Ознаки судових доказів

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика судових доказів в цивільному процесі

1.1 Поняття та правова природа судових доказів

1.2 Засоби доказування як процесуальна форма доказів

Розділ ІІ. Ознаки судових доказів

2.1 Належність судових доказів

2.2 Допустимість засобів доказування

2.3 Достовірність та достатність судових доказів

Розділ ІІІ. Класифікація судових доказів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У відповідності зі ст.124 Конституції України правосуддя здійснюється тільки судом, а чинним законодавством на суди покладається обов'язок в межах своєї компетенції, у встановлений законодавством термін, і правильно вирішувати справи, що виникають із цивільних, трудових, житлових, сімейних, адміністративно-правових та інших правовідносин. Завдання суду в широкому сенсі визначені у ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Відомості Верховної Ради (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, № 44-45, ст2., де вказано, що суд, Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.. Відповідно до ст. 2 ГПК завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством.

Важливим є положення ч.2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У свою чергу в постановах Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» N 9 від 01.11.96 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9, п.8 та «Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина» N 7 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина» від 30.05.1997 № 7, п.2 від 30.05.97 зазначено, що суди не вправі відмовляти особі в прийнятті заяви чи скарги лише на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законодавством досудовому порядку. Такий стан свідчить не тільки про збільшення ролі суду в суспільному житті, а й про те, що з прийняттям Конституції збільшилася кількість справ, що розглядаються судами, істотно підвищилися вимоги і до якості розгляду справ, дотриманню при цьому прав громадян та юридичних осіб.

Діяльність суду зводиться до того, щоб у процесі розгляду і вирішення кожної справи досягти вірного знання про фактичні обставини, характерних для спірного правовідносини, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норму або ряд норм матеріального права, тобто надати судовим рішенням, як результатом процесу, захист існувавшим до процесу суб'єктивним правам, або відмовити в такому захисті, якщо встановлено відсутність суб'єктивного права.

Судова помилка суттєво порушує права та охоронювані законом інтереси громадян та інших суб'єктів права.

У підвищенні рівня здійснення правосуддя велику роль відіграє юридична наука. Однією з найважливіших складових частин юридичного пізнання є теорія судових доказів, бо тільки докази дають можливість встановити опосередкованим шляхом факти, недоступні для безпосереднього пізнання, тобто ті юридичні факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну і припинення правовідносин.

Розробка теорії судових доказів пов'язана зі значними труднощами, бо в ній тісно переплітаються проблеми чисто юридичного характеру з найскладнішими проблемами теорії пізнання, логіки, психології та інших наукових знань.

Інститут судових доказів, як один з основних інститутів цивільного процесуального права України привертає до себе увагу з багатьох причин.

По-перше, будучи невід'ємною частиною цивільного процесуального законодавства, інститут судових доказів відіграє найважливішу роль при вирішенні завдань, що стоять перед цивільним судочинством, до яких належить захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Даний інститут багато в чому визначає стан цивільно-правової практики.

Для ефективного дослідження судових доказів необхідно мати достатні знання про їх сутності, про їх відмінні ознаки і про особливості їх окремих видів.

Слід зауважити, що інститут судових доказів у цивільному процесі, що знову-таки підтверджує його значимість, завжди користувався інтересом. Даній темі приділялася чимала увага в науковій літературі, як радянських часів, так і пострадянського періоду, дана тема і надалі не загубить своєї значущості, доки існуватиме цивільне правосуддя і наука цивільного процесуального права.

Існує цілий ряд областей людської діяльності, де, як правило, необхідно пізнати події, які мали місце в минулому. Саме з такими об'єктами мають справу археологія, історія. Пізнання минулих явищ - основне завдання суду.

Наведена проблема, виділяється з ряду інших в процесуальній науці, тому що має не тільки вагоме теоретичне, а й набагато важливіше практичне значення. Актуальність даної теми важко переоцінити. Своєчасне і повне з'ясування судом обставин справи і справедливе вирішення цивільних спорів, цілком залежить від ступеню розвитку процесу пізнання фактів об'єктивної дійсності, які мають вирішальне значення для встановлення істини у будь-якому судовому спорі. Це обумовлено тим, що заключной метою представлення та використання доказів є формування на їх основі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя.

Теоретичною базою роботи стали праці Д.О. Бочарова, О.С. Захарової, В.В. Комарова, Д.Д. Луспеника, В.В. Масюка, Р.В. Тертишнікова, С.Я. Фурси, Т.В. Цюри, Звягінцевої Л. М., Клеймана А. Ф., Плюхина М. А., Решетнікової І.В., Треушникова М.К., Харитонова Е.О, Штутіна Л. Я., Юдельсона К. С. Осипова Ю.К., Пучинского В.К., Захарова О.С. , М.С. Шакарян., В. В. Комарова, Штефана М. Й. , В.А. Мусина, Давтян А.Г, Жукова Ю.М. , Гуреева Ю.В., Червоного Ю. С. , Васильєва С.В., Васьковского Е.В. , Власова А.А. , Гамбарова Ю.С. присвячені дослідженню питань доказів і доказування. У роботі також використані праці інших науковців.

При написанні роботи використовувалося чинне законодавство, література з цивільного права і цивільного процесу, спеціальні літературні джерела, пов'язані з певних розділів теорії доказів та інших наук, досягнення яких використовуються при доведенні в ході цивільного судочинства.

Об'єктом дослідження у даній роботі є нормативні акти (передусім Цивільний процесуальний кодекс України як визначальний законодавчий акт, за яким регулюються питання, що стосуються доказів в цивільному процесі), матеріали судової практики та наукові праці присвячені інституту доказів.

Предметом дослідження є правова природа, класифікація, процесуальна форма судових доказів, а також правила їх застосування.

Основним методом даної роботи є порівняльний метод, застосований у історичному, теоретичному та практичному аспектах. Також були використані: історико-правовий - застосовано у процесі аналізу літератури та динаміки розвитку доказового права; формально-логічний - при тлумаченні положень законодавства; моделювання - при формулюванні пропозицій щодо перспектив розвитку теорії права та його практичного застосування.

Мета і задачі дипломної роботи полягають в тому, щоб, ґрунтуючись на результатах порівняльного аналізу, сформувати засади та перспективи сучасного розуміння інституту доказів у цивільному судочинстві України.

Структурно робота включає в себе вступ, основну частину, висновки, список використаних джерел. Основна частина складається з трьох розділів, поділених на підрозділи. Смисловим змістом основної частини, згідно наданого завдання, є всебічне, детальне дослідження судових доказів, а також виявлення нових напрямків розвитку, що надають перспективи якісного зростання пізнання та єфективності виявлення істини в процесуальній науці.

Розділ І.Загальна характеристика судових доказів в цивільному процесі.

1.1 Поняття та правова природа судових доказів

Правосуддя здійснюється судом і полягає в застосуванні закону до встановлених в ході судового розгляду фактичних обставин. Перед тим як застосувати правовий акт, необхідно пам'ятати, що виявлені в суді обставини абсолютно відповідають дійсності. Найчастіше суду доводиться дізнаватися необхідні для нього явища і факти дійсності не прямо, а опосередковано, за допомогою доказів. В деякій мірі докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і оскільки сфера їх застосування пов'язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть назватися юридичними доказами. Застосовувані в суді юридичні докази називаються судовими.

Цивільний процесуальний кодекс України розкриває поняття докази: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи». Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс від 18.03.2004 [станом на 06.11.2014] // Відомості Верховної

Ради України. - 2004. - 1618-15. - ст.57

Завдання доказів має істотне значення в судовому процесі. Одним з основних завдань доказів у суді вважається встановлення фактичних обставин справи. Суд повинен охороняти права громадян, організацій та інших суб'єктів. Перед тим як здійснити охорону, треба з'ясувати, чи належить позивачеві то право, яке він собі приписує та чи порушено це право відповідачем.

Суду необхідно здійснити ряд дій в певній процесуальній формі для з'ясування фактичної обстановки справи. В процесі встановлення фактів, сторони, які зацікавлені в результаті справи, самі повинні повідомляти суду про ті факти, які лежать в основі позову і заперечень. Обов'язок двох сторін заявити суду про факти, які лежать в основі позову або заперечень, є так званий тягар доказування.

Для того, щоб прийти до внутрішнього переконання про те, що насправді мали місце певні юридичні факти суд повинен перевірити твердження сторін.

Аргументом встановлення дійсних фактичних обставин є докази. Суд одержує необхідні відомості про юридичні факти, з наданого джерела, які мають істотне значення для вирішення спору між сторонами.

В залежності від об'єкта доказування виділяють поняття доказів, такі як судові та логічні. У навчальній літературі з логіки можна зустріти таке формулювання поняття докази: «Доказом називається виведення істинності якого-небудь судження, тобто твердження або заперечення з інших суджень, які визнані істинними». Васьковский Е.В.. Xрестоматия по гражданскому процессу. М., 2009. С. 126-127.

Відповідно до думки вченого-процесуалістів К.І. Малишева доказ в широкому сенсі це все те, що переконує наш розум в істинності чи хибності будь-якого факту або положення. У даному трактуванні поняття про доказ належить до області логіки. У технічному сенсі нашої науки, судовими доказами називаються законні підстави для переконання суду в існування чи не існування спірних юридичних фактів. Спірні факти в процесі засвідчуються доказами, і тому саме на них зосереджується боротьба сторін. Треушников М.К. Судебные доказательства. С. 55

У логічному доказі розрізняють певну структуру, знання якої дозволяє відрізняти судові докази від логічних. Те, що підлягає доведенню в логічному доведенні характеризують тезою. Теза є судження. Доведення тези втілюється в життя за допомогою аргументів, тобто інших суджень, доведених раніше положень, відомих думок. Істинність таких суджень доведена або не потребує підтвердження - все це виступає в якості доказів по відношенню до тези. Способом доведення називають перехід від аргументів до доведеності тези, іменується демонстрацією. З цього випливає, що логічне доведення є оперування думками і судженнями.

У судовій діяльності доводиться існування або відсутність фактів реальності, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Вчений-процесуаліст Ю.С. Тамбаров розрізняє поняття доказів у широкому і у вузькому юридичному сенсі. На його думку, доказом у широкому сенсі називаються встановлення істини, тобто відповідності між твердженням і дійсністю, а у вузькому сенсі доказом називають тільки те, що служить для переконання судді в істинності тверджень. Треушников М.К. Судебные доказательства. С. 56-67. Вчений відрізняє юридичне поняття судового доказу від доказу в логічному сенсі. Рівним чином юридичне поняття розглядається ним як:

- Засіб переконання;

- Підстава переконання;

- Процес доказування.

Д.І. Азаревіч вважає доказами ті засоби, через які розум доходить до відкриття істини. У процесі доказами називаються ті засоби, які здатні переконати суддю в правоті затвердження даних спірних питань - докази в логічному сенсі. Азаревич Д.И. Судоустройство и судопроизводство по гражданским делам. 2008. С. 28.

Існує багато визначень судових доказів. У першій половині ХХ століття автори і вчені давали такі визначення. Докази - це способи і засоби, за допомогою яких суд встановлює наявність або відсутність юридичних фактів. Абрамов С.Н. Гражданский процесс. М.. 2010. С. 68 Засоби, за допомогою яких проводиться доведення, називаються доказами.

На відміну від логічних доказів, судові повинні, обов'язково, містити в собі інформацію, яку вилучено з встановлених у законі засобів доказування. Такими засобами вважаються:

- поясненнями сторін, третіх осіб та їхніми представниками, допитаних як свідків;

- показаннями свідків;

- письмовими доказами;

- речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписами;

- висновками експертів

Дані засоби - це процесуальна форма доказів, отриманих в іншій процесуальній формі, не передбаченій законом, перебувають за межами поняття процесуальних доказів.

У юридичній літературі проблема сутності судових доказів є дискусійною. Окремі автори розглядали судові докази, як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих шуканих фактів. Наприклад, С.В. Курильов вважав, що судовим доказом є факт, отриманий з передбачених законом джерел і у передбачений законом спосіб. Перебуваючи з шуканим у судовому процесі фактом у певному зв'язку завдяки якому він може служити засобом встановлення об'єктивної істинності шуканого факту. Таким чином, сутність доказів, на думку автора, полягає у зв'язку відомого факту, по суті доказу, з невідомим шуканим фактом. Відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об'єктивних зв'язків, пізнає невідоме, служать засобом встановлення об'єктивної істинності наявності або відсутності шуканих фактів.

Точка зору про судові докази, тільки як про факти, викликають заперечення, оскільки це веде до відриву змісту доказів від їх процесуальної форми, без якої судовий доказ не може бути залучено в процес. На думку професора М.Х. Хутиз не можуть бути доказами ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні останні окремо від відомостей про факти. Xутыз М.X. Общее положение гражданского процесса. Историко-правовое исследование. М., 2004. С. 88.

Якщо автор мав на увазі докази тільки як факти, то в закон не можна було б вносити, наприклад, норму про допустимість доказів. Дане правило допустимості не зв'язується в законі з фактичними даними, а має відношення тільки до процесуальної форми доказів, тобто до засобів доказування.

Розкриємо погляди представників іншого напрямку, які розглядали судові докази, як явища, що мають подвійну природу. На їх думку, поняття судове доказ має два значення, які вживаються як синоніми. По-перше - доказові факти, а по-друге - джерела доказів.

Прихильники двоїстого розуміння доказів схильні подолати одностороннє визначення доказів або як відомих фактів, фактичних даних, або тільки як процесуальних засобів доказування. Ті автори, які поділяють цю позицію, дають таке визначення судовим доказам. Судові докази - це всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді для всебічного і повного дослідження обставин і винесення законного справедливого рішення. Мусин В.А. Гражданский процесс. М., 2010. С. 187.

А.К. Сергун дотримується аналогічної точки зору. Він вважає, що складність у розумінні категорії судових доказів пов'язана з тим, що доказами називають не тільки кожен засіб доказування в цілому, скажімо, представлений стороною письмовий документ або отримане судом висновок експерта, а й окремі відомості, тобто фактичні дані про обставини справи, які суд з них отримує. Отже, судові докази - це передбачені і регламентовані законом процесуальні засоби доказування. Доказами також називають отримані з них фактичні дані, на підставі яких суд встановлює обставини справи. Шакарян М.С. Гражданское процессуальное право России М., 2010. С. 146-147.

Розглянувши норми закону, можна зробити висновок, що законодавець наділяє термін «доказ» різним вмістом залежно від контексту ситуації. Виділяє два значення цього слова: у словосполученні «доказами є отримані в установленому порядку відомості» та «докази є будь-які фактичні дані», а також у словосполученні «письмові докази» і «речові докази».

У першому випадку доказом вважається їх інформаційне, логічний зміст, по - друге - процесуальна форма, з якої виходить фактична інформація у вигляді суджень.

Як би там не було двояке вживання «докази» в тексті закону і в судовій практиці не означає, що судові докази за своєю природою є двоїстим поняттям. Просто одним словом «доказ» характеризуються дві різні сторони правової категорії «судові докази».

Вивчаючи погляди авторів-теоретиків з даного питання, представляється усвідомлено говорити не про подвійність поняття доказів, а про двуєдність, де складання двох значень дає підсумковий і неподільний результат. На відміну від подвійного розуміння доказів розкриття сутності доказів подібним чином вказує на нерозривний зв'язок фактичних даних і засобів доказування. Судові докази - єдине поняття, в якому взаємопов'язані фактичні дані і засоби доказування як зміст і процесуальна форма.

Судові докази є такими лише за наявності трьох умов, властивостей і характеристик одночасно:

- Наявність змісту, а саме інформація про шукані фактати володіє властивістю относимости;

- Процесуальна форма, як засіб доказування;

- Певний процесуальний порядок отримання та дослідження доказової інформації і самих засобів доказування.

Дані ознаки є носіями правової природи судових доказів, тобто доказ, позбавлене його пізнавального змісту, або позбавлене процесуальної форми втягнуте в процес судового пізнання з порушенням процесуального порядку, перестає бути таким.

Дана концепція «двоєдності» знайшла своє відображення у численності авторів. Так Т.В. Сахнов вважав, що розуміння судового докази як діалектичної єдності змісту і форми відповідають смислу процесуального закону. Сахнов Т.В. Регламентация доказательств й доказывания в гражданском процессе // Государство и право. - 1993. - № 7. - . 27.

В.В. Молчанов вважав, що в дослідженнях судових доказів на аргументі філософської теорії відображення знайшов вагомі підтвердження про те, що докази є засобами встановлення фактичних обставин справи. Дані про факти можуть бути використані в процесі встановлення істини у справі внаслідок того, що відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням. В якості гарантії достовірності одержуваних відомостей виступає процесуальна форма доказів. Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе М., 2008.С. 13

Без доказів не може бути судового доказування як логіко-практичної діяльності.

Докази здійснюють три функції:

- Перша функція - докази виступають як засоби організації дій по доведенню, займаючи в структурі доказування проміжне місце між метою і результатами пізнавальної діяльності;

- Друга функція - відображально-інформаційна. Відповідно до даної функції, інформація про факти може бути використана в процесі для досягнення істини у справі, внаслідок того, що відтворює факти реальної дійсності;

- Третя функція - посвідчуюча.

Виконуючи посвідчуючу функцію, докази, іноді, називають «остаточними». Цим поняттям автори підкреслюють, що доказ прийнято судом в результаті його оцінки. В якості логічного аргументу обґрунтування, існування чи не існування юридичного або іншого факту, що має значення для кінцевих висновків суду, висловлених в акті правосуддя. Треушников М.К. Судебные доказательства. М.. 2009. С. 84-85.

Судові докази виступають у цивільному процесі не тільки як засоби отримання знання, але і є після оцінки доказів аргументами обгрунтування підсумкових висновків суду в судовому рішенні.

Проаналізувавши все вищесказане, можна навести таке поняття судових доказів, що найбільш повно характеризує їх правову природу і відповідає сучасному рівню розвитку науки цивільного процесу. Судові докази в цивільному процесі - це фактичні дані (відомості), що володіють властивістю належності, здатні прямо чи опосередковано підтвердити факти, що мають значення для правильного вирішення судової справи, які виражені в передбаченій законом процесуальній формі (засобах доказування), а також отримані та досліджені в строго встановленому процесуальним законом порядку.

З цього випливає, що сутність доказів полягає у зв'язку відомого факту, по суті доказу з невідомим шуканим фактом. Відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об'єктивних зв'язків, явищ, пізнає невідоме, служить засобом встановлення об'єктивної істини, наявності або відсутності шуканих фактів.

1.2 Засоби доказування як процесуальна форма доказів

Процесуальний закон розглядає як джерела відомостей про факти такі засоби доказування: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. (ст.57 ЦПК)

Відповідно до ЦПК України до засобів доказування віднесено також пояснення представників сторін і третіх осіб, допитаних як свідків, а також звуко- та відеозапису.

Вони призначені для того, щоб встановити фактичні дані (докази), на основі яких у визначеному законом порядку суд приходить до висновку щодо наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Інші докази не можуть бути використані в процесі судового доказування. Більше того, закон встановлює, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.59 ЦПК).

Підпорядковуючись загальним правилам зборів, дослідження та оцінки доказів, всі види засобів доказування одночасно володіють певною специфікою з точки зору як всього змісту, так і процесуальної форми використання. Ця обставина вимагає самостійного дослідження кожного із засобів доказування. судовий доказ свідок

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допитаних як свідків.

Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм оставини, що мають значення для справи.

Будучи матеріально зацікавленими суб”єктами, ці особи можуть давати різні міркування по суті справи. Позивач, виступаючи в процесі, може, наприклад, заявити про відмову від позову або про намір укласти мирову угоду. Відповідач може повідомити суд, що він визнає позов. Третя особа може заявити самостійні вимоги щодо предета спору. Виступаючи в дебатах, сторони і інші особи можуть висловлювати думку про те, яка норма права повинна бути застосована по справі, відкидати і погоджуватися з висновками і міркуваннями інших осіб. Вказані особи, нарешті, можуть повідомляти суду різні обставини і факти, що мають значення для справи. Позивач, наприклад, може вказати на конкретні обставини (хто, де, коли), при яких йому було нанесено каліцтво, відповідач може визнати один з фактів, на які посилається позивач, і, у свою чергу, послатися на інші обставини і т.д. Цивільний процес: Навч. посіб. / за ред. Ю.В. Білоусова.-К.: Прецедент, 2005 .- с. 117

Розглянемо, чому сторони, треті особи стають носіями певної доказової інформації, а їх пояснення стають засобами доказування.

Сторонами в цивільному процесі виступають суб'єкти матеріально-правових відносин, що лежать в основі виниклої суперечки, що підлягає вирішенню суду. Будучи учасниками правовідносин, позивач і відповідач, а також інші особи, які відстоюють свої інтереси в процесі, краще, ніж будь-хто інший, знають про існування чи відсутності фактичних підстав, з якими пов'язане виникнення, зміна та припинення правовідносин.

Як правило, виникнення, зміни та припинення правовідносин пов'язано з діями (бездіяльністю) самих сторін - рідше - з подіями. Сторони можуть помилятися, давати фактам свою інтерпретацію, по-своєму пояснювати факти. Але при будь-якій ситуації боку є носіями доказової інформації про факти, оскільки правовідносини породжуються, змінюються і припиняються у зв'язку з їх діями або бездіяльністю, а також у зв'язку з фактами безпосередньо сприймаються самими сторонами, відомими ім.

У юридичній літературі дано аналіз відмінних рис сторін як джерел доказів на відміну від свідків та експертів. Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. - С.129-132.

По - перше, сторони - учасники спірних правовідносин і юридично зацікавлені в результаті справи. Вони одночасно є і особами, що у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами доказів.

Звідси в поясненнях сторін необхідно виділяти як вимоги розпорядчого характеру, що є проявом принципу диспозитивності процесу, так і повідомлення сторін про факти, які є доказами.

Повідомлення сторін про факти пов'язані з обов'язком по доведенню і висловлюють принцип змагальності цивільного процесу.

По - друге, повідомлення суду відомостей про факти можна розглядати одночасно як право сторони, і як її обов'язок.

Рушійною силою, що стимулює сторони, треті особи до дачі правильних відомостей про факти і в повному обсязі, виступає інтерес в отриманні справедливого, правильного і обгрунтованого рішення.

Процесуальне становище сторони, зокрема позивача, можуть займати прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, що пред'являють позови на захист прав інших осіб (ст. 45 ЦПК).

Щоб у поясненнях сторін і третіх осіб виділити доказовий зміст, тобто те, що має відношення до процесу доказування, їх слід умовно розділити на складові частини.

У своїх поясненнях сторони, а також треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть заявляти клопотання, викладати позовні вимоги, збільшувати або зменшувати їх, пропонувати укладення мирової угоди, викладати свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході судового розгляду питань, заперечувати проти клопотань, доводів, міркувань інших осіб, а також повідомляти відомості про юридичних та доказову факти (ст.27 ЦПК).

У поясненнях сторін всі ці неоднакові за своїм значенням заяви можуть перебувати в самих різних поєднаннях. У позовній заяві зазвичай містяться волевиявлення, спрямовані на збудження процесу, доводи правового характеру та ряд повідомлень про факти, що мають юридичне значення.

У юридичній літературі висловлені загальновизнані думки, що серед різноманітних дій і суджень сторін і третіх осіб засобами доказування є тільки ті, в яких сторони і треті особи подають відомості про факти, що мають значення для встановлення спірних правовідносин. Советский гражданский процесс /Под ред. А.А. Добровольского и А.Ф. Клеймана. С.157; Советский гражданский процесс /Под ред. М.А. Гурвича. С. 153.

Таким чином, у поясненнях сторін слід виділяти:

1. повідомлення, відомості про факти, тобто докази;

2. волевиявлення;

3. судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

4. мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;

5. вираження емоцій, настроїв. Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство «Городец», 1999, С. 175.

Засобами доказування є тільки пояснення сторін у частині, що містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, для застосування норми матеріального права.

Волевиявлення, доводи, аргументи, правова оцінка подій судовими доказами не є. Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. М., 1955. С.30.

Отже, поясненнями сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, як засобами доказування виступають відомості про факти, що мають значення для правильного вирішення справи, що повідомляються суб'єктами спірних матеріально-правових відносин, отримані, досліджені у встановленому законом процесуальному порядку.

Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, як засоби доказування в теорії доказів прийнято класифікувати на окремі види. Це допомагає глибше розкрити сутність даних засобів доказування.

З точки зору практичної знання класифікації дозволяє правильно оперувати даними засобами доказування, в повній відповідності з процесуальним законом здійснювати процесуальні дії по доведенню.

За способом доведення до суду відомостей про факти розрізняють письмові та усні пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутніснь оставин, які мають значення для вирішення справи.

Не дивлячись на суб”єктивну зацікавленість сторін, третіх осіб і інших суб”єктів, їх пояснення можуть бути використані для встановлення фактів і піддані об”єктивній перевірці. Зацікавленість сторони зобов”язала суд особливо уважно підійти до перевірки і оцінки їх пояснень (ст. 176 ЦПК України). Разом з тим пояснення сторін і інших осіб можуть дати суду важливі матеріали для визначення предмету доказування, кола доказових фактів і т.д. Навіть явно недостовірні пояснення (після встановлення їх невірогідності) можуть допомогти суду у встановленні шуканих фактів.

Процесуальний закон не дає переваг одній формі пояснень сторін перед іншою. Навпаки, цивільний процес побудований на поєднанні усній і письмовій форми цих пояснень.

Письмова і усна форми пояснень сторін доповнюють один одного. У письмовій формі пояснення як докази містяться в позовній заяві, яке є необхідним процесуальним документом у цивільній справі, і у відгуку на позовну заяву.

Позивач в позовній заяві зобов'язаний вказати обставини (тобто юридичні факти), на яких він обгрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують ці обставини

У позовній заяві позивач письмово викладає відомі йому відомості про факти, тобто наводить докази у формі своїх пояснень (ст.119 ЦПК).

Відповідач має право дати письмові заперечення суду, в яких може визнати факти, вказані позивачем, повністю або частково, заперечувати їх, повідомляти відомості про інші факти, тобто формулювати свої твердження (ст.128 ЦПК).

Аналогічні правила застосовуються і по відношенню до третіх осіб як заявляють, так і не заявляють самостійних вимог. Додатково до позовної заяви позивач може дати окремі письмові пояснення суду.

Усні пояснення сторін як докази застосовуються в тому випадку, якщо сторона особисто бере участь у процесі. Особиста участь сторін а процесі доказування є бажаним з метою виявлення всіх обставин у справі, тому що в письмових поясненнях сторін не завжди дається повна інформація про відомих сторонам фактах.

В усному і гласному судовому розгляді 2сторона здатна дати більш повні і докладні відомості про фактах.Устние пояснення боку, як правило, є початковим доказом, першоджерелом.

Позовну заяву, письмові заперечення, письмові пояснення можуть складатися і не самої стороною, наприклад, адвокатом (представником) або іншою особою і тільки підписуватися стороною або іншими особами, що у справі.

В даному випадку письмові пояснення будуть носити похідний характер, що не може не враховуватися судом при оцінці пояснень сторін.

За ознакою юридичної (процесуальної) зацікавленості пояснення сторін як засоби доказування поділяються на затвердження і визнання.

Твердженнями називаються відомості про факти, які відповідають процесуальним інтересам каже сторони або іншої особи, що у справі.

Пояснення сторони можуть бути спрямовані на підтвердження юридичних, доказову і інших фактів, що мають значення у цивільній справі.

Наведені відомості про факти будуть мати форму тверджень сторони.

Особливим видом пояснень є визнання. Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. - М.: Политиздат, 1951. - с. 207-208

. Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Іншими словами, визнання є повідомлення сторони про фактах, яке йде проти її процесуальних інтересів і обов'язок доведення яких лежить на іншій стороні.

Проблема визнання як доказ тривалий час розглядалася в комплексі з визнанням як розпорядчим актом, визнанням позову, правовідносини, тобто в рамках одного інституту визнання. Ця обставина породила багато розбіжностей серед вчених у визначенні процесуального значення визнання, у розкритті його змісту.

У юридичній літературі більшістю авторів прийнята класифікація визнання фактів на судове та позасудове. Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. С.132.

Якщо сторона визнала існування певних фактів в судовому засіданні, таке визнання називають судовим. Судовим визнанням є і письмові пояснення сторони у разі її неявки в судове засідання, адресовані суду і досконалі в передбаченій законом процесуальній формі.

Позасудовим визнанням називають відомості боку підтверджує характеру про факти, виражені поза процесом, поза процесуальної форми.

Таке визнання суд не може сприйняти безпосередньо, тому воно повинне бути доведено тією особою, яка посилається на нього. В процесі доказування позасудове визнання гратиме роль доказового факту. Розрізняють просте (без застереження) та кваліфіковане (із застереженням) визнання. Просте визнання не містить яких-небудь обмовок або умов, в кваліфікованому визнанні міститься обмовка, яка частково паралізує визнання. Так, відповідач, наприклад, визнає факт спричинення шкоди позивачу, але посилається на те, що він мав місце в результаті необережності самого потерпілого. Особа, що зробила кваліфіковане визнання, зобов”язана довести зроблену нею обмовку.

Проти поділу визнання на судове і позасудове виступив С.В. Курильов, який знаходив такий розподіл неправильним. Його аргументація зводилася до того, що позасудове визнання не можна взагалі розглядати як судове доказ, оскільки воно відбувається поза процесуальних форм отримання доказів.

Позасудове визнання є за своєю природою доказовий факт. Тому терміном «позасудове визнання» позначається не пояснення боку як доказ, а доказовий факт, що мав місце поза зв'язку з цивільним процесом, до процесу. Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство «Городец», 1999, С.180.

Процесуальне значення визнання фактів стороною має оцінюватися з точки зору відповідності його дійсності.

Теорія доказів і цивільний процесуальний закон не ставлять визнання в особливе становище порівняно з іншими доказами пояснення сторони, що містять визнання: вони повинні бути досліджені й оцінені в сукупності з іншими доказами. Прямого знаку рівності між визнанням фактів та їх істинністю закон не ставить.

Звичайно, не можна заперечувати того, що визнання фактів стороною полегшує процес доказування і досягнення істини, знімає в окремих випадках дія правил допустимості доказів. Але абсолютизувати визнання не можна.

Необхідно відрізняти визнання як доказ від визнання стороною предмета позову, тобто позовних вимог, від визнання позову в цілому, від визнання правового відносини. Там же С.181.

К.С. Юдельсон визнання позову, правовідносини пов'язував з дією принципу змагальності і не знаходив підстав для розгляду визнання позову як розпорядчого дії, пов'язаної з принципом диспозитивності. Він вважав, що оскільки суд обов'язково повинен встановити, чи обгрунтовано визнані правовідносини (визнаний позов) відповідними фактами, остільки вихідним моментом для суду незалежно від форми визнання є факти, і тільки факти, а все інше - похідне. Об'єктом визнання, на думку названого автора, є лише факти підстави позову (заперечення). Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956. С.147.

Слід зауважити, що в підручнику "Цивільний процес" (1972 р) К, С. Юдельсон по-іншому викладав цю проблему. Він писав, що з визнанням як доказом не можна змішувати визнання відповідачем права позивача. І далі, визнання права не дозволяє автоматично вважати, що воно означає і визнання обставин, на які вказує позивач. Гражданский процесс. / Под ред., К.С.Юдельсона. 1972. С. 187

В.К. Пучинский піддав критиці позицію К.С. Юдельсона. На думку В.К. Пучінского, позови є самостійним об'єктом визнання. Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. 1953. С. 62.

С.В. Курильов вважав за необхідне чітко розмежовувати визнання фактів як доказ, пов'язане з дією принципу змагальності, і визнання позову як самостійна процесуальна дія, пов'язана з дією принципу диспозитивності. «За юридичною природою, - писав С.В. Курильов, - визнання позову - волевиявлення, спрямоване на ліквідацію спору на користь позивача » Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. Минск, 1969. С.116, 123. Визнання позову - не тільки повідомлення сторони про фактах, але і розпорядчий акт. Визнання позовних вимог набуває юридичної сили, коли воно прийняте судом.

Таким чином, у цивільному процесі розрізняються два інститути: інститут визнання фактів стороною (позивачем або відповідачем) як доказ і інститут визнання позову як волевиявлення, як акт розпорядження матеріальним і процесуальним правом тільки відповідача.

Витяг доказової інформації з пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, забезпечується встановленим у законі процесуальним порядком отримання та дослідження даних засобів доказування.

Пояснення за загальним правилом даються перед тим судом, який розглядає і вирішує справу по суті.

Як виняток, пояснення сторін, третіх осіб можуть бути отримані іншим судом у порядку судового доручення (ст. 133 ЦПК) або забезпечення доказів (ст. 136 ЦПК).

Протоколи, в яких містяться пояснення сторони або третьої особи, дані в порядку виконання судового доручення або забезпечення доказів, пересилаються до суду, який розглядає справу.

Під дослідженням засобів доказування розуміють їх вивчення безпосередньо тим складом суду, який покликаний винести судове рішення, з метою вироблення переконання у суддів щодо істинності фактів.

Спосіб дослідження пояснень сторін визначається їх формою.

Якщо сторони та треті особи беруть участь у процесі особисто і дають пояснення усно, способом дослідження виступають заслуховування цих пояснень, постановка питань перед стороною або третьою особою (ст.176 ЦПК).

Якщо пояснення сторін і третіх осіб дано письмово або отримані в порядку судового доручення іншим судом, способом дослідження виступає оприлюднення письмових пояснень або отриманих судом протоколів.

Після розгляду у справі всіх доказів, головуючий зобов'язаний запитати у сторін та третіх осіб, не бажають вони доповнити проведене дослідження доказів.

Головна увага при дослідженні пояснень сторін і третіх осіб у судовому засіданні приділяється з'ясуванню того, як сформувалося знання про факти, чи не було факторів, що вплинули на якість збереження в пам'яті сторін отриманих відомостей, на з'ясування і ліквідацію суперечностей в поясненнях сторін і третіх осіб.

Повне і всебічне дослідження пояснень з дотриманням всіх норм процесуального закону дає можливість суду правильно оцінити дані засоби доказування з урахуванням всіх інших доказів.

Як правило, у судовій практиці зустрічаються дві помилки, що допускаються судами в процесі отримання і дослідження пояснень сторін і третіх осіб.

По-перше, суди іноді не сповіщають і не викликають у судове засідання осіб, чиї пояснення отримані в порядку судового доручення або забезпечення доказів, тоді як за ними залишається право особистої участі в процесі і дачі усних пояснень.

По-друге, суди часто не оголошують і не досліджують по суті письмові пояснення сторін, посилаючись в той же час на них в судовому рішенні.

Ці помилки є результатом відступу від норм процесуального закону, спрощенством у дослідженні доказів і призводять до винесення необґрунтованих рішень.

Показання свідків.

Засвідчення в суді - високий громадський обов'язок кожного громадянина, від точного виконання якого залежить доля людей, захист правосуддям стану законності в суспільстві.

Свідок - це юридично незацікавлена ??в результаті справи особа, що викликається в суд для повідомлення відомостей про безпосередньо їм сприйнятих або повідомлених йому факти, що мають значення для справи. Оскільки свідок не є учасником матеріально-правових відносин, він відрізняється від осіб, що у справі, тим, що не має юридичної зацікавленості у результаті справи.

Але аналогічної зацікавленості в результаті справи не мають і експерти як джерела доказів. Отже, одної цієї ознаки недостатньо, щоб відрізнити свідка від інших джерел доказів.

Свідок, на відміну від експерта, який сприймає доказову інформацію після того, як йому це доручить суд, і в результаті цілеспрямованого спеціального дослідження ніяких досліджень не проводить. Він стає носієм відомостей про факти саме в результаті збігу обставин, в результаті того, що він потрапляє в якесь відношення з сприймаються фактами.

Хоча свідок і є юридично незацікавленим особою, ця обставина не виключає наявності у нього зацікавленості в результатах вирішення справи, яка витікає з відносин товариства з стороною, родинних відносин, симпатій і антипатій, зв'язків по роботі і т.д.

Можливість наявності у свідка інший, неюридичної зацікавленості не дає підстав до того, щоб взагалі не використовувати таку особу як джерело доказів.

У той же час не можна не бачити тут труднощі, що йде в область специфіки дослідження та оцінки показань такого свідка судом.

Не випадково в законі йдеться про те, що головуючий виявляє ставлення свідка до осіб, які беруть участь у справі. Знання інший, неюридичної зацікавленості свідка необхідно суду для правильної побудови допиту свідка і оцінки його свідчень.

В якості гарантії отримання достовірних показань свідка і етичних міркувань ЦПК встановив, що в якості свідків не можуть бути викликані і допитані: особи, які в силу своїх фізичних чи психічних недоліків, не здатні правильно сприймати факти або давати про них правильні показання (ст. 51 ЦПК).

Свідком може бути будь-який громадянин, здатний правильно сприймати і відтворювати події навколишнього світу (ст. 41 ЦПК). Здатність бути свідком законом не зв'язується з наявністю певного віку, тому свідками можуть бути і діти.

Порядок допиту неповнолітніх свідків має специфіку. Допит свідків, які не досягли п'ятнадцяти років, - обов'язково, а неповнолітніх від 15 до 18 років - на розсуд суду ведеться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників), якщо воно не зацікавлені в результаті справи. Зазначені особи можуть з дозволу суду задавати свідкові запитання (ст. 182 ЦПК).

Свідкам, які не досягли 16 років, головуючий роз'яснює обов'язок правдиво розповісти, що їм відомо по справі, але вони не попереджаються про відповідальність за відмову від дачі показань або за дачу завідомо неправдивих показань.

Звичайно, при виклику як свідків дітей не можна не враховувати розумні вікові межі, так як правильне сприйняття світу приходить з певним рівнем розвитку людини.

Наявність окремих розладів у психіці людини, а також фізичних вад (поганий зір, глухота) ще не означає, що дана особа не може свідчити в суді. Людина з поганим слухом може отримати візуально певну інформацію про факт так само, як і особа з втраченим або зниженим зором може сприйняти факти на слух. У даному випадку суду необхідно проявити особливу увагу до з'ясування процесу формування показання свідків.

Якщо у суду виникає сумнів, чи може бути свідком особа зі зниженим слухом або зором, а також страждає на психічний розлад, то суд має право призначити судово-медичну або психіатричну експертизу.

Свідок є носієм, джерелом відомостей про факти.

Судовим же доказом є відомості про факти, що містяться в показаннях свідків. Тому свідок і показання свідків - різні поняття. Свідок - джерело докази, а показання свідків - засіб доказування, що містить певну інформацію.

Зміст показань свідка ділиться на дві частини: загальну і спеціальну.

До загальної частини відносяться відомості про факти, що встановлюють особу свідка, його ставлення до сторін і до справи.

До спеціальної частини відносяться відомості про шуканих, доказових фактах у справі, тобто власне те, що має доказове значення.

Слід звернути увагу також на проблему імунітету свідків.

Відповідно до ч.4 ст. 50 свідок може відмовитися від дачі показань у встановлених законом випадках.

У свою чергу ст. 63 Конституції України закріплює, що особа не несе відповідальності за відмову від дачі показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів, коло яких визначено законом. Оскільки Конституція - нормативний акт прямої дії, то норма, яка міститься в названій статті, повинна застосовуватися.

Свідок у цивільному процесі наділений законом такими правами і несе такі обов'язки, які виступають в якості гарантій належного виконання свідком свого боргу перед суспільством, органами правосуддя і які забезпечують участь свідка в пошуках істини, а також достовірність його свідчень.

Особи, викликані як свідки, мають права, що забезпечують їм реальну можливість явки до суду для усного викладу своїх свідчень, а також найбільш повного і правильного викладу відомостей про факти, відповідають дійсності.

По-перше, закон гарантує за час виконання обов'язків свідка збереження місця роботи (посади). Свідок має також право на відшкодування витрат, пов'язаних з викликом до суду, і на отримання грошової компенсації у зв'язку з втратою часу (ст.86ЦПК).

По-друге, свідок, який не володіє мовою, якою ведеться судочинство, має право давати показання рідною мовою. Він має право користуватися послугами перекладача.(ст. 50 ЦПК)

По-третє, при дачі показань свідок може користуватися письмовими нотатками в тих випадках, коли його показання пов'язані з будь-якими цифрами іншими даними, які важко утримати в пам'яті ці замітки пред'являються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути долучені до справи за ухвалою суду (ст.181 ЦПК).

Свідок у цивільному процесі може скористатися й іншими правами, а саме: просити дозволу вийти із залу суду до закінчення розгляду справи, просити провести його вторинний допит, просити у встановлених випадках про допит в місці свого перебування або за місцем свого постійного проживання.

Свідок може бути допитаний судом у місці свого перебування, якщо він внаслідок хвороби, старості, інвалідності або інших поважних причин не в змозі з'явитися за викликом суду (ст.180 ЦПК).

За відмову від дачі показань з підстав, не передбачених законом, і за дачу завідомо неправдивого показання свідок несе відповідальність, передбачену Кримінальним кодексом України (ст.ст. 384, 385 КК).

Особа, яка подала клопотання про виклик свідка, зобов'язана зазначити, які обставини, що мають значення для справи, може підтвердити свідок .

Суддя або суд попередньо повинні проаналізувати всі зібрані в порядку підготовки справи інші засоби доказування з тим, щоб вирішити питання, задовольняти дане клопотання чи ні, скільки буде потрібно свідків для досягнення вірних знань.

Забуття цих процесуальних правил призводить до порушення принципу процесуальної економії, відриву від повсякденної практичної діяльності великої кількості людей, зниженню культури процесу. Треушников М.К. Судебные доказательства. М.: Издательство «Городец», 1999, С.198.

Процесуальний порядок отримання та дослідження показань свідка визначається, по-перше, характером формування та способом збереження доказової інформації свідком; по-друге, віковими особливостями особистості свідка.

Всі свідки видаляються із зали судового засідання до отримання пояснень сторін. Цей захід дозволяє виключити можливість впливу пояснень сторін на показання свідків.

Кожен свідок попереджається індивідуально про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і за необгрунтовану відмову від дачі показань і допитується окремо.

Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Допитаний свідок залишається в залі засідання до закінчення розгляду справи.

Закон передбачає такий порядок дослідження показань свідків, який побудований на поєднанні вільного оповідання і питально-відповідної форми.