Обставини, які виключають злочинність діяння особи

В Україні досить на низькому рівні вивчене питання про перевищення меж крайньої необхідності. Позитивним результатом є те, що в діючому кодексі дається поняття згадуваного питання. Прогалиною залишається відсутність чітко визначених видів перевищення меж крайньої необхідності (ексцесу крайньої необхідності) у чинному законодавстві. Можливість такого ексцесу, однак, передбачають КК деяких країн (наприклад, Польщі, Румунії, Югославії, Японії й ін.). Так, по ст. 37 КК : Японії правомірне заподіяння збитку, що не перевищує ступінь відверненої шкоди, а якщо ця межа була перевищена, то в залежності від обставин справи покарання може бути пом'якшене чи дана особа може бути звільнена від покарання, У радянській науці також пропонувалося закріпити в законі відповідальність за перевищення меж крайньої необхідності. Питання ж про його поняття зважується різним чином. Можна погодитися з Т. Г. Шавгулидзе в тому, що перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при порушенні «інтересу рівного чи більшого, ніж врятований інтерес». Іншими словами, ексцес крайньої необхідності варто констатувати при нанесенні шкоди рівноцінного чи більш значного в порівнянні зі шкодою, що відвернена. В. Н. Козак не погоджувався з таким підходом і вважав, що ексцес крайньої необхідності має місце не тільки при порушенні співвідношення шкоди заподіяного і шкоди відверненого, але і при можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими способами. Саме виходячи з такого судження від узяв під сумнів рішення про припинення наступної справи. У такий спосіб відведення небезпеки іншими способами не можна визнати видом ексцесу крайньої необхідності. Отже, по чинному законодавству ексцес крайньої необхідності можна визначити, як заподіяння рівноцінної чи більш значної шкоди правоохоронним інтересам у порівнянні зі шкодою, відверненою при усуненні загрозливої небезпеки. У рамках цього доцільно розрізняти два види ексцесу крайньої необхідності:

1) заподіяння шкоди, рівноцінної шкоді відверненому;

2) заподіяння шкоди більш значної, ніж відвернена шкода.

Разом з тим зазначений підхід діючого законодавства щодо перевищення меж крайньої необхідності не повною мірою відповідає життєвим реаліям. Він не враховує стан особи, що опинилась в екстремальній ситуації, коли , часом дуже важко орієнтуватися, правильно оцінити характер загрозливої небезпеки, що склалася обстановку, наявність можливих засобів усунення небезпеки і т.п. Тим більше, що особа, виявившись у стані крайньої необхідності переляканою, непідготовленою до ситуації, що вимагає швидкого ухвалення рішення. Наявність у законі твердої вимоги, відповідно до якої необхідно правильно порівняти важливість заподіюваної шкоди зі шкодою, що запобігається і при цьому не допустити нанесення не тільки більш значного, але і рівнозначної шкоди, обмежує можливості громадян по усуненню небезпеки, що грозить. У цьому зв'язку заслуговують на увагу положення КК тих країн, що зв'язують ексцес крайньої необхідності з явною невідповідністю шкоди.

Перевищення ж меж достатньої шкоди - це нанесення суб'єктом у відносно сприятливій обстановці шкоди, хоча і відповідного характеру небезпеки, що загрожувала, але більш ніж достатнього для того, щоб її усунути. Наприклад, якщо в даній обстановці для усунення небезпеки, що загрожувала майну громадянина, досить було заподіяти істотну шкоду, а особа без особливої необхідності заподіює більш тяжку шкоду, то такі дії не можуть бути визнані правомірними.

Кримінальне законодавство, як відомо, не знає спеціальної відповідальності за дії громадян, пов'язані з перевищенням меж заподіяної шкоди в стані крайньої необхідності. Звідси випливає, що такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних підставах. Незважаючи на те, що дані злочини можуть виражатися в різних формах, здатні заподіювати неоднозначну шкоду і виявлятися в тих чи інших сферах суспільних відносин, їхні елементи проте характеризуються деякими загальними ознаками. Так, об'єктом цих злочинів виступають визначені цінності, охоронювані карним законом: життя, здоров'я, воля людини, власність, безпека руху, порядок управління і т.п. По діючому праву з об'єктивної сторони ці злочини можуть бути зроблені лише шляхом дії, причинною пов'язаного з нанесенням шкоди, менш значної відверненої. У відповідності ж із запропонованим підходом до ексцесу крайньої необхідності його об'єктивна сторона являє собою дію, причинно пов'язане зі шкодою, яка не відповідає характеру небезпеки, що загрожувала, чи щодо сприятливої обстановки, в якій усувалася ця небезпека.

Питання про суб'єктивну сторону ексцесу крайньої необхідності в літературі зважується різним чином. Зміст провини при ексцесі крайньої необхідності виявляється в усвідомлені особою того, що їм вимушено заподіюється шкода, рівнозначна чи більш значна у порівнянні зі шкодою відверненою. Така шкода виступає для даного суб'єкта як необхідний спосіб усунення небезпеки, що загрожує. З погляду ж діючого законодавства цей спосіб визнається надмірним, неприпустимим, забороненим, тобто суспільно небезпечним. Таким чином, передбачення і бажання настання надмірної шкоди свідчать про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру вчиненої дії. Отже, мова може йти тільки про провину у виді прямого наміру. Непрямий же намір при ексцесі крайньої необхідності виключається, тому що суб'єкт не може не бажати заподіюваної йому шкоди, оскільки " він є найближчою метою його дій.

Нарешті, суб'єктом злочинів при ексцесі крайньої необхідності варто вважати особу, для якої усунення небезпеки, що загрожує, не є виконанням юридичного обов'язку чи виконанням службового боргу.

3.2 Аналіз фізичного та психічного примусу

Фізичний або психічний примус дуже часто зустрічається в повсякденному житті. Тому дана проблема просто не могла оминути кримінальне право, як галузь права, яка захищає найважливіші блага людини. Вважаю за необхідне спочатку розібратись з фізичним примусом, а потім з психічним. З приводу цієї обставини у ч. 1 ст. 40 КК України вказується, що не є злочином діяння, яке було вчинено під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронним інтересам, діючи під впливом фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діяннями, а також психічного примусу, відповідно до ч. 2 ст. 40 КК України повинно вирішуватися за правилами про крайню необхідність. Правова природа психічного примусу та фізичного примусу, який не виключав можливість особи керувати своєю поведінкою, однакова з правовою природою крайньої необхідності, що прямо випливає із ч. 2 ст. 40 КК України. В таких випадках особа зберігає свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, але заподіяння шкоди в таких випадках законодавцем вважається правомірним діянням. Такий підхід законодавця є цілком обґрунтованим, оскільки внаслідок застосування до особи психічного впливу чи фізичного впливу, який не виключає її можливість керувати своєю поведінкою, у особи завжди є можливість вибору форми поведінки, на відміну від тих випадків, коли застосування фізичного впливу виключає її можливість керувати своїми діяннями. В тих випадках, коли фізичний примус виключав можливість особи керувати своїми діяннями, саме діяння, як зазначають окремі вчені, втрачає вольовий характер. Отже, враховуючи те, що фізичний вплив на особу може виключати її можливість керувати своїми діяннями, в таких випадках, на мою думку, є всі підстави говорити про виключення вольової ознаки осудності, а фізичний вплив відповідно розглядати серед причин неосудності. Віднесення фізичного впливу на особу до причин неосудності, буде повністю відповідати правовій природі цього явища. Адже в таких випадках виключається не кримінальна протиправність вчиненого діяння, що характерно для обставин, що виключають злочинність діяння, а вольова ознака осудності, яка передусім є однією з ознак складу злочину, бо у тих випадках, коли особа заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони внаслідок застосування до неї фізичного впливу, який виключав можливість її керувати своїми діями, вчинене діяння не перестає бути суспільно небезпечним та кримінально протиправним. Аналогічно не зникають такі об'єктивні ознаки поняття злочину, як суспільна небезпека та кримінальна протиправність і у випадку відсутності інших суб'єктивних ознак складу злочину, наприклад, вини чи недосягнення особою віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Саме таке розуміння кримінально-правового значення фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своїми діяннями, дозволяє стверджувати, що в таких випадках фактично може мати місце опосередковане виконання злочину, і, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК України, підлягати кримінальній відповідальності буде та особа, яка фактично застосувала фізичний вплив. Так, якщо винний штовхнув одну людину на іншу, в результаті чого остання отримала тілесні ушкодження, кримінальній відповідальності буде підлягати та особа, яка зробила поштовх. Як стверджував свого часу М.С. Таганцев, у таких випадках особа фактично є простим знаряддям вчинення злочину, коли, усвідомлюючи злочинність вчинюваного, вона тим самим не мала можливості виконати вимоги закону чи запобігти його порушенню. В іншому випадку, якщо вважати, що застосування до особи фізичного впливу виключає кримінальну протиправність вчиненого нею діяння, то навряд чи було б можливим притягти до кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони особу, яка застосувала такий фізичний вплив, оскільки в такому разі заперечується сам факт вчинення кримінально-протиправного діяння.

Здебільшого в науковій літературі з приводу розуміння поняття фізичного примусу в кримінальному праві вказується, що під ним необхідно розуміти силовий вплив на людину, зокрема спричинення їй різного роду тілесних ушкоджень, побоїв, мордування, обмеження волі, спрямований на примушування її до вчинення суспільно небезпечного діяння.

Якщо досліджувати питання про кримінально-правове значення фізичного впливу в контексті причин неосудності, необхідно звернути увагу на ще одну неточність, яку, допускає законодавець. Як випливає із ч. 1 ст. 40 КК України, фізичний вплив може виключати тільки можливість особи керувати своїми вчинками, тобто вольову ознаку осудності. Можна навести приклади ситуацій, коли внаслідок фізичного впливу на особу вона, формально зберігаючи можливість керувати своєю поведінкою, втрачає можливість усвідомлювати свої діяння. Наприклад, водію під час керування транспортним засобом затулили очі або кинули в очі сторонні предмети (пісок чи сіль), через що він втратив можливість усвідомлювати свої діяння. Тож нема підстав для того, щоб обмежувати кримінально-правове значення фізичного впливу на особу випадками втрати особою можливості керувати своїми вчинками внаслідок такого впливу, оскільки такий вплив може виключати також можливість особи усвідомлювати свої діяння.

Фізичний вплив може порушувати не тільки вольову, а й інтелектуальну діяльність особи. Для гіпнотичного впливу якраз характерне те, що гіпнотизер за допомогою фізичного впливу (вербального чи конклюдентного) спричиняє втрату особою можливості усвідомлювати свої діяння і керувати ними, фактично контролюючи інтелектуально-вольову діяльність особи.

Коротко можна визначити загальні ознаки фізичного примусу: фізичний примус - це фізичний вплив на організм особи, який здійснюється без її згоди і в результаті якого їй завдаються больові відчуття або створюється загроза для її здоров'я або життя з метою примусити особу до вчинення певних злочинних діянь, вплив фізичного примусу повинен бути безпосереднім. Це означає: по-перше, больові відчуття завдавались особі, яка під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою з метою припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються ч. 1 ст. 40 і за наявності відповідних умов повинні розглядатись як крайня необхідність (ст. 39); по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів, і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу або зразу ж після його припинення. Рівень фізичного примусу на особу повинен бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками і заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають.

Психічний примус - це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу, тощо) із метою спонукати її вчинити злочин.

Крім того примус можна також поділити на види:

1.За способом: фізичний, психічний;

2.За характером: який можна подолати, який не можна подолати.

Психічний примус, як і фізичний, здійснюється шляхом насилля. Будь-яке насильство над особою спричиняє їй фізичні та моральні страждання і здійснюється всупереч її волі. В науці кримінального права ретельно досліджені різні види насильницьких дій, виокремленні основні ознаки, характерні для будь-якого насильства: а) вплив на потерпілого всупереч його волі і б) спричинення йому фізичних або моральних страждань. Всі насильницькі дії можна поділити на дві групи: фізичне і психічне насильство.

Фізичне насильство - це суспільно небезпечний вплив на організм іншої людини, як на зовнішній покрив тіла людини, так і безпосередньо на його внутрішні органи.

Психічне насильство не порушує цілісності ні зовнішніх тканин, ні внутрішніх органів, а впливає лише на психіку людини, викликає різні почуття - страху, обурення, гніву. У КК України мова йде про два види прояву психічного насильства: погрозу і примус. Однак термін "психічне насильство" у КК України не вживається, у той час як терміни "погроза", "примус" можна зустріти безпосередньо в ряді норм. Разом з тим у кримінальному законодавстві ми не знайдемо роз'яснення цих понять, навіть у статті 40, яка має назву: "Фізичний або психічний примус".

Що стосується поняття "психічне насильство", то варто підкреслити, що питання про його зміст продовжує залишатися проблемним. У результаті неоднозначного розуміння і трактування зазначеного терміну при визначенні характеру і ступеню небезпеки психічного насильства, зустрічається різна кваліфікація дій в слідчій та судовій практиці. Сьогодні у кримінально-правовій науці проблема психічного насильства є однією із недостатньо вивчених. Якщо звернутися до доктринального тлумачення поняття "психічне насильство", то ми зустрінемо досить різноманітні визначення. Наявні нечисленні роботи з даної проблеми визнають як єдиний вид психічного насильства - погрозу. Хоча, деякі автори трактують психічне насильство більш широко. Так, С Афіногенов вважає, що психічне насильство включає образу, знущання, цькування й інше. О. Тер-Акопов включає в зміст психічного насильства погрозу, обман, що дорівнює стану, що утворюється в результаті психофізичного і психотехнічного впливу - станом керованої (гіпнотичної) і заміщеної (зомбованної) свідомості. Психічне насильство має вираз в погрозах спричинити фізичну, моральну, матеріальну шкоду, позбавити яких-небудь благ. За кримінальним законодавством погроза - це вид психічного насильства. Мета психічного насильства - залякування потерпілого. Отже, психічне насильство це - бажання викликати почуття страху. При психічному насильстві страждає психіка, в сукупності з душевними явищами: відчуттями, сприйняттями, уявою людини, її усвідомленням і волею. Будучи функцією головного мозку, психіка відображає об'єктивну дійсність і пов'язана з усіма сторонами і властивостями матеріального світу. Будь-яка погроза є для потерпілого об'єктивно існуючою реальністю, яка впливає на нього як зовнішнє роздратування, приводить його в певний психічний стан, який характеризується наступними ознаками:

* даний стан викликається зовнішнім роздратуванням, яке передається у мозок;

* в процесі збудження і гальмування реакції нервових клітин психічний стан сприймає поведінку злочинця як таку, що загрожує небезпекою;

* психічний стан, викликаний погрозою - це усвідомлювана психічна діяльність, можливість потерпілого усвідомлювати інформацію, яка надходить, і викликає в потерпілого суб'єктивне відчуття з розумінням місця, часу і власною особистістю; співставляє з цими поняттями свої відчуття, сприйняття, уявлення, емоційний стан, судження, висновки.

Залежно від особистісних та інших зовнішніх причин вплив погрози на свідомість осіб може бути більш або менш сильним, в зв'язку з чим психічний стан може бути глибоким або поверхневим, більш або менш усвідомленим. Свідомість, як відомо, є однією з найвищих форм психічної діяльності людини. Поняття психіки ширше поняття свідомості, так як поряд з усвідомленими діями можлива підсвідома та несвідома поведінка, тобто є автоматичні, інтуїтивні вчинки, які кореняться в людських інстинктах, емоціях, потягах. Психічний стан, який виник в результаті погрози, характеризується певними емоційними хвилюваннями. Джерелом емоцій в психічному стані є погроза, що застосовується до потерпілого. Будь-які хвилювання обумовлені нервовими збудженнями підкоркових центрів і фізіологічними процесами, які проходять у вегетативній нервовій системі. Вони викликають ряд змін в організмі людини: в органах дихання, травлення, серцево-судинній діяльності; помічається зміна пульсу, кров'яного тиску, приток крові до серця. Якщо психічне насильство досягло своєї мети, то воно викликає почуття страху, оскільки ситуація, в яку потрапляє потерпілий, містить в собі небезпеку. Таким станом потерпілого і користується злочинець;

* психічне насильство спонукає до активних дій або утримує потерпілого від них;

* психічний стан має свій початок (початок застосування погрози) і кінець (кінцевий момент встановити важко, оскільки це залежить від об'єктивних причин: ступінь небезпеки самої погрози, обстановки, часу скоєння, та психічних властивостей людини). Погроза може викликати тривалий або короткочасний психічний стан. На думку вчених медиків і психологів, почуття страху, яке викликане погрозою є шкідливою, пригнічуючою емоцією, яка впливає на здоров'я людини, чим заподіює їй непоправної шкоди. Негативні емоції, такі як страх, внаслідок психічного насильства можуть породжувати різні розлади здоров'я. Наприклад, Левертова P.O. дає таке визначення психічному насильству - це устрашіння потерпілого, тобто суспільно небезпечний примусовий вплив на його психіку, яке проявляється в погрозі спричинити яку-небудь шкоду самому потерпілому або його близьким. Щоб краще зрозуміти роль і значення психічного насильства, необхідно дати загальну характеристику різним видам погроз, які можна поділити на: І) погрози скоєння протиправних дій; II) погрози скоєння дій, не бажаних для потерпілого. До перших відносяться погрози: а) насильством; б) спричинення матеріальної шкоди; в) шантаж; г) скоєння інших протиправних дій. До других належать: а) звільнення з роботи; б) залишення без матеріальної допомоги та ін.

За формою виразу погрози бувають:

* усні

* письмові

* за допомогою жестів

* за допомогою демонстрації зброї

Залежно від змісту погрозу можна розглядати: як самостійний злочин, як спосіб вчинення іншого злочину.

Ю.Е. Пудовочкин, досліджуючи детально психічне насильство, поділяє його на два види:

* пов'язане з розладом здоров'я;

* не пов'язане з психічним розладом, але покликане змінити поведінку потерпілого. Більшість авторів розглядають фізичне і психічне насильство (погрози) як два самостійних способи насильницьких злочинів. При цьому відповідальність передбачається не тільки за саме насильство, а за насильство, що виступає способом здійснення іншого злочину, при якому воно перетворюється в елемент його складу, але і за погрозу його застосування. Однак має місце й інша точка зору. її прибічники вважають, що насильство і погрозу його застосування варто розглядати як два однорідних явища. На їхню думку, оскільки поняття "погроза" і "психічне насильство" відрізняє загальну властивість - вплив на психіку іншої людини, остільки є підстави тлумачити їх однаково. При цьому не береться до уваги, що зміст такого впливу різний. У працях юристів дореволюційної доби погроза поділялась на неминучу (при розбої) і звичайну (при вимаганні). В першому випадку погроза припускала стан, що неминуче переходить, на думку потерпілого, у вбивство або в насильство. Не менш небезпечна і звичайна погроза, тому що відносна свобода вибору варіанту поводження потерпілого надзвичайно мала. Сучасна мова, визначає погрозу як залякування, обіцянку заподіяти неприємність, зло кому-небудь. Залякувати значить "погрожувати, стращати, наводити небезпеку".

У кримінальному праві різні автори в поняття "погроза" вкладають різний зміст. Одні вважають, що "погроза" - це примус. Інші мають на увазі під "погрозою" залякування, говорячи, що "під психічним насильством (погрозою застосування фізичної сили) варто розуміти протиправний вплив, спрямований на психіку іншої особи з метою придушення її опору і підпорядкування її волі, волі винного шляхом залякування застосуванням фізичної сили". Треті представляють "погрозу" як збудження в людини почуття тривоги. Четвертими погроза сприймається як психічний вплив. Незважаючи на зовнішні розходження у визначеннях погрози, за змістовним поняттями вони майже збігаються.

До загальних ознак, які характеризують погрозу застосування насильства відносяться:

* факт залякування потерпілого застосуванням фізичного насильства;

* дійсність погрози застосування насильства.

Спеціальними ознаками визнаються:

* по-перше, реальність здійснення такої погрози;

* по-друге, момент передбачуваного здійснення погрози (негайно або в майбутньому);

* по-третє, інтенсивність погрози.

Питання про відповідальність особи, яка перебувала у стані фізичного або психічного примусу виникає в тих випадках, коли у особи була можливість керувати своїми вчинками, в таких випадках вона відповідатиме за правилами крайньої необхідності.

злочинність діяння крайній необхідність

3.3. Аналіз наказу або розпорядження

Спричинення шкоди правоохоронним інтересам при виконанні наказу (розпорядження) не тягне кримінальної відповідальності, якщо наказ є| законним, тобто відданим в установленому порядку особі, зобов'язаній його виконати, в рамках компетенції, з дотриманням належної форми. Накази (розпорядження) є законними, якщо вони не суперечать чинним нормативним актам і носять обов'язковий характер, що забезпечується можливістю настання юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної, кримінальної) у випадках їх невиконання.

У літературі пропонувалося виділити дві групи критеріїв правомірності спричинення шкоди при виконанні обов'язкових наказів і розпоряджень. Це критерії, що відносяться до наказу або розпорядження і критерії, що відносяться до виконання наказу.

До першої групи пропонується віднести: а) обов'язковість та наявність наказу (розпорядження) і б) відсутність свідомо незаконного для виконавця характеру наказу або розпорядження.

До другої групи - а) відносність дій (бездіяльності) саме до виконання наказу або розпорядження і б) відсутність в діях (бездіяльності) виконавця ознак умисного злочину.

В юридичній літературі неодноразово було підкреслено, що необхідно дати законодавче визначення поняття “наказ”, тим більше, що це поняття присутнє в багатьох нормативно-правових актах нашої держави. Це, наприклад, Конституція України, Закон України “Про міліцію”, Закон України “Про службу безпеки України” та ін. Саме поняття наказу та умов його правомірності надає наука кримінального та адміністративного права, але потрібно не доктринальне, а законодавче визначення цього поняття.

Наука кримінального права України визначає, що наказ - це обов'язкова для виконання вимога командира (начальника) про вчинення чи невчинення підлеглим якоїсь дії по службі. Так, під наказом розуміють правовий акт управління, який видається на основі чинного законодавства та актів вищих органів відповідними керівниками міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій. Розпорядження ж - це правовий акт, який має владний характер і видається в межах повноважень, наданих посадовій особі чи державному органу.

Радянське кримінальне право визначало, що наказ, розпорядження є формою втілення волі начальника, формою управління діяльністю підлеглих. Воля начальника, його накази та вимоги безумовно обов'язкові для підлеглих та підлягають своєчасному та точному виконанню.

Сьогодні сучасна наука кримінального права висуває такі умови законності наказу. Він повинен бути:

- виданим компетентним органом чи посадовою особою в межах компетенції цієї посадової особи чи органу;

- відданим із дотриманням необхідної форми та порядку його видання;

- ґрунтуватися на законі чи іншому нормативному акті;

- передбачати скоєння протиправних дій виконавцем.

Проте навіть у разі, коли наказ (розпорядження) був відданий компетентною особою з дотриманням вказаної законом форми, його виконання не виключає відповідальності, якщо очевидний його незаконний або навіть злочинний характер.

Особа, яка одержала законний наказ, зобов'язана його виконати. За своєю юридичною природою виконання законного наказу - це виконання особою свого юридичного обов'язку. Відмова від виконання такого наказу, його невиконання або неналежне виконання є правопорушенням, у тому числі - злочином (наприклад, для військовослужбовця передбачена кримінальна відповідальність за непокору (ст. 402 КК) та невиконання наказу (ст. 403 КК).

Заподіяння шкоди правоохоронним інтересам під час виконання наказу можливе лише за наявності відповідної підстави. Такою підставою відповідно до ч. 1 ст. 41 Кримінального кодексу і є законний наказ. Цей наказ - необхідна і достатня підстава відповідної дії або бездіяльності, якщо у особи існувала реальна можливість його виконання.

Перший елемент підстави, що аналізується, - це наявність законного наказу або розпорядження. Відомо, що терміни "наказ" і "розпорядження" фактично є синонімами. Крім того, вже визнано, що термін "наказ" є родовим щодо інших актів управління (розпорядження, вказівка тощо). Щодо обставини, що виключає злочинність діяння, наказ - це акт управління, виданий уповноваженою службовою особою, який приписує певній особі (групі осіб) вчинити дію або бездіяльність, пов'язану із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони.

За своїм змістом наказ повинен відповідати повноваженням особи, яка видала його. Крім того, він повинен приписувати вчинення діянь, що за зовнішніми (об'єктивними) своїми ознакам збігаються з фактичними ознаками якогось злочину. Інший наказ не є предметом КК. Крім того, наказ не повинен суперечити чинному законодавству і не може бути пов'язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 41 КК). Чинне законодавство - це не тільки закони, а й підзаконні акти. Наказ, що не відповідає закону або цим актам, визнається незаконним. Виконання такого наказу, пов'язане з заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду.

Конституційні права та свободи людини і громадянина, що їх не повинен порушувати наказ, передбачені в розділі II Конституції України (статті 21-64). Наказ, що порушує зазначені права і свободи, визнається незаконним. Його виконання, що заподіює шкоду правоохоронним інтересам людини і громадянина, не виключає злочинності вчиненого.

Для того щоб відповідати вимогам законності, наказ повинен бути виданий у належному порядку. Цей порядок може передбачати, наприклад, попереднє узгодження положень наказу з певними органами і особами, видання наказу в письмовій або усній формі, доведення його до виконавця шляхом використання певних засобів зв'язку тощо.

Другий елемент, що характеризує підставу виконання законного наказу, - це наявність у особи, зобов'язаної виконати такий наказ, реальної можливості для цього. Якщо така можливість була відсутня, наприклад, через хворобу виконавця, відсутність відповідної кваліфікації, досвіду тощо, то особа не підлягає відповідальності за невиконання обов'язкового для нього наказу.

Ознаки виконання наказу, що передбачені в ч. 1 ст. 41 КК, визначають його як акт правомірного заподіяння шкоди правоохоронним інтересам. Ці ознаки характеризують: суб'єкт виконання наказу; його мету; об'єкт заподіяння шкоди; характер дії (бездіяльності) виконавця наказу. Крім того, варто виділити ще дві ознаки, а саме: своєчасність виконання наказу і межі заподіяння шкоди при виконанні наказу.

Суб'єкт виконання наказу. Відповідно до ст. 41 таким суб'єктом повинна визнаватися особа, що зобов'язана виконати законний наказ. Це може бути як підпорядкована по службі особа (наприклад, військовослужбовець, працівник або службовець підприємства, установи або організації), так і особа, яка хоч і не перебуває у відносинах підпорядкованості, проте згідно з законом зобов'язана виконати звернений до неї законний наказ (наприклад, особа, до якої звернене законне розпорядження представника влади).

Мета визначена в ч. 1 ст. 41 КК і полягає в тому, що дія або бездіяльність особи повинна бути підпорядкована меті виконання законного наказу. Для визнання заподіяння шкоди правомірним достатньо, щоб воно було підпорядковано цій меті і зовсім не обов'язково, щоб ця мета фактично була досягнена (наприклад, особа намагалася знищити будівлю на виконання наказу, але це їй не вдалося). Якщо ж особа керувалася іншими цілями (наприклад, заподіяння шкоди для досягнення особистих цілей), то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Об'єкт заподіяння шкоди - це правоохоронні інтереси особи, суспільства або держави: життя та здоров'я людини, її особиста свобода, власність, недоторканність житла, громадська безпека, громадський порядок, природне середовище, недоторканність кордонів, авторитет органів державної влади, інтереси внутрішньої безпеки тощо.

Характер дії або бездіяльності особи, яка виконала наказ, може бути як активним, так і пасивним, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 41 КК, причому дія або бездіяльність у будь-якому разі із зовнішньої фактичної сторони повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК (наприклад, вбивства, заподіяння тілесних пошкоджень, позбавлення волі людини, знищення або пошкодження майна, зловживання службовим становищем, перевищення влади тощо).

Своєчасність виконання наказу. Відомо, що однією з обов'язкових ознак змісту законного наказу є вказівка на час, протягом якого він повинен бути виконаний. Тому заподіяння шкоди правоохоронним інтересам повинно визнаватися правомірним, якщо виконання законного наказу мало місце протягом часу, визначеного в цьому наказі.

Межі заподіяння шкоди. Шкода, що заподіюється правоохоронним інтересам при виконанні наказу, не може бути безмежною. Її межі визначаються змістом даного наказу. Заподіяння шкоди лише в цих межах і визнається правомірним.

Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні законного наказу свідчить про так званий ексцес виконання наказу (наприклад, заподіяння явно надмірної шкоди, ніж це передбачалося наказом). Якщо ексцес мав місце, наприклад, з боку службової особи, то за наявності всіх інших ознак її дії необхідно розглядати як перевищення влади або службових повноважень.

Виконання явно злочинного наказу або розпорядження. Відповідно до ст. 27 та ч. 5 ст. 55 Основного Закону України кожен громадянин має право будь-якими незабороненими засобами захищати власне життя та здоров'я. Сюди можна віднести різноманітні можливості для його захисту: інститут необхідної оборони, крайньої необхідності, можливість звернення до правоохоронних органів, ЗМІ тощо. Додатковою гарантією захисту життя та здоров'я є принцип, який закріплено в ст. 19 Конституції: “Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”, тобто це є можливість уникнути вимоги виконання дій, які можуть загрожувати життю, здоров'ю. Особливої актуальності це положення набуває для осіб, професійна діяльність яких вимагає дотримання суворої дисципліни та чіткого виконання наказів та розпоряджень керівництва. До даної категорії можна віднести рядовий та начальницький склад органів внутрішніх справ, податкової міліції, військовослужбовців Служби безпеки України, Збройних Сил України та інших військових формувань.

Саме тому в Конституції України (ст. 60) закріплено положення про те, що ніхто не може бути зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази та встановлено відповідальність як за видання, так і виконання таких розпоряджень чи наказів. Дане положення має подвійне значення. По-перше, це гарантія належного виконання в межах законів та власної компетенції функцій особами, яким надано право видавати такі розпорядження чи накази та стримувати їх від зловживання посадовим становищем. По-друге, це положення є додатковою можливістю для осіб, які їм підпорядковані по службі, уникнути виконання злочинних розпоряджень чи наказів, які можуть загрожувати як їх власному життю та здоров'ю, правам та свободам, так і іншим громадянам.

Необхідно підкреслити, що в юридичній літературі можливість відмовитися від виконання злочинних наказів розглядається, в основному, тільки з позиції необхідності закріплення цього положення в законодавстві як інституту, що гарантує належне виконання своїх обов'язків зазначеними посадовими особами та встановлює відповідальність за вчинення неправомірних дій, користуючись посадовим становищем.

Злочинним визнається наказ, що передбачає вчинення злочину. Таким визнається не тільки діяння, передбачене КК, але і діяння, що є злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями (ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини).

У частині 3 ст. 41 КК зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Це положення цілком відповідає ст. 60 Конституції України, в якій передбачено, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Особа, яка виконала злочинний наказ, підлягає кримінальній відповідальності, як і особа, що віддала такий наказ. Так, службова особа, що віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) і за підбурювання (організаторство) вчинення злочину, передбаченого в наказі. Відповідальність особи, яка виконала такий наказ, залежить від того, чи усвідомлювала вона злочинний характер наказу.

Очевидно, що в цьому випадку особа повинна оцінити одержаний нею наказ, виходячи з його злочинності або незлочинності. Якщо для особи очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, виконала такий наказ, то така особа підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це положення сформульоване в ч. 4 ст. 41 КК: "Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах". При цьому суд може визнати вчинення злочину на виконання такого наказу обставиною, яка пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його злочинного характеру. Проте якщо за обставинами справи вона повинна була і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як необережний злочин, якщо, звичайно, таке діяння передбачене в КК як злочинне. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження (ч. 5 ст. 41). У цьому випадку особа, яка виконала наказ, є своєрідним знаряддям в руках того, хто віддав злочинний наказ (так зване опосередковане заподіяння). Останній підлягає відповідальності як виконавець того умисного злочину, вчинення якого передбачалося в наказі і який він вчинив "руками" невинного "виконавця" (ч. 2 ст. 27 КК).

У радянському кримінальному законодавстві інститут обставин, що виключають злочинність діяння, традиційно розглядався як сукупність лише норм про необхідну оборону і крайню необхідність, хоча інші правові системи знали й інші ситуації. Наприклад, в російському Кримінальному укладенні (1903) закріплювався ряд обставин, об'єднаних в дві групи: що виключають винність діяння (хворобливий розлад, недосягнення віку кримінальної відповідальності і ін.) і що виключають протиправність в спричиненні шкоди (виконання наказу, необхідна оборона, примушення, крайня необхідність). Сучасне кримінальне законодавство більшості країн також характеризується різноманіттям систем обставин, що виключають злочинність діяння. Вивчивши дані обставини, можна стверджувати, що їх включення в новий Кримінальний кодекс є достатньо логічним. Адже вільний розвиток особи в правовій державі, що формується в Україні, впровадження нових технологій і т.п. не застраховано від випадковостей і непізнаних явищ навколишнього світу. Загалом визнання даної обставини, такою, яка виключає злочинність діяння є вірною, але як правильно зазначає Келіна С.Г., що дану обставину необхідно віднести до обставин, які виключають винність. Так як суб'єктивно, особа виконує наказ, відданий їй начальником, не здогадується, якщо наказ мав дійсно такий характер. Що не можна було здогадатись, про його протиправність. Тому в її вчинку не може бути вини. А об'єктивно вона виконує свої прямі обов'язки, за не виконання яких вимушена буде понести відповідальність.

ВИСНОВОК

Незважаючи на численні дослідження, присвячені характеристиці інституту обставин, що виключають злочинність діяння, в цілому або окремим обставинам, до теперішнього часу в теорії кримінального права немає однозначного уявлення про кримінально-правове значення цього явища. З введенням в КК України поняття обставин, що виключають злочинність діяння, здавалося б, вирішений наперед і питання про кримінально-правові наслідки поведінки особи в стані необхідної оборони, крайній необхідності і так далі: якщо ці обставини виключають злочинність діяння, то вони виключають і кримінальну відповідальність за нього. Спроби ж порушити цей правовий зв'язок шляхом вказівки в останньому випадку на звільнення від кримінальної відповідальності, як це найчастіше має місце в літературі, щонайменше нелогічні, оскільки, якщо діяння не є злочином, не виникає навіть обов'язку відповідати за скоєне. Суб'єкта діяння не від чого звільняти в юридичному сенсі. В зв'язку з цим, на мій погляд, слід було б в кримінально-процесуальному законодавстві (або у окремій статті,наприклад у ст. 6, з "відсутністю події злочину") передбачити самостійну основу відмови в порушенні кримінальної справи або припинення справи на випадок здійснення того або іншого діяння, злочинність якого виключається у рамках розділу 8 КК України. На мій погляд, таке законодавче рішення в практичному плані стимулювало б правокористувача спочатку орієнтуватися на норми про обставини, які виключають винність діяння особи, а не повертатися до них, після порою досить тривалої процедури кримінального переслідування особи, що діяла правомірно. А в теоретичному плані служило б хоч якоюсь перешкодою для необґрунтованого частенько об'єднання в одну групу випадків незалучення особи до кримінальної відповідальності внаслідок, наприклад, добровільної відмови від злочину і дипломатичного імунітету, здійснення діяння, злочинність якого виключається, і звільнення від карної відповідальності по різних підставах. Якщо порівнювати Кримінальний Кодекс 1960 року, то звичайно видно, що дані обставини у нині діючому Кодексі набагато розширені. Але разом з тим законодавець також в цих обставинах встановлює межі, за які особі, яка діє в рамках обставин, виключаючи винність діяння особи, не має права виходити. Так як в такому випадку вона, як вже зазначалось вище буде винною у скоєнні злочину. На мій погляд, досить таки не поганим вдосконаленням Кримінального Кодексу України, можна було б визнати доповнення його ще одним розділом. Назвати даний розділ, наприклад « Відповідальність за перевищення меж обставин, які виключають злочинність діяння особи». Мені задається, що як суддям так і потерпілим, було б набагато зручніше працювати з Кримінальним Кодексом. Тому що:

По-перше, суддя, як особа, котра дає кваліфікацію злочину, виносить вирок, зможе більш уважніше вивчити матеріали справи, ознайомитися з обстановкою, в якій діяла підсудна особа. Це дасть змогу полегшити інтелектуальну діяльність суді. Тому що, дуже важко визначити, а чи дійсно в особи не було іншого вибору. Що зменшить вірогідність судової помилки.

По-друге, особа, котра опинилась в ситуації, пов'язаної з обставинами, виключаючими злочинність діяння, зможе реально оцінити свої можливості, зможе розпізнати той прихований ризик, який може привести до того, що особа, котра діяла в рамках обставин, які виключають злочинність діяння може опинитися на лаві підсудних.

Також, на мій погляд, в ситуаціях, пов'язаних з обставинами виключаючи ми злочинність діяння необхідно обов'язково враховувати факт сильного душевного хвилювання. Тому що в таких ситуація це природно, що особа, яка бачить, що близьку їй людину ображають ладна на все, щоб її захистити. Мені одразу хочеться провести порівняння з бойовими діями, при яких військовий, діючи в інтересах своєї держави, захищає її землю, конституційний лад, інтереси і таке інше. У нього є чіткий наказ, знищити ворога, який закріпився у вказаному районі. Але ж бувають випадки, коли атака може провестись таким чином, що ворог навіть не встигне взятись за зброю. Невже військові діяли у стані необхідної оборони, ні, невже вони діяли у стані крайньої необхідності також ні. Але, ворог повинен бути знищений, можливо недоречно приводити дані приклади, але як в тому так і в тому випадку особа діє при сильному душевному хвилюванні, вона переживає. Тому на мій погляд необхідно дуже досконало підходити до кожного випадку, який підпадає під обставини, які виключають злочинність діяння. Також, я вважаю, що було б не погано, як би законодавець виокремлював обставини, які виключають винність, виключають протиправність та злочинність діяння. Тому, що поняття даних обставин досить важко виділити, багато вчених висловлюють свої думки з цього приводу. Деякі з них співпадають, але багато з них різняться. Можливо наше кримінальне законодавство потребує змін, можливо воно вже застаріло, а можливо законодавець просто не хоче змінювати склавшийся стереотип. Як було видно з другого розділу, багато країн західної Європи не називають їх обставинами, які виключають злочинність діяння. Можливо настав і наш час для змін.

У своїй роботі, я спробував розглянути дані обставини, описати, а також дати невеликий аналіз. Так дійсно, дуже добре, що законодавець ввів дані обставини у Кримінальний Кодекс України 2001 року. Але, якщо я був би суддею, то для мене, мабуть вирішення справ пов'язаних з обставинами виключаючи ми винність діяння особи були б дуже важкими. Людський фактор ніхто не відміняв, людина може помилитися, а судді в такій ситуації необхідно дати правильну оцінку. Тому що, той хто винен повинен понести покарання, а той, хто не винен бажає щоб правосуддя було на його стороні. Питання пов'язані з обставинами виключаючи ми винність діяння особи дуже важкі, хоча і мають давню історію. Ведення ще одного розділу значно полегшило б життя юристам, які у своїй діяльності зустрінуться з обставинами, які виключають винність діяння особи.

Список використаної літератури

1. Конституція України [Текст] // ВВРУ, 1996.-№ 34.-ст. 141.

2. Про міліцію: Закон України від 20. 12. 1990 р.[Текст] // ВВРУ від 20. 01. 1991 р., № 4.- ст. 20.

3. Про службу безпеки: Закон України від 25.03.1992 р.[Текст] // ВВРУ від 07.07.1992 р., № 27.-ст. 382.

4. Кримінальний Кодекс України. [Текст] ВВР України.-2001.-№ 25-26.-ст. 131.

5. Зразковий кримінальний кодекс (США). [Текст] Офіційний проект Інституту американського права. Під. ред. і з передмовою д.ю. н. Б.С. Никифорова. - М., 1969, 393 с.

6. Уголовный Кодекс Франции. [Текст] Принят в 1992 г. Вступил в силус 1 марта 1994 г. С изменениями и дополнениямина 1 января 2002 г. СПб.: Юридическийцентр-Пресс, 2002.

7. Кримінальний Кодекс ФРН. [Текст] Вид. «Зеркало- М».-М, 2001.- с. 208.

8. Актуальные проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминалистики [Текст] /: Сб. науч. тр. / Калининград, 1998.- 86 с.

9. Александров Ю.В. Кримінальне право України: Загальна частина: [Текст] / Підруч. Для вищ. навч. закл. / Ю.В. Александров, В.А. Клименко.-К.: МАУП, 2004.- с. 2001. 328 с.

10. Аликперов Х.Д. Виді норм уголовного закон-ва, допускающих компромисс в борьбе с преступностью. [Текст] / - Баку, 1992.- с. 5.

11. Афиногенов С. Насилие и угроза в проекте нового Уголовного кодекса РФ, принятого Государственной Думой [Текст] // Юридическая газета, 1996. - № 4. - с. 3.

12. Белогриц-Котляревский Л.С. Очерки русского уголовного права. Общая и особенная части. [Текст] / - нов. изд.-М, 2003.- 420 с.

13. Бурдін В.М. відповідальність за злочини вчинені в стані сильного душевного хвилювання: [Текст] / Монографія.- Львів: ПАКТ, 2006.- 200 с.

14. Гаухман Л.Д. Насилие при грабеже, разбое и вымогательстве [Текст] // Сов. юстиция. - 1969. - № 2. - 492 с.

15. Даль В.М. Толковый словарь русского языка. [Текст] / - М., 1983.- 1272 с.

16. Жалінський А.Е. Сучасне німецьке кримінальне|карне| право. [Текст] - М., 2006.- 429 с.

17. Жалінський А.Е., Жалінськая-Реріхт А.А. Введення|вступ| в німецьке право. [Текст] / - М., 2001.- 659 с.

18. Келина С.Г. Обставини, що виключають злочинність діяння. Курс російського карного права. Загальна частина. [Текст] / Під. ред. В. Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. - М.: Спарк, 2001. - 434 с.

19. Келина С.Г. Обстоятелбства исключающие преступность деяния: понятие и виды [Текст] // Уголовное право, 1999.-№ 3.- 37 с.

20. Кенны К. Основы уголовного права. [Текст] / - М.: сборник ученых трудов, 1997.- 213 с.

21. Козочкин И.Д. Уголовоне право зарубежных стран. Общая часть. [Текст] / - М, 2001.- 569 с.

22. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. [Текст] / Курс лекцій.-К.: Атіка, 2001.- 432 с.

23. Кримінальне право України : Загальна частина : [Текст] / Підручник для студентів юрид. спец, вищих навчальних закладів освіти/ М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація . - Київ - Харків : Юрінком Інтер - Право ,2001 .- 472 с.

24. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник [Текст] / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В. . Борисов та ін..; За ред. Проф.. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком інтер, 2005.- 487 с.

25. Кримінальне право України: Загальна частина[Текст]: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін..; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація.-4-е вид., перероб. і допов. - Х.: Право, 2010.- 482с.

26. Кудрявцева В.Н., Наумова А.В. Курс российского уголовного права. Общая часть. [Текст] / , М:, 2002.- 512 с.

27. Кузнецова Н.Ф., Тяжкова И.М. Курс уголовного права. Том 1.Общая часть. Учение о преступлении. [Текст] / - М.: ИКД «Зеркало-М».2003-. 494 с.

28. Ляс Н.В. Проблемы вины и уголовной ответственности в современных буржуазных теориях. [Текст] / - Л., 205 с.

29. Малинин В.Б. Энциклопедия уголовного права Т. 7. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. [Текст] / - СПб ГКА, СПб., 2007.-341 с.

30. Малиновский А.А. Уголовное право зарубежных государств. [Текст] / - М.: Новый Юрист, 1998.- 309 с.

31. Марченко М.Н. Курс порівняльного правознавства. [Текст] / - М.: ТОВ "Городец-издат", 2002. - 255 с.

32. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. [Текст] / «А.С.К.», Київ, 2001.- 541с.

33. Михайлов В. Исполнение закона, как обстоятельство исключающее преступность деяния [Текст] // Уголовное право, 2007.- № 1.- с. 40-44.

34. Никифоров Б.С., Решетников Ф.М. Современное американское уголовное право. [Текст] / - М., 1990 . 102 с.

35. Обставини, що виключають кримінальну|карну| відповідальність, за законодавством зарубіжних соціалістичних країн. [Текст] / - М, 1986.-321 с.

36. Печников Н.П. категории преступлений и уголовно-правовое значение: курс лекцій [Текст] / Н. П. Печников. - Тамбов, 2007.- 64 с.

37. Пионтковский А.А.. Курс советского уголовного права. [Текст] / В 6-ти т. т. 2 Преступление. М, 1970. - 361 с.

38. Пионтковский А.А.. Учение о преступлении по сов. угол. праву. [Текст] / -М, 1988. - 509 с.

39. Плец М.М. Шантаж [Текст] // Журнал Министерства юстиции. Спб., - 1995. - № 5. - 40 с.

40. Пудовочкин Ю.Е. Уголовно-правовая борьба с вовлечением несовершеннолетних в совершение антиобщественных действий: проблемы квалификации и профилактики. [Текст] / - Ставрополь, 2000.- 221с.

41. Селецький С.І. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. [Текст] / - К.: Центр учбової літератури, 2008.- 248 с.

42. Симонов В.И., Шумихин ВТ. Квалификация насильственных посягательств на собственность: Учебное пособие. [Текст] / - М., 1993.- с. 23.

43. Слуцкий І.І. Обставини, що виключають кримінальну|карну| відповідальність. [Текст] / - Л., 1956.- 713 с.

44. Смирнова Л.Н. Обстятельства исключающие преступность деяния, некоторых западнлевропейских стран [Текст] // Право, 17 января 2008.-167 с.

45. Спасович В.Д. Избранные труды и речи. [Текст] / -изд. «Автограф».-2000.-183 с.

46. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Т. 1. [Текст] / - Тула: Автограф, 2001. - 800с.

47. Тер-Акопов А.А. О правовых аспектах психической активности и психологической безопасности человека [Текст] // Гос. и право. - 1993. - №4. - 97 с.

48. Фріс Л.П. Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. Центр навчальної літератури. [Текст] / - К, 2004.- 562 с.

49. Хохлов І.В., Шем'яков О. П. Кримінальне право України (Загальна частина): Навчальний посібник. [Текст] / - К: Центр навчальної літератури, 2006.- 272 с.

50. Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. Тези лекцій і практичні завдання для курсантів Київського училища міліції МВС України [Текст] / За ред. В.М. Бовсуновського. - К.: Наук. думка, 1995. - 456 с.