Вступ

Сьогодні в господарському обороті України беруть участь різноманітні суб'єкти господарської діяльності, серед яких окреме місце займають комунальні підприємства.

Необхідно зазначити, що термін “комунальне підприємство”, як і термін “комунальна власність” досить молодий. Якщо років десять назад під комунальним підприємством могли уявити підприємство, що надає житлово-комунальні послуги, то сьогодні його ясно розуміють як один із видів підприємств. Хоч досі і в офіційних назвах, і в статутних документах ряду таких підприємств можна зустріти назву “державне комунальне підприємство”, що є юридично невірним.

Якщо на першому етапі існування комунальної власності, комунальні підприємства створювались на базі майна, що передавалось з державної в комунальну власність, або взагалі одержувались з державної власності в цілому, то сьогодні територіальні громади вимушені з метою задоволення своїх потреб та поповнення бюджету самостійно створювати власні підприємства, передаючи їм власне майно, зокрема, набуте від колишніх колективних сільськогосподарських підприємств. В даний час мабуть чи не в кожній сільській, селищній раді створені комунальні підприємства, що надають населенню різні послуги (обробіток землі, посів та збирання врожаю, надання перукарських послуг тощо).

В юридичній літературі більша увага приділяється правовому статусу державного та приватного майна, ні ж майна комунального. Відповідно, більше уваги і до правового статусу державних та приватних підприємств.

Можна погодитись з тим, що правовий статус комунальних підприємств багато в чому буде схожий на правовий статус державних підприємств. Поряд з цим, комунальні підприємства належать до іншої самостійної форми власності, правовий статус якої може визначатись окремими законами (наприклад, Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”). Самостійний правовий статус комунальних підприємств нерідко призводить до суперечок про поширення чи непоширення норм окремих законів про державне майно на правовідносини, пов'язані з комунальним майном (наприклад, Законів України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію”).

Всі вказані моменти визначають актуальність окремого дослідження основних положень функціонування комунальних підприємств в господарській системі України.

Тому за мету в цій роботі поставлене визначення особливостей правового статусу комунальних підприємств.

Об'єкт дослідження - правові норми, що визначають правовий режим діяльності комунальних підприємств.

Поставлені в роботі завдання:

- дати поняття комунальної власності;

- дати поняття комунальних підприємств;

- визначити обсяг повноважень органів місцевого самоврядування щодо комунальних підприємств;

- дослідити правову базу, в якій функціонували і функціонують комунальні підприємства;

- порівняти правовий режим майна комунальних підприємств на протязі всього часу їх існування, а також визначити зміни цього статусу у нових Цивільному та Господарському кодексах України;

- охарактеризувати особливості майна комунальних підприємств;.

У зв'язку з тим, що обрана тема знаходиться на межі цивільного і господарського права, то в роботі використовувались підручники, монографії, статті як з цивільного права, так і з господарського таких фахівців, як:

Притики Д.М., Тітова М.І., Щербини В.С., М.К. Треушнікова, В.В. Комарова, Д.О. Миргородського та ін.

Але, оскільки в роботі досліджуються правові норми, що стосуються правового режиму майна комунальних підприємств, то основою написання цієї роботи все ж є нормативні акти, головні з яких Господарський кодекс України (в роботі - ГК) та Цивільний кодекс України (в роботі - ЦК).

Розділ 1. Комунальні підприємства в системі суб'єктів господарських правовідносин

Сьогодні термін “комунальна власність” впевнено ввійшов в наше життя, хоч років десять-п'ятнадцять тому його в нормативних актах не існувало. Сформувавшись як вид державної форми власності (ст. 31 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року), комунальна власність закріпилась як самостійна форма власності поряд з державною і приватною (ст. 41 Конституції України від 28 червня 1996 року).

Ст. 31 Закону України “Про власність” визначено, що комунальна власність - це власність адміністративно територіальних одиниць. Суб'єктом права комунальної власності ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року визначені територіальні громади, від їх імені та в їх інтересах яких функції і повноваження місцевого самоврядування здійснюють місцеві ради (ст. 10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”).

Закономірно, що територіальні громади, маючи досить широкий перелік об'єктів комунальної власності, з метою належного матеріального забезпечення своїх потреб, створюють на своїй території комунальні підприємства.

Розглядаючи поняття та особливості правового стаутсу комунальних підприємств неодмінно треба розглянути процес трансформації права комунальної власності на території України взагалі.

Наприклад, в праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміну для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом i що фігурувало як об'єкт права власності.

Починаючи з Руської Правди, джерела права завжди містили норми, які б захищали приватну форму власності. Так було за Литовсько-Польської держави, так було за козацької доби, так було за Російської імперії.

Конституція СРСР 1936 р. розрізняла особисту власність громадян та соціалістичну власність. При чому особиста власність була похідною від власності соціалістичної. Соціалістичною власністю була державна загальнонародна власність, колгоспно-кооперативна власність, власність профспілкових та інших громадських організацій.

Останні до перебудови дослідження щодо класифікації типів, видів i форм власності в СРСР у відповідності з Конституцією СРСР 1977 р. а також з існуючою доктриною давали тлумачення, що в Радянському Союзі існував єдиний соціалістичний тип власності, який ділився на суспільну i індивідуальну.

Конституція (Основний Закон) України 1978 року в главі 2 зазначала, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань (ст. 10).

Державна власність - це спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11).

Таким чином, держава на найвищому рівні не закріплювала комунальної форми власності - існувала загальна державна власність. Державна власність понад 70 років займала провідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а її питома вага в цілому складала більше 90 відсотків в національному багатстві країни.

6 березня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР „Про власність в СРСР”.

Стаття 4 зазначеного Закону виділила три форми власності: власність радянських громадян, колективна і державна власність. Також встановлювалось, що законодавчими актами союзних і автономних республік можуть встановлюватись інші, не передбачені цим Законом, форми власності.

Закон СРСР „Про власність в СРСР” вперше вжив термін „комунальна власність”.

Так, відповідно до ст. 19 цього Закону до державної власності належать загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних республік, автономних областей, автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність).

Проте Закон СРСР „Про власність в СРСР” не лише згадував про комунальну власність, але і присвячував комунальній власності окрему статтю. Це стаття 23 „Власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність)”, відповідно до якої у власності краю, області, району чи іншого адміністративно-територіального утворення перебувають майно органів влади і управління адміністративно-територіального утворення, кошти місцевого бюджету, житловий фонд і житлово-комунальне господарство місцевої Ради народних депутатів, а також можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, промислові, будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно, необхідне для економічного і соціального розвитку та виконання інших завдань, які стоять перед відповідними адміністративно-територіальними утвореннями.

Наступний етап розвитку та законодавчого підкріплення власності відбувся з прийняттям 7 лютого 1991 року Закону України “Про власність”, який був спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Зазначений Закон, які і Закон СРСР „Про власність в СРСР”, виділяв три форми власності.

Ст. 31 зазначеного Закону чітко поділяла державну власність в Україні на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Також в даному Законі визначались суб'єкти (ст. 32) і об'єкти (ст. 35) права комунальної власності.

Так, суб'єктами права комунальної власності визначались адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Суб'єктами права комунальної власності на землю виступали Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували в загальнодержавній власності.

Управління комунальним майном від імені населення адміністративно-територіальної одиниці здійснюють місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (ст. 33).

Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного (ст. 36).

У зв'язку з прийняттям Закону СРСР „Про власність в СРСР” і Закону України “Про власність” та утворенням комунальної форми власності як виду державної власності, виникла необхідність розділу державної власності на загальнодержавну та комунальну.

Тому 5 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Постановою було затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не була одноразовим актом. Процес розмежування власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься у майбутньому. Так, Постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 року, 2 лютого 1995 року, 13 лютого 1995 року передбачена передача загальнодержавного майна (майна військових містечок, дитячих садків, об'єктів житлово-комунального господарства та ін.) до комунальної власності. Причому можливий і зворотній процес. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 року були прийняті пропозиції Житомирської та Полтавської обласних Рад народних депутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.

Отже, нова конструкція права державної власності була істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність було передбачено багато суб'єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність всіх форм власності та ін.

Останнім, але найважливішим актом який регулює правове поле власності на Україні беззаперечно Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

С. 41 Конституції України, хоч і не перераховує чітко форми власності в Україні, проте ставить в один ряд державну і комунальну форми власності.

Таким чином, комунальна форма власності з прийняттям Конституції України стала самостійною формою власності, а також основою для функціонування комунальних підприємств.

1.2 Основні ознаки комунального підприємства

Зокрема ст. 17 даного Закону містить загальну норму, згідно якої відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Так, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання (ст. 26):

1 ) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;

2) прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунальних підприємств;

3) затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним;

4) вирішення питань про надання у концесію об'єктів права комунальної власності;

5) вирішення питань про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади;

6) прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

7) створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

8) вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;

9) надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать (ст. 27):

1) розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;

2) встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади;

3) встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад;

4) об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад;

5) управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад;

6) встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;

7) заслуховування звітів про роботу керівників підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;

8) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм;

9) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об'єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна;

10) управління об'єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню;

11) встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Сільський, селищний, міський голова (ст. 42) призначає на посади та звільняє з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання (ст. 43):

1) вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;

2) надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст та прийняття рішень про передачу об'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності;

3) вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників;

4) прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад. Таким чином районні обласні ради можуть делегувати місцевим державним адміністраціям повноваження щодо управління комунальними підприємствами, що, як правило, і робиться на практиці.

Також органи місцевого самоврядування мають право:

вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць підприємств (об'єднань), організацій і установ, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до інших форм власності, якщо вони мають особливо важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб населення даної території, функціонуванням місцевого господарства;

передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об'єднанням), організаціям та установам, окремим громадянам та їх об'єднанням відповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об'єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємствами (об'єднаннями), організаціями та установами;

на переважне придбання приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на її території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення, особливо найменш захищеної його частини;

мати об'єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Розділ 2. Особливості правового статусу комунального підприємства

Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Наведене вище ставить два запитання:

1) яка різниця між власністю, повним господарським віданням та оперативним управлінням;

2) чи властиві для комунальних підприємств право власності, повного господарського відання або оперативного управління.

Поняття власності - це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність - це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу присвоєння матеріальних благ.

Привласнення в даному випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речей. Інший аспект присвоєння матеріальних благ (соціальний) - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні створення будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Отже, економічне відношення власності - це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб ( крім власника - індивіда чи колективу).

Власність - це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них всіх інших осіб.

Якщо власність - це категорія економічна, то право власності - юридична. Відповідно, якщо в юридичній літературі терміну “власність” не закріплено, то праву власності дається визначення.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про власність” право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

В наведеній нормі термін “право власності” розкрито в об'єктивному значенні. Крім об'єктивного значення термін “право власності” в юридичній науці вживається в суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об'єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об'єктивному розумінні є однім з найважливіших правових інститутів господарського права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб'єктами, а регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Необхідно зазначити, що право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб - титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими - правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, наприклад, володіння і користування при наймі і оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо.

Вище зазначалося, що одночасно всі три правомочності можуть у повному обсязі належати лише власнику. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) - похідним.

Поряд з титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння визначається добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Користування - вилучення у речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Право користування в об'єктивному значенні - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування в суб'єктивному значенні - це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.