Підстави та принципи зупинення досудового розслідування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет Внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут підготовки слідчих та криміналістів

Наукова робота

Підстави та принципи зупинення досудового розслідування

Київ - 2010

Зміст

досудовий розслідування зупинення правосуддя

Вступ

Розділ 1. Підстави та процесуальний порядок зупинення досудового розслідування

Розділ 2. Форми закінчення досудового розслідування

Розділ 3. Підстави та процесуальний порядок закриття кримінальної справи

3.1 Взаємодія органів досудового розслідування у зупинених кримінальних справах

Розділ 4. Проблеми, які стосуються інституту зупинення досудового розслідування

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Необхідною умовою реалізації конституційного принципу законності (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України) в кримінальному судочинстві і здійсненні поставлених перед ним завдань є правильне встановлення фактичних обставин справи з метою досягнення об'єктивної істини.

Досудове розслідування являє собою процесуальну діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури щодо виявлення, закріплення й оцінки доказів з метою розкриття злочинів і викриття осіб, що їх заподіяли, тобто воно покликано практично здійснювати зазначений принцип. Це - друга стадія українського кримінального процесу, яка слідує за порушенням кримінальної справи та передує виданню обвинуваченого до суду або закриттю справи. Необхідність існування цієї стадії у кримінальному процесі на відміну від процесу цивільного зумовлена ступенем суспільної небезпеки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку та необхідністю практично гарантувати додержання вимог законності та принципів Конституції і кримінального закону.

Зупинення досудового розслідування -- це вимушене тимчасове припинення слідчим чи органом дізнання процесуальної діяльності у кримінальній справі, викликане наявністю у справі обставин, які перешкоджають подальшому провадженню й закінченню досудового розслідування. Ці обставини визначені законом (ст. 206 КПК України).

Досудове розслідування у кримінальній справі зупиняється у разі, коли:

1) місцезнаходження обвинуваченого невідоме;

2) психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі;

3) не встановлено особу, яка вчинила злочин;

4) зупинення судом слідчих дій на час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи.

Досудове слідство - основна форма розслідування злочинів, яка застосовується в більшості кримінальних справ. Воно повинно бути закінчене протягом двох місяців. У цей строк входить час моменту порушення справи до направлення її прокурору з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або закриття чи зупинення провадження у справі. Строк досудового розслідування може бути продовжено районним, міським та прирівняним до них прокурором до трьох місяців, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, Севастополя і прирівняними до них прокурором або їхніми заступниками - до шести місяців. Надалі продовжували строк досудового слідства можуть лише Генеральний прокурор України або його заступники. Встановлення наслідків злочинної діяльності має істотне значення для правильного вирішення кримінальної справи, тому на органи досудового розслідування покладається обов'язок захищати порушені злочином майнові та інші (немайнові) права і законні інтереси потерпілих як фізичних, так і юридичних осіб. Чимало питань, які охоплює ця проблема, досліджені недостатньо повно, що, в свою чергу, породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правозастосовчої практики.

Актуальність розгляду даного питання сьогодні визначається зовсім іншими вимогами суспільства до забезпечення прав своїх громадян. У статті 3 Конституції України закріплено відповідальність держави перед особою щодо забезпечення захисту її прав і свобод. Прагнучи увійти до складу Європейського Союзу, Україна усвідомила, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, у тому числі в кримінальному судочинстві. Беручи на себе такі зобов'язання, вона повинна передбачити відповідні засоби та механізм їх реалізації і, зокрема, можливість захисту майнових прав потерпілих від злочинів.

Об'єктом дослідження - є друга стадія кримінального процесу, загальна характеристика положень та проблем досудового розслідування.

Серед проблем на які завжди звертають увагу залишаються питання щодо належної організації роботи у розслідуванні, розкритті злочинів, гарантій забезпечення реалізації прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, на етапі прийняття рішення про зупинення провадження у кримінальній справі.

При розгляді досудового слідства важливим є здійснення аналізу наукових джерел, матеріалів, опублікованих у спеціальних виданнях, а також практичний досвід слідчих, суддів, адвокатів.

Предметом даної роботи являється досудове розслідування як одна із стадій кримінального процесу.

Основними задачами наукової роботи є:

- розглянути сутність поняття "досудового розслідування" та його місце в системі;

- розкрити особливості форм закінчення досудового розслідування;

- встановити проблемні питання, які стосуються інституту зупинення досудового розслідування.

Метою роботи являється визначення основних стадій та складових досудового розслідування, їхня характеристика, необхідність у контексті проведення слідчих дій.

У даній роботі застосовувалось кримінально - процесуального законодавства та теоретичної бази, яка стосується даного питання.

Розділ 1. Підстави та процесуальний порядок зупинення досудового розслідування

Зупинення досудового розслідування -- це вимушене тимчасове припинення слідчим чи органом дізнання процесуальної діяльності у кримінальній справі, викликане наявністю у справі обставин, які перешкоджають подальшому провадженню й закінченню досудового розслідування. Ці обставини визначені законом (ст. 206 КПК України).

Досудове розслідування у кримінальній справі зупиняється у разі, коли:

1) місцезнаходження обвинуваченого невідоме;

2) психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі;

3) не встановлено особу, яка вчинила злочин;

4) зупинення судом слідчих дій на час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи.

Наведений перелік обставин, що є підставою для зупинення розслідування, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. [24, c. 136].

Тому незаконним буде зупинення провадження досудового слідства чи дізнання з огляду на те, що обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до медичного закладу, потрібен тривалий час на доставлення обвинуваченого етапом до місця провадження досудового слідства; у невідомому напрямі виїхав свідок, очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше розслідування та ін. Якщо ці підстави є причиною затримання розслідування і неможливо закінчити його у встановлений законом строк, то необхідно порушувати клопотання про продовження строку досудового слідства чи дізнання.

Зупинення досудового розслідування за першими двома підставами допускається лише при виконанні таких умов:

· винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого;

· виконання всіх слідчих дій, проведення яких можливе за відсутності обвинуваченого;

· вжиття заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі.

Захворювання обвинуваченого може бути підставою для зупинення досудового розслідування тільки тоді, коли довідки лікаря, висновок судово-медичної або судово-психіатричної експертизи вказують, що воно:

а) тяжке, тобто таке, при якому стан здоров'я обвинуваченого тривалий час не дасть змогу пред'явити йому обвинувачення, допитати його, залучити до участі в інших слідчих діях;

б) не хронічне, а тимчасове, яке піддається лікуванню й можна очікувати видужання.

У іншому разі необхідним буде вирішення питання про закриття кримінальної справи за ст. 7 КПК України, з огляду на те, що внаслідок зміни обстановки особа припинила бути суспільне небезпечною, а при хронічному душевному захворюванні - складати постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 417 КПК України).

У разі тимчасового тяжкого психічного захворювання (наприклад, реактивного психозу, викликаного фактом порушення кримінальної справи, взяття під варту або іншими причинами), коли обвинувачений становить небезпеку для оточення, слідчий може зупинити провадження у справі й вирішити через органи охорони здоров'я питання про його стаціонарне лікування. [24, c. 138].

Формулювання п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК України, коли не встановлено особу, яка вчинила злочин, означає, що слідчий чи орган дізнання не виконав головне завдання стадії досудового розслідування -- не розкрив злочин. За цією підставою провадження розслідування можна зупинити тільки після проведення всіх необхідних і можливих слідчих дій як особисто, так і через органи дізнання для встановлення особи, котра вчинила злочин (ч. 3 ст. 206 КПК України).

У пункті 4 ст. 206 КПК України йдеться про те, що на постанову про порушення кримінальної справи надійшла скарга. За цією підставою суд зупиняє провадження до розгляду скарги по суті. Рішенням від 30 червня 2009 року №16-рп Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі положення частин сьомої, дев'ятої, дванадцятої, шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України. З метою забезпечення реалізації права особи на судовий захист від незаконних дій посадових та службових осіб правоохоронних органів в 2006 році було внесено зміни до Кодексу.

Після подання до суду скарги на постанову про порушення кримінальної справи є важливим питання про можливість належним чином забезпечення судом захисту прав і свобод заінтересованих осіб. Положення частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу визнані неконституційними, передбачали механізм такого захисту. Однією з основних засад судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 4 частини третьої статті 129 Конституції України).

Принцип змагальності конкретизовано і в статті 16-1 Кодексу де визначено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності; суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. На розвиток принципу змагальності на прокурора у справах щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи покладено обов'язок надати суду матеріали, на підставі яких було порушено кримінальну справу, у встановлений суддею строк (частина третя статті 236-8 Кодексу). Недобросовісне виконання чи ухилення від виконання прокурором своїх обов'язків (ненадання без поважних причин до суду витребуваних матеріалів) дає підстави суду дійти висновку про наявність певних порушень під час вчинення окремих процесуальних дій, і тому в цьому випадку суд зобов'язаний захистити особу, щодо якої порушено кримінальну справу, чи інтересів якої вона стосується (у разі порушення справи за фактом вчинення злочину). Аналіз Конституції України та Кодексу свідчить, що завдання та обов'язки прокурора спрямовують його діяльність на доведення правомірності здійснення ним окремих процесуальних дій. Особа, щодо якої порушено кримінальну справу (до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого), а тим більше особа, інтересів якої вона стосується, не має можливості ознайомитися з матеріалами справи до закінчення досудового слідства з метою належного обґрунтування своїх заперечень проти порушення кримінальної справи. Саме тому на суд покладається обов'язок витребувати докази, на підставі яких було порушено кримінальну справу, а на прокурора - обов'язок їх надати. Способом захисту від недобросовісного виконання прокурором свого обов'язку існувала норма щодо можливості визнання підставою для скасування постанови про порушення кримінальної справи ненадання прокурором без поважних причин матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу (частина сьома статті 236-8 Кодексу).

За наслідками визнання цієї норми неконституційною суддя буде "зв'язаний" волею прокурора і не зможе належним чином та своєчасно забезпечити судовий захист порушених прав заінтересованих осіб. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, є однією з функцій, яку покладено на прокуратуру України (пункт 3 статті 121 Конституції України). Таке положення закріплено в частині першій статті 25 Кодексу і дещо конкретизовано в частині другій цієї статті, відповідно до якої "прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили". Зокрема, такий нагляд прокурор повинен здійснювати і за законністю порушення кримінальної справи (стаття 100 Кодексу).

Положення частин сьомої, дев'ятої статті 236-8 Кодексу надавали можливість не допускати зловживань зі сторони правоохоронних органів під час судового розгляду скарг на постанови про порушення кримінальної справи. Проте визнання цих положень неконституційними ставить суд у залежність від волі посадових та службових осіб правоохоронних органів (ненадання матеріалів, без яких суд не має право винести постанову за результатами розгляду скарги; неявка в судове засідання прокурора, без якого розгляд скарги на постанову про порушення кримінальної справи є неможливим), що є неприпустимим з огляду на принцип незалежності суддів, передбачений частиною першою статті 126 Конституції України. Проаналізувавши викладене, можна дійти висновку, що прийняттям. Рішення створено ситуацію, за якої право на оскарження постанови про порушення кримінальної справи, передбачене в статті 236-7 Кодексу та право на судовий захист, встановлене статтею 55 Конституції України може мати декларативний характер щодо окремих осіб, оскільки відсутній механізм забезпечення цих прав.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 236-8 Кодексу у постанові про відкриття провадження за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи зазначається строк подання до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи. Постанова судді про відкриття провадження набирає законної сили з моменту її винесення і підлягає негайному виконанню; орган дізнання, слідчий або прокурор, у провадженні якого знаходиться справа, зобов'язаний у встановлений суддею строк подати до суду вказані матеріали (частини п'ята, шоста статті 236-8 Кодексу). Системний аналіз положень цієї статті дає підстави вважати, що їх зміст допускає можливість невиконання органом дізнання, слідчим, прокурором обов'язку, покладеного на них судом, щодо надання зазначених матеріалів.

Законодавче закріплення права суду скасовувати постанови про порушення кримінальної справи в порядку, визначеному частиною сьомою статті 236-8 Кодексу зумовлює винесення судом рішення, яке ґрунтується не на всебічному, об'єктивному, повному дослідженні всіх матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, а лише на юридичному факті неподання без поважних причин до суду цих матеріалів у встановлений суддею строк. Таким чином, частина сьома статті 236-8 Кодексу не відповідає приписам частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пунктів 4, 9 частини третьої статті 129 Конституції України.

За частиною дев'ятою статті 236-8 Кодексу обов'язок доведення правомірності порушення справи покладається на прокурора, неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Положення частини дев'ятої статті 236-8 Кодексу яке уповноважує суд розглядати справу щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи за відсутності в судовому засіданні прокурора, є таким, що не відповідає вимогам пункту 3 статті 121, пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України 6. Розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, які стали підставою для винесення постанови про порушення справи, і не вправі розглядати й заздалегідь вирішувати ті питання, які вирішуються судом при розгляді справи по суті (частина п'ятнадцята статті 236-8 Кодексу).

За результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 Кодексу, суддя своєю мотивованою постановою залишає скаргу без задоволення або задовольняє скаргу, скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи (пункти 1, 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу). Уповноваження судів загальної юрисдикції виносити постанови про відмову в порушенні кримінальної справи в порядку, передбаченому пунктом 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу , суперечить закріпленому в статті 6 Конституції України принципу поділу влади, оскільки проведення дізнання, слідства та складання досудових процесуальних документів у справах публічного обвинувачення не є предметом судочинства у кримінальних справах (частина третя статті 124 Основного Закону України) Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кодексу стосовно уповноваження судів загальної юрисдикції виносити постанови про відмову в порушенні справи у разі задоволення скарг на постанови про порушення справи та їх скасуванні не відповідає вимогам статті 6, частини третьої статті 124 Конституції України Рішення.

Основним завданням суду при виконанні функцій судового контролю є встановлення факту, чи дійсно права і свободи людини було порушено або вони порушуються;чи було створено або створюються перешкоди для їх реалізації; чи має місце інше ущемлення прав і свобод; які перешкоди він зобов'язаний поновити або усунути для їх реалізації. При цьому суд, розглядаючи скарги, не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які він вирішує при розгляді кримінальної справи по суті, бо це буде порушенням конституційних засад правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003). За допомогою судового контролю здійснюється перевірка законності рішень і дій органів дізнання та досудового слідства, а тому суд мав законодавчо закріплений у статті 236-8 Кодексу ефективний правовий механізм, який забезпечував право громадян на справедливий суд і публічний розгляд скарги щодо порушення кримінальної справи в установлені законом строки (упродовж розумного строку), дотримання прав і свобод особи, верховенство права, рівність усіх перед законом і судом, гарантії перспективи розгляду справи по суті, доступ до правосуддя. Особа, права якої порушуються на стадії досудового слідства,не може бути позбавлена судового захисту і повинна мати гарантовану перспективу такого захисту, а суд повинен мати широкі можливості у поновленні її прав та інтересів. Тому саме інститут судового контролю повинен забезпечити гарантію оскарження всіх рішень, діянь органів досудового слідства, прокурора, які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників кримінального судочинства або створити труднощі в доступі громадян до суду (статті 110, 234-236-6 Кодексу та інші), тобто правосуддя звертається до принципів, однаково застосовуваних "до всіх і протиставляється будь-яким конкретним наказам чи привілеям"(3). Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 у справі щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України заклав правову позицію, за якою недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). Конституційний Суд України визнав неконституційними положення частини третьої статті 236 Кодексу, які перешкоджали розгляду судом скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.

Принцип змагальності діє у всіх стадіях кримінального судочинства, зокрема і при реалізації судом функції судового контролю на стадії досудового слідства, і ґрунтується на розмежуванні функцій сторін, які є рівноправними, а судом забезпечується однакова можливість реалізовувати сторонами свої функції і відстоювати свої позиції та справедливе й неупереджене вирішення спору.

У положеннях статті 236-8 Кодексу закладено ефективний механізм захисту прав людини від протиправних посягань на стадії досудового слідства, який не допускав зловживання правом або невиконання обов'язку з боку органу досудового слідства, дізнання, прокурора у зв'язку з ненаданням без поважних причин в установлені судом строки матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, або неявкою без поважних причин прокурора до суду. Визнавши оспорювані положення неконституційними, суди втратили ефективний механізм розгляду скарги впродовж строку, визначеного у частині першій зазначеної статті, тому що розгляд скарги залежить не від строків, закріплених у законі, а від волі однієї із сторін - сторони обвинувачення, яка може без поважних причин не подати матеріали, на яких ґрунтується постанова про порушення кримінальної справи, або без поважної причини не з'явитися до суду, щоб довести перед судом правомірність порушення справи (частина дев'ята статті 236-8 Кодексу),що перешкоджатиме розгляду скарги по суті, бо неподання без поважних причин матеріалів, на яких ґрунтується постанова про порушення кримінальної справи з прийняттям Рішення, є перешкодою розгляду скарги громадянина, який звернувся до суду за захистом своїх прав.

Визнання неконституційними зазначених положень Кодексу порушує принцип негайного захисту та відновлення порушених органами дізнання, досудового слідства чи прокурорами прав громадян та суттєво звужує функцію судового контролю за діяльністю правоохоронних органів на стадії порушення кримінальної справи, нівелює функцію суду з судового контролю на стадії досудового слідства як елемента захисту прав людини на стадії судового слідства.

Досудове слідство зупиняється за мотивованою постановою слідчого, копія якої надсилається прокуророві. У справах про злочини, що не є тяжкими і в яких не вдалося встановити особу, котра їх вчинила, досудове розслідування зупиняють уповноважені органи дізнання.

Якщо у справі притягнуто двох або більше осіб як обвинувачених, а підстави для зупинення стосуються не всіх обвинувачених, слідчий має право своєю постановою виділити й зупинити справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження у справі загалом.

Провадження досудового слідства відновлюється після того, як відпадають підстави для його зупинення, а саме:

1) буде встановлено де перебуває обвинувачений;

2) обвинувачений видужає;

3) буде встановлено особу, яка вчинила злочин;

4) якщо виникне потреба у проведенні слідчих чи процесуальних дій. За останніми двома підставами відновлюватися може й дізнання.

Про відновлення досудового розслідування слідчий або орган дізнання виносить мотивовану постанову, копія якої надсилається прокурору (ст. 210 КПК України).

У період, коли провадження досудового розслідування у справі зупинено, можуть настати обставини, що тягнуть за собою закриття кримінальної справи:

а) скінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинений злочин;

б) внаслідок зміни обстановки діяння або особа, котра його вчинила, перестала бути суспільне небезпечною;

в) коли обвинувачений помер;

г) наявність чинного вироку суду чи не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи з того ж обвинувачення або ж про відмову в порушенні кримінальної справи затим же фактом.

Про закриття кримінальної справи складається мотивована постанова (ст. 211 КПК України). Винесення при цьому окремої постанови про відновлення провадження досудового розслідування для вирішення питання про закриття кримінальної справи закон не передбачає.

Розділ 2. Форми закінчення досудового розслідування

Закінчити досудове розслідування можна лише тоді, коли його завдання виконані. Для цього слідчий чи орган дізнання повинен всебічно, повно й об'єктивно у встановленому законом порядку дослідити всі обставини, що становлять предмет доказування у кримінальній справі. Порушення цієї вимоги, відповідно до ст. 22 КПК України, тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування прокурором, а за неможливості усунення неповноти або неправильності розслідування в судовому засіданні - також судом (статей 246, 281 КПК України). [24, c. 139]. Оцінка зібраних у справі доказів слідчим чи особою, яка провадить дізнання, має визначити, яке саме підсумкове рішення потрібно прийняти.

Згідно зі ст. 212 КПК України, досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень:

1) обвинувального висновку;

2) постанови про закриття кримінальної справи;

3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Формою закінчення дізнання може бути:

а) винесення постанови про закриття кримінальної справи;

б) винесення постанови про направлення справи через прокурора для провадження досудового слідства (ст. 109 КПК України).

Закінчуючи досудове розслідування, слідчий повинен систематизувати матеріали й технічно оформити справу. Практикою вироблені дві основні форми систематизації матеріалі в кримінальної справи, тобто послідовності їх розташування:

· хронологічна

· тематична.

При хронологічній систематизації послідовність розташування документів у справі визначається датою їхнього складання або одержання слідчим. Ця форма найбільш поширена у невеликих за обсягом і кількістю епізодах справи.

Тематична систематизація означає групування матеріалів за обвинуваченими або за епізодами злочинної діяльності у багатотомних і багатоепізодних справах. У межах кожної такої групи документи можуть розміщуватися у хронологічному порядку, тобто так можливе поєднання обох форм систематизації.

За технічними правилами в одному томі справи міститься не більше 300 аркушів.

Розділ 3. Підстави та процесуальний порядок закриття кримінальної справи

Закриття кримінальної справи є єдиною формою закінчення як дізнання, так і досудового слідства. Із закінченням розслідування остаточно припиняється провадження у справі загалом.

Законне й обґрунтоване закриття кримінальної справи слідчим забезпечує.

1) виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб жодна невинувата особа не була притягнута до кримінальної відповідальності й засуджена;

2) незастосування кримінального покарання до тих осіб, котрі винні у вчиненні злочинів, що не є великою суспільною небезпекою, і можуть бути виправлені та перевиховані за допомогою альтернативних кримінальному покаранню заходів державного або громадського впливу, або до осіб, які зовсім припинили бути суспільне небезпечними.

Необґрунтоване закриття кримінальної справи слідчим чи органом дізнання шкодить боротьбі зі злочинністю, дає змогу уникнути покарання особам, винним у вчиненні злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, котрі постраждали від злочину.

Отож, існують такі підстави для закриття кримінальної справи у стадії досудового розслідування.

- обставини, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК України);

- недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2ст. 213 КПК України);

- особа вчинила суспільне небезпечне діяння у віці від 11 років до 14 років (ст. 73 КПК України).

Кримінальна справа також може бути закрита судом внаслідок зміни обстановки, у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки колективу підприємства, установи, організації, закінченням строків давності (статті 71, 72, 8, 9, 10 КПК України).

До направлення кримінальної справи до суду особи повинно бути роз'яснено суть обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цих підстав.

Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у ст. 71 КПК України, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

Прокурор або слідчий в разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч. 1 ст. 71 КПК України, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого чи його представника з названою постановою, а в разі їх вимоги - з усіма матеріалами справи та роз'яснити їх права, передбачені КПК України.

Підставою для закриття кримінальної справи за ст. 7 КПК України є достатні докази того, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило характер суспільне небезпечного або ця особа вже не є суспільне небезпечною. Мається на увазі те, що відбулися соціально-економічні чи інші зміни в житті країни або певної місцевості (припинення дії військового стану, надзвичайного стану, викликаного стихійним лихом, конфліктами між групами населення з різних причин та ін.); зміни умов життя, стану здоров'я особи, яка вчинила злочин (припинив спілкуватися з колишніми знайомими; влаштувався на роботу, де під впливом трудового колективу сумлінно працює, внаслідок травми став постійно прикутим до ліжка…).

Для закриття справи з передачею особи на поруки підприємства, організації, установи, колективу необхідно встановити, що:

а) ця особа щиро покаялась у вчиненому злочині;

б) вона передається на поруки вперше;

в) від колективу надійшло клопотання про передання їм цієї особи на поруки, прийняте на загальних зборах і оформлене протоколом зборів.

Не може передаватися на поруки особа, котра вдруге вчинила умисний злочин, що не є надто суспільне небезпечним, або раніше передавалася на поруки.

Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора має право за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, своєю вмотивованою постановою направити справу в суд для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею його на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на загальних зборах. Протокол загальних зборів додається до справи.

За клопотанням колективу прокурор, слідчий інформують збори про обставини вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості.

За наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

Суд, прокурор, слідчий зобов'язані повідомити колектив про передачу їм особи на поруки.

За наявності обставин, які, відповідно до ст. 47 КК України, виключають передачу особи на поруки, суд, прокурор, слідчий відмовляють у клопотанні про передачу особи на поруки й повідомляють про мотиви відхилення клопотання.

Відмова слідчого або прокурора у винесенні постанови про відправлення справи в суд для звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки не перешкоджає колективу звернутися до суду з цим клопотанням.

При звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного, з потерпілим прокурор, а також слідчий за згодою прокурора мають право за наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК України, винести постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

За наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

У разі звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру прокурор, а також слідчий за згодою прокурора, на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 97 КК України, виносить мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У цьому разі неповнолітньому, з додержанням вимог статей 438 і 440 КПК України, пред'являється обвинувачення і після винесення постанови пред'являються всі матеріали справи. Справа зі списком осіб, які підлягають виклику до суду, надсилається до суду прокурором.

За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 97 КК України, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

При звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 49 КК України, виносять мотивовану постанову про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Суду судовому засіданні, за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, закриває справу у зв'язку із закінченням строків давності у випадках, коли справа надійшла до суду з обвинувальним вироком.[24,c.145].

Якщо під час дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК України, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття за підставою, передбаченою ч. 2 цієї статті.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який, згідно з законом, може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі, згідно з ч. 4 ст. 49 КК України, не може бути призначене і заміняється позбавленням волі на певний строк.

За недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, справа закривається тоді, коли: зібрані докази підтверджують вчинення злочину; винесено постанову про притягнення конкретної особи як обвинуваченого, але в результаті подальшого розслідування з'ясовується, що наявних доказів недостатньо для формулювання стосовно цієї особи обвинувачення у вчиненні злочину в обвинувальному висновку, а можливості для подальшого збирання доказів вичерпані.

Якщо не доведено участь обвинуваченого у вчиненні злочину й не відомо, хто вчинив злочин, то справа закривається лише щодо цього обвинуваченого, а провадження у справі загалом зупиняється на підставі п. З ч. 1 ст. 206 КПК України (не встановлення особи, яка вчинила злочин).

Перелік підстав для закриття кримінальної справи, передбачений ст. 213 КПК України, не є вичерпним. Він не охоплює обставини, при встановленні яких справа також підлягатиме закриттю:

1) відсутність згоди компетентного органу державної влади або службової особи на притягнення особи до кримінальної відповідальності;

2) наявність передбачених Кримінальним кодексом України підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності за зраду Батьківщини, дачу хабара, незаконне зберігання зброї, бойових припасів, вибухових речовин.

Про закриття кримінальної справи у всіх випадках складається мотивована постанова з додержанням вимог статей 130, 214 КПК України.

У вступній частині постанови зазначаються: місце й дата її складання; посада, звання та прізвище особи, котра склала постанову; назва справи. У мотивувальній частині постанови викладаються встановлені досудовим розслідуванням обставини справи; зміст і аналіз зібраних доказів з посиланням на відповідні аркуші справи.

У резолютивній частині постанови формулюються:

* рішення про закриття кримінальної справи із зазначенням конкретної законної підстави, даних про особу, стосовно якої справа закривається;

* рішення з інших питань, які підлягають розв'язанню з огляду на завершення провадження у справі: про скасування запобіжного заходу, заходів із забезпечення цивільного позову й можливої конфіскації майна, заходів, пов'язаних із накладенням арешту на кореспонденцію, прослуховуванням і звукозаписом телефонних та інших переговорів, а також рішення про долю речових доказів згідно зі ст. 81 КПК України;

* рішення про направлення копії постанови прокурору до відома;

* рішення про повідомлення заінтересованих осіб про закриття кримінальної справи з роз'ясненням права на оскарження постанови прокурору, а при закритті справи за реабілітаційною підставою - із роз'ясненням права на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним застосуванням запобіжного заходу -- взяттям під варту.

До постанови додаються довідки про рух справи (коли сталася подія, що розслідувалася, коли порушено справу, затримано особу за підозрою у вчиненні злочину, застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, коли було пред'явлено й змінено чи доповнено обвинувачення), а також про речові докази із зазначенням місця їхнього зберігання, про заявлений цивільний позов і заходи, вжиті щодо його забезпечення.

Процесуальний порядок закриття кримінальної справи за низкою не реабілітаційних підстав вимагає попереднього з'ясування ставлення до цього особи, стосовно котрої закривається справа, а в окремих випадках - й інших осіб. Так, якщо обвинувачений заперечує проти закриття справи з огляду на закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності або внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також зважаючи на помилування, то закриття кримінальної справи не допускається.

Закон (ст. 12 КПК України) вимагає, щоб при вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до статей 7, 71, 72, 8, 9, 10, 111 КПК України, або при застосуванні до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, згідно зі ст. 73 КПК України, суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника. Потерпілий чи його представник можуть оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку.

У разі закриття справи з огляду на смерть особи, яка вчинила злочин, з'ясовується думка його близьких родичів, котрі можуть наполягати на подальшому провадженні розслідування для реабілітації померлого (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України).

Особа, щодо якої провадилося розслідування, має право оскаржити постанову в частині, що стосується підстав і мотивів її закриття. При закритті справи, беручи до уваги смерть обвинуваченого, його близькі родичі й громадські організації мають право просити про доведення досудового слідства до кінця з метою реабілітації померлого (ст. 215 КПК України).

3.1 Взаємодія органів досудового розслідування у зупинених кримінальних справах

Розкриття злочинів є завданням не лише слідчих, а й органів дізнання. Успішне розв'язання цих єдиних для двох самостійних органів досудового розслідування завдань передбачає спільні, узгоджені зусилля слідчих та працівників міліції. Поняття взаємодії у вчених-процесуалістів визначається по-різному і це цілком зрозуміло, адже в кримінально-процесуальному законі такого поняття немає. Воно розроблене кримінально-процесуальною наукою. Суть його, незважаючи на велику розбіжність думок, завжди залишається однаковою. [9, c. 94].

Так, С. Єфімічев та Н. Порубов вважають, що взаємодія органів досудового слідства та дізнання - це співробітництво, засноване на загальних цілях і виражене в такій організації їх праці, коли дії слідчого та працівника органу дізнання взаємно узгоджуються для досягнення найефективнішого результату при здійсненні завдань кримінального судочинства. Під взаємодією розуміється, з одного боку, тісна співпраця й узгодженість дій слідчих та працівників оперативних служб системи МВС при організуючій ролі слідчого. З іншого - чітке розмежування функцій відповідно до процесуального положення. Взаємодія - це не підміна одного підрозділу МВС іншим, а раціональне поєднання можливостей, методів та засобів, які є в розпорядженні кожного. Взаємодія не може будуватись на співпідпорядкуванні.

В її основу має бути покладено незалежність кожного з органів, працюючих з іншими підрозділами, службами та органами. С. Оспанов розглядає взаємодію з різних аспектів:

- як узгоджену діяльність провадження в кримінальній справі;

- взаємодію органу дізнання та досудового слідства, суб'єктами якої є самостійні органи;

- взаємодію органів дізнання і досудового слідства, обмежену справами про злочини, віднесені до компетенції слідчого;

- коли сукупність завдань, що стоять перед органами досудового розслідування, складають мету взаємодії слідчого й органу дізнання.

Взаємодія - це взаємний зв'язок та узгодженість дій слідчих, дізнавачів, органів дізнання, спрямованих на досягнення поставленої мети за умови виконання спільних завдань.

Головним завданням взаємодії є:

- попередження, розслідування та розкриття злочинів;

- притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочин;

- відшкодування завданої злочином шкоди;

- розшук обвинувачених, підсудних, засуджених.

Необхідно також зазначити, що взаємодія передбачає планування та попереднє обговорення тих чи інших дій, наявність оперативного зв'язку для швидкого обміну інформацією, належну взаємну підтримку і головне - організаційне керівництво органами, що беруть участь у взаємодії, а також відповідальність особи, яка виконує керівництво, за порушення закону під час проведення цих дій, та відповідальність осіб, на яких безпосередньо покладається виконання завдання.

Керівництво при виконанні роботи, пов'язаної з процесуальною взаємодією, покладається на слідчого або старшого слідчого. Правовою підставою керівної ролі слідчого можна вважати ст. 114, 118 КПК України, в яких передбачено право слідчого давати органам дізнання доручення, окремі доручення і вказівки про проведення розшукових та слідчих дій, вимагати від органів дізнання допомоги при їх проведенні. До правових підстав взаємодії також необхідно віднести вимоги ст. 104 КПК України, що встановлює обов'язок органу дізнання вживати оперативно-розшукових заходів для встановлення особи, яка вчинила злочин, і повідомляти слідчого про результати розшукової роботи. Зміст ч. 1 ст. 139 КПК України також передбачає взаємодію слідчого та органу дізнання при розшуку обвинуваченого, місцезнаходження якого невідоме.

Необхідність співпраці слідчого та органу дізнання визначається тим, що спільні завдання вони вирішують різними методами. [9, c. 97]. Слідчий дає доручення, окремі доручення органу дізнання, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, а орган дізнання виконує їх шляхом проведення слідчих дій, оперативно-розшукових заходів. Але необхідно мати на увазі, що поряд з процесуальною існує й організаційна взаємодія, яка представляє собою співпрацю слідчого, дізнавача з органом дізнання і передбачена відомчими нормативними актами. Зокрема, наказами МВС України від 31.10.2002 р. №1100, від 29.12.1995 р. №880, від 06. 09.1995 р. №600 та ін.

При процесуальній взаємодії її суб'єктами є слідчий та орган дізнання, при організаційній - слідчий, дізнавач та орган дізнання. Необхідно враховувати, що розмежування форм взаємодії має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Багато слідчих не приділяють уваги цій обставині, тому вважаємо за доцільне роз'яснити суть цього розподілу. Справа у тому, що порушення процесуальних форм взаємодії може негативно вплинути на законність та обґрунтованість рішень, що приймаються, порушення ж організаційних форм може завдати шкоди процесу розслідування, але не тягне за собою процесуально-правових наслідків. Такої думки дотримуються багато вчених-процесуалістів, зокрема: А.А. Чувільов, Р.С. Белкін, Ф.Ю. Бердичевський, І.М. Гуткін.

У випадку, коли справа зупиняється не штатним дізнавачем, його робота також зводиться до виконання розшукових заходів, не пов'язаних з проведенням слідчих дій, а якщо останній має допуск до оперативної роботи, він вправі самостійно виконати необхідні оперативно-розшукові заходи. В цей час дізнавач може взаємодіяти не тільки з органом дізнання, а на консультативному рівні зі слідчим, який почне відновлене органом дізнання розслідування, після того як дізнавач складе постанову про направлення справи для провадження досудового слідства, яку обов'язково повинен затвердити прокурор. Прокурор перевіряє, чи дійсно у ній є докази того, що особу, яка вчинила злочин, встановлено. За відсутністю таких доказів прокурор повинен повернути справу органу дізнання. Якщо ж такі докази дійсно є, справа направляється слідчому для проведення досудового слідства. У даному випадку орган дізнання не повинен перевищувати строк провадження дізнання, який не може тривати більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин (ч. 1 ст. 108 КПК України), а якщо до підозрюваного обрано запобіжний захід у порядку ст. 1652 КПК України - не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.

Другий напрям - це взаємодія слідчого з органом дізнання у зупинених кримінальних справах, порушених органом дізнання за фактом вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину і потім переданих для провадження слідчому, а також у справах, порушених безпосередньо слідчим. Різниця між першим і другим напрямами взаємодії полягає у тому, що в першому - орган дізнання після зупинення справи самостійно може виконувати всі розшукові, оперативно-розшукові (тільки оперативні підрозділи дізнання) та організаційні дії щодо встановлення особи, яка вчинила злочин, а у другому - слідчий самостійно може виконувати будь-які заходи, крім оперативно-розшукових, які проводять органи дізнання, за дорученням слідчого і лише в межах, вказаних у цьому дорученні.

Закон зобов'язує слідчого вживати необхідних заходів, пов'язаних з розшуком обвинуваченого, місцезнаходження якого невідоме. Розшук обвинуваченого починається одразу ж після встановлення факту, що він зник, і після винесення слідчим постанови про розшук обвинуваченого. Як правило, переважна більшість осіб, які визнаються обвинуваченими у процесі розслідування, близько 80%, зникають одразу після вчинення злочину, решта - на початку досудового слідства, особливо, якщо стосовно їх обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд.

Таким чином, розшук обвинуваченого може починатись до винесення постанови про зупинення кримінальної справи (п. 1 ст. 206, 207 КПК України), а також оголошення розшуку обвинуваченого може збігатись з винесенням постанови про зупинення кримінальної справи за даною підставою.

Слідчому необхідно інформувати оперативних працівників про надходження нових даних про особу, яка розшукується. Ця інформація повинна мати взаємозворотний зв'язок. Вона таким чином об'єднує зусилля усіх працівників, які займаються розшуком обвинуваченого. Відомості, які отримує слідчий від органу дізнання, дають йому можливість правильно планувати хід розслідування, визначати вибір різних організаційних та розшукових заходів, а також обирати відповідну тактику при їх виконанні. Для забезпечення більшої результативності оперативно-розшукових заходів слідчий може ознайомити оперативного працівника з матеріалами кримінальної справи, але попередити перед цим про їх нерозголошення.

Спільний план повинен бути узгоджений і кожний пункт його закріплений за тим чи іншим виконавцем, мати реальний строк виконання. Більшу частину виконання плану необхідно доручити оперативним підрозділам міліції, оскільки можливості слідчого у розкритті злочину досить обмежені. У першу чергу це пов'язано з великою навантаженістю слідчих поточними справами, а також неможливістю проведення оперативно-розшукових заходів, здійснення непроцесуальних форм фіксації злочинної діяльності.

Практика показує, що найвищий рівень взаємодії працівників обох підрозділів спостерігається за умови створення слідчо-оперативної групи у розслідуванні тяжкого або особливо тяжкого злочину, у розкритті та розслідуванні злочинів минулих років, в яких не встановлено осіб, які їх вчинили.

Таким чином, взаємодія слідчого та органу дізнання має багато напрямів своєї діяльності і не може існувати без належної організації, дотримання законності, а також керівної ролі слідчого, який відповідає в кінцевому рахунку за весь хід досудового слідства.

Розділ 4. Проблеми, які стосуються інституту зупинення досудового розслідування

Серед проблем на які завжди звертають увагу залишаються питання щодо належної організації роботи у розслідуванні, розкритті злочинів, гарантій забезпечення реалізації прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, на етапі прийняття рішення про зупинення провадження у кримінальній справі.

Складова частина в стадії досудового розслідування є діяльність слідчих, дізнавачів у зупинених кримінальних справах. Органу дізнання, якщо вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості, надається право зупиняти провадження у справі за п. 3 ст. 206 КПК України, про що виноситься відповідна мотивована постанова. Санкції, затвердження або згоди прокурора в цьому випадку не потрібно.

Прокурор повинен здійснювати нагляд за роботою слідчих, органу дізнання щодо зупинених кримінальних справ. Завдання повного, всебічного й об'єктивного розслідування зобов'язує слідчого, орган дізнання працювати у зупинених справах так само активно, як і у справах, що знаходяться в їх поточному провадженні.

Розслідування злочинів - це збирання, аналіз і використання інформації для виконання завдань кримінального судочинства. Воно вимагає від слідчого, дізнавача творчого підходу і особливого вміння, насамперед з урахуванням сучасних умов боротьби зі злочинністю [11, с. 4].

Особливо складні завдання стоять перед слідчим, дізнавачем у кримінальних справах про нерозкриті злочини. Процесуальний момент, з якого злочин вважається нерозкритим, в КПК не визначено. Показник кількості нерозкритих злочинів залежав від винесення слідчим у справі постанови про зупинення досудового слідства за п. 1,3 ст. 206 КПК України і виставлення у цих справах статистичних карток форми №1.1. Відомо, що у багатьох справах своєчасно не виносились постанови про зупинення досудового слідства у зв'язку з нерозкриттям злочину, хоча були для цього підстави і виконані необхідні умови. Злочини, за якими кримінальні справи розслідуються більше двох місяців і у вчиненні яких особам пред'явлено обвинувачення, знаходяться у статистиці серед таких, справи за якими розслідуються.