Загальна характеристика федералізму та вищі органи влади у Австралійському союзі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. 1 січня 1901 шість самоврядних британських колоній - Новий Південний Уельс, Вікторія, Квінсленд, Південна Австралія і Тасманія - об'єдналися на федеративних засадах і утворили Австралійський Союз. Ці шість колоній залишилися першими штатами нової федеральної системи. Крім того, виділено дві території - Північна територія і Австралійська столична територія, які протягом всієї історії були безпосередньо підпорядковані національному уряду Союзу, а нині володіють владними повноваженнями, порівнянними з повноваженнями урядів штатів. Інститути законодавчої, судової та виконавчої влади федерального уряду Союзу зосереджені в столиці країни Канберрі.

Акт британського парламенту, який створив федеративний Союз, дарував Австралії власну конституцію, яка сформулювала принципи розподілу влади між Союзом та окремими штатами. У компетенції федеральних органів влади знаходяться в основному традиційні функції «загальнонаціонального» характеру: оборона, зовнішня політика, імміграція, міжнародна торгівля, випуск національної валюти, поштова служба і т.д. Ряд цих функцій носить ексклюзивний характер, більшість же формально збігаються з владними повноваженнями штатів, хоча в разі розбіжності федерального і місцевого законодавства федеральні закони мають верховенство над законами штатів. За штатами закріплені всі інші повноваження, не делеговані Союзу.

Характеристика федералізму в Австралії є актуальною тому, що країна, яка порівняно нещодавно отримала повну незалежність (вона була колонією Англії) на сьогоднішній день являє собою країну з високим рівнем життя та з досить цікавою формою державного устрою.

Метою цієї статті є розкриття сутності федералізму в Австралії, характеристика основних органів державної влади та аналіз їх роботи. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

· Визначити поняття та ознаки федерації.

· Визначити особливості федералізму в Австралійському Союзі.

· Дати характеристику органам законодавчої, виконавчої та судової влади у Австралійському союзі.

Об'єктом дослідження Державний устрій Австралії.

Предмет дослідження - особливості федералізму у Австралійському Союзі.

Ступінь наукової розробки. Особливості організації влади у Австралії не особливо розглянута науковцями на сьогоднішній день, але різні аспекти сутності та поняття федералізму вивчали такі науковці як : Росенко М.І., Юрій М.Ф., Ломжець Ю.В., Ріяка В.О., Журавський В.С., Протасова В.Є., Шаповал В.М., Бариська Я.О., Манько О. Є., Бостан С.К., Годованець В. Ф., Волинка К. Г. , Кельман М.С., Мурашин О.Г., Георгіца А.З., Скакун О.Ф., Рабінович П. М., Цвік М.В. та інші.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовуватимуться різні методи - аналіз, опис певних явищ, спостереження, , узагальнення, формалізація, синтез, аналогія, порівняльно - правовий метод

Структура курсової роботи. Робота складається із вступу, основної частини, висновків та списку використаних джерел.. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються мета, завдання, об`єкт та предмет дослідження а також короткий опис літератури. Основна частина присвячена дослідженню визначеної проблеми і складається з двох розділів. У висновках сформульовані основні результати курсової роботи. Загальний об'єм роботи - 38 сторінок.

Розділ 1 Загальна характеристика федералізму

1.1 Поняття федерації

Федерація є формою державного устрою -- це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи -- прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації).[1, с. 90]

Федеративна держава -- це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць -- державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність федеративно - організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федеративних держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, якщо вони не схвалені суб'єктами федерації);

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб'єкта федерації (штату, землі, провінції тощо);

г) суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати, як правило, не тільки держава в цілому, але й суб'єкти федерації;

ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загально - федеральні і податки суб'єктів федерації);

д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого адміністративно-територіального устрою;

є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти федерації мають рівне представництво в його палатах;

ж) федеральна влада має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики;

з) федеральна влада не має права в однобічному порядку змінити кордони суб'єктів федерації.[1, ст. 91]

Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між федерацією і її суб'єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме -- на підставі представлення центральними органами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб'єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень: федерації, її суб'єктів і питання спільного відання (прикладом останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб'єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:

а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та ін.);

б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада, Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.);

ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН, Швейцарія та ін.);

д) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та поширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.)

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб'єктів, інші питання вирішуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визначався по-різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються «суверенними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.[1, с. 91 - 92]

Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРІО).

Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визначався по - різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом цього є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються «суверенними». Останній підхід є більш науково обгрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом із тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву), в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.[2, с. 120]

1.2 Особливості федералізму в Австралійському Союзі

Австралія являє собою федеративну державу, утворене 1 січня. 1901 р. (тоді ж була прийнята Конституція країни) з шести англійських колоній. Розташована на материку Австралія, острові Тасманія, а також ряді дрібних прибережних островів.

В адміністративному відношенні Австралія являє собою федерацію з шести штатів (Квінсленд, Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія, Західна Австралія, Тасманія) і двох територій (Північна та Австралійська столична). Кожен штат і територія мають свій парламент і уряд.

За державним устроєм Австралія конституційна монархія. Формально главою держави є королева Великобританії, представлена в країні генерал - губернатором, який призначається за рекомендацією австралійського уряду. У сферу його повноважень входять скликання, продовження термінів повноважень і розпуск федерального парламенту, призначення прем'єр-міністра і членів уряду, затвердження прийнятих федеральним парламентом законів, призначення суддів вищих судових інстанцій, керівництво збройними силами. Кожен з шести австралійських штатів має свого губернатора, який має аналогічні повноваження в межах даного штату.

Правова система Австралії формувалася під впливом англійського права. Основними юридичними джерелами там визнаються (як і в Англії) сформульоване в судових рішеннях загальне право і законодавчі акти. З появою постійних англійських колоній в Австралії (1788 р.) в них відразу ж стало застосовуватися англійське право. Надалі британська влада ухвалила, що всі норми загального права і парламентські акти, що діяли в Англії на 25 липня 1828 р., підлягають обов'язковому застосуванню в Австралії; надалі колоніям формально була надана можливість самостійно формувати свої правові і судові системи. Однак протягом наступного століття і до порівняно недавнього часу Австралія значною мірою копіювала рішення англійських судів і акти британського парламенту. Разом з тим постанова, зберігає дію норм англійського права за станом на 25 липня 1828 р., призвело до того, що в Австралії нині можуть застосовуватися деякі парламентські акти, давно скасовані в самій Великобританії.

Загальне право на відміну від законодавства є єдиним для всіх шести штатів і двох (Північної і Австралійської столичної) територій Австралійського Союзу. У цьому сенсі Австралія досить істотно відрізняється від США, де в кожному штаті є «своє» загальне право. Велику роль у забезпеченні єдності австралійського загального права відіграє Верховний суд Австралії, рішення якого, прийняті за скаргою на постанову суду будь - якого штату, обов'язкові для всіх судів Австралійського Союзу. Силу прецеденту в системі загального права мають тільки рішення Верховного суду Австралії і верховних судів штатів і територій. Їм зобов'язані дотримуватися всі нижчестоящі суди, хоча самі верховні суди в Австралії ніколи не вважали і не вважають себе зв'язаними своїми раніше прийнятими рішеннями.

До 1960-х рр.. вплив англійської системи на австралійське загальне право було настільки велике, що постановам палати лордів та інших британських апеляційних судових інстанцій незмінно віддавалася перевага перед рішеннями австралійських судів навіть самого високого рангу. Лише за останні десятиліття австралійське загальне право стало розглядатися не як частина англійської, а в якості самостійної системи, що було закріплено в рішенні Судового комітету Таємної ради (див. про нього розділ «Великобританія») і ряду австралійських судів. Однак і понині австралійські суди у своїх постановах нерідко посилаються на авторитет англійських суддів.

Законодавство Австралії включає закони, видані парламентами Союзу і окремих штатів. До них примикають підзаконні акти відповідних виконавчих влади. Компетенція Союзу і штатів розподілена Конституцією таким чином, що істотна частина правових інститутів регулюється законодавством штатів, відоме число їх виявилося в сфері збігається компетенції (у разі суперечності між ними пріоритет віддається законодавством Союзу) і дуже значна, причому вкрай важлива, частина - у виключній компетенції Союзу. Так, законодавством штатів регулюється право земельної та ряду інших видів власності, договірне право, відповідальність за заподіяння шкоди, умови праці та ін. (в більшості штатів періодично видаються напівофіційні зборів діючих законів). Законодавство Союзу визначає юрисдикцію судів та регулює деякі інші питання правосуддя, питання найму та звільнення, пенсійного забезпечення, шлюбу і розлучення (крім деяких приватних питань), а також банківське і авторське право.

В даний час в Австралії ведуться роботи по реформі законодавства. З цією метою у всіх штатах створені відповідні комісії, які вносять на розгляд парламентів штатів пропозиції з перегляду діючих законів. На початку 1970 - х. рр.. була створена загально - австралійська комісія, якій доручено готувати пропозиції про «перегляд, спрощення та модернізації законів», віднесених до компетенції Союзу, а також про шляхи досягнення «однаковості» в законодавстві штатів і територій. За підготовленим комісією звітів і пропозицій видані закони про скарги на дії посадових осіб, про боротьбу з поширенням наркотиків, з деяких питань придбання землі, страхування та ін.

В університетах кожного з австралійських штатів (крім названих це - Вікторія, Новий Південний Уельс і Південна Австралія) є юридичні факультети, на яких в основному зосереджені дослідження в області права.

Більшість галузей права Австралії, в тому числі цивільне право, не містять суттєвих відмінностей від англійського права. Виняток становлять норми, які стосуються земельного права і частково до трудових відносин. Специфічні природні умови Австралії, де в пустелях, наприклад, вода цінується куди більше, ніж розміри земельних ділянок, наявність родовищ золота і спалахують час від часу «золотої лихоманки» викликали до життя відрізняються від англійських законів про державну реєстрацію прав власників земельних ділянок. Для трудового законодавства Австралії, що розвивалося в умовах підвищеного попиту на робочу силу, характерно широке застосування примусового арбітражу при вирішенні трудових конфліктів. У 1988 р. був прийнятий Федеральний закон про трудові відносини, що передбачає активну участь Уряду у регулюванні конфліктів між підприємцями та працівниками, перш за все на стадії укладання трудових договорів. Цей Закон стимулює зміцнення профспілок, визначає їхні взаємини зі своїми членами, а також наказує створити федеральну комісію з трудових відносин.

З другої половини XX ст. австралійські законодавчі органи і суди докладають значних зусиль, щоб з допомогою як знову виданих законів, так і традиційних інститутів загального права захистити інтереси покупців від недобросовісних продавців і пересічних споживачів від свавілля великих корпорацій. Діяльність компаній на всій території країни тепер регулюється Законом про корпорації 1989.

Нині в Австралії діють правові норми, що служать захисту від різних видів забруднення навколишнього середовища. Серед них знаходять застосування не тільки новітні законодавчі акти федерації та окремих штатів (наприклад, прийнятий в штаті Південна Австралія в 1987 р. Закон про охорону вод від забруднення нафтою та іншими шкідливими речовинами), але і норми загального права, що виникли в середньовічній Англії і колись охороняли інтереси приватних власників. У зв'язку з цим нерідко виникають парадоксальні ситуації, наприклад, коли суд відмовляється приймати позов до підприємця від групи борців проти забруднення природи, якщо жоден з її членів не є землевласником, які зазнали конкретний майновий збиток.

Одну з своєрідних галузей законодавства Австралії утворюють норми, що регулюють юридичне становище корінних жителів країни аборигенів, які опинилися на межі вимирання. У XX в. правовий статус аборигенів зазнав чимало змін. Якщо за Конституцією 1900 р. За ними визнавалися тільки виборчі права, то після референдуму, проведеного в 1967 р., вони формально визнані повноправними громадянами. У 1968 р. було створено федеральний Міністерство у справах аборигенів (такі міністерства є і в деяких штатах). У 1973 р. засновано Національний консультативний комітет аборигенів, що складається з представників корінного населення Австралії, але фактично не отримав скільки-небудь серйозних повноважень. У 1976 р. в Північній території розпочалося будівництво селищ для аборигенів, у ряді штатів за останні роки були прийняті закони, що надали їм право на землю. Проте їх основні проблеми залишаються невирішеними.[7, с. 8-9]

Як вже було сказано, Австралія є федеративною державою, парламентської монархією, яка в адміністративному відношенні поділяється на шість штатів. В Австралії існують також дві території - Австралійська столична територія і Північна територія, остання з яких може бути перетворена в штат. Території користуються достатньою самостійністю і управляються головним міністром території і її головним адміністратором, які виконують функції відповідно прем'єра штату і його губернатора .

Конституція Австралії вступила в силу з 1 січня. 1901 Вона багато в чому запозичена з конституційної практики США і Великобританії.

Прем'єр - міністр може запропонувати Генерал - губернатору розпустити Палату представників і призначити нові вибори в будь-який час. В Австралії існує загальне право для всіх громадян, що досягли 18 років.

Кожен з шести виборчих австралійських штатів являє собою самостійну адміністративно - територіальну одиницю з власними органами законодавчої, виконавчої та судової влади. У парламенті штату представлені представники правлячої коаліції на чолі з прем'єром, а також депутати від опозиції, що багато в чому повторює парламентські традиції Великобританії.

У кожному австралійському штаті також функціонують самостійні органи виконавчої влади - уряди штатів. Голова уряду штату (прем'єр) обирається загальним голосуванням строком на три роки, а в Західній Австралії - на чотири роки. Прем'єр - лідер правлячої партії в даному штаті - є членом парламенту штату, як правило, його нижньої палати. До компетенції урядів австралійських штатів входять такі питання: встановлення ставок оподаткування; розробка та подання на розгляд парламенту бюджету штату, створення і вдосконалення транспортної і дорожньої інфраструктури; земельні питання і питання інвестиційної політики; охорона навколишнього середовища та питання екологічної політики, забезпечення правопорядку, питання державного освіти, охорони здоров'я, науки та культури; рекомендації про надання австралійського громадянства та імміграції.

Крім прем'єра штату, існує посада губернатора штату - представника королеви Великобританії, яка формально є главою Австралійського держави. Губернатор стверджує прийняті парламентом штату закони і постанови уряду штату. Найближчим часом в Австралії відбудеться референдум щодо введення республіканської форми правління. У випадку, якщо його результати будуть на користь встановлення в Австралії республіки, то в перспективі посади генерал - губернатора Австралії та губернаторів штатів будуть скасовані.

Питання про конституційну реформу і перехід Австралії до республіканської форми правління, коли на чолі держави стоятиме громадянин Австралії, протягом останніх п'яти років не сходить з порядку денного політичних дискусій в австралійському суспільстві. Австралійські політологи сходяться на тому, що, якщо країна стане республікою, то швидше за все парламентської, а не президентської. На президента Республіки Австралія будуть покладені ті ж функції, які виконує в даний час генерал - губернатор. За австралійськими штатами і територіями закріплюється право самостійного визначення свого статусу в новому державному утворенні - вони можуть залишатися конституційною монархією, якщо за це висловиться більшість їх населення на референдумі. За перетворення країни в республіку виступають 53 - 58% населення Австралії.[8]

В Австралії дотримується непорушність федеральної Конституції. З 46 референдумів, проведених з метою внесення до неї тих чи інших змін, лише в шести випадках виборці дали згоду на це. Причому за зміну Конституції має проголосувати переважна більшість виборців у чотирьох з шести австралійських штатів. До винесення питання про зміни в Конституції країни на загальнонаціональний референдум рішення про це має бути прийнято переважною більшістю членів Палати представників і Сенату федерального парламенту.

Всі австралійські штати і території мають свої власні Конституції, внесення до них тих чи інших змін є прерогативою парламентів штатів і територій. Парламенти штатів Новий Південний Уельс, Вікторія, Західна Австралія, Південна Австралія і Тасманія складаються з двох палат. Нижня палата називається Законодавчої Асамблеєю (у штатах Південна Австралія і Тасманія - просто Асамблеєю), верхня палата парламентів згаданих штатів називається Законодавчим радою. У штаті Квінсленд, Північній території і в Австралійської столичної території діє однопалатний парламент, який називається Законодавчої Асамблеєю.

В цілому в Австралії існує три рівні влади - федеральна, адміністрація штатів і територій та місцева влада - керівництво міст та інших невеликих адміністративних поділів (в даний час налічується близько 680 «місцевих урядів»). Розподіл повноважень між зазначеними управлінськими структурами визначається Конституцією Австралії. Відповідно до неї, у віданні федеральної влади знаходяться питання оборони, зовнішньої політики і торгівлі, фінансів, включаючи стягування податків, пенсійного та іншого соціального забезпечення, зайнятості, імміграції, митниці, видачі закордонних паспортів, контролю за радіо і телемовленням. Повноваження адміністрацій штатів і територій обмежуються сферами охорони здоров'я та освіти, дорожнім будівництвом, системою підтримки правопорядку, лісовим господарством, реєстрацією автотранспорту та протипожежним забезпеченням. Місцева влада в основному здійснює контроль за підтримання порядку в масштабах окремих міст і областей.

Відповідно до Конституції всі три рівні влади мають широку автономію і повноваження, проте діють у тісному взаємозв'язку, що практично виключає виникнення яких - небудь серйозних розбіжностей або конфліктних ситуацій. Існує практика щорічних зустрічей прем'єр - міністра з прем'єрами штатів і головними міністрами територій, поточні питання вирішуються членами Сенату федерального парламенту, що представляють в ньому відповідні австралійські штати і території. Закони, прийняті федеральним парламентом, обов'язкові до виконання на всій території країни і мають домінуючу силу над законодавствами штатів і територій. В силу надання федеральним урядом широкої фінансової допомоги штатам і територіям, у першу чергу у вигляді відрахувань від збору податків, воно має можливість досить широко брати участь в економічній та інших областях розвитку штатів і територій. Всі спірні питання між федеральною владою і владою штатів і територій, а також адміністрацією на місцях вирішуються у Федеральному суді (в основному це стосується знаходяться на розгляді федерального парламенту законопроектів) та Верховному суді Австралії - вищій судовій інстанції країни.[11]

Розділ 2. Вищі органи влади в Австралії

2.1 Законодавча влада в Австралії

Вищий законодавчий орган Австралії - федеральний парламент, складається з Палати представників (нижня палата) і Сенату (верхня палата). Головну роль у здійсненні законодавчих функцій парламенту грає Палата представників, що складається з 148 депутатів, що обираються загальним таємним голосуванням на 3 роки. Партія (або коаліція партій), що має більшість у Палаті представників, формує уряд. Прем'єр - міністром може бути лише член Палати представників, а міністрами - депутати якої з обох палат парламенту. Партія (або коаліція партій), що стоїть в Палаті представників на другому місці по числу депутатів, є офіційною опозицією, а її лідер - лідером опозиції. На чолі Палати представників стоїть спікер. Він головує на засіданнях, слідкує за дотриманням правил парламентської процедури, порядком дебатів. Сенат, згідно Конституції, покликаний «контролювати» рішення Палати представників. Він складається з 76 депутатів (по 12 сенаторів від кожного штату і по 2 сенатори від кожної території), які обираються строком на 6 років. Половина складу Сенату переобирається кожні три роки.

Діяльність федерального парламенту Австралії багато в чому визначається роботою парламентських комітетів - органів, завдання яких полягає в детальному вивченні тих чи інших питань і вироблення по ним відповідних пропозицій і рішень. Одні з комітетів є постійними, інші створюються на термін розгляду конкретних проблем. У федеральному парламенті функціонують комітети Палати представників і Сенату, а також об'єднані комітети, що складаються з представників обох палат. Зазвичай один депутат входить одночасно до складу кількох комітетів. Найбільш важливими вважаються об'єднані комітети - по зовнішній політиці, обороні та торгівлі; безпеки та розвідки парламентської процедури; боротьбі з організованою злочинністю; держвидатків, а також сенатські комітети - по громадським роботам; справах соціальних служб; з проблем зайнятості, освіти та підготовки кадрів; навколишнього середовищі; проблемам аборигенів.[5, ст. 113]

Свою історію Парламент Австралії веде ще з середини XIX століття, коли було сформовано парламенти майбутніх австралійських штатів (тоді ще британських колоній): у 1856 році -- парламенти Нового Південного Уельсу, Вікторії і Тасманії, у 1857 році -- Південної Австралії, у 1860 році -- Квінсленду, у 1890 році -- Західної Австралії. Після створення у 1901 році Австралійського Союзу відбулося й формування першого федерального Парламенту Австралії, який було офіційно відкрито у Мельбурні 9 травня 1901 року. У період з 1901 по 1927 роки Парламент країни засідав у будівлі Парламенту штату Вікторія у Мельбурні, оскільки столичне місто, визначене Конституцією, ще не було побудовано. 9 травня 1927 року відбувся офіційний переїзд федерального Парламенту до національної столиці, міста Канберри, а до сучасної будівлі - 9 травня 1988 року.[12]

Палата представників Австралії складає 148 членів (за Конституцією загальне число членів цієї Палати має бути приблизно в два рази більшим, ніж у Сенаті). Депутати нижньої палати також обираються шляхом прямих виборів і представляють суб'єкти федерації пропорційно чисельності їх населення.

Термін повноважень депутатів - 3 роки, але за рішенням Генерал - губернатора палата може бути розпущена достроково. Перша сесія Парламенту скликається не пізніше ніж через 30 днів після виборів. У складі Парламенту діють різні комісії, як постійні (більшість з них займається внутрішньо - парламентських справами), так і тимчасові, що створюються для певних цілей (наприклад, комісія парламентських розслідувань). Повноваження палат практично однакові (за винятком сфери фінансового законодавства - Сенат позбавлений права вносити поправки у фінансові законопроекти).

Законодавча діяльність парламенту протікає в такий спосіб. Зазвичай законопроект (білль) готується парламентських радником, що одержав завдання від міністра або члена Парламенту. Потім він передається ініціатору даного білля, який доповнює і виправляє його, і тільки після цього - на розгляд палат Парламенту. У кожній палаті законопроект проходить декілька читань. Перше - ознайомлення депутатів з текстом проекту, друге - роз'яснення його змісту і цілей членам Парламенту. Потім законопроект обговорюють і направляють в комісії, де він допрацьовується. В ході третього читання білль повинен бути схвалений обома палатами Парламенту. Жодна з палат не може внести в нього зміни, не схвалені іншою палатою. У разі якщо палати не приходять до спільної думки, вони призначають своїх представників для вироблення спільного рішення. Після того як законопроект буде схвалений обома палатами, він передається на затвердження Генерал - губернатору.[11]

Палата представників, як і її британський прототип, визначає склад знову обраного уряду. За конституцією, палата представників повинна складатися з удвічі більшого числа членів, ніж сенат, а кожен з шести штатів повинен мати в її складі щонайменше п'ять представників (при цьому Тасманія отримує трохи більше представництво). Крім того, штати та території розбиваються на одномандатних виборчих округах - пропорційно чисельності населення в цих регіонах.

Члени палати представників обираються на строк, що не перевищує трьох років і трьох місяців. Вибори можуть проходити і достроково, якщо уряд втрачає більшість у парламенті і жодної з партій або коаліцій не вдається сформувати новий більшість або, що трапляється частіше, якщо уряд, чекаючи гарантований успіх на дострокових виборах, оголошує про саморозпуск.

Австралійці безпосередньо обирають членів обох палат федерального парламенту і парламентів штатів/територій (за винятком однопалатного парламенту Квінсленд і двох територій) та членів місцевої ради. При цьому вибори до представницьких органів влади різного рівня проводяться за різними принципами.

У 19 ст. Австралія стала першою країною, де дорослим громадянам було надано загальне виборче право (втім, до недавнього часу майновий ценз зберігався при виборах у верхні палати парламентів у ряді штатів і при виборах в деякі органи місцевого самоврядування). Крім того, в австралійських колоніях вперше у світовій історії використовувалися заздалегідь видрукувані бюлетені для таємного голосування. В даний час виборчим правом мають громадяни, які досягли 18 років. За винятком виборів в більшість місцевих рад, реєстрація виборців та участь у виборах, є обов'язковим до характер. Неучасть у виборах без поважної причини (наприклад, через хворобу) карається штрафом. Так що 95%-а явка виборців при виборах до федерального парламент і парламенти штатів є в Австралії нормою.

Межі виборчих округів зазвичай визначаються незалежними комісарами, що мала раніше практику так званого «джеррімендерінга» - нерівномірного розподілу населення по виборчих округах з метою підтасування результатів виборів. Проте донедавна мало місце непропорційне представництво, обумовлене перевагами виборців сільських районів. Реформи останніх десятиліть привели до того, що нині лише в Західної Австралії до сих пір зберігається система переваг для сільських виборців, які, в порівнянні з городянами, мають більшу норму представництва. У нижній палаті федерального парламенту з превалюванням сільських депутатів було повністю покінчено в 1984.

Найбільш поширена виборча система, що застосовується при виборах в палату представників і у всі нижні палати парламентів штатів, крім Тасманії, заснована на принципі преференційного (рейтингового) голосування у одномандатних округах. При рейтинговому голосуванні виборці розставляють кандидатів у виборчому списку в порядку переваги. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості перших місць в рейтингу, то кандидат з найменшим рейтингом виключається зі списку, а отримані ним голоси перерозподіляються у відповідності з рейтингом кандидата, що зайняв друге місце в списку. Процес виключення кандидатів і перерозподілу голосів продовжується до тих пір, поки хтось із що залишилися у списку кандидатів не набирає абсолютну більшість голосів. При існуючій системі голосування, коли в бюлетені складається список кандидатів у порядку переваги, партії розсилають своїм виборцям спеціальні інструкції з рекомендованим рейтингом кандидатів.

При виборах до сенату, хоча і застосовується аналогічна преференційна система, виборча процедура носить більш складний характер, тому що від кожного штату обираються шість членів (або 12 - при загальних дострокові вибори). Кандидати вважаються обраними, якщо отримують необхідну квоту голосів, що становить 1/7 (1/13 при загальних дострокові вибори) від облікового числа виборців плюс один голос. Кандидати, що набрали більше необхідної квоти, отримують «надлишок» голосів, який перерозподіляється на користь інших кандидатів, що зайняли в рейтингу відповідно другого, третього і т.д. місця. Таким чином, при послідовному виключення зі списку кандидатів, які заручилися найменшою кількістю голосів, і при перерозподілі їх голосів серед інших кандидатів згідно з займаними ними місцями в рейтингу визначається необхідна кількість перемогли кандидатів. Оскільки кандидати занесені у виборчі бюлетені за партійними списками і більшість виборців йдуть передвиборчим рекомендаціям своїх партій (ця практика в даний час узаконена правом простого підтвердження виборцями рекомендованого тією чи іншою партією рейтингу кандидатів), вибори практично приносять пропорційне представництво.

Кожен штат має в сенаті з 12 своїх представників, які обираються на 6-річний термін, причому кожні 3 роки корпус сенаторів оновлюється наполовину. Вибори в сенат, як правило, приурочені до виборів в палату представників, якщо вони не відбуваються після дострокового розпуску палати. Але навіть при одночасному проведенні виборів в обидві палати парламенту терміни перебування їх членів на посаді не збігаються. Наприклад, сенатори, обрані на загальних виборах у жовтні 1998, приступили до роботі на початку липня 1999, і до цього момент сенат у старому складі формально допрацьовував свій термін. З 1975 дві території мають в сенаті по два своїх представника, які, на відміну від інших сенаторів, має право переобиратися одночасно з черговими виборами до палати представників.

Хоча сенат приймає до розгляду всі законодавчі ініціативи, що надійшли з палати представників, конституція закріплює за обома палатами «рівну владу», за винятком ряду особливих випадків: сенат, наприклад, не має права ініціювати фінансові законопроекти. Щоб законопроект отримав силу закону, він повинен пройти однакову процедуру в обох палатах парламенту. У разі виникнення у палаті тривалих розбіжностей з того чи іншого законопроекту передбачена громіздка процедура виходу з законодавчого глухого кута. Якщо протягом деякого терміну сенат двічі відмовляється схвалити поданий законопроект і якщо уряд готовий йти на дострокові вибори, можливий так званий подвійний розпуск парламенту. Це означає, що обидві палати у повному складі повинні переобратися. Якщо ж криза не дозволяється і після подвійних перевиборів, то для розгляду спірного законопроекту може бути проведено спільне засідання обох палат (при цьому палата представників має подвійне чисельну перевагу перед сенатом). У сучасній австралійської історії одночасний розпуск палат відбувався шість разів (останній розпуск в 1987). Єдине спільне засідання палат мало місце після їх розпуску в 1974, коли до влади повернулося лейбористський уряд, але при збереженні опозиційного сенату.[15, ст. 6 - 9]

Хоча громадяни Австралії отримали право голосу ще в 1850-х роках, минуло 40 років, перш ніж у країні склалися сучасні політичні партії. Народження і майже миттєвий успіх Австралійської лейбористської партії (АЛП) в 1890-х викликав консолідацію консервативної ідеології. До моменту виникнення в 1901 Австралійського Союзу вже сформувалися дві згуртовані групи правлячої еліти - фрітредерів і протекціоністів, які в 1910 об'єдналися в ліберальну партію, яка, переживши ряд трансформацій, у сучасному вигляді оформилася до 1944. Як правило, ліберали діють в коаліції з Аграрної національною партією. Після Другої світової війни жодної іншої партії не вдалося отримати місця в палаті представників, хоча туди проходили окремі незалежні кандидати. Сенатські вибори за багатомандатних округах дають можливість представництва дрібним партіям.

При обов'язковому виборчому праві партії не стурбовані проблемою «явки на виборах». Дедалі більшого значення для результату виборчих кампаній має створюваний у ЗМІ імідж партій і особливо партійних лідерів. Левова частка виборчих бюджетів великих партій витрачається на рекламну кампанію в пресі, особливо на телебаченні, причому партії почали освоювати витончені маркетингові технології впливу на конкретні аудиторії за допомогою «Прямої поштової розсилки» і «адресної реклами».

Більшість місць в палаті представників фактично закріплено за кандидатами від найбільших партій, і лише 25% місць перерозподіляються залежно від підсумків чергових виборів, і навіть агресивна передвиборна кампанія тієї чи іншої партії, з використанням відомих політиків в ролі агітаторів або масованої політичної реклами в пресі, реально впливає на долю цих другорядних мандатів.[8 ,с. 10]

В Австралії голосування є обов'язковим, включаючи обов'язкову реєстрацію учасників голосування. Вперше обов'язкова система голосування була застосована для прийняття рішень на референдумах в 1915, а для визначення переможців на федеральних виборах вона стала застосовуватися з 1924. Безпосередньою причиною для введення обов'язкового голосування у Австралії стала низька активність на федеральних виборах 1922, коли на виборчі дільниці прийшли всього 59,38% зареєстрованих виборців. Білль з пропозицією введення обов'язкової системи голосування був внесений до парламенту Тасманський сенатором від Націоналістичної партії Гербертом Пайн. Цей білль був прийнятий протягом одного дня. Федеральні вибори 1925 були проведені вже з використанням цієї системи і загальна цифра тих, хто проголосував, склала 91,4% від загальної кількості виборців.

Голосування є обов'язковим як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів і територій. На муніципальному рівні вибори не є обов'язковими в більшості штатів. За статистикою, в середньому на кожних виборах приблизно 5% виборців не беруть участь в голосуванні. У цьому випадку людей не взяли участь у виборах, просять надати пояснення, і у випадку якщо пояснення не надані або визнані незадовільними (хвороба, релігійні причини і т. д.), до винних застосовується адміністративний захід стягнення у вигляді невеликого штрафу (близько $ AU 20.00 - $ AU 70.00). У разі несплати штрафу в зазначений термін, винні можуть бути викликані до суду, де їх може чекати більш серйозні дисциплінарні санкції.

Іноді помилково вважається, що для того, щоб вважатися які взяли участь у виборах, достатньо лише прийти і відзначитися на виборчій дільниці. Однак насправді, відповідно до пункту 245 законів про вибори, людина вважається проголосували, тільки після того, як він опустив свій виборчий бюлетень в урну. Якщо цього не сталося, і виборець покинув виборчу дільницю відразу після реєстрації, він вважається не взяли участь у голосуванні і до нього можуть бути застосовані всі ті заходи які описані вище.[16, с.1]

1.2 Виконавча влада

Головою держави в Австралії номінально є британський монарх, чиї повноваження формально делегуються генерал - губернатору, що призначається монархом за поданням австралійського уряду.

Цей номінальний глава держави як правило б діяло лише з відома уряду, зокрема - прем'єр - міністра.

Прем'єр - міністр є лідером партії більшості або коаліції в палаті представників. Інші міністри обираються з членів обох палат парламенту, причому більшість з них є членами нижньої палати. Законодавчо встановлюється Максимальна кількість міністрів. Станом на 2011 рік, коаліційний уряд Джулії Гілард налічує Максимальну кількість членів, передбачену поточним законодавством (30 чол.). За традицією, прийнятої обома найбільшими партіями країни, прем'єр - міністр і «старші» міністри (у нинішньому уряді їх налічується 16) формують кабінет, інші ж ( «Зовнішні міністри») лише беруть участь у дискусіях кабінету при розгляді справ, що входять до їх безпосередню компетенцію.

Існує ряд найважливіших відомств, які формально не входять в структуру державних установ, маючи в тій чи іншій мірі фінансової й політичної самостійністю. Серед найбільш значимих - Австралійська пошта, Телстра (телекомунікаційне відомство, чия колишнє монопольне становище було порушено після часткової приватизації, проведеної урядом Говарда) та Австралійська телерадіомовна комісія (здійснює державне теле - та радіомовлення в умовах конкуренції з приватними теле - радіо мережами).[11]

На практиці основні важелі влади знаходяться у виконавчій, а не у законодавчій гілці. Ефективність різнобічної діяльності уряду, яка здійснюється органами виконавчої влади, забезпечується в тому числі і характерним для британського парламентаризму наявністю в парламенті дисциплінованих фракцій політичних партій, які служать сполучною ланкою між урядом і його політичною базою в законодавчому органі. «Задньо - лавочні» партії більшості чи партійної коаліції завжди є міцною опорою уряду. Вони незмінно віддають собі звіт в тому, що були обрані до парламенту виключно завдяки своїй партійній приналежності, і що їх шанси на переобрання цілком залежать від ефективності роботи уряду. Встаючи в опозицію до уряду, який представляє їхню партію в парламенті, вони ризикують добитися його відставки і проведення дострокових виборів. А без партійної підтримки шанси «задньо - лавочників» на переобрання дуже невеликі (втім, в 1990-ті роки бували випадки, коли члени парламенту, не отримавши партійної підтримки, зуміли перемогти на виборах і, всупереч волі своїх колишніх партійних соратників, отримати місця в парламенті). Так що виступати з критикою уряду куди безпечніше на з'їздах своєї парламентської фракції, ніж на засіданнях парламенту (причому лейбористи завжди голосують солідарно - відповідно до рішень партійної більшості). У сенаті, як і в палаті представників, члени фракцій строго підкоряються партійній дисципліні - хоча спочатку передбачалося, що сенатори будуть відображати інтереси штатів, і хоча бувають ситуації, коли результат голосування жодним чином не позначається на долі уряду.

Втім, було б помилкою вважати парламент другорядним компонентом державної машини. Парламент залишається формальним і символічним центром демократичної системи і залишається у фокусі пильної громадської уваги. Це арена, на якій проходять обкатку і отримують популярність національні лідери. Парламент надає трибуну опозиції, чий лідер отримує таку ж зарплату і такі самі привілеї, як член уряду, і чий «тіньовий кабінет» займається тими ж питаннями, що і діючий кабінет. Щодня в робочому порядку денному парламенту виділяється час для розгляду так званих «поточних питань», коли парламентарії заслуховують звіти міністрів про роботу очолюваних ними відомств. Хоча міністри частенько уникають гострих тем, що піднімаються членами опозиції, і займаються швидше саморекламою, відповідаючи на навідні запитання одно партійців - задньолавочників, ці виступи стає доброю нагодою для політичних дебатів.

Крім того, сенат, в силу його особливої ролі і можливостей в державній системі, є ефективним фактором обмеження виконавчої влади. Правлячій партії або коаліції важко отримати більшість у сенаті. Баланс сил між проурядовими сенаторами та сенаторами від опозиції як правило, забезпечують незалежні члени сенату чи сенатори, які представляють дрібні партії. І хоча відхилення сенатом того чи іншого законопроекту не тягне за собою відхід уряду в відставку, швидше може послужити приводом для уряду пригрозити сенату «Подвійним розпуском» з наступними достроковими виборами, можливості уряду в управлінні країною істотно обмежуються, якщо подібні поразки в сенаті стають регулярними. Тому, щоб домогтися проходження законопроектів у сенаті, уряд нерідко змушене укладати компромісні домовленості з сенаторами від дрібних партій, а іноді і з опозицією. В останні десятиріччя підвищилася також роль сенату як інструменту контролю над виконавчою гілкою влади.[8, ст. 3]

Генерал - губернатор Австралії (англ. Governor - General of Australia, Governor - General of the Commonwealth of Australia) -- офіційний представник в Австралії монарха Великої Британії (на даний час Королевою Австралії є Єлизавета II). Він або вона є главою виконавчої влади на території Австралійського Союзу. До обов'язків генерал - губернатора входить призначення послів, міністрів і суддів, затвердження законопроектів, оголошення виборів та вручення нагород. Генерал - губернатор є президентом Федеральної виконавчої влади і Головнокомандувачем Сил оборони Австралії. Всі ці обов'язки виконуються і всі пости займаються відповідно до Конституції Австралії. Крім того, генерал - губернатор виконує обов'язки офіційного представника Австралійської столичної території.

Відповідно до Конституції генерал - губернатор призначається Королевою і повинен бути представником Її Величності на території Союзу. Конституція надає генерал - губернатору доволі широкі права, але на практиці він або вона виконує лише представницькі функції та має виключно консультативний голос під час обговорення найважливіших для країни рішень. Навіть під час призначення прем'єр - міністра, генерал - губернатор рідко застосовує практику відхилення кандидатури прем'єр - міністра, яку йому запропоновано Австралійським парламентом: він лише формально затверджує її.

Окрім визначених Конституцією офіційних обов'язків, генерал-губернатор виконує широке коло церемоніальних обов'язків. Він або вона часто мандрує Австралією з метою присутності на відкритті конференцій, церемоній і служб. Під час своїх поїздок за межі країни генерал-губернатор сприймається як представник Австралії і її королеви та у більшості випадків приймається як голова держави.

Основною резиденцією генерал - губернатора є Дім Уряду в Канберрі, широко відомий також як Ярралумла. Другою офіційною резиденцією є Адміралтейський Дім у Сіднеї. Під час відвідування інших австралійських штатів генерал - губернатор, зазвичай, зупиняється в Домі Уряду відповідного столичного міста.

Помічником і заступником генерал - губернатора є офіційний секретар генерал - губернатора Австралії.

На даний час обов'язки генерал - губернатора Австралії здійснює Місіс Квентін Брюс, перша жінка на посту генерал - губернатора Австралії. [17]

На практиці призначення генерал - губернатора є обов'язком прем'єр - міністра Австралії, який при цьому, як правило, консультується зі своїм апаратом і монархом. З кандидатом проводять попередні консультації з метою з'ясування його ставлення до призначення на цю почесну посаду.

Після узгодження Прем'єр - міністр Австралії представляє кандидатуру монарху. За законом монарх може відхилити запропоновану йому кандидатуру і вимагати представити нового претендента, але на практиці такого не відбувалося з 1930 року, коли запропонований на цей пост Джеймсом Скалліном Сер Ісаак стикнувся із сильною опозицією з боку прихильників традиційних поглядів в Австралії і Британському уряді. Король Георг V був налаштований не приймати запропоновану йому кандидатуру, однак, зрештою був змушений погодитись, після того як Скаллін наполіг на своєму праві обговорювати це питання безпосередньо з королем, оминаючи Прем'єр - міністра Великої Британії. Цей випадок став однією з основних причин прийняття Вестмінстерського статуту 1931 року і формального відокремлення домініонів від метрополії. В наш час Королева Австралії має вельми обмежений вплив на політичні і конституційні питання країни.

Після отримання згоди всіх сторін монарх дає дозвіл на публічне оголошення майбутнього призначення.

Зазвичай, це відбувається за декілька місяців до закінчення терміну повноважень попереднього генерал - губернатора. Протягом цього часу кандидат носить титул наступника генерал - губернатора.

Офіційне призначення здійснюється монархом. Після свого офіційного призначення кандидат складає клятву і вступає у права володіння офісом. Церемонія складання клятви, зазвичай, відбувається у Сенаті під головуванням Верховного судді Австралії.

В Конституції Австралії не визначено термін повноважень генерал-губернатора, тому він може займати посаду безстроково. Однак, на практиці типовий термін повноважень складає п'ять років. В кінці цього періоду повноваження генерал - губернатора іноді продовжуються на короткий період часу.