Історія українського права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

«Суд і розправа в правах малоросійських…» - пам'ятка середньовічного права України 18 ст. Складена внаслідок приватної кодифікації, проведеної помічником писаря Генерального суду Ф. Чуйкевичем у 1750-1758. Повна назва збірника - «Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний експерт для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана». У ній систематизовано правові норми, які закріплювали право власності на землю, маєтки та покріпачених селян, а також було обґрунтовано необхідність відновити у Гетьманщині станові шляхетські суди.

Збірка присвячена судовому цивільному процесові й судоустроєві та частково земельному й родинному праву; одночасно вона є джерелом історії правничої думки Гетьманщини. Постала на ґрунті політичних (відновлення Гетьманства) та соціально-економічних (оформлення старшини в прошарок землевласників) змін, вона ставила собі завдання обґрунтувати потребу зміни судоустрою, що виник по 1648, і повернути давній, на основі Литовського Статуту, що залишався головним джерелом права Гетьманщини.

Актуальність обраної теми зумовлена потребою детально дослідити і вивчити зміст збірки, охарактеризувати історичні передумови її створення та проаналізувати структуру.

1. Передумови та створення «Суду і розправи…»

З відновленням гетьманства відродилася і надія для старшинсько-шляхетської верхівки на повернення «малоросійських попередніх прав». Йдучи назустріч панівним класам України, самодержавство при створенні кодифікаційних комісій, згадувало і про «малоросійські права».

В.Д.Мєсяц довів, що вже в роботі кодифікаційної комісії 1728-1743 рр. Виявились прагнення верхівки генеральної старшини закріпити за собою особливі станові переваги, ідеал яких вона вбачала в Литовському статуті. Перший голова цієї комісії великий землевласник генеральний суддя І. Борозна, полтавський полковий писар С. Чуйкевич (батька укладача збірники 1750 р.) та ін. наполягали, як уже згадувалося, на тому, щоб проект нового зводу законів був би складений на підставі Литовського статуту, а середні землевласники сотник Стефанович, бунчужний товариш Думитрашко та ін., яких підтримала царська адміністрація, добилися створення Прав, по яких судиться малоросійський народ 1743 р.

У середині XVIII ст., коли до влади на Україні прийшов один з найбільших землевласників К. Розумовський, позиції верхівки українського шляхетства значно зміцніли. До неї належав і автор Суду і розправи 1750 р. Ф. Чуйкевич, який довго (з 1717 р.) служив в генеральному суді реєнтом, тобто помічником писаря генерального суду і добре знав діюче законодавство та судову практику. Крім того, він користовувався особливим довір'ям К. Розумовського і неодноразово виконував його доручення. В 1750 р. Ф. Чуйкевич уже був бунчужним товаришем і належав до генеральних старшин, мав родинні зв'язки з великими землевласниками того часу - Кочубеями і Мазепами.

Привертають до себе особливу увагу ті завдання, що ставилися кодифікаційною комісією 1754 р. Перед урядовцями України - переглянути права, по яких «в Малоросії суд и расправа производится». Справа в тому, що в 50-х роках VIII ст. Реорганізовувався український місцевий урядовий апарат, в якому відновлювався вплив місцевої феодальної знаті. Порушуючи питання про силу попередніх прав, ця знать добивалася перебудови судового апарату і дії тих правових норм, за допомогою яких здійснювалися суд і розправа в інтересах панівної верхівки.

Провідником цієї ідеї і став один із правознавців того часу - Федір Чуйкевич. Протягом 1750-1758 рр. він провів приватну кодифікацію і провів збірник під назвою «Суд і расправа в правах малороссійских, обширно на разних местах показанная, а здесь в един краткій і ясній эксцерпт, в прекращение горькой в судах волокиты, собранная, в полезное же употребление малороссіянам списанная року от Рождества Христова 1750 18 октоврия».

Ф. Чуйкевич взявся за складання праці Суд і розправа «в прекращение горькой в судах волокиты». Він став провідником ідеї відновлення шляхетських судів як феодал-кріпосник, що зв'язав свою долю з кріпосництвом і самодержавством. Йому не потрібна була якась особлива теоретична підготовка, крім тієї, яку він мав, тому що його (як і весь клас українського шляхетства) цілком задовольняв зразок станових судів, що існували на підставі норм Литовського статуту.

Як бачимо, Ф. Чуйкевич мав достатню юридичну підготовку. Він був обізнаний не тільки з нормами діючого законодавства, але й з історією польсько-литовського права за попередні 300-350 років, знав особливості судоустрою інших народів, що входили до складу імперії. Його теоретичної підготовки було достатньо для того, щоб на підставі правових норм обґрунтувати можливість співіснування загальноімперської системи державного управління і особливих, невідомих в Росії статутових шляхетських судів на Україні. Як добре підготовлений юрист Ф. Чуйкевич обрав таку структуру посібника і такий порядок викладу законодавчих актів і окремих правових норм, які переслідували єдину мету - забезпечити переваги шляхти, в першу чергу її права на земельні володіння, а звідси і на експлуатацію селянства.

За відсутністю юридичних підстав не можна твердити про офіційний характер походження праці Ф. Чуйкевича. Відомо, що Суд і розправа була складена в 1750 р. І підписана автором 18 жовтня того ж року. Книга поділялася на 6 частин: перша - про докази; друга - про рочки і роки; третя - про процес; четверта - про апеляції; п'ята - про виконання суду; шоста - про посаг, віно і привінок. В такому вигляді 1 травня 1752 р. Ця книга була передана гетьману К. Розумовському з присвятою від Ф. Чуйкевича. Пізніше її повернули автору, який 26 липня 1754 р. Дописав розділ «Про апеляції з Статуту» як додаток до четвертої частини, 14 січня 1755 р. - частину «Про давність земську» і не раніше 1758 р. - «Про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий». Слід зважити на думку Д.Міллера про те, що Ф. Чуйкевич складав Суд і розправу на замовлення гетьмана, а це значить, що він намагався використати нову можливість для юридичного закріплення панівного становища і особливих станових переваг генеральної старшини.

У другій половині XVIII ст. українська шляхта частково добилася здійснення своєї мети. В 1760 р. була проведена реформа генерального суду. До його складу були введені і 2 генеральні судді і 10 депутатів (від кожного полку по одному депутату), які обиралися щорічно із полкових старшин. В 1763 р. Були введені і повітові станові суди на зразок Литовського статуту. До речі, реформа генерального суду і запровадження статутових судів здійснювалася майже так, як це обґрунтовував Ф. Чуйкевич.

2. Структура, джерела й основний зміст збірки «Суд і розправа…»

«Суд і Розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт, для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного вжитку малоросіянами списана від Різдва Христового 1750 18 жовтня» складається з таких частин:

1. про докази;

2. про рочки і роки;

3. про процес;

4. про апеляції;

5. про виконання судових рішень;

6. про посаг, віно і привінок.

Ці частини були створені до 1750 й 1752. Пізніші доповнення:

1. про апеляції за Статутом (1754),

2. про давність земську (1755),

3. про суд польовий, підкоморський, тобто межовий (не раніше 1758).

Збірник поділений на частини (їх 9), які, в свою чергу, мають поділ на пункти. У частинах збірника послідовно викладені правові норми по окремих інститутах судового процесу і судової організації. Виняток становлять лише шоста частина, в якій мова йде про посаг, «віно і привінок», та сьома - про давність земську. В цих двох частинах зібрані норми цивільного права, але й вони добре систематизовані. Хронологічний порядок викладу норм права видно з присвяти К. Розумовському, дев'ятої частини про підкоморський суд та ін.

Основним змістом Суду і розправи були правові норми, які визначали структуру і правове становище станових судів та порядок судового процесу з цивільних і кримінальних справ. Більшість норм взяті з Литовського статуту польського видання. Тільки воно поділялося на розділи, артикули і параграфи. Види доказів та їх оцінка визначені, в основному, збірником Зерцало Саксонів П. Щербича, судовий процес - Порядком В. Гроїцького, строки давності, порядок апеляції та ін. - Трибуналом 1581 р., польськими конституціями 1511 і 1611 рр., російським законодавством та звичаями на Україні.

Обґрунтуванню права власності на землю за давністю присвячено дві частини: перша - Про докази, а також частина Про давність земську (дописана до збірника в 1755 р.)

Ф. Чуйкевич обґрунтував такі три джерела права власності: а) давність земська; б) природне право по спадщині; в) право, набуте усіма законними засобами, тобто право, що випливало із договорів. «Где нет дачи, дару, уступки, продажи, замены, декрета и запису добровольного, - підкреслює він, - там и давности нет…»

Особливого значення Ф. Чуйкевич надавав праву власності, що набувалося за давністю. Він розрізняв дві давності: земську, що надавала право власності через 10 років, як це передбачалося діючим законодавством, і займанщину, тобто глибоку давність, володіння власністю більше 100 років. Перша з них вимагала підтвердження письмовими доказами, а друга могла бути засвідчена показами свідків чи непрямими доказами, як-то: родинність, урядництво спадкодавців, шляхетське походження тощо. Право власності на ті земельні володіння, які козацька старшина захопила у вигляді рангових маєтків після возз'єднання України з Росією, Ф. Чуйкевич намагався обґрунтувати так званим правом глибокої давності.

Головна увага в цих двох частинах приділена займанщині, як способу набування права власності. Посилаючись на Зерцало Саксонів (аркуш 97) і на Литовський статут (розділ ІІІ, артикули 2 і 43), Ф. Чуйкевич доводить, що займанщина була «старинним і давнім правом», для визнання якого не потрібно ні особливих привілеїв, ні інших письмових доказів. «И хто в довод своих имений, грунтов и земель, покажет, яко он владеет по займе предков своих, давностию земскою задержанной, тот иной крепости и иного доводу не требует».

На практиці при розгляді поземельних справ сторони інколи посилалися ще й на Литовський статут, який передбачав десятирічний строк земельної давності (розділ IV, артикул 91). Ф. Чуйкевич не погоджувався з тим, що цей строк давності відноситься до займанщини. Він стверджував, що десятирічна давність стосувалася лише маєтків, що були захоплені силою, чи з використаннім немічного стану власника, його нерозуміння і відчаю (частина 7, пункт 2). Підраховуючи строки давності - від вступу на престол короля Владислава Ягела (1386 р.) і до Івана Собеського (1676 р.), - він доводив для займанщини давність глибоку, столітню і навіть «многократно столітню». Як висновок, Ф. Чуйкевич відзначав, що «глибокая давность не десятилетна, но более нежели столетная, служит займам старинным, без писменного виду, спокойно владеним и владеемим; а давность земская десятилетная служит точию записам урядовым персональним, от добровольного и правильного уступщика, производимим на власную его землю».

Обґрунтовуючи право власності козацької старшини на колишні рангові маєтності, Ф. Чуйкевич зазначав, що після возз'єднання України з Росією вся земля була поділена між полками, «а в полках - под сотни, а в сотнях - под городи, местечка, села и деревни, а в городах, местечках, селах и деревнях - под свои жилища, дворы, доми и хутори осягли и позаймали. И потому сталися все добра малороссиянам быть властними и собственними через займи». Визначаючи обов'язки суду, він твердив, що судді при розгляді справ про право власності на землю спочатку повинні визначити чи є «старе або перше» право, тобто право займанщини, і тільки при відсутності його можуть користуватися іншими нормами.

Слід підкреслити, що в сьомій частині, де мова йшла про право власності, Ф. Чуйкевич виходив із одного з основних принципів римського права. «Нехто некому не может уступить или дать права лучшего; точию такое всяк уступает или оставляет другому, як и сам имеет», - зазначав Ф. Чуйкевич і називав цитоване «генеральною правною регулою».

Друга частина праці Чуйкевича «Про рочки та роки» містить в собі відомості про строки (роках і рочках) і про підсудність. Рочками і роками називалися терміни судові, в які суди починалися, продовжувалися і закінчувалися. Рочки - це терміни судів гродських, чи замкових, а роки - земських.

Суди замкові відбувалися щомісяця і не мали перерви, або канікул. Вони повинні були ловити злочинців і судити по кримінальним справам («горловим і кривавим») в 19 передбачених даним збірником випадках. В цих 19 справах обвинувачений повинен сам своєю особою ставати перед судом і давати відповідь (одпір), а не через свого повіреного. Повірені не допускалися. Земські суди не могли втручатися в компетенцію гродських. Земському суду були підсудні цивільні справи в 25 випадках, які теж перераховані Чуйкевичем. Так як ці справи є цивільними, то відповідальну (одпорну) сторону не ловили, а позивали на суд; в сих справах можна було ставити замість себе повіреного; відповідальну (одпорну) сторону, коли вона не стане персонально на суд, можна було судити на підставі доводів. В замковому суді сам суд переслідував злочинця (інстиговав), а в земському суді справа починалася тільки по жалобі. Сувора відокремленість компетенції судів замкових і земських, а також межових здавалася Чуйкевичу гарантією справедливості, тому що при пропозиції відновлення статутових судів головний аргумент він вбачав у різниці компетенцій.

Третя частина праці Чуйкевича «Про процес» присвячена викладу судового процесу від початку до кінця в суді однієї інстанції. Процес побудовано за Статутом. Крім цього автор визначав, що писар має мати такі якості як чіткість формулювання вироків або інших постанов суду, «дабы через тетрадние их велеречія и басни людям продолженія и волокити не было». Суддя, за Ф. Чуйкевичем, може бути достойним, якщо за день переглядає 9 справ, причому розсудивши їх та закінчивши.

Четверта частина і восьма, яка служить їй доповненням, має своїм змістом питання про апеляцію як в статутових судах, так і в інших українських судах до заведення на Україні статутових судів в 1763 році. Автор дуже докладно вичерпує постанови Статута відносно апеляції, а також постанову Трибунала 1581 року і робить нерідко свої критичні примітки. Так, наприклад, обговорюючи розуміння розділа 4 артикула 40 Чуйкевич не згоджується з тим, як тлумачить його дехто з правників, і приводить цілу низку доводів на користь свого власного розуміння. Велике нещастя він бачить в тому, що на Україні існувало багато апеляційних інстанцій. Справа могла дійти до Петербурга. Волокита була страшенна.

Через те він висловлюється проти апеляції в іноземну колегію. «Если, - пише він, - на суд главний генеральній в иностранную коллегію бить апелляціи, а коллегія тая подчинена правительствующему сенату, то послі колегій слідоватиметь апелліювать и в сенаті. И так, безконечний процессь заволочить в крайное разореніе апеллянтовь». Апеляцію в іноземну колегію і в сенат Чуйкевич визнає за невідповідну «правам малороссійским». Заперечуючи необхідність оскарження рішень генерального суду до Сенату та іноземної колегії, Ф. Чуйкевич посилався на відсутність подібного порядку у донських та яїцьких козаків, башкир, курдюмів, калмиків, каракалпаків і татар. Правові норми підібрані таким чином, щоб довести, що остаточне рішення справи мало належати виключно генеральній старшині.

Зазначалося, що втручання російського уряду в судові справи України є «не згідне з правами малоросійськими» і що «від Суду генерального апеляція нікуди вже йти не повинна».

В частині п'ятій йде мова про виконання судових вироків. Автор користується, як звичайно, Статутом і Трибуналом. В 98 артикулі 4 розділу Статута вказано цінування ріжних річей, до якого пристосовувалась офіційна ціна. З огляду на те, що «в немь упоминаются речи, необученнимь Малороссіянам», невразумительние, яко-то моргь, також волока: і подволоки, служба й подслужби», то Чуйкевич має пояснення всього цього, користуючусь згаданим вже «Thesaurus Polonus, Latinus et Graecus», виданим в Кракові в 1621 році.

Зробивши огляд законів, що торкаються виконання судових постанов, автор знову повертається до апеляції і ще раз підкреслює, що «в Малой Россіи на сотенніе суди земскіе й гродскіе апеляція идетъ в полковіе суди земскіе и градскіе, а на полковіе суди апеляція идеть в главний генеральний судъ; а от суда генерального апеляція никуда уже итить не должша». Треба тілько, щоб в Генеральному суді були депутати, які б перемінялися щорічно. Суди повинні бути окремі земські, гродські і підкоморські, себто цивільні, карні і межові «со искусними писарами, й достовірними й богобойними».

В шостій частині книги Чуйкевича мова йде про посаг, віно і привінок, але, як звичайно, не з теоретичного боку, а з погляду тих постанов Статута, які торкаються цих питань. На жаль, автор не пояснює нам, чому він з усіх питань цивільного права зупинився саме на цих питаннях. Можливо, він дивився на це як на осібний процес, а ще тому що, як він сам зазначав, українська практика в цьому питанні дуже різнилася з законами. Чуйкевич зазначав, що добросовісні чоловіки після смерті дружини віддають увесь посаг батькам дружини, а інші не повертають нічого в батьківській дім дружини, аргументуючи це тим, що ніякого письмового свідчення про це немає. З огляду на те, що вінових записів на Україні часто не писали, автор допускає присягу як доказ прав на одержання посагу і віна.

Посаг - майно рухоме й нерухоме, те, з яким дівчина з дому батьків своїх відправляється в дім чоловіка свого і приносить те чоловікові. Тому посаг і називається «внесеннем» і «виправою». Віно - це майно рухоме і нерухоме чоловікове, «на котором муж, против цени посага, внесення или виправи панниной, записует третью часть юй». Таке віно інакше називається «оправою». Привінок - це ціна в 5 речах посагових, додана до ціни справжньої. Тобто справжня ціна називається віном і посагом (залежно від того, чиє було майно до одруження - нареченому чи батькам дружини), а додана ціна - привінком.

П'ять речей, на які писалася в віновому запису подвійна ціна, були: готові гроші, золото, срібло, перла і каміння дороге. Коли, наприклад, жінка вносила як посаг 50 карбованців готових грошей, то чоловік в віновому запису зазначав 100 карбованців. Що торкається до інших речей, то вони цінувалися по своїй ціні.

Загальний порядок був таким. Коли хто хотів видати дочку заміж, то давав зятеві запис на посаг, а брав з нього, ще до весілля, віновий запис. Зразки таких записів приводить Чуйкевич в своїй книзі. Ужитті щоденнім це, як вище сказано, не все робилося, і записи на Україні не всі писали.

Якщо діти або родичі хотіли викупити віно у вдови, а вона ще була жива, то мусили платити всю суму, яка була зазначена в віновому запису. Після ж її смерті вони платили тільки дійсну ціну; привінку ж не платили.

Записи, які складено при шлюбі, не утворювали власності, причому як посаг не ставав власністю чоловіка, так і віно не ставав власністю дружини. Це майно перебувало в пожиттєвому (до смерті одного з подружжя) володінні та, очевидно, користуванні. Не могло бути розпорядження («во вечность не сильни никому, муж посагу, а жена въно заводить и записивать»).

В дев'ятій частині йде мова про межовий суд і його організацію. Ще в другій частині своєї книги автор висловив думку про необхідність установи на Україні статутових судів. Тепер він має на увазі показать «яким порядком й чрезь кого таковие суди межовие, за прежнижь гетмановь, отправлялись». Він це робить не «из мнънія своего», а вичерпує «из самихь оригинальнихь прань малороссійскихь».

Чуйкевич зазначав, що попередні гетьмани, особливо Скоропадський, який до свого гетьманства пройшов «многіе чини», гарно знали, що Статут вимагає, що в кожному повіті був присяжний і осілий межовщик. Одначе Скоропадський не установив межовщиків. Для розмежування і вирішення справ і спорів про межі, кордони, млинах і т. п. гетьман посилав старшину генеральну, полковників, бунчукових товаришів і старшину полкову. Свої обслідування вони доводили до відома гетьмана. Сих комисарів, яких висилано на межі, простий нарід знав виїзжими, а дехто - інквізиторами. В генеральному, полкових і сотенних судах до 1728 року не бувало процесів по межовим справам. На підставі обслідування і розмежування комісарів гетьман видавав з генеральної канцелярії універсали, в яких прописувалися детально границі володінь. По універсалах видавано і царські жалувані грамоти. Таких універсалів і грамот багато переховувалося в архіві генеральної канцелярії.

В 1728 році в генеральному суді почали засідати членами, поряд з Українцями, і Великороси. Вони притягали межові справи до генерального суду. З сього вийшла тілько велика волокита. В 1750 році, одначе, великоруські члени були виключені зі складу Генерального суду, і в ньому залишилися тілько Українці. Тодіж Генеральна канцелярія одержала, по ордеру гетьмана Кирила Розумовського, право посилати комісарами «на самоперсональний самозрительний й самослишательний виїзд» Генеральну старшину, полковників, бунчукових товаришів, полкову і сотенну старшину. Обовязки цих комісарів і межовщиків докладно і вилічує Чуйкевич на підставі 32 артикулів IX розділу Литовського Статута, що містить в собі постанови «о подькоморьіхь вь поветехь й о правах земленьіхь, о границахь й о межахь».

Одначе цей порядок не задовольнив його. Він залишився при своїй особистій думці: «потоль в Малой Россіи порядочного й безволокитного теченія суди не имътимуть, покамисть судь земскій чрез особливихь судей земскихь, а судь межовій, или комисарскій чрез особливих комисаровь не будуть отправлятись».

Необхідно звернути увагу на те, що питання про давність земську, необхідність введення межових судів і безапеляційність рішень генерального суду викладені в сьомій, восьмій і дев'ятій частинах книги, що були дописані після її повернення автору гетьманом К. Розумовським. Якраз із згаданих питань Ф. Чуйкевич зробив найбільше своїх пояснень до окремих правових норм.

На полях книжки Ф. Чуйкевич дійсно в деяких місцях робив свої помітки. Але більшість з них не завжди стосувалися змісту правової норми. Наприклад, помітка в першій частині - про докази, де наводиться зміст артикулу 43-го Литовського статуту: «зри о займах давностію первершій довод». У частині другій - про рочки і роки, де мова йшла про зміст артикулу 33-го і 46-го Статуту: «Зри по каким делам всегдашнее производство есть». Лише в окремих місцях, після викладу правових норм, які визначали магнатсько-шляхетський судоустрій, в самому тексті Ф. Чуйкевич висловлює своє критичне ставлення до цих норм, показує особливості їх застосування на Україні. Як правило, він робить це шляхом хронологічного викладу російського законодавства з протиставленням його змісту нормам права, які були взяті із Литовського статуту.

Очевидно, такий порядок Ф. Чуйкевич застосовував для того, щоб пояснити особливості розвитку правової організації на Україні та затушкувати суперечності у використаних системах права, а також підтвердити «давність» шляхетських прав українських феодалів, особливо їх старшинської частини. У тлумаченнях правових норм М. Василенко вбачав «окремий інтерес праці Чуйкевича, як пам'ятника української правничої думки XVIII ст.».

3. Значення

«Суд і розправа в правах Малоросійських» Ф. Чуйкевича - один із найцінніших пам'ятників феодального права України XVIII ст. Він був відомий А.Кістяківському, О. Лазаревському, Д. Багалію, Д.Міллеру, М. Слабченку та М. Василенку. Проте в дореволюційній літературі немає жодної праці, яка б характеризувала його зміст і призначення. Негативне ставлення буржуазних вчених до цього пам'ятника феодального права України можна пояснити лише тим, що вони боялися розкривати його класовий, феодально-кріпосницький зміст.

Недостатньо уваги Суду і розправі Ф. Чуйкевича приділили наші вчені. У 1929 р. Цей збірник був надрукований Академією Наук УРСР. За кілька років до цього йому присвятив невелику роботу М. Василенко. В останні роки Суд і розправу використали А. Пашук в дослідженні організації судів на Україні в ІІ пол. XVII-XVIII ст. і В. Кульчицький - в доповіді на ювілейній наукові сесії Львівського державного університету.

Характеризуючи Суд і розправу 1750 р. як пам'ятник юридичної літератури, М. Василенко відкреслював: «Праця Федора Чуйкевича - ненауковий трактат». Це підтверджується кількома фактами, в тому числі самою назвою: «Эксцерпт з прав Малороссійських». На наступній сторінці назва збірника уточнена так: «Суд і розпрва в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт для припинення гіркої в судах волокіти зібрана, для корисного застосування списана».

М.П. Василенко (як видно з назви його роботи) вважав Суд і розправу Ф. Чуйкевича пам'ятником української юридичної лiтератури XVIII ст., що використовувався як довідник чи підручник. Про широке розповсюдження цього пам'ятника серед юристів XVIII ст. згадував І.А.Кістяківський. Нам він відомий з копії, яку «1791 року в серпні і вересні місяцях переписав власною рукою своєю значковий товариш Яков Радіонов». Про його широке розповсюдження свідчить також і твердження М. Василенка про те, що на Суд і розправу Ф. Чуйкевича посилався суд при розгляді справи, яка виникла в 1773 р. Між Новгород-Сіверським монастирем і козаками села Покошич.

Суд і розправа Ф. Чуйкевича являє собою не тільки пам'ятник юридичної літератури, в чому М.П. Василенко вбачав головну його цінність. Праця Чуйкевича містить добре систематизовані правові норми, що фактично діяли деякий час на Україні і тому для нас вона - цінний пам'ятник права, який дозволяє більш глибоко визначити окремі ланки політичної організації, зокрема, судоустрій України та правове становище класу українського шляхетства. Книгою Ф. Чуйкевича широко користувалися практики. Про це свідчать її копії, зроблені навіть в кінці XVIII ст. Як і Права, по яких судить малоросійський народ 1743 р., Суд і розправа в правах Малоросійських 1750-1758 рр. мала вплив на розвиток правової думки на Україні. Отже, не можна погодитися з думкою М.П. Василенка про те, що Суд і розправа «стоїть самітньо в цьому відношенні».

Копію «Суду і Розправи» з кінця 18 або з початку 19 ст. надрукував М. Василенко: «Матеріали до історії українського права», І (1929); рукописна копія 1791 зберігається у Державній публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна в Ленінграді.

Хоч «Суд і Розправа» була приватна збіркою діючого права, нею користувалися в судах; в актах судових розправ зустрічаються посилання на неї, як на джерело права. Відчуття національної гордості й патріотизму («При помочі Божій малоросіяне з гетьманом Богданом Зіновієм Хмельницьким кров'ю своєю освободили Малу Росію»), літературні метафори (порівняння окремішности судів з річковою системою) й інші поширюють значення цієї пам'ятки поза сферу історії права.

На базі праці Ф. Чуйкевича у 1760 р. Гетьманом Кирилом Разумовським було проведено судову реформу, зокрема на зміну устрою і судочинства Генерального Суду за зразком Трибуналу Великого Князівства Литовського (1760) й на введення статутових судів (1763). Замість сотенних та полкових судів було введено нові. Україну було поділено на 20 повітів, у кожному повіті створювався земський суд з цивільних справ, підкоморський суд з земельних справ та гродський суд, який розглядав кримінальні справи та існував у кожному полковому місті. Суддів обирала місцева старшина. Вищою судовою апеляційною інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв і після ліквідації Гетьманщини і припинив своє існування у 1786 р. Таким чином, реформа поновлювала в Україні стару статутну систему судів та відокремила судову владу від адміністративної.

Суд і розправа в справах Малоросійських - пам'ятник, присвячений характеристиці судової організації і судового процесу України. Ф. Чуйкевич включав до нього норми цивільного права лише для того, щоб обґрунтувати право власності на землі, які були захоплені старшинсько-шляхетською верхівкою. Вимоги панівного класу створити станові суди на зразок Литовського статуту пояснюються прагненням української шляхти використати їх для остаточного закріплення за нею земельної власності та права на експлуатацію селянства. Майже двадцятирічна діяльність станових судів (1763-1783 рр.), запроваджених відповідно до класифікації, запропонованої Ф. Чуйкевичем, також це підтверджує.

Висновки

розправа суд право юридичний

В Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст.

У 1750-1758 р.р. Генеральний суддя Федір Чуйкевич склав збірник «Суд і розправа в правах малоросійських», у якому проводив ідею відновлення на Україні станових судів, визначав їх структуру та правове становище, порядок провадження у справах. Остаточне рішення у судовій справі, на думку Ф. Чуйкевича, мало належати виключно генеральній старшині.

Вивчення змісту книги Ф. Чуйкевича, юридичної природи вміщених в ній правових норм, як і сама назва, підтверджують, що Суд і розправа являв собою систематизований витяг (ексцерпт) з тих законів, які діяли на Лівобережжі та Правобережжі України.

В ньому зібрані і добре систематизовані ті правові норми, що визначали шляхетський становий судовий устрій і судовий процес.

В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права спрямувався на закріплення станових привілеїв старшини й шляхти. У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Вона стала державною, і гетьманськими універсалами, царськими указами надавалась у власність козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Крім традиційних способів набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з'явилися також нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.

Список використаних джерел

розправа суд право юридичний

1. Василенко М.П. Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права / М.П. Василенко. - Київ: Українська АН, 1927. - 115 с.

2. Василенко М.П. Памятник української правничої літератури 18 століття / М.П. Василенко. - Львів, 1925. - 26 с.

3. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. - Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954-1989.

4. Захарченко П.П. Історія держави та права України: Підручник - К.: Атіка, 2005. - 368 с.

5. Історія держави і права України: У 2-х т. /Під ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. - К., 2000. - Т. 1.

6. Історія українського права /За ред. О.О. Шевченка. - К., 2001.

7. Капелюшний В.П., Кудін С.В. Історія держави і права України. - К., 2001.

8. Кульчицький B.C. Видатна пам'ятка українського права // Республіканець. - Львів, 1993. №11-12.

9. Кульчицький B.C. Джерела права в Галичині за часів австрійського панування // Проблеми правознавства. - К., 1971.

10. Кульчицький B.C. Кодифікація права на Україні у XVIII столітті. - Львів, 1958.

11. Кульчицький B.C. Суд і розправа в правах малоросійських 1750 року Ф. Чуйкевича // Український календар. 1970 (Варшава).

12. Месяц В.Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII в. - К., 1963.

13. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст. Львів, 1967.

14. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743. - К., 1997.

15. Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація. - К., 1995.

16. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К., 1968. Ю. Ткач А.П. Право України, - Київ - Хмельницький, 1992.

17. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. / А.П. Ткач. - К., 1968. - 171 с.

Размещено на Allbest.ru