Джерела права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему:

«Джерела права»

Вступ

Актуальність даної теми є досить суттєвою для майбутніх юристів, адже вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття «права», «джерела права», видів джерел (форм) права. А також акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України. Цим самим, матеріал даної курсової, є досить корисним для кожного громадянина України.

Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський історик Тіт Лівія назвав закони XII таблиць джерелом усього особистого і приватного права. Для позначення форм вираження правових норм доцільно використовувати термін «джерело норм права», тоді «джерелом права» можна позначати соціальні умови і передумови права, а «юридичним джерелом» (Р.О. Халфін) - правотворче рішення компетентного органу про прийняття, зміну або скасування нормативного правового акту, правових норм.

Важлива функція покладена на плечі суспільства - регулювання відносин між людьми, охорона і захист цих відносин. Це завдання воно здійснює за допомогою соціальних норм, у системі яких право посідає провідне місце. Тому право в юридичній науці розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави.

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Частина ж перша статті 8 Основного закону нашої держави проголошує: «В Україні визначається і діє принцип верховенства права».

Термін «право» вживається в процесі спілкування людей годі нерідко, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово «право» означає можливості, які має соціальний суб'єкт, сукупність особливих правил соціальної поведінки загального характеру, відповідність форм явища, його сутності тощо.

Залежно від сфери знань, в яких використовується оцей термін, виділяють його філософські, соціальні, психологічні тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов'язані з особливостями предмету наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає тільки певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки. Тому лише аналіз всіх визначень права здатний відобразити його характеристики, як цілісного суспільного явища.

Однак такий аналіз не буде повноцінним без дослідження джерел, або, як ще нерідко їх називають у правовій науці, форм права. Саме джерела права і є центром уваги нашої курсової роботи. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права, - безперечно одні з найважливіших моментів у правовому світогляді, правовій культурі громадянина України, і які неодмінно мусять бути охоплені даною роботою.

Викладене свідчить про актуальність обраної теми наукового дослідження, пояснює вибір її структури, змісту, а також наукового матеріалу, який використовується під час написання роботи.

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб виявити загальні закономірності, та особливості історичного розвитку джерел права, описати їх сутність, особливості дій.

Відповідно до поставленої мети дослідження зроблена спроба вирішити і розв'язати наступні завдання:

Ш визначити поняття «джерела права»;

Ш дослідити види джерел (форм) права;

Ш розглянути Нормативно-правовий акт як основне джерело системи права України;

Ш визначити основні ознаки та характерні особливості джерел права;

Ш простежити розвиток світових та вітчизняних джерел права;

Ш проаналізувати види і форми нормативно-правових актів.

Об'єктом даного дослідження є джерела права.

Предметом є конкретизовані джерела права.

Методи дослідження обрані, виходячи з поставленої мети, об'єкта і предмета дослідження. Методологічною основою наукового дослідження є сукупність принципів загальнонаукових і спеціальногалузевих методів правового пізнання, в тому числі формально-логічного, логіко-юридичного, порівняльно-правового, системно-аналітичного, історичного, що підтверджується змістом описової частини роботи.

1. Поняття джерела права

1.1 Поняття джерела права

Поняття «джерело права» існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну «джерело», то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силоміццю перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

Поруч з цим джерелом права слід теж виділити форму вираження державної влади, форму, в якій міститься правове рішення держави. З допомогою форми право набуває свої невід'ємні риси і ознаки: загальнообов'язковість, загальновідомість і т.д.

Джерела права - це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення.

Прийнято виокремлювати:

1) джерело права в матеріальному змісті;

2) джерело права в ідеальному змісті;

3) джерело права в юридичному (формальному) змісті.

Джерелом права в матеріальному змісті є розвиток суспільних відносин. До них належать засоби виробництва матеріального життя, форми власності та інше.

Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість.

1.2 Класифікація джерел права

Виділяються джерела права в матеріальному, гносеологічному, ідеологічному і у формальному значенні.

Джерела права в матеріальному значенні:

Ш матеріальні умови життя суспільства;

Ш форми власності;

Ш інтереси людей.

Джерела права в гносеологічному значенні:

Ш літописи;

Ш історичні хроніки;

Ш тексти законів минулого.

Джерела права в ідеологічному значенні:

Ш політична орієнтація законодавця і груп тиску;

Ш правосвідомість;

Ш правові вчення;

Ш принципи права;

Ш юридичні доктрини;

Ш погляди та ідеї відомих людей;

Ш релігійно-правові акти.

Джерела права у формальному значенні (форми права):

Ш нормативно-правовий акт;

Ш нормативний договір;

Ш правовий звичай;

Ш юридичний прецедент.

Джерела права в матеріальному значенні - це матеріальні умови життя суспільства, що об'єктивно зумовлюють виникнення права, необхідність правового регулювання і певної державної влади.

До таких джерел права належать матеріальні умови життя суспільства, форми власності та інтереси людей. Сукупність цих джерел права визначається як матеріальне джерело права. Так, наприклад, у XX столітті виникли матеріальні передумови для реалізації багатьох соціальних прав: права на соціальне страхування, права пенсійного забезпечення, права на труд тощо. Будучи об'єктивно обумовленими, вони були закріплені в конституціях більшості розвинених країн. Крім того, з розвитком ринкової економіки матеріальні умови життя суспільства зумовили появу в Україні тих норм, що регулюють ринкові відносини - відносини конкуренції, приватної власності тощо. Визнання приватної власності священним і недоторканним природним правом людини зумовило появу правових норм, що захищають цю форму власності. Щодо інтересів людей, то дуже часто в парламенті приймаються акти, які захищають інтереси певних категорій людей - військовослужбовців, пенсіонерів, олігархів тощо.

Джерела права в гносеологічному значенні - це джерела пізнання, тобто ті історичні документи, релігійні погляди, що дійшли до цього часу і з яких люди отримують знання про право.

До таких джерел належать літописи, історичні хроніки, тексти законів минулого. Прикладами останніх є Закони Ману в Індії, «Руська Правда» на Русі, Закони Хаммурапі у Вавилоні тощо. Досить цікавим джерелом пізнання про право були літописи - своєрідна «журналістика» середньовічної Київської Русі, яка фіксувала певні історичні події. Саме тому в літописах можна зустріти певні згадки про законодавство минулого. Щодо історичних хронік, то вони були своєрідним західноєвропейським аналогом літописів.

Джерела права в ідеологічному значенні - це правові ідеї і правосвідомість, що формують певне праворозуміння.

До актів слід відрізняти офіційні правові документи, що не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

- за суб'єктами ухвалення на акти - народу (прийняті референдумом), органів держави, органів місцевого самоврядування, спільні акти органів держави і недержавних формувань;

- за юридичною силою - на закони й підзаконні нормативно-правові акти;

- за сферою дії - на загальні, спеціальні, локальні;

- за ступенем абстрактності правових норм - на первинні та конкретизаційні;

- за характером волевиявлення - на акти встановлення, зміни та скасування норм права;

- за галузями законодавства - на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та ін.;

- за часом дії - на визначено-строкові та невизначено-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб'єктами правотворчості. Верховна Рада України видає закони й постанови; Президент України - укази. Органи виконавчої влади держави видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів України - декрети і постанови; керівники міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази; керівники обласних і районних державних адміністрацій - нормативні накази.

Місцеві ради - рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад - рішення, а керівники їх управлінь і відділів - нормативні накази; адміністрація підприємств, установ і організацій - нормативні накази та інструкції.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи місцевого референдуму, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).

Закон - це нормативно-правовий акт, який регулює найбільш важливі суспільні відносини і тому приймається колегіальним представницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням (референдумом). За своєю юридичною силою та за деякими іншими ознаками закони поділяються на певні види.

Законом, який має найвищу юридичну силу в країні, основою системи її законодавства є конституція. Конституція - це основний, головний закон країни, що приймається в особливому порядку і регламентує найважливіші суспільні відносини у сфері організації і функціонування суспільства, органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституційні закони - це закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції. Як і конституція, ці закони приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, і мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.

Кодекси - це закони, в яких об'єднуються і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин. Як правило, кодекси виступають як основа певної галузі законодавства, наприклад Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс - кримінального законодавства, Сімейний кодекс - шлюбно-сімейного законодавства тощо.

Звичайні (поточні) закони - це всі інші закони, що приймаються парламентом у межах його компетенції.

Слід зазначити, що кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу, меншу від юридичної сили конституції та конституційних законів.

Підзаконні акти - це правові акти, що видаються уповноваженими на те суб'єктами (президентом, кабінетом міністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закони, і не можуть суперечити їм. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого прийняття підлягають скасуванню.

Правові договори - це добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять правові норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай - це правило поведінки, що складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, визнається і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, в яких зацікавлена більшість населення регіону чи країни. Держава визнає такі правила як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх дію, а також забезпечує їх виконання за допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю є те, що перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат. Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи, а в сучасних національних правових системах, за винятком ряду країн Африки та Азії, вони мають обмежене застосування.

Судовий чи адміністративний прецедент - це рішення по конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право на правоутворення, тобто офіційне формулювання правових правил. Судовий прецедент як форма права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

В сучасній західній юриспруденції, що розвинулася в руслі філософського ідеалізму, як спільної для європейців правової філософії, ми не знайдемо чіткого поділу джерел права на матеріальні і формальні (як це мало місце в історико-матеріалістичному вченні про джерела права). Не на такому поділі зосереджена методологічна увага. Західні правники щонайперше ведуть мову про різність і ієрархію джерел права.

2. Нормативно-правовий акт - основне джерело системи права України

2.1 Характеристика нормативно-правових актів

Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам притаманний ряд особливостей.

По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом приймати нормативно-правові акти, себто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання.

По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції. Міністр, наприклад, можливо видати нормативний наказ, однак не уповноважений приймати укази чи постанови.

По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.

По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб'єктні межі дії.

По-п'яте, постійно містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними, загальнообов'язковими.

Нормативно-правові акти:

а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним об'ємом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;

б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;

в) конкретизовані за предметом регулювання, суб'єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.

2.2 Види і форми нормативно-правових актів

За юридичною силоміццю всі нормативні акти поділяються на законодавчі і підзаконні.

Законодавчі акти - це акти органа законодавчої влади - Верховної Ради України, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин. До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови.

За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні).

Конституційні акти (закони) - це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

Ш ніхто, окрім органів державної влади, не можливо приймати закони, змінювати або відміняти їх

Ш усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами

Ш у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону

Ш лише законодавчий орган можливо підтвердити або не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладним вето

Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень.

Кодекси України регулюють комплекс відношень і охоплюють своєю дією певні галузі права України. Зміни і доповнення в Кодекс вносяться лише законодавчими актами.

Постанови - це теж одна з різновидностей законодавчих актів, однак, на відміну від кодексів, регулюють певен вид відносин, котрий охоплюється дією норм тих або інших галузей права.

Особливе місце серед законодавчих нормативних актів займає Регламент Верховної Ради України, котрий є по суті законом конституційного характеру і детально визначає порядок діяльності органу законодавчої влади України.

Підзаконні нормативно-правові акти - це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні або відміні нормативних письмових документів, що розвивають або деталізують окремі положення законів.

За суб'єктами нормотворчості нормативні акти поділяються:

Ш Верховної Ради України - закони і постанови;

Ш Президента - укази;

Ш органів виконавчої влади:

Ш Кабінету міністрів - декрети і постанови;

Ш керівників міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази;

Ш місцевих рад народних депутатів - рішення і нормативні ухвали;

Ш виконавчих комітетів місцевих рад - рішення;

Ш керівників управлінь і відділів місцевих рад та керівників обласних і районних державних адміністрацій;

Ш адміністрацій державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази.

У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського або регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких можливо бути різною (рішенні, постанова і т. ін.).

Нормативно-правові акти діють у часі, просторі і по колу осіб.

При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти:

а) введення в дію;

б) припинення дії;

в) зворотну силу дії.

У теорії права розглядаються такі варіанти введення нормативно-правового акту в дію:

а) опісля 10 днів з моменту його опублікування;

б) термін установлюється у самому нормативному акті або спеціально прийнятому акті;

в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок:

а) закінчення терміну давності, на котрий видавався акт;

б) прямої відміни конкретного акта;

в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотня дія - це така дія на правовідношення, де припускається що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: «Норма права зворотної сили не має». Однак вийнятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий опісля скоєння правопорушення, пом'якшує або звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює або обтяжує - то така норма (або акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:

Ш держави в цілому;

Ш відповідного регіону;

Ш адміністративно-територіальної одиниці;

Ш відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі юридичних угод.

Окрім того нормативно-правові акти класифікуються за:

Ш суб'єктами ухвалення:

1) акти органів держави;

2) народу в процесі референдуму;

3) громадських об'єднань;

4) трудових колективів;

5) спільні акти органів держави і недержавних формувань;

Ш за галузями законодавства:

1) цивільні;

2) кримінальні;

3) кримінально-процесуальні та ін.

2.3 Нормативно-правовий акт - основне джерело системи права України

Оскільки основною формою права в Україні є нормативно-правовий акт, то під джерелами права слід розуміти зовнішнє вираження нормативно-правових актів, які приймаються і діють з метою регулювання суспільних відносин. Різноманітність цих відносин, а теж розмежування функцій державних органів припускають наявність багаточисленних нормативних актів. Виходячи з цього, важливе теоретичне і практичне значення має відмежування одних нормативних актів від других за визначеними критеріями.

Нормативні акти, вважає Олійник, містять юридичні підстави (норми права) для вирішення індивідуальних справ. Нормативно-правовий акт виступає не лише джерелом у юридичному розумінні, однак і фактичним джерелом: це отой резервуар, з якого люди черпають знання про юридичні норми.

Таким чином, нормативний акт - це офіційний документ, створений компетентними органами держави і містить загальнообов'язкові юридичні норми (правила поведінки).

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів, яку називають правотворчістю. Це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а теж усього народу України, яка спрямована на утворення, зміну або відміну нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти - основне джерело права не лише в Україні. Вони стали такими в даний час практично у всіх правових системах світу, навіть там, де історично господарював правовий звичай і судовий (адміністративний) прецедент.

Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово впроваджуються в право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг зокрема належать можливості:

Ш найбільш чітко, ясно, однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов'язків;

Ш якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

Ш забезпечити сприятливі умови для швидкого відшукування потрібної юридичної норми;

Ш створити умови для правильного, адекватного розуміння, з'ясування адресатом норми її істинного змісту;

Ш оперативно змінювати або скасовувати юридичну норму;

Ш здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних юридичних норм.

Ш виходить від строго визначених правотворчих органів і осіб, які наділені строго визначеною компетенцією;

Ш приймається в чітко визначеному порядку;

Ш має встановлену форму і реквізити;

Ш має порядок вступу в силу і сферу дії;

Ш можливо бути змінений в залежності від соціальних потреб.

У цьому зв'язку нормативно-правові акти варто відрізняти від індивідуальних і інтерпретаційних актів.

Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, посадових осіб, що виражають рішення суду (вирок, наказ).

Індивідуальні акти - це акти застосування права, тому їх називають ще правозастосувальними. Вони мають, як правило, разове застосування, адресуються конкретним особам чи організаціям і обов'язкові для виконання лише ними.

На відміну від індивідуальних, нормативно-правові акти мають загальнообов'язковий характер і відрізняються неконкретністю адресата, себто обов'язкові не для окремої конкретної особи, а для всіх суб'єктів, на яких вони поширюються. Діють нормативно-правові акти відносно довгий час і не вичерпують себе фактами їхнього застосування.

Нормативно-правові акти слід теж відрізняти від інтерпретаційних актів, себто актів роз'яснення (тлумачення) норм права. Від нормативно-правових останні відрізняються тим, що не містять нових юридичних норм, а тільки роз'ясняють існуючі.

3. Джерела права, їх історичний розвиток

3.1 Правовий звичай

Правовий звичай - це одне з джерел права, звичаєве право - це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права - закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої «історичної школи права», яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас.

Характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права.

В цілому ж, можна дата таке визначення «правового звичаю» - це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

право джерело акт прецедент

3.2 Правовий прецедент

Ця форма права найбільш розповсюджена в англосаксонській системі права, в країнах Британської співдружності, США. В цих країнах існує дві форми права: нормативно-правовий акт і правовий прецедент, який домінує над нормативними актами. Закони і інші нормативні акти являються лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Термін «прецедент» означає вперше. Правовий прецедент - це така форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративному органу надається нормативний характер і воно являється загальнообов'язковим для всіх аналогічних справ. В залежності від того, хто приймає це рішення, правовий прецедент поділяється на судовий і адміністративний. Правовий прецедент іноді називають правом, яке створене судом.

В США, наприклад, кожний рік видається близько 450 томів, в яких публікуються такі норми права. Ця форма права майже недоступна для більшості населення країни, оскільки їх надзвичайно багато. Ними можна користуватися коли використовується електронно-обчислювальна техніка. Правовий прецедент в США і Англії має свої відмінності. В більшості країн світу ця форма права не прижилась або офіційно не визнається. В колишньому Радянському Союзі і в Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які являються загальнообов'язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз'яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права. Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а лише роз'яснювати, тлумачити норми закону і практику його застосування. До правового прецеденту можна віднести, в певній мірі, рішення Верховної Ради України про надання Кримській області статусу автономної республіки.

3.3 Нормативно правовий договір

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю - у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами.

У сучасному правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими договорами полягає у тому, що:

Ш в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад договір купівлі-продажу - одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного - встановити спільну норму поведінки;

Ш в договорі-угоді мотиви в обох сторін різні, а в нормативному договорі один і той самий мотив - усвідомлення потреби певної правової норми;

Ш договір-угода творить тільки конкретне правовідношення (тобто створює права і обов'язки для визначеного у самому договорі кола осіб), нормативний договір створює об'єктивну правову норму, тобто обов'язкову для виконання невизначеного кола осіб і розраховану на багаторазове (невизначену кількість) застосування.

Нормативно-правовий договір - спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою. Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад, Федеративний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

3.4 Міжнародний-правовий акт

Міжнародний-правовий акт - спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньо-національного законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).

3.5 Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової норми.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині XIX ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава, а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву державницького позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових актів).

На сьогоднішній день, до джерел англійського права слід віднести правову доктрину - концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.

Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX - початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко обґрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.

Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення прецедентної практики. Вони є практичним посібником для суддів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення. Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина в XX ст. відсунута на другий план основним офіційним джерелом - законом, про що свідчить кодификація законодавства. Проте вона і зараз значно впливає на розвиток права.

Нині роль правової доктрини визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності - при тлумаченні норм права. Доктрина допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта творець закону керується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосувач удається до допомоги коментаря до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер. Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах континентального права. Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права - закону. Офіційно вона не визнавалася і не признається джерелом права.

Висновки

Закінчивши роботу над даною курсовою, можна з впевненістю промовити про її безперечні переваги, її необхідність для студентів як майбутніх правників. Адже, вона сприяє глибокому розкриттю і внутрішньому проникненню у поняття таких першочергово базових елементів правової науки, як поняття «права», «джерела права», видів джерел (форм) права. А теж акцентує увагу на ролі нормативно-правового акта у сфері юридичної науки, розглядає його як основний елемент системи права України.

Цим самим така робота (матеріал роботи) є корисною для кожного громадянина України. Простота і достатня докладність викладки матеріалу, практичність застосування і змістовність є основною перевагою цієї курсової роботи. Центральним питанням теми є джерела (форми) права, тому розкриттю самого поняття права і форми права, видів форм роз'ясненню переваг нормативно-правового акту над іншими джерелами права виділено найбільша частка об'єму роботи.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що форми (джерела) права мають винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм (джерел) насправді залежить від рівня теоретичних уявлень про неї і від якості усіх видів юридичної практики. Юридична наука покликана своєчасно готувати рекомендації для поліпшення форм права, а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної і ефективно функціонуючої системи джерел права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі.

Які основні шляхи удосконалення форм (джерела) права в сучасній Україні? При поліпшенні форм права треба повніше врахувати юридичні традиції України, узяти все краще з минулих здобутків правової системи.

Окрім того, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) упорядковані, однак разом з тим вони не є строгою системою, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все це сукупність нормативних та інших юридичних актів, які встановлюють визначений правовий режим.

Размещено на Allbest.ru