Види конституційних прав і свобод людини і громадянина та випадки їх обмеження

Размещено на http://www.allbest.ru

ВСТУП

Зараз Україна як правова держава знаходиться на шляху суттєвих реформ, як економічних так і правових. Тепер, як ніколи ефективне правове регулювання є необхідним нашій державі і кожному громадянину особисто. Основним Законом України встановлені фундаментальні права і свободи людини і громадянина, які гарантуються та захищаються державою. Але також держава встановила певні обмеження у правах і свободах, які мають свої способи, природу та мету. Та чи досконалий їх механізм, і які існують проблеми функціонування цього механізму у сьогоденні.

Актуальність теми курсової роботи. Дана тема курсової роботи є досить актуальною як серед досліджень науковців, так і в обговореннях серед громад. І це є найголовнішим, адже у період підйому громадянської позиції народу, їх активне використання і захист власних прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших громадян. Тут і постає питання обмеження прав і свобод людини і громадянина. Належне їх застосування має важливе значення, як для формування доктрини українського конституційного права, так і для розвитку державно-правової практики.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державою та громадянином у сфері правового регулювання використання прав та свобод, у випадку шкідливого характеру їх використання застосування обмежень.

Предметом дослідження є теоретико - правові питання природи, способів, меж та мети застосування обмежень прав і свобод людини і громадянина. Їх правове регулювання.

Мета дослідження це вивчення поняття, природи, ознак, функцій, цілей, правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи із зазначеної мети, були поставлені наступні завдання:

1. Визначення поняття конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2. Визначення поняття обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина;

3. Визначення ознак і цілей обмежень прав і свобод людини і громадянина;

4. Визначення способів обмеження прав і свобод людини і громадянина;

5. Визначення правового регулювання обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Джерельну та методологічну базу роботи склали чинні нормативні акти, навчальні посібники, підручники Ю.М. Тодика, Р.Я. Демків, В.Ф.Годованець, Ю.С. Шемшученко, В.В. Кравченко, а також спеціалізовані дослідження таких авторів, як: А. Єзеров, М.І. Мельник, С.І. Лінецький, А.М. Ришелюк та ін.

Виходячи з проведеного аналізу літератури, можна дійти висновку, що ступінь наукового опрацювання досліджуваної проблеми досить значний.

В ході виконання роботи було використано передусім описовий метод, порівняльного аналізу, метод синтезу отриманих результатів тощо.

Отримані в ході виконання роботи результати доцільно використати при підготовці наукових статей, повідомлень, а також для науково-просвітницької діяльності з метою підвищення правової культури населення.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, основної частини, що містить 3 розділи, висновків, списку використаної літератури та додатків.



РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Правовий статус -- це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами за допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб'єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб'єктами права (наприклад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу:

1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;

2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;

3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо;

4) статус фізичних і юридичних осіб;

5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців;

6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус -- це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов'язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов'язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів -- багато, а індивідуальних -- рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства -- це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких детальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Конституції України основних прав і свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов'язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері відносин особа -- суспільство -- держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв'язок суспільства, держави і особи.

1.1Структура конституційного статусу особи

В Україні структуру конституційного статусу особи утворюють такі елементи:

1) громадянство;

2) правосуб'єктність, яка включає правоздатність і дієздатність;

3) основні права і свободи;

4) конституційні обов'язки;

5) правові принципи;

6) гарантії правового статусу людини і громадянина.

Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов'язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб'єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід'ємними. Стаття 21 Конституції України встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина -- з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина -- це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обіймати певні державні посади тощо. Права громадянина -- це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов'язки, а також можливості виконувати всі обов'язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов'язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші -- в поточному законодавстві.

Вибір форми їх закріплення визначається цілою низкою чинників, до яких належать:

а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства;

б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи;

в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов'язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов'язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, реалізують чи ні вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку, для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод, основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина -- це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки ці поняття означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» в основному слід розуміти як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інституцій (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов'язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров'я тощо). Нерідко для формулювання терміна «право» застосовується термін «свобода» (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36)).

Конституція України містить вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи -- це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості кожної людини і громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і суспільних інтересах.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі характеризується низкою ознак.

По-перше, створена сучасна законодавча база (Конституція України, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).

По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і держави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3 Конституції).

По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», а «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова».

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких людина не може бути примушена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція виходить із того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 3 Конституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися як найвища соціальна цінність.

1.2 Система конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи і обов'язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляється через класифікацію на основі різних критеріїв.

Класифікація -- один із важливих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі таких критеріїв.

1. За суб'єктами поділяються на:

а) права і свободи людини

б) права і свободи громадянина.

Обсяг прав у громадян більший, аніж у тих осіб, які не є громадянами.

2. За видом суб'єкта поділяються на:

а) індивідуальні

б) колективні.

3. За генезою поділяються на:

а) природні

б) похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах).

4. За характером утворення поділяються на:

а) основні (конституційні)

б) доповнюючі (конкретизуючі).

5. За черговістю їх включення до конституцій поділяються на:

а) права першого покоління

б) права другого покоління

в) права третього покоління

6. За ступенем їх абсолютизації поділяються на:

а) такі, що підлягають обмеженню,

б) такі, що не підлягають обмеженню.

7. За змістом поділяються на:

а) громадянські (особисті),

б) політичні,

в) економічні,

г) соціальні

д) культурні.

Найбільш поширеним у юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Тому за основу аналізу конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав і свобод, тобто їх поділ за змістом.

1.3 Види конституційних прав і свобод людини і громадянина та випадки їх обмеження

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини -- це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення в разі смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так чи інакше об'єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний захист, охорону здоров'я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров'я довкілля є лише додатковими інструментами, що забезпечують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов'язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в нашій державі це право було закріплене в ст. 27 Конституції України 1996 року, яка передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов'язок захищати права особи від протиправних посягань. Разом з тим ч. 3 ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду покарання, як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя належить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід'ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У статті 21 Конституції України наголошується на тому, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов'язком посадовців та всіх інших осіб. Положення ч. 3 ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важливе значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України, тримання під вартою в разі нагальної необхідності може застосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов'язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також із його відповідними правами.

Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів'я «Мій дім -- моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити у своєму домі все те, що забажає. У невідкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

В Конституції України 1996 року закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, у яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазначеного права регламентується законами «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року та «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежено законом з огляду на:

а) інтереси національної безпеки, територіальну цілісність;

б) забезпечення громадського порядку;

в) запобігання заворушенням чи злочинам;

г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (статті 18, 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації». Згідно з частиною 4 ст. 35 Конституції, ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою.

Політичні права і свободи -- це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, є закріплене право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Об'єднання громадян сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких об'єднань відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об'єднання громадян рівні перед законом. Конституція України (ст. 37) забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги відповідають світовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об'єднань громадян може відбуватися лише в судовому порядку.

Порядок утворення та діяльності політичних партій і громадських організацій регулюється Законами України «Про громадські об'єднання» від 22 березня 2012 року та «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації означає можливість збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації із суспільно значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 11). Про проведення таких заходів їх організатори мають завчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Економічні, соціальні і культурні права -- це права, пов'язані з діяльністю людини в економічній сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в ч. 4 ст. 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхідності і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, забезпечується з боку держави захистом конкуренції. Відповідно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право користуватися об'єктами публічної власності. Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об'єктів загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю визначається як можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

На рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У Конституції містяться такі принципові положення, що стосуються здійснення права на працю:

а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, що не нижча від визначеної законом;

б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється;

в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення;

г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Право на страйк. Ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичні вимоги. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здійснення конституційного права на страйк визначаються Законом України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості для захисту своїх економічних і соціальних інтересів вичерпано. Законом встановлюються також гарантії працівників під час страйку, випадки, коли забороняється проведення страйків та визнання страйків незаконними.

Право на відпочинок забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. Відповідно до Конституції України, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші гарантії права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Конституція України (ч. 2 ст. 46) встановлює гарантії цього права:

а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення;

б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло означає, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла виключно на підставі закону або за рішенням суду. Більш детально це право врегульовано в Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне з найважливіших соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено в Основному Законі. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця норма відповідає положенням ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Держава зобов'язана сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. Існуюча мережа державних і комунальних медичних закладів не може бути скорочена. Держава зобов'язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя. Більш детально відносини, пов'язані з охороною здоров'я, регулюються Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р., Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. У статті 16 Конституції встановлено, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на життя, на охорону здоров'я й визнається світовим співтовариством як один із найважливіших чинників існування людства.