Обставини, які виключають злочинність діяння особи

За кримінальним законодавством наступною обставиною виступає правомірний захист. В КК Франції інститут правомірного захисту (необхідної оборони) вирізняється чіткістю. Згідно ст. 122-5 умовами правомірності захисту виступають:

наявність

необґрунтованість посягання

відповідність засобів захисту нападові

своєчасність захисту

можливість захисту не тільки себе самого, а інших людей, майна

Судова практика визнає право на захист не тільки від посягання на особисту або третіх осіб фізичну недоторканність, а також на посягання яке направлене на моральність. Можна навести приклад, який часто зустрічається у підручниках з кримінального права Франції: по одній кримінальній справі була виправдана жінка, яка прилюдно дала ляпаса «дівчині легкої поведінки», яка з дозволу своїх батьків намагалася спокусити шістнадцятирічного сина виправданої жінки. Також судова практика допускає не можливість захисту від дії публічного акту, тому що у Франції діє презумпція законності актів виданих органами державної влади. Вважається, що всіляка протидія поліцейським та іншим правоохоронцям не можлива, особа яка захищається може лише привести усні заперечення. Вчені-юристи Франції критикують, дану позицію та вважають що протидія в такому разі можлива, коли публічна особа явно чинить протизаконні дії, а відносно презумпції, вони вважають, що її необхідно застосовувати тільки при посяганні на майно. Посягання повинно бути наявним та таким, що не можна уникнути. Якщо захист проходив у декілька етапів, то суди франції можуть вирішити, що на першому етапі особа діяла законно, а на другому вже ні. За законодавством Франції не може бути виправданою особа, яка відчиняючи двері зустрілась лицем до лиця зі своїм супротивником, якій намагався вистрелити в нього, але через осічку противнику це не вдається, а особа, при цьому зачиняючи двері йде та бере зброю, заряджає відкриває двері та робить прицільний постріл у свого супротивника. Це пояснюється тим, що хоча небезпека і була, але небезпечне посягання вже зникло, тому дії іншого необхідно розглядати як умисні. Можна порівняти дану обставину з К країни, де даний приклад підходить під опис запізнілої оборони. Також в кримінальному законодавстві Франції зустрічається поняття уявної оборони. Дана обставина тотожна з аналогічною обставиною в КК України. Також у кримінальному законодавстві Франції згадується про те, що захист повинен бути спів розмірним.

А от відносно захисту власності, то тут є ряд особливостей:

вона припустима лише тоді, коли злочинне посягання вже почалося, а коли існує погроза посягання оборона не припустима, на відміну від погрози посягання на особистість;

посягання повинно собою представляти злочин або проступок, але не порушення;

при захисті власності не припустиме спричинення смерті злочинцеві;

спричинення шкоди повинно бути «гостро необхідним», тобто якщо в особи була можливість звернутися до правоохоронних органів, вона була зобов'язана це зробити.

Але звичайно, якщо при цьому була реальна загроза життю особа, то в неї є можливість на загальних підставах захищати своє життя.

В ст. 122-6 вказується два правомірних випадки захисту:

з метою відвернути проникнення вночі в помешкання, яке вчиняться шляхом злому, насилля або обману;

з метою захисти себе від вчиняючи крадіжку або грабіж поєднаний з насиллям.

До наступної обставини КК Франції відносить крайню необхідність. До 1992 року даний інститут у КК Франції не був закріплений, хоча необхідність у ньому вже давно мала місце. В судовій практиці часто були випадки, коли особа вчиняла злочин, для того щоб захистити інші блага, які є більш цінними. В таких випадках суди вимушені були застосовувати норму про вимушене вчинення злочину, мотивуючи тим, що особа втратила над собою контроль, не могла керувати своїми вчинками, була під психічним примусом тому і вчинила злочин. У XIX сторіччі судова практика вже вирішила звільняти осіб, які діяли у стані крайньої необхідності в зв'язку з тим, що в їх діях не було вини. Така позиція була підтримана апеляційними інстанціями Франції. Судова практика виокремила свої умови правомірності крайньої необхідності:

наявність небезпеки спричинення шкоди (реальна погроза або початок вчинення)

природа даної небезпеки може бути різною: небезпека спричинення фізичної шкоди, моральної, матеріальної

не має іншого засобу уникнути шкоди окрім як вчинити діяння, яке передбачене кримінальним законодавством

благо, яке було принесене в жертву, менше ніж те, яке було врятовано

особа не поставила сама себе в умови необхідності, до цього вчинивши злочин.

2.4 Порівняльний аналіз за кримінальним законодавством США

В кримінальному законодавстві США, як і в праві інших країн англосаксонської системи права, ці обставини мають назву «захистів» (defenses), тобто захистами проти пред'явлення обвинувачення. Іноді ці обставини діляться на виправдовуючи та вибач альні.

В працях різних авторів можна зустріти різницю в переліку даних обставин. Дж. Самаха виправдовуючи ми обставинами визнає:

самооборону

захист інших

необхідність

виконання публічного обов'язку

опір незаконному арешту

захист житла та майна

згоду потерпілого

Вибачальними, за його думкою, є наступні:

примус

сп'яніння

помилка

вік

провокація

неосудність

зменшена здатність

синдроми

Але цей поділ є досить умовним, так як вирішення питань судом проводиться однаково. Не має такого поділу і в Зразковому Кримінальному Кодексі. Але там обставини, які виключають відповідальність розкидані по різним розділам кодексу. Не знання, сп'яніння, помилка, примус, наказ військовоначальника, згода та провокація знаходяться в розділі 2 - «Загальні принципи правосуддя». А такі, як виконання публічного обов'язку, застосування сили для захисту себе, інших осіб та майна або при виконанні закону в розділі 3 - «Загальні принципи виправдання»

Отже першою обставиною за кримінальним законодавством США є помилка. Як відомо помилка буває як юридичною так і фактичною. Деякі авторі вважають, що ні одна матеріальна область кримінального права не є такою заплутаною, як юридична та фактична помилка. Вони вказують, що помилка є захистом від пред'явленого обвинувачення, якщо вона заперечує наявність психічного стану, який необхідний для вчинення злочину. Таке ствердження робиться з силкою на Зразковий КК, не знання або помилка у факті, праві є підставою для захисту, якщо вона виключає мету, заздалегітність, впевненість, необережність або умисність, які необхідні для того щоб був сформований матеріальний елемент посягання. Але це не знайшло закріплення у судовій практиці, тому що в такому разі не буде дотриманий такий принцип, як не знання закону не звільняє від відповідальності. Багато теоретиків загального права говорять що право є «вираженим та пізнаваємим». Тому, на їхню думку, той хто неправильно зрозумів закон, приклав мало зусиль для того щоб зрозуміти закон. Але тут є неточність, тому що судова практика в США не публікується в загальноприйнятому порядку, тому особа може вчините діяння, яке може бути визнане злочином в суді.

Відносно помилки в Зразковому Кодексі США серед вчених юристів є різні погляди. Наприклад Дж. Дресслер пише, що посилаючись на п. 9 ст.2.02 («ні заздалегітність, ні необережність, ні недбалість відносно того, що поведінка представляє посягання або наявності сенсу, застосування закону, визначаючими елементи його, не є елементами цього посягання якщо це не передбачене визначенням або кодексом »), пише що Зразковий КК як і Загальне право не визнає помилку обставиною, яка виключає відповідальність. Як не дивно, але в більшості штатів помилка навіть не згадується. Але в кодексах ряду штатів закріплені положення, які дозволяють визнати помилку обставиною, яка виключає відповідальність. Так в п. (b)§ 8.03 КК штату Техас вказано, захистом проти переслідування є те, що особа вважала, що те що вона вчинила не є злочином, її не має в чому обвинувачувати, при цьому пола гаючись на:

офіційну заяву, яка знаходиться у письмовому наказі або дозволі адміністративного органу, який має право давати толкування відповідного закону;

письмове толкування закону судом або зроблені офіційною особою, яке має право давати толкування даного закону.

За такими ж обставинами може бути звільнена людина за законодавством штату Нью-Йорк. Таким чином помилка в праві може бути визнана вибачальною, якщо особа вважала, що вона не вчиняє злочину, при цьому покладаючись на офіційне толкування закону. Дещо по-іншому дана обставина закріплена в законодавстві штату Нью-Джерсі. Помилка являється обставиною, яка виключає відповідальність, якщо буде доведено, що особа вчинила всі залежні від неї заходи для того, що б встановити, чи дійсно його дії є не злочинними. При цьому особа повинна привести переконливі докази того, що вона не могла розглядіти в цих діях злочинні. Далі можна привести приклади помилок:

помилка може бути викликана тим, що особа може не знати про норму, яка не дозволяє вести себе таким чином.

помилка може бути викликана тим, що особа просто неправильно себе повела в обставинах, які в принципі є злочинними.

Загалом помилка в кримінальному праві США не виключає відповідальності, хоча і є не великі виключення, але вони досить незначні.

Також необхідно відмітити і те, що помилка у факті має досить кращі позиції ніж помилка у праві, так в доктрині прав виділяється три підходи до визначення помилки у факті:

стосується так званих злочинів зі «специфічними» намірами, у випадках скоєння даного злочину помилка у факті виключає відповідальність, якщо дана помилка виключає даний намір;

стосується злочинів з так званим «загальними» намірами, у разі скоєння даного злочину, як вважають спеціалісти у галузі загального права, помилка виключає відповідальність особи, якщо вона виключає «моральну вину» особи. Але не досить зрозуміло, що повинно розумітися під «моральною виною»;

стосується злочинів строгої відповідальності, за загальним правилом в разі скоєння даних злочинів, помилка у факті не виключає відповідальності.

Традиційно в кримінальному праві США відповідальність виключає лише «розумна помилка», тобто така, що могла бути вчинена іншою розумною особою. В КК штату Техас закріплене наступне визначення помилки у факті - захистом проти переслідування є те, що у особи в результаті помилки сформувалася розумна впевненість з питання факту, якщо його помилкова впевненість виключає форму винуватості, яка необхідна для скоєння посягання. У КК Каліфорнії вказано - особа не може у юридичному сенсі вчинити злочин, якщо вона вчиняє дію під впливом незнання або помилки у факті, які виключають усілякий злочинний намір. Дані положення дещо схожі з тими, які закріплені у Зразковому КК США. Однак згідно ст. 2.04 (п. 2) кримінальна відповідальність не виключається, якщо особа винна у скоєнні іншого посягання, при умові що факти (обставини), були такими, якими дана особа їх собі уявляла. Тому виходить трохи дивна ситуація, таким чином за загальним правом така особа може бути притягнута за вчинення більш тяжкого посягання, а за Зразковим КК за менш тяжке. Наприклад, особа вступає у статеві зносини з дівчиною, якій не має і 10 років, але дана особа розумно вважала, що їй є всі 12 років. І дана особа понесе відповідальність, як за зносини з 12-ти річною. Не дивлячись на те, що ним було вчинене діяння більшої небезпеки. В деяких штатах помилка відносно віку зовсім відсутня, наприклад в штаті Висконсин дана обставина відсутня, в зв'язку з законодавчою забороною. Тому можна зробити невеликий висновок, відносно того, що помилка у факті, на відміну від помилки юридичної може бути обставиною, яка виключає відповідальність, але не у всіх штатах.

Необхідна оборона в кримінальному законодавстві США має досить поширений характер. На відміну більшості країн в тому числі і України, необхідна оборона в США поділяється на:

самооборону

захист іншої особи

захист майна, включаючи оселю

Але іноді зустрічаються випадки, коли необхідну оборону, яка в себе включає самооборону та захист іншої особи, розглядають як одне ціле ( гл. 9 КК штату Техас, гл. 38 п. 7-1КК штату Ілінойс). Але не дивлячись на всю різницю видів можна дійти єдиного висновку, що об'єктами захисту можуть бути як особистість, так і майно.

Самооборона також має місце в законодавстві США, як обставина, яка виключає відповідальність. Вчені-юристи трактують самооборону так - «особа тільки тоді може вчинити розумні кроки для захисту себе від фізичного посягання, якщо вона була піддана нападу з боку іншої особи, а також якщо для свого захисту особа не могла звернутись до закону». Тому видно, що особа не має права оборонятися від заходів, які будуть застосовані до неї поліцейськими або іншими правоохоронцями, а також, якщо дана особа дала згоду на застосування проти себе сили. При розгляді необхідної оборони виникає ряд питань, котрі потребують вирішення, це такі як:

Яка саме сила може бути застосована до злочинця? Вважається, що сила повинна бути розумно необхідною для того, що посягання було присічене. Особа може вчинити, не смертоносну шкоду, якщо вона розуміє, що їй от-от буде причинене не тяжке тілесне ушкодження. Особа може причинити іншій особі смертоносну шкоду, якщо вона розуміє, що їй от-от буде спричинено смерть або тяжке тілесне ушкодження. Взагалі смертоносно шкода дозволяється більшістю кодексами штатів, навіть при таких обставинах, коли загрози життю та здоров'ю не має.

Питання про «розумну впевненість» також завжди дуже гостро повстає. Під даним словосполученням розуміється те, що розумна людина, розумно впевнена в тому, що їй необхідно застосувати силу. Одразу ж повстає питання про те, а хто є розумна людина, розумна людина - це дехто з деяким розумовими здібностями та психічними і фізичними даними. Але бувають випадки коли американські суди суб'єктивують поняття розумного чоловіка, так деякі суди можуть визнати розумним того хто захищався лише в тому випадку, коли суду будуть відомі факти того, що обвинувачений також розумна людина, а той хто захищався це розумів. Також бувають випадки у содовій практиці, коли особа помилково хоча і розумно вважала, що їй загрожує небезпека. Наприклад може бути виправданою особа, яка спричинила смерть іншій, котра погрожувала її вбити та полізла в кишеню, ніби за зброєю, а як виявилося зброї там не було.

Третє питання стосується наявності посягання. В прецедентах та теорії присутня думка про те, що особа повинна розуміти, що посягання дійсно буде вчинене. Погроза нападу повинна бути реальною. Якщо погроза може виникнути пізніше, а особа вчиняє шкоду негайно, то в такому випадку вона нестиме відповідальність. Тому що з ситуації можуть бути інші виходи.

Також актуальним лишається питання про те, чи мав агресор право самозахист. Юристи США дають стверджувальну відповідь, але тільки в двох випадках:

Коли агресор застосовує знаряддя, які не є небезпечними або кулаки, а у відповідь до нього застосовується смертоносна зброя, тобто неправомірна зброя;

Коли агресор добровільно вийшов зі сутички, при цьому довів до відома іншої особи цей факт, а інший при цьому продовжує застосовувати неправомірні засоби захисту.

Питання правомірності застосування сили, смертоносної сили, якщо при цьому можна було б її не застосовувати. Одні вчені вважають, що при можливості не причиняти шкоди, особа повинна саме так чинити. Інші вважають, що не можна примушувати особу, яка опинилася у вказаній ситуації, яка ще й склалася не з її вини, чинити так принизливо, щоб втекти. В деяких штатах особа може втекти, може спричинити агресору шкоду, якщо вона розуміє, що агресор може застосувати відносно неї небезпечні засоби, вбити. В інших, у тому числі і в Зразковому КК, особа має право причинити смерть іншій, лише тоді, коли в неї не було можливості втекти

Наступне питання полягає визначені відповідальності за причинену шкоду третій особі. Якщо особа захищаючи себе, прицілюючись зі зброї ненароком попала в іншу особу, то така особа не підлягає покаранню, але якщо така особа діяла необережно, що привело до подібних наслідків, то в такому разі особа понесе відповідальність, як за не навмисний злочин.

Останнє питання пов'язане з захистом від незаконного арешту. Арешт може бути незаконним з різних причин, наприклад коли для даного арешту не вистачає підстав, коли у особи є підстави на проведення арешту, але арешт було проведено без дотримання спеціальних формальностей. Але в більшості штатів дії органів влади виправдовуються, звичайно крім тих, які призвели до смерті.

Під захистом іншої особи необхідно розуміти застосування виправданої сили, для захисту іншої особи. Якщо при цьому особа розуміла, що іншій особі дійсно необхідна допомога. Але з загальне правило потребує уточнень. По-перше законодавством деяких штатів встановлений круг осіб, які мають право на захист зі сторони від небезпеки, яка їм погрожує. По-друге, бувають випадки, коли суди можуть опинитися у забруднюючому положенні, наприклад коли особа, думаючи що іншій особі погрожує небезпека помилково захищає її, а потім вже стає ясно, що насправді небезпеки не було. По суті це уявна оборона. Але паралельно цій позиції існує ще одна, яка заклечається в тому, що коли у особи є підстави розумно вважати, що іншій особі загрожує небезпека, то в такому випадку, вона не підлягає відповідальності.

Наступною обставиною в США виступає захист майна. За даною обставиною, особі, майну котрої загрожує небезпека, може застосувати розумну силу, якщо в неї не має часу на захист за законом. В даному випадку особа може бути виправданою, якщо вона реально вважало, що в даний час, в даній обстановці її майну загрожує небезпека, а також що для усунення небезпеки потрібне застосування сили. Але знову ж таки є ряд особливостей, не буде вважатись правомірним захист майна, якщо особою не приймались спроби відвести небезпеку, не допускається спричинення смерті для того, щоб відвернути посягання від майна.

Ще однією обставиною, яка виключає відповідальність, є крайня необхідність. Традиційно під крайньою необхідністю розуміється поведінка особи, яка хоч і вчинила суспільно небезпечне діяння, але діяло під впливом фізичних сил природи. Але вже в Зразковому КК крайня необхідність не потребує прив'язки до якого-небудь джерела небезпеки. Таким чином і пішли більшість штатів країни. Однак КК штату Нью-Йорк дещо по-іншому дає поняття крайньої необхідності, а саме там вказано: «необхідність та виправданість такої поведінки не можуть бути побудовані на здогадках , які мають відношення до моралі та ціле направленості, які витікають з закону, як в плані цього загального застосування, так і в застосуванні до конкретного факту». Але наприклад в деяких штатах звільнення від відповідальності не може бути визнане як обставина, котра виключає відповідальність в таких випадках, коли особа, яка опинилась в такій ситуації сама себе в неї поставила.

В принципі можна зробити невеликий висновок того, що обставини схожі з обставинами, які знаходяться в КК України, хоча вони і називаються по-іншому, і мають ряд особливостей.

РОЗДІЛ 3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ, ФІЗИЧНОГО ТА ПСИХІЧНОГО ПРИМУСУ, ВИКОНАННЯ НАКАЗУ АБО РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

3.1 Аналіз кримінальної необхідності

Повсякденне життя нерідко ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кожна людина практично щоденно зіштовхується з такими ситуаціями, проте, це пов'язано з необхідністю вибору пріоритетів власних інтересів - придбати продукти харчування чи одяг (взуття) для дітей, витратити кошти, призначені на придбання цукерок дітям, на оплату проїзду в таксі з метою уникнення незручностей у громадському транспорті і т.і. Із позиції права поведінка особи у подібних ситуаціях є правомірною - особа здійснює (реалізує) гарантовані їй Конституцією права. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, коли метою заподіяння шкоди є відвернення іншої, шкоди. Статтею 39 КК України передбачено "Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній ситуації не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності". Таким чином, законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, має оцінюватись як правомірне, і у більшості випадків буде суспільно корисним. Проте заподіяння" шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам буде вважатися вчиненим у стані крайньої необхідності, а відтак, і правомірним, при дотриманні певних умов, які іменуються умовами правомірності крайньої необхідності.

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність - правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена. Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів:

1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронним інтересам особи, суспільства або держави;

2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Небезпека далі повинна загрожувати саме правоохоронним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок. Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у таких випадках, повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК. Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності. Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронних інтересів: з одного боку, правоохоронному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого - особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що здійснюється в стані крайньої необхідності. Аналізуючи чинне законодавство, багато фахівців доходять до висновку, що підставою крайньої необхідності є наявна небезпека, що загрожує правоохоронним інтересам. Так, на думку С.А. Домахина, «стан крайньої необхідності виникає тоді, коли визначеним, охоронюваним правом інтересам загрожує небезпека порушення». Цей стан, так само як і стан необхідної оборони, викликається двома підставами, взятими в єдності: 1) небезпекою, що загрожує правоохоронним особистим чи колективним інтересам (правова підстава); 2) непереборністю цієї небезпеки іншими способами, крім здійснення дії, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого карним законом (фактична підстава). Отже, виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виправдання заподіяної шкоди посиланням на крайню необхідність. Така необхідність тому і визнається крайньою, що викликається обставинами, при якій особа змушена вдатися до заподіяння шкоди як до останнього, крайнього способу усунення небезпеки, що загрожує, оскільки інші способи відсутні чи недостатні. Правова підстава крайньої необхідності - це небезпека, що загрожує особистим правам даної особи або інших громадян, суспільним чи інтересам держави. Закон не конкретизує поняття цієї небезпеки, тому є підстави вкладати в нього загальний зміст. Під небезпекою розуміють «здатність чи можливість викликати, заподіювати яку-небудь шкоду» Очевидно, що небезпека сама по собі не існує, вона завжди має своє джерело, у якості якого можуть виступати предмети, явища, процеси, діяльність та ін.

Небезпека як правова підстава крайньої необхідності повинна загрожувати визначеним інтересам (цінностям), що виступають тут як об'єкти цієї небезпеки. До їхнього числа відносяться насамперед інтереси конкретної особи, а також інших громадян, які були піддані небезпеці (наприклад, їхнє життя, здоров'я, тілесна недоторканність, честь, гідність, особиста воля, статева воля, майнові, житлові, політичні й інші законні права й інтереси особи).

Початковий момент виникнення небезпеки пов'язується не тільки з тим, що погроза заподіяння шкоди реально стала втілюватися (наприклад, пожежа вже спалахнула, повінь затоплює селище, літак терпить аварію і т.д.), але і з тим, що виникла сама погроза заподіяння шкоди (наприклад, існує погроза затоплення, пожежі, аварії, смерті і т.п.). Варто визнати, що така погроза повинна бути безпосередньою. У залежності від джерела небезпеки безпосередність погрози може характеризуватися в одних випадках як можливість заподіяння шкоди негайно ж, відразу, негайно, а в інших - через деякий час. Правова підстава має місце протягом усього часу існування небезпеки (наприклад, будинок, що грозить обвалом створює постійну небезпеку для життя людей, що знаходяться в ньому; (систематичні знущання і наруги над людиною створюють постійну погрозу її життю, здоров'ю, честі, гідності і т.п.). Разом з тим припинення погрози заподіяння шкоди свідчить про відсутність правової підстави крайньої необхідності. Таким чином, правова підстава існує з моменту виникнення, протягом усього часу реалізації небезпеки і до моменту припинення цієї погрози. Іноді суб'єкт може помилково вважати, що небезпека існує, а в дійсності вона відсутня. Закон не характеризує небезпеку, що загрожує якими-небудь ознаками за винятком того, що вона повинна загрожувати визначеним об'єктам - правоохоронюваним інтересам особистості, чи суспільства держави. Очевидно, що ці інтереси можуть мати різний ступінь цінності: одні з них відносяться до абсолютного (насамперед, інтереси особистості), а інші до відносних цінностей. Отже, різними є і небезпеки, що загрожують даним інтересам. З цього погляду вони можуть бути поділені на два види: великі і відносно невеликі небезпеки. Великою визнається небезпека, що загрожує заподіянням шкоди абсолютним цінностям (життю, здоров'ю людини, її волі, честі, гідності, власності, іншим законним правам і інтересам особи), а також: небезпека, що загрожує тяжкою шкодою об'єктам відносної цінності. До числа останніх відноситься, наприклад, небезпека, що загрожує великою аварією на транспорті, широким поширенням інфекційних захворювань і т.п. Щодо невеликої, варто визнати небезпеку, що загрожує заподіянням нетяжкої шкоди відносним цінностям (наприклад, погроза заподіяння нетяжкої шкоди порядку управління, суспільному порядку, інтересам правосуддя, суспільної безпеки і т.п.). Така класифікація небезпеки має значення для визначення меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки за інших рівних умов ці межі більш широкі при усуненні великих небезпек і, навпаки, звужуються при ліквідації небезпек щодо невеликих. Фактична підстава крайньої необхідності - це відсутність у конкретної особи можливості, усунути небезпеку, що загрожує у сформованій обстановці іншими способами, чим здійсненням дії, що підпадає під ознаки якого-небудь діяння, передбаченого карним законом.

Іноді вважають, що наведене положення є характеристикою небезпеки як правової підстави крайньої необхідності або дії для усунення небезпеки.

До ознак крайньої необхідності можна віднести наступні. Мета крайньої необхідності. Терміни в ст. 39 КК України, що дія в стані крайньої необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо. Характер дій, відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК України тощо. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

Межі заподіяння шкоди, також можна віднести до ознак крайньої необхідності. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода. Інакше кажучи, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці. Визначення рівної або меншої значимої заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода - це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода - це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути, іншими засобами. Суб'єкт крайньої необхідності. У ст. 39 КК відсутні які-небудь вказівки щодо суб'єкта розглянутих дій. Тому ним є загальний суб'єкт права, тобто осудна особа , яка досягла по загальному правилу 16, а в окремих випадках-14 років. Положення ст. 39 КК не поширюються на осіб, що в силу свого юридичного обов'язку чи службового боргу повинні боротись з загрозливою небезпекою. Так, Н. Д. Дурманів правильно писав, що «особи, на яких лежить у силу закону, службового обов'язку умов роботи обов'язок боротися з загрозливою небезпекою чи взагалі у визначених випадках піддаватися небезпеці, чи охороняти ті чи інші законні інтереси від цієї небезпеки, не можуть посилатися на стан крайньої необхідності.

Суб'єктом крайньої необхідності може бути як одна особа, так і група осіб. Мотив дій при крайній необхідності в законі не визначений, однак його встановлення має важливе значення, оскільки дозволяє оцінити в сукупності з іншими обставинами правомірність вчинку в цілому. Крім того, установлення дійсних мотивів доведення важливо для визначення цілей вчинку, які є обов'язковою ознакою крайньої необхідності. Мотив дій суб'єкта, визначається характером небезпеки, що загрожує, і обстановкою по її усуненню. Так, небезпека, що загрожує життю потерпілого в аварії, може викликати в очевидця почуття жалю, в результаті чого він заволодіває чужим автомобілем з метою доставляння пораненого до лікаря. У випадку пожежі, що загрожує знищити будинок, мотивом дій особи, що ушкоджує інше майно з метою локалізації пожежі, може бути прагнення допомогти, бажання відрізнитися, заслужити похвалу чи винагороду й ін. Відомо, що в психології до мотивів в широкому значенні відносять потреби й інстинкти, потяги й емоції, установки й ідеали і т.п. Тому мотивами крайньої необхідності можуть бути жалість, острах, страх, альтруїзм, свідомість цивільного і громадського обов'язку й ін. У законі чітко не визначена ціль розглянутих дій, однак, як відзначалося, вираження «для усунення небезпеки» означає «з метою усунення небезпеки, що загрожує». Така ціль є не що інше, як уявне представлення діючої особи про те, яким чином небезпека буде відвернена: знищенням чи ушкодженням джерела небезпеки або припиненням його дії; зниженням інтенсивності небезпеки до визначеного рівня чи її локалізацією; переміщенням людей чи матеріальних цінностей у безпечне місце за допомогою взятого чужого транспорту; доставленням хворого на такому транспорті до лікаря під погрозою застосування насильства до власників автомашини; відхиленням від прямого зіткнення з джерелом небезпеки шляхом порушення правил обережності і т.д. У кожнім випадку зазначена мета дій конкретизується в залежності від характеру небезпеки, а також обставин для її усунення. Рішення тим чи іншим способом усунути небезпеку визначає й об'єкт дій суб'єкта, і спосіб досягнення поставленої мети. Цим способом і одночасно найближчою метою дій . суб'єкта відповідно до закону є заподіяння тому чи іншому об'єкту шкоди менш значну, ніж шкоду відвернену.

Варто мати на увазі, що, якщо заподіяна шкода менш значна, ніж шкода відвернена, не досягло своєї мети, тобто усунути небезпеку, що загрожує, не вдалося, вчинене не втрачає своєї правомірності. Як уже зазначалося, за змістом закону для крайньої необхідності зовсім необов'язкове досягнення зазначеної мети, а досить, якщо правомірні дії були спрямовані на її досягнення. Об'єктом дій суб'єкта при крайній необхідності є ті правоохоронні інтереси держави, суспільства чи особистості, яким заподіюється шкода з метою усунення небезпеки, що загрожує. Так, при ушкодженні чи знищенні чужого майна об'єктом дії виступає власність; при нанесенні тілесних ушкоджень чи позбавленні волі - відповідно здоров'я й особиста воля громадянина і т.д. В науці поширена думка, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто організаціям, установам, окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не зв'язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим прикладом є справа, коли водій колгоспу, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії осіб у лікарню, а в цей час молоко викрадається невідомими. Збиток у такому випадку заподіюється колгоспу, що ніяким чином не причетний до виникнення самої небезпеки. Подібне розуміння об'єкта дій при крайній необхідності відображає найбільш розповсюджені випадки, так сказати, «перенесення» чи «перекладу» шкоди з одного інтересу на інший, але все-таки не охоплює всіх можливих ситуацій. Об'єкта при крайній необхідності, має велике кримінально-правове значення, яке полягає в тому, що він окреслює межі крайньої необхідності, вимагає оцінки порівняльної цінності об'єкта дії особи, що усуває небезпеку, і об'єкта, якому загрожувала небезпека. Крім того, характер об'єкта впливає на кваліфікацію дій особи, що перевищили межі крайньої необхідності.

Об'єктивна сторона крайньої необхідності характеризується наступними моментами: 1) здійсненням дії, що підпадає під ознаки якого-небудь діяння, передбаченого карним законом; 2) визначеною шкодою, заподіяною об'єктам кримінально-правової охорони; 3) причинним зв'язком між дією і зазначеною шкодою.

Перший елемент - дія, тобто активна поведінка суб'єкта, прямо зазначена у законі. Вона може виражатися, наприклад, у заподіянні шкоди життю чи здоров'ю людини, позбавленні його волі, різних самоуправних діях, пов'язаних з вилученням майна, його ушкодженням чи знищенням, викраденням зброї чи наркотичних засобів, викраденні транспорту, приховуванні злочинів, розголошенні державної, військової чи службової таємниці т.п. Подібні дії по своїх зовнішніх ознаках здатні підпадати під різні види подібних злочинних зазіхань. На відміну від інших видів обставин, що виключають злочинність діяння, крайня необхідність у цьому змісті має, мабуть, найбільш широку подібність з відповідними злочинами. Очевидно, що цілі усунення небезпеки, що загрожують, можна досягти не всякою дією, а лише визначеною, що співвідноситься з характером цієї небезпеки, обстановкою, а також метою дії. Ця мета, як відзначалося, визначає і необхідні способи її досягнення. Так, неможливо усунути шкоду, від повені, що насувається, шляхом вилучення без дозволу зброї чи підробки документів і т.п. Для усунення подібної небезпеки можуть бути початі, наприклад, дії по вилученню, знищенню чи ушкодженню чужого майна. Об'єктивними умовами, в яких здійснюється розглянута дія, є місце, час і обстановка. Місце перебування суб'єкта в момент небезпеки, загрожує, може вплинути на вибір дій по її усуненню і тим самим на межі заподіяння шкоди. Здійснення дії виправдане, якщо воно здійснено у визначений проміжок часу, тобто вчасно. Ця своєчасність тісно зв'язана з підставами крайньої необхідності. Іншими словами, зазначена дія повинна бути зроблена протягом часу здійснення правової чи фактичної основ, тобто при наявності стану крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то здійснення дії, що зовні підпадає під ознаки злочину (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), невиправдане і тягне відповідальність на загальних підставах. Така дія, нарешті, завжди провадиться у визначеній обстановці, що може бути щодо сприятливої і несприятливої для усунення небезпеки, що має важливе значення для визначення меж заподіяння дозволеної шкоди.

Другий елемент об'єктивної сторони крайньої необхідності - заподіяна шкода. Характер і розмір цієї шкоди визначаються насамперед об'єктом дій, якими, як відзначалося, є самі різні інтереси (блага), охоронювані карним законом від подібних злочинних зазіхань (наприклад: життя, здоров'я, воля, майно, безпека руху транспорту, інтереси правосуддя, порядок управління та ін.). Тому і шкода, заподіяна цим об'єктам, може виражатися наприклад, у смерті людини, тілесних ушкодженнях, майновому збитку і т.д. У відповідності зі ст. 39 КК ця шкода обмежена визначеними межами, а саме: шкода, заподіяна об'єкту, повинна бути менш значною у порівнянні з тією, якій загрожувала небезпека, тобто в порівнянні зі шкодою відверненою. Іншими словами, закон зв'язує правомірність заподіяння шкоди лише з домірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує; фактично заподіяна шкода повинна бути менш значною, за потенційну шкоду, закладену в небезпеці, що загрожує. І в цьому - перші труднощі такого порівняння, оскільки небезпека, що загрожує, характеризується потенційною шкодою, а дії суб'єкта - шкодою реальною, фактично заподіяною. Отже, діючий суб'єкт, а потім і правоохоронні органи, що оцінюють його дії, повинні скласти обґрунтований прогноз щодо шкоди, що могла бути заподіяна небезпекою у випадку її успішної реалізації, і відповідно до цього визначити розмір дозволеної шкоди, заподіюваної для усунення цієї небезпеки.

Межі крайньої необхідності в будь-якому випадку дотримуються тоді, коли при усуненні небезпеки, що загрожує абсолютним, цінностям, і при усуненні тяжкої шкоди, що загрожує відносним цінностям, суб'єкт заподіює нетяжку шкоду об'єктам відносної цінності. І в тій, і в іншій ситуації шкода заподіяна менш значна, чим відвернена. Особливу складність викликають тут наступні випадки:

1) коли небезпека загрожувала абсолютним цінностям і шкода заподіяна таким же цінностям (наприклад, при усуненні небезпеки, що загрожує життю, здоров'ю, волі, майну і т.п. шкода заподіюється цим подібним благам);

2) коли небезпека загрожувала тяжкою шкодою об'єктам відносної цінності, а для її усунення заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам абсолютної цінності (наприклад, при усуненні серйозної погрози суспільної безпеки шкода заподіюється життю, здоров'ю, майну громадянина). У цих випадках рішення питання про значимість шкоди заподіяної в порівнянні зі шкодою відверненою у більшій мірі залежить від конкретних обставин справи: індивідуальних особливостей об'єктів, яким загрожувала небезпека і заподіювана шкода, реального розміру передбаченої і заподіяної шкоди і т.п. Ще Н.С. Таганцев помітив, що в подібних ситуаціях "нужно отказаться от всякой априорной квалификации прав и решать вопрос об их сравнительной важности сообразно с индивидуальными особенностями каждого случая, т. е. признать ссылку на необходимость, заслуживающую уважения, как скоро в данном случае защищаемое благо представлялось для защищавшегося несомненно выше нарушенного". Таким чином, межею крайньої необхідності по діючому праву є заподіяння суб'єктом для усунення великої небезпеки нетяжкої шкоди правоохоронюваним інтересам відносної цінності чи порівняно меншої шкоди об'єктам абсолютної цінності. Отже, межі крайньої необхідності варто зв'язати з двома зазначеними факторами, узятими в єдності. У такому випадку саме характер небезпеки буде визначати межу припустимої шкоди: чим більша загрожує небезпека, тим більша шкода може бути заподіяний для її усунення. Граничною, однак, повинний бути шкода, співрозмірна з цією небезпекою, тобто шкода заподіяна повинна певним чином порівнюватися зі шкодою відверненою. Але така відповідність припустима тільки у визначеній обстановці, коли в суб'єкта була відсутня можливість усунути небезпеку менш значною шкодою. Іншими словами, заподіяння шкоди, що відповідає небезпеці, що загрожує, повинна бути виправдана несприятливою обстановкою її усунення. Якщо ж суб'єкт міг усунути небезпеку за допомогою заподіяння менш значної шкоди, то він зобов'язаний використовувати таку можливість. Пояснюється це тим, що крайня необхідність - винятковий стан, при якому особі для усунення небезпеки, що загрожує, дається право заподіяти шкоду інтересам, що охороняються саме карним законом від подібних злочинних зазіхань. Тому якщо суб'єкт має кілька варіантів заподіяння шкоди (і усвідомлює їх), то справедливо зажадати від його дій саме найменшої шкоди за умови, що вона цілком достатня для досягнення поставленої мети. У такому випадку невиправдано було б визнавати правомірним заподіяну шкоду, що була більш ніж достатньою для усунення небезпеки, хоча б вона і відповідала їй. Таким чином, як і при необхідній обороні і затримані злочинця, можна розрізняти два види меж крайньої необхідності - межа припустимої шкоди, обумовлена характером небезпеки, що загрожує, і несприятливою обстановкою по її усуненню, і межа достатньої шкоди, обумовлена сприятливою обстановкою, у якій усувалася небезпека, що загрожувала.

Межа припустимої шкоди - це шкода, що відповідає відверненій, заподіяній у несприятливій обстановці з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним інтересам особи, держави, суспільства.

Таке розуміння даної межі порушує питання про можливість позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності. Насамперед такі наслідки усе-таки виняткові, оскільки крайня необхідність виявляє себе значно частіше в інших ситуаціях, коли заподіюється шкода іншим об'єктам. Так, незлочинною визнається поведінка осіб, що сидять у перевантаженій шлюпці, коли вони відштовхують потопаючих, щоб не допустити загибелі тих хто в шлюпці. Розповсюдженими є справи, коли суди визнають правомірними дії водіїв транспортних засобів, що, порушуючи правила безпеки руху, свідомо заподіюють шкоду життю і здоров'ю декількох осіб заради порятунку великого числа пасажирів. Таким чином, навіть діюче право не виключає правомірності позбавлення життя людини. Неприпустимим визнається лише порятунок життя одного за рахунок життя іншого, виходячи з рівнозначності шкоди заподіяного і шкоди відверненого. Але подібний підхід до даної проблеми не враховує насамперед складностей виняткових ситуацій, у яких може виявитися конкретна людина, а саме головне - заперечує його природне прагнення до самозбереження, а також збереженню життя своїх дітей, близьких, родичів. Тому запропоноване вище поняття межі припустимої шкоди, що відповідає характеру небезпеки, що грозить, і несприятливій обстановці по її усуненню, дозволяє дозволити можливі тут колізії. Правомірними, наприклад, повинні визнаватися дії альпініста, що обрубав мотузку, до якої був прив'язаний його товариш, що зірвався з гори і тягне його за собою в безодню. У цьому випадку заподіяна шкода (смерть людини) цілком відповідає характеру небезпеки (загроза смерті двох осіб) і несприятливій обстановці по її усуненню (неможливість альпініста удержати товариша на мотузці.

Межа достатньої шкоди - це шкода менш значна, ніж відвернена, заподіяна у відносно сприятливій обстановці і достатня суб'єкту для усунення небезпеки, що загрожує. Виділення цієї межі цілком відповідає уявленню про те, що з декількох варіантів заподіяння шкоди особа зобов'язана обрати той, котрий пов'язаний із заподіянням найменш значної шкоди. З цього погляду правильним є положення, сформульоване у свій час В. Ф. Кириченко, що «з наявних варіантів особа повинна обрати той, котрий веде до заподіяння найменшої шкоди. Тому правомірність заподіяння шкоди визначається не тільки тим, що вона є єдино можливим способом відображення небезпеки, але також і тим, що заподіяна шкода є найменшою». І хоча ця думка була піддана критиці, що ґрунтується на діючому праві, автор усе-таки правильно порушував питання про необхідність обмеження права громадянина на усунення небезпеки, що загрожує, у відносно сприятливій обстановці лише мінімумом достатньої шкоди.

У даному питанні не можливо оминути випадки, коли відбувається перевищення меж крайньої необхідності. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) - це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч. З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.