Рецидив та його види

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ЧЕРКАСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Кафедра спеціально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Кримінальне право»

на тему: «РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ВИДИ»

Черкаси 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Рецидив злочину як вид множинності злочинів

1.1 Історія рецидиву

1.2 Поняття рецидиву

1.3 Ознаки та види рецидиву злочину

РОЗДІЛ 2. Правові наслідки рецидиву злочинів

РОЗДІЛ 3. Боротьба з рецидивною злочинністю

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Досить часто трапляються випадки, коли одна особа вчиняє протиправні винні діяння умисно щодо одного об'єкту злочину не однозначно, крім того кваліфікація цього діяння підпадає під одну статтю і ту ж статтю чи однорідні статті. Тобто, має місце повторне правопорушення (повторність діяння). Такі випадки є досить частими у практиці кримінально-правової науки, особливо це стосується злочинів у сфері власності.

Характерною особливістю цього виду множинності злочинів є часові рамки, згідно яких винні діяння повинні не накладатися одне на одне. Це означає, що злочини, які утворюють повторність, повинні бути віддалені один від одного певним, хоч би незначним, проміжком часу. Проміжок часу між злочинами може бути нетривалим, однак завжди таким, щоб була можливість відрізнити один злочин від іншого.

Об'єкт дослідження курсової роботи є кримінальне законодавство України. Існують випадки, коли особа - злочинець здійснює новий злочин, не до кінця відбувши покарання за раніше вчинений злочин, тобто має не погашену судимість.

Згідно тверджень юристів- криміналістів рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин.

Взагалі ж, питання повторності та рецидиву злочинів досить актуальні на сьогоднішній день і вимагають більш детального вивчення. До проблем, що стосуються саме цих кримінально-правових інститутів, звертаються нині більшість провідних науковців кримінального права.

Предмет дослідження рецидив злочинів та його види. Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену ст. 32 КК України, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. рецидив кримінальний злочин відповідальність

Від повторності слід відрізняти продовжуваний злочин. Проте, вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, слід розглядати як повторність злочинів.

Мета курсової роботи передбачає виконання таких завдань: визначити теоретичні засади дослідження рецедивної злочинності, здійснити характеристику рецедивної злочинності, дослідити можливості попередження рецедивної злочинності.

Рецидивом злочинів визначається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин

Виходячи з цього визначення, рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин. Рецидив злочинів матиме місце також у тому випадку, коли особа, будучи засудженою за вчинений злочин, була звільнена судом від покарання або його відбування і під час перебігу строків судимості вчинила новий умисний злочин.

Повторність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

РОЗДІЛ 1. Рецидив злочину як вид множинності злочинів

1.1 Історія рецидиву злочину

Розвиток уявлень про феномен рецидиву злочинів у XIX ст. відбувався у межах класичної школи кримінального права. Під рецидивом (або повторенням) розумілося вчинення однією особою злочинного діяння у другий, третій і наступний раз, після суду та відбутого суб'єктом покарання за перший злочин. При цьому розкриття природи рецидиву в спеціальних виданнях та енциклопедичній літературі того часу відбувалося через перелік необхідних ознак, яким повинні обов'язково відповідати випадки вчинення саме рецидивних злочинів. Серед таких, зокрема, була вказівка на те, що рецидив передбачає вчинення того ж самого (тобто тотожного) або однорідного злочину. Вказане закріплювалося у п. З ст. 14 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 p.). Хоча при цьому названий нормативний акт й не визначав, що ж треба розуміти під однорідністю. Вся концепція класичної школи рецидиву злочинів зосереджувалася, власне, навколо повторення тотожних і однорідних злочинів, які його складали. Це розуміння сутності рецидиву було домінуючим у науці і практиці. І лише як окремий різновид, швидше - виняток (що так само знайшло законодавче закріплення в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 p.; у ред. 1885 p.) розглядалися факти утворення рецидиву також внаслідок вчинення й різнорідних злочинів. Так, згідно зі ст. 131 Уложення повторення - це скоєння не тільки того самого, а й іншого злочину. Отже, дореволюційне законодавство характеризується подвійним визначенням рецидиву злочинів. Треба зазначити, що у той час більшість наукових дискусій пов'язувалася з розглядом рецидиву як повторення тотожних або однорідних злочинів, оскільки саме через призму цих видів злочинів розкривалося філософське підґрунтя ідеї класицизму в кримінальному праві. [6]

У дореволюційній літературі вчинення особою повторного злочину вважалося проявом злої волі злочинця, його особливою схильністю до скоєння злочинних діянь. У зв'язку з цим рецидивіст вважався не звичайним злочинцем, а носієм злої волі особливої якості. Оскільки повторення злочинів розцінювалося криміналістами XIX ст. як один з елементів, що належав до суб'єктивної сторони злочинного діяння (волі злочинця), остільки виявлення особливої злісності ставало можливим лише у випадках повторення саме тотожних або однорідних злочинів. З цього приводу М.Сергієвський писав: є необхідним відоме співвідношення попереднього та нового злочинного діяння; повторне діяння повинно бути тотожним або, у крайньому разі, однорідним з першим, так як лише за цієї умови може припускатися особлива злочинність чи злісність волі того, хто вчинив злочини. Співзвучною щодо наведеного є також думка іншого видатного криміналіста С.Познишева, який зазначав: підстава виділення в особливу групу, яка має назву рецидиву, випадків, коли нове, а також попереднє діяння однорідні, та покарання за перше відбуте діяння, полягає у наступному. Однорідність діяння у поєднанні з іншою ознакою (відбуттям покарання) наочно виявляє особливу наполегливість та енергію злочинної волі, особливу стійкість відомих властивостей злочинця. Отже, головна ознака рецидиву злочинів знаходилася у площині суб'єктивного без будь-якого аналізу причин об'єктивного плану, а підставою для визнання особи рецидивістом визнавалося виявлення особливої злої волі. [8]

Подібна концепція породжувала й певне ставлення до рецидивістів і ступеня їх винності, впливала на погляди вчених про заходи боротьби з ними. Проте теорія класичної школи кримінального права не була однорідною, оскільки у ній мали місце три напрями. Сутність першого полягала у тому, що повторення злочинів розглядалося, з одного боку, як доказ крайньої небезпечності подібного суб'єкта для суспільства, а, з іншого, як таке явище, що обумовлює найенергійнішу та найтяжчу караність. Дане ставлення мало за мету залякування злочинця та позбавлення його можливості шкодити суспільству шляхом максимального збільшення покарання, зміни його роду аж до страти. Таким чином, ця вимога базувалася на розумінні сутності повторення як такого виду злочинності, носій якої, виявляючи звичку до злочину, є закоренілим та не виправним. До речі, цей напрям у XIX ст. був пануючим і таким, що цілком відповідав уявленням про злу волю рецидивістів. Згідно з другим напрямом вважалося, що повторення злочинного діяння є звичайним злочином, оскільки "в його природі містяться ті самі складові, які є й у вперше вчиненому злочині, за винятком незначно більшої винності із суб'єктивної сторони". Розглядаючи більш тяжку караність повторення як ніщо інше, як покарання двічі за одне й те ж, прихильники цього напряму вважали справедливим визнавати будь-яке повторення злочинів за звичайну обставину, що поряд з іншими збільшує винність і караність у межах максимуму для даного роду покарання з наданням суду права визнавати або ні існування у конкретному випадку повторення. При цьому не міг змінюватися ані рід покарання, ні встановлений законом максимум. Отже, хоча повторення й могло свідчити про злісність суб'єкта, але не завжди, оскільки бувають випадки рецидиву злочинів при обставинах, відмінних від тих, які існували під час вчинення попереднього злочинного діяння (наприклад, внаслідок крайньої нужди, необхідної оборони тощо). Третій напрям, визнаючи неабияке значення повторення для питань кримінальної політики і необхідність вжиття проти його розвитку найефективніших заходів, вважав рецидив у кримінальному праві.

Автор не зупиняється на розгляді уявлень щодо таких важливих ознак рецидиву злочинів, які потребують самостійного розгляду, як факт відбуття частини або всього строку покарання до вчинення нового злочину та проміжок часу між скоєнням попереднього і нового злочинів, що має правове значення для констатації наявності рецидиву злочинів (так звана давність рецидиву). визнання рецидиву більш винною та караною формою злочинності, явищем нейтральним. Таке ставлення пояснювалося тим, що будь-яке збільшення покарання у даному випадку є вторинною карою за злочин, вже погашений відбутим покаранням. Отже, протилежне буде відступом від правила: не можна карати за одне й те ж. Якщо покарання за попередній злочин не вплинуло та суб'єкт після його відбуття залишився з тими ж схильностями, причини цього слід шукати не у злочинцеві, а у організації покарання, яке не тільки не виробило у особи протилежних схильностей, а, навпаки, посприяло ще більшому її розбещенню. У зв'язку з таким підходом робився висновок про те, що повернення після відбуття покарання особи до злочинів є лише наслідком причин загальних, котрі знаходяться поза волею суб'єкта і полягають у несприятливих умовах, у які він був поставлений. На перший погляд, останній напрям не зовсім "вписується" у класичну теорію уявлень про рецидив злочинів. Прихильники наведеного підходу повертаються до тих самих концептуальних підстав, від яких вони начебто відійшли.

Якщо проаналізувати Кримінальне уложення 1903 p., яке замінило Уложення про покарання кримінальні та виправні, і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, то стає зрозумілим, що у Загальній частині Уложення повторення злочинів віднесено законодавцем до звичайних обставин, які обтяжують вину та підвищують покарання лише до максимуму в межах одного й того ж роду. Але в Особливій частині цього акта рецидив визнається за таку обставину, що змінює винність та караність не лише у мірі, а й у роді покарання. Таким чином, подібний законодавчий підхід свідчить про поєднання двох зазначених вище напрямів (першого й другого) класичної школи. [5]

У цілому аналіз викладених напрямів не є випадковим, оскільки він необхідний для розуміння концептуального підґрунтя рецидиву злочинів, на якому базувалося законодавство того часу, та з'ясування тих підстав, котрі згодом викликали зміни у наукових поглядах щодо даного виду множинності злочинів.

На рубежі XIX та XX ст. у Російській імперії починається стрімке зростання загальної злочинності в цілому та рецидивної, зокрема. З позицій класичної школи кримінального права, вчені вже не могли ані пояснити причини росту останньої, ні запропонувати більш-менш ефективні, крім кримінально-правових, заходи боротьби з нею. Вихід з цієї ситуації їм вбачався лише у посиленні кримінальної репресії, оскільки вважалося: якщо покарання не вплинуло на поведінку злочинця, залякати носія злої волі, пригнітивши цю волю, можливо тільки шляхом застосування більш суворих покарань. Як слушно писав В.Куфаєв, вчення про рецидив абсолютно ігнорувало, з одного боку, особистість злочинця, а, з іншого - також явища, що обумовили його конфлікт із соціальним порядком. Дійсно, формальне, механістичне розуміння сутності рецидиву злочинів та відповідне ставлення до злочинця-ре-цидивіста в епоху панування класичної школи не сприяло врахуванню особистісних рис, якостей злочинця взагалі й рецидивіста, зокрема, окрім виділення у ньому особливої злісності.

Під впливом соціологічних досліджень злочинності, накопичення знань про її якісну сторону та всебічного вивчення особистості злочинця починається й критичне переосмислення тих концептуальних підстав, на яких базувалася класична школа кримінального права. Це стосувалося, зрозуміло, й рецидиву злочинів.

Посилення позицій соціологічного напряму в кримінальному праві обумовило висновок про те, що поняття рецидиву як таке повинне поступитися місцем поняттю звичного злочинця, відмінною рисою якого є стійка соціальна недисциплінованість і ставлення до злечину як до явища цілком прийнятного і, навіть, нормального. Тому для віднесення злочинця до категорії звичного передбачалося дослідити не лише його ставлення до вчиненого ним діяння, а й до правопорядку взагалі. При цьому звичним злочинцем міг бути визнаний й той, хто вчинив хоча б один злочин, якщо буде встановлено, що це діяння не є випадковим у його житті, а випливає з усієї психіки останнього та відповідає його поглядам . З позицій такого підходу щодо рецидиву злочинів слід констатувати не лише зміну концептуальних підстав розуміння останнього, а й процес трансформування природи даного інституту як такого, коли фактично втрачають правове значення його головні ознаки, як-то: кількісний принцип рецидиву (вчинення нового злочину), факт застосування попереднього покарання, давність рецидиву. Таким чином, аналіз соціологічної концепції рецидиву злочинів дозволяє зробити висновок про те, що власне поняттю рецидиву в зазначеній концепції відводилася роль тільки симптому збільшеної небезпеки особи. При цьому до кінця 20-х pp. спостерігалася тенденція до визнання повторними як тотожних і однорідних, так й різнорідних злочинів. [15]

Одним з різновидів звичної злочинності вважалася професійна. Головна ознака професіоналізму містилася у здобуванні особою шляхом вчинення злочинів постійного або тимчасового, основного або додаткового джерела існування. А оскільки злочинні схильності у звичних злочинців (особливо професійних) є такими, що дуже укорінилися, визнавалися за необхідне заходи тривалого впливу: заслання, висилання, тривале позбавлення волі. Крім того, виходячи з цих міркувань, прихильниками соціологічної школи розвивалася ідея про небезпечний стан особистості, у зв'язку з чим широке застосування повинні були знайти невизначені вироки. Пропозиції щодо них грунтувалися на уявленнях про невиправність та упертість окремих злочинців, які є продуктом соціального середовища. Вчинений ними злочин не залежить від їх волі, тому справити вплив на поведінку останніх не можна. І хоча вітчизняний законодавець не пішов шляхом запровадження у практику невизначених вироків, але фактично ці погляди пізніше вплинули на закріплення у законі поняття особливо небезпечного рецидивіста, яке стало своєрідним "еквівалентом" теорії небезпечного стану.

Але все таки, не зважаючи на істотні вади концепції звичного злочинця, її прихильники висловили й низку корисних ідей, зокрема, пов'язаних з прагненням до поглибленого вивчення рецидивної злочинності, формування принципів кримінальної політики щодо осіб, які повторно вчинили злочинні діяння, із всебічним урахуванням їх особистісних особливостей.

У цілому російське та українське кримінальне законодавство першої третини XX ст. віддзеркалювало наукові дискусії, які точилися навколо поняття рецидиву злочинів. При цьому законодавчим актам не завжди була притаманна логічність та послідовність у вирішенні даного питання. Але таке становище обумовлювалося, з одного боку, зміною концептуальних підходів у зв'язку з впровадженням ідей соціологічної школи кримінального права, а, з іншого, посиленням відомої державно-політичної доктрини епохи тоталітаризму. Так, Керівні начала з кримінального права РРФСР 1919 p., які без жодних змін у 1920 р. ре-цепійовані УРСР, містили поняття професійного злочинця (рецидивіста). За смислом ст. 11 таким (рецидивістом) могла бути визнана лише особа, злочинна діяльність якої свідчила про стійкість злочинних прагнень. Отже, законом ці обидва поняття ототожнювалися. КК УРСР 1922 p., навпаки, розрізняв поняття "рецидивіст" та "професійний злочинець", хоча й не надав будь-яких їх ознак, обмежившись тільки вказівкою на обов'язкове посилення покарання. Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р. відмовилися від поняття "професійний злочинець", залишивши "рецидивіст". А КК УРСР 1927 р. відмовився й від терміна "рецидивіст", обмежившись тільки вказівкою на підвищену відповідальність за множинність злочинів. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 13 жовтня [5]

1929 р. "Про зміни і доповнення Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР" зі ст. 31 Основних начал виключений термін "рецидивіст". Замість нього вказувалося на "особу, яка раніше вчиняла будь-який злочин". Відмова від терміна "рецидивіст" обумовлювалася бажанням підмінити нагальну необхідність боротьби з рецидивною злочинністю загальними формулюваннями про відсутність у суспільстві такої злочинності, що, однак, не свідчило про вирішення проблеми боротьби з рецидивною злочинністю та про те, що відпала необхідність у подальшій розробці інституту рецидиву злочинів. Майже на 30 років радянська кримінальна політика поклала край науковим пошукам у цьому напрямі.

Поняття рецидиву злочинів не містилося ані у Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 p., ні у КК УРСР 1960 р. Хоча шляхом систематичного тлумачення норми про особливо небезпечного рецидивіста, що стало фактичним втіленням у радянське законодавство ідеї соціологічної школи кримінального права про небезпечний стан особистості, і аналізу низки норм Особливої частини зазначених нормативних актів можна було "вирахувати" зміст поняття рецидиву злочинів. При цьому слід відмітити, що для констатування рецидиву злочинів у діях особи не мали правового значення її вік, форма вини вчинених злочинів, їх тяжкість. Для застосування підвищеної відповідальності за новий злочин важливою була лише наявність не погашеної або не знятої судимості за попередній злочин.

Прийняття КК України у 2001 р. стало значним кроком на шляху вирішення проблеми рецидиву злочинів. Стаття 34 визначає, що рецидив злочинів - це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. [2]

Закріплення на рівні кримінального закону поняття рецидиву злочинів є досягненням, оскільки, не зважаючи на гострі наукові дискусії та визнання необхідності закріплення даного поняття, протягом майже 100 років у вітчизняному законодавстві не надавалося, навіть, його визначення. Якщо ж поняття про певне правове явище набуло чіткого законодавчого закріплення, стає можливим проведення повнішого концептуального аналізу його природи.

1.2 Поняття рецидиву

Слово "рецидив" латинського походження й у перекладі означає "що відновлюється", "повторюється". Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). [2] Оскільки рецидив - це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;

2) при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі). Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість;

4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан. Вчинення особою нового умисного злочину протягом строку судимості, тобто протягом строку покарання або протягом певного строку після його відбуття і створює рецидив злочинів. Вчинення нового злочину протягом строку судимості має у теорії назву легального рецидиву. У КК закріплене саме поняття легального рецидиву, тобто такого рецидиву, що відповідно до прямих вказівок закону утворюється наявністю судимості за раніше вчинений умисний злочин. [3]

Якщо ж судимість за раніше вчинений злочин погашена або знята у встановленому законом порядку (ст. 89 і ст. 91 КК), рецидив злочинів виключається.

Законодавець рецидив як кваліфікуючу ознаку окремих злочинів описує:

1) вказівкою на попередню судимість (наприклад, ч. 3 ст. 296);

2) вказівкою на повторність злочину (наприклад, ч. 2 ст. 185). Вже говорилося, що скрізь, де закон говорить про повторність, має місце і рецидив злочинів.

Іноді в літературі вживають поняття фактичного або кримінологічного рецидиву, під яким розуміють фактичну повторність, тобто повторність, не пов'язану із засудженням за раніше вчинений злочин. Вважається, що поняття фактичного рецидиву зайве, тому що воно ототожнює рецидив з повторністю, тоді як рецидив більш небезпечний вид множинності, ніж фактична повторність. Саме легальний рецидив вирізняється з усіх видів множинності своєю більшою суспільною небезпечністю.

Види рецидиву злочинів. У літературі існують різні класифікації рецидиву. Так, виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів, рецидив однорідних і різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види:

1) загальний рецидив

2) спеціальний рецидив. [4]

Загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.

Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини як кваліфікуюча ознака злочинів.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний. [5]

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п.

Складний, або багаторазовий, рецидив - це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо.

Простий і складний рецидив можуть утворювати загальний або спеціальний рецидив або їх комбінації. Так, за наявності трьох судимостей за крадіжку маємо спеціальний і одночасно складний рецидив, за наявності судимостей за хуліганство, грабіж і крадіжку - сполучення в багаторазовому рецидиві рецидиву загального і спеціального.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив відомий чинному законодавству. Великого значення надається пенітенціарному рецидиву при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення. Так, якщо для умовно-дострокового звільнення потрібно відбуття не менше половини строку покарання, призначеного вироком, то при пенітенціарному рецидиві - не менше двох третин цього строку. У пункті 2 ч. 3 ст. 81 КК передбачено, що умовно-дострокове звільнення може бути застосоване після відбуття не менше двох третин призначеного строку покарання до особи, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі. У таких ситуаціях особи, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, можуть бути умовно достроково звільнені на підставі п. 2 ч. 3 ст. 107 після фактичного відбуття не менше половини строку призначеного покарання, хоча за загальним правилом вони підлягають звільненню після фактичного відбуття не менше однієї третини цього строку. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 81 особи, які були звільнені умовно-достроково і знову вчинили умисний злочин протягом невідбутої частини покарання підлягають умовно-достроковому звільненню після фактичного відбуття не менше трьох чвертей строку покарання. Неповнолітні в таких випадках повинні відбути не менше двох третин призначеного їм строку позбавлення волі (п. 3 ч. 3 ст. 107). [2]

Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає можливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбавлення волі.

Кваліфікація рецидиву злочинів. Рецидив злочину у випадках, передбачених законом, впливає на кваліфікацію злочину Це перш за все стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тому, коли ця ознака встановлена в справі, вона повинна отримати своє вираження у кваліфікації злочину Так, хуліганство, вчинене особою, яка вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296. Крім того, там де в законі вживається термін повторність, він включає і рецидив. Так, одержання хабара особою, яка раніше була засуджена за хабарництво, утворює спеціальний рецидив і кваліфікується за ознакою повторності за ч. 2 ст. 368.

Рецидив, якщо він не передбачений у статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака, відповідно до п. 1 ст. 67 визнається обставиною, яка обтяжує покарання.

Рецидив злочинів - найнебезпечніший вид множинності злочинів. "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин" (ст. 34 КК). [2]

Виходячи з цього визначення рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знов вчинила умисний злочин. Рецидив злочинів матиме місце також у тому випадку, коли особа, будучи засудженою за вчинений злочин, була звільнена судом від покарання або його відбування і підчас перебігу Строків судимості вчинила новий умисний злочин.

У теорії кримінального права висловлювались точки зору про можливість визнання рецидивом випадків вчинення нового злочину після вчинення особою необережного злочину.

Після прийняття КК України 2001 р. цій суперечці було покладено край, оскільки ст. 34 КК чітко визначила рецидив виключно в ситуації вчинення умисних злочинів.

Радянське кримінальне право рецидив злочинів цікавив з двох точок зору: власне для визначення кола діянь, які є особливо небезпечними в зв'язку з їх вчиненням особами, які раніше були засуджені за вчинення злочинів (загальний і спеціальний рецидив); для визначення кола злочинів, кількість і послідовність вчинення яких давала підстави визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (особливо небезпечний рецидив). [7]

Загальний рецидив має місце у випадках вчинення будь-якого злочину особою, яка має непогашену або не зняту судимість за будь-який інший умисний злочин. При загальному рецидиві немає потреби, щоб новий злочин був однорідним або тотожним щодо вчиненого раніше. Даний вид рецидиву не впливає на кваліфікацію злочину, однак з позицій ст. 67 п. 1 розглядається як обтяжуюча обставина.

Спеціальний рецидив - вчинення особою, яка має судимість, нового тотожного або однорідного злочину. Цей вид рецидиву має суттєве кримінально-правове значення, тому що впливає на ступінь суспільної небезпеки діяння та особи і в ряді випадків - на кваліфікацію, визначаючи особливо небезпечний вид відповідного злочину.

Пенітенціарний рецидив визначає вчинення злочину особою під час відбування нею покарання у виді позбавлення або обмеження волі. Не можна погодитись з позицією авторів підручника "Кримінальне право України. Загальна частина" , які відносять до цього виду засудження особи до позбавлення волі при наявності судимості до позбавлення волі за попередньо вчинений злочин. Вбачається, що таке тлумачення є надзвичайно широким і недостатньо обґрунтованим. Не можна погодитись і з надзвичайно широким тлумаченням у цьому контексті положень ст. 81 ч. З п. 2 КК як випадку пенітенціарного рецидиву.

Рецидив тяжких та особливо тяжких злочинів має місце у випадках вчинення нового тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 12 КК) особою, яка має непогашену (незняту) судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Цей вид рецидиву, який слід віднести до найбільш суспільно небезпечного, прийшов на місце особливо небезпечного рецидиву. Його виділення в окремий вид здійснюється на підставі положень ст. 71 ч. 2 КК, яка надає можливість у випадках вчинення нового особливо тяжкого злочину особою до повного відбування покарання у виді позбавлення волі за попередній злочин, призначати покарання на строк до двадцяти п'яти років позбавлення волі. Цей вид рецидиву за великим рахунком слід було б віднести до спеціального випадку пенітенціарного рецидиву, однак його виділення в окремий вид підкреслює його особливе значення і є виправданим. [15]

Крім спеціальних випадків впливу видів множинності на кваліфікацію злочинів та призначення покарання, Кримінальний кодекс України в ст. 34 визначає загальні підходи до множинності злочинів, фіксуючи, що "Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом".

1.3 Ознаки та види рецидиву злочинів

Задача глибокого вивчення рецидивної злочинності не може бути реалізована без з'ясування тих її властивостей, що належать окремим групам прояву рецидиву. Облік цих рис, ознак дає підставу для наукової класифікації рецидивних злочинів, підрозділяючи їх на визначені види.

За характером злочинів, охоплюваних рецидивом, у кримінально-правовій науці розрізняють загальний і спеціальний рецидив.

Загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовими ознаками або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання. Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.

Спеціальний рецидив є більш небезпечним,ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових зачинів. Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на простий і складний.

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство тощо.

Складний рецидив - це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимостію1. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимість за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо. [17]

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких і особливо тяжких злочинів.

Під пенітенціарним рецидивом розуміють здійснення особою, що відбула покарання у виді позбавлення волі, нового злочину, що тягне повторний осуд до позбавлення волі і його відбування.

Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187.

Одиничний злочин як складовий елемент множинності злочинів. Види одиничних злочинів

Одиничний злочин має місце там, де він передбачений кримінальним законом як одиничний самостійний склад злочину. Він конструюється законодавцем, виходячи з соціальних властивостей відповідного діяння, з типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак. З цього погляду одиничним злочином є крадіжка, хуліганство, розбій, хабарництво тощо. Саме поєднання типових ознак цих злочинів дає законодавцю підставу визнати їх одиничними злочинами, що охоплюються відповідними нормами закону.

Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини.

1). Прості одиничні злочини передусім мають місце в тих випадках, коли одній дії (бездіяльності) відповідає і один наслідок, передбачений у кримінальному законі. Наприклад, таким злочином є крадіжка: тут одна дія - таємне викрадення майна і один наслідок - майнова шкода власнику. Або вбивство, де дія (бездіяльність) спричиняє смерть потерпілого. Простий одиничний злочин може складатися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного складу (так звані злочини з формальним складом), як, наприклад, завідомо неправдиве показання, погроза вбивством тощо. Простий одиничний злочин може також полягати в одній дії, яка потягла за собою декілька наслідків, зазначених у законі. Так, ч. 2 ст. 274 КК передбачає відповідальність за порушення правил ядерної і радіаційної безпеки, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (наприклад, вибух, руйнування будинків і споруд, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо). Тут одне діяння - порушення правил безпеки і два або більше наслідків.

До простих одиничних злочинів належать і злочини з альтернативними діями. Це, наприклад, ввезення в Україну творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження, або їх виготовлення, перевезення чи інше переміщення з тією самою метою, або їх збут чи розповсюдження (ст. 301 КК). [2] Тут для складу злочину достатньо вчинення хоча б однієї із зазначених дій (наприклад, тільки збуту цих предметів).

Таким чином, простий одиничний злочин характеризується наявністю однієї дії (бездіяльності) і одного наслідку, або однієї дії і декількох наслідків, або, нарешті, наявністю альтернативних дій.

Будь-який одиничний злочин кваліфікується за однією статтею або частиною статті КК. Так, та ж крадіжка кваліфікується за ч. 1 ст. 185, умисне вбивство за ч. 1 ст. 115, порушення ядерної або радіаційної безпеки - за ч. 1 ст. 274.

2). Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш складною структурою складу, в них більш складні об'єктивна і суб'єктивна сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочинів: триваючі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, які кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (їх часто називають злочинами, кваліфікованими за наслідками). [19]

Триваючий злочин. Поняття триваючого злочину використовується не тільки теорією і практикою кримінального права, а й чинним законодавством, яке пов'язує з цим поняттям певні правові наслідки. Так, Закон України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні" в ст. 4 встановлює, що чинність закону про амністію не поширюється на триваючі та продовжувані злочини, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Те саме слід сказати про давність притягнення до кримінальної відповідальності, встановлену ст. 49 КК, що починає обчислюватися при вчиненні таких злочинів тільки після того, як вони були закінчені, припинені або перервані. Таким чином, стає важливим саме визначення поняття триваючого злочину та його ознак. Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією або бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом більш-менш тривалого часу.

У КК передбачена кримінальна відповідальність за багато триваючих злочинів. Це ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів (ст. 264), незаконне зберігання з метою збуту наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 307), участь у банді (ст. 257), ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164), незаконне позбавлення людини волі (ст. 146), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212) тощо.

Винний у триваючому злочині нібито перебуває безперервно в певному злочинному стані, бо цей злочин характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину. Триваючий злочин, будучи вчиненим один раз, триває весь час. Він не переривається новими злочинними актами, він ніби "тягнеться" за першим злочинним діянням. Наприклад, особа злісно ухиляється від сплати податків: з моменту ухилення (бездіяльності) злочин вчинено, і він триває протягом певного часу. Або, скажімо, особа вступила до банди. Як тільки відбувся такий вступ (дія), даний злочин вчинено і він далі весь час триває. Те ж саме можна сказати і про інші триваючі злочини, зокрема про незаконне зберігання вогнепальної зброї. Як тільки винний придбав на ринку пістолет, вчинено злочин і він триває певний час на стадії закінченого злочину.

Таким чином, можна зробити висновок, що початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності. Наприклад, незаконне позбавлення людини волі починається з вчинення дій, що позбавляють потерпілого свободи пересування; початком ухилення особи від сплати аліментів на утримання дитини (бездіяльність) - невиконанням винним рішення суду, що зобов'язує сплачувати аліменти. З цього моменту і починає тривати злочин, саме тому він і називається триваючим.

Цей злочин триває на стадії закінченого злочину і вважається завершеним, коли він припиняється певними обставинами. Припинення триваючого злочину може мати місце за різних обставин - об'єктивних та суб'єктивних. Об'єктивні обставини закінчення триваючого злочину не залежать від волі винного. Це, наприклад, затримання співробітниками міліції особи і вилучення в неї пістолета, що незаконно зберігався; викриття банди; звільнення громадянина, незаконно позбавленого волі або його втеча та ін. Суб'єктивні обставини залежать від волі винного. Це, наприклад, продаж пістолета, що незаконно зберігався; час, коли винний почав сплачувати аліменти, тощо.

В усіх зазначених випадках триваючий злочин закінчується і тільки після цього починає спливати строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також можливе застосування амністії. [14]

Триваючий злочин - це одиничний злочин, і тому він кваліфікується за однією статтею КК. Наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї кваліфікуються за ч. 1 ст. 263, злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей - за ст.164. Тривалість перебування особи в стані безперервного вчинення злочину, тобто тривалість самого злочину, на його кваліфікацію не впливає, проте враховується судом при призначенні покарання.

Продовжуваний злочин. Таким визнається злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, що спрямовані до єдиної мети і складають у цілому єдиний злочин. У частині 2 ст. 32 КК продовжуваний злочин визначається як діяння, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром. Цим поняттям широко користується судова практика у справах про крадіжки, привласнення та розтрати, обман покупців, давання - одержання хабара, статеві злочини та в інших випадках.

Продовжуваному злочину властиві такі ознаки:

1) він складається з двох або більше самостійних, тобто віддалених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь;

2) всі ці діяння об'єднані єдиним наміром і прагненням до досягнення спільної, кінцевої мети;

3) саме тому вони розглядаються не як множинність злочинів, а як одиничний злочин;

4) продовжуваний злочин кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК.

Так, якщо винний вчинив крадіжку, здійснивши задумане в декілька прийомів, його дії охоплюються, за відсутності інших кваліфікуючих ознак, ч. 1 ст. 185; якщо особа передає обумовлену суму хабара частинами, то має місце один продовжуваний злочин, що підпадає під ознаки ч. 1 ст. 369. Або, нарешті, якщо хтось отримав певну суму грошей на придбання для підприємства певних товарів, але розтратив цю суму, програвши її в казино протягом кількох днів, має місце продовжувана розтрата, відповідальність за яку передбачена ч. 1 ст. 191. Початком продовжуваного злочину слід вважати вчинення першого з числа декількох тотожних діянь. Тотожними є однакові за ознаками складу злочину діяння. Закінченням продовжуваного злочину є момент вчинення останнього із задуманих злочинних діянь, тобто досягнення тієї спільної, єдиної мети, якої прагнув досягти винний.

Продовжувані злочини відрізняються від триваючих злочинів. Якщо триваючий злочин - це безперервне здійснення особою складу певного злочину, то продовжуваний злочин припускає наявність двох або більше самостійних злочинних діянь, відділених одне від одного певним проміжком у часі. Триваючий злочин - це безперервний злочин, а продовжуваний - ніби "перерваний" злочин. Крім того, триваючий злочин характеризується вчиненням однієї дії або бездіяльності. Продовжуваний злочин складається з декількох (двох або більше) тотожних злочинних діянь.

Складений злочин. Складений злочин (його іноді називають складним), як очевидно з самого визначення, складається з двох або більше злочинних діянь, що утворюють, проте, один одиничний злочин. [10]

У КК такі злочини передбачені в багатьох статтях. Звернемося до прикладів. Так, ст. 257 передбачає відповідальність за бандитизм, тобто напад збройної банди на державні, громадські організації або окремих громадян. Неважко помітити, що тут в одному складі об'єднані склади незаконного зберігання (носіння) зброї і нападу (насильства над особою, зґвалтування, знищення майна, заволодіння чужим майном). Або розбій - ст.187, який складається з насильства над особою (погроза вбивством, заподіяння тілесних ушкоджень) і заволодіння майном. Втеча (ст. 393), поєднана з насильством над вартою, містить у собі два склади: сама втеча і насильство (наприклад тілесне ушкодження). Перевищення влади, поєднане з насильством над потерпілим (ст. 365), складається з двох злочинів: самого перевищення влади і насильства (наприклад побоїв, катувань), застосованого до потерпілого. Нарешті, зазначимо ще хуліганство, поєднане з опором представникові влади (ст. 296), яке складається з двох злочинів - самого хуліганства і опору, тощо.

Якщо проаналізувати ці приклади, можна зробити висновок, що законодавець об'єднує в один склад декілька злочинних діянь, які утворюють, якщо їх розглядати ізольовано, самостійні злочини. Далі законодавець об'єднує ці самостійні делікти в один єдиний злочин, виходячи з органічного зв'язку, типовості таких об'єднань у практичній дійсності. Наприклад, втеча з місць позбавлення волі майже завжди супроводжується насильством над вартою, хуліганство типово поєднується з опором представникові влади або громадянину, що виконує громадський обов'язок по припиненню злочину, тощо.

Тому такі діяння і розглядаються як один одиничний злочин і тягнуть за собою відповідальність за однією статтею (частиною статті). Наприклад, хуліганство, поєднане з опором представникові. влади, кваліфікується за ч. 3 ст. 296, втеча з-під варти, поєднана з насильством, - за ч. 2 ст. 393, зґвалтування з застосуванням тілесних ушкоджень - за ст. 152 тощо.

Отже, можна визначити такі ознаки складеного злочину:

1) він складається з двох або більше злочинних діянь;

2) кожне з цих злочинних діянь, якщо розглядати його окремо, самостійно, ізольовано, утворює окремий злочин, містить ознаки самостійного складу злочину;

3) окремі злочини внаслідок органічної єдності, типовості їх зв'язків, поширеності розглядаються законодавцем як один одиничний злочин;

4) одиничний злочин охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК, тобто передбачений у диспозиції закону як один складений злочин.

Таким чином, складений злочин - це злочин, який складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх відокремлено (ізольовано), являє собою самостійний злочин, але внаслідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК.

Злочини, що кваліфікуються за наслідками. У чинному КК передбачена низка складів злочинів, які в літературі називаються "злочини, що кваліфікуються за наслідками", "злочини, що характеризуються наявністю додаткових тяжких наслідків" або "злочини, що кваліфікуються наявністю додаткових тяжких наслідків". Зазначеною термінологією, що в принципі ідентична, намагаються показати специфіку таких злочинів. До них належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкодження чужого майна громадян, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); [2]

РОЗДІЛ 2 Правові наслідки рецидиву злочинів

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.

Ст. 35 KK встановлює випадки, коли повторність, сукупність та рецидив злочинів мають кримінально-правове значення. Ці види множинності злочинів враховуються при:

Кваліфікації злочинів:

Кваліфікація злочину - це кримінально-правова оцінка вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою Особливої частини КК України, та правове закріплення цього у встановленій законом формі .

Кваліфікація злочинів - це кримінально-правова оцінка вчиненного діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою

Особливої частини КК України та правове закріплення цього у встановленій законом формі.

У процесі кваліфікації злочинів

1) Здійснюється кримінально-правова оцінка фактичних обставин справи

2) Проводиться об'єктивна і повна оцінка фактичних обставин скоєного злочину

3) Зіставляються обставини скоєного злочину з кримінально-правовою нормою

4) Кваліфікація злочинів є правовою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування заходів процесуального впливу, пред'явлення обвинувачення, віддання до суду, призначення покарання та його виконання [9]

Кваліфікація злочинів - це процес співвідношення ознак конкретного вчиненого діяння з моделлю злочину, якою є диспозиція норми, що визначає ознаки складу конкретного злочину. Це здійснюється з метою правильного застосування кримінального закону для вирішення завдань боротьби зі злочинністю.

Кваліфікація злочину - важливий елемент діяльності судових та правоохоронних органів, адвокатури.

Кваліфікація злочинів є правовою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності, застосування заходів кримінально-процесуального впливу, пред'явлення обвинувачення, віддання до суду, призначення покарання та його виконання.

Теорією та практикою вироблені правила кваліфікації злочинів, основні з яких сформульовані М. Й. Коржанським і полягають у тому, що:

- всі фактичні ознаки скоєного повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину;

- ознаки конкретного злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від суміжних складів злочину;

- до скоєного злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки;

- при конкуренції загальної та спеціальної норм застосовується спеціальна норма;