Договір довічного утримання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Для людей похилого віку та інвалідів майже завжди є актуальним питання їх матеріального забезпечення, у той час як молоді, зазвичай, суттєве значення має проблема поліпшення житлових умов. Хоч і за чинним ЦК передбачено, що в договорі довічного утримання відчужувачем можуть бути будь-які фізичні особи, незалежно від віку та здоров`я, але практика показує, що найчастіше це люди, які потребують догляду.

Тому, автор бачить актуальність даного дослідження в тому, що по-перше, договір довічного утримання (догляду) займає досить важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину, дозволяє: з одного боку - матеріально забезпечити існування відчужувача, а з іншого - надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, так як оплатність в даному випадку носить триваючий і алеаторний характер. Аналіз даного питання показує, що останнім часом збільшилась кількість спорів пов'язаних з виконанням договору довічного утримання. Для вирішення даної проблеми потрібно детально вивчити юридичну природу та сутність цього інституту. По-друге, договір довічного утримання - усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення.

Метою курсової роботи є виявлення природи, проблем і особливостей правового регулювання інституту довічного утримання (догляду).

Завдання даної роботи автор вбачає в тому, щоб розкрити зміст договору довічного утримання (догляду) та обґрунтувати необхідність вдосконалення цього інституту.

Дана робота складається з трьох розділів.

У першому розділі автор досліджує історичний етап становлення інституту договору довічного утримання (догляду).

У другому розділі розкривається загальна характеристика даного договору, тобто поняття, зміст та інші важливі, питання без яких висвітлення розглядуваного дослідження було б не повним.

У третьому розділі йдеться про теоретичні та практичні проблеми та колізії договору довічного утримання (догляду).

Аналізуючи правові аспекти договору довічного утримання, то не можливо не згадати важливих за своїм змістом та значенням наукові праці в сфері становлення інституту довічного утримання, які розроблялись та розробляються видатними вченими. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Маслова, Г. Амфітеатрова, М. Бару, О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, А.С. Довгерт, М.І. Панченко, І.А. Безклубого та інших.

Розділ І. Встановлення інституту довічного утримання

Спираючись на соціально економічні умови, які існували в Україні в ХІХ столітті, а також на згадки в юридичній літературі про існування на практиці договорів, які за своєю правовою природою близькі до сучасного договору довічного утримання, автор робить висновок, що в Західній Україні правовідносини по довічному утриманню починають зароджуватись в 50 их - 60 их роках ХІХ століття, а на решті території України - в 70 их - 80 их роках ХІХ століття.

Цивільний кодекс УРСР 1922 року не згадує інституту довічного утримання. Проте нотаріальна Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 року у статті 120 дозволяла у договір дарування вміщувати пункт про обов'язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов'язання, капіталізуючи накладення арешту на майно. Це була перша згадка про інститут довічного утримання у нашому законодавстві. Але 01 серпня 1940 року директивним Листом НКЮ УРСР названа стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити в договір дарування пункти про зобов'язання утримувати дарувальника чи третіх осіб, проте вказане не означало, що не можна укладати договір довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у договір дарування. Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися в практиці як до 1928 року, так і після 1940 року.

Поява у той час у практиці подібних договорів не пройшла непомітно у науці. Починаючи з 1945 року, з'являються перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених.

Аналізуючи тогочасну практику, М. Бару в праці «Договірне зобов'язання про утримання» виділяв три різновиди договору довічного утримання. По-перше, це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались лише непрацездатні члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени двору передавали останнім садибу і все майно, а сторонні особи зобов'язувались утримувати їх до смерті. Земельно-судові органи визнавали подібні договори тільки за формальними ознаками недійсними (не було згоди земельного товариства, а для даних угод закон обов'язково її вимагав). По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім'єю і відповідними державними органами (охорони здоров'я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладені договору. Тягар утримання дитини розподілявся між двома сторонами . Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. / Міністерство освіти і науки України. Київський національний університет ім. Т.Шевченка; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. - 2-ге видання, доповнене і перероблене. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 1. -С. 280. Слід також зазначити: даний вид утримання, як правило, не був довічним; він припинявся з досягненням дитиною повноліття. Проте, якщо дитина була інвалідом, то це утримання ставало довічним. Третім видом довічного утримання були, власне, договори довічного утримання, які набули поширення, порівняно з двома наведеними вище різновидами. І тому в подальшому буде аналізуватись саме ця форма довічного утримання.

Незважаючи на те, що з 1940 року заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони могли оформлювати відчуження будинку договором купівлі-продажу, при цьому ціна була незначною, але тут же формулювався додатковий обов'язок довічно утримувати продавця. Часто у договорі про відчуження будинку встановлювалася дійсна ціна, але при цьому вказувалось, що у рахунок покупної ціни покупець зобов'язаний надавати продавцю довічне утримання. У практиці зустрічались і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договори (дарування та довічного утримання). Врешті-решт, наводиться, навіть, приклад спадкового договору, згідно з яким одна сторона заповідала будинок іншій, яка зобов'язувалась годувати першу особу до її смерті . Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. - К.: Наука, 1988. - С. 282..

Судова практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволені позовів, що ґрунтувались на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду СРСР в Ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом Л.Н. до Н.Н. вказала: договори довічного утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними також з інших підстав. Наприклад, Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) визнано недійсним договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода - оплатна. У іншому разі в Ухвалі Судової колегії Верховного Суду СРСР за позовом Г. до 33-ої дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна із зобов'язанням довічного утримання під один з відомих видів - дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимог, що пред'являлися до названих вище договорів, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала її недійсною. Подібні міркування висловлені Верховним Судом РСФРР у аналогічній справі ще у 1925 році. Зокрема, йшлося: угода, за якою купують будинок із зобов'язанням утримувати продавця без фікції строку платежу та ціни угоди, не може вважатися договором купівлі-продажу і, як така, не може бути визнана дійсною.

Таким чином, з наведених вище прикладів можна зробити наступний висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання під договори дарування чи купівлі-продажу. А оскільки це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними. Тому що чинний на той час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.

Проте у ряді випадків суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись при цьому на статтю 106 Цивільного кодексу 1922 року. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов'язання був договір як такий. При цьому названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.

Слід зазначити, що серед вчених також не було єдності при аналізі інституту довічного утримання. Деякі з них вважали, що цей договір є кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне становище продавця та його похилий вік (С. Ландков); інші - стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття - так як покупець сподівається: йому не довго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній - на довге забезпечене життя на утриманні покупця (І. Брауде). Тому ці вчені пропонували визнавати подібні угоди недійсними.

Проте більшість вчених не поділяли наведених вище думок. У своїх працях вони критикували рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного утримання, а також звертали увагу на детальний аналіз юридичної природи даних угод Великорода О.М. Становлення інституту довічного утримання./ О.М. Великорода // Право України. - 2003. - № 12. - С. 124.. При цьому їх позиції іноді суттєво відрізнялися.

Так, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір довічного утримання як договір дарування з умовою. На їх думку, такі угоди мали безоплатний характер. Проте дана точка зору не знайшла багато прихильників.

По-іншому розглядали договір довічного утримання Г. Амфітеатров і В. Маслов. Зокрема, перший вважав: даний договір - оплатний і є різновидом купівлі-продажу; хоча вчений і не відкидав можливості кваліфікації подібного зобов'язання як самостійного договору. В. Маслов також розглядав вказаний договір як оплатний і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу, де як ціна був обов'язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд.

Деякі вчені займали дещо іншу позицію. Наприклад, В. Рясенцев відносив договір довічного утримання до самостійного виду. Він вважав: подібну угоду не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки в даному випадку відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним.

З огляду на неоднозначний підхід до інституту довічного утримання як з боку судових органів, так і вчених-юристів досить важко проаналізувати юридичну природу та особливості даного договору в той час. Насамперед, варто зазначити: більшість вчених включали договір довічного утримання до зобов'язань з оплатної реалізації майна. Стосовно ж односторонності чи двосторонності даної угоди - єдиної думки не було. Причому ті юристи, які розглядали договір довічного утримання як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції - консенсуальним.

Що ж до дефініції названого договору, найбільш вдале визначення, на думку автора курсової роботи, дав В. Рясенцев. Таким чином, предметом даної угоди міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно. Стосовно форми договору довічного утримання, то він у разі відчуження будинку чи права забудови повинен був бути укладений у письмовій формі та завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі. У нотаріальній практиці, як правило, вимагалось, щоб у подібних угодах вказувалась ціна будинку, який відчужувався.

Також слід звернути увагу на проблему сторін у вказаному договорі. Відчужувачем могла бути тільки непрацездатна фізична особа. Судовій практиці відомий випадок, коли відчужувачем будинку була працездатна особа Костюченко О. Договір довічного утримання/О. Костюченко // Юридичний вісник України. - 2005 р. - 19-25 березня. - № 11. - С.9.. Проте цей договір визнаний недійсним, так як він укладений у формі договору дарування з умовою утримання. Аналізуючи даний приклад важко дати чітку відповідь на питання: чи могла бути працездатна особа, за всіх сприятливих умов, відчужувачем. На думку автора курсової роботи, в деяких випадках це було можливим. Крім того, слід додати, що згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР утримуватись міг не тільки відчужувач, а й треті особи. Набувачем за договором довічного утримання могла бути тільки фізична особа. Судовій практиці відомий приклад, коли останнім була юридична особа. Але даний договір визнаний недійсним, оскільки він не задовольняв вимог, що пред'являлися до договорів дарування чи купівлі-продажу. І хоча суд в цьому конкретному випадку не звернув уваги на те, що юридична особа вийшла за межі своєї спеціальної правосуб'єктності, проте тогочасні юристи, посилаючись на вказану обставину, вважали: юридичні особи не могли бути набувачами за договором довічного утримання.

Стосовно прав і обов'язків сторін даної угоди, то можна виділити два підходи, які існували у той час. Вчені, котрі відстоювали думку, що договір довічного утримання є одностороннім, вважали: відчужувач мав право лише вимагати від набувача надання обумовленого утримання, а набувач - тільки обов'язок надавати матеріальне забезпечення. Прихильники ж двосторонньої концепції зазначеного договору вважали: відчужувач мав обов'язок передати майно і право вимагати надання утримання, у той же час набувач мав відповідні кореспондуючі: право вимагати передачі майна на обов'язок утримувати відчужувача. Окремі вчені наполягали, щоб обов'язки набувача були детально конкретизовані у договорі (якість і кількість харчування у день, зміст догляду). Що ж до права власності набувача на відчужений будинок, то це питання було практично не дослідженим. Деякі науковці вважали: набувач міг вільно розпоряджатись будинком на свій розсуд. При цьому обов'язок утримання, навіть якщо набувач відчужив передане йому за договором майно, залишався все рівно за набувачем і не переходив разом з майном до іншої особи. Згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР 1928 року на майно, передане обдарованому, накладався арешт, щоб він не міг розпоряджатись ним і не ухилявся від виконання своїх обов'язків.

Неоднозначні підходи спостерігалися і до вирішення питання припинення договору довічного утримання. Якщо сторони виконували всі умови даної угоди, то зі смертю відчужувача вона припинялась. У разі, коли першим помирав набувач, відчужене майно переходило до його спадкоємців. При цьому, якщо вони відмовлялись від подальшого утримання відчужувача, останній вже не міг розірвати цей договір та повернути відчужене майно.

Звичайно, такий підхід судів до вирішення даної проблеми слушно критикувався у науковій літературі. Коли ж набувач не виконував своїх обов'язків, то судові органи або зобов'язували його виконати взяті на себе обов'язки або розривали договір й повертали будинок (чи інше майно) відчужувачу. В останньому разі суди в основному, так само як і при визнанні договору довічного утримання недійсним, не відшкодовували витрат. Проте за певних обставин (наприклад, набувач заново перебудував будинок) суд міг повернути останній відчужувачу, але дозволити проживати у ньому набувачу з його сім'єю. Дещо по-іншому підходив до вказаної проблеми В. Рясенцев. Він вважав, що при розірванні договору довічного утримання суд повинен повернути сторони у попередній стан з відшкодуванням збитків, спричинених відчужувачу та із зарахуванням вже понесених витрат на його утримання Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Книга 2. - С. 321..

Таким чином, неврегульованість у законодавстві даного інституту призвела до того, що сторони іноді зловживали своїми правами; і судові органи не завжди могли захистити потерпілого. Окремі вчені пропонували досить оригінальні способи розв'язання цієї проблеми. Наприклад, В. Маслов вважав за доцільне, щоб у новому Цивільному кодексі 1963 року питання довічного утримання було врегульоване так, щоб особа, яку забезпечують, передавала своє майно у спільну сумісну власність учасників договору, а останні не могли відчужувати свого права участі у спільному майні третім особам без згоди інших учасників. Право на частку в учасників названого договору виникало тільки при розірванні договору. Розмір частки визначався за згодою сторін або суду з урахуванням вартості переданого у спільну сумісну вартість майна, вигод від користування ним, витрат на утримання і розміру участі особистою працею та матеріальними коштами в управлінні спільним майном кожного з учасників. Після смерті особи, яку забезпечували (відчужувача), майно, вказане у договорі, залишалось у власності особи, котра забезпечувала (набувача). Після смерті останньої її право участі у спільній власності та обов'язки з утримання переходили до її спадкоємців (до останніх не належав відчужувач). І хоча наведені пропозиції могли вирішити більшість проблем, проте розробники нового Цивільного кодексу 1963 року їх не врахували.

З прийняттям у 1963 році нових Цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання. Згідно з Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, за договором довічного утримання одна сторона, що була непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передавала у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язувався надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Даний правочин повинен був бути нотаріально посвідчений; відчуження будинку за життя відчужувача не допускалося. Договір довічного утримання міг бути розірваний за вимогою відчужувача, якщо набувач майна не виконував обов'язків, взятих ним на себе за договором або за вимогою набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не мав змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення. При цьому будинок повинен був бути повернутий відчужувачеві.

Приблизно так само був врегульований інститут довічного утримання в більшості інших радянських республіках, проте, існували і певні особливості. Так, в Цивільному кодексі РСФРР договір довічного утримання розглядався як різновид купівлі продажу. В Білоруській РСР і Литовській РСР допускалась можливість відчуження за даним правочином поряд з жилим будинком і іншого майна. Згідно з Цивільним кодексом Казахської РСР, набувач міг відчужити переданий йому будинок чи його частину за життя відчужувача зі згоди останнього. Відповідно до Цивільного кодексу Узбецької РСР, у випадку невиконання чи неналежного виконання набувачем обов'язків, прийнятих на себе за договором, відчужувач міг звернутись в суд з позовом про заміну утримання періодичними грошовими платежами.

В цілому, аналізуючи норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року, слід зазначити, що вони далеко не досконало регулювали інститут довічного утримання (це проявлялось в обмеженні суб'єктного складу, відчужуватись міг тільки жилий будинок чи його частина тощо). Дані обставини, а також зміна соціально економічних і політичних умов на початку 90 их років ХХ століття, призвели до потреби реформування договору довічного утримання.

Аналізуючи чинне законодавство зарубіжних держав, можна виділити два типи ставлення до нього. По перше, законодавство ряду країн не виділяє окремо договір довічного утримання, проте, він укладається на практиці і при його регулюванні застосовуються загальні положення про довічну ренту. Ці держави можна поділити на дві групи. В першу групу входять країни в цивільних кодексах яких не згадується інститут довічного утримання, передбачається тільки довічна рента в грошовій формі (Франція, Іспанія, Австрія). До другої групи належать країни в законодавстві яких зазначається, що рента може виплачувати як в грошовій, так і в натуральній формі, в останньому випадку рента за своєю природою ближча до довічного утримання (Німеччина, Італія, Квебек, Вірменія, Азербайджан). По друге, це держави в нормативно-правових актах яких договір довічного утримання виділяється в самостійний договірний тип (Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова, Грузія, Узбекистан, Латвія, Естонія, Швейцарія, Японія, Угорщина, Польща та інші).

Аналізуючи вище написане, автор приходить до висновку, що договір довічного утримання (догляду), не виділявся раніше в окремий вид цивільно-правового договору. У багатьох країнах світу цей договір так і набув самостійного визнання, але, як про це свідчить практика, застосовується в повному обсязі.

Розділ ІІ. Загальна характеристика договору довічного утримання

договір довічне утримання догляд

Новий ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК України розширює коло об'єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

Так, відповідно до статті 744 нового ЦК України «за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно».

За своєю юридичною природою зазначений договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення та догляд. Відповідно до статті 744 ЦК України в набувача можуть виникнути два зобов'язання паралельно: забезпечувати відчужувача утриманням та забезпечити догляд довічно, але обов'язок щодо утримання поглинає зобов'язання з догляду. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором. На думку О.А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Книга 2. - С. 321.. Договір довічного утримання безумовно є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Цей договір належить до договорів, для яких передбачена обов'язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення (ст.745 ЦКУ). Недотримання даної вимоги відносно форми договору тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання. Наслідки визнання договору недійсним закріплені в статті 216 ЦК України і спричинюють двосторонню реституцію.

Відповідно до частини 2 статті 745 ЦК України, якщо предметом договору довічного утримання є нерухоме майно, то такий договір підлягає обов'язковій державній реєстрації (стаття 210 ЦК України). Право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16 ЦК України, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним Великорода О.М. Предмет і об'єкт договору довічного утримання (догляду)./О.М. Великорода // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. - Івано Франківськ: Плай. - 2003. - Випуск ХІ - С. 114.. Проте на практиці набувачі нерухомості за договором довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності.

З формою договору довічного утримання Цивільний кодекс України пов'язує момент виникнення права власності на майно набувача. Так, за статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання відповідно до статті 334 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно - з моменту державної реєстрації договору.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1) момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна;

2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно;

3) передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договоруВеликорода О. М. Договір довічного утримання: Автореф. дис... канд-та юрид. наук: 12.00.03./ Науково Дослідний Ін-т приватного права і підприємництва Академії Правових Наук України .К.-2006.-С15..

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе обґрунтував консенсуальним характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку . Романцев Ю.В. Система договоров в гражданском праве России // Право. - 2002 - № 5. - С. 13..

У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач «зобов'язується передати майно у власність» набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти та довічного утримання є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна.

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

Так, Рішенням Старокиївського міського суду м. Києва від 30 вересня 1999 року залишеним без змін Ухвалою Судової колегії в цивільних справах Київського районного суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув право власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався за життя К., квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежно виконував свої обов'язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене Рішення до Президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму статті 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває право на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебувають у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в статті 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визнано момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач (стаття 746 ЦК України). Безумовно, стороною даного договору може бути особа, яка відповідає загальним вимогам до контрагентів у договорах. Крім того, законодавець передбачає спеціальні вимоги, яким має відповідати сторона у договорі довічного утримання. Такими вимогами є: відчужувачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, що має майно на праві власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд. Із цього випливає, що будинок (його частина), а також інше рухоме майно, що має значну цінність, яке має перейти за договором у власність набувача, не може бути обтяжене заставою або іншими зобов'язаннями. Тому, за договором довічного утримання одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину; квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі довічне грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санітарно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

За цивільним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки повнолітня дієздатна особа, яка в змозі надати належне матеріальне забезпечення. Особливістю укладення договору довічного утримання щодо майна, що є у суспільній власності, є те, що набувачем майна за договором довічного утримання може бути юридична особа. При цьому юридична особа може мати більші можливості для матеріального забезпечення відчужувача, що не передбачав попередній ЦК України від 1963 року, де практика показала недоцільність обмеження юридичної особи як сторони договору довічного утримання, і тому чинний ЦК України як видно з наведеного визначення договору довічного утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною особою за цим договором Великорода О. М. Договір довічного утримання: Автореф. дис... канд-та юрид. наук: 12.00.03./ Науково Дослідний Ін-т приватного права і підприємництва Академії Правових Наук України .К.-2006.-С-18..

Виходячи із всього вищезазначеного, можна сказати, що в порівнянні з нинішнім ЦК України попередній ЦК УРСР визначав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб, набувачами за цим договором визначалися лише фізичні особи.

Новий ЦК України передбачає, що набувачами, у договорі довічного утримання, можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, яке передається їм за договором довічного утримання на праві спільної сумісної власності. У випадку порушення набувачами обов'язку перед відчужувачем настає солідарна відповідальність. Відчужувач у такому випадку може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх набувачів разом, так і кожного з них окремо.

Новелою договору довічного утримання є те, що за бажанням відчужувача, утримання (догляд) за договором довічного утримання може надаватися і третім особам. Набувач зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, вказаної в договорі.Майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання. Співвласники майна, а також подружжя за договором довічного утримання повинні передати набувачеві майно, останній, у свою чергу, повинен надати відчужувачам (кожному окремо) належне утримання. У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання, обсяг зобов'язання набувача відповідно зменшується. І тому при настанні смерті одного із відчужувачів, оскільки виконання було призначене безпосередньо особисто для відчужувача, договір припиняється. Набувач у свою чергу продовжує утримувати співвласника, який залишився.

Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання може бути укладений після визнання його частки або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється шляхом їх поділу між співвласниками, тому поділ спільного майна можливий і за ініціативою подружжя. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові із складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (стаття 69 Сімейного кодексу України).

У даному випадку слід взяти до уваги статтю 67 СК України, відповідно до якої «дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір довічного утримання, щодо своєї частки у праві спільної сумісності власності подружжя лише після визнання та виділу в натурі або визначення користування» (стаття 747 ЦК України).

Законом передбачено специфічний спосіб забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду). Згідно з чинним законодавством, набувач не має права до смерті відчужувача будь яким чином відчужувати майно, передане за договором довічного утримання (догляду), та укладати щодо нього договір застави. На майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. На думку автора, найбільш точно відображатиме юридичну природу даного способу забезпечення виконання зобов'язання назва - “обтяження майна договором довічного утримання (догляду)”. Крім цього, у даному правочині доцільно використовувати такий спосіб забезпечення виконання зобов'язання як неустойку в формі штрафу.

За порушення умов договору довічного утримання (догляду), до цивільно- правової відповідальності можна притягнути тільки набувача, так як за цим правочином обов'язки покладені тільки на нього. На практиці досить часто буває так, що відчужувач, в основному через особисті конфлікти, відмовляється приймати належне виконання, запропоноване набувачем. В законодавстві така ситуація отримала назву “прострочення кредитора”. В даному випадку набувач може не надавати утримання та (або) догляд протягом строку, коли відчужувач відмовляється приймати належне виконання зобов'язання. При цьому, набувач не буде притягатися до цивільно-правової відповідальності.

Цивільне законодавство у статті 755 ЦК України передбачає випадки припинення договору довічного утримання. Відповідно до цього договір довічного утримання може бути розірваний на підставі рішення суду, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання своїх обов'язків, незалежно від його вини. Невиконання обов'язків або неналежне виконання не завжди призводить до припинення договору. Відчужувач вправі пред'явити позов про відшкодування збитків (стаття 22 ЦК України). Розмір збитків визначається у відповідності до грошової оцінки, вказаної в договорі. У винятковому випадку існує можливість подати позов не про припинення дії договору довічного утримання, а про обов'язок набувача, виконати в натурі обов'язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.

Набувач вправі припинити договір тільки у тому випадку, коли через не залежні від нього обставини його майнове становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі великорода о. м. договір довічного утримання: автореф. дис... канд-та юрид. наук: 12.00.03./ науково дослідний ін-т приватного права і підприємництва академії правових наук україни .к.-2006.-с.-20..

При розірванні договору довічного утримання як з першої, так і з другої підстав настають ті самі наслідки - майно повертається відчужувачеві, а витрати набувача на забезпечення відчужувача не відшкодовуються.

Договір довічного утримання припиняється також внаслідок смерті осіб, які отримували утримання. Якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то в разі смерті однієї з них договір припиняється щодо особи, яка померла.

Відповідно до поняття договору довічного утримання (стаття 744 ЦК України) набувач зобов'язаний утримувати відчужувача довічно. Але під час строку дії договору довічного утримання можуть настати обставини, які можуть істотно вплинути на дію договору.

Такими обставинами можуть бути: смерть набувача (фізичної особи) або припинення юридичної особи - набувача.

У випадку смерті набувача обов'язки за договором довічного утримання переходять до його спадкоємців. Спадкоємці повинні продовжити утримання відчужувача згідно з укладеним договором або відмовитися від такого.

У випадку відсутності спадкоємців або у разі їхньої відмови від прийняття майна, відчужувач набуває права власності на повернене майно і договір довічного утримання автоматично припиняється (стаття 757 ЦК України).

Внаслідок ліквідації юридичної особи - набувача (стаття 110 ЦК України) майно, що було передане їй за договором, може перейти до її засновника (учасника), до нього також переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання. А також до правонаступників юридичної особи у разі припинення її діяльності переходять обов'язки юридичної особи - набувача з усіма наслідками відповідно до договору. У разі відмови правонаступника продовжити виконувати обов'язки набувача до відчужувача повертається майно, передане у власність юридичній особі.

Згідно зі статтею 756 ЦК України у разі припинення дії договору довічного утримання внаслідок невиконання або неналежного виконання набувачем обов'язків за договором передбачена можливість повернення відчужувачеві майна. Якщо набувач відмовляється добровільно повернути майно, набуте ним за договором, відчужувач має право звернутися до суду. Усі витрати, зроблені набувачем на користь відчужувача, не повертаються.

Відповідно до частини 2 вищезазначеної статті суд повинен вирішити питання про можливість залишити за набувачем право власності на частину майна у зв'язку з неможливістю подальшого виконання обов'язків останнім. Суд визначає на яких підставах припиняється договір, чи є вони істотними, який час та яким чином здійснювалося утримування та чи належним був догляд, обумовлений у договорі.

Враховуючи вище зазначене, автор робить висновок, що договір догляду є одностороннім, реальним, оплатним. Має передбачену ЦК форму укладення, способи забезпечення виконання зобов`язання та відповідальність за порушення умов передбачених договором, як для набувача, так і для відчужувача. А також ЦКУ передбачені умови припинення та розірвання даного договору.

Розділ ІІІ. Актуальні питання та проблеми за договором довічного утримання

При досліджені договору довічного утримання (догляду), автор на певних теоретичних та практичних питаннях, які виникають при застосуванні даного договору.

У ЦК 1963 р. норми, присвячені правовому регулюванню договірних відносин з довічного утримання, структурно розміщувалися в системі норм, що врегульову-вали надання послуг. За ЦКУ, у системі норм, що регулюють відносини з передання майна у власність. Беручи за основу вихідний критерій, а саме юридичні наслідки укладення договору, цей договір не можна однозначно віднести до конкретної групи договорів: чи то до групи договорів про надання послуг чи до групи договорів про передання майна у власність. Вникаючи в суть договірних відносин сторін, автор вважає, що основна мета укладення і виконання договору не зводиться лише до передання майна у власність набувачеві. Відчужувач за договором має основну мету - одержати догляд, утримання від особи, яка може їх надати як за матеріальними, так і за моральними критеріями (такі критерії є важливими саме для відчужувача). З позицій набувача його прагнення отримати майно у власність не може бути реалізоване без вияву волі, ініціативи відчужувача. Мета набувача в такому разі не є визначальним, спонукальним мотивом до укладення договору. Саме за цими моментами договір довічного утримання відрізняється від договору купівлі-продажу чи дарування.

У договорах купівлі-продажу все таки рушійним моментом до його укладення є мотиви покупця, інтерес якого безпосередньо спрямований на придбання майна у власність. Прагнення продавця - передати майно у власність не завжди зустрічають адекватне втілення, оскільки покупець (на ринку чи поза ринковими відносинами) може не проявити інтересу до такого майна. В договорі ж довічного утримання (догляду) головним чином саме відчужувач і його прагнення є визначальними, саме він обирає набувача. Якщо у договорі купівлі-продажу передання майна у власність є одним з елементів виконання договору і в сукупності з кореспондуючими обов'язками покупця з оплати майна веде до припинення договору шляхом його виконання, то в договорі довічного утримання навпаки, передання майна у власність набувачеві не веде до припинення договору. Це тільки початкова стадія формування взаємовідносин сторін. Отримавши майно у власність, набувач виконує свої обов'язки щодо надання утримання та догляду відчужувачу. Тобто з переданням майна у власність набувачеві ще не досягнута основна мета договору. Вона досягається в часі, впродовж якого відчужувач виконує свої зустрічні зобов'язання. Саме під таким кутом зору розглядає природу договору довічного утримання (догляду) Ю. Космін Космін Ю. Договір довічного утримання / Ю. Космін // Право

України. - 2000. - № 2. - с.70.. І.В. Нестерова, наприклад, характеризує договір довічного утримання (догляду) як комплексний договір, оскільки, на її думку, його юридичним наслідком, з одного боку, є перехід права власності від відчужувача до набувача, а з іншого - виникнення у набувача обов'язку утримувати та (або) доглядати відчужувача довічно. Договір довічного утримання (догляду), на думку автора, слід розглядати як комплексний також тому, що він об'єднує утримання та догляд, які за своїм змістом не є тотожними зобов'язаннями та поняттями Нестерова І.В. Договір довічного утримання (догляду) за цивільним законодавством України / І.В. Нестерова // Держава та регіони. Серія: Право. - 2005. - № 2. - с. 158.. На складний (комплексний) характер мети договору довічного утримання звертає увагу і Р.А. Майданик. Мета договору передбачає надання майнового утримання в обмін на передачу титулу власника зобов'язаній особі. За своєю спрямованістю договір довічного утримання має дві взаємопов'язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання . Майданик Р.А. Аномалії в цивільному праві України / Р.А. Майда- ник. - К.: Юстиніан, 2007.-с.336..

Норми, присвячені правовому регулюванню відносин сторін з довічного утримання, структурно розташовані після ренти. В науковій літературі договір ренти розглядається як родовий правочин щодо довічного утримання. І.О. Дзера вважає, договір довічного утримання має свої особливості, але є різновидом договору ренти. На думку М.В. Скаржинського, відносини довічного утримання мають родові ознаки договору ренти Скаржинський М.В. Житло як об'єкт цивільно-правових відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право» / М.В. Скаржинський. - К., 2006.-с.15.. М.К. Галянтич вважає, що слід погодитися з тими, хто зазначає, що договір довічного утримання (догляду) є різновидом договору ренти . Галянтич Житлове право України: павч. посібник / М.К. Галянтич. - К.: Юрінком Інтер, 2007.-с.242.. За російським законодавством договір довічного утримання розглядається як різновид договору ренти.

Аналізуючи норми гл. 56 і гл. 57 ЦКУ, можна стверджувати, що договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється від нього за певними ознаками. По-перше, платник ренти зобов'язується виплачувати одержувачеві ренту у формі конкретної грошової суми або в іншій формі, а набувач за договором довічного утримання зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке теж до речі може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом. Умова про догляд за договором ренти, виходячи зі змісту ст.ст. 731, 737 ЦКУ не виключається. Фактично лише зміщуються акценти: за договором ренти - рентні платежі; за договором довічного утримання - утримання, догляд. По-друге, за договором ренти обов'язок платника ренти може носити безстроковий характер або здійснюватися протягом певного строку, тоді як набувач за договором довічного утримання здійснює свій обов'язок довічно. По-третє, майно під виплату ренти може передаватися у власність платника як на відплатних, так і на безвідплатних засадах (ст. 734 ЦКУ), тоді як за договором довічного утримання майно передається у власність набувача взамін утримання, яке він має надати. Еквівалентність вартості переданого майна і витрат на утримання (догляд) не може бути заздалегідь відомою. Аналізуючи, по суті, обидві договірні конструкції слід виділити ще й інші специфічні риси, зокрема щодо підстав розірвання договору, можливості відмови від договору та їх правових наслідків. Питання про реальну чи консенсуальну природу договорудовічного утримання в науковій літературі залишається спірним. У свій час консенсуальний характер договору довічного утримання обгрунтовував О.С. Іоффе. До введення в дію ЦКУ договір довічного утримання характеризувався виключно як реальний договір: момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з переданням майна; договір є чинним з моменту його державної реєстрації і у цей самий момент до набувача переходить право власності на майно; передання майна не є обов'язком відчужувача і здійснюється на стадії укладення договору. Наприклад, М.В. Скаржинський обгрунтовує консенсуальний характер договору довічного утримання. Наводилася позиція В.С. Єма в контексті проблематики характеру договору ренти: договір ренти (в тому числі і довічне утримання) є реальним договором у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна. Такої ж думки дотримується і Р.А. Майданик. Однак, поділ договорів на реальні та консенсуальні не може залежати ні від виду майна, ні від способів його передання. О.М. Великорода вважає, що більш аргументованою є точка зору вчених, які вважають договір довічного утримання реальним. На його думку, цей договір є реальним, одностороннім, оплатним і алеаторним. А.Б. Гриняк погоджується з позицією представників концепції консенсуального характеру договору довічного утримання, однак застерігає, що цей договір може бути і реальним. Керуючись принципом свободи договору, сторони можуть на власний розсуд визначити його природу. Оскільки законодавець, визначаючи поняття договору довічного утримання (догляду), застосовує словесну формулу «передає», що характерно для реальних договорів, то такий підхід має бути послідовно реалізований та виключати будь-які сумніви щодо природи цього договору. Конструкція договору довічного утримання як реального договору сприяє захисту інтересів більш слабкої сторони договору - відчужувача і в такий спосіб збалансовує, вирівнює статус сторін.

З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв'язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) . Майданик Р.А. Аномалії в цивільному праві України / Р.А. Майда-ник. - К.: Юстиніан, 2007.-с.341.. Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.