до договору факторингу (наприклад, виявлення сутності понять, явищ, процесів, подальше вдосконалення їх вирішення, розробка ознак, рівнів функціонування, критеріїв ефективності, принципів та умов застосування тощо);

· всебічне вивчення практики вирішення проблеми, виявлення її типового стану, вад і труднощів, їх причин, типових особливостей передового досвіду (таке вивчення дозволяє уточнити, перевірити ті дані, які опубліковані в спеціальних неперіодичних і періодичних виданнях, підняти їх на рівень наукових фактів, обґрунтованих у процесі спеціального дослідження);

· обгрунтування системи заходів щодо її вирішення;

· розробка методичних рекомендацій та пропозицій щодо використання результатів дослідження.

Важливим для написання роботи є визначення об'єкта та предмета дослідження, їх співвідношення.

Під об'єктом розуміється те явище (процес), яке створює досліджувану ситуацію та існує незалежно. Предмет міститься в межах об'єкта і являє собою частину від цілого. Вони співвідносяться як загальне і часткове. В кожному об'єкті може бути декілька предметів, однак концентрація на одному з них означає, що інші предмети дослідження залишаються осторонь.

У даному випадку об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають між боржником та клієнтом або між боржником та фактором.

Предметом є захист прав боржника під час його участі у даних відносинах.

Не менш важливим є обрання методу за допомогою якого буде відбуватися вивчення конкретної теми.

Дана робота основана на діалектичному методі дослідження, адже він відіграє головну роль у теоретичному осмисленні об'єкта. Він використовується в усіх галузях науки та на всіх етапах наукового дослідження. Дозволяє дослідити всі явища у взаємозв'язку, взаємообумовленості та історичному розвитку. Також свою роль відіграє й історичний метод, що дає можливість дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв'язків, закономірностей і суперечностей. З історичним методом пов'язаний порівняльно-історичний. Він спрямований на зіставлення виявлених історичних фактів із іншими, схожими фактами, у тому числі з однотипними фактами, властивими іншим історичним періодам.

При вивченні даної проблеми також були застосовані такі принципи як:

· принцип багатофакторності (передбачає вивчення всього комплексу факторів, що впливали на предмет дослідження),

· принцип усебічності (аналіз явищ у всій складності їх взаємозв'язків).

Розділ І. Теоретико-правова характеристика договору факторингу в цивільному праві

1.1 Поняття та історичний розвиток договору факторингу

Сучасне визначення договору факторингу міститься в Цивільному кодексі України, зокрема, у статті 1077, яка має назву «Поняття договору факторингу». Так, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) [1, ст. 1077].

У нашій країні факторингові операції почали застосовуватися у 90-ті роки ХХ ст. на основі запозиченого досвіду фінансової діяльності. Проте на даний момент факторинг не набув значного поширення в Україні.

Якщо розглядати факторинг з економічного погляду, то він передбачає придбання права грошової вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі, а тому законодавець відніс його до кредитних операцій (п.3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність») [2]. Також дані правовідносини регулюються Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [3].

Перше офіційне визначення поняття "факторинг" давав Закон України "Про податок на додану вартість", відповідно до якого під ним розумілась операція щодо уступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредитору з попередньою чи наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору [4]. Однак, на даний момент цей закон втратив чинність на підставі Податкового кодексу від 02.12.2010.

Як свідчить аналіз положень цивільного законодавства договір факторингу слід визнавати самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Подібними до цього договірного зобов'язання є правовідносини, які складаються з приводу відступлення права вимоги, а також відносини, основані на кредитному договорі.

Договір факторингу небезпідставно можна назвати модифікованим варіантом уступки вимоги. Однак, якщо порівнювати із загальними правилами про цесію, договір факторингу має низку істотних відмінностей. Він характеризується:

а) диспозитивним характером виникнення правовідносин;

б) спеціальними вимогами щодо сторін договору (фактору);

в) предметом зобов'язання (суто грошові вимоги).

Причому договір факторингу може мати місце і за наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права вимоги або його обмеження, але при цьому клієнт не звільняється від обов'язку перед боржником щодо виконання тієї заборони (ст. 1080 Цивільного кодексу).

Враховуючи, що сферою застосування факторингу є, зазвичай, коло підприємницьких відносин, а також спрямованість на усунення недостатності оборотних коштів, договір факторингу також має і окремі риси кредитного договору. Однак цю схожість зумовлено лише метою виникнення та наслідками реалізації договірного зобов'язання [4].

Юридичні ознаки договору

1) взаємний;

2) консенсуальний;

3) відплатний.

Взаємний договір - це договір, в якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії викликає обов'язок іншої сторони надати певні матеріальні блага.

Консенсуальний договір - такий, що вважається укладеним з моменту досягнення угоди зі всіх істотних умов у формі, необхідній за законом.

Ознака відплатності означає те, що у даному випадку наявне зустрічне майнове задоволення сторін договору.

Види договорів факторингу:

* договір купівлі грошової вимоги;

* договір із метою забезпечення виконання зобов'язання [4].

1.2 Предмет, форма та суб'єктний склад договору факторингу

Предмет договору факторингу визначений статтею 1078 Цивільного кодексу України.

Проаналізувавши дану статтю та звернувшись до коментарів, можна поділити предмет договору факторингу на такі складові:

* право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога);

* право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога);

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається, тобто не є необхідним підписання актів приймання-передачі тощо.

Тобто, у частині 2 ст. 1078 Цивільного кодексу встановлено й момент переходу права вимоги за договором факторингу, за яким відступлення вимоги обумовлене певною подією - за таким договором право вимоги переходить до фактора з моменту настання цієї події. Так, зокрема, відступлення права вимоги за договором факторингу може здійснюватися в якості забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. У такому правочині невиконання клієнтом своїх зобов'язань зумовлює перехід права вимоги до фактора.

Окрім того, предметом договору факторингу може бути надання клієнтові додаткових послуг, які пов'язані із переданим правом грошової вимоги (ведення бухгалтерських рахунків клієнта, пред'явлення до боржника вимог оплати, прийняття на себе ризику невиконання таких вимог та інкасація цих вимог) [6, ст. 1078].

Форма договору факторингу визначається за правилами, закріпленими в ст. 513 Цивільного кодексу України, яка визначає форму правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні. Договір факторингу має бути укладений у тій самій формі, що й первісний правочин, на підставі якого виникло право грошової вимоги, яке передається чи буде передане фактору. Тобто, якщо основний правочин був вчинений в усній формі, усно може бути оформлена і заміна кредитора. Якщо основний правочин було вчинено в письмовій формі, обов'язкова письмова форма встановлюється і щодо правочину про заміну кредитора.

На сьогодні в практиці ділового обороту існує дискусія стосовно того, чи є нотаріальне посвідчення правочину його формою. Ця дискусія породжує питання щодо застосування коментованої статті: чи необхідно нотаріально посвідчувати правочин щодо заміни кредитора, якщо основний правочин був нотаріально посвідчений. Якщо формою правочину вважати тільки усну та письмову, правочин щодо заміни кредитора в будь-якому випадку має бути вчинений в письмовій формі, а нотаріальне посвідчення залишається на розсуд сторін. Якщо нотаріальне посвідчення вважати кваліфікованою формою правочину, то і правочин щодо заміни кредитора треба обов'язково посвідчувати нотаріально. Судова практика поки що не надала відповіді на це питання, але якщо тлумачити коментовану статтю, беручи до уваги частину 2, правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі нотаріально посвідченого правочину, також має бути посвідчений нотаріально [6, ст. 513].

Якщо первісний правочин підлягає державній реєстрації, то й договір факторингу також повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації первісного правочину, якщо інше не встановлено законом [1, ст. 513].

Певні особливості, пов'язані з предметом, властиві й суб'єктному складу договору факторингу. Суб'єктний склад цивільних правовідносин становлять особи, які беруть участь у відповідних правовідносинах.

Коментована стаття визначає суб'єктний склад договору факторингу, надаючи його сторонам власні назви: фактор та клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Тобто для того, щоб мати можливість отримати фінансування під відступлення вимоги, клієнт має бути зареєстрований в якості суб'єкта підприємницької діяльності в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Для того, щоб бути клієнтом у відносинах факторингу, особа повинна мати певну грошову вимогу, що випливає з договору, який пов'язаний з поставкою товарів, виконанням робіт чи наданням послуг (або мати реальну можливість володіти такою вимогою - "майбутня вимога")

Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності (далі - суб'єкти підприємницької діяльності). Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

В ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" міститься поділ банківських операцій на ті, які можуть здійснювати банки лише на підставі банківської ліцензії та інші. У відповідності до п. 2 даної статті, факторинг (придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів) відноситься до таких банківських операцій, які можуть здійснюватися банками без окремої ліцензії. Отже окремої ліцензії для здійснення факторингових операцій не потрібно.

Говорячи про фактор як про сторону договору факторингу слід зазначити, що особливість суб'єктного складу у цьому випадку полягає не лише в тому, що у відповідності до законодавства, ним можуть бути банк, інші фінансові установи, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, а більш за все тому, що вказані суб'єкти мають бути спроможними прийняти на себе обов'язок по веденню для клієнта бухгалтерського обліку та надавати йому інші фінансові послуги, які пов'язані з грошовими вимогами, що є предметом відступлення [6, ст. 1079].

1.3 Зміст договору факторингу

Договір є взаємною угодою, тому в договорі містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов?язки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторонами, і становить зміст договору.

Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо в тих випадках, коли йдеться про встановлення факту укладання договору.

Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами виступають предмет і ціна. Для договору майнового найму, окрім предмета і ціни, істотною умовою є ще й строк договору. Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення серед істотних умов договору називає якість, асортимент тощо [9]. Загалом, в тому числі й для договору факторингу, істотними умовами договору вважаються предмет, ціна та строки укладання даного договору.

Однак, зміст договору не обмежується лише цими умовами договору. Як зазначалося, існують також звичайні та випадкові умови договору.

Так, звичайні умови - це умови, які традиційно, за звичаєм, включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але розуміється, що вони підлягають виконанню.

Випадкові умови - це умови, які, як правило, не передбачаються даним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або це умови, які за погодженням сторін встановлюються у відступ від положень диспозитивної сторони [9].

На прикладі договору факторингу, можна побачити умови, що передбачені конкретними статтями Цивільного кодексу України. Окрім предмета сюди відноситься умова недійсності заборони відступлення права грошової вимоги, що передбачена статтею 1080 ЦК України. Вона полягає у тому, що вказаний договір є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги [1].

Також важливою умовою є те, що клієнт відповідає перед фактором лише за чинність вимоги, що відступається. Однак, ст. 1081 Цивільного кодексу дійсність вимоги пов'язує з двома обставинами: по-перше, клієнт повинен мати право на передачу грошової вимоги, а по-друге, якщо клієнту в момент відступлення не відомі причини, з яких боржник має право не виконувати цю вимогу.

Зміст договору нерозривно пов'язаний з правами його сторін. Адже їх визначають зазначені умови. Зокрема, у Цивільному кодексі України зазначено права фактора.

Отже, зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка підлягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. В іншому випадку боржник може виконати зобов'язання клієнту і зобов'язання вважатиметься таким, що виконано належним чином [4]. За своєю природою договір факторингу є своєрідним поєднанням кредитного договору (надання фінансування) і договору про надання послуг. До договору факторингу можуть субсидіарно застосовуватися норми Цивільного кодексу про відступлення вимоги, якщо в цьому виникає потреба (прогалини в регулюванні факторингових відносин) і якщо норми про відступлення не суперечать суті правовідносин, що скалися між сторонами в рамках договору факторингу.

Розділ ІІ. Правове становище боржника у разі порушення його прав за договором факторингу

2.1 Захист прав боржника у разі їх порушення клієнтом

Відносини між учасниками факторингових відносин можна розділити на два види:

– внутрішні (між фактором та клієнтом);

– зовнішні (між фактором та боржником).

Внутрішні відносини регулюються договором факторингу, а зовнішні - договором, укладеним між клієнтом та боржником, право вимоги за яким на підставі договору факторингу відступлено фактору, а також відповідними нормами чинного законодавства [10].

Проаналізувавши дані види факторингових відносин, можна побачити, що фактично клієнт не вступає у відносини з боржником. Однак всеодно існують випадки, коли права боржника можуть бути порушені клієнтом.

Захисту прав боржника за договором факторингу присвячена стаття Цивільного кодексу України, зокрема, стаття 1086, яка є кінцевою у главі 73 (Факторинг). Вона поділена на дві частини залежно від того, ким саме порушуються його права (клієнтом або фактором). Так, ч.1 цієї статті передбачає захист прав боржника у разі їх порушення клієнтом, ч.2 - у разі їх порушення відповідно фактором.

Важливе значення при вивченні даного питання має науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України. Адже в ньому міститься науковий аналіз даної статті.

Суттєвий вплив дій боржника на відносини, які складаються між фактором та клієнтом за договором факторингу, дозволяють говорити про єдиний комплекс факторингових відносин, учасником яких поряд з фактором та клієнтом є також і боржник.

Незважаючи на те, що боржник не є стороною договору факторингу, а останній є дійсним незалежно від волі боржника, законодавець закріпив у Главі 73 Цивільного кодексу норми, які спрямовані на визначення правового становища боржника при відступленні права грошової вимоги, його права і обов'язки при цьому. Права у боржника виникають у зв'язку з виконанням його обов'язку сплатити грошові кошти на користь фактора. Підтвердженням того, що боржник не є стороною договору факторингу є зазначення у самому договорі лише прав і обов'язків фактора та клієнта (Додаток А).

З метою захисту інтересів третьої особи, які порушуються відступленням права грошової вимоги, клієнт несе відповідальність перед боржником за порушення договірної умови, тобто має відшкодовувати збитки боржника, заподіяні відступленням вимоги. Вбачається, що клієнт має право передбачити в договорі факторингу обов'язок фактора відшкодувати клієнту суму, сплачену останнім на користь боржника [6, ст. 1086]. Тобто ми бачимо, що відповідальність клієнта згідно з Цивільним кодексом України полягає у відшкодуванні збитків, завданих боржнику. Які, в свою чергу, згодом можуть бути відшкодовані фактором самому клієнту. Але для цього потрібна вище зазначена умова, тобто зазначення даного відшкодування у договорі. Нагадуємо, що клієнт це одна із сторін у договорі факторингу, нею може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Право клієнта відступити вимогу всупереч умовам договору не розповсюджується на випадки, коли заборона відступлення права вимоги встановлена законом, зокрема, за договором факторингу, так само як і за договором купівлі-продажу неможливо відступити права вимоги, нерозривно пов'язані з особою кредитора [6, ст. 1086].

Цивільний кодекс України щодо захисту прав боржником у разі їх порушення клієнтом зазначає наступне: «У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта» [1, ст. 1086].

Таким чином боржник може захистити свої права у разі їх порушення клієнтом.

2.2 Захист прав боржника у разі їх порушення фактором

Окрім порушення прав боржника клієнтом, можливе їх порушення іншою стороною договору, тобто фактором.

Захисту даних прав присвячена ч.2 статті 1086 Цивільного кодексу України. Однак, положення даної статті не є вичерпними, адже тут мають значення й інші статті.

В результаті відступлення клієнтом права грошової вимоги до боржника в останнього виникає обов'язок здійснити платіж факторові. Виконання боржником грошової вимоги факторові у даному випадку звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом (ч. 3 ст. 1082 Цивільного кодексу). Проте такий обов'язок не є безумовним, а ставиться в залежність від одержання боржником письмового повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. В цьому повідомленні повинна бути визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Договором факторингу надавати вказане повідомлення боржникові може бути зобов' язаний як клієнт, так і фактор (ч.1 ст.1082 Цивільного кодексу). У разі неповідомлення боржникові про відступлення права грошової вимоги фактор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків:

– боржник звільняється від необхідності сплати грошових коштів на користь фактора.

При цьому виконання боржником свого обов' язку клієнту (кредитору за укладеним з ним договором) як первісному кредиторові є належним виконанням (ч. 2 ст. 516 Цивільного кодексу). Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Невиконання фактором цього обов'язку надає наступне право боржникові:

– здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним як первісному кредиторові (ч. 2 ст. 1082 Цивільного кодексу).

Боржнику надається також право вимагати повернення сплачених факторові грошових сум як безпосередньо від клієнта, так і від фактора. Підстави для заявлення таких вимог різняться в залежності від змісту порушення взятих на себе сторонами договору факторингу зобов'язань (ст. 1086 Цивільного кодексу). Боржник не може вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо у разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, він управі одержати ці суми безпосередньо від клієнта. На фактора покладається обов'язок повернути боржникові одержані від нього за відступленою грошовою вимогою кошти, які боржник управі одержати безпосередньо від клієнта у разі:

а) якщо фактор не передав клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги;

б) передав їх клієнтові, знаючи про порушення останнім зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

Таким чином боржник може захистити свої права у разі їх порушення фактором.

2.3 Способи захисту прав боржника від «колекторських» організацій

Протягом останнього часу громадян України турбує діяльність так званих колекторських фірм. У правоохоронців викликає зацікавлення законність роботи подібних підприємств. Їх масова поява пов'язана з тим, що в умовах фінансової кризи люди - громадяни України, які залишилися без зарплати або інших доходів, втратили й можливості вчасно повертати кредити [13].

Вважається, що колекторські організації виникли в Сполучених Штатах Америки у 80-ті роки минулого століття. Однак швидкого поширення вони набули й в Україні. Виникає логічне питання «Що таке колекторське агентство (або організація)?».

Колекторське агентство - агентство, що професійно спеціалізується на справлянні проблемної заборгованості. Також, це є форма бізнесу, метою якої є сприяння здійсненню платежів по заборгованостях фізичних і юридичних осіб.

Визначивши поняття, виникає наступне питання «Чи є законною діяльність колекторських компаній, якщо відповідного закону, який би регулював їхню діяльність, не існує?».

В Україні існує проект Закон України «Про заборону надання колекторських послуг щодо фізичних осіб - боржників». Зокрема, ми можемо ознайомитися з пояснювальною запискою до даного проекту.

В ній визначаються найбільші колекторські компанії, що діють на Україні: "Європейська агенція з повернення боргів", "Кредит Колекшн Груп", "Укрборг", "Українська Колекторська Група", "Фінансове Агентство по Збору Платежів", "УКРФІНАНСИ", "Агенція по управлінню заборгованістю", "Служба виконання зобов'язань", ЗАТ "Екол", "Агенція комплексного захисту бізнесу "Дельта-М", "Кредитекспрес Юкрейн Ел.Ел.Сі.", "Прімоколект. Центр грошових вимог".

На ринку діють ще 2 великі компанії, що нещодавно увійшли на ринок: EOS Ukraine (Німеччина), Пристав (Росія).

На сьогодні в Україні загальна кількість підприємств, які надають послуги з повернення боргів, нараховується більше 200.

За кордоном, наприклад у США, "колекторська діяльність" (Debt Collection Practice, Debt Collector) законодавчо визначена і врегульована. При цьому метою регулювання є встановлення рамок дозволеного, тобто відповідне законодавство визначає, які дії щодо переконання боржника заплатити є допустимими, а які ні.

Колекторські фірми здебільшого діють досить жорсткими методами. Після закінчення чергового терміну погашення заборгованості працівники колекторських компаній або спеціальних підрозділів банків за допомогою листування, телефонних розмов та SMS-повідомлень намагаються, у першу чергу, переконати боржника добровільно сплатити борг (так званий "reminder service"). При цьому зазвичай телефонні дзвінки відбуваються як удень, так і вночі, а листи, що надсилаються боржникові, містять погрози й залякування. Більше того, колектори тиснуть на неплатників шляхом "знайомства" з їх близькими та родичами, а також шляхом повідомлення на роботу про наявність у неплатника невиконаного зобов'язання. Ці дії охоплюються так званим першим - м'яким етапом (soft collection).

Якщо попередній метод не приносить бажаного результату, колектори переходять до другого - жорсткого етапу (hard collection), під час якого відбувається безпосередній контакт із боржником. Колектори знаходять боржників за місцем проживання рано вранці або пізно увечері, коли позичальника найімовірніше можна застати вдома. Йому роз'яснюють наслідки несплати кредиту, про можливості відстрочки або реструктуризації боргу, надсилання претензії або копії позовної заяви до суду без фактичного подання позову до суду, звернення до правоохоронних органів із заявами про вчинення боржником злочину (шахрайства) тощо. Всі ці дії також супроводжуються психологічним тиском.

На третьому етапі (legal collection) колектори звертаються із позовами до суду.

Необхідно зазначити, що колекторські компанії здебільшого не зацікавлені у зверненні до судової системи, оскільки через довгу тривалість судових розглядів, а потім і тривале виконання рішень вони не досягнуть швидкого й, головне, ефективного результату - повернення грошей.

Що стосується законодавчого регулювання (правових підстав) діяльності колекторських фірм, то відповідного спеціального законодавчого акту в Україні немає. Колекторська діяльність тісно межує із кримінально карними діяннями разом з іншими порушеннями законодавства.

Так, за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Цивільним кодексом України встановлено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), правонаступництва, виконання обов'язку боржника поручителем чи заставодавцем (майновим поручителем) або виконання обов'язку боржника третьою особою.

Частина 3 ст. 512 Цивільного кодексу України містить положення, згідно з яким кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Так, колекторська компанія може діяти від імені банку (кредитора) на підставі договору доручення, комісії або надання послуг за певну винагороду. В такому випадку банк разом із наданням колектору права вчинити певні юридичні дії щодо стягнення з боржника заборгованості передає колектору інформацію про клієнта-боржника. При цьому ст. 1076 Цивільного Кодексу України встановлено, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. При цьому, відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність.

Статтею 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банківською таємницею, зокрема, є відомості про банківські рахунки клієнтів, фінансово-економічний стан клієнтів та ін. Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. Стаття 62 цього ж Закону містить порядок розкриття банківської таємниці, відповідно до якого інформація, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; на письмову вимогу суду або за рішенням суду органам прокуратури, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та деяким іншим державним органам.

Банки, намагаючись обійти всі вищевказані норми, практикують безпосереднє зазначення в кредитному договорі пункту про передачу інформації про позичальника (з його згоди) третім особам для стягнення заборгованості у випадку її прострочення.

Як показує практика, колектори діють також шляхом впливу не тільки на боржника, а й на членів його родини, близьких, співробітників тощо. При цьому необхідною передумовою вчинення такого впливу є наявність інформації про цих осіб, їхні телефони, адреси місця проживання та роботи. Однак, згідно з частиною 6 статті 23 Закону України "Про інформацію", інформація про особу охороняється законом. А статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. А отже, збирання, зберігання, використання та поширення особистої інформації про особу без її згоди є прямим порушенням чинного законодавства.

Зауважимо, що інформацію про позичальників (обсяг боргу, відсоткова ставка, застава, персональні дані боржника) банк не має права розголошувати, оскільки такі дані вважаються таємницею.

Стаття 189 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за вимогу передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, тобто за вимагання.

Отже, навіть якщо в кредитному договорі є пункт про можливість передачі інформації про позичальника (з його згоди) третім особам для стягнення заборгованості у випадку її прострочення, а у колекторської компанії є право на отримання такої інформації, це не дає права колектору, порушуючи норми чинного законодавства, втручатися в особисте та сімейне життя, а тим більше вести незаконний збір інформації про близьких, знайомих та дискредитувати особу за місцем роботи.

На особливу увагу заслуговує правова позиція Міністерства юстиції України щодо діяльності "колекторських" організацій, яка розміщена на офіційному сайті.

Зокрема Міністерство юстиції України зауважило, що здійснення "колекторської" діяльності передбачає передачу банками цим організаціям права вимоги на користь банків виконання боржниками зобов'язань за кредитними договорами. У свою чергу, такі дії набувають ознак передачі банком "колекторській" організації своїх прав, які виникли на підставі кредитного договору. Проте, згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" банк провадить виключний вид діяльності.

Як відомо, право вимоги банк може передати за договором факторингу.

Так, відповідно до Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (стаття 1077).

Водночас Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг вважається фінансовою послугою (стаття 4). А стаття 5 названого Закону передбачає право надавати фінансові послуги лише фінансовим установам, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності. При цьому, фінансовими установами є юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи декілька фінансових послуг та які внесені до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом.

Крім того, Конституцією України встановлено, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (стаття 32).

За Законом України "Про банки і банківську діяльність" інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею (стаття 60).

Стаття 62 зазначеного Закону містить виключний перелік підстав, які дозволяють банку розкривати інформацію, що становить банківську таємницю. Так, однією з підстав, за умови наявності якої розкривається банківська таємниця, є письмовий запит або письмовий дозвіл власника такої інформації.

Тобто, банки мають право надавати інформацію, яка становить банківську таємницю, у порядку та у спосіб, встановлений статтею Закону України "Про банки і банківську діяльність".

У зв'язку з цим, на думку Міністерства юстиції України, залучення банками "колекторських" організацій для вимагання виконання зобов'язань боржниками за кредитними договорами можливо лише за наявності письмового запиту або письмового дозволу боржника на розкриття банківської таємниці. За інших умов така діяльність порушує права та охоронювані законом інтереси громадян і може кваліфікуватися як злочин, передбачений, зокрема, статтею 182 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за порушення недоторканності приватного життя, статтею 189 - за вимагання, статтею 355 - за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань.

Разом з зазначеним, необхідно також констатувати, що кожен повинен платити по своїх боргах. Дотримання цього принципу є чи не найважливішою передумовою функціонування економіки будь-якої країни. Не є виключенням з цього правила і Україна. Зокрема, виплата депозитних вкладів була б неможливою у випадку відмови банківських боржників від повернення раніше отриманих кредитів, жоден дитячий садок не освітлювався б у випадку повної відмови споживачів електроенергії від її оплати, продуктові полиці магазинів пустували б у випадку відмови закладів торгівлі від виконання своїх зобов'язань перед постачальниками. Такі приклади, кількість яких незліченна, вкотре доводять просту істину - своєчасне та належне виконання взятих на себе зобов'язань є тими коліщатами, що приводять в рух важелі економічних взаємовідносин. Таким чином, досягнення обопільної вигоди всіх учасників правовідносин забезпечується добросовісною поведінкою боржників та кредиторів. Проте, існує чимало факторів, як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, що зумовлюють неналежне виконання сторонами взятих на себе зобов'язань. В таких випадках виникає необхідність залучення осіб, що спеціалізуються на сприянні поверненню боргів, тобто надають колекторські послуги [13].

Отже, законодавство України надає право кожній особі звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Це право закріплено статтею 16 Цивільного кодексу України.

Існують такі способи захисту цивільних прав та інтересів:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [1, ст. 16].

Наприклад, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Докладний порядок захисту цивільних прав та інтересів передбачений главою 3 Цивільного кодексу України.

договір факторинг боржник

Розділ ІІІ. Удосконалення законодавства щодо захисту прав боржника за договором факторингу

3.1 Недосконалість вітчизняного законодавства

При аналізі даної теми важливим є дослідження вітчизняного законодавства.

Якщо проаналізувати нормативну базу, що регулює порядок укладання договору факторингу, на різних її етапах можна виявити достатньо прогалин. У даному випадку слід зазначити, що недосконалість у договорі факторингу вцілому спричиняє недосконалість захисту прав боржника за вказаним договором, тобто вони нерозривно пов'язані.

Захист прав боржника за договором факторингу без сумніву пов'язаний з визначення самого факторингу.

Закони України, що були прийняті у різний час, дають визначення поняття «факторинг» та встановлюють певне регулювання. Проте ці визначення неузгоджені між собою, а відповідне регулювання є незадовільним та суперечливим, часто навіть у межах одного законодавчого акта.

До таких законів відносять:

· ЗУ «Про банки і банківську діяльність»;

· Господарський кодекс України;

· Цивільний кодекс України.

Наприклад, у ЗУ «Про банки і банківську діяльність» міститься наступне визначення: «факторинг визначається як придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, з прийняттям набувачем ризику виконання таких вимог та прийому платежів» [2]. Згідно з цим визначенням факторинг являє собою купівлю-продаж грошових вимог, належних первісному кредитору за поставлені товари чи надані послуги. Незвичне формулювання є очевидним наслідком калькування з англійської, тобто становить юридико - технічну помилку.

Недосконалим є й визначення, що міститься в ГК України: «Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі» [19]. Суперечливість полягає у тому, що, з одного боку, вказівка на прийняття ризику виконання вимоги має означати договір купівлі-продажу вимоги, з іншого - такий договір виключає здійснення факторингу на комісійних засадах. На комісійний характер факторингу вказують частини 2, 3 цієї статті, які передбачають передання банком коштів у розпорядження клієнта за плату (з чого можна зробити висновок, що йдеться про надання банком клієнту кредиту або позики, а не про купівлю вимог) та надання клієнту додаткових консультаційних та інформаційних послуг.

Суперечливим є й регулювання, що встановлене ЦК України. Відповідно до ст. 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, що:

1). по-перше, фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату;

2). по-друге, клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Перша з цих умов означає, що за договором факторингу має надаватися позика або кредит. Друга з цих умов є неповною, оскільки не містить можливої підстави відступлення грошової вимоги. Такі підстави зазначено у ст. 1084 ЦК України - грошова вимога може відступатися у зв'язку з її продажем клієнтом фактору або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. За ч. 2 ст. 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення за рахунок грошової вимоги до боржника. Отже, договір факторингу в частині забезпечення вимог фактора відповідно до ст. 572 ЦК України передбачає заставу грошової вимоги до боржника. Таким чином, даний договір поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору і елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги. Договір, що не поєднує таких елементів, не є договором факторингу. Тому до такого договору не можуть застосовуватись положення глави 73 ЦК України, зокрема, положення частин 2, 3 ст. 1079 ЦК України, якими встановлюються обмеження за суб'єктним складом сторін договору факторингу [1]. Наприклад, договір купівлі-продажу грошової вимоги, який не передбачає надання покупцем вимоги позики або кредиту продавцю вимоги, може бути укладений будь-якими суб'єктами цивільного права.

Отже, виникають такі питання.

1) Для чого законодавець встановив спеціальні правила щодо договорів, які поєднують елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги, адже ці договори жодним чином не пов'язані один з одним?

2) Навіщо він встановив спеціальні правила щодо договорів, які поєднують елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору застави грошової вимоги, адже відносини позики або кредиту та застави, зокрема грошової вимоги, вже врегульовані загальними нормами? Видається, що встановлення таких правил є помилкою хоча б тому, що для таких різнорідних відносин не можна встановити єдиного регулювання. Тому не викликають подиву численні суперечності у главі 73 ЦК України. Передусім це стосується правил стосовно відповідальності клієнта перед фактором (ст. 1081 ЦК України) та щодо наступного відступлення грошової вимоги (ст. 1083 ЦК України). Наприклад, застосування правил стосовно відповідальності за дійсність вимоги, які сформульовані як загальні, може мати смисл лише у разі продажу вимоги, але не її застави [20].

Вказані недоліки нерозривно пов'язані з захистом своїх прав боржником за договором факторингу, адже на основі даних положень здійснюється договір факторингу вцілому, зокрема, й захист прав боржника.

3.2 Досвід зарубіжних країн захисту прав боржника за договором факторингу

Для розуміння даного питання потрібно дослідити світовий досвід щодо факторингу загалом. Для цього можна спиратися на статтю Юрія Попова «Факторинг: законодавство України та світовий досвід», що була опублікована у щотижневій інформаційно-правовій газеті «Правовий тиждень».

Зокрема, в ній аналізується практика різних країн, яка свідчить, що поняття «факторинг» є дуже широким. Власне, під договором факторингу можуть розумітися різноманітні договори, зокрема змішані, які є абсолютно різними за правовою природою, якщо для відносин сторін істотною є належність одній із сторін грошової вимоги до третьої сторони.

В залежності від того що саме розуміється під договором факторингу, відбувається й захист прав боржником.

Наприклад, під факторингом можуть розумітися:

1. купівля покупцем («фактором») вимоги («факторинг без регресу»);

2. купівля покупцем («фактором») вимоги, що супроводжується поручительством продавця («клієнта») за виконання боржником свого обов'язку («факторинг з регресом»);

3. купівля покупцем («фактором») вимоги без повідомлення боржника, що поєднується з договором комісії, за яким продавець вимоги («клієнт») зобов'язується вчиняти від свого імені дії, спрямовані на одержання коштів за проданою вимогою, та перераховувати їх фактору («прихований факторинг»);

4. надання кредитором («фактором») кредиту позичальнику («клієнту») під забезпечення виконання зобов'язання заставою грошової вимоги до третьої особи;

5. надання повіреним чи комісіонером («фактором») довірителю чи комітенту («клієнту») послуг (як-от: ведення обліку заборгованості, ведення переговорів, виставлення претензій, пред'явлення позовів, представництво в суді, пред'явлення виконавчих листів чи інших виконавчих документів до виконання тощо), спрямованих на одержання заборгованості з боржника [20].

Факторинг у цьому значенні може здійснюватися як з відступленням вимоги, так і без такої, а також супроводжуватись або не супроводжуватись кредитуванням клієнта фактором, та супроводжуватись або не супроводжуватись купівлею фактором частини вимоги. Найпоширенішим на сьогодні є змішаний договір, за яким фактор купує частину вимоги (зокрема такої, строк сплати за якою не настав), негайно сплачує клієнту її вартість за вирахуванням дисконту (так звані «аванси» - «advances»), а клієнт відступає йому вимогу в повному обсязі. Після стягнення на свою користь коштів з боржника у розмірі купленої частини вимоги фактор стягує решту боргу на користь клієнта та за його рахунок. У міжнародній торгівлі часто застосовується «дволанковий» («ланцюговий») факторинг, у якому беруть участь два фактори - один у країні експортера, другий - у країні імпортера.

Ці фактори взаємодіють на підставі договору, зазвичай змішаного, що поєднує елементи договору субкомісії та купівлі-продажу. Звичайно, наведений перелік видів факторингу не є вичерпним. Водночас важливо підкреслити, що будь-який договір факторингу або є добре відомим поіменованим договором, або є змішаним договором, що містить елементи таких договорів (позики, кредиту, купівлі-продажу, комісії, доручення, послуг тощо). Таким чином, потреба у поіменованому договорі факторингу відсутня. Більше того, поіменований договір факторингу не може бути «віднайдений» навіть за наявності великого бажання його віднайти. Причина криється у тому, що неможливо встановити універсального регулювання для такого розмаїття відносин.

Важливим є досвід США з захисту прав боржника за договором факторингу у сфері факторингу.