Інститут покарання в кримінальному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАК В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття кримінального покарання

1.2 Ознаки кримінального покарання

РОЗДІЛ 2. МЕТА КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ

2.1 Сутність мети покарання в теорії кримінального права України

2.2 Кара як мета кримінального покарання

2.3 Виправлення засудженого як мета кримінального покарання

2.4 Загальне та спеціальне попередження злочинів як цілі кримінального покарання

РОЗДІЛ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

3.1 Загальна характеристика системи покарань

3.2 Особливості класифікації кримінальних покарань

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Актуальність теми. З проголошенням незалежності в Україні розпочався активний процес творення демократичної, соціальної, правової держави. Процес оновлення торкнувся практично всіх сфер життя українського суспільства. Особливе місце серед проблем, пов'язаних із творенням української держави, посідають проблеми протидії злочинності. Для України вони є вельми актуальними, оскільки упродовж останніх років однією з найбільш небезпечних загроз національній безпеці України є зростання криміналізації суспільства, збільшення росту злочинності у всіх її проявах.

Українська держава та суспільство реалізують свої зусилля у протидії злочинності за двома напрямами:

-- спрямування матеріальних та духовних ресурсів на поліпшення добробуту життя народу, підвищення його інтелектуального потенціалу, що складає передумови для зменшення зростання злочинності;

-- встановлення і застосування кримінально-правових норм для захисту інтересів і прав своїх громадян та суспільства від злочинних посягань.

Упротидіїзлочинностітазапобіганніподальшійкриміналізаціїсуспільства важливу роль відіграє інститут покарання. Формулюючи поняття злочину, встановлюючи коло і зміст злочинного діяння, кримінальне законодавство завжди передбачає покарання за нього. Без кримінального покарання втрачають сенс будь-які кримінально-правові заборони. Воно виступає як правовий наслідок за вчинення злочину. Тому кримінальний закон не тільки визначає, які суспільно небезпечні дії слід відносити до злочинів, а й встановлює міру покарання за кожне із них.

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

Покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Наукова розробка проблем, пов'язаних із ефективністю застосування інституту покарання, має важливе як практичне, так і наукове значення.

В сучасних теоретичних розробках звертається увага на необхідність фундаментальних наукових досліджень проблем кримінального покарання з урахуванням відповідності його змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення прав та інтересів громадянина, суспільства і держави. Ці ідеї набули розвитку у дослідженнях А.І. Долгової, А.С. Михліна, В.М. Когана, С.Б. Бородіна, А.І. Харитонова, М.П. Мелентьєва, В.І. Сельвестрова, В.О. Уткіна, І.В. Шмарова, В.В. Лунєєва, а також українських вчених -- Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова,Н.А. Беляєва, М.Д.Шаргородського, І.А. Близнюка, О.М. Джужи, М.І. Коржанського, О.М. Костенка, В.О. Глушкова, О.І. Коваленка, А.Х. Степанюка, Ю.Л. Титаренка, В.П. Філонова, І.П.Лановенка, В.В.Леоненка, В.В.Скибицького, В.Т.Трубнікова, В.М.Марченка, та інших. Безперечним є той факт, що проблеми, які розглядаються вченими, мають відповідну науково-пізнавальну цінність та науково-прикладне значення, оскільки більшість цих наукових досліджень безпосередньо присвячена аналізу актуальних проблем інституту покарання, де, зокрема, звертається увага на те, що ефективність покарання у цілому сприяє подальшому зміцненню законності та правопорядку в державі та суспільстві.

Проте, незважаючи на значний практичний та науковий інтерес до інституту покарання, визначення його місця у протидії злочинності в сучасній українській юридичній науці та соціальній практиці, залишається ще дуже багато дискусійних питань стосовно зазначеної проблеми, низка питань як теоретичного, так і прикладного характеру інституту покарання потребує свого дослідження. З огляду на це,дослідження правових проблем інституту покарання у контексті проведення правової реформи є вельми актуальною проблемою як для науки, так і для практики.

Теоретичною основою магістерського дослідження інституту покарання в кримінальному праві України є праці таких відомих вчених як Багрій-Шахматова Л.В., Бєляєва H.A., Вечерової Є.М., Демидова Ю.А., Денисової Т.А., Загороднікова М.І., Карпеця І.І., Кириченко В.Ф., Митрофанова І.І., Ноя І.С., Остроумова С.С., Піонтківського А.А., Бажанова М.І., Смирнова В.Г., Сташиса В.В., Тація В.Я., Фролової О.Г., Шаргородського М.Д., Якубовича М.І. та інших.

Нормативною основою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України та інші нормативно-правові акти.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є здійснення комплексного аналізу та визначення особливості інституту покарання в кримінальному праві України, визначення його ролі в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації кримінальної політики української держави. Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі основні завдання:

- аналіз природи та змісту покарання, його еволюції у процесі гуманізації і демократизації каральної політики в умовах розбудови української незалежної, демократичної, соціально-правової держави;

- здійснення наукового аналізу визначення поняття покарання та його характерних ознак у контексті нового КК України;

- визначення сутності мети кримінального покарання, характеристика окремих цілей покарання;

- характеристика системи, основних видів та класифікації кримінальних покарань;

- визначення місця і ролі покарання у системі засобів протидії злочинності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку із застосуванням інституту покарання в кримінальному праві України.

Предметом дослідження є покарання як захід примусу у системі засобів протидії злочинності, визначення його поняття, ознак, мети та системи.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувався певний комплекс загальнонаукових, а також спеціально-наукових методів, які забезпечили об'єктивність відображення предмета дослідження і стали основою всебічного аналізу актуальних проблем інституту покарання. Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити природу та зміст покарання і його еволюцію у процесі демократизації та гуманізації. Історико-правовий метод застосовувався для вивчення природи та змісту покарання і його еволюції у процесі демократизації та гуманізації. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі основних принципів призначення покарання. Метод формальної логіки використовувався як універсальний спосіб аргументації. Метод змістовної юридичної логіки застосовувався для визначення місця і ролі виконання покарання у системі засобів протидії злочинності, а застосування компаративних методів дало змогу здійснити аналіз вітчизняного і міжнародного законодавства та практики застосування інституту покарання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором зроблена спроба розглянути інститут покарання в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації чинного кримінального законодавства.

Практичне значення одержаних результатів. Висунуті та обґрунтовані положення можуть бути використані у процесі вивчення проблем інституту покарання в Україні, а також можуть стати корисними безпосередньо у практичній діяльності органів та інститутів кримінальної юстиції.

Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

В розділі 1 дається визначення поняття покарання, характеризуються його основні ознаки.

В розділі 2 визначається сутність мети кримінального покарання, розкриваються особливості окремих цілей покарання.

В розділі 3 розкривається загальна характеристика системи покарань та з'ясовуються особливості класифікації кримінальних покарань.



РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАК В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття кримінального покарання

кримінальний покарання злочин попередження

Злочин і покарання нерозривно пов'язані між собою. Протягом багатовікової історії людство намагалося відплатити за те зло, яке було заподіяно конкретним злочином. У різних країнах люди наполегливо шукали оптимальний варіант справедливого покарання.

Кримінальне покарання історично обумовлене, існує в класовому, соціально неоднорідному суспільстві як реакція держави на злочин.

У різні історичні періоди кримінальне покарання мало свої особливості. Найважливіший пам'ятник давньоруського права - Руська Правда - допускав застосування кровної помсти, призначення кримінального покарання за чужу провину, в той же час в якості покарання був широко представлений штраф, а тілесні покарання не були відомі.

Відмінною ознакою кримінального покарання за Судебником 1497 р. був загрозливий характер кари. Навіть кваліфікована крадіжка каралася стратою.

У Соборному Уложенні 1649 р. вказувалося: «казнити смертю без усякої пощади», «посадити у в'язницю ..., щоб на те, дивлячись іншим неповадно було вже так делати», «чинити жорстоке покарання, що государ вкаже». В основу кримінального законодавства була покладена ідея відплати рівним злом за заподіяне зло. Призначення покарання за злочини проти життя і здоров'я базувалося на принципі таліона «око за око, зуб за зуб».

Артикул військовий 1715 року встановлював жорстокі кваліфіковані види страти, а також покарання, що спричиняли фізичні страждання. Залякування було однією з найважливіших цілей покарання.

До початку XX століття розуміння покарання як відплати за провину, яку злочинець повинен спокутувати, було традиційним.

У кримінальному ж законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919 року, дія яких згодом була поширена і на територію УРСР. У статті 10 зазначалось, що покарання - «...це ті заходи примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)». У кримінальних кодексах УРСР 1922 року та 1927 року поняття покарання чітко не було визначено, хоча відповідні спроби мали місце. А у частині 1 ст. 22 КК України 1960 року законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Як бачимо, у XX ст. були сформовані підходи до поняття і ознак покарання, що покладені в основу чинного законодавства, в якому ст. 50 КК вперше дає об'ємне поняття покарання та встановлює його ознаки.

Як стверджував Ч. Беккаріа, будь-яке покарання, яке не продиктоване крайньою необхідністю, є актом насилля, а право верховної влади карати за злочин обґрунтоване необхідністю захищати ввірене їй суспільне благо від узурпації його цивільними особами. І чим більше забезпечується священне та непорушне право на безпеку, тим надійніше гарантування свободи громадян з боку держави, тим покарання справедливіше. Слід також погодитись і з Д.Г. Тальбергом, який стверджував, що покарання завжди було показником морального та розумового рівня суспільства. Грубість суспільних поглядів, низький рівень розумового і морального розвитку суспільства, застій думки, пригнічення особистості й особистої волі та взагалі порядок, що панує в державі й суспільстві, породжують жорстоку систему покарань. Це підтверджується всією історією існування покарання в різних країнах та на різних етапах розвитку цих країн.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів чільне місце посідає саме покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яке передбачене в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення, яка спостерігається багато років. На жаль і після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року ця тенденція суттєво не змінилася. Вона дістала відображення як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Достатньо зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них -- на строк до 10--15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% засуджених. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю -- посилення покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чинному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, вона переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманізацію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», роз'яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Ця вимога прямо закріплена в ч. 2 ст. 65 КК. На це орієнтує судову практику і ПВСУ в вищезазначеній постанові. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і має бути реалізовано в діяльності судових органів.

Для точного визначення покарання необхідно встановити, яким принципам воно повинне відповідати, та чи не порушуються ці принципи при законодавчому визначенні покарання. Тому необхідно розглянути, які принципи обов'язково мають ураховуватися. На мою думку, це: законність покарання, справедливість покарання, індивідуалізація покарання, гуманність покарання.

Обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, має здійснюватися тільки на підставі чинного кримінального закону.

Справедливість покарання включає в себе, насамперед, відновлення того стану, який був до вчинення злочину. А якщо неможливо відновити цей стан, то повинна бути здійснена відповідна грошова компенсація. Також справедливим покарання буде тоді, коли воно є раціональним. Раціональність покарання означає, що воно корисне як для злочинця, так і для суспільства в цілому. Тобто, якщо призначається покарання винній особі, то воно повинне впливати на неї з метою подальшого виправлення. До суспільства має повернутися виправлена особа, яка більше не буде вчиняти злочинів, яка налаштована на виконання ресоціалізаційних заходів.

Індивідуалізація покарання полягає в тому, що покарання застосовується до особи, котра визнається винною у вчиненні злочину, із урахуванням усіх обставин його вчинення. Кожний конкретний злочин чи особа, що його вчинила, за обставинами вчинення чи за особистими рисами злочинця має свої індивідуальні особливості. Тому й покарання за нього повинно бути максимально конкретизованим, індивідуалізованим, виходячи із конкретних обставин та враховуючи особу винного. Чим тяжчий злочин і чим більша суспільна небезпека винного, тим тяжчим буде покарання. І навпаки: якщо злочин не є тяжким, якщо особа, котра його вчинила, не становить значної небезпеки, то такому винному покарання пом'якшується, а інколи він звільняється від покарання. Принцип індивідуалізації покарання знайшов відображення у багатьох нормах Кримінального кодексу України і насамперед у ст. 65 КК, де зазначено, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 КК; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Покарання має бути гуманним, тобто таким, що не містить у собі фізичних страждань, приниження людської гідності та позбавлення життя засудженого.

З урахуванням зазначених принципів, законодавцем сформульоване визначення поняття «покарання», яке прямо закріплене в чинному Кримінальному кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Проблема покарання, його поняття, зміст постійно знаходились в центрі уваги вітчизняної науки кримінального права. Стосовно поняття кримінального покарання, змісту, цілей, ознак висловлювались десятки точок зору.

Наприклад, М.Д. Шаргородський писав, що це є захід державного примусу, що застосовується тільки судовою владою до осіб, які вчинили злочин. Покарання виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою, полягає в позбавленні злочинця належних йому благ. Покарання має на меті попередження вчинення нових злочинів з боку осіб, які їх вчинили, та інших нестійких членів суспільства.

Саме таку точку зору визнавала більшість вчених, що покарання за своїм змістом є карою, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, є заходом примусу.

С.І. Демент'єв також вважає що покарання - це кара, тобто умисне заподіяння винному встановлених законом страждань і позбавлень, спеціально розрахованих на те, що він їх буде зазнавати.

М.І. Бажанов вважав, що покарання супроводжується виховними заходами при відбуванні покарання. Але вони не є ознаками покарання. Суттєвою ознакою, що забезпечує мету покарання, є кара.

Огляд кримінально-правової літератури показав, що поняття покарання використовується в різноманітних значеннях: як реакція держави на вчинений злочин; як правовий наслідок вчинення злочину; як спосіб (форма) кримінальної відповідальності; як засіб (інструмент) кримінально-правової боротьби із злочином; як кара (відплата) винному за вчинене; як форма (захід) державного примусу, що застосовується до винного; як біль (позбавлення, страждання), шкода, яка спричиняється на основі судового вироку винному у вчиненні злочину.

Під покаранням розуміють негативну оцінку злочинця і його діяння з боку держави і суспільства, захід державного примусу, що призначається від імені держави до особи, визнаної у встановленому законом порядку винною у вчиненні злочину, полягає в передбачених кримінальним законом позбавленні і обмеженні прав і свобод засудженого.

В своєму дослідженні 1989 року І.Я. Фойницький розглядав покарання як примус, що застосовується до особи, яка вчинила злочин. Даний примус може приймати різноманітні форми фізичного і психічного впливу на особу; погроза застосування здійснює психічний, а виконання - в основному фізичний вплив; але властивість примусу належить кожному покаранню. Примус це певне позбавлення або страждання; тому будь-яке покарання спрямоване проти певного блага, що належить винному. В той же час покарання - це засіб охорони системи правопорядку.

На думку A.A. Арямова, покарання як соціально-правовий феномен можна визначити таким чином - це формально визначений, процедурно обумовлений захід державного примусу, детермінований в процесі своєї реалізації змін свідомості суб'єкта, до якого він застосовується, його поведінка в суспільстві і структурно-функціональний розвиток самого суспільства. Тобто застосування покарання спрямовано на розвиток світогляду покараної особи, її відношення до держави і суспільства, та відношення держави і суспільства до неї (пряма та зворотна залежність). Подібна дихотомія визначення покарання (як кримінально-правового інституту і соціально-правового явища здатна найбільш повно розкрити його природу.

Зміст покарання полягає в тому, що його застосування є карою за вчинений злочин, в порядку обмеження правового статусу людини.

Якщо детально проаналізувати норму Кримінального кодексу України стосовно поняття покарання, то в ч. 1 ст. 50 не міститься слово «кара». Покарання розглядається як захід примусу, що застосовується до особи, яка вчинила злочин, і полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

На думку М.Д. Шаргородського, покарання - це позбавлення злочинця належних йому благ, виражає негативну оцінку особи і його діяння державою. Особі, щодо якої застосовується покарання, неминуче спричиняються певні страждання.

Характеризуючи поняття покарання дане в ч. 1 ст. 50 КК, бачимо, що у визначенні покарання не зазначається, що це є кара за вчинений злочин. Хоча в ч. 2 ст. 50 КК сформульовано, що метою покарання є не тільки кара. Деякі вчені вважають, що «покарання» і «кара» є синонімами. А визначення покарання як заходу державного примусу вказує на ознаки. І.С. Ной визначав покарання як захід примусу, пов'язаний з кримінальною карою.

Точка зору В.К. Дуюнова є категоричною, вчений вказує, що кримінальне покарання за своїм змістом являє собою не примус, а кару. Кара - це засудження, докір винному за вчинене, тобто кримінальне покарання - це зовнішній прояв кари (засудження, докору), одна із форм, в яких кара реалізується. Кара - це сутність, внутрішній зміст кримінального покарання, останнє призначено бути формою карального впливу на винного з метою виправлення засудженого, попередження нових злочинів.

Відомий вчений A.A. Піонтковський зазначав, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, так як за своїм змістом завжди пов'язане з спричиненням засудженому за вироком суду певних страждань. Кара - це необхідна властивість будь-якого покарання.

Дослідження та аналіз поняття покарання, його юридичної природи є важливим, оскільки без нього неможливо усвідомити зміст, спрямованість, мету, попереджувальне та виховне значення.

Як вже зазначалось, покарання є вираженням юридичних (суспільних) відносин, які виникають між державою і злочинцем, тому до кримінально-караних діянь можуть бути віднесені тільки ті діяння, які змінюють або загрожують інтересам держави і суспільства. Тому з метою покарання членів суспільства, кожна держава встановлює в правових актах (кодексах) перелік конкретних діянь, вчинення яких заборонено під загрозою покарання.

При цьому, важливим є вирішення питання співвідношення понять кримінальна відповідальність і кримінальне покарання.

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Від інших видів відповідальності вона відрізняється в першу чергу своїм змістом, тому що встановлюється за вчинення злочину, і, відповідно, передбачається системою норм кримінального права.

Кримінальна відповідальність являє собою обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати заходів державного примусу за кримінальним законом.

Головною формою реалізації кримінальної відповідальності, його змістом є покарання. Однак поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання. Кримінальна відповідальність можлива як із застосуванням покарання, так і без його застосування.

Покарання розглядається як відповідь держави на вчинення злочину і регламентується як кримінально-правовий, специфічний спосіб правового реагування на злочин, тобто є його правовим наслідком.

Відмінність кримінального покарання від інших заходів державного примусу і заходів суспільного впливу визначається за такими критеріями:

За підставами застосування: підставою застосування кримінального покарання є скоєння особою злочину (вчинку, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом), а підставою для застосування інших заходів державного примусу - скоєння адміністративних правопорушень, цивільно-правових деліктів, інших видів правопорушень.

За суб'єктом:застосовують кримінальні покарання і здійснюють правосуддя тільки суди. Адміністративні заходи впливу застосовуються органами державного управління, представниками державної влади, судами, органами окремих громадських організацій.

За процесуальним порядком: призначення кримінального покарання проводиться тільки вироком суду. Інші види санкцій виносяться в порядку цивільно-правового провадження, адміністративного,дисциплінарного і т.і.

За системою і суворістю видів покарання:кримінальне покарання є найбільш суворим видом державного примусу у порівнянні з іншими видами правової відповідальності. Навіть коли вони зовні схожі з іншими мірами державного примусу (накладення штрафу, засудження до виправних робіт, конфіскації) вони відрізняється або більшим розміром, або більшою тривалістю.

Крім того, тільки для системи кримінальних покарань притаманні такі види покарань як позбавлення волі. Система кримінальних покарань відрізняється більшою складністю і різноманітністю.

За правовими наслідками: лише кримінальне покарання породжує у винної особи судимість, що має правове значення при скоєнні нових злочинів, в інших випадках,прямо передбачених законом.

Таким чином, покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Слід зауважити, що зміст покарання, посилення ролі покарання, а також збільшення суворості передбачених прав і свобод засудженого необхідно для того, щоб покарання могло лякати злочинця і вливати на нестійких громадян.

Таким чином, покарання, з одного боку, є мірою державного примусу, що застосовується судом до особи, яка винна у вчиненні злочину, а також у спричиненні засудженому певних позбавлень або обмежень його прав і свобод (кари), а з іншого боку - встановлюється державою в інтересах суспільства для досягнення корисного результату. Так, примус (кара) - це засіб, шляхом якого досягається бажаний результат. Кара, як сутність покарання, входить у його зміст та полягає в конкретному обмеженні прав і свобод засудженого.

Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Чим тяжчий злочин вчиняє особа, тим суворіше і покарання. Характер благ, якими обмежується засуджений у зв'язку із призначенням покарання, різний, і визначається якісною своєрідністю кожного окремого виду покарання.



1.2 Ознаки кримінального покарання

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, і застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз даного визначення дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2 ст. 1 КК України). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Таким чином, зазначений примус застосовується від імені держави. Звичайно, що тільки від імені держави винному призначається покарання. Тобто у разі вчинення злочину проти державних інтересів, покарання винній особі, як правило, застосовується тільки від імені держави. Якщо ідеться про злочини проти особи, власності тощо, покарання застосовується від імені держави та відповідно до фактичної оцінки його потерпілим. Крім того, покарання -- це захід примусу щодо особи, яка вчинила злочин, тому вона повинна понести його незалежно від свого бажання.

На думку ж деяких вчених, погоджуючись в цілому зі змістом, викладеним стосовно характеристики цієї ознаки, вони зауважують, що вона не є найбільш суттєвою або головною ознакою кримінального покарання, оскільки покарання не може бути зведене лише до державного примусу. «Примусити», за тлумачним словником, означає «приневолити, силувати, заставляти». Синонімами цього терміна є «насилля, сила, вплив». Кримінальне покарання, як правило, пов'язане із примусом, але не завжди і не є обов'язковим.

Про право злочинця вимагати до себе покарання як радикального засобу примирення зі своєю свідомою сутністю вели мову ще Платон та Аристотель, а значно пізніше цієї проблеми торкнувся Гегель та інші мислителі. Та й у сучасному світі, здається цілком ймовірним, що людина, яка скоїла злочин, наприклад, під впливом несприятливих обставин, від ревнощів чи помсти, свідомо кається у вчиненому (особливо якщо це пов'язано з учиненням смерті чи іншої шкоди близькій людині), приходить добровільно з повинною та віддає себе в руки правосуддя, бажаючи знайти внутрішній спокій своїм моральним стражданням та спокутувати свою вину, перенести страждання внаслідок вчинення злочину. Тому примус, насильство -- не можуть бути визнаними сутністю кримінального покарання, причому не головна, а другорядна ознака, яка лише вказує на те, яким чином забезпечується реалізація функціональних можливостей покарання. Оскільки мета покарання полягає у тому, щоб кара була реалізована за умов, за яких держава прагне по можливості максимально нейтралізувати елемент суб'єктивно виникаючого людського страждання. Останнє якщо і має місце то на рівні лише атрибутивних внутрішніх особливостей кари, а не її мети як такої. Саме у цьому полягає ідея глобальної справедливості, яка покладена у підґрунтя поняття кари. З прийняттям Конституції України, кримінального законодавства і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше -- це принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким, держава покладає на себе зобов'язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне притягнення до відповідальності, відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 50 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому, дуже важливо, щоб вину особи було доведено без порушення закону, і в жодному разі покарання не застосовувалося до невинної особи. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі на наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 50 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надав йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. В Конституції України (ст. 3) зазначається, що головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, і примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов'язку, природно повинен виходити від нашої держави. За Конституцією України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому передбачає, що права й свободи людини і громадянина захищаються судом, і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де вказується, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Праця засудженого організується з додержанням правил охорони праці і техніки безпеки встановлених трудовим законодавством. Однак чим суворіша міра покарання, тим більше обмежуються права засудженого. Так, окрім основного, суд може призначити додаткові покарання (відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань), які обмежують засудженого у деяких правах. На засудженого до позбавлення волі не поширюються гарантії недоторканності житла і таємниці листування, обмежується право користування коштами, цінностями, деякими предметами побутового вжитку. Ця категорія засуджених не може користуватися правом вільного переміщення по території країни, вибору місця проживання тощо. Ця ознака відтворює і ті положення Конституції України, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, де лише суд визначає індивідуальну ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

На мою думку, ця ознака теж певною мірою зводить поняття кримінального покарання лише до поняття «міри, призначуваної вироком суду», не враховуючи при цьому багатозначності цього поняття. Адже покарання в кримінальному праві -- це і загальне поняття його як правового інституту, і конкретні «види покарань» та «міра покарання», визначена вироком суду, а ряд вчених виділяють ще таке поняття, як «рід покарання». Всі ці бачення кримінального покарання досить важливі, і вони не можуть не враховуватись при визначенні поняття «кримінальне покарання».

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в ньому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Такі обмеження, насамперед, повинні відповідати тяжкості конкретного злочину та передбачати відновлення стану в тому вигляді, у якому він існував на момент вчинення злочину.

Ця ознака ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, беручи її до уваги, слід сказати про ряд обставин. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Кара це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину. І, по-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК України злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності. З даною ознакою тісно пов'язана така ознака кримінального покарання як передбаченість його у кримінальному законі. Саме в санкції статті Особливої частини КК закріплюються вид і розмір покарання за відповідний злочин. І суд не вправі призначити особі, винній у вчиненні злочину, якесь інше покарання, не передбачене КК України. Для відмежування злочинів за їх ступенем тяжкості використовуються суспільна небезпечність злочину та суворість покарання.

Шоста ознака покарання, як було зазначено раніше, виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі тощо.

Ознакою кримінального покарання є і те, що воно застосовується лише до особи, визнаної винною у скоєнні злочину. Зміст цього важливого положення конкретизує вельми принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути притягнута до кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більше того, ця ознака також передбачає, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. І, за Конституцією України, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, та припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.

Зазначені конституційні приписи були покладені в основу ч. 2 ст. 2 КК України та розвинуті у ст. 3, де вказується, що злочинність діяння, а також його карність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за тими чи іншими аналогіями забороняється.

Ще одна характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Судимість -- певний правовий стан, який виникає в зв'язку з засудженням особи за вчинений нею злочин і триває у визначений законом термін, тягнучи при цьому несприятливі для засудженого кримінально-правові та загально-правові наслідки. Відповідно до чинного кримінального законодавства України судимість виникає з моменту вступу обвинувального вироку суду в законну силу і триває до її зняття або погашення. Тобто судимість обмежує права людини лише певний, чітко визначений законодавством строк. Відповідно до ч. 3 ст. 3 КК України кримінально-правові наслідки судимості визначаються тільки КК.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів. Однак, зазначене питання в теорії кримінального права залишається дискусійним, висловлюються різні точки зору щодо того, які саме ознаки притаманні покаранню.

Досліджуючи проблеми, пов'язані з покаранням, відомий вчений Бер звернув увагу на те, що «одне явище зустрічаємо ми у всіх видах покарання, відомих історії і які тільки можна уявити. Покарання є певною формою, свідомо спрямованою на вираження засудження». Професор М.Д. Сергієвський, обґрунтовуючи засудження, осуд як сутність покарання, писав: «Звертаючись до аналізу внутрішньої сторони покарання, ми бачимо, що через всі форми та види покарань в їх історичному розвитку та ускладнення, простежується одна загальна ідея -- в покаранні, незалежно від його форми та змісту, завжди присутнє засудження, осуд злочинного діяння, при тому не простий осуд, а засудження, яке виражається в такій формі, яка якісно і чітко визначає розмір та ступінь засудження, відповідно до тяжкості самого діяння».

Отже, на його думку осуд (засудження) є сутністю всякого покарання, всі інші ознаки, як би вони не виступали на перший план, є несуттєвими, змінними доповненнями. Ми не тільки можемо уявити покарання без таких ознак, а й право знає такий випадок -- це догана в присутності суду. В подальшому М.Д. Сергієвський веде мову про те, що існування правопорядку в суспільстві неможливе без визначення злочинними дій, спрямованих проти нього, та засудження таких дій. Саме в осуді (засудженні) злочину він вбачає основне вираження покарання як явища в соціумі .

Враховуючи сказане, М.Д. Сергієвський дотримувався думки, що визначення кримінального покарання, яке міститься у п. 1 ст. 50 КК України, є за своєю суттю засобом державного примусу (осуду) злочину та особи винної у його вчиненні -- як кару чи міру державного примусу. На його думку, більш точним та повним було б таке визначення кримінального покарання: «Кримінальне покарання -- це форма державного засудження (осуду) особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбачених законом позбавленнях та обмеженнях прав та свобод засудженого, що призначаються за вироком суду відповідно до чинного законодавства».

Детально розглянули поняття покарання, проаналізувавши його ознаки на основі здобутків багатьох науковців із цих проблем, такі автори, як В.М. Орлов та О.В. Старков. Самі ж вони запропонували певний перелік ознак кримінального покарання, яке: 1) є правовим наслідком злочину; 2)характеризується відповідним змістом; 3) має характерну суть; 4) має конкретну форму; 5) має відповідний порядок та умови застосування (призначення й виконання); 6) породжує відповідні наслідки; 7) застосовується для певних соціально корисних цілей: відновлення соціальної справедливості, а також для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Із урахуванням цих ознак зазначені автори під кримінальним покаранням розуміють:

-- правові наслідки злочину, що характеризуються змістом, суттю, формою, порядком та умовами застосування (призначення та виконання) покарання, яке породжує конкретні наслідки та має відповідні соціально корисні цілі: відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів;

-- сукупність установлених законом взаємопов'язаних і взаємодіючих ознак та елементів (склад призначення, виконання (або відбування) кримінального покарання), які характеризують його об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону.

Згідно з наведеним визначенням покарання В.М. Орлов та О.В. Старков пропонують встановлювати склад призначення, виконання кримінального покарання. Із цим важко погодитися, тому що, як зазначають вони самі, об'єктивна сторона призначення покарання передбачається у кримінальному процесуальному законодавстві, а об'єктивна сторона виконання покарання ґрунтується на кримінально-виконавчому законодавстві, тобто це міждисциплінарне розуміння поняття, яке можна розглядати цілком теоретично, а не практично. Тому можна підтримати думку А.Ф. Міцкевича, котрий зазначає, що для з'ясування змісту норм, які визначають кожний вид кримінального покарання та їх застосування на практиці, достатньо простого детального опису на змістовне та формальне. Звичайно, зміст будь-якого виду покарання та правила його виконання повинні бути високоформалізованими, а загальні ознаки кримінального покарання -- сформульованими ясно та вичерпно. Але не є потрібною чітко визначена та формалізована загальна для всіх видів покарання конструкція «склад покарання», аналогічна складу злочину.

У свою чергу, В.А. Ломако виокремлює такі ознаки покарання: 1)визначення покарання як заходу державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання; 2) оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину; 3) застосування покарання лише за вироком суду від імені держави; 4) передбачене законом обмеження прав і свобод засудженого; 5) негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця; 6) особистий характер покарання; 7) будь-яке покарання тягне судимість.

В.Л. Чубарєв пропонує такі ознаки покарання: 1) покарання є заходом примусу; 2) покарання застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 3) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; 4) обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого; 5) покарання викликає у відповідної особи стан, що має назву судимості.