Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування

Дещо іншим був порядок розгляду справ у народних судах. Йому були підсудні усі кримінальні справи, за винятком підсудних ревтрибуналам. Попереднє розслідування здійснювалось у формі дізнання або попереднього слідства. Проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. Необхідно особливо підкреслити, що народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засідателі мали рівні права з народними суддями. Всі питання, які виникали при розгляді справи, вирішувалися більшістю голосів. Участь в процесі представників звинувачення та захисту була обов'язковою при розгляді справ про найбільш тяжкі злочини. В інших випадках питання про участь обвинувача та захисника вирішував народний суд. Звинувачення в кримінальних справах здійснювались членами колегії обвинувачів, а захист - членами колегії захисників.

Свої особливості мала кримінально - процесуальна політика в період нової економічної політики (НЕП), оскільки, якісна зміна соціально - економічних умов вимагала зміни та підвищення ефективності регулювання правової системи. У 1922-1927 р. р. в Україні була проведена кодифікація всіх галузей права, включаючи і кримінально-процесуальне. Кодифікація здійснювалася шляхом рецепції законодавства РРФСР, і тому законодавство УРСР у більшості випадків було точною копією законодавства РРФСР. Радянська історично - правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів [85, с. 305-306].

Правовою основою реформи кримінально-процесуального законодавства стала постанова 3-ї сесії ВЦВК від 25 травня 1922 р «Про Кримінально - процесуальний кодекс РРФСР», а також декрет ВУЦВК від 8 липня 1922 р. «Про відстрочку до 1 серпня введення інституту прокуратури і Кримінально - процесуального кодексу» [147].

Перший Кримінально - процесуальний кодекс УСРР (далі - КПК УСРР 1922 р.) був затверджений постановою ВУЦВК від 13 вересня 1922 р. «Про введення в дію Кримінально - процесуального кодексу УСРР» та введений в дію 20 листопада 1922 р. Це була точна копія відповідного кодексу РРФСР 1922 р., але з урахуванням особливостей судової практики та компетенції окремих ланок судових органів УСРР [146]. Важливо зауважити, погоджуючись з думкою П.Т. Землянського [36, с. 108], що серед основних недоліків зазначеного кодексу було те, що він не передбачав участі захисника в попередньому слідстві. В зв'язку з цим, аналізуючи КПК УСРР 1922 р. щодо законодавчого закріплення в ньому права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час попереднього слідства, необхідно досліджувати право підозрюваного, обвинуваченого на таке оскарження. Відповідно до ст. 109 КПК УСРР 1922 р. [161] загальний нагляд за провадженням дізнання належав прокуратурі. Подача скарг на дії органів дізнання передбачалась прокурору, який їх і вирішував. При цьому важливо підкреслити, що зазначеною нормою не конкретизувалось, хто саме мав право подавати такі скарги. Згідно ст. 110 КПК УСРР 1922 р. здійснення попереднього слідства було обов'язковим по всім справам, які розглядались революційним трибуналом і народним судом із шістьма засідателями; по усім іншим справам попереднє слідство і окремі слідчі дії проводились за ухвалою суду чи пропозицією прокурора. В разі відмови стороні у здійсненні окремих слідчих дій, судом виносилась вмотивована ухвала із зазначенням причин такої відмови. Зрозуміло, що не проведення попереднього слідства і навіть окремих слідчих дій призводило до неповного встановлення всіх обставин справи, а як наслідок - винесення незаконних судових рішень. Але обвинувачений не мав процесуального права оскаржити до вищої інстанції рішення суду щодо відмови у проведенні попереднього слідства чи окремих слідчих дій, чим захистити свої права та інтереси.

Ми додержуємося думки, що КПК УСРР 1922 р. став надзвичайно вагомим позитивним внеском в розвиток і становлення інституту оскарження в кримінальному процесі України, адже в ньому вже містилась окрема глава XVIII, яка мала назву «Питання оскарження дій слідчого». Важливо підкреслити, що не лише обвинувачений як сторона кримінальної справи, але й поручителі та заставодавці обвинуваченого мали право оскаржити дії слідчого. Скарга подавалась до суду того району, в якому знаходилась камера слідчого, або до того суду, до якого був закріплений слідчий. Скарги на тривалість провадження, недодержання строків пред'явлення обвинувачення, застосування міри запобіжного заходу і незаконні дії слідчого подавались прокурору того району і суду, де слідчий був закріплений. Скарги подавались до суду або прокурору безпосередньо або через слідчого, на дії якого вона подається. Про отримання скарги слідчий був зобов'язаний видати розписку. Передбачалась як усна, так і письмова форма скарги. Якщо подавалась усна скарга, то вона записувалась відповідно слідчим, прокурором або суддею до протоколу, якій надавався на підпис скаржнику. Для подачі скарги встановлювався строк у сім діб, який обчислювався з того дня, коли скаржнику стала відома дія слідчого, що оскаржується. Процесуальним строком не обмежувалось право щодо подачі скарги на обрання міри запобіжного заходу, на повільність дій і незаконні дії слідчого. З моменту подання скарги і до її вирішення виконання дії слідчого, яка оскаржувалась, не зупинялось. Слідчий був зобов'язаний на протязі 24 годин передати отриману ним скаргу прокурору або до суду разом зі своїми поясненнями. На суд і прокурора покладався обов'язок розглянути скаргу на протязі трьох діб з моменту її отримання. Під час розгляду скарги суд і прокурор мали право витребувати від слідчого пояснення, якщо такі не були надані раніше. Витребування у слідчого провадження по справі допускалось лише в тих випадках, коли без цього не можливо було вирішити скаргу. Скаржник мав право дати усні пояснення на суді щодо поданої скарги. Ухвала суду чи постанова прокурора, винесена на підставі розгляду скарги, оголошувалась скаржнику і підлягала невідкладному виконанню. В разі незгоди слідчого чи скаржника з постановою прокурора, вони мали право оскаржити її до суду.

Проаналізувавши норми КПК УСРР 1922 р., ми дійшли висновку, що законодавець на той час встановив певною мірою судовий контроль над провадженням попереднього слідства. Суд був уповноважений приймати процесуальні рішення щодо перебігу попереднього слідства, які напряму впливали на права та інтереси обвинуваченого. Разом з тим, обвинувачений не був наділений процесуальним правом оскаржити такі рішення суду. Наприклад, ст. 205 КПК УСРР 1922 р. закріплювала, що суд, визнавши, що обвинувачений під час здійснення злочину, який йому приписується, і так само, як і після цього, не знаходився в недієздатному стані, повертає справу слідчому для подальшого її руху в загальному порядку. Зазначене рішення суду оскарженню не підлягало. Якщо суд не знаходив підстав для припинення кримінальної справи в зв'язку з недостатністю зібраних по справі доказів для представлення особи, яка була визнана обвинуваченим, перед судом, то суд повертав справу слідчому для подальшого здійснення попереднього слідства із відповідними вказівками. Права на оскарження зазначеного рішення суду до вищої інстанції обвинувачений не мав. В цей же час ст. 208 КПК УСРР 1922 р. наділяла прокурора процесуальним правом на оскарження ухвали суду про припинення кримінальної справи до вищої інстанції, якій належало право судового нагляду відносно суду, який припинив кримінальну справу. На нашу думку, це прямо вказує на наявність обвинувального ухилу попереднього слідства того часу, недодержання в законодавстві принципів рівності та змагальності сторін, чим істотно порушувались права обвинуваченого. Ми вважаємо, що однією з головних причин такого дисбалансу процесуальних прав сторін став неналежний рівень розвитку інституту оскарження того часу в кримінальному процесі УСРР.

31 жовтня 1924 року були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік, а 23 жовтня 1925 року - «Положення про судоустрій УРСР». Прийняття цих актів викликало необхідність розробки нового кримінально - процесуального кодексу. Його було затверджено 20 липня 1927 року. Зміст нового Кримінально - процесуального кодексу УРСР 1927 р. (далі - КПК УРСР 1927 р.) [162] відображав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Було значно розширено права органів дізнання, передана їм частина функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Відповідно до ст. 104 КПК УРСР 1927 р., скарги на дії органів дізнання подавались слідчому і ним вирішувались.

На наш погляд, потребує на окрему увагу процесуальна новела того часу, закріплена ст. 182 КПК УРСР 1927 р. У вказаній статті зазначалось, що в разі наявності в протоколі обшуку письмових зауважень щодо неправильності дій, які мали місце під час обшуку, копія даного протоколу не пізніше 48 годин направляється слідчим прокурору. Таким чином, законодавець надав право особі, відносно якої проводився обшук, фактично викласти свою скаргу прокурору на незаконні дії слідчого, що мали місце під час обшуку, безпосередньо в протоколі цієї слідчої дії без складання та подачі окремого процесуального документу.

Питання щодо оскарження дій слідчого регулювалось главою 18 КПК УРСР 1927 р. Як і в КПК УСРР 1922 р., в КПК УРСР 1927 р., зокрема в ст. 205, закріплювалось право сторін, а також поручителя і заставодавця за обвинуваченого подавати скарги на дії слідчого. Скарга подавалась прокурору безпосередньо або через слідчого, дії якого оскаржувались. На думку М. Є. Шаргей, зазначена стаття, як і наступні статті КПК УРСР 1927 р., в яких визначались дії прокурора або прокурор зазначався як друга інстанція по відношенню до слідчого, не вказує, конкретно якому прокурору подається скарга: окружному прокурору, його помічнику, який прикріплений до окружного суду, чи помічнику, який наглядав за органами слідства. Глава XIII Положення про судоустрій УРСР «Про державну прокуратуру» конструює як прокуратуру центральну, так і прокуратуру окружну, як єдиний цілісний апарат, що очолює відповідно Генеральний прокурор і окружний прокурор. В апаратах центральної і окружної прокуратури окремі функції розподілялись між помічниками Генерального і окружного прокурорів в залежності від штатних можливостей і структури апарату за вказівкою відповідно Генерального і окружного прокурорів. Відповідно ст. ст. 101, 106 Положення про судоустрій УРСР, Генеральний і окружний прокурори виконували всі покладені на прокуратуру функції безпосередньо самі або через підпорядкованих їм помічників. Таким чином, науковець прийшов до обґрунтованого висновку, що законодавець, конструюючи прокуратуру як єдиний централізований апарат, поклав всі обов'язки і всю відповідальність на осіб, які очолюють центральну і окружну прокуратуру, надаючи останнім право під їх відповідальність делегувати свої права помічникам. В окремих випадках, коли законодавець мав на увазі надання визначених прав і покладення визначених обов'язків на інших осіб, він вказував це в законі, як, наприклад, права і обов'язки Старшого помічника Генерального прокурора. В зв'язку з цим у всіх випадках, де в КПК УРСР 1927 р. згадується прокурор, як друга інстанція, що здійснює певні процесуальні дії - варто передбачати окружного або Генерального прокурора. В даному випадку скарги на дії народних і старших слідчих необхідно було подавати на ім'я окружного прокурора, скарги на дії слідчого по особливо важливим справам - на ім'я Генерального прокурора. Це, звичайно, не виключало можливості окружному і Генеральному прокурорам в порядку розподілу покладених на прокуратуру функцій доручити обов'язок розгляду скарг на своїх помічників [162].

Передбачалось, що скарги можуть бути як усні, так і письмові. В разі надходження усної скарги, слідчий чи прокурор повинні були записати її до протоколу, який підписувався скаржником. Проте КПК УРСР 1927 р. не передбачав обов'язку слідчого видати скаржнику розписку про отримання скарги на його дії, якщо скарга подавалась через слідчого. На нашу думку, така суттєва прогалина в законодавстві була підставою для процесуальних зловживань з боку слідчого, які порушували права та інтереси обвинуваченого.

Для подачі скарги встановлювався строк у сім діб, починаючи з дня, коли скаржнику стала відома дія слідчого, яка оскаржується. Не обмежувалась процесуальним строком подача скарги на обрання міри запобіжного заходу, на повільність слідчого провадження і на незаконні дії слідчого. Подача скарги не призупиняла оскаржуваної дії слідчого. На протязі 24 годин слідчий був зобов'язаний направити отриману скаргу прокурору разом зі своїми поясненнями. На прокурора покладався обов'язок розглянути скаргу на протязі трьох діб після її отримання. При розгляді скарги прокурор мав право витребувати від слідчого пояснення, якщо вони не подавались до цього. Витребування від слідчого провадження по справі допускалось лише в тих випадках, коли без цього було неможливо розглянути подану скаргу. Результати вирішення прокурором скарги повідомлялись скаржнику.

Ст. 221 КПК УРСР 1927 р. покладала всі права і обов'язки по припиненню кримінальних справ, по яким проводилось попереднє слідство, на прокуратуру. Також до повноважень прокурора належало вирішення питань щодо призупинення та відновлення попереднього слідства, розгляд скарг на дії слідчого. Таким чином, законодавець в той час наділив прокуратуру повноваженнями щодо вирішення найважливіших питань по справі, підсиливши рівень нагляду і керівництва прокуратури під час попереднього слідства. При цьому обвинувачений був позбавлений процесуального права оскаржувати дії прокурора, які порушували його права та інтереси.

Дослідивши норми КПК УРСР 1927 р., ми дійшли висновку, що так само, як і в КПК УСРР 1922 р., законодавцем на той час не забезпечувалось право обвинуваченого оскаржувати бездіяльність слідчого та прокурора. Більше того, якщо КПК УСРР 1922 р. надавав обвинуваченому право оскаржити до суду постанову прокурора, прийняту за результатами розгляду його скарги на дії слідчого (ст. 224), то норми КПК УРСР 1927 р. такого права не передбачали. Ми вважаємо, що положення КПК УРСР 1927 р. значно збільшили обвинувальний ухил попереднього слідства того часу. Наділивши сторону обвинувачення необмеженими правами щодо вирішення процесуальних питань по справі, законодавець досить формально і, безперечно, недостатньо врегулював право обвинуваченого на захист своїх прав та інтересів шляхом оскарження дій чи рішень процесуальних осіб під час попереднього слідства.

Порядок розгляду скарг та заяв громадян, який існував раніше, суттєво обмежував їх участь у відповідних провадженнях, позбавляв зацікавлених осіб можливості здійснювати контроль за діяльністю посадової особи чи державного органу щодо забезпечення всебічного та неупередженого вирішення звернень [21].

Більш чіткого нормативного закріплення, на наш погляд, інститут оскарження набув після прийняття Кримінально - процесуального кодексу Української радянської соціалістичної республіки 28 грудня 1960 р., який був введений в дію 1 квітня 1961 року (далі - КПК УРСР 1960 р.) [62]. Глава 22 КПК УРСР 1960 р. регулювала питання оскарження дій слідчого і прокурора. Дії слідчого могли бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого. Щодо рішення прокурора, то передбачалось його оскарження прокурору вищого рівня. Оскарження дій слідчого, прокурора до суду КПК УРСР 1960 р. на той час не передбачав.

На конституційному рівні право на оскарження вперше було закріплено в Конституції Союзу радянських соціалістичних республік 1977 р. (далі - Конституція СРСР 1977 р.), де в ст. 58 зазначалось: «Громадяни СРСР мають право оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Скарги повинні бути розглянуті в порядку і в строки, встановлені законом» [45, с. 106-110]. Отже, формальної реабілітації деякі елементи судового контролю набули в рамках Конституції СРСР 1977 р., хоча фактично існував контроль з боку партійних та радянських органів. Офіційна ідеологія і юридична наука розглядали діяльність судів як інструмент здійснення політичного курсу, орієнтованого на побудову комуністичного суспільства. Відтак, положення про судовий контроль за радянських часів здебільшого залишалося декларацією [51].

В 1984 році КПК УРСР 1960 р. було доповнено ст. 43-1 [111], яка закріплювала право підозрюваного, особи, затриманої по підозрінню у вчиненні злочину, або особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого, подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора.

Питання оскарження в зазначений період також регулювалось іншими нормативно - правовими актами, серед яких Закон Союзу радянських соціалістичних республік від 30.06.1987 р. «Про порядок оскарження до суду неправомірних дій посадових осіб, що обмежують права громадян» [91]. Вказаний Закон встановлював право особи звернутися із скаргою до суду, якщо така особа вважає, що діями посадової особи обмежені її права, закріплювався порядок звернення із скаргою, строки та порядок її розгляду. Але в ст. 3 даного Закону зазначалось, що не можуть бути оскаржені до суду у відповідності з цим Законом дії посадових осіб, по відношенню до яких кримінально - процесуальним законодавством передбачений інший порядок оскарження. В ст. 3 Закону Союзу радянських соціалістичних республік від 02.11.1989 р. «Про порядок оскарження до суду неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що обмежують права громадян» [92] також було закріплено, що не можуть бути оскаржені до суду у відповідності з даним Законом дії органів державного управління і посадових осіб, якщо законами Союзу радянських соціалістичних республік і радянських республік передбачений інший порядок їх оскарження. Таким чином, питання оскарження підозрюваним, обвинуваченим процесуальних дій осіб, які уповноважені здійснювати дізнання, досудове слідство, а також дій прокурора, який уповноважений здійснювати нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, регулювалось виключно нормами КПК УРСР 1960 р.

Скарга могла бути як письмова, так і усна. Усні скарги прокурор або слідчий зобов'язані були заносити до протоколу. На слідчого покладався обов'язок протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом із своїми поясненнями. Подача скарги не зупиняла виконання дії, що оскаржується, коли це не визнає за потрібне слідчий або прокурор. Скарга на дії прокурора при проведенні ним попереднього слідства або окремих слідчих дій у справі подавалась прокуророві вищого рівня, який її розв'язував в порядку і в строки, встановлені Кодексом.

На нашу думку, хоча норми КПК УРСР 1960 р. значно розширювали права підозрюваного, обвинуваченого на оскарження дій слідчого, прокурора під час досудового слідства, проте принцип рівності сторін кримінального процесу все ще не забезпечувався. Мав місце яскраво виражений обвинувальний ухил під час досудового розслідування кримінальних справ в зв'язку з відсутністю чітко визначеної та нормативно закріпленої процедури судового контролю за цією стадією кримінального процесу. Як приклад, в радянські часи загальноприйнятою практикою було порушення кримінальних справ за фактом вчинення злочину, що давало можливість правоохоронним органам практично безконтрольно проводити значну кількість слідчо - оперативних заходів, більшість яких обмежували конституційні права громадян. При цьому реальних та дієвих механізмів оскарження дій правоохоронних органів чинним на той час законодавством не передбачалось. Прокурорський нагляд за цією стадією кримінального процесу був неефективний, а у випадку порушення кримінальної справи безпосередньо прокурором чи слідчим прокуратури - взагалі відсутній. Громадянам, права та інтереси яких порушувались діями правоохоронних органів, доводилось чекати закінчення досудового слідства і передачі справи до суду, щоб захистити свої права та інтереси. Звичайно, що цей спосіб захисту не був ефективним. В радянські часи були поширені випадки, коли правоохоронні органи свідомо порушували кримінальні справи за фактом вчинення злочину, що надавало їм процесуальне право майже безконтрольно обмежувати окремі конституційні права громадян, мотивуючи свої дії розслідуванням злочину. Таким чином, існувала проблема неврегульованості системи судового контролю відносно стадії порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину.

На протязі дії КПК УРСР 1960 р. зміст його положень, в тому числі і щодо оскарження підозрюваним, обвинуваченим дій та рішень слідчого, прокурора, постійно вдосконалювався та доповнювався. Проте, безперечно, основних змін КПК УРСР 1960 р. зазнав після таких історично значущих подій в нашій державі, як проголошення незалежності України (1991 рік), прийняття Конституції України (1996 рік), проведення в Україні судових реформ в 2001 та в 2010 роках. Це свідчило про бажання законодавця надати КПК УРСР 1960 р. вигляд правового акту, в якому б знайшли своє відображення положення численних міжнародних правових актів (серед яких - Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. тощо), ратифікованих Україною [45, с. 106-110]. Так, наприкінці 1992 року зазнала змін і сама назва Кодексу. Відтепер це був Кримінально - процесуальний кодекс України (далі - КПК України 1960 р.). Також в 1992 році КПК України 1960 р. [108] було доповнено наступними, на нашу думку, вкрай важливими статтями, які розширювали процесуальні можливості сторони захисту щодо оскарження рішень та дій процесуальних осіб під час досудового слідства:

- ст. 236-5. Оскарження до суду постанови про закриття справи. Сторона захисту набула права оскаржити до суду постанову про закриття кримінальної справи в разі незгоди з підставами, які були в ній зазначені, якщо вони порушували інтереси підозрюваного, обвинуваченого;

- ст. 236 - 6. Розгляд суддею скарги на постанову про закриття справи. Встановлювався порядок та строки розгляду скарги в суді.

Наступний крок до розширення прав підозрюваного, обвинуваченого щодо питання, яке є предметом дисертаційного дослідження, законодавцем було здійснено в 2001 році [110] шляхом внесення до КПК України 1960 р. положень, що передбачали судовий порядок оскарження всіх дій слідчого чи прокурора (ч. ч. 5, 6 ст. 234 та ч. ч. 2, 3 ст. 236). Але варто підкреслити, що розгляд цих скарг передбачався судом першої інстанції лише на стадіях попереднього розгляду справи або при розгляді її по суті, тобто після того, як досудове слідство буде закінчене, обвинувальний висновок складено, і справа після перевірки прокурором надійшла до суду. Також КПК України 1960 р. було доповнено ст. ст. 165-2, 165-3, які надавали право підозрюваному, обвинуваченому, його захиснику чи законному представнику подати апеляцію на постанову судді про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та на постанову судді про продовження строку тримання під вартою. В це й же рік КСУ в Рішенні від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 [127] зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (аб. 4 п. 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (аб. 6 п. п. 4.2 п. 4 мотивувальної частини).

30.01.2003 року КСУ прийняв Рішення №3-рп/2003 [125] за результатами розгляду справи за конституційним поданням ВСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 120, ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р. (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора), згідно якого було визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р., згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядалися судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті. Було визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р., які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи. Положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р., що були визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення КСУ цього Рішення. Таким чином, було встановлено право на оскарження до суду постанови про порушення кримінальної справи на стадії досудового слідства, але спеціального процесуального порядку судового розгляду таких скарг на законодавчому рівні закріплено не було. Лише в 2006 році [109] законодавець доповнив КПК України 1960 р. ст. 236-7, згідно якої постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину могла бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Встановлювалось, що скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо особи може бути подана до суду особою, щодо якої було порушено кримінальну справу, її захисником чи законним представником. Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину могла бути подана до суду особою, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа, її захисником чи законним представником з достатнім обґрунтуванням порушення прав та законних інтересів відповідної особи. Якщо обґрунтування порушення прав та інтересів особи визнавалось суддею недостатнім, суддя мав право прийняти рішення про відмову у відкритті провадження з розгляду скарги. Відмова у відкритті провадження не позбавляла права повторно звертатися до суду. Суд приймав до розгляду скаргу на постанову про порушення кримінальної справи протягом усього часу перебування справи у провадженні органу дізнання, слідчого, прокурора до моменту закінчення досудового слідства. Також законодавець доповнив п. 4 ч. 1 ст. 206 КПК України 1960 р., закріпивши, що досудове слідство в кримінальній справі зупиняється у випадку зупинення судом слідчих дій на час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи.

З'явилась в КПК України 1960 р. і ст. 236-8, яка встановлювала порядок розгляду судом скарги на постанову про порушення справи. Але невдовзі, вже в 2009 році, КСУ було прийнято Рішення №16-pп\2009 від 30.06.2009 р. [126], яким визнані неконституційними окремі положення ст. 236-8 КПК України 1960 р., а саме: положення ч. ч. 7, 9, п. 3 ч. 12, п. 2 ч. 16 ст. 236-8 КПК України 1960 р., які втратили чинність з дня ухвалення КСУ цього Рішення. Відтепер суддя не мав права, у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк, визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи (ч. 7). Також КСУ визнав, що є неконституційним положення ч. 9 ст. 236-8 КПК України 1960 р. щодо можливості судового розгляду скарги в разі неявки прокурора, положення п. 3 ч. 12 ст. 236-8 КПК України 1960 р. щодо заслуховування судом думки прокурора лише в разі, якщо він з'явився в судове засідання, та положення п. 2 ч. 16 ст. 236-8 КПК України 1960 р. щодо винесення суддею постанови про відмову в порушенні справи в разі задоволення скарги. Зазначене Рішення КСУ в той час стало підставою для ще тривалішого судового розгляду скарг, який виходив за межі розумних строків, постійного перенесення судових засідань з розгляду скарг, свавілля органів досудового розслідування та прокуратури, а як наслідок - подача до суду скарги на постанову про порушення кримінальної справи перестала бути ефективним способом захисту прав та інтересів особи. Таким чином, порушувались норми ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини [49], якими закріплено право кожного на розгляд справи упродовж розумного строку та право на ефективний засіб юридичного захисту.

На нашу думку, у вказаний період в Україні суди першої інстанції не були наділені достатніми повноваженнями для здійснення належного судового контролю за досудовим слідством. Слідчий, прокурор не виконували ухвали суду про надання матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, прокурор не з'являвся на судовий розгляд скарг, і такі дії зазначених осіб не були підставами для притягнення їх до відповідальності. Право громадян на оскарження постанов про порушення кримінальної справи стало декларативним.

Залишалось проблемним і дискусійним питання щодо оскарження бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового слідства, якою грубо порушувались права та свободи підозрюваного, обвинуваченого, адже КПК України 1960 р. не встановлював права на судове оскарження такої бездіяльності. В зв'язку з цим КСУ в Рішенні від 14.12. 2011 р. №19-рп/2011 [124] дійшов висновку, що системний аналіз положень КПК України 1960 р., зокрема тих, які визначають його завдання та унормовують порядок оскарження рішень чи дій суб'єктів владних кримінально - процесуальних повноважень, дає підстави для висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і дій прокурора, слідчого, органу дізнання, але й їхньої бездіяльності.

Отже, наявні недоліки в нормативному врегулюванні кримінального процесу, які призводили до недодержання принципу рівності його учасників, до порушення права на захист, в тому числі і під час досудового слідства, а також соціальні зміни в суспільстві та курс України на демократичний розвиток держави вимагали кардинальних змін в законодавстві. В зв'язку з цим 19 листопада 2012 року в Україні вступив в дію Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК України), розробка якого почалась ще в 90- х роках XX ст. Значною перевагою КПК України стало унормування дійсної рівності сторін у змагальному процесі, причому в порівнянні з минулим процесуальним законодавством було відчутно розширено права адвоката, зміцнено гарантії їх реалізації та зменшено обсяг прав прокурора, тобто функції обвинувачення й захисту стали переважно врівноваженими, що зміцнило разом з іншими факторами можливість суду неупереджено розглядати справи та приймати виважені й справедливі рішення. При цьому принципово в сенсі забезпечення неупередженого судочинства і захисту прав, свобод та законних інтересів особи зросла контрольна функція суду на досудовому етапі провадження [89]. Серед безперечних новел КПК України, які регулюють питання, що є предметом даного дисертаційного дослідження, на наш погляд, варто виділити нормативне закріплення права сторони захисту на оскарження слідчому судді під час досудового розслідування бездіяльності слідчого, прокурора. Також законодавець чітко закріпив перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які можуть бути оскаржені стороною захисту слідчому судді під час досудового розслідування кримінального провадження. Вперше в історії кримінального процесу України максимально, порівняно з минулими періодами розвитку, збільшився судовий контроль щодо додержання прав та свобод підозрюваного. Прийняття КПК України, безперечно, стало революційним етапом становлення і вдосконалення інституту оскарження в кримінальному процесі України. Разом з тим, залишались істотні процесуальних недоліків і прогалин, які потребували подальшого вдосконалення КПК України. В зв'язку з цим, з метою однакового застосування всіма судами загальної юрисдикції кримінального процесуального законодавства та уникнення неоднозначного тлумачення норм права Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) було офіційно видано низку процесуальних роз'яснень Головам апеляційних судів областей, м. Києва та м. Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, одними з перших серед яких були лист ВССУ від 09.11.2012 №1640/0/4-12 «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» [115] та лист ВССУ від 21.11.2012 №10-1717/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» [114].

Аналізуючи норми чинного КПК України, ми дійшли висновку, що процес становлення та розвитку інституту оскарження на стадії досудового розслідування на сьогоднішній день не закінчений, а перебуває в активній фазі доопрацювання і вдосконалення. Практика застосування положень КПК України вказує на те, що законодавчо закріплене право сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування не забезпечує належного захисту прав та інтересів підозрюваного. Відсутність в КПК України прямих норм, які б передбачали право сторони захисту на оскарження рішення сторони обвинувачення щодо відкриття кримінального провадження як по факту вчиненого кримінального правопорушення, так і відносно вчинення кримінального правопорушення конкретною особою; права на оскарження повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, в тому числі і права на оскарження рішення сторони обвинувачення щодо правової кваліфікації вчиненого кримінального правопорушення та його перекваліфікації; права на оскарження під час досудового розслідування рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, вчинених відносно особи, до визнання цієї особи підозрюваним; права на оскарження незаконного затримання - це лише декілька прикладів на підтвердження того, що інститут оскарження на стадії досудового розслідування в кримінальному процесі України не є досконалим. Наша держава обрала демократичний шлях розвитку, головними цінностями якого є людини, її права та свободи. Розвиток інституту оскарження в кримінальному процесі України, безумовно, має також розвиватись в цьому напрямку. Набрання чинності КПК України в 2012 році, на нашу думку, має стати лише початком фундаментальної реформи, направленої на максимальне досягнення принципу рівності сторін в кримінальному провадженні, в тому числі і за рахунок розширення прав сторони захисту на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування.

На підставі проведеного наукового аналізу історії виникнення, становлення та розвитку інституту оскарження в кримінальному процесі України ми зробили висновок, що рівень законодавчого забезпечення права підозрюваного на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльність завжди знаходився і, на нашу думку, буде знаходитись в прямій залежності від рівня розвитку демократії в суспільстві. Лише в тій країні, де на першому місці стоїть питання неухильного додержання конституційних прав і свобод особи, має місце дієвий інститут оскарження. Ми вважаємо, що важливим аспектом в питанні забезпечення особі доступу до правосуддя під час досудового розслідування є закріплення на законодавчому рівні не лише права підозрюваного на скаргу, а й встановлення державою процесуальних гарантій щодо прийняття, розгляду та виконання рішення за скаргою. Право на скаргу не повинно носити лише декларативний характер. Інститут оскарження на стадії досудового розслідування в кримінальному процесі України пройшов досить довгий і складний шлях історичного розвитку, який триває і до сьогодні. На нашу думку, це пов'язано із складнощами щодо розвитку самого кримінального процесу України. Так склалося, що наша країна постійно перебувала під владою інших держав, законодавство формувалось під тиском країн - агресорів, демократичні принципи ігнорувались. Тільки після набуття Україною незалежності інститут оскарження в кримінальному процесі почав активно розвиватись: вносились численні вкрай важливі зміни до процесуального законодавства, науковці і практики почали розробляти нові демократичні законопроекти, КСУ зробив правові висновки, які розширювали права сторони захисту на оскарження. Таким чином, інститут оскарження в кримінальному процесі України на сьогоднішній день перебуває на важливому етапі свого становлення: відбувається активне законодавче вдосконалення процесуальних норм, які регулюють право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування, прокурора, ухвал слідчого судді під час досудового розслідування. При цьому дуже важливо, щоб такі реформи проводились з урахуванням вимог міжнародного права щодо додержання основоположних прав і свобод особи, яка стала учасником кримінального судочинства.

1.2 Поняття, форма та зміст скарги в кримінальному процесі

Тему оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування кримінального провадження досліджували в своїх працях Т.В. Варфоломеєва [14], В.Г. Гончаренко [23], Л.М. Лобойко [72], В.В. Назаров [88], І. М. Одинцова [93], В.О. Попелюшко [99], С.О. Пшенічко [120], О.Г. Русанова [130], Н.П. Сиза [133], О.Ю. Татаров [150], А.Р. Туманянц [158], Л.Д. Удалова [163], С.Л. Шаренко [183], О.Г. Шило [183], О.Г. Яновська [190]. Проте, залишається спірним і до кінця нерозкритим з наукової точки зору визначення поняття скарги в кримінальному процесі, адже КПК України не містить відповідного визначення, хоча вказаний термін і застосовується законодавцем. Як показує практика, потребують додаткового наукового аналізу також процесуальні питання щодо порядку подачі, вимог до форми та змісту скарги сторони захисту на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора під час досудового розслідування кримінального провадження.

На нашу думку, не можна не погодитись з висновками науковців, що обов'язковий елемент інституту оскарження - це скарга, яка водночас є самостійним засобом правового захисту прав і законних інтересів учасників кримінально - процесуальних відносин [93]. Скарга - це невід'ємний елемент оскарження, його обов'язкова складова частина.

Нормами кримінального процесуального законодавства України не закріплено визначення поняття скарги. Серед науковців також існують різні погляди щодо цього питання. Так, має місце думка, що скарга в кримінальному процесі - це засноване на законі звернення суб'єктів кримінального процесу до органу державної влади або посадової, службової особи, уповноваженої на її прийом і вирішення, з приводу передбачуваного чи наявного порушення прав чи законних інтересів особи у процесі провадження по кримінальній справі з вимогою про його усунення [160, с. 550].

В.І. Летучих зазначає, що скарга у кримінальному процесі - це засноване на законі звернення громадян, які беруть участь у кримінальному процесі, до органу державної влади, уповноваженого на її прийом та вирішення, з приводу припущеного чи дійсного порушення особистих прав чи законних інтересів, допущеного посадовою особою при порушенні і розслідуванні кримінальної справи, з вимогою про його усунення [69, с. 9-10]. При цьому В.В. Косов, аналізуючи вказаний науковий висновок, зазначив, що вчений невиправдано звужує коло скаржників у кримінальному процесі до громадян України, адже подавати скарги можуть не тільки лише громадяни, а й особи без громадянства, іноземні громадяни, також службові і посадові особи [58]. На нашу думку, таке зауваження науковця є цілком обґрунтованим і доречним. Законодавець, чітко визначивши в КПК України коло суб'єктів, які мають право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді під час досудового розслідування, встановив основною умовою для набуття особою такого процесуального права певний статус учасника кримінального провадження, а не критерій громадянства чи будь - який інший.

І.В. Одинцова дійшла висновку, що скарга - суттєве джерело інформації про недоліки у роботі органу досудового розслідування, який сприяє виявленню порушень закону, що допущені при проваджені по кримінальній справі, який виступає важливим засобом відновлення порушених прав, зводить нанівець тяганину в діяльності [93]. Але ми частково не погоджуємось із зазначеним висновком, тому що, на нашу думку, законним джерелом інформації щодо недоліків роботи уповноваженої особи органу досудового розслідування може бути не сама скарга, а постанова прокурора, ухвала слідчого судді чи суду апеляційної інстанції, які набрали законної сили, прийняті за результатами розгляду відповідної скарги.

В.Л. Будніков дійшов висновку, що скарга у кримінальному судочинстві - це викладене у письмовій формі або виражене усно звернення учасника процесу до належного прокурора, в якому вказується на дійсне чи припущене порушення слідчим його суб'єктивних прав та законних інтересів, а також міститься прохання або вимога щодо усунення відміченого порушення [11, с. 7]. На нашу думку, таке визначення є дуже вузьким, адже стосується лише скарги, яка подається прокурору на дії слідчого. На сьогоднішній день чинним кримінальним процесуальним законодавством України передбачена можливість подачі скарги стороною захисту під час досудового розслідування також і на рішення, дії чи бездіяльність прокурора, на рішення (ухвали) слідчого судді.

Необхідно підкреслити, що хоча в КПК України не закріплено вимоги до форми скарги, яка подається прокурору чи слідчому судді на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, проте з огляду на положення гл. 26 КПК України, можна дійти висновку, що скарга не може бути усною. Так, ст. 304 КПК України містить перелік умов, зя яких скарга повертається скаржнику, що, на нашу думку, говорить про матеріальну форму скарги. В ст. 308 КПК України також не зазначається про можливість для сторони захисту подачі усної скарги прокурору вищого рівня для оскарження недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування. Вказана правова норма не встановлює порядку та обов'язку фіксації прокурором вищого рівня поданої підозрюваним усної скарги, що, на нашу думку, виключає можливість подачі скарги у такій формі. Адже факт подачі усної скарги під час досудового розслідування кримінального провадження процесуально не можливо зафіксувати, а це, в свою чергу, ставить під загрозу гарантію щодо обов'язкового розгляду поданої скарги уповноваженою особою. Ст. 310 КПК України встановлює, що оскарження ухвал слідчого судді здійснюється в апеляційному порядку. Ст. 396 КПК України чітко закріплює, що апеляційна скарга подається в письмовій формі. Таким чином, приходимо до висновку, що скарга, яка подається під час досудового розслідування на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, повинна бути обов'язково викладена в письмовій формі. На підставі викладеного аналізу, ми погоджуємось з висновком О.Г. Яновської, згідно якого за загальним правилом скарга складається в письмовій формі [89, с. 649].

Існує наукова думка, що скаргою необхідно вважати звернення до посадової особи, яка веде кримінальне судочинство, чи до суду з приводу порушення прав та законних інтересів суб'єктів кримінального процесу чи іншої особи, чиї права та інтереси порушені рішенням чи дією посадової особи чи суду [159, с. 323].

І. О. Мостова зазначає, що скарга - це процесуальна форма звернення суб'єкта кримінального процесу, у якому вказується на дійсне або передбачуване порушення діями (бездіяльністю) або рішеннями з боку органів чи посадових осіб, які безпосередньо здійснюють кримінально - процесуальне провадження, його прав і законних інтересів з проханням про їх поновлення й захист, і подане у порядку, встановленому кримінально - процесуальним законом, до органів та посадових осіб, уповноважених на їх вирішення [84, с. 118]. В.В. Косов вважає таку думку слушною [58]. Але, на наш погляд, вказане визначення є неповним і нечітким. Серед кола суб'єктів, які можуть оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, встановлених ст. 303 КПК, законодавець також чітко зазначив і захисника чи законного представника підозрюваного. Таким чином, скаргу має право подати під час досудового розслідування не лише суб'єкт, права якого порушені, але і його захисник чи законний представник.

Досить стислим і неповним, на нашу думку, є сформульоване О.В. Кондратьєвим поняття скарги, згідно якого скарга - це засноване на законі звернення учасника кримінального процесу до органу державної влади з вимогою про усунення порушення прав особи, допущеного органами чи посадовцями, які здійснюють кримінальне судочинство [50].

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» [116], скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Аналогічне визначення поняття скарги пропонує і О.Г. Яновська. Науковець зазначає, що скарга в кримінальному провадженні є однією із форм протестної діяльності адвоката, що скарга - це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб; це завжди звертання з приводу вже допущеного порушення прав чи законних інтересів [193, с. 48].

Ми вважаємо, що наведене визначення є неповним. Право визначити, чи було допущено порушення прав та законних інтересів підозрюваного під час досудового розслідування кримінального провадження, надається лише особі, яка уповноважена приймати відповідне рішення за скаргою, а саме: прокурору, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, прокурору вищого рівня, слідчому судді, апеляційному суду у встановлений законом спосіб. Скаржник лише має процесуальне право заявити про незаконність рішень, дій чи бездіяльності, яка, на його думку, має місце, та обґрунтувати свою позицію. Не можна відкидати те, що існують і безпідставні скарги. Таким чином, скарга, подана під час досудового розслідування кримінального провадження, - це не завжди звернення з приводу вже допущеного порушення прав чи законних інтересів підозрюваного. Точніше було б сказати, що це вираження своєї незгоди стороною захисту стосовно винесеного слідчим суддею рішення, прийнятого слідчим, прокурором процесуального рішення, вчиненої дії або бездіяльності під час досудового розслідування. Скаржник, захищаючи свої права або права особи, в інтересах якої він діє, шляхом подачі відповідної скарги, виступає ініціатором проведення прокурорського або судового контролю під час досудового розслідування з метою перевірки законності вчинених відносно нього або особи, права та інтереси якої він захищає, дій, бездіяльності, прийняття процесуальних рішень.

Проаналізувавши існуючі наукові думки та норми чинного кримінального процесуального законодавства України, приходимо до висновку, що поняття скарги в кримінальному провадженні, яка подається стороною захисту під час досудового розслідування, доцільно визначити наступним чином. Скарга - це врегульоване законодавством процесуальне звернення учасника кримінального провадження, викладене у письмовій формі, до уповноваженої особи у встановлений законом спосіб з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав та законних інтересів особи, яку він захищає, від їх порушень слідчим, прокурором, слідчим суддею щодо прийнятих ними рішень, вчиненої дії або бездіяльності. При цьому необхідно зауважити, що сформульоване визначення недоцільно застосовувати до скарги, яка подається слідчим на рішення, дії чи бездіяльність прокурора. Адже слідчий діє не з метою захисту своїх прав та законних інтересів чи прав та законних інтересів іншої особи, а з метою забезпечення законного, повного, всебічного та об'єктивного досудового розслідування кримінального провадження. Як вірно зазначає В.Л. Будніков, що в такому випадку необхідно розглядати використання терміну «оскарження» в іншому значенні, а саме: у сенсі заперечення стосовно отриманих вказівок [11].

Важливо підкреслити, що КПК України чітко не встановлює порядок подачі скарги та територіальну підсудність таких справ. О.Г. Яновська з даного приводу зробила висновок, що «скарга подається до суду за місцем розташування органу або місця роботи посадової особи, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються. Скаржник (його захисник, представник чи законний представник) вправі подати скаргу безпосередньо до суду (поштою чи в канцелярію суду). Підозрювані, що тримаються під вартою, направляють скаргу до суду через адміністрацію слідчого ізолятора. При поданні скарги через слідчого, прокурора ці посадові особи мають невідкладно направити скаргу до суду. Вони вправі докласти до скарги свої пояснення з приводу рішень, дій чи бездіяльності, що викликали звернення зі скаргою» [190]. Ми частково погоджуємося із вищевказаною науковою думкою. Важливо звернути увагу на те, що зустрічаються непоодинокі випадки, коли орган досудового розслідування одного району територіально розташований в іншому районі населеного пункту. Отже, в питанні визначення територіальної підсудності судового розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора необхідно керуватись місцем розташування органу досудового розслідування, в якому працює слідчий, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються стороною захисту. ВССУ для реалізації покладених на нього Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, зокрема щодо надання судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції, підготував та затвердив на нараді судової палати у кримінальних справах низку рекомендаційних роз'яснень, серед яких «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження» від 05 квітня 2013 року №223-559/0/4/13 [112]. В даному листі зазначається наступне: «Беручи до уваги, що законодавець у більшості випадків прямо зазначає, що судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування здійснюється слідчим суддею суду першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування (ч. 7 ст. 100, ч. 2 ст. 132, ч. 1 ст. 184, ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 199, ч. 1 ст. 201, ч. 3 ст. 244, ч. 10 ст. 290 КПК України), з урахуванням положень ч. 6 ст. 9 КПК України правильним є застосування зазначеного правила й до розгляду клопотань, територіальна підсудність щодо яких прямо не визначена процесуальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 306 КПК України). Таким чином, ВССУ зробив висновок, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування розглядаються слідчим суддею суду першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. На нашу думку, в зв'язку з цим доцільно доповнити ч. 1 ст. 306 КПК України, виклавши її в наступній редакції: «1. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави».