Свобода пересування у рішеннях Європейського Суду з Прав Людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини

2. Право вільно залишати будь-яку країну в практиці Європейського суду з прав людини

3. Підстави обмеження свободи пересування в практиці Європейського суду з прав людини

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Права і свободи людини й громадянина набувають в сучасному світі все більшого значення, оскільки рівень їх дотримання, захист і гарантії забезпечення є показником розвитку правової і демократичної держави. Серед загальновизнаних прав і свобод людини особливе місце посідає право на свободу пересування і вибір місця проживання, право вільно залишати територію й повертатися на неї як основоположне природне й невідчужуване право. У наш час ніщо не повинно перешкоджати людині вільно пересуватися по країні і навіть по планеті й перебувати там, де є найсприятливіші умови для розвитку її особистості.

Свобода пересування та вибір місця проживання на території будь-якої держави, в якому людина перебуває на законних підставах, являє собою одне з найважливіших особистих прав, яке прямо або побічно гарантується в ряді документів Ради Європи і підтверджується у рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Право на свободу пересування встановлено пунктами 1 і 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Воно націлене на забезпечення будь-якій особі права на свободу пересування в межах території та право залишати цю територію, яка передбачає право поїхати в будь-яку країну на вибір цієї особи. Воно, однак, не робить якого-небудь впливу на можливість допуску особи до країни призначення. Коротко кажучи, це право громадянина країни чи законно проживаючого на території цієї країни іноземця пересуватися по її території і залишати цю країну. Однак це право не є абсолютним і може бути обмежене при певних умовах.

Основний закон нашої держави - Конституція України, у своїй статті №3 декларує положення про те, що "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Дане положення - одна з фундаментальних основ конституційного ладу України.

Зміст статті №3 Конституції України означає пріоритет прав і свобод людини в діяльності всіх органів держави, їх орієнтацію на ці права і свободи. Бо права людини по-перше, виражають її волю, а по-друге, вони покликані служити обмежувачем всевладдя держави, перешкоджати сваволі державних органів і посадових осіб, необґрунтованого вторгнення держави у сферу особистої свободи людини.

Правове становище (статус) людини і громадянина в повному обсязі характеризується сукупністю прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей права. Право на вибір місця проживання становить частину свободи самовизначення особистості.

Таким чином, особисті права і свободи людини і громадянина входять до складу основних прав і свобод. Вони є основоположними для кожної людини і кожен володіє ними від народження, і тому вони сприймаються вже як природні права. У зв'язку з цим в даний час істотно зростає потреба дослідження природи і правового механізму забезпечення права на свободу пересування людини і громадянина в рішеннях Європейського суду з прав людини, а також допустимих меж обмеження даного права. При цьому важливо враховувати, що в умовах ринкової економіки, яка передбачає вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, свободу економічної діяльності, суттєво підвищується значення економічної і соціальної мобільності населення. А це неминуче пов'язане з необхідністю посилення позитивних державних гарантій реалізації права на свободу пересування в Європейських країнах. Зазначені гарантії зумовлюють у свою чергу виникнення нових можливостей для інтенсивного розвитку економіки, підвищення ефективності регіональних і муніципальних інститутів, соціального захисту громадян.

Метою даного дослідження є розкриття теоретичних аспектів права на свободу пересування як одного з основоположних прав людини.

Об'єктом дослідження є поняття «свобода», «свобода пересування», «рішення Європейського суду з прав людини», «свобода пересування у рішеннях Європейського суду з прав людини».

Завданням даної наукової розвідки є: з'ясування змісту поняття «свобода пересування» та аналіз наукових підходів до розуміння даної категорії; визначення змісту рішень Європейського суду з прав людини, в яких мало місце порушення чи обмеження свободи пересування; безпосередній аналіз положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, покликаних регулювати право на свободу пересування.

Тема даної роботи є актуальною, оскільки саме право на свободу пересування є одним із основоположних прав людини, яке закріплено як в національному законодавстві, так і в міжнародних правових договорах; це зумовлено процесами усвідомлення людини як найвищої соціальної цінності, закріплення випливаючих з такого розуміння прав, формуванням механізму правових гарантій їх реалізації. Також серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи право на свободу пересування займає своє чільне місце.



1. Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини

пересування перебування проживання обмеження

Право на свободу пересування - це юридичне поняття. Як сукупність правових норм, воно виражає можливість особистості вільно пересуватися в потрібному напрямку у встановлених законом рамках. Свобода пересування по території можлива тільки в певних межах, встановлених законом. Оскільки індивід існує в ситуації конфліктів, інтересів що стикаються, ускладнюють чи створюють умови неможливості здійснення пересування в повній мірі, то виникає потреба в гарантіях і допомозі в реалізації або відновленні розглянутого права. Такою гарантією виступає закон, що передбачає для всіх однакові правила поведінки. Тим самим досягається рівність людей у ??сфері права на свободу пересування, їх рівноправність. Отримуючи закріплення в правових нормах, свобода пересування стає гарантованою відповідними механізмами забезпечення та процедурами захисту. Держава, регулюючи відносини між громадянами та їх об'єднаннями, гарантує свободу пересування, встановлюючи певні правила поведінки для них, тобто суб'єктивне право.

Існує дві точки зору щодо розуміння свободи пересування. Перша з них розглядає можливість пересуватися і можливість вибирати місце проживання та місця перебування в тій інтерпретації, в якій вони передбачаються законодавчо. Друга трактує правомочності що розглядаються, як окремі два види права. Відповідно до першого підходу, право на свободу пересування неодмінно має бути у зв'язці з правом вибору місця проживання та місця перебування. Зокрема, Н.С. Лімонова, аналізуючи право на свободу пересування, вважає, що дана правомочність передбачає свободу вибору місця перебування, визначаючи таким будь-яке місце знаходження громадянина [1].

Інша позиція відносно розглянутого питання у А.Л. Кононова, який стверджує, що право на свободу пересування, хоча і має самостійне значення, проте тісно пов'язане у своєму правовому регулюванні з правом на свободу вибору місця проживання та місця перебування [2]. Схожим чином сформульована точка зору Г.А. Гаджиєва, який визначає, що «свобода пересування і вільного вибору місця проживання - це акти вільного самовизначення людини, вони є умовою духовного і професійного розвитку особистості. Але кожному приватному праву об'єктивно протистоїть деякий публічний інтерес», відзначаючи при цьому, що законодавчо закріплене право на свободу пересування та вільний вибір місця перебування і проживання включає в себе дві різні свободи: свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Отже, право людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання є закріплене у низці міжнародно-правових актів, таких як Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також це право є закріплене в Основному Законі нашої держави - Конституції України.

Так, ст. 13 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання у межах кожної держави. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Частина 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Згідно зі ст. 33 Основного Закону України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування.

Дана свобода є одним з компонентів свободи пересування, яка передбачена в статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) і включає в себе також право залишати будь-яку країну, включаючи власну, і право громадянина безперешкодно повертатися у власну країну.

Відповідно до Протоколу № 4 до Конвенції кожен, хто на законних підставах перебуває на території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання в межах цієї території (пункт 1 статті 2). Існує певна специфіка у відношенні трактування поняття "територія держави" стосовно положень цієї статті. Дипломатичні представництва за кордоном, відповідно до стандартів Ради Європи, не розглядаються як території держави в розумінні статті 2. До такого висновку прийшла Європейська Комісія з прав людини при розгляді скарги, в якій заявник оскаржував відмову у в'їзді в Данію, коли він і група інших громадян НДР намагалися отримати притулок на території посольства цієї країни. Комісія визнала, що в даному випадку територія посольства не визнається територією держави, хоча останнє прямо або побічно відповідально за дії своїх дипломатичних служб, і, отже, тут незастосовні положення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, оскільки заявники не знаходились на території Данії [8].

Свобода пересування і вибору місця проживання на території держави поширюється на громадян, іноземців та осіб без громадянства. Разом з тим дана стаття не гарантує особі права на в'їзд, проживання або перебування на території тієї держави, громадянином якої вона не є. У коментарях до Конвенції зазначається, що невтручання в імміграційну політику органів державної влади конкретної країни виражається в словах: кожен, хто "на законних підставах перебуває на території будь-якої держави". Виходячи з того, що у статті 3 цього Протоколу передбачено зобов'язання держав гарантувати в'їзд власних громадян і заборона їх висилки, перебування громадянина на території власної країни завжди носить законний характер.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, держава має право встановлювати правила, що визначають критерії законності перебування іноземців на території країни. У разі порушення встановлених правил можлива втрата статусу законного перебування, що може спричинити за собою і втрату свободи пересування. До такого висновку Європейська Комісія прийшла при розгляді скарги Параманафан проти Федеративної Республіки Німеччини, згідно з якою особі, яка добивається притулку, було наказано проживати в конкретному районі і не залишати його без дозволу поліції в період визначення статусу, проте дану особу двічі затримували за межами цього району і притягували до адміністративної відповідальності. Комісія погодилася з позицією німецьких властей про відсутність порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції і визнала, що перебування іноземця може вважатися законним тільки до тих пір, поки дотримуються умови в'їзду і перебування, встановлені державою [9].

Проблематика, пов'язана зі свободою пересування, закріплюється в ряді інших конвенцій Ради Європи. Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона надає громадянам інших держав-учасниць Конвенції можливість в'їзду для тимчасових поїздок і вільного пересування по своїй території, за винятком тих випадків, коли це суперечить інтересам забезпечення громадського порядку, державної безпеки, здоров'я населення та моральності (стаття 1). Кожна договірна сторона в тому обсязі, в якому дозволяють економічні та соціальні умови, сприяє тривалому або постійному проживанню на своїй території громадян інших сторін (стаття 2).

Також неможливо не згадати про гарантії реалізації права кожного на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, умовах і засобах реалізації цього права.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні гарантії права людини на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., в Міжнародному пакті ООН «Про громадянські та політичні права» 1966 р. та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою, через різного роду міжнародні програми і проекти: Рада Безпеки, комітети Генеральної асамблеї, Міжнародного Суду ООН та спеціалізованих установ, зокрема Комітету з прав людини.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств (Рада Європи, Співдружність Незалежних Держав та ін.) здійснюються також через різні установи на основі відповідних нормативно-правових актів. Так, держави - члени Ради Європи керуються у своїй діяльності Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод і додатковими протоколами до неї, зокрема Протоколом № 4 від 4 листопада 1950 року. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людини. Країни-члени Співдружності Незалежних Держав прийняли ряд документів, які сприяють здійсненню на їх територіях особистих і майнових прав та свобод громадян усіх держав - членів СНД. Зокрема, це Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 1995 року [3].

Внутрішньодержавні гарантії закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами.

Під автономними розуміються гарантії, які отримали відображення в законодавстві складових частин федеративних держав (республік, областей, штатів, земель, провінцій).

В системі гарантій досліджуваного права слід виділити дві групи. Перша - це умови реалізації права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, а друга - кошти, за допомогою яких забезпечується реалізація даного права, якими є способи, прийоми та методи охорони і забезпечення права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

2. Право вільно залишати будь-яку країну в практиці Європейського суду з прав людини

Свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання, вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до ст. З Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, жодна людина не може бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Що стосується існуючих обмежень свободи пересування і права на вільний вибір місця перебування, то, відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, здійснення права на вільне пересування, свободу місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме: в інтересах національної або громадської безпеки; з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинів; для захисту здоров'я чи моралі; з метою захисту прав і свобод інших людей.

Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) гарантує право кожного вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну (пункт 2 статті 2).

Дане право поширюється як на громадян, так і на іноземців та осіб без громадянства. На думку Європейської Комісії з прав людини, воно включає в себе і право виїзду в будь-яку країну, на територію якої особі може бути дозволений в'їзд за її вибором [10].

Допустимі обмеження права виїзду з країни перераховані в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4: вони мають бути передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або громадського спокою, для підтримки громадського порядку, запобігання злочинам, охорони здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Як зазначається в коментарях до Конвенції, сфера застосування даного права не дуже широка, оскільки практично всі можливі обставини, на підставі яких влада може відмовити особі в праві виїзду, підпадають під підстави, перелічені в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції [6, С.669]. Інтереси "підтримки громадського порядку" обмежують можливість виїзду з країни осіб, які утримуються під вартою відповідно до статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Вилучення паспорта у іноземця, щодо якого ведеться кримінальне розслідування, також визнано законним обмеженням права на виїзд, оскільки дана міра спрямована на запобігання злочинам та підтримання громадського порядку [11].

Слід зазначити, що право на виїзд не може бути обмежене виходячи з публічного інтересу відповідно до пункту 4 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Як наголошується в коментарях, це обмеження стосується і введення заборони на еміграцію з економічних підстав для запобігання так званого "витоку мізків" [5, C.671].

У ряді конвенцій Ради Європи містяться положення, що полегшують пересування між державами та режим в'їзду на територію договірних сторін.

Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона сприяє в'їзду на свою територію громадян інших держав-учасниць Конвенції для тимчасового перебування і дозволяє їм вільно пересуватися по своїй території (стаття 1). В згідно з Європейською угодою про режим пересування осіб між державами-членами Ради Європи від 13 грудня 1957 (ETS № 25) громадяни договірної сторони незалежно від місця їх проживання можуть в'їжджати на територію іншої сторони через будь-який кордон на підставі діючих паспортів або посвідчень особи, якщо термін їх перебування на території даної держави не перевищує три місяці (пункт 1 та 2 статті 1).

В рамках Європейської угоди про подорожі молоді за колективними паспортами між державами-членами Ради Європи від 16 грудня 1961 (ETS № 37) договірні сторони беруть зобов'язання допускати на свою територію групи молоді з інших держав-учасниць угоди за колективними проїзними документами на строк, що не перевищує три місяці (статті 1 і 8). Всі члени групи повинні бути громадянами країни, що видала проїзні документи, у віці до 21 року (статті 2 і 3). До складу групи можуть входити від 5 до 50 осіб, включаючи керівника (стаття 5). Члени групи, які подорожують за колективним паспортом, не повинні пред'являти власні посвідчення особи (пункт 1 статті 12).

Держави-учасниці переглянутої Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 (ETS № 163) визнають право своїх громадян виїжджати з країни для того, щоб зайнятися прибутковою діяльністю на території іншої сторони (пункт 4 статті 18). Особливий режим передбачається для трудящих-мігрантів. Відповідно до статті 19 Хартії, сторони надають захист і допомогу мігрантам та їхнім сім'ям, зокрема вживають заходів для полегшення в'їзду, проїзду та прийому даних осіб, забезпечення необхідних санітарних та медичних послуг, хороших гігієнічних умов під час проїзду (пункт 2).

Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів від 24 листопада 1977 (ETS № 93) [4, С.265-284] передбачає право мігрантів безперешкодно залишати свою країну і бути допущеними в країну свого працевлаштування після отримання всіх необхідних дозволів (пункт 1 статті 4). Ці права можуть бути обмежені відповідно до закону в інтересах охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення (пункт 2 статті 4). Документи, необхідні трудящому для еміграції та імміграції, видаються в найкоротші терміни безкоштовно або після сплати суми, що не перевищує адміністративні витрати (пункт 3 статті 4). У разі офіційного колективного набору на роботу трудящі-мігранти не оплачують вартість переїзду до приймаючої держави (пункт 1 статті 7). Договірні сторони беруть на себе зобов'язання видавати вид на проживання тим трудящим-мігрантам, яким дозволено займатися оплачуваною трудовою діяльністю на території даної держави, та членам їх сімей (пункт 1 і 3 статті 9). Вид на проживання видається на період дії дозволу на роботу (пункт 2 статті 9). Якщо трудящий більше не працює у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок захворювання або нещасного випадку або у зв'язку з вимушеною безробіттям, йому дозволяється залишатися на території держави не менше п'яти місяців (пункт 4 статті 9).

Крім того, при в'їзді на територію даної держави трудящі-мігранти та їхні родини звільняються від сплати імпортних мит на приватне та рухоме майно, особисті інструменти та переносне обладнання, необхідне для виконання роботи (пункт 3 статті 7).

Згідно з Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46), жодна особа не може бути позбавлена права в'їжджати на територію держави, громадянином якої вона є (пункт 2 статті 3). Формулювання статті ясно вказує, що її мета - захист права громадянина повернутися і бути допущеним на територію власної країни. У коментарях до Конвенції зазначається, що держава не може позбавити особу громадянства, щоб мати можливість відмовити в праві доступу на свою територію [8]. Разом з тим залишається відкритим питання, чи можуть положення статті трактуватися більш широко і поширюватися на тих осіб, які не є громадянами, але встановили тісні зв'язки з цією країною, якщо ці особи з тих чи інших причин не мають громадянства або не можуть повернутися в країну свого громадянства.

Дана проблематика не виносилась на розгляд Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини. Судді лише одного разу розглядали право громадянина повернутися у власну країну в контексті обмеження права на виїзд у зв'язку з вилученням паспорта за кордоном в якості запобіжного заходу у кримінальній справі [5, C.671].

Слід зазначити, що в інших конвенціях Ради Європи передбачаються певні зобов'язання держав-учасниць та відносно іноземців, що проживають на території країни.

Згідно Європейської угоди про скасування віз для біженців від 20 квітня 1959 (ETS №31) [4, С.121-123], дані особи, що проживають на законних підставах на території однієї з договірних сторін, звільняються на умовах взаємності від необхідності отримання віз для в'їзду на територію або виїзду з території іншої сторони, якщо вони володіють дійсними проїзними документами, виданими владою держави проживання, і термін їх перебування на території іншої договірної сторони не перевищує три місяці (стаття 1). При цьому біженці, які прибули на територію іншої договірної сторони відповідно до угоди, мають бути безперешкодно допущені на територію країни, влада якої видала їм проїзні документи (стаття 5).

3. Підстави обмеження свободи пересування в практиці Європейського суду з прав людини

Обмеження свободи пересування і вибору місця проживання всередині країни передбачаються в пунктах 3 і 4 статті 2 Протоколу № 4. Відповідно до тлумачення Європейського суду з прав людини, на них поширюються ті ж стандарти, що і відносно обмежень, закріплених у статтях 8 - 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року (СЕД № 5).

Насамперед обмеження мають бути пропорційними, тобто вони повинні відповідати переслідуваній в законі цілі, бути обгрунтованими і необхідними в демократичному суспільстві. Принцип пропорційності, що є невід'ємним інструментом досягнення балансу між інтересами суспільства і вимогою захисту індивідуальних прав, часто застосовується Європейським судом (далі - Судом) та Комісією з прав людини для перевірки законності оспорюваних обмежень. Так, Європейська Комісія в справі Чанчіміно проти Італії прийшла до висновку, що припис щодо проживання в невеликому містечку під контролем поліції, чинний стосовно особи, підозрюваного у приналежності до мафії, відповідає пункту 3 статті 2 Протоколу № 4. Обмеження є пропорційними з урахуванням тієї небезпеки, яку представляє організована злочинність для громадського порядку, і важливості запобігання порушень [12].

Допустимі обмеження не можуть виходити за рамки цілей, передбачених у пункті 3 статті 2 Протоколу № 4, тобто вони можуть здійснюватися тільки в інтересах державної безпеки або громадського спокою, для підтримки громадського порядку, запобігання злочинам, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Так, Суд визнав, що припис щодо регулярного відмічання в поліції особи, стосовно якої порушено кримінальну справу, відповідає зазначеній у статті меті, хоча і обмежує право на свободу пересування [11]. Згідно з пунктом 4 статті 2 Протоколу № 4, введення обмежень в певних районах також повинно бути обгрунтовано публічним інтересом в демократичному суспільстві і здійснюватися відповідно до закону. Матеріали пояснювальної доповіді до Протоколу [7] показують, що дане обмеження планувалося вводити в таких ситуаціях, коли неможливо абсолютно чітко встановити, чи порушені інтереси громадського порядку. У коментарях до Конвенції підкреслюється, що більшість членів Комітету експертів було проти того, щоб інтереси "економічного добробуту" передбачалися в якості підстав для обмежень, проте обране формулювання - "публічний інтерес в демократичному суспільстві" - є настільки широким, що не виключає введення обмежень в інтересах економічного благоустрою [5, С.670].

У Протоколі № 4 визначається спосіб регламентації обмежень: вони повинні бути "передбачені законом" (пункт 3 статті 2) або "введені відповідно до закону" (пункт 4 статті 2). Суд прийшов до висновку, що обидва положення, незважаючи на їх удавану відмінність, повинні розглядатися однаково. Як мінімум, держава повинна вказати на конкретний правовий акт або норму, відповідно до яких введені вказані обмеження. Це може бути закон, підзаконний акт, норма прецедентного або загального права. Дане положення має бути прийняте і вступити в дію в установленому порядку, а передбачене у ньому обмеження не повинно бути довільним, тобто воно повинно бути "необхідним у демократичному суспільстві". Крім того, норма повинна бути сформульована досить чітко для того, щоб будь-яка особа могла будувати свою поведінку відповідним чином.

Справи, які було нами розглянуто, стосувалися переважно конкретних обмежень свободи пересування і вибору місця проживання. У більшості випадків Суд не знаходив порушень даної свободи. Оскаржувані обмеження стосувалися, зокрема, заборони переїжджати для осіб, оголошених банкрутами, звільнених під заставу до суду або підозрюваних у причетності до організованих злочинних угруповань. В одній із справ законним була визнана заборона особі, яка активно бере участь у кампанії проти абортів, наближатися ближче ніж на 250 м до клініки.

У тих випадках, коли обмеження свободи пересування надмірно суворі, на них можуть поширюватися положення статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Так, Суд розглядав судовий наказ про проживання особи, підозрюваного в причетності до мафії, на невеликому малонаселеному острівці саме в контексті статті 5. Заявник не перебував в ув'язненні у звичайному розумінні цього слова, його родині було дозволено проживати разом з ним, проте він не міг залишати певну ділянку острова, де проживали всі підозрювані в приналежності до мафії, і перебував під постійним поліцейським контролем. Суд зазначив, що "різниця між позбавленням і обмеженням свободи визначається ступенем або інтенсивністю обмеження, а не його природою або типом" [13]. Разом з тим необхідність мати при собі документ, що засвідчує особу, і пред'являти його на вимогу поліції не була визнана порушенням статті 2 Протоколу № 4 [14].

У певних випадках може постати питання і про порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, в першу чергу недоторканності житла, у зв'язку з обмеженням свободи вибору місця проживання. Дві скарги проти Об'єднаного Королівства стосувалися проживання на острові Гернсі. У 1970 році на острові були введені обмеження на проживання в "недорогих" будинках і спеціальні дозволи - ліцензії на проживання у зв'язку з браком житла. Ці обмеження не поширювалися на тих, хто жив на острові до 1957 року, на їх подружжя та дітей. У справі Уіггінс [15] заявнику було дозволено проживати в одній із секцій будинку, що належить йому на підставі права власності, після розірвання шлюбу з уродженкою острова за умови, що дві інші секції будуть здаватися особам, які мають ліцензії на проживання, за встановленими тарифами. Європейська Комісія з прав людини не знайшла в даній справі порушення права на недоторканність житла, передбаченого у статті 8 Конвенції, оскільки обмеження були викликані необхідними заходами, пов'язаними із збереженням економічного добробуту острова і захистом прав і свобод інших осіб.

В іншій справі пристарілій парі було відмовлено в отриманні дозволу на тимчасове проживання в будинку, що належить їм на підставі права власності. Суд визнав, що переслідувана урядом мета була законною виходячи з невеликих розмірів острова, числа жителів і гострої нестачі житла. Відповідно, вимоги законодавства про отримання дозволів та про надання переваг особам, які мають "тісні зв'язки з островом", при їх видачі не суперечили праву на недоторканність житла. Разом з тим рішення було визнано невідповідним і порушує положення статті. Суд визнав, що наслідки даного рішення були занадто важкими для заявників, у яких не було іншого житла і які протягом 18 років здавали свій будинок за встановленими адміністрацією розцінками [16].

Також визначаючи сферу застосування статті 2 Протоколу № 4, Європейський суд з прав людини приділив особливу увагу її формулюванню, вказуючи, що свобода пересування гарантується тільки тим, хто "на законних підставах перебуває на території держави". Законність перебування особи на території держави повністю визначається національним правом.

Першим очевидним питанням при розгляді скарги за статтею 2 Протоколу № 4 є питання про те, що є обмеженням свободи пересування. Тільки після того, як Суд встановить, що мало місце обмеження свободи пересування, він продовжить розгляд питання про те, чи було обмеження виправданим. Найбільш частим випадком обмеження свободи пересування особи є обмеження, які застосовуються владою в рамках кримінального розгляду в якості гарантії явки особи на судове засідання або в якості покарання.

Схожі обмеження розглядалися Судом і в контексті інших розглядів, таких як спори про батьківські права, що стосуються заборони малолітнім дітям залишати країну, або в контексті процедур банкрутства (постанова у справі "Луордо проти Італії") [17]. Тут можна навести кілька прикладів з прецедентної практики Суду, в яких Суд постановив, що мало місце обмеження на свободу пересування.

Суд постановив, що обмеження свободи пересування мало місце у випадку, коли заявник був зобов'язаний не залишати місце свого проживання і міг пересуватися тільки в межах відповідного міста, і йому було заборонено змінювати своє місце проживання або залишати місто без дозволу органів кримінального переслідування (постанову по справі "Хаджібейлі проти Азербайджану") [18].

Іншим аналогічним прикладом є справа, в якій заявника помістили під спеціальний поліцейський нагляд на період одного року, в рамках якого, серед іншого, він був зобов'язаний не змінювати місця проживання; не залишати будинок, не інформуючи при цьому влади, відповідальної за здійснення нагляду; повертатися додому не пізніше 8 години вечора влітку і 6 годині вечора взимку і не залишати будинок до 7 години ранку, за винятком випадків наявності обґрунтованих причин для цього і, в кожному разі, тільки після повідомлення здійснюючих за ним нагляд органів; не відвідувати бари або громадські збори; відзначатися на відповідній поліцейській дільниці по неділях між 9 годиною ранку і 12 годиною дня (постанова у справі "Віто Санті Санторо проти Італії") [19].

До двох інших прикладів з прецедентної практики Суду відноситься заборонний наказ, що не дозволяє особі заходити на певну територію, звану "зоною надзвичайної ситуації", що знаходиться в центрі міста, протягом чотирнадцяти днів (постанова у справі "Олівейра проти Нідерландів", положення Конвенції не були порушені) [20], і вимога про те, щоб заявники відзначалися в поліції кожен раз, коли вони хотіли поїхати в північну частину Кіпру для відвідування їх сімей та друзів , і кожен раз після повернення в південну частину (постанова у справі "Денізчі та інші заявники проти Кіпру", було допущено порушення Конвенції) [21].

Як тільки Суд встановлює, що свобода пересування була обмежена, він продовжує проведення стандартного аналізу питання про те, чи було обмеження виправдане. Він розглядає питання про те, чи було обмеження пересування "передбачено законом" і чи може воно розцінюватися як "необхідне в демократичному суспільстві" для досягнення законних цілей, зазначених у третьому і четвертому пунктах.

Як вже докладно обговорювалося, вираз "передбачено законом" не тільки вимагає того, щоб оспорювана міра мала якусь підставу в національному законодавстві, але також стосується якості відповідного закону і передбачає, що він повинен бути доступний відповідній особі і передбачуваний відносно своєї дії, і що він повинен бути сформульований з достатньою мірою точності, що дозволяє особі (при необхідності за допомогою відповідної консультації) регулювати свою поведінку. В одній справі Суд постановив, що строк пред'явлення звинувачень заявнику закінчився за чотири з половиною місяці до зняття обмежувальних заходів і тому була відсутня законна підстава для продовження застосування обмежень і, отже, вони не були "передбачені законом" (постанова у справі "Хаджібейлі проти Азербайджану") [18].

Однак при вирішенні питання щодо пропорційності обмеження завданням Суду не є визначення того, чи були зобов'язання не залишати місце проживання або інші обмежувальні заходи самі по собі належними запобіжними заходами, і чи підлягали застосуванню інші, більш відповідні заходи. Держави-учасниці можуть вільно встановлювати ряд запобіжних заходів щодо особи, що звинувачується в скоєнні злочину, з метою забезпечення його або її присутності на місці проведення розслідування або присутності на судовому засіданні. В принципі, національні влади повинні самі вибрати відповідну міру. Сама по собі можливість держави застосовувати різні запобіжні заходи, що обмежують свободу обвинуваченого з метою забезпечення проведення ефективного кримінального розгляду, не ставиться під сумнів і такі заходи можуть включати позбавлення волі. Оскільки обов'язок не залишати місце проживання є мінімальною мірою втручання, порівняно з іншими обмеженнями свободи, це неминуче впливає на розгляд питання про те, чи була така міра виправдана.

Суд розглядає питання щодо пропорційності обмеження свободи пересування, визначаючи, чи було встановлено справедливе співвідношення між зацікавленістю суспільства в належному проведенні кримінального розгляду та особистими інтересами заявника щодо здійснення свободи пересування, і проводячи оцінку всіх особливостей справи. Хоча тривалість застосування обмеження має значення, в принципі, необхідність у застосуванні обмеження знижується з плином часу. Тривалість застосування обмеження, сама по собі, не може служити єдиною підставою для прийняття рішення на користь права особи на свободу пересування. При розгляді питання про те, чи було встановлено справедливе співвідношення між інтересами суспільства та правами заявника, Суд бере до уваги також інші фактори, такі як: розмір території, в межах якої обмежено пересування; чи є застосування заходів частиною покарання; можливість заявника вільно пересуватися в межах невеликої території або в межах всієї країни, не залишаючи її; наявність у заявника сім'ї, друзів, місця роботи та доступу до медичної допомоги за межами цієї території або в іншій країні.

У постанові по справі "Хаджібейлі проти Азербайджану" [18], яке обговорювалося вище, Суд встановив невідповідність обмеження свободи пересування заявника протягом трьох років і п'яти місяців, особливо з урахуванням того факту, що слідство, з очевидністю, не привело до якихось результатів, і провадження у справі, в кінцевому підсумку , було припинено через закінчення терміну притягнення до кримінальної відповідальності. Однак Суд постановив, що правомірним є застосування більш суворих запобіжних заходів, включаючи спеціальний нагляд, щодо осіб, підозрюваних в участі в організованих злочинних групах, таких як мафія, навіть до визнання їх винними, оскільки вони націлені на запобігання вчинення злочинів. Крім того, винесення виправдовуваного вироку не робить застосування таких заходів безпідставним, оскільки конкретні докази, зібрані в ході судового розгляду, будучи недостатніми для винесення обвинувального вироку, можуть, тим не менш, обґрунтувати розумні побоювання щодо вчинення відповідною особою злочинів у майбутньому ("Віто Санті Санторо проти Італії") [19]. У рішенні по справі "Ролдан Тексейра та інші заявники проти Італії" [22] Суд визнав скаргу за статтею 2 Протоколу № 4 неприйнятною як явно необґрунтованою. Скаргу подала мати двох дітей, яким відмовлялося в дозволі залишити Італію і поїхати до Іспанії на строк, який трохи перевищує один рік, на підставі тимчасового судового наказу, винесеного в ході розгляду про розлучення. Суд постановив, що така заборона не була спрямована безпосередньо на заявницю особисто, але була націлена тільки на запобігання вивозу дітей. Вона була втручанням у здійснення прав заявників, встановлених цим положенням. Ця міра була запропонована Цивільним кодексом і Цивільним процесуальним кодексом і була необхідною для захисту прав і свобод інших осіб, оскільки була націлена на збереження душевного зв'язку між дітьми і їхнім батьком, і підтримки громадського порядку за допомогою забезпечення належного відправлення правосуддя. Взявши до уваги ризик того, що заявники могли покинути країну назавжди, який Суд визнав реальним і який, згідно з результатами соціальних досліджень, проведених за вказівкою судів, не відповідав найбільшою мірою інтересам дітей, Суд постановив, що втручання було пропорційним переслідуваним цілям.

Суд аналогічним чином встановив, що обмеження пересування було пропорційно переслідуваним цілям в рішенні по справі "Омвеніеке проти Німеччини" [23]. У цій справі заявник, громадянин Нігерії, приїхав до Німеччини і попросив надати йому притулок. У ході розгляду справи про надання притулку йому видали тимчасовий вид на проживання, і йому було вказано проживати і залишатися на території міста Вольфсбург до винесення рішення за його заявою про надання притулку. Однак заявник виїжджав з Вольфсбурга кілька разів протягом двох наступних років без дозволу компетентних органів і був згодом визнаний винним і оштрафований за недотримання територіальних обмежень на проживання. Суд визнав його скаргу неприйнятною як явно необґрунтовану.

В якості завершального зауваження слід зазначити, що частиною аналізу з питання наявності справедливого співвідношення між зацікавленістю суспільства в належному проведенні кримінального розгляду та особистими інтересами заявників щодо здійснення свободи пересування також є питання про те, чи робили заявники реальні спроби покинути територію свого проживання, і у випадку, якщо робили, чи було їм відмовлено в дозволі покинути цю територію. У випадку, якщо заявники не навернулися до компетентних органів за дозволом на певну поїздку, цей факт може вплинути на вирішення питання про те, чи були заходи пропорційними.

У справі "Олівейра проти Нідерландів" [20] мер Амстердама уповноважив поліцію наказувати особам покинути певний район і не повертатися в нього протягом восьми годин в якості відповіді, спрямованої на придушення в центрі міста діяльності, пов'язаної з обігом наркотиків. Таку вказівку було засновано на законодавстві, що дозволяє меру видавати будь-які накази, які він вважав необхідними для підтримання громадського порядку або зниження суспільної небезпеки. У 1992 році він видав подібний наказ щодо заявника на підставі ряду поліцейських звітів, згідно з якими заявник вживав або мав при собі важкі наркотики на певній території. У своєму рішенні мер зазначив, що заявник не жив і не працював у цьому районі. Заявник представив заперечення, стверджуючи, що мер не повинен був використовувати свої надзвичайні повноваження, оскільки ситуацію більше не можна було характеризувати як виняткову та існував достатній час для ухвалення підзаконного акту. Скарга заявника була відхилена. Суд погодився з тим, що свобода пересування заявника була обмежена. Щодо передбачуваності застосування закону Суд зазначив, що, хоча становище носило в цілому загальний характер, обставини, що вимагають від мера видання наказів, які він вважав необхідними для підтримання громадського порядку, були настільки різноманітні, що навряд чи можна було сформулювати положення закону, що охоплюють кожен випадок. Заявнику було наказано кілька разів покинути район і він був попереджений про те, що в його відношенні могло бути введено 14-денну заборону. Таким чином, у нього була можливість передбачити наслідки своїх дій і регулювати свою поведінку до прийняття наказу. Більше того, йому були надані належні гарантії від можливих зловживань в світлі того, щоб він міг уявити свої заперечення і подальшу скаргу. Дані заходи переслідували правомірні цілі захисту громадського порядку та запобігання злочинів. Щодо їх необхідності Суд визнав, що для вирішення надзвичайної ситуації на розглянутій території могли бути прийняті спеціальні заходи у відповідний час, і не можна було стверджувати про те, що національні органи влади перевищили межі свободи розсуду при вживанні заходів щодо остаточного вирішенню цієї проблеми.

Беручи до уваги те, що заявник вже отримав кілька заборонних наказів, але, тим не менш, повернувся в цей район з метою вживання важких наркотиків в громадському місці, також що він був проінформований про те, що при повторенні таких дій у майбутньому в його відношенні буде введено заборонний наказ тривалістю 14 днів, і що він не жив і не працював у цьому районі, обмеження його свободи пересування було відповідним.



ВИСНОВКИ

Теоретичне осмислення поняття права на свободу пересування, і вивчення законодавства, що його регулює, судової практики, а також висновки, отримані в ході дослідження дозволяють представити право на свободу пересування у вигляді самостійної правової категорії, що є мало дослідженим предметом в міжнародному праві.

Таким чином, право на свободу пересування являє собою гарантовану державою за допомогою закону суб'єктивну можливість людини пересуватися в необхідному напрямку, використовуючи всі допустимі шляхи і засоби, не порушуючи при цьому права і свободи інших суб'єктів права.

Розглянувши основні аспекти закону про свободу пересування, вибору місця перебування і місця проживання, з'ясували, що свобода пересування передбачає два різних за своїм змістом права особистості: право на свободу пересування і відносно пов'язане з ним право на вибір місця проживання та місця перебування. Право на свободу пересування, в свою чергу, можна поділити на можливість вільно виїжджати за межі держави і можливість безперешкодно повертатися назад. Відповідно право на вибір місця проживання та місця перебування складається з двох основних елементів: можливості вибору місця проживання і можливості вибору місця перебування.

У загальній теорії права обмеження означає певне вилучення з правомочностей суб'єкта, що перешкоджає здійсненню його прав і свобод в повному обсязі.

Закон допускає деякі втручання і обмеження права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання. Такими для права на свободу пересування, вибору місця перебування і проживання може бути національна безпека, збереження територіальної цілісності.

У курсовій роботі розглянуто зміст права на свободу пересування, законодавство про право на свободу пересування, а також можливі обмеження цього права. В результаті проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Структуру права на свободу пересування можливо представити у вигляді чотирьох основних елементів: гарантованої для суб'єкта можливості пересуватися в потрібному напрямку; обмежень, що накладаються на пересування згідно з чинним законодавством; самої процедури переміщення, зумовленої наявністю тих чи інших видів транспорту і можливістю суб'єкта скористатися ними; обов'язками індивідума при пересуванні не порушувати прав інших суб'єктів.

2. В даний час істотно зростає потреба дослідження природи і правового механізму забезпечення права на свободу пересування людини і громадянина в рішеннях Європейського суду з прав людини, а також допустимих меж обмеження даного права, адже в умовах ринкової економіки, яка передбачає вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, свободу економічної діяльності, суттєво підвищується значення економічної і соціальної мобільності населення, що є неминуче пов'язано з необхідністю посилення позитивних державних гарантій реалізації права на свободу пересування в Європейських країнах. Зазначені гарантії зумовлюють у свою чергу виникнення нових можливостей для інтенсивного розвитку економіки, підвищення ефективності регіональних і муніципальних інститутів, соціального захисту громадян.

3. Політика Європейського суду з прав людини щодо визначення пріоритетів у даній сфері - це не бюрократична діяльність, а важлива складова суспільного життя, котра безпосередньо зачіпає інтереси суб'єктів законодавчого регулювання, суттєво впливає на реалізацію їх конкретних конституційних прав і свобод. Це - практична можливість без будь-яких перешкод користуватися свободою пересування, вільно обирати місце проживання або перебування. Законодавче закріплення даних свобод з урахуванням міжнародного досвіду і стандартів - це наявна ознака демократії в Європі.

В даний час реалізація права на свободу пересування в чинному міжнародному та національному законодавстві, а також практика його застосування недосконалі і потребують подальшого розвитку законодавства, що забезпечує свободу пересування.

З усього вищесказаного можна зробити висновок, що формування правової держави і повага прав людини - завдання надзвичайно важка і її вирішення можливе в результаті багаторічних зусиль усього суспільства, пов'язаних з подоланням як спадщини минулого, так і прорахунків, допущених в останні роки.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гегель Г.В. Энциклопедия философских наук. Наука логики. М., 1974г.Т.1. 452с.

2. Глухарева Л.И. Права человека в современном мире. М., 2003г. - С.188-208.

3. Перевалов В.Д. Теория государства и права: учебник. - М.: Юрайт-Издат, 2008. - С.379

4. Неофіційний переклад Конвенції на українську мову див.: Збірник міжнародних правових документів, що регулюють питання міграції. - М.: Міжнародна організація з міграції, 1994. - 368c.

5. Van Dijk P., van Hoof G. J. H. Theory and Practice of the European Convention on Human Rights. The Hague, 1998. - 850 p.

6. Jacobs F. G., White R. C. A. The European Convention on Human Rights. Oxford, 1996. P. 281.

7. Explanatory Reports on the Second to Fifth Protocols to the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Strasbourg, 1971. P. 42.

8. Eur. Commission H. R. Application 17392/90, W. M. v. Denmark, Decision of 14 October 1992.

9. Eur. Commission H. R. Application 12068/86, Paramanathan v. Federal Republic of Germany, Decision of 1 December 1986. DR. 1986. No. 51. P. 237.

10. Eur. Commission H. R. Application 19583/92, Peltonen v. Finland. DR. 1995. No. 80. P. 38 (43); Application 21228/93, K. S. v. Finland. DR. 1995. No. 81. P. 42 (46).

11. Eur. Court H. R. Poninski v. Poland, Decision of 10 February 2000.

12. Eur. Commission H. R. Application 12541/86, Ciancimino v. Italy, Decision of 27 May 1991. DR. 1991. No. 70. P. 103.

13. Eur. Court H. R. Guzzardi v. Italy, Judgment of 6 November 1980. Series A. No. 39. P. 93.

14. Eur. Commission H. R. Application 16910/90, Reyntjens v. Belgium, Decision of 9 September 1992. DR. 1992. No. 73. P. 136.

15. Eur. Commission H. R. Application 7456/76, Wiggins v. the United Kingdom, Decision of 8 February 1978. DR. 1978. No. 13. P. 40.

16. Eur. Court H. R. Gillow v. the United Kingdom, Judgment of 24 November 1986. Series A. No. 109.

17. Eur. Commission H. R. Application 32190/96, Luordo v. Italy, Decision of 17 July 2003.

18. Eur. Commission H. R. Application 16528/05, Hajibeyli v. Azerbaijan, Decision of 10 July 2008.

19. Eur. Commission H. R. Application 36681/97, Vito Sante Santoro v. Italy, Decision of 1 July 2004.

20. Eur. Commission H. R. Application 33129/96, Olivieira v. The Netherlands, Decision of 4 June 2002.

21. Eur. Commission H. R. Applications 25316/94, 25317/94, 25318/94, 25319/94, 25320/94, 25321/94 and 27207/95, Denizci and Others v. Cyprus, Decision of 23 May 2001.