Передумови розвитку лобізму в Україні та його місце в законодавчому процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови розвитку лобізму в Україні та його місце в законодавчому процесі

Для того, щоб оцінити сучасний стан і перспективи вітчизняного лобізму, доцільно дати ретроспективу взаємин зацікавлених груп і державних структур, бізнесу і політики в українських, у тому числі радянських, умовах, визначити, чи є цей феномен абсолютно новим для України, чи у цього явища все ж таки є якісь вітчизняні корені й особливості.

Іноді в літературі зустрічається точка зору, що лобізм в Україні ще тільки формується. Таке уявлення є досить суперечливим. Воно викликано тим, що лобізм трактується лише як офіційна професійна діяльність. Це, безумовно, важлива, але не вирішальна ознака. Головне в лобізмі - представництво по відстоюванню окремих інтересів в органах державної влади. Відповідно, такий вид лобізму існував і в СРСР, коли інтереси регіону, колгоспу, заводу тощо відстоювали в Держпланах депутати Верховних Рад СРСР і республік. Існував і особливий феномен лобізму - "зірковий", коли як лобісти виступали Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, орденоносці [1, с. 164].

У цілому, можна вважати, що вітчизняний лобізм веде свій початок від постсталінського СРСР, коли в результаті відомого режиму "розслаблення" групи інтересів, що знаходяться в зародковому стані, стали досить швидко набирати вагу і значною мірою впливати на розвиток економіки і суспільства в цілому. При цьому специфіка лобізму визначалася двома головними факторами, а саме: характером самих зацікавлених груп та особливостями політичної системи, в якій їм приходилося діяти.

При Брежнєві склалася досить складна і збалансована система керування, що містила в собі галузеві вертикалі й регіональну систему. Так, основну роль в координації промислових підприємств відігравали галузеві міністерства. Зокрема, Мінавтопром керував підприємствами автомобільної промисловості, Мінсредмаш курирував атомну галузь, Мінобщемаш - ракетно-космічну, Міннефтепром - нафтову тощо. Керівництва міністерств відстоювали інтереси своїх галузей у ЦК КПРС, Раді Міністрів, а також у Держплані та Госснабі [2, с. 27].

Істотну роль у питаннях лобіювання інтересів окремих галузей відігравали також регіональні керівники - секретарі обкомів КПРС. Наприклад, Свердловський, Челябінський обкоми традиційно захищали інтереси металургії, а Краснодарський і Ставропольський обкоми займалися проблемами сільського господарства. Політичні пріоритети (розвиток авіації, космічної, атомної, автомобільної промисловості тощо) у розвитку галузей установлював ЦК КПРС, але вплив галузевих лобістів був дуже великим [5, с. 47].

При цьому потреби визначення загальнодержавних цілей і розподілу пріоритетів мимоволі підштовхнули систему до створення досить могутніх лобістських структур як в уряді, так і в самому ЦК Політбюро. Ранг і вага різних посад утворювали власну ієрархію, сховану від непосвячених завісою таємності, часто просто надуманою.

В умовах планового розподілу всього лобізм міністерств і відомств полягав у постійній боротьбі за ресурси і засоби, а також за першочерговість насичення - ресурсами і засобами прийнятих рішень, виконання встановлених іншим міністерствам і відомствам планових завдань, пов'язаних з їхніми інтересами. Усе це прекрасно видно на прикладі капітального будівництва. Саме в ньому, як у дзеркалі, відбивався весь механізм лобіювання. Якщо говорити коротко, механізм функціонував так.

У зв'язку з обмеженістю ресурсів під плани будівництва (усі питання нарощування потужностей зважувалися тільки новим будівництвом) необхідно було пробити початок будівництва об'єкта. Міністерства і відомства щорічно вирішували подібні завдання в непримиренній і досить потужній боротьбі, де застосовувалися будь-які методи: зменшення кошторисної вартості об'єкта, виділення пускових ліній і комплексів, завищення проектних потужностей, підміна проектної документації.

Важливе місце в СРСР приділялося регіональному (територіальному лобізму). І це невипадково, тому що в цілому політичне керування будувалося в СРСР по територіальній ознаці (республіканські, обласні, районні одиниці керування). Місця першості займали Москва, Ленінград, а їх значення визначалося наявністю тих чи інших виробничих підприємств і їхньої питомої ваги в економіці країни. Особливе місце займали Крим, Краснодарський і Ставропольський краї. Це було пов'язано з тим, що саме в цих місцях концентрувалися місця відпочинку партійної і радянської еліти, а керівники цих областей мали хоча б раз у рік прямий доступ до влади, що вирішує власні питання, обходячи сформовані правила. Досить сказати, що м. Сочі мало окремий рядок у Держплані СРСР.

На обласному рівні також складалася своя лобістська структура, виходячи з пріоритетності тих чи інших підприємств і організацій. На відміну від верхніх ешелонів, значне місце в ній займала система місцевих кланів і земляцтв, що просувала своїх людей на ключові посади, утворюючи місцеву "еліту". Місцева "еліта" виступала як лобістське утворення міста чи області.

Утворення регіональних (місцевих) угруповань у республіках сприяла посиленню диференціації КПРС і по національній ознаці. Регіоналізація й особливо націоналізація КПРС з'явилися в наслідок одного із факторів розвалу Союзу РСР і приходу до влади у більшості нових незалежних держав колишніх партійних лідерів, але вже не як партійних секретарів, а як лідерів національних рухів і кланів.

Регіональні лобі були могутніми, але не основними. Регіональні лобісти володіли і володіють серйозним конкурентом - галузевими лобістами. Поряд з територіальною диференціацією, дуже відчутною, була й галузева диференціація.

Сфера конкретного виробництва була більш вільною від ідеології, ніж соціальна. Партком на заводі відігравав усе ж таки меншу роль, ніж директор і адміністрація, у той час як за межами підприємства основним суб'єктом влади був райком (обком) компартії, а не Ради народних депутатів чи виконкоми, тобто галузевий принцип вираження інтересів населення - не як груп громадян, а як трудових колективів - було основним. Хоча мову, зрозуміло, варто вести не про трудові колективи, а точніше про колективних вузькогрупових розпорядників власності: адміністраціях підприємств, керівниках управлінь, головкомів, міністерств.

Міністерства і відомства зосереджували у своїх руках усе більше і більше повноважень і можливостей за розпорядженням державними ресурсами, здійснюючи паралельно чи навіть перехоплюючи в органах КПРС функцію основного об'єкта тиску з боку лобістів.

Можна сказати, що починаючи з 70 - 80-х рр. лобіювання в СРСР здійснювалося усе більше за галузевим принципом. Ведучими "групами тиску" були різного роду галузеві і міжгалузеві об'єднання підприємств, що сформувалися на базі монополії ВПК, машинобудівного комплексу, нафтогазової, атомної й автомобільної промисловості.

Основними каналами лобіювання їхніх інтересів були міністерства й відомства, Держплан і Держснаб плюс усі ті ж комітети КПРС: тюменські секретарі лобіювали інтереси нафтовиків і газовиків, свердловські - машинобудівників, донецькі і кемеровські - шахтарів, краснодарські і ставропольські - агропромислового комплексу. Зрозуміло, ступінь впливу цих та інших кланів, багато в чому залежала від політичних пріоритетів, установлюваних КПРС (індустріалізація, розвиток авіаційної і космічної промисловості тощо).

Назвати існуючи в СРСР способи і канали лобіювання гласними і легітимними не можна. Вони були відвертими, але не відкритими. Проте, деякі гласні канали лобіювання були. Наприклад, колегії міністерств - специфічні органи, не характерні для держав з ринковою економікою. До складу колегії поряд з керівниками міністерств входили і директора найбільших підприємств, науково дослідних інститутів і конструкторських бюро. Колегії поєднали в собі функції керування (прийняття рішень), забезпечення "зворотного зв'язку", експертизи, але, насамперед внутрішньогалузевого лобіювання інтересів, представлених у колегіях установ і підприємств.

Здійснювали лобіювання також земляцькі угруповання в апараті КПРС, у виконавчих органах і в індивідуальному режимі через агентів "тиску". Самих лобістів називали "штовкачами". У країні склався досить численний шар штовхачів-постачальників, штовхачів-розподільників і штовхачів-діставав. В умовах відсутності ринку і панування розподілу штовкачество було дуже поширеним родом занять, можна сказати професією. Радянська система була досить ефективною з погляду лобіювання і задоволення інтересів галузевих "груп тиску". Пріоритетні галузі процвітали, у той час як непріоритетні галузі і підприємства, групи громадян, суспільні об'єднання, преса не мали доступу до структур влади, не були значущими суб'єктами тиску і впливу.

Усе це викликало занепад, стагнацію, кризу. Система залишалася власне кажучи тією же, що і при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після Сталіна реформи. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною, відносилася до тіньової економіки, офіційно не визнавалася, якою корисною вона не була. Той, хто "добре" працював, у кращому випадку одержував "премії", що у той же час усе менше залежали від реальних результатів, індивідуальних чи колективних.

Загальнодержавні рішення приймалися в інтересах галузевих кланів, деякі з них (ті, що керують закупівлею зерна за рубежем, виробництвом і продажем бавовни, експортом нафти, окремих видів озброєнь і дорогоцінних металів) були фактично непідконтрольними навіть Політбюро. Країна перебувала під владою монополій, що усе більше узурпували владу власність. Свого часу, спроба М. Хрущева поставити галузеві клани, що зародилися, під контроль КПРС, увівши галузеві парткоми, раднархози, провалилися.

Уся ця складна і досить збалансована система була ідеально налагоджена і доведена до повної досконалості за роки так називаного "застою", увійшла в перебудову, зовсім не уявляючи можливих для себе наслідків.

Сама ідея перебудови більшістю лобістських структур сприймалася цілком позитивно, з надіями на послаблення контролю зверху і збереження контролю над організаціями нижчого підпорядкування, на одержання волі для перерозподілу прибутку, узаконювання доходів (у тому числі й тіньових).

Враховуючи, що системи оподатковування як такої не існувало, а прибуток просто забирався в бюджет по диференційованих нормах (іноді до 95 % прибутку), то надія на госпрозрахунок давали надію на появу нових можливостей практично усім.

"Перебудова", покликана скинути прогнилу надбудову органів КПРС і визволити енергію вихідних на світові ринки радянських монополій - прообразів транснаціональних корпорацій (тепер уже точно транснаціональних), виявилася не те щоб до речі, вона багато в чому відбулася саме в силу того, що почали збагачуватися прагматики, які контролювали владу, вирішили звільнитися від впливу і влади КПРС. Звичайно, інтереси (особливо економіко-збутові) угруповань у процесі їхнього формування й особливо функціонування і розвитку є визначальними, але не єдиним структуроутворюючим фактором. На організацію "груп інтересів" впливають також і інші фактори: національні традиції, культурно-професійні стереотипи, інші розуміння, політичні орієнтації, різного роду духовно-психологічні фактори.

Існуючі "групи інтересів" до початку "перебудови" уже фактично підім'яли під себе партійні організації й в основному вже інтегрували в себе велику частину партійних лідерів і керівників КДБ. До цього часу угруповання фактично безконтрольно (трохи заважали окремі "ідейні" партійні лідери й органи) розпоряджалися всіма ресурсами на всій території СРСР. Однак ці угруповання не були єдиними, вони тільки вступали в боротьбу один з одним за владу і вплив, тому не могли діяти узгоджено. Розрізненість їхніх дій привела до того, що політичний простір був зруйнований, розрізано на шматки, удержати в цих умовах єдність Союзу СРСР було неможливе. Нові владні угруповання не могли перешкодити процесу руйнування СРСР, так їм було і не до цього: потрібно було встигнути у жорстокій конкурентній боротьбі захопити побільше власності.

Скасування КПРС означало, насамперед, вивільнення "груп інтересів, що існували," з-під нехай уже слабкої, але ще опіки партійних органів. На думку В. Лепьохіна, галузеві і регіональні угруповання без особливого жалю розсталися з "комуністичною" оболонкою, хоча деякі, найменш щасливі і мають незатребуваний потенціал, шкодують, що зі скасуванням КПРС вони позбавилися "приводних ременів" [3, с. 21].

Зі сказаного випливає, що лобізм за радянських часів існував, але в дуже специфічних формах. Специфіка радянського лобізму обумовлена, насамперед, ідеологізацією суспільства, своєрідністю соціальної структури, способів і каналів артикуляції групових і корпоративних інтересів різних соціальних об'єктів. Радянське суспільство в силу зрівняльності, що панувала в ньому, було слабко структуроване по вертикалі, тобто в соціальному плані, що з лишком компенсувалося горизонтальною - територіально-галузевою - диференціацією, що повною мірою є присутнім і навіть одержує усе більший розвиток сьогодні. Прикладом є різкі розбіжності в доходах населення, податкових пільгах тощо. Для регіонів-донорів і регіонів-реципієнтів обумовлюють потребу суб'єктів у лобістській діяльності для відстоювання своїх інтересів.

У силу розмитості, деформованості соціальної структури, а також міфологічності (ідеологічності) масової свідомості соціальні групи, що складно було вичленувати в гомогенній (однорідній) масі радянських працівників, не були структуровані, політично самовизначенні. У цьому зв'язку їх навряд чи можна було назвати соціальними суб'єктами.

Тобто лобізм як соціальна ініціатива, як представлення інтересів громадян та їхніх об'єднань у структурах влади СРСР був відсутній чи існував у зародковому, деформованому вигляді - у вигляді багатоступінчастого, опосередкованого (через КПРС) лобіювання ситуативних, не базових інтересів окремих груп населення. За словами Л. Ільїчевої "...специфіка радянської системи полягала в тому, що, внаслідок концентрації значущих владних повноважень у руках відомств, існувало вузьке коло учасників лобіювання, що складаються з усіляких "доставал", "товкачей", а також з керівників підприємств ("червоних директорів"). І з припиненням існування Радянського Союзу старі групи вийшли на нові рубежі" [7, с. 185].

Після ліквідації КПРС "групи інтересів" стали повновладними і монопольними розпорядниками (а в умовах форсованої приватизації і реальних власників) колосальних по своїх масштабах ресурсів. У цей час лобіювання стає сугубо індивідуально-груповим і набуває часом кримінальний характер. Простору для діяльності було достатньо, і місця на новопроголошеному ринку вистачало усім. Ставши хазяїнами України й інших незалежних держав СРСР, а також основними суб'єктами влади на пострадянському просторі, ці угруповання дотепер не мають ні серйозної політичної опозиції, ні серйозних економічних конкурентів у жодному з регіонів і в жодній із галузей. Якщо не вважати, звичайно, що проникають у вітчизняну економіку могутні закордонні корпорації.

Трансформація політичної системи, що почалася в процесі "перебудови", привела до різкої зміни в структурах і системах впливу на владу. До початку "перебудови" (1985 р.) в українській системі представництва інтересів в основному склалася взаємна конкуренція основних угруповань, на той період пов'язаних з виробництвом, обігом і банківською сферою. У самому підприємницькому русі на період початку "перебудови" сформувалися такі ведучі соціальні групи тиску: "тіньовики"; незалежні підприємці, що почали свою діяльність без первісного капіталу; партійна номенклатура; директора державних підприємств - учасники процесу акціонування і приватизації.

Специфіка такої структури підприємницького шару і значний вплив директорату держпідприємств задавали й мотиви проблем, що хвилюють підприємницьке середовище, що спаювала свої ряди в могутні лобістські структури, узагальнювала свої інтереси у вигляді суспільних об'єднань.

Починаючи з 1987 р., з моменту прийняття Закону СРСР "Про державні підприємства" і "Про корпорації в СРСР", розпорядження доходами від виробників продукції переходить усе більше в руки незалежних тепер від держави керівників підприємств і частково трудових колективів, оскільки господарські керівники одержали право підприємницької ініціативи, тобто право реалізовувати частину своєї продукції по договірних (вільних) цінах і самостійно витрачати виручені кошти. Від них уже головним чином залежав обіг і нагромадження капіталу.

У перехідний період стара система особистих зв'язків зберігається і навіть розвивається, оскільки без цього керівникам підприємств усіх видів бізнесу-діяльності неможливо йти на підприємницький ризик. І сьогодні левина частка лобістської діяльності ділових кіл відіграє саме в рамках неформальних зв'язків, "вільних" від інституціональних і процедурних обмежень.

Технологія трансформації державної власності в приватну чи групову здійснювалася у більшості випадків за такою схемою: середні й дрібні підприємства перетворювалися на кооператив і викуповувалися по дуже низькій - у ряді випадків "бросовій" - ціні у держави трудовим колективом. Далі такий кооператив перереєструвався на акціонерне товариство, засновниками якого ставали, як правило, саме підприємство, який-небудь із комерційних банків, можливо, інвестиційна фірма, адміністрація району, міста, республіки, а також ряд підприємств-партнерів (найчастіше по технологічному ланцюжку).

Потім таке акціонерне товариство реорганізовувалося, у результаті чого відбувався обмін кооперативних паїв працівників на привілейовані акції (без права голосу, але з правом одержання дивідендів), а керівництво акціонерного товариства зосереджувало у своїх руках контрольний пакет акцій, що, як правило, знаменувало завершення етапу фактичного переводу державної власності в групову. Перспектива - у період очікуваної грошової чи приватизації серії банкрутств - покупка такого підприємства де-юре і правове оформлення цієї власності або як свого приватного підприємства, або як змішаного.

Таким чином, величезні грошові маси із держсектора економіки вже перейшли в приватні руки, що супроводжувалося також масовим відтоком із держсектора людського капіталу, тобто насамперед фахівців і кваліфікованих робітників, спокушених більш високим рівнем оплати праці в приватному секторі. Формувалася нова система інтересів і способи їхнього лобіювання в різних органах державної влади. Чекова приватизація держмайна значною мірою сприяла завершенню нового оформлення державного капіталу і його відтоку з виробництва, оскільки і керівництво колишніх держпідприємств, і трудові колективи, і нові співвласники заводів і фабрик прагнули найчастіше перетворити всі доходи підприємств, насамперед в особисті доходи, а не направляти їх на розвиток виробництва.

Проблемою нових економічних структур на думку А. Блінова, було побоювання реставрації старого ладу, тому формування нових лобістських структур, союзів і асоціацій промисловців відбувалося по ознаці форм власності скоріше по політичних, ніж економічних ознаках" [12, c. 59].

Хоча ліберальна економічна ідеологія будується на принципі невтручання держави в економічний процес, ніде у світі бізнес, а тим більше великий бізнес, не існує поза політикою, без зв'язку з нею. Будь-яке політичне рішення не може не торкатися його інтересів. Одночасно будь-яке важливе великомасштабне рішення у сфері бізнесу відбивається на реальній ситуації в економіці країни і на її міжнародних зв'язках. Як говориться, "політику диктує найсильніший" [12, с. 7].

Тому політична й економічна сфери є постійно взаємозалежними. В Україні формальні інститути узгодження інтересів знаходяться в процесі хисткого становлення. Отже, в нашій країні більшу, ніж у багатьох інших країнах, роль відіграють не формальні, а часто просто тіньові зв'язки.

Групи великої і середньої економічної ланки, що сформувалися в перебудовочні і перехідні часи, не тільки залишилися в цілості і схоронності, але і велика їхня частина багаторазово підсилилася за допомогою, по-перше, вибудовування більш твердих управлінських відносин усередині своїх структур, по-друге, різкого розвитку фінансової сфери і появи нових товарів, насамперед грошей і нерухомості, перерозподіляються успішно між галузевими угрупованнями, по-третє, переходу на новий, вільний режим роботи (звільнення від ідеологічних завдань, від виробництва номенклатурної продукції тощо).

Сьогодні суспільна трансформація не є динамічною, послідовною, прогресуючою, органічно взаємозв'язаною з усіма сферами суспільного життя, що мало би прискорити соціально-економічні та політичні перетворення, забезпечити стабільний економічний і політичний розвиток країни, оптимізувати відносини між державою і суспільством [18, с. 8].

На жаль, в контексті глобальних трансформацій та недорозвиненості господарських відносин, український лобізм набуває переважно стихійного, невпорядкованого характеру. Частіше він зводиться до безпрецедентного тиску на Верховну та місцеві ради, Кабінет Міністрів, місцеві адміністрації з боку "уповноважених " підприємцями керівників різного рангу. В процесі такого лобіювання використовується цілий арсенал недозволених методів: підкуп чиновників, погрози, шантаж, інформаційна ізоляція тощо. Це, у свою чергу, породжує розвиток і нових, і старих соціальних хвороб, які паралізують подальший розвиток економіки: хабарництво, корупцію, кругову поруку, чиновницьке вседозвілля [9, с. 69].

Дійсно, Україна, унаслідок суперечливих процесів, що відбуваються в економіці, соціальній сфері, ідеології і політиці, переживає лихоліття. "Переломні етапи розвитку суспільства завжди супроводжуються негативними явищами" [13, с. 155].

Україна - країна величезних матеріальних можливостей, в якій сьогодні відбувається найбільший в історії розпродаж, тому жодна з економічних структур, що сформувалися, не хоче уступати свої позиції в процесі роздягнув "пирога" і усе більше прагнуть стати учасником політичного процесу, для того, щоб легше було закріпити "відвойовані рубежі" на законодавчому рівні.

Таким чином, в умовах трансформації системи і розмежування економічних інтересів різних шарів і груп підприємців в Україні, сучасний лобізм більшою мірою політизується і стає одним із важливих каналів досягнення поставлених цілей.

Оскільки у своїй основі лобізм пов'язаний з відносинами власності, то в процесі наростання боротьби за її перерозподіл роль лобізму усе більше зростає. Нині вітчизняні підприємці вважають пріоритетним напрямком своєї діяльності в сфері відносин з державою підготовку власних чи законопроектів проштовхування вигідних для них існуючих законопроектів і ведуть боротьбу за їхнє прийняття, домагаючись тим самим одержання правових переваг.

Правові переваги - це не тільки додаткові (особливі) права, але й звільнення від деяких установлених законом обов'язків, що містяться в нормативних актах, прийнятих компетентними органами у встановленому законом порядку [11, с.26].

Коло інтересів, які лобіюються в Україні нічим не відрізняється від інтересів, які лобіюються за кордоном. Найбільш часто законопроектами, що лобіюються є:

- про особливості приватизації окремих підприємств;

- про реформування окремих галузей;

- різного роду пільги, що надаються для окремих територій, підприємств, комерційних структур тощо;

- системи , що стосуються оподатковування та земельних відносин;

- кредитні відносини, що торкаються інвестиційної діяльності, а також механізми вкладення і вивозу з країни приватного капіталу [13, с. 8].

Таким чином, основною відмінністю і найважливішою рисою вітчизняного лобізму є його відверта політизація.

По-перше, ряд великих підприємців стали публічними політиками державного масштабу, для того, щоб за посередництвом свого політичного впливу усталити економічні позиції. Представники великого бізнесу воліють особисто лобіювати свої інтереси у вищому законодавчому органі. Тому часто трапляється, що український лобіст поєднує в одній особі замовника і виконавця. Типовий приклад такого "ходження" підприємців у політику - П.Порошенко, О.Турчинов, И. Бакай, О. Зінченко, Б.Губський, А.Кінах, І.Шаров.

По-друге, посилення підприємницької складової у багатьох політичних партіях, а також приклади, коли політична партія виступає лобістом певною соціальної групи ("Регіони України", "Трудова Україна", СДПУ (о) "Солідарність", "Батьківщина", УНР, КПУ), тобто за окремими депутатськими фракціями закріпилася стійка репутація представників окремих корпоративних інтересів. Так, інтереси й пріоритети лобістської діяльності можна розподілити так: "Регіони України" - ПЕК, металургійна галузь, приватизація стратегічних підприємств, розподіл бюджету, податкова політика, інтереси регіональних еліт; "Трудова Україна" - нафтогазова галузь, регіональна і бюджетна політика, податкова політика, соціальна політика, зв'язок і телекомунікації, приватизація; СДПУ (о) - ринок нафтопродуктів, електроенергії, приватизація, регулювання ЗМІ; "Солідарність" - інтереси профспілок, соціальний захист "силовиків" і військовослужбовців, бюджетна політика; "Батьківщина" - нафтогазова галузь, електроенергетика, бюджетна політика; УНР - фінанси і банківська діяльність, ПЕК; КПУ - соціальний захист, інтереси "бюджетників-пільговіків").

У сьогоднішній ситуації загострення конкурентної боротьби, серйозні успіхи для найбільших фінансових структур неможливі без надійного політичного прикриття. Таким чином, у парламенті представлені всі могутні підприємницькі структури і компанії України, серед яких у першу чергу виділяються нафтогазове лобі: АТ "Укрнафтопром", ТОВ "Укргазсервіс", концерн "Нафтоенерго", ВАТ "Укрнафта", "Укргазпром", АТЗТ "Інтергаз", АТЗТ "Національна газова компанія"; промислове: ВАТ "Концерн"Стірол", ВАТ "Дружковський машинобудівний завод", промислово-інвестиційна група "Росукр", АТ "Уктелеком", ВАТ "Азовсталь", ВАТ "Металургійний комбінат ім.Ілліча", НПК"Галичина", ВАТ "ПівденнийГЗК", "ПолтавськийГЗК", ВАТ "Львівенерго", ЗАТ "Оболонь" та ін.

Бізнес-структури представлені в парламенті у такий спосіб: ФПК"ЕЭСУ", концерн "Укррос метал", виробничо-фінансова компанія "Райз", концерн "Співдружність", концерн "Славутич", "Український промислово-інвестиційний концерн", АТ "Футбольний клуб "Динамо-Київ", АТ "Видавництво"Бліц-Інформ" та ін.

Банкіри також мають своїх представників у парламенті, керівників банків: "Зевс", "Аваль", "Перший український міжнародний банк", "Градобанк".

"Похід" бізнесменів у політику показав позитивне зростання політичної свідомості представників бізнесу, а прийняття нової виборчої системи стимулювало ці процеси. Ділові кола засвідчили здатність до політизації, організованості і консолідації в межах політичних структур - партій і парламенту.

Однак негативною тенденцією був каталіз за допомогою виборів і нової виборчої системи політичного оформлення кланів, що придбали нову якість у своєму розвитку.

Варто звернути увагу на причини переміщення підприємців у парламент. Це - тверда політика нинішньої влади стосовно кола осіб, що знаходяться в тому чи іншому становищі в опозиції. Високі податки, непередбаченість і примхливість кадрових переміщень у вищих ешелонах влади, корумпованість, економічні і політичні переслідування підприємницьких структур змушували найбільш далекоглядних бізнесменів іти в політичні структури і шукати захисту в стінах парламенту.

Якщо схематично відстежити представництво бізнесу в політиці, то це виглядатиме так:

1) людина з органів влади переходить у бізнес-структури;

2) із бізнес-структур переходить в органи влади;

3) людина чи група осіб, займаючи відповідальні посади в уряді чи підприємницьких структурах, перебувають в одному з об'єднань (клубі, благодійному фонді);

4) фінансування політичних партій;

5) фінансовані ЗМІ;

6) фінансування аналітичних центрів і РR-структур.

Сьогодні в Україні існує кілька десятків могутніх у політичному і фінансовому сенсі груп, основним методом впливу яких є метод "двері, що крутяться," - коли чиновники, як говорилося вище, ідуть у відставку, очолюють фінансово-промислові групи, займаються лобіюванням, а потім знову повертаються в політику [5, с. 20]. Саме ці групи концентрують у своїх руках контроль над тією чи іншою частиною економіки й політичної системи.

Офіційно лобістських фірм, тобто зареєстрованих у якості таких, і ще немає, але не виключено, що вони з'являться (легалізуються), як тільки буде прийнятий відповідний закон. Поки що як лобістські фірми виступають різного роду фонди і служби "пабликрилейшнз" по розвитку суспільних зв'язків, асоціації промисловців і підприємців, торгові асоціації, сільськогосподарські групи, профспілки, а також адвокатські контори і юридичні консультації. До найбільш активних, на думку фахівців, можна віднести: торгово-фінансові і промислові об'єднання, асоціацію українських банків, аграрні союзи, а також ПЕК [6, с. 11].

Таким чином, організатори нового об'єднання недвозначно заявили, що вони орієнтовані, насамперед, на чисто політичне лобіювання, що принесе їм комерційний результат.

Між впливовими групами постійно йде боротьба, у якій "виживають лише ті, хто знаходить реальні важелі відстоювання своїх інтересів перед державою " [7, с. 59].

Перешкодою для зайняття дрібних, малозначущих чи маловпливових груп лобістською діяльністю обумовлено, насамперед, складністю законодавчого процесу.

Нагадаємо, що об'єктами лобістської діяльності є законодавчі і виконавчі органи влади. До них належать:

- Верховна Рада України;

- Президент України;

- Кабінет Міністрів;

- Національний банк;

- Народні депутати;

- Верховна Рада Республіки Крим;

- Рада Міністрів Республіки Крим;

- Органи місцевого самоврядування;

- Депутати місцевих органів влади, посадові особи означуваних органів і Секретаріату Президента України.

Виходячи із цього, можна розглянути декілька запропонованих "класичних" варіантів просування законопроектів через ті чи інші органи влади [133, с.15].

Досвідчені лобісти знають, що законопроект, який не має серйозної підтримки в парламенті, буде переборювати відстань від внесення його у Верховну Раду до розгляду на пленарному засіданні депутатами протягом декількох років. Один із варіантів оптимізації схеми - довірити керівництво бізнесом партнерам, а самому стати народним депутатом. Цей алгоритм має ряд недоліків.

По-перше, для того, щоб успішно лобіювати інтереси свого бізнесу у парламенті, необхідно бути не просто депутатом, а впливовим народним депутатом. Тобто перебувати в керівництві однієї з парламентських фракцій чи постійних комітетів. Зробити це - стати професійним політиком - протягом першого терміну перебування в парламенті вдається одиницям, що прийшли з бізнесу у велику політику. Отже, шанси на успіх малі і все одно необхідно буде звернутися до більш впливових колег-депутатів.

Більш проста стратегія - відмовитися від сполучення заняттям бізнесом з політикою, і відразу звернутися, до впливового і досвідченого депутата з пропозицією внести до законопроекту виправлення, який інтересує і самостійно заплатити йому за зроблену послугу.

Можливий і третій спосіб - звернутися по допомогу у профільну (лобістську) організацію, співробітництво з якою дозволить скоротити не тільки час проходження документа, що цікавить через парламент, але й пов'язані із цим витрати приблизно на 2/3. Ефективність роботи з парламентом через лобістські профільні організації визначається в першу чергу наявністю у Верховній Раді "своїх" впливових депутатів.

Таким чином, відсутність закону про лобістську діяльність у сучасних умовах знижує можливість суспільства контролювати лобізм, усувати його негативні сторони.

Література

лобізм законотворчий корумпований влада

1. Диденко Н.Г., Селиванов В.Н. Право и свобода // Правоведение. - 2001. - № 3. - С.4-27.

2. Варданянц Г.К. К вопросу о социальной форме правового регулирования // Вестник Московского ун-та. - Сер.18. Социология и политология. - 2007. - № 1. - С. 51-66.

3. Семенюта Н.Н. Право - социальнонеобходимый ограничитель свободы // Право и политика. - № 2. - 2003. - С. 4-14.

4. Одинцова Е.А. Цели правового регулирования лоббизма на современном этапе развития общества // Сучасні наукові дослідження - 2006 : Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. Т. 3. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. - С. 12-15.

5. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст. 491.

6. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст. 266.

7. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 25 березня 2004 р. № 1665-ІV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 27-28. - Ст. 366.

8. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 р. № 2790 - ХІ // Відомості Верховної Ради Україна. - 1993. - № 3. - Ст. 17.

9. Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства, свободы и справедливости // Социс. - 2001. - № 12. - С.3-15.

10. Малько А.В. Правовые средства: вопросыт еории и практики // Журнал российского права. - 1998. - № 8. - С. 66-77.

11. Малько А.В. Стимулы и органичения в праве // Правоведение. - 1998. - № 4. - С. 134-147.

12. Малько А. Правовые стимулы и ограничения: двоичность информации как метод анализа // Общественные науки и современность. - 1994. - № 5. - С. 67-76.

13. Паклин Н. Кодекс чести комиссаров // Российская газета. - 1999. - С. 7.

14. Семенова Р.У. Соотношение политики и морали в русле дискуссионного поля современной политической науки // Вестник Московского ун-та. - Сер.18. - 2005. - № 3. - С. 87-99.

15. Розробка державної політики. Аналітичні записки - К.: Вид-во "К.І.С.", 2002. - 320 с.

16. Овсянкіна Л. Моральні цінності як складова діяльності суб'єктів ринку // Гуманітарні науки і сучасність: Зб. наук. праць. - К.: Київ. держ. торг.-екон. ун-т., 1999. - 231 с.

Размещено на Allbest.ru