Ознаки судових доказів

Засади сучасного розуміння інституту доказів у цивільному судочинстві України. Правова природа, класифікація, процесуальна форма судових доказів, а також правила їх застосування. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допитаних як свідків.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 19.08.2015
Размер файла 114,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Перевірка доказів щодо їх допустимості і виключення з процесу доказів (матеріалів), які отримані з порушенням закону, розглядається як важлива гарантія забезпечення прав і свобод людини, законного і справедливого вирішення цивільних справ.

Згідно із ст.55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Закріплення даної норми у вигляді імперативу при буквальному тлумаченні тягне за собою виключення доказів у всіх випадках процесуальних порушень, не дивлячись на те, наскільки істотним є кожен з них. Вирішення цього питання на теоретичному та законодавчому рівні - одна із проблем сучасного судочинства.

Як вже зазначалося, ч.2 ст.59 ЦПК встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Іншими словами, в цивільному судочинстві можливі випадки, коли ті чи інші обставини згідно з прямою вказівкою закону не можуть доказуватися будь-якими іншими доказами. Такі обмеження вводяться низкою норм матеріального права.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до процесу, суд зазвичай керується вказаними вище положеннями, однак дуже часто вирішальним фактором стає саме власне переконання судді, що провокує часом невиправданий суб'єктивізм у питаннях прийняття/неприйняття тих чи інших доказів. Все частіше у зв'язку з цим висловлюються думки стосовно того, що властивості допустимості доказів повинні визначатися законодавством. В той же час, необхідно відмітити, що ні один закон України не містить в систематизованому вигляді правил допустимості доказів. Окремі норми, які відносяться до цих правил, знаходяться у різноманітних правових актах, що ускладнює їх практичне застосування.

Очевидно, в Україні, в тому числі радянського і пострадянського періоду питанню створення правил допустимості доказів не надавалося особливого значення. Була відповідна надія на судову практику, що виробить ці правила, однак це не було виправдано. Саме тому дані питання залишилися у вирішенні теоретиків.

Питанням теорії доказів взагалі, і вироблення правил допустимості доказів, зокрема, приділяли увагу такі науковці, як: Треушніков М. К., Решетнікова И. В. тощо. Зазначені вчені визначають такі основні критерії допустимості доказів, як:

дотримання гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, а також інших передбачених законом прав і інтересів при отриманні окремих доказів;

відповідність характеру дій по отриманню доказів процесуальному закону; дотримання правил одержання окремих видів доказів;

наявність повноважень особи на збирання доказів;

дотримання строків їх подання.

Крім того, висловлювалася думка, що умови допустимості доказів нерозривно пов'язані з моральними засадами судочинства: наприклад, недопустимими мають визнаватися докази, що не несуть нової інформації порівняно з тою, що вже була отримана з інших джерел, однак самі по собі можуть справити більш сильний емоційний вплив на формування внутрішнього переконання судді, ніж інші докази.

Інший процесуаліст - Гордейчик А. В. - виділяє ще одну підставу недопустимості доказів, а саме неналежне їх оформлення ( найменування документа всупереч його суті, порушення технічних і процедурних правил оформлення документа тощо). Гордейчик А.В. Допустимость доказательств в гражданском и арбитражном процесах. - Хабаровск: Риотип. - 2000. - с 95

В.В. Бабенко, наприклад, підтримує позицію щодо визначення допустимості доказів у цивільному і господарському процесі, що виробив фахівець у галузі кримінального процесу Золотих В.В., згідно з якою необхідно дотримуватися наступних правил:

правила про належний суб'єкт надання доказів;

правила про належне джерело отримання доказу;

правила про належну процедуру отримання доказу;

правила про плоди «отруєного дерева»;

правила про недопущення доказів, які містять відомості невідомого походження;

правила «про несправедливе упередження» . Бабенко В.В. Належність та допустимість доказів в господарському процесі. // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - Випуск 5. - с.66.

Більшість з цих правил, які рекомендовані автором до застосування у кримінальному процесі, і справді можуть бути застосовані і в цивільному судочинстві, оскільки процесуальні галузі права мають спільні інститути. Проте, це не виключає особливостей цих галузей, а також інститутів в межах окремих галузей процесуального права.

Відтак, охарактеризуємо вищезазначені правила з точки зору цивільного судочинства.

Так, згідно з правилом про належний суб'єкт докази повинні бути отримані особою, яка правомочна у даній справі здійснювати ту процесуальну дію, в ході якої ці докази отримані. В цивільному судочинстві суб'єктами отримання доказів виступають сторони та суд. При цьому сторони - найбільш зацікавлені учасники процесу, вони самостійно збирають докази і надають їх до суду. В той же час, окремі види доказів (наприклад, висновок експерта) сторони самостійно отримати не можуть. В таких випадках суд безпосередньо є суб'єктом отримання доказів. Докази, отримані особою, яка не має право здійснювати відповідні процесуальні дії або підлягає відводу, повинні визнаватися недопустимими.

Правила щодо належного джерела доказів передбачають, що докази повинні бути отримані тільки із передбачених законом джерел - засобів доказування (пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові доказів, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів). Отримання доказів із не встановленого законом джерела тягне за собою його недопустимість. В ряді випадків, закон вказує тільки на відповідне джерело, із якого можуть бути отримані ті чи інші відомості. В таких випадках неможливою є заміна одного джерела іншим (наприклад, в ряді випадків неможлива заміна висновку експерта думкою певного спеціаліста тощо).

Відповідно до правил про належну процедуру, докази повинні бути отримані із дотриманням вимог відносно порядку здійснення відповідної процесуальної дії. Наприклад, цивільним процесуальним законодавством передбачається ціла низка процесуальних дій, зокрема, по дослідженню доказів, котрі регулюються окремими статтями глави 4 ЦПК України.

Матеріали, які отримані шляхом проведення дій, не передбачених законом, або з порушенням вимог закону відносно процедури здійснення процесуальних дій (вимоги до терміну здійснення, про обов'язкову участь спеціаліста, із застосуванням погрози, помилка особи відносно своїх прав і обов'язків тощо), не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Згідно із правилом «про плоди отруєного дерева» доказ визнається недопустимим, якщо він отриманий на підставі іншого доказу, який отриманий з порушенням закону. Речові та письмові докази, які залучені до процесу з порушенням вимог діючого законодавства, а також висновки експертів, отримані на підставі їх дослідження, повинні виключатися із числа доказів по справі.

Згідно із правилом про недопустимість доказів, які містять відомості невідомого походження, доказ визнається допустимим, якщо він містить відомості, походження яких відоме, і може бути перевірене. Тому при експертних дослідженнях використовуються, як правило, відомі методики, способи. Докладно повинні бути описані умови проведення експертизи, щоб була реальна можливість оцінити її достовірність, а за необхідності провести повторну чи додаткову експертизу.

Згідно з правилом про несправедливе упередження сила доказу не повинна суттєво підвищувати загрозу несправедливого упередження. Без необхідності, тобто поза зв'язку із предметом доказування не повинні досліджуватися факти, які мали місце в минулому і які свідчать про певні обставини чи певну поведінку, а також можуть істотним чином вплинути на ставлення до однієї із сторін, сформувати упереджене ставлення суду.

По суті, дотримання зазначених правил дозволяє звільнити цивільний процес від матеріалів, які не відносяться до справи, забезпечити його більш надійними доказами, а також об'єктивувати діяльність судді, в тому числі, виявити причини судових помилок.

Необхідно також зазначити, що правила допустимості доказів певною мірою обмежують можливості суду у встановленні істини по справі. Іншими словами, може виникнути колізія інтересів, протиріччя між принципом об'єктивної істини і правилами допустимості доказів.

Вважається, що дані обмеження введені з метою забезпечення найбільш надійних доказів у окремих категоріях справ, стабільності і надійності цивільного обороту. Водночас, в окремих наукових працях точиться дискусія навколо питання, що це за надійність, і саме для кого вона вигідна, якщо не дозволяє встановити фактичні обставини і вирішити справу по справедливості, а не по закону, який у відповідних ситуаціях може бути вигідним для певних осіб, що зловживають правом. Не виключено, що таке становище буде змінюватися.

Як зазначає Смірнов А. В., інститут допустимості є не що інше, як «модернізована спадщина негативної системи формальних доказів». На його думку, основна відмінність сучасних правил допустимості доказів від вимог класичної негативної системи полягає лише у ступені впливу на доказовість факту. Правила допустимості хоч і впливають на встановленість факту, але менш жорстко, ніж вимоги формальної системи; вони схиляють, але не зобов'язують. Інститут допустимості доказів має право на існування, однак не в жорсткій, а у гнучкій формі і наслідки порушення за загальним правилом повинні бути не встановлені законом, а визначатися судом з урахуванням конкретних обставин справи і принципів процесу.

Іншими словами, здійснюються спроби на теоретичному рівні зв'язати між собою принципи законності, об'єктивної істини, змагальності, диспозитивності і інших принципів, які діють в судовому процесі з урахуванням волевиявлення законодавця.

Таким чином, на думку деяких процесуалістів, суд у кожному конкретному випадку повинен встановити наступне:

чи викликає дане порушення сумніви в достовірності інформації, яка є наявною у справі;

чи порушується принцип рівності учасників спору, права і законні інтереси інших осіб;

чи підлягають дані порушення усуненню;

яка мета законодавця виражена у нормі, що підлягає застосуванню.

Якщо ж виявлені порушення не впливають на достовірність даних, не порушують права і законні інтереси сторін, принципи цивільного судочинства у їх взаємозв'язку, вважається невірним відмовлятися від досягнення істини тільки за формальними міркуваннями.

2.3 Достовірність та достатність судових доказів

Одним із найважливіших питань процесуальної теорії та судової практики є достовірність засобів доказування. Встановлення достовірності - це основа оцінки доказів, а тому ця проблематика завжди привертала і привертає до себе значну увагу. Більшість українських процесуалістів під достовірністю доказів розуміють відповідність їх дійсності. Такої думки, зокрема, дотримуються С.Я. Фурса, С.В. Щербак. . Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555. В.М. Кравчук та О.І. Угриновська вважають, що достовірність доказу - це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього суду. Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. - с 476.

Встановлення достовірності доказів є необхідною складовою оцінки доказів у кожній цивільній справі. Суд повинен перевірити достовірність кожного доказу і покласти в основу судового рішення лише ті докази, які він визнав достовірними. Тобто, перш ніж робити висновки про обставини справи, суд розділяє усі досліджені докази на дві групи: достовірні і недостовірні. При цьому у судовому рішенні суд повинен зазначити причини, з яких він взяв до уваги або відхилив той чи інший доказ. Так, відповідно до ч. 4 ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Крім того, у п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України зазначається, що судове рішення має містити мотиви, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази. Таким чином, достовірність доказів (відповідність їх дійсності) є предметом пізнавальної діяльності суду. Це обумовлює особливу складність встановлення достовірності доказів як логічної діяльності судді.

У процесуальній теорії існує думка, що у змагальному цивільному судочинстві достовірність не може бути безумовною, а лише відносною. Так, П.І. Люблінський вказував на неможливість достовірного встановлення фактів минулого через недосконалість людського пізнання і недостатність матеріалів для пізнання минулих подій. На його думку, можна говорити про моральну достовірність - таку, яка для моральної людини є достатньою для ухвалення певних відповідальних рішень. Люблинский П. И.. Введение к книге Д. Стифена "Очерк доказательственного права". Санкт-Петербург: Сенатская типография. -- 1910. - с 34-36.

Слід зазначити, що критерії достовірності не чітко регламентовані у законодавстві України. Однак, аналізуючи норми ЦПК України можна виділити два основні правила, якими має керуватися суд при оцінці доказів на предмет їх достовірності. По-перше, достовірний доказ має бути отриманий із доброякісного джерела інформації (ст. 63, ч. 2 ст. 64, ч. 2 ст. 185, ч.1 ст. 187, ч. 4 ст. 188, ч. 3 ст. 190 ЦПК України). С.Я. Фурса та С.В. Щербак зазначають, що упевнитися у достовірності доказу, - значить, перевірити: чи правду говорить свідок, чи відповідають дійсності відомості, зазначені у документі, чи відповідає копія оригіналу. Важливим для цього є встановлення джерела, з якого був отриманий такий доказ, обставини в яких він формувався. Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555. Наприклад, оцінюючи достовірність показань свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання.

Другим критерієм для перевірки достовірності доказу є співставлення його з іншими доказами у справі. Так, у випадку розходження у показань двох свідків суд може допитати їх одночасно (ч. 12 ст. 180 ЦПК України).

Перед допитом суд також має з'ясувати стосунки свідка зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; характер їх заінтересованості у справі (ч. 3 ст. 180, ч. 2 ст. 182 ЦПК України). Однак упередженість або заінтересованість не є підставою для того, щоб протилежна сторона могла подати клопотання про відвід такого свідка. Як зазначив в одному із рішень Верховний Суд України, характер особистих взаємовідносин свідків зі сторонами й характер їх заінтересованості у справі повинні бути враховані судом при дослідженні і оцінці показань свідків, однак відхилити їх показання про обставини у справі як докази відповідно до ст. ст. 63, 212 ЦПК України суд може лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності, при оцінці їх показань у сукупності з іншими доказами. Ухвала Верховного Суду України № 2312136 у справі про захист прав споживача № 6-6046св08 від 27 серпня 2008 року // Єдиний державний реєстр судових рішень України // www.reyestr.court.gov.ua.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 51 ЦПК України свідками не можуть бути недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Тобто, якщо у суду будуть докази, які підтверджують відповідні обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка.

Якщо особа особисто не обізнана з певною обставиною, а вона відома їй зі слів інших осіб, то такі свідчення, з огляду на ненадійність джерела, вважаються недостовірними, а тому не допускаються до судового розгляду

У вітчизняній науковій літературі поняття свідчень, які засновані на чутках, співвідносять з опосередкованим сприйняттям свідком певних фактів, при якому свідок дізнається про них з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.:Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005 - c 299. Відповідно до ст. 63 ЦПК України показання свідка мають доказову силу, лише якщо він може назвати джерело своєї обізнаності щодо певної обставини. Адже значення джерела обізнаності є важливим для суду, щоб визначитися, наскільки можна довіряти таким показанням, та, за можливості, перевірити їх. Якщо свідок не може вказати на те, звідки йому стало відомо про обставину, то суд не може брати до уваги такі свідчення і посилатися на них при обґрунтуванні рішення. На думку В.М. Кравчука та О. І. Угриновської, в українському цивільному судочинстві показання з чужих слів є недопустимими, а обставини, про які свідок дає показання, мають бути відомі йому особисто. Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. - с 186.

Відповідно до загального правила ч. 2 ст. 64 ЦПК України письмові докази також повинні подаватися в оригіналі. Однак сторони можуть подавати й копії документів. При оцінці письмових доказів суд має перевірити їх справжність. Так, на стадії судового розгляду суд може перевірити відповідність змісту копії поданого документу оригіналу. Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЦПК України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу документу для того, щоб переконатися у справжності копії.

Суд може виключити певний письмовий доказ, а також аудіо- або відеозапис, якщо особа, яка бере участь у справі вважає, що поданий документ або запис є фальшивим і звернеться до суду з відповідним клопотанням (ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 188 ЦПК України). Для вирішення зазначеного питання суд має право визначити необхідні заходи з метою перевірки фальшивості документа або усунення сумніву у його достовірності (справжності), зокрема, щодо письмового документу - витребувати інформацію з цього питання в особи, за іменем якої видано цей документ, тощо. Якщо перевірити достовірність (справжність) документа без спеціальних знань неможливо, то суд може призначити відповідну експертизу. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" № 2 від 12 травня 2009 року, п 28 . Суд також може залучити спеціаліста або призначити експертизу для перевірки достовірності аудіо- або відеозапису, щодо яких було подано заяву про фальшивість. Однак всі ці заходи можуть вживатися лише, якщо сторона заявила про фальшивість певного документу. У ЦПК України не закріплено право суду за власною ініціативою перевіряти фальшивість доказу. Якщо особа, яка бере участь у справі, не заявила клопотання про фальшивість певного документа, аудіо- або відеозапису, але надала відповідні докази, що спростовують значення відомостей, що містить оспорюваний документ або запис, такі докази можуть бути підставою відхилення його судом при ухваленні рішення.

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що основною метою доказових правил є досягнення якомога більшої точності у встановлені фактів через дослідження надійних (достовірних) доказів та відхилення доказів, які мають недостатню доказову силу і є недостовірними. У будь-якому судовому процесі суддя може зіштовхнутися з суперечливими доказами, які наводяться для доведення однієї й тієї ж обставини. За таких умов суддя за допомогою логічного мислення повинен вирішувати яким доказам надати перевагу.

Аналіз норм ЦПК України дає можливість знайти окремі загальні правила щодо оцінки достовірності засобів доказування, але відповідні положення розташовані хаотично по всьому кодексу, що на практиці створює проблеми у розумінні та з'ясуванні достовірності доказів. Як наслідок неправильне вирішення справи, неоднакова судова практика в аналогічних категоріях справ.

Аспект достатності доказів.

У національній теорії цивільного процесу питання достатності доказів є одним з найменш досліджених елементів оцінки доказів. Хоча певною мірою питання достатності доказів торкалися у своїх працях С.Я. Фурса, Т.В. Цюра, В.В. Комаров, В.М. Кравчук, О.І. Угриновська, С.В. Васильєв. Крім цього, на відміну від інших критеріїв оцінки доказів (зокрема, належність і допустимість), правила оцінки достатності доказів взагалі не регламентовані національним цивільним процесуальним законодавством. Водночас критерій достатності має важливе значення для ухвалення справедливого судового рішення, яке спрямоване на захист прав та інтересів особи. Тому проблематика достатності доказів у цивільному процесі потребує ґрунтовного дослідження.

Процес встановлення достатності доказів означає перевірку того, чи можна на підставі сукупності поданих доказів переконатися у існуванні або відсутності певного факту, який входить до предмету доказування і підлягає встановленню судом. Як правило, достатність доказів, стосується завершальної стадії доказування і встановлюється безпосередньо при вирішенні справи судом (ухваленні судового рішення). Хоча, як слушно зазначають російські процесуалісти питання про достатність доказів може виникнути і раніше. Белкин А.Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве. М.: Норма, 2005. - с 370.

Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 - с 93. Наприклад, для ухвалення процесуальних рішень у справі, не пов'язаних із закінченням провадження. Так, у справі про ДТП з великою кількістю очевидців не потрібно допитувати їх усіх. У таких випадках слід керуватися принципом розумної достатності: обмежити докази після встановлення предмету доказування у необхідних для конкретної справи межах.

Як зазначають С.Я. Фурса та Т.В. Цюра, поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі України: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. -с 191.

Достатність є оціночним поняттям, тому неможливо дати однозначну відповідь на питання про те, яка кількість доказів є достатньою. Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 -с 94. У кожній конкретній справі достатність поданих доказів оцінюється індивідуально, а отже, вказівки щодо достатності чи недостатності доказів більше характерні для судової практики, ніж для норм права. Справді, визначення достатності доказів відсутнє у цивільному процесуальному законодавстві України

У ч.3 ст.212 Цивільного процесуального кодексу закріплено положення про те, що суд оцінює достатність доказів. Це правило означає, що докази у своїй сукупності повинні переконувати у наявності певної обставини. Якщо доказів недостатньо для встановлення певної обставини, суд робить висновок про недоведеність цієї обставини.

Визначення поняття достатності доказів також трапляються у сучасній вітчизняній та російській науковій літературі. Однак, слід зазначити, що порівняно з іншими критеріями оцінки, категорія достатності аналізується не часто.

На думку С.Я. Фурси, достатність доказів або їх сукупність означає, що вони або їх кількість та вагомість дозволяють суду зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту (фактів), на підтвердження якого вони зібрані та в результаті встановлення якого в особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, c 555 І.В. Решетнікова визначає достатність як таку сукупність доказів, яка дозволяє вирішити справу. Справочник по доказыванию в гражданском судопроизводстве / под. ред. И.В. Решетниковой. - 4-е узд., перераб. - М.: Норма, 2007. - с 26. С.В. Васильєв вважає, що достатність доказів означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказів або їхньої сукупності Васильєв С.В. Цивільний процес: Навчальний посібник. - X.: ТОВ "Одіссей", 2008. - с 150.В. В. Комаров зазначає, що визначаючи достатність доказів суд вирішує питання про те, чи можливо на підставі наявних доказів у справі зробити висновок про існування фактів, які входять до предмету доказування, а також про права і обов'язки сторін. . Гражданский процесс: учебник /под ред. проф. Комарова В.В. - X.: ООО "Одиссей", 2001. - с 232.

При встановленні достатності доказів необхідно також оцінити усі докази разом з позиції їх взаємозв'язку. Так, на думку В.М. Кравчука та О.І. Угриновської, достатні докази повинні бути узгоджені між собою і в сукупності давати можливість суду встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір. Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В.М. Кравчук, О.І. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Х.: Фактор, 2010. - с 477. Б.Т. Матюшин визначає достатність доказів як їх об'єктивну властивість, яка виражається у взаємовідносинах доказової інформації (фактичних даних) між собою, і дозволяє створити об'єднаний образ окремих сторін (фактів) і спірних матеріальних правовідносин в цілому. Матюшин Б.Т. Общие вопросы оценки доказательств в судопроизводстве. - Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1987. - с 42. Тобто, оцінка достатності повинна здійснюватися з урахуванням усієї сукупності доданих до справи доказів, адже саме так можна усунути суперечності між доказами та сумніви в істинності висновку, зробленого на підставі дослідженої доказової інформації.

Вітчизняні та російські процесуалісти зазначають, що достатність доказів є не кількісним, а якісним показником.

Одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується (припущення). Водночас достатність не означає необхідності подання якомога більшої кількості доказів. Важливо, щоб обставини справи були доведені і суд міг або задовольнити вимоги позивача, або відмовити у їх задоволенні. Зазвичай вважається, що суд не може вирішити справу на користь однієї зі сторін лише на підставі мінімальних доказів. Але у випадках, коли позивач надав мінімальну кількість доказів, а відповідач взагалі не надав жодних доказів, то очевидно, що мінімум доказів і за кількістю і за переконливістю буде більше, ніж повна відсутність доказів. Однак у таких випадках це зовсім не означає, що суд ухвалить рішення на користь позивача.

Як вже зазначалося, зазвичай, встановлення достатності доказів є завершальним етапом оцінки доказів, а тому можна зробити висновок, що достатність утворюють належні, допустимі та достовірні докази. Проте при оцінці достатності доказів було б помилково орієнтуватися виключно на ці критерії. Достатність доказів не може встановлюватися лише шляхом механічного додавання належних за змістом, допустимих за формою та достовірних доказів. Адже подані у справі докази можуть бути належними і цілком достовірними, але їх може виявитися недостатньо для того, щоб суд зміг зробити висновок про те, що певний факт дійсно мав місце (а отже, для того, щоб ухвалити рішення на користь тієї чи іншої сторони). На жаль, у вітчизняній процесуальній літературі відсутні погляди на те, як повинен діяти суд у разі виявлення недостатності доказів при вирішенні справи. У працях радянських процесуалістів висловлювалися думки, що у таких випадках суд повинен досліджувати додаткові докази (зокрема, через витребування доказів із власної ініціативи або зобов'язання сторін подати додаткові докази). Раніше Верховний Суд України з цього приводу висловлював думку, що у разі виявлення недостатності зібраних у справі доказів, суд повинен пропонувати сторонами та іншим особам, які беруть участь у справі, подавати додаткові докази. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" N 9 від 21 грудня 1990 р. Однак із введенням змагальності у цивільне судочинство України суд у позовному провадженні перестав бути активним учасником процесу, він не може пропонувати сторонам подати додаткові докази або витребувати їх із власної ініціативи.

Нині, з введенням у вітчизняний цивільний процес принципу змагальності, розширення принципів диспозитивності і процесуальної рівності сторін, від принципу об'єктивної істини відмовилися. Однак, не зважаючи на те, що цивільний процес став більш змагальним, законодавством не було закріплено стандартів, якими суд повинен керуватися при вирішенні справи. Ч.1 ст.212 ЦПК України містить лише положення про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд не зобов'язаний самостійно збирати докази, а оцінює лише ті докази, які були надані сторонами. Врешті - решт суд має ухвалити рішення у справі на користь тієї сторони, яка, на його думку надала більш переконливі докази для обґрунтування своєї правової позиції. Однак, керуючись своїм внутрішнім переконанням при оцінці доказів кожен український суддя покладається на особисті критерії, які залежать від сприйняття конкретною людиною тієї або іншої обставини. Водночас відсутність єдиного розуміння достатності доказів призводить до неоднакового вирішення справ.

Звичайно, не можливо встановити чіткі правила, які б відповідали на питання про те, скільки доказів достатньо у кожній конкретній справі для ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення. Однак наявність загальних критеріїв, за якими суди могли б оцінювати докази сприяло б єдності судової практики і однаковому застосуванню процесуального права.

Розділ ІІІ. Класифікація судових доказів

Класифікація судових доказів - логічна операція поділу їх на види і окремих видів, доказів на підвиди. Розподіл доказів проводиться за суттєвою для складових його видів ознакою, що дозволяє виявити між ними відмінності і подібності, поглибити процес пізнання. Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 95.

Ознака, за якою проводиться розподіл на види, називається підставою класифікації. Оскільки характеристика судових доказів дається з різних сторін у зв'язку з багатогранністю цього юридичного поняття, то і класифікація доказів проводиться по декількох підставах. Виходячи зі змісту, одні ознаки служать підставою розподілу доказів як якості їх інформаційності, другі відображають специфіку процесуальної форми, тобто засобів доказування. Заключна ознака, яка відіграє важливу роль в інституті доказування - функціональне значення доказів у процесі доказування.

Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення, дозволяє визначити шляхи найкращого практичного використання доказів, з урахуванням їх особливостей. Досліджуючи юридичну літературу, можна виділити такі основні підстави класифікації доказів:

За джерелом отримання даних

За способом формування (утворення)

За відношенням до встановлюваного факту

За способом повідомлення відомостей про факти

Важко не погодитись з тим фактом, що актуальність та важливість дослідження такої класифікації доказів безперечна, тому доцільно розглянути її в деталях.

За джерелом отримання даних.

Джерелом прийнято вважати певний об'єкт чи суб'єкт, на якому і (або) у свідомості якого знайшли відображення різні факти, що мають значення для справи.

По даній класифікації докази поділяються на особисті і речові. В результаті ми бачимо, що в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, а також висновки експертів відносять до особистих доказів, а до речових доказів можна віднести предмети матеріального світу.

Докази з точки зору характеристики їх процесуальних форм, характеризуються традиційно по джерелу доказів. У теорії доказів немає єдиної думки в проведенні даного поділу. Більшість науковців поділяють засоби доказування в залежності від того, чи є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт.

Окремі автори по-іншому класифікують засоби доказування по джерелу. Наприклад, К.С. Юдельсон до особистих доказам, крім пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків і висновків експертів, відносить ще письмові докази. Він аргументує свою думку тим, що письмові докази завжди беруть свій початок від конкретних осіб, і не мають значення, що зміст закріплено на матеріальному об'єкті. Гражданский процесс / Под общ. ред. К.С. Юдельсона. М., 1972. С. 180. (цит. по: Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 97.). Є.В. Васьковський також відносив письмові докази до особистих. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под редакцией и с предисловием В.А. Томсинова. - М.: Издательство «Зерцало», 2003. (Серия «Русское юридическое наследие»). С. 266-277.

С.В. Курильов, Г.Л. Осокіна, Харитонов Є.О. класифікуючи докази по джерелу, крім особистих і речових доказів, виділяють третій підвид - змішані докази. До таких доказів автори відносять висновок експерта (експертів), факти впізнання, факти-результати слідчого експерименту, мотивучи свою точку зору тим, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин. Інформація про факти витягується з двох джерел - особистого і речового. Експерт, на думку науковців вивчає, насамперед, речові докази, надані в його розпорядження, перетворює отримані з цього джерела докази, і сам стає джерелом нового доказу - висновку експерта. Курылев С.В. Основы теории доказывания в судебном правосудии. - Минск, 1969. - с. 177-179,

Харитонов Є.О. Цивільний процес України: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012. С 137

Цюра Т.В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. До особистих доказів пропонується віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, заявника та боржника у справах наказного провадження; показання свідків; висновки експертів; письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади комп'ютерної техніки. Доречових доказів, на думку вченої, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення. До них можна віднести: звуко- і відеозапис, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, комп'ютерні програми (бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що грунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп'ютерній обробці наданого матеріалу тощо). До змішаних пропонується зараховувати ті, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних

апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо. Див.: Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. - С. 41-42.

Особливістю особистих доказів є те, що носієм фактичних даних буде людина, яка повинна правильно сприймати інформацію, зберігати її в пам'яті і відтворювати сприйняте. Використання особистих доказів у процесі доказування вимагає врахування психологічних характеристик особистості, особливо різних форм інтересу в повідомленні фактичних даних. Так, наприклад сторона, що бере участь у справі, має юридичний інтерес у сприятливому результаті справи, тоді як свідок такого інтересу не має, але може мати іншу зацікавленість, викликану особистими відносинами з позивачем або відповідачем.

Досліджений матеріал, з даної класифікації доказів дозволяє зробити висновок, що розподіл доказів за джерелом отримання даних на особисті, речові та змішані представляється найбільш вдалим. На мою думку, такі докази як висновки експертів, факти-результати слідчого експерименту та інші подібні докази, дійсно мають двоєдину природу, адже такі докази в процесі пізнання можливо віднести до обох попередніх класів (особистих та речових), розглядати відносно до кожного з класів окремо.

За способом формування (утворення).

За способом формування докази поділяються на первинні і похідні. Підставою цього розподілу служить процес формування змісту доказів. Первинні докази (першоджерела) утворюються в результаті відображення якогось явища чи обставини у свідомості людини, або в результаті безпосереднього впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації. Це початковий етап утворення доказів, інакше кажучі такий доказ містить інформацію, отриману «з перших рук». Такими доказами будуть показання свідка-очевидця, оригінал документа (наприклад, свідоцтво про шлюб, паспорт технічного засобу на автомобіль, розписка про отримання грошей тощо), вм'ятини, що залишилися на предметі. Залишивши слід на предметі або у свідомості особи, факт об'єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, яка безпосередньо сприйняло факт, може розповісти про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, викласти в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку і т.д. Похідними є докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел.

Такі докази утворюються в результаті опосередкованого впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації. Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. - М.: Юристъ, 2003. С. 592. Похідними доказами будуть показання свідка, який дізнався про факт від іншої особи, копія якого-небудь документа, фотографії, що зафіксували будь-які сліди на поверхні предмета.

Похідні докази мають суттєве значення для правильного вирішення справи. А саме:

- похідні докази можуть служити необхідним засобом для виявлення первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, про які довідався від іншої особи. Це похідний доказ, але з нього слідчий і суд взнають про особу, яка ці факти безпосередньо сприймала і допитують цю особу як свідка.

- похідні докази можуть служити засобом перевірки первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, які він сприймав особисто. Це первинний доказ. Але якщо є дані, що свідок про ці факти розповів іншій особі, ця особа повинна бути викликана і допитана як свідок для того, щоб таким чином перевірити, чи те саме говорив перший свідок в приватній бесіді, що він показав на допиті, чи щось інше. Якщо свідок на допиті виклав якийсь факт інакше, ніж в бесіді, ця обставина може мати суттєве значення для оцінки його показань.

- похідні докази можуть замінити первинні докази, якщо останні втрачені, недоступні для слідчого. Наприклад, у справі про вбивство потерпілий перед смертю назвав присутнім особам прізвище вбивці. На допиті свідки показали, що потерпілий назвав прізвище вбивці. Без сумніву, що це похідні докази, але вони дуже суттєві і необхідні, оскільки на даний момент неможливо отримати показання потерпілого через його с смерть.

Якщо дійсний документ, який має значення для справи, знищений або загублений, доводиться користуватися його копією.

Похідні докази таять у собі можливість допущення помилки в процесі їх формування. При переході інформації про шуканий факт від одного носія до іншого найчастіше пов'язане з загрозою втрати або спотворення такої інформації. У зв'язку з цим в юридичній літературі зустрічаються думки, що такі докази часто менш достовірні, ніж початкові. Гражданское процессуально право: Учебник / С.А. Алехина, В.В. Блажеев и др.; Под ред. М.С. Шакарян. - М.: ТК Велби, Издатльство Проспект, 2004. С. 179. Інші автори відзначають, що похідні докази не можна розглядати як докази другого сорту, і не слід робити висновок про те, що початкові докази більш достовірні, ніж похідні. Гражданское судопроизводство / Под ред. В.М. Семенова. Свердловск, 1974. С. 180.

Враховуючи обидва думки, слід виходити з того, що відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК України «Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення». Тому суд не вправі відмовляти в залученні до матеріалів справи похідних доказів, посилаючись на те, що воно носить не первісний, а похідний характер.

Однак, потрібно брати до уваги, що на практиці використання похідних доказів допускається, як правило, якщо подання первинних доказів неможливе або утруднене, а також для їх відшукання, перевірки та заповнення.

Тим н менш, у підсумку відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Це вказує на важливість та перевагу доказів у сукупній якості, адже на практиці декілька похідних доказів у своїй сукупності, цілком здатні спростувати первинний доказ «не дуже сумлінного» аппонента.

За відношенням до встановлюваного факту.

Як наголошувалось вище, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.

Отже, прямим називається доказ, який має однозначний зв'язок з доказовим фактом. Такий доказ, навіть будучи взятим окремо, дає можливість зробити лише один-єдиний висновок про існування або про відсутність шуканого факту.

Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням особи К., суд встановив, що:

- потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані сп”яніння;

- наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;

- в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох машин.

Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.

Виходячи з вказаного, характерною особливістю непрямого доказу є неможливість встановлення істини у справі на підставі одного окремо взятого непрямого доказу. З урахуванням цього, Ю.К. Осиповим були локанічно сформульовані наступні правила для роботи з непрямими доказами:

1. для встановлення наявності чи відсутності шуканого факту необхідно використовувати не один, а кілька непрямих доказів;

2. достовірність кожного з непрямих доказів не повинна викликати сумнівів;

3. сукупність використовуваних судом непрямих доказів повинна бути такою, на підставі якої можна було б зробити один-єдиний висновок про наявність чи відсутність шуканого факту.

Непрямі докази широко застосовуються в судовій практиці по цивільних справах як у тих випадках, коли у справі немає прямих доказів, так і в тих, коли вони недостатні. Осипов Ю.К. Косвенные доказательства в советском гражданском процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. Наук. Свердловск, 1954 (цит. по: Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть.- М.:Юристъ, 2003. С. 593-594.)

Значення таких доказів, на думку Ю.К. Осипова, полягає в тому, що:

1. вони можуть використовуватися судом в якості самостійного засобу встановлення істини у справі за умови дотримання вищевказаних правил;

2. вони можуть використовуватися судом для підтвердження достовірності прямих доказів або, навпаки, для їх спростування;

3. незважаючи на те, що встановлення істини у справі одиничних непрямих доказів недостатньо, вони, тим не менш, допомагають суду визначитися, в якому напрямку слід дослідити обставини справи, щоб встановити істину.

Васільєв С.В. отмечает "практичне значення поділу доказів на прямі і непрямі полягає в тому, що:

а) відмінність між цими доказами враховується сторонами та представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключення всіх припущень, що випливають з них, крім одного;

б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі має виконуватися судом і за наявності прямих доказів;

в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні сходинки на шляху до вирішення основних питань справи. Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001. - С 151.

Торкаючись, дискусійного питання пріоритету в даній класифікації доказів, придержуюсь тієї-ж позиції, висловленої щодо попередньої класифікації, а саме: за своєю значимістю непрямі докази не поступаються прямим, хоча їх використання є більш складним, ніж використання прямих доказів. Так, щодо прямих доказів основне завдання суду полягає в тому, щоб перевірити і встановити їх достовірність. Якщо достовірність встановлена, то подальше використання прямого доказу не представляє труднощів, так як шуканий факт прямо підтверджується або спростовується. Що ж стосується непрямих доказів, то після перевірки їх достовірності виникає завдання дослідження всіх версій, всіх можливих висновків, які на його основі можна побудувати. Для цього непрямий доказ необхідно досліджувати в сукупності з усіма іншими доказами і обставинами у справі, з тим, щоб звести всі факти в єдину систему, відновлює картину подій. Все це вимагає від суду особливого ретельного аналізу всіх матеріалів справи.

За способом повідомлення відомостей про факти.

М.К. Треушников пропонує також класифікувати судові докази за такою ознакою, як суб'єкту їх подання.

Так, при розгляді та вирішенні позовних справ завжди беруть участь дві сторони з протилежними правовими інтересами, кожна з яких зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч.1 ст. 60 ЦПК). Залежно від того, хто представляє докази в обгрунтування своєї правової позиції і зобов'язаний їх представляти, докази можуть бути розділені на:

1. докази представлені на підтвердження підстави позову;

2. докази, представлені в обгрунтування заперечень проти позову. Треушников М.К. Судебные доказательства. - М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004г. С. 95

Залежно від результату оцінки доказів судом, тобто з точки зору можливості використання доказів як засобів обґрунтування кінцевих висновків суду, докази можуть ділитися на:

1. достатні;

2. недостатні;

3. достовірні;

4. недостовірні.

Г.Л. Осокіна наводить класифікацію судових доказів за формою залучення в судовий процес інформації про шукані факти і виділяє наступні види доказів: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновок експерта, письмові та речові докази, аудіо- та відеозаписи. Осипов Ю.К. Косвенные доказательства в советском гражданском процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. Наук. Свердловск, 1954 (цит. по: Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть.- М.:Юристъ, 2003. С. 593-594.

Виділяючи специфічний порядок розгляду і вирішення справ окремого провадження, С.Я.Фурса пропонує розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме, за характером зв'язку доказу з предметом доказування. На думку вченої, доцільно виділити два види доказів: 1) предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов'язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту; 2) додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити. Така класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду будуть розглядатись обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо пов'язані із застосуванням норм процесуального права. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - С. 43.


Подобные документы

  • Визначення понять "докази" і "доказування" у цивільному судочинстві. Доказування як встановлення обставин справи за допомогою судових доказів. Класифікація доказів, засоби доказування. Стадії процесу доказування. Суб’єкти доказування, оцінка доказів.

    курсовая работа [53,2 K], добавлен 04.08.2009

  • Особливості та правила формування судових справ, які підшиваються в спеціальну обкладинку, виготовлену друкарським способом. Реєстраційні журнали та обліково-статистичні картки. Справи за поданнями слідчих органів. Перелік індексів, облік речових доказів.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 22.02.2011

  • Юридична природа, сутність, значення та основні ознаки достатності доказів. Обсяг повноважень суб'єктів кримінального процесу щодо визначення достатності доказів. Особливості визначення достатності доказів на різних стадіях кримінального процесу.

    автореферат [28,2 K], добавлен 11.04.2009

  • Характеристика та статус представників третіх осіб у цивільному судочинстві. Співвідношення сторін та інших осіб при розгляді цивільно-правового спору у Галичині за Австрійською цивільною процедурою 1895 р. Процесуальні права та обов’язки сторін.

    статья [24,4 K], добавлен 11.09.2017

  • Поняття адміністративного процесуального доказування. Поняття засобів доказування в адміністративному судочинстві України. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків. Висновки експерта і спеціаліста. Речові засоби доказування.

    курсовая работа [54,6 K], добавлен 12.08.2016

  • Порівняльний аналіз загальних положень судових витрат у господарському та цивільному процесах. Класифікація запобіжних заходів за господарсько-процесуальним законодавством України: витребування доказів та огляд приміщень, накладення арешту на майно.

    контрольная работа [19,2 K], добавлен 22.09.2012

  • Поняття доказів та їх джерел у кримінальному процесі. Їх поняття, природа та види. Розмежування речових доказів та документів. Особливості збирання, перевірки та оцінки речових доказів. Процесуальний порядок залучення речових доказів до матеріалів справи.

    курсовая работа [58,3 K], добавлен 28.04.2010

  • Поняття збирання доказів та його зміст. Методи і засоби збирання доказів. Особливості збирання речових доказів та письмових документів. Форми фіксації доказової інформації: вербальна, графічна, предметна, наглядно-образова.

    реферат [29,0 K], добавлен 21.03.2007

  • Поняття та види заходів процесуального примусу в цивільному процесуальному законодавстві України. Підстави та порядок застосування процесуальних фікцій. Сутність та особливості тимчасового вилучення письмових чи речових доказів для дослідження їх судом.

    курсовая работа [43,5 K], добавлен 08.06.2014

  • Конституція України і законодавство про здійснення правосуддя в державі та Цивільне судочинство. Система новел інституту доказів і доказування в Цивільному процесі. Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу стосовно доказів і доказування.

    курсовая работа [60,6 K], добавлен 05.06.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.