Оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб стороною захисту під час досудового розслідування

На підставі проведеного наукового аналізу, з метою забезпечення більш чіткого викладення процесуальних норм, ми дійшли висновку, що необхідно також внести зміни і до ч. 1 ст. 304 КПК України, а саме: «Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані слідчому судді місцевого суду скаржником чи його захисником, представником чи законним представником, а підозрюваним, який тримається під вартою, скарга може бути направлена слідчому судді місцевого суду через адміністрацію слідчого ізолятора, протягом десяти днів з моменту прийняття процесуального рішення, вчинення дії або бездіяльності. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії».

При цьому постає проблемне питання щодо практичної реалізації забезпеченого законодавством право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності підозрюваним, щодо якого застосовано запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту. На нашу думку, з метою додержання загальних засад кримінального провадження і недопущення порушення прав та інтересів підозрюваного доцільно доповнити ст. 52 КПК України, яка регламентує обов'язкову участь захисника, визначивши, що у кримінальному провадженні є обов'язковою участь захисника для осіб, щодо яких під час досудового розслідування застосовано запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту, з моменту застосування відповідного запобіжного заходу. Адже, зрозуміло, що перебуваючи під цілодобовим домашнім арештом, підозрюваний позбавлений можливості в повній мірі реалізувати передбачене законодавством право на захист, яке полягає в тому числі і в праві на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора.

Однієї із важливих проблем в питанні реалізації стороною захисту права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування є те, що чинним законодавством не встановлюються вимоги до форми та змісту скарги, перелік документів, які мають бути додані скаржником. Зрозуміло, це дає право особі, яка подає скаргу, не додавати до неї копію процесуального документу, що є предметом оскарження, копії скарги для слідчого та прокурора, копії письмових доказів, якими обґрунтовується скарга. Виходячи зі змісту ст. 304 КПК України, це не може стати підставою для прийняття рішення слідчим суддею про повернення скарги або про відмову у відкритті провадження за скаргою. Разом з тим, ми вважаємо, що більш чіткий виклад та обгрунтування обставин і підстав оскарження дають скаржнику більше шансів отримати позитивне рішення слідчого судді - захистити права підозрюваного. В.О. Попелюшко з цього приводу висловив думку, що відсутність у законі спеціальних вимог до форми та змісту скарги створює сприятливі умови для їх подання і є одним із засобів, який додатково гарантує свободу оскарження [99]. Проте, ми вважаємо, що з метою забезпечення ефективного судового контролю під час досудового розслідування необхідно закріпити чіткі законодавчі вимоги до форми та змісту скарги, яка подається слідчому судді на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора. Адже КПК України не встановлює обов'язку слідчого судді щодо витребовування у сторони обвинувачення матеріалів досудового розслідування кримінального провадження під час судового розгляду скарги. Таким чином, саме на підставі доводів скаржника, їх документального підтвердження слідчий суддя має процесуальну можливість прийняти законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення. Ст. 306 КПК України дає право слідчому судді розглядати скаргу за відсутністю слідчого чи прокурора, тобто без з'ясування їхньої думки щодо позиції скаржника. Отже, ми вважаємо, є вкрай важливим встановлення чітких законодавчих вимог до форми і змісту скарги, щоб на практиці відповідне процесуальне звернення зацікавленої особи стало дієвим інструментом усунення законодавчих порушень, що мають або можуть мати місце з боку слідчого, прокурора. Наведені аргументи дають підстави для висновків щодо доцільності доповнення КПК України наступною правовою нормою: «Стаття 304 - 1. Вимоги до скарги, яка подається слідчому судді місцевого суду на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора.

1. Скарга подається в письмовій формі із зазначенням:

- назви суду;

- ПІБ, місце проживання або місцезнаходження скаржника;

- номеру кримінального провадження;

- статусу скаржника у кримінальному провадженні;

- рішення, дії чи бездіяльності, які оскаржуються;

- виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги, в чому полягало, на його думку, порушення слідчим, прокурором вимог закону;

- доказів, що підтверджують кожну обставину, якою скаржник обґрунтовує свої вимоги, зокрема, копії документів тощо (за наявності);

- виклад обставин, через які скаржник не може надати копію процесуального рішення, що є предметом оскарження, і клопотання про його витребовування слідчим суддею;

- змісту вимог скаржника;

- переліку документів, що додаються до скарги (за наявності);

- підпису особи, яка подає скаргу;

- дати підписання скарги.

1. До скарги додаються документи на підтвердження повноважень особи, яка подає скаргу, якщо скарга подається в інтересах іншої особи; копія скарги з додатками для слідчого і прокурора, за винятком випадків, коли скаржник перебуває під домашнім арештом або в слідчому ізоляторі; в разі оскарження рішення слідчого чи прокурора, яке оформлено постановою, копія цієї постанови (в разі її отримання скаржником).

2. Якщо скарга подана з пропущенням строків, встановлених статтею 304 цього Кодексу, до скарги додається письмове клопотання до слідчого судді про поновлення цього строку з викладенням причин його пропуску.

3. Недодержання встановлених вимог до форми та змісту скарги є підставою для її повернення скаржнику.».

Важливо підкреслити, що законодавець, не встановивши на сьогоднішній день вимог до форми і змісту скарги, яка подається на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, в той же час у ст. 304 КПК України встановив підстави для повернення скарги. Зокрема, скарга повертається, якщо:

1) скаргу подала особа, яка не має права подавати скаргу;

2) скарга не підлягає розгляду в цьому суді;

3) скарга подана після закінчення строку, передбаченого частиною першою цієї статті, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або слідчий суддя за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.

Виходячи з вищенаведеного, можна дійти висновку щодо наявності на сьогоднішній день певної прогалини в законодавстві, яка полягає в тому, що підстави для повернення скарги суперечать одному із принципів права - «дозволено все, що не заборонено законом». Тобто, якщо певні вимоги, в даному випадку до скарги, не закріплені в законодавстві як обов'язкові, то їх недодержання не може бути підставою для відмови особі в доступі до правосуддя.

Не зважаючи на те, що законодавчо не врегульовані вимоги до форми та змісту скарги, яка подається на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, практика показує, що саме їх недодержання скаржником є підставою для повернення слідчим суддею скарги або відмови у відкритті провадження за скаргою, іншими словами - певною перешкодою для особи в доступі до правосуддя.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 07.12.2012 року в судовому провадженні №1-кс-270/112 повернуто скаргу ОСОБА1 в інтересах ОСОБА 2 на бездіяльність прокуратури м. Києва, так як останній, відповідно до долученої до скарги довіреності, не є уповноваженою особою на звернення до слідчого судді із вказаною скаргою. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва вказану ухвалу слідчого судді залишено без змін. [30].

Конфлікти, що виникають в сфері людської діяльності і пошуки виходу із таких ситуацій, прагнення будь - якими правовими методами та засобами врегулювати суперечки мирним шляхом заохочується державою, забезпечується встановленням доступних, простих процедур у кримінальному провадженні. У цьому і полягає аксіологічне значення інституту оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів, які ведуть досудове кримінальне провадження. Можливість звернення за судовим захистом є гарантією забезпечення доступності правосуддя на досудовому провадженні [93, c. 311].

На нашу думку, забезпечення особі безперешкодного доступу до правосуддя з метою захисту своїх порушених прав та інтересів полягає також у чіткому закріплені на законодавчому рівні процесуальних вимог, яких така особа повинна додержуватись. Новели повинні спрощувати судову процедуру, полегшувати доступ до правосуддя, що має виражатись в чіткому, зрозумілому та однозначному викладені процесуальних норм.

З огляду на вищевикладене, ми дійшли висновку, що на сьогоднішній день існує процесуальна необхідність в чіткому закріпленні на законодавчому рівні поняття скарги в кримінальному процесі, встановлення в КПК України вимог до порядку подачі, форми та змісту скарги, яка подається на рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб під час досудового розслідування кримінального провадження. З метою забезпечення учасникам процесу права на безперешкодний доступ до суду, зокрема стороні захисту, необхідно доповнити чинний КПК України відповідним положенням щодо врегулювання територіальної підсудності даного виду судових справ.

1.3 Правова сутність оскарження

Питання оскарження в кримінальному процесі досліджували у своїх наукових працях В.Д. Бринцев, В.Л. Буднікова, В.Г. Гончаренко, А.Я. Дубинський, О.В. Капліна, О.Ю. Костюченко, О.П. Кучинська, В. І. Летучих, П.А. Лупинська, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, І.О. Мостова, В.В. Назаров, О.М. Рижих, В.В. Рожнова, А.Р. Туманянц, С.П. Штелик, О.Г. Яновська та інші. Висновки зазначених вчених, безперечно, мають важливе значення для розвитку інституту оскарження в загальному аспекті. Проблема ж законодавчого врегулювання права сторони захисту на оскарження під час досудового розслідування з теоретичної та практичної точок зору досліджена недостатньо, що й зумовило необхідність проведення відповідного теоретичного осмислення та практичного аналізу.

У юридичній літературі оскарження розглядається з різних позицій:

- як одне з основних прав людини, що відобразилося у законодавстві України та міжнародних правових актах;

- як інститут кримінально - процесуального права;

- як кримінально - процесуальна гарантія, тобто важливий засіб забезпечення прав, свобод і законних інтересів кожного суб'єкта кримінально - процесуальної діяльності, виконання вимог закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи [93].

Інститумт прамва - система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Інститути права - необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ [16].

Розгляд інституту оскарження в кримінальному процесі неможливий без встановлення предмету скарги, що може бути виділений як загальний і конкретний [34]. Щоб чітко встановити, що може бути предметом оскарження для сторони захисту під час досудового розслідування кримінального провадження, необхідно проаналізувати діючі правові норми. На нашу думку, чинний КПК України значною мірою розширив способи захисту прав та свобод підозрюваного, в тому числі за рахунок встановленої гл. 26 КПК України процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування. Виходячи з аналізу ст. 303 КПК України, стороною захисту на стадії досудового розслідування можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора:

- неповернення тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 цього Кодексу;

- нездійснення інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк;

- рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування;

- рішення прокурора про закриття кримінального провадження;

- рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора про застосування заходів безпеки;

- рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій;

- рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими гл. 39 цього Кодексу.

Дослідивши положення ст. 309 КПК України, приходимо до висновку, що предметом оскарження для сторони захисту під час досудового розслідування кримінального провадження можуть бути наступні ухвали слідчого судді:

- застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

- продовження строку тримання під вартою;

- застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту;

- продовження строку домашнього арешту;

- поміщення особи в приймальник-розподільник для дітей;

- продовження строку тримання особи в приймальнику-розподільнику для дітей;

- направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмову у такому направленні;

- арешт майна;

- тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволено вилучення речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інших, за відсутності яких фізична особа - підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність;

- відсторонення від посади;

- ухвали слідчого судді про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній.

Також відповідно до норм КПК можуть бути оскаржені наступні ухвали слідчого судді, які прямо не зазначені в ст. 309 КПК, а саме:

- ухвала про поновлення чи відмову у поновленні процесуального строку (ч. 2 ст. 117 КПК);

- ухвала про застосування тимчасового арешту (ч. 7 ст. 583 КПК);

- ухвала про застосування екстрадиційного арешту (ч. 9 ст. 584 КПК);

- ухвала про задоволення скарги на рішення про видачу (екстрадицію) особи (ч. 6 ст. 591 КПК).

На нашу думку, чітко визначивши в ст. 303 КПК України перелік рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, а також коло учасників кримінального провадження, які мають право на таке оскарження, законодавець фактично позбавив громадян, права та інтереси яких порушуються прийнятими рішеннями, діями або бездіяльність органу досудового слідства чи прокурора, можливості захистити свої порушені права до визнання їх учасником кримінального провадження. Зазначена проблема вже неодноразово аналізувалась науковцями. На нашу думку, беззаперечним є висновок О.Г. Яновської [89], згідно якого обмеження права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, що зачіпають права та законні інтереси громадян, лише на тій підставі, що ці особи не визнані в належному порядку учасниками провадження або не віднесені ст. 303 КПК України до осіб, котрі мають право оскаржувати те чи інше рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора, не відповідає основним положенням Конституції України. Адже єдиним критерієм, що дозволяє визначити, які дії чи бездіяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, які рішення цих органів та осіб можуть бути оскаржені до суду, та хто саме має право на таке оскарження, є обмеженням конституційних прав і свобод громадян, а також перепоною для доступу до правосуддя. В необхідних випадках тут можна керуватись нормами Конституції України, які є нормами прямої дії. Відповідно до ст. 55 Конституції України [54] кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та посадових осіб. Ми вважаємо, що обмеження в цьому праві сторони захисту під час досудового розслідування за діючим КПК України полягає в тому, що до моменту пред'явлення особі підозри така особа не має права приймати участь у досудовому розслідуванні кримінального провадження, в тому числі оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність, які прийняті чи вчинені стосовно неї. При цьому сторона обвинувачення має право збирати відносно особи, яка ще не визнана підозрюваним, докази її вини і приєднувати їх до матеріалів кримінального провадження, здійснювати слідчі дії, в тому числі і негласні слідчі дії, які обмежують конституційні права та свободи особи.

Дослідивши чинні правові норми кримінального процесуального законодавства, ми дійшли висновку, що діючий КПК України не передбачає можливості оскарження особою, якій вручено повідомлення про підозру, цього процесуального документу. Таким чином, навіть якщо повідомлення про підозру винесено (складено) безпідставно, з порушенням вимог законодавства та на підставі сфальсифікованих доказів або доказів, отриманих незаконним шляхом, чим істотно порушуються права та інтереси особи, підозрюваний не може оскаржити вручене йому повідомлення про підозру як окремий процесуальний документ або дії слідчого, прокурора, які полягали у врученні йому повідомлення про підозру. Разом з тим, аналіз гл. 18 КПК України вказує на те, що визнання особи підозрюваним дає право органу досудового слідства, прокурору звернутись до слідчого судді з клопотанням про застосування до особи запобіжного заходу. Отже, існує загроза того, що до особи, яка була визнана підозрюваним навіть незаконно або в повідомленні про підозру визначена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, можуть бути безпідставно застосовані запобіжні заходи. На нашу думку, зазначене говорить про істотні порушення прав підозрюваного виходячи з того, що діюче законодавство не передбачає його права оскаржити невмотивоване повідомлення про підозру як окремий процесуальний документ або дії слідчого, прокурора, які полягали у врученні йому повідомлення про підозру.

Одночасно не можна не погодитись з науковою думкою В.Г. Гончаренка, який зазначає, що повідомлення про підозру - це новела українського кримінального процесуального законодавства, яка значно посилює захисну функцію судочинства, відчутно сприяє проведенню швидкого і неупередженого досудового розслідування. Науковець підкреслює, що значне достоїнство цього правового акту полягає також в тому, що він практично унеможливлює участь у процесі осіб з невизначеним статусом, які фактично є підозрюваними, а слідчі працюють з ними як із свідками, що з точки зору захисту прав людини вбачається неприпустимим, оскільки свідок для захисту своїх інтересів не має дуже вагомих прав у порівнянні з наданими законом офіційно визнаному підозрюваному [89, с. 603].

На нашу думку, на підставі вищевикладеного аналізу правових норм можна зробити висновок, що існує необхідність внесення змін до діючого КПК України, які б передбачали чітко визначений порядок складання органом досудового розслідування, прокурором повідомлення про підозру. Згідно ч. 3 ст. 110 КПК України, рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Відповідно до ч. 5 ст. 110 КПК України, постанова слідчого, прокурора складається з:

1) вступної частини, яка повинна містити відомості про:

- місце і час прийняття постанови;

- прізвище, ім'я, по батькові, посаду особи, яка прийняла постанову;

2) мотивувальної частини, яка повинна містити відомості про:

- зміст обставин, які є підставами для прийняття постанови;

- мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування та посилання на положення цього Кодексу;

3) резолютивної частини, яка повинна містити відомості про:

- зміст прийнятого процесуального рішення;

- місце та час (строки) його виконання;

- особу, якій належить виконати постанову;

- можливість та порядок оскарження постанови.

Постанова слідчого, прокурора виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення.

Згідно ч. 1 ст. 110 КПК України, процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Таким чином, повідомлення про підозру - це також процесуальне рішення слідчого, прокурора, яке, якщо спиратись на ст. 110 КПК України, повинно бути оформлено постановою. Отже, ми додержуємось точки зору, що необхідно законодавчо закріпити правову норму, яка буде передбачати, що повідомлення про підозру виноситься прокурором або слідчим за погодженням з прокурором у формі постанови. На сьогоднішній день вимоги до повідомлення про підозру, які встановлені ст. 277 КПК України, не відповідають загальним вимогам до постанови слідчого, прокурора, закріпленим ст. 110 КПК України, а саме: не містять обов'язку прокурора, слідчого вмотивувати своє рішення про вручення особі повідомлення про підозру, обов'язку зазначити особу, якій доручено вручити повідомлення про підозру, обов'язку викласти цей процесуальний документ на офіційному бланку. Це в свою чергу призводить до порушення законодавства органами досудового розслідування, прокурором, не додержуються права особи, якій вручається повідомлення про підозру, що полягає, насамперед, в складанні необґрунтованих повідомлень про підозру, які не підтверджуються фактичними обставинами справи, вручення повідомлення про підозру не уповноваженими на це особами, встановлення невірної правової кваліфікації кримінального правопорушення, як правило, більш тяжкої. При цьому особа, якій вручено повідомлення про підозру, не має процесуального права оскаржити незаконні дії, вчинені відносно неї слідчим, прокурором, - захистити свої права та інтереси.

З вищенаведеного ми дійшли висновку, що якщо на законодавчому рівні буде закріплено обов'язок слідчого, прокурора складати повідомлення про підозру у формі постанови, то це, по-перше, зобов'яже слідчого, прокурора належним чином вмотивовувати і обґрунтовувати прийняте рішення щодо вручення особі повідомлення про підозру, а по-друге, дасть змогу стороні захисту оскаржити зазначену постанову, якщо вона буде суперечити чинному законодавству, чим захистити прав та інтересів підозрюваного. Ми вважаємо також, що доцільно доповнити ст. 279 КПК України, якою передбачена процесуальна можливість зміни слідчим, прокурором повідомлення про підозру, встановивши, що зміна повідомлення про підозру здійснюється прокурором, слідчим за погодженням з прокурором шляхом винесення відповідної постанови, яка може бути оскаржена стороною захисту.

Таким чином, підсумовуючи питання щодо предмету оскарження, ми дійшли висновку, що, незважаючи на значне розширення кола рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, що можуть бути оскаржені стороною захисту під час досудового розслідування кримінального провадження, мають місце істотні прогалини в законодавстві, які на практиці призводять до порушення прав та інтересів підозрюваного під час досудового розслідування. В зв'язку з цим існує необхідність в удосконаленні чинного кримінального процесуального законодавства шляхом внесення відповідних змін до КПК України.

Інститут оскарження регламентує також і діяльність з реєстрації, прийняття, розгляду та вирішення скарги, оскільки регулює відповідні кореспондуючі права, обов'язки та повноваження суб'єктів оскарження та суб'єктів розгляду та вирішення скарг [121].

На думку О.М. Артамонова, під оскарженням у досудових стадіях кримінального процесу розуміється, по-перше, діяльність із формулювання та подання скарги зацікавленим суб'єктом. По-друге, кримінально - процесуальне оскарження - це кримінально - процесуальний інститут, який регулює відносини, що виникають при поданні, прийомі та вирішенні скарг учасників процесу на дії та рішення прокурора, органів попереднього розслідування та їх посадових осіб [6, с. 10].

Відповідно до ст. 7 КПК України однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. При чому КПК України закріплює, що під час досудового розслідування кримінального провадження стороною захисту можуть бути оскаржені як рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, так і ухвали слідчого судді. Більшість науковців додержуються думки, що інститут оскарження рішень, дій чи бездіяльності на стадії досудового розслідування є важливою гарантією захисту прав учасників кримінального провадження. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого судді, прокурора, керівника слідчого органу, слідчого є однією з найважливіших гарантій захисту громадян від їх порушення службовими особами, які здійснюють досудове розслідування та судовий контроль у кримінальному провадженні [61, с. 399].

Завдяки постійному зв'язку між державою та громадянином вирішуються важливі проблемні питання окремої людини та суспільства в цілому, реалізуються конституційні права і свободи людини і громадянина, утверджується статус демократичної, соціальної, правової держави. Відповідно, держава створила певний механізм, завдяки поступовому впровадженню якого громадянам забезпечується можливість легітимно реалізувати своє право на звернення зі скаргою про порушення прав і законних інтересів, тобто право на оскарження [93, с. 308].

В юридичній літературі існує думка про те, що право на оскарження виникає із забезпечення особі права на захист [95]. Ми вважаємо, що не можна погодитись з таким висновком. Законодавчо закріплене право особи, яка набула статусу підозрюваного в кримінальному провадженні, оскаржувати під час досудового розслідування слідчому судді чи до апеляційного суду прийняті відносно неї рішення, вчинені дії чи бездіяльність, є гарантованою державою процесуальною можливістю підозрюваного захистити свої права та інтереси від порушення та запобігти таким порушенням. Саме інститут оскарження в кримінальному процесі є для сторони захисту інструментом для усунення порушень вимог закону, які мають місце з боку слідчого, прокурора, слідчого судді. Тобто, право на оскарження не виникає із забезпечення особі права на захист, а є процесуальним інструментом учасника кримінального провадження для реалізації законодавчо закріпленого права на захист шляхом подачі відповідної скарги.

Процесуальне право підозрюваного на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, а також ухвал слідчого судді під час досудового розслідування з метою захисту своїх прав - є одним із способів забезпечення державою реалізації підозрюваним права на захист під час досудового розслідування кримінального провадження. Таким чином, забезпечення підозрюваному права на захист виникає також із законодавчо закріпленого права на оскарження. Іншими словами, якщо діючим законодавством передбачено право сторони захисту на оскарження до суду процесуальних рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, то можна стверджувати, що з боку держави забезпечується підозрюваному практична реалізація права на захист. Якщо ж така можливість законом не передбачена чи обмежена, то це є перешкодою в доступі до правосуддя, і, як наслідок, є порушенням права підозрюваного на захист.

Безперечно, що особливої уваги право на оскарження набуває на стадії досудового розслідування. Наприклад, М. Є. Шумило взагалі вважає стадію досудового розслідування найбільш вразливою для порушення прав людини і громадянина, в якій переплітаються і не збігаються інтереси особи, суспільства і держави [185, с. 375]. При цьому рішення слідчих суддів щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження найбільш чутливо сприймаються та оцінюються учасниками кримінального судочинства, адже подібні рішення найчастіше обмежують чи порушують такі конституційні права як право на свободу, особисту недоторканність, право на приватне життя та власність [191, с. 13].

Гл. 26 КПК України регламентує процесуальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування. Проте, в КПК України відсутні норми, що прямо закріплюють порядок оскарження стороною захисту прокурору, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, рішень, дій чи бездіяльності слідчого. Але те, що таке процесуальне право у сторони захисту існує, можна зробити висновок, проаналізувавши положення ст. ст. 42, 36 КПК України. Так, п. 16 ч. 3 ст. 42 КПК України, встановлює право підозрюваного, обвинуваченого на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Ст. 36 КПК України закріплено, що прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановленому прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення; скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих. Таким чином, можна дійти висновку, що сторона захисту має право звернутись з відповідною скаргою до прокурора, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, на рішення, дії чи бездіяльність слідчого. А прокурор має процесуальні повноваження за результатами розгляду поданої скарги скасувати незаконну постанову слідчого, зобов'язати слідчого вчинити певні процесуальні дії, припинити незаконні дії чи бездіяльність. Ст. 308 КПК України закріплює право підозрюваного, обвинуваченого на оскарження прокурору вищого рівня недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування. Тобто, законодавець надав стороні захисту право звернутись із скаргою або до прокурора вищого рівня, або до слідчого судді.

На нашу думку, вищенаведений аналіз процесуальних норм говорить про право сторони захисту обирати судовий (до слідчого судді) або позасудовий (до прокурора) спосіб оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого. При цьому, ми додержуємось тієї точки зору, що судовий спосіб є більш ефективним. Адже законодавством чітко регламентується порядок розгляду слідчим суддею скарги, поданої на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, а також порядок розгляду судом апеляційної інстанції скарги, поданої на ухвалу слідчого судді. Відповідно до ст. 306 КПК України, скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими ст. ст. 318 - 380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування розглядаються не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження відповідної скарги, крім скарг на рішення про закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п'яти днів з моменту надходження скарги. Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов'язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги. Згідно ст. 422 КПК України, отримавши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, суддя - доповідач невідкладно витребовує із суду першої інстанції відповідні матеріали та не пізніше, ніж за день повідомляє особу, яка її подала, прокурора та інших заінтересованих осіб про час, дату і місце апеляційного розгляду. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді розглядається не пізніш, як через три дні після її надходження до суду апеляційної інстанції.

Разом з тим, КПК України не закріплює порядок та строки розгляду прокурором скарги, яка надійшла від учасника кримінального провадження, в тому числі від підозрюваного або його захисника, на рішення, дії чи бездіяльність слідчого. Це, на нашу думку, може стати підставою для порушення прав та інтересів скаржника вже на стадії розгляду поданої скарги. В зв'язку з цим діючий КПК України доцільно було б доповнити відповідними статтями, які б регламентували порядок та строки розгляду прокурором скарги, поданої учасником кримінального провадження на рішення, дії чи бездіяльність слідчого.

Проте, ми вважаємо, що така прогалина в законодавстві є невипадковою. На наш погляд, відсутність в чинному КПК України прямих норм, що б закріплювали процесуальну можливість і порядок оскарження стороною захисту прокурору, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, рішень, дій чи бездіяльності слідчого, говорить про підкреслення законодавцем значення судового контролю під час досудового розслідування кримінального провадження. В такий спосіб, на нашу думку, в КПК України знайшло відображення рішення КСУ від 30 січня 2003 р. №3-рп щодо неконституційності положень, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора.

Можливість підозрюваного оскаржити під час досудового розслідування кримінального провадження до суду дії, рішення чи бездіяльність слідчого, прокурора, які становлять втручання в його права, - є забезпеченням державою доступу до правосуддя.

Серед науковців існують різні погляди щодо визначення поняття оскарження у кримінальному процесі та його ознак. Так, О.В. Калиновський, аналізуючи норми КПК України 1960 року [44], визначав процедуру оскарження рішень чи діяльності слідчого, прокурора як складовий елемент судового контрою за діяльністю органів дізнання та досудового слідства.

І. М. Одинцова зазначає, що оскарження виступає у двоєдиному виді. У вузькому розумінні слова - подача скарги на процесуальні рішення та дії слідчого, прокурора чи слідчого судді. У широкому - діяльність судді по прийняттю, розгляду та вирішенню скарги заінтересованих осіб [93].

При цьому одні науковці вважають, що суд виконує самостійну функцію правоохоронну, превентивну функцію судового контролю по захисту конституційних прав і свобод громадян [156, с. 15]. Інші вважають цю діяльність суду у досудовому провадженні спеціальною формою здійснення правосуддя [148, с. 17]. Однак, враховуючи, що функція - це не окрема процесуальна дія чи рішення, а їх система, діяльність, спрямована на досягнення кінцевого результату [100], з урахуванням завдань цієї стадії процесу, кримінально - процесуальну функцію суду, тобто його роль і спеціальне призначення в досудовому провадженні, можна визначити як забезпечення здійснення правосуддя у майбутній стадії судового розгляду. Де засобами здійснення судом цієї функціє є сприяння належному ходу розслідування і охорона прав та свобод громадянина шляхом розгляду віднесених до повноважень суду питань [131].

У справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права» [19].

Судовий нагляд - це засіб обмеження свободи державної влади і засіб контролю. Ідея полягає в тому, що жоден орган не повинен мати надто великої влади, а змагальність є важливим засобом відновлення рівноваги між підозрюваним і державою [94].

Відповідно до ст. 55 Конституції України [54] кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та посадових осіб. При цьому значення адекватного реагування суду на скарги полягає в їх розгляді і відповідній перевірці законності, обґрунтованості та справедливості процесуальних актів, в наданні можливості судам виявити помилки і недоліки правозастосовної діяльності нижчестоящих судів та правоохоронних органів. Ст. 24 КПК України також гарантує кожному право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Порівняно із іншими процедурами судовий порядок розгляду скарг забезпечує більшу об'єктивність, більш широкі можливості зацікавлених осіб у відстоюванні своїх інтересів, більшу авторитетність та обов'язковість прийнятого за результатами розгляду скарги рішення [190, с. 4].

Цілком обґрунтованою і залишається актуальною на сьогоднішній день наукова думка, сформульована за часів дії КПК України 1960 року, про те, що захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє розслідування справи, реалізувати цю можливість особа може саме в суді, оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питанні боротьби зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає прозорішим, прогнозованим [78].

З огляду на вищевикладене, на нашу думку, досить спірними є висновки деяких науковців. Так, В.Т. Маляренко вважає, що здійснення нагляду за законністю розслідування злочинів є основною функцією прокуратури, а не суду; що прийняття судами до розгляду і розгляд скарг на процесуальні дії (бездіяльність) чи рішення органу дізнання, слідчого, прокурора у конкретній кримінальній справі на стадії досудового слідства неминуче призведе до обмеження процесуальної незалежності слідчого, зведе нанівець потребу у відомчому контролі за розслідуванням справи з боку керівника слідчого підрозділу й у прокурорському нагляді, означатиме, що суди можуть брати на себе функції прокурора [78, с. 17-18].

Ми вважаємо, що за діючим КПК України розгляд слідчим суддею скарги, поданої стороною захисту на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, є ефективною формою здійснення судового контролю за діяльністю органів досудового розслідування та прокуратури. Адже, приймаючи рішення за скаргою, слідчий суддя перевіряє та встановлює, чи були додержані вимоги закону процесуальними особами, на рішення, дію чи бездіяльність яких подано скаргу, чи мали місце порушення прав та інтересів інших осіб прийнятим рішенням, вчиненими дією чи бездіяльністю. К.Г. Горелкіна також зробила висновок, що розгляд слідчим суддею скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування належить до функцій судового контролю [26].

Але на відміну від судового контролю за рішеннями, діями слідчого, прокурора, який є обов'язковим під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження (прийняття рішення про арешт майна, отримання тимчасового доступу до речей і документів), судовий контроль, який має місце під час розгляду слідчим суддею скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, можливий лише за наявності ініціативи самого скаржника, яка повинна проявлятися не лише в подачі скарги до суду, але й в підтриманні її скаржником під час судового розгляду скарги. Також ч. 2 ст. 305 КПК України встановлює, що в разі самостійного скасування слідчим, прокурором рішення, передбаченого п. п. 1, 2, 5 і 6 ч. 1 ст. 303 цього Кодексу, припинення дії чи бездіяльності, яка оскаржується, провадження за скаргою закривається. Тобто, слідчий суддя припиняє судовий контроль без винесення відповідного рішення за поданою скаргою.

Досліджуючи сутність інституту оскарження на стадії досудового розслідування кримінального провадження, необхідно звернути увагу на законодавчо закріплене право сторони захисту оскаржувати ухвали слідчого судді до суду апеляційної інстанції.

Значення адекватного реагування вищестоящого суду на апеляційні скарги, яке полягає в їх розгляді і відповідній перевірці законності, обґрунтованості і справедливості судових актів, реалізується у наданні можливості вищестоящим судам виявити помилки і недоліки правозастосовної діяльності нижчестоящих судів та правоохоронних органів [190].

Аналізуючи ст. 309 КПК України, яка закріплює перелік ухвал слідчого судді, що підлягають апеляційному оскарженню, можна зробити висновок, що це є ухвали, які стосуються обмеження конституційних прав і свобод особи. Таким чином, законодавець встановив додатковий захист від порушення конституційних прав і свобод громадян, надавши особі право на апеляційне оскарження ухвал слідчого судді.

Також ст. 309 КПК України надає особі право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній. Тобто, забезпечує особі захист права на доступ до правосуддя.

Апеляційне провадження є додатковою гарантією справедливості рішення, прийнятого місцевим судом. Судова практика ЄСПЛ також стоїть на позиції необхідності забезпечення особі можливостей реалізації права на перегляд судового рішення. Так, в рішенні ЄСПЛ по справі «Галстян проти Вірменії» також зазначається, що «…будь - які обмеження, що містяться в національному праві стосовно права на перегляд, повинні за аналогією з правом на доступ до суду, закріпленим у п. 1 ст. 6 Конвенції, ставити перед собою законну мету і не порушувати саму сутність цього права» [190].

На сьогоднішній день кримінальним процесуальним законодавством України не закріплено чітке визначення процедури оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування, що, на нашу думку, є значною прогалиною. Адже визначення будь - якого поняття дає змогу зрозуміти, в чому полягає його сутність.

Відповідно до Академічного тлумачного словника української мови (1970-1980 р. р.) «оскаржувати» означає офіційно подавати скаргу у вищу інстанцію, протестуючи проти якого - небудь рішення, чиїх - небудь дій і т.д. [2].

Ми додержуємось думки, що вказане визначення можливо застосувати до процедури подачі апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді під час досудового розслідування. Адже апеляційний суд відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [119] є судом апеляційної (вищої) інстанції по відношенню до місцевого суду. Також відповідно до ст. 308 КПК України недотримання розумних строків слідчим, прокурором оскаржується стороною захисту до вищої інстанції - прокурора вищого рівня. Прокурор, за змістом ст. 36 КПК України, є процесуальним керівником досудового розслідування по відношенню до слідчого - вищою інстанцією.

Проте, вищевказане визначення поняття «оскаржувати» буде некоректно застосовувати до процесуальної процедури оскарження слідчому судді рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування. Адже, слідчий суддя не є вищою інстанцією по відношенню до слідчого чи прокурора. Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України, слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.

Ми вважаємо, що для визначення поняття «оскарження» під час досудового розслідування кримінального провадження доцільно було б застосовувати словосполучення не «вища інстанція», а формулювання «особа, уповноважена здійснювати контроль за додержанням законності під час досудового розслідування кримінального провадження». Як вже зазначалось, це може бути і судовий контроль (слідчий суддя), і прокурорський.

І.В. Гловюк вказує, що оскарження у кримінальному процесі є діяльність заінтересованої особи щодо реалізації права на скаргу [20, с. 153]. На нашу думку, це визначення не розкриває сутність процедури оскарження в кримінальному процесі України, є поверховим і нечітким. Адже оскарження включає в себе не лише реалізацію зацікавленою особою права на подачу скарги, але й законодавче забезпечення особі права на розгляд та прийняття рішення за поданою скаргою уповноваженою процесуальною особою, виконання рішення, прийнятого за результатами розгляду скарги. Метою оскарження під час досудового розслідування кримінального провадження є не просто реалізація права на подачу скарги як прояв незгоди з прийнятим рішенням, вчиненою дією чи бездіяльністю, а захист від порушень прав скаржника або особи, в інтересах якої подається скарга.

В.В. Сидоров також зазначає, що право на оскарження реалізується шляхом подання скарги, однак не вичерпується ним, оскільки сам по собі факт подання скарги ще не є оскарженням як таким, та самі по собі дії громадян без зв'язку з діяльністю органів державної влади не можуть забезпечити здійснення своїх прав. Під оскарженням у кримінальному судочинстві слід розуміти діяльність учасників кримінального процесу та інших осіб, втягнених у сферу кримінального судочинства, щодо подання скарги на дії (бездіяльність) та рішення органів та посадових осіб, які здійснюють кримінальне переслідування, або суду, також діяльність керівника слідчого органу, прокурора та суду із розгляду та вирішення поданої скарги [132, с. 16].

На думку А.І. Лалієва, оскарження можна розуміти у вузькому та широкому змісті. При вузькому розумінні оскарження його зміст виражається в активній поведінці суб'єкта, уповноваженого подавати скаргу, спрямованою на реалізацію свого права. У широкому сенсі оскарження включає діяльність не тільки уповноваженої подавати скаргу особи, а й суб'єктів, зобов'язаних прийняти, розглянути та вирішити скаргу по суті [66, с. 16]. Ми вважаємо, що з цього приводу слушною є наукова думка С.О. Пшенічко про те, що, якщо розглядати оскарження у такому розумінні, то виявляється, що вузьке значення розуміння поняття оскарження не має самостійного змісту, оскільки як елемент входить до широкого розуміння поняття оскарження. При цьому науковець виділяє два основні підходи до поняття оскарження: оскарження як реалізація права на подання скарги та кримінально - процесуальний інститут; оскарження як процес подання, прийняття, розгляду та вирішення скарги [121].

Г.В. Федотова визначила оскарження, по-перше, як діяльність зацікавленої особи, яка спрямована на реалізацію гарантованого їй законом права на принесення скарги про порушення прав, свобод та законних інтересів незаконними (неправомірними) діями, рішеннями або бездіяльністю органу дізнання, особи, яка проводить дізнання, досудове слідство за конкретною кримінальною справою. По-друге, оскарження як правовий інститут - це сукупність правових норм, що регламентують діяльність суб'єктів кримінально - процесуальних відносин щодо подання, прийому, розгляду й вирішення скарг у кримінальному процесі [177, с. 44].

Досліджуючи сутність процесуальної процедури оскарження в кримінальному провадженні під час досудового розслідування, необхідно підкреслити, що, якщо для підозрюваного це є правом, то для його захисника це є не лише процесуальне право, але й професійний обов'язок по відношенню до свого підзахисного. На нашу думку, цілком доречним з цього приводу є висновок В.О. Попелюшка. Науковець зазначає, що для захисника оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокурора під час досудового розслідування є одним із законних засобів захисту підозрюваного, який він зобов'язаний використовувати з метою забезпечення дотримання прав, свобод та законних інтересів підзахисного та з'ясування обставин, які спростовують підозру, пом'якшують чи виключають його кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 47 КПК України). Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокурора, якими допущені порушення гарантованих законом суб'єктивних прав, свобод і інтересів підозрюваного або які розцінюються захисником як незаконні і необґрунтовані, є саме обов'язком захисника, а не його правом, яким він може розпоряджатися на свій розсуд, бо, з одного боку, - це категоричний припис процесуального закону, а з іншого - засіб захисту, що покладається на захисника як на самостійного учасника кримінального провадження (ч. 1 ст. 45, ч. 1 ст. 47, ст. 303 КПК України), носія конституційної (ч. 2 ст. 59 Конституції України) публічно - правової функції захисту, метою якої є і забезпечення дотримання прав, свобод та законних інтересів підзахисного безпосередньо (ч. 1 ст. 47 КПК України), і забезпечення їх методом виявлення порушень процесуального закону органом досудового розслідування та прокурором задля справедливого правосуддя (ч. ч. 3, 5 ст. 22 КПК України) [99].

С.О. Пшенічко додержується думки, що оскарження у досудових стадіях кримінального процесу можливо визначати і як кримінально процесуальну діяльність, і як субінститут інституту оскарження. Науковець зазначає, що оскарження у досудових стадіях кримінального процесу як кримінально - процесуальна діяльність - це сукупність юридичних дій суб'єкта, що полягають у зверненні у письмовій чи усній формі із проханням (скаргою) до прокурора та (або) судді (суду), щодо усунення наявних або припущених порушень та обмежень прав, свобод та законних інтересів, допущених дізнавачем, органом дізнання, слідчим, начальником слідчого відділу, прокурором або іншими органами та особами у стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування. Оскарження у досудових стадіях кримінального процесу як субінститут інституту оскарження - це сукупність кримінально - процесуальних норм, що регулює однорідну групу суспільних відносин у сфері подання, прийняття, реєстрації, розгляду та вирішення скарги по суті у стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування [121].

Проаналізувавши вищевикладене, приходимо до висновку, що оскарження під час досудового розслідування кримінального провадження - процесуальна діяльність, направлена на захист прав та інтересів учасника кримінального провадження від їх порушень, запобігання таким порушенням, яка складається з певних взаємопов'язаних і невід'ємних елементів: складання та подача скарги суб'єктом оскарження, прийняття скарги та її розгляд уповноваженою особою, винесення відповідного рішення за результатами розгляду скарги, виконання рішення, прийнятого за результатами розгляду скарги. Сутність цієї процесуальної діяльності полягає в реалізації учасником кримінального провадження наданого державою права на захист під час досудового розслідування шляхом подачі скарги на визначені законодавством рішення, дії чи бездіяльність процесуальних осіб, які порушують його права та інтереси, забезпечення з боку держави прийняття та розгляду поданої скарги уповноваженою особою, прийняття процесуального рішення за результатом розгляду скарги, обов'язкове та невідкладне виконання прийнятого в інтересах підозрюваного процесуального рішення.