Козацтво - унікальне явище у всій світовій історії, найяскравіший спалах в історії України, доба найбільшого напруження сил нашого народу, коли проявились світлі й темні сторони української національної вдачі, тому інтерес до нього завжди був і залишається не лише серед істориків, а й серед усього суспільства. Слід зазначити, що українські дослідники змогли піднятися вище романтичних поглядів і національних симпатій і намагалися дати об'єктивну оцінку цього явища.

Козацтво виникло як результат історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі XV--XVI ст. Питання походження козацтва давно хвилювало як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. Деякі з них ішли, за словами В. Антоновича, «стежкою філології», відшукуючи подібність у звучанні слів. Польські історики П. Пясецький і В. Коховський виводили назву козаків від слова «коза»: мовляв, вони були такі швидкі, як кози. Козацький літописець Г. Грабянка вважав, що козаки були потомками хозар. У зв'язку з тим, що козаків у XVIII ст. в офіційних документах називали ще «черкасами», автор «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменський виводив козаків від черкесів, що переселилися з Кавказу на Україну. Вже у XVII ст. деякі письменники і дослідники козаччини, як, наприклад, французький інженер Боплан, були переконані, що козаки - це частина місцевого населення, проте навіть у XIX ст. серед істориків не було єдиної точки зору щодо їх походження.[2, с. 156]

На початку XX ст. ясність у вирішення цього питання вніс М. Грушевський, який синтезував і розвинув погляди різних істориків. На його думку, козаччина є старим побутовим явищем, що викликане було сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була результатом постійної боротьби осілого хліборобського народу із кочовиками. Як окрема суспільна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалось на рубежі XVI--XVII ст. Через постійні татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушено було переселятись на Волинь і Поділля. Великі природні простори виявилися майже не заселеними. Ця багата земля, на якій не було чиновників і феодалів, притягувала до себе людей сміливих і активних. Захищаючись від татар, вони засвоїли всі способи степової боротьби і від оборони вже переходили до наступу, нападаючи на невеликі татарські загони, каравани татарських чи турецьких купців. Життя серед постійної небезпеки змушувало їх об'єднуватися і виробляти правила співжиття, керуючись лише здоровим глуздом. Таких людей називали козаками. Козак - слово тюркського походження. В одних словниках воно трактується як «варта», «караул»; в інших - як «вільна, незалежна людина».

Перша письмова згадка про козаків відноситься до 1499 р.: у Привілеї великого литовського князя Олександра місту Києву зазначалося, що міщани повинні брати мито з козаків за рибну ловлю.

Козаки почали об'єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Томаківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу. Д. Дорошенко вважав першим організатором козацтва черкаського старосту Остапа Дашкевича, який жив на початку XVI ст. Його справу продовжили Хмельницький староста Предслав Лянскоронський та князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію та народні пісні під іменем Байди. [2, с. 157]

Перші дерев'яні фортеці, які козаки будували із лози, називались «січі». Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі, яка виникла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче порогів, подалі від контролю і втручання представників королівської адміністрації. Туди сходилися селяни, що втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розплатитися з боргами, злочинці, які тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і монахи. Там знаходили притулок люди різних національностей: українці, литовці, поляки, росіяни, греки та інші.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там селилися лише чоловіки, жінок туди не пускали ні під яким приводом. Козаки виробляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов постійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж писане законодавство в деяких країнах. Вони не визнавали влади королівської адміністрації. Козаки жили в куренях, плетених із хмизу і вкритих від дощу кінськими шкірами. Постійна небезпека і суворе життя виробили в них своєрідну шкалу цінностей: презирство до багатства, втіх та розкоші. Найбільшим багатством вважалася воля. Лише відбиті у ворога коні та коштовна зброя могли бути прикрасами козака. П. Куліш писав, що тут, далеко від усього шляхетського, склалося козацьке братство, де усі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Запорожжя було центром усього козацтва і тому все козацьке військо, де б воно не знаходилось, називало себе Запорозьким.

Територія Січі була поділена на 38 січових куренів за територіальною ознакою (Канівський, Корсунський, Переяславський тощо). їх очолювали курінні отамани. Територія на правому і лівому берегах Дніпра біля Запорозької Січі ділилася на 5-10 адміністративних одиниць, які називалися паланками. Там козаки займалися господарством, там же знаходилися хутори, на яких жили з сім'ями одружені козаки. Коли надходив сигнал про початок військового походу, вони з'являлися на Запорозьку Січ. Очолювали паланки полковники.

У мирний час на Січі знаходилося 5-6 тисяч козаків. Вони займалися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солеварінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не могли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці.

Значна частина козаків проживала з сім'ями у своїх хуторах і містах. Так, у Каневі 1600 р. проживало 960 міщан і 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські та хутірські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Крім того, до короля постійно йшли скарги від кримських татар та турків. У 1568 р. Сигізмунд 11 Август надіслав козакам грамоту, заборонивши чинити напади на турків і татар. Це була перша офіційна спроба польської влади вплинути на козаків. Влітку 1572 р. король дозволив коронному гетьману Юрію Язловецькому взяти на державну військову службу 300 козаків. Гетьман доручив цю справу шляхтичеві Я ну Бадовському, який мав маєток у Білій Церкві. Козаки були внесені до списку-реєстру, звідки і отримали назву «реєстрових». Цей загін проіснував недовго: у 1575 р. Я. Бадовський помер і з того часу немає звісток про його козаків. Але сама організація козаків за королівським наказом, виведення їх з-під юрисдикції старост, мали велике значення для подальшої історії України, для розвитку самої козаччини як окремого військово-шляхетного стану з імунітетом від місцевих королівських урядовців.

Польська влада козаками вважала лише реєстровців. Вони мали значні привілеї, зокрема:

-- звільнялись від юрисдикції феодалів, магістратів і місцевих урядовців і підлягали лише своїм старшинам;

-- мали право судитися у своїх судах;

-- звільнялися від податків та від сплати мита в межах Речі Посполитої;

-- одержували право займатися промислами і торгівлею, а також право власності на землю;

-- за службу отримували гроші, сукно, порох та свинець. [2, с. 159]

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік, на початку XVII ст. реєстр складав уже 6 тисяч, але основна козацька маса лишилася поза ним.

На межі XVI--XVII століть у козаків з'являється певна майнова диференціація: з одного боку -- заможні козаки, що мали своє господарство, пасіки, хутори, ставки і лише на час великих військових походів з'являлися на Січі; з іншого боку - запорожці, які нічого не мали. Таким чином, на території України було три групи козаків: 1) заможні козаки, які мали своє господарство і лояльно ставились до влади; 2) козацька «чернь», яка знаходилась в опозиції до влади і готова була взяти участь у будь-якій авантюрі; 3) привілейоване реєстрове козацтво, яке складало незначну частину козаків.

Слід відзначити непослідовність політики польського уряду, який під час воєн закликав усіх бажаючих вступати до реєстрового козацтва. Це була велика принада для селян, які прагнули вирватися з кріпацької неволі. Вони тисячами записувались до реєстру, але після закінчення війни кількість реєстровців різко зменшувалась. Колишні селяни не хотіли повертатися до своїх поміщиків і поповнювали ряди запорозької «черні». То ж коли в кінці XVI ст. вибухнули великі антифеодальні повстання під керівництвом К. Косинського (1591 -- 1593 рр.) та С. Наливайка (1594--1596 рр.), найактивнішу участь у них взяло козацтво.

Обидва ці виступи були придушені. К. Косинський був убитий за нез'ясованих обставин, а С. Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

У ході цих повстань з'явилась нова форма антифеодальної боротьби - «покозачення». Цей рух набрав широкого розмаху на початку XVII ст. Все населення певного району проголошувало себе вільними козаками і запроваджувало місцеві органи самоврядування. Так, у 1604 р. жителі міста Корсуня відмовилися виконувати феодальні повинності на користь старости Яна Даниловича. Аналогічний виступ відбувся у 1607 р. у Брацлаві. У відповідь на це уряд Речі Посполитої позбавив Корсунь і Брацлав магдебурзького права. Не менш бурхливими були виступи міщан в Острі (1604 р.) та Хмільнику (1606 р.). В інструкції короля Сигізмунда III від 10 січня 1616 р. кількість «покозачених» на Правобережжі становила 40 тисяч чоловік. У постанові сейму восени того ж року зазначалося, що «покозачені (або «непослушні», як називали їх в офіційних документах) ні магістратів, ні старост, ні гетьманів не слухають, самі встановлюють собі право, самі обирають урядників і ватажків, і якби створюють іншу республіку». Цей документ засвідчує, що населення України прагнуло створити на всій території держави такі порядки, які існували на Запорожжі.

Наступні десятиліття були позначені селянсько-козацькими виступами під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1637--1638 рр.), в яких активну участь брало реєстрове козацтво. Після придушення останнього повстання було підписано «Ординацію Війська Запорізького» згідно з якою старшину мав призначати король, а реєстр не міг перевищувати шести тисяч козаків.

2. Органи влади та управління Запорозької Січі

Оточена з усіх боків ворожими державами, Запорозька Січ як суспільний організм могла існувати лише за умови постійного поповнення її людських резервів. Своєрідним магнітом, який притягував втікачів з інших українських земель, був демократичний устрій і формальна рівність усіх запорожців. Прийшовши на Запорожжя, людина обирала собі нове прізвище, яке найчастіше характеризувало її зовнішність, і насправді починала нове життя. Ні походження, ні багатство, ні освіта не мали там аніякого значення, цінували лише особисті якості людини. Мужні і талановиті (І. Виговський, І. Самойлович, І. Мазепа та ін.) робили на Січі блискавичну кар'єру, пройшовши за кілька років шлях від рядового козака до генеральної старшини. Керування принципами здорового глузду у повсякденному житті робило Запорозьку Січ надзвичайно життєздатним військово-політичним організмом, з яким не могли не рахуватися сусідні держави. [1, с. 132]

Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військова (від назви Військо Запорозьке) рада, на якій вирішувати найважливіші військові й господарські питання, обирали і змішати козацьку старшину. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби.

Подібні збори («сходки») скликалися по куренях та паданках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.

Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини -- військових начальників, до яких належати кошовий отаман, військовий судця, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар.

Кошовий отаман представляв усю вищу владу - військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов'язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин з сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та патаночні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями.

Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Катнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше. Лише в останні роки існування Січі військова старшина почала зводити для себе окремі будинки.

Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов'язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману. Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом». Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він затверджував рішення військової ради. Як і кошовий, суддя жив разом з іншими козаками свого куреня.

Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він відав усіма письмовими справами Запорозького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар - чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом.

Військовий осавул мав широке коло обов'язків. В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства, заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запорожжя. Під час походу він очолював розвідку, що йшла попереду війська, слідкував за ходом битви і міг вносити корективи, підтримував порядок у військовому таборі. Під час війни йому призначали помічників - підосавула та військового обозного, який відав артилерією та продуктами харчування.

Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військовий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права приймати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компетенції.

Курінні отамани виступали посередниками між військовою старшиною і простим козацтвом. їх козаки слухали більше, ніж кошового чи суддю.

Особливе місце в Запорозькій Січі займати «старики» - колишні військові старшини, які через похилий вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням козацьких звичаїв і не боялись робити зауваження навіть кошовому. Вони мали величезний авторитет серед козаків і на радах займали місце біля військової старшини.

За військовою старшиною йшла старшина похідна та паланкова. Похідна старшина - полковник, осавул і писар - діяли під час війни. Паланкова старшина - полковник, осавул, писар, підосавул та підписарій - здійснювала керівництво в межах паланки. Повноваження паланкового полковника були досить широкими: у своєму районі він представляв кошового отамана і міг навіть карати на смерть за тяжкі злочини.

В організації козацького самоврядування, яке складалося на Запорозькій Січі протягом десятиліть, поєдналися демократизм і одноосібне керівництво, альтернативність думок при обговоренні і обов'язковість виконання прийнятого рішення, відповідальність усіх і кожного за загальну справу. Досвід козацького самоврядування дав можливість Січі не просто існувати, а активно діяти, впливати на історію всієї Східної Європи протягом двох століть.

3. Суд і судочинство на Запорозькій Січі

На Запорожжі склалася своєрідна судова система. Військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійснював основні судові функції, передавав йому вирішення складних справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військової старшини, а судом другої інстанції була військова рада. Військовий осавул виконував функції слідчого і слідкував за виконанням вироків.

Курінні отамани та паланкові полковники теж виконували судові функції в межах куреня та паланки, але справи про тяжкі злочини вони передавали військовому судді та кошовому.

Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть; інколи навіть закопували живим у землю разом з покійником. До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв козакові, крадіжки, гомосексуалізм, або «содомський гріх», дезертирство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приведення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Слід відзначити, що вироки на Запорожжі були дуже суворі. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут відрубували голову, в кращому випадку - руку. На смерть карали за пияцтво, дезертирство, невиконання наказу під час походів. На думку дослідників, такий суворий вирок пояснюється трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди з сумнівним минулим, і перевиховувати їх не було часу; по-друге, постійні війни вимагати підтримання дисципліни і порядку у війську, а для цього потрібні були суворі закони; по-третє, козаки вели аскетичне життя, без жінок і не відчували їх пом'якшувального впливу. [2, с. 162]

Крім названих покарань практикували також биття кийками, ламання рук і ніг, приковування до гармати за неповернутий борг.

Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним. При винесенні вироку судді враховувати громадську думку щодо особи злочинця.

Джерелом права на Запорозькій Січі було звичаєве право, яке регламентувало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань. Козаки всіляко відстоювати своє право, яке визнавалось польським королем та російським царем.

У процесі входження України до складу Росії коло джерел права на Запорожжі поповнили царські грамоти та гетьманські універсали (в періоди, коли Запорізька Січ підлягала гетьманам). Під час тривалого спору між запорожцями та Полтавським полком за земельні угіддя між ріками Ореллю і Самарою перші посилалися також на універсали польських королів.

Повільно, але невпинно зростав тиск російського уряду на Запорізьку Січ. Д. Яворницький писав: «До сих пор историческая жизнь малорусского народа зиждилась на народно-казацких началах; с этих пор она пошла по другому пути: вопрос о старых казацких правах и вольностях постепенно стал отходить в область отдаленных преданий, и прежние казацкие порядки и народные начала стати заменяться новыми порядками и иными началами, против которых протестовать, а тем более выступать с оружием в руках не представлялось уже никакой возможности».

Висновки

козацтво суд влада січ

Отже, розглянувши питання контрольної роботи, можна зробити наступні висновки:

Проблема козацтва - одна з центральних в історії державності українського народу періоду феодалізму, тому завжди перебувала в центрі уваги дослідників. Існують різні точки зору вчених. Найбільш вдалу оцінку козацтва дав М. Гру-шевський, який розглядав це питання в історичному розвитку, трактував козацтво на першому етапі його існування як руйнівну стихійну силу, і лише пізніше - як певний суспільний стан, що став виразником національних інтересів свого народу і взяв на себе відродження державності України.

Запорозька Січ мала свій адміністративний поділ. Окремі райони тут називалися паланками. В останні роки існування Запорозької Січі було вісім паланок: Бугогардівська, Кодаць-ка, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська і Прогнойська. Паланки (від турецького «невелике укріплення»), як і Січ, мали фортифікаційні споруди, де перебувала козацька залога. В основних паланках, слободах і зимівниках чи хуторах жили й господарювали одружені козаки та посполиті.

Верховна влада в Січі належала козацькій раді, в роботі якої брали участь усі приписані до куренів січовики. Рада збиралася щороку першого січня, щоб обрати січову старшину - кошового отамана, суддю, писаря і осавула. Це був уряд Запорозької Січі, юрисдикція якого поширювалася на всі паланки.

Влада кошового отамана - адміністративна, судова і навіть духовна - була значною. Під час війни він командував усім запорозьким військом чисельністю понад 10 тис. осіб.

Суддя на Січі посідав після кошового отамана друге місце. За відсутності кошового він командував на правах наказного отамана. Суддя був також головним скарбником Січі. Важливі посади в січовому уряді займали писар і осавули. За ролями, які вони відігравали, їх можна порівняти з першим міністром уряду й міністром внутрішніх справ.

Були на Січі й інші, не менш значні посади - пушкар, товмач тощо. Перший відав січовим арсеналом зброї, а також в'язницею, розташованою в пушкарні. Товмач, крім прямих своїх обов'язків бути перекладачем, займався делікатною «секретною» справою (щось на зразок контррозвідки).

У паланках функції глави уряду виконували полковники, що підлягали кошовому отаманові. Йому допомагали суддя, писар, осавул, а в слободах - слободські отамани.

Запорозьке військо поділялося ще й на курені. їх було 38. Свої назви вони отримали здебільшого на згадку про міста України, з яких прибули на Січ козаки, що заклали курінь. Назви деяких куренів походили від імен славних козаків, наприклад Пашківський, Кущевський, Кисляківський, Іва-нівський або Канівський, Батуринський, Корсунський, Уманський та ін. Кожен курінь обирав курінного отамана й кухаря.

Закон (право) на Січі віддзеркалював традиції козацького життя. Писаних законів там не було. А відомих на той час Литовських статутів і польського права січовики не визнавали. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим козацьким правом. Суворість цього права Д. Яворницький пояснює трьома причинами: 1) на Січ приходили люди сумнівної (невідомої) долі; 2) козаки постійно перебували у бойовій готовності; 3) відсутність пом'якшувального впливу жінок. [3, с. 63]

Покарання за провини були досить суворими, особливо за вбивство. Охороняв норми закону й права кошовий суддя. В польових або складних умовах діяла норма звичаєвого козацького права для тих, хто вчинив злочин. Двоє козаків мали право судити одного. їхній вирок виконувався негайно.

У Запорозькій Січі існувало й багато інших звичаєвих правових норм: приводити жінку в Січ суворо заборонялося; страшенним злом у межах козацького співтовариства вважалася крадіжка, що каралася смертю. Для козаків був характерним пріоритет суспільного над особистим.

Отже, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, скидався на справжню політичну аномалію на тлі безмежного панування феодальних відносин та абсолютизму. Проста, але життєздатна система законодавчих (Загальновійськова рада) і виконавчих (кошова старшина) органів влади ґрунтувалася на демократичних засадах. Вона стала зразком для майбутньої гетьманської держави в Україні.

Список використаної літератури