Екзистенційні мотиви поезії Василя Стуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Національний університет «Острозька академія»

Кафедра журналістики та літературознавства

Курсова робота

Екзистенційні мотиви поезії Василя Стуса

Студентки 2 курсу Зектер Ганни Василівни

Науковий керівник доцент Криловець А. О.

Острог - 2011



ЗМІСТ

ВСТУП

1. Рецепція творчості В. Стуса в літературознавчій думці другої половини XX - початку XXI ст.

2. Екзистенційна проблематика збірок «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар»

3. Збірка «Палімпсести»: екзистенційні мотиви

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ



Вступ

Мало хто з відомих мислителів отримує такі суперечливі оцінки своєї творчості, як Василь Стус. Багато дослідників ретельно аналізували і вивчали його твори. Стус займає видатне місце в історії філософської думки не тільки України, а й європейської філософії взагалі. Більшість дослідників порушували питання про його ставлення до філософських поглядів західноєвропейських мислителів - його попередників і сучасників.

Філософ - це унікальна людина, котра своєю творчістю показала класичний та найкращий зразок поштовху до розвитку нової філософії, літератури, культури і суспільства в цілому. Він збагатив філософську думку властивим національній ментальності баченням світу. І сьогодні, в умовах соціальних потрясінь, нам необхідна його мудра філософія,слова «Або світ прийме мене таким,як я є,як мене народила мати, - або вб`є, знищить мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу…» [17, с.5] - ніби заклик не загубити себе у цьому світі гонитви за примарами, не потрапити у пастку байдужості та цинізму.

Актуальність теми. Проаналізувавши і дослідивши особливості творчості В. Стуса, та його зв'язок із світовою культурою, ми отримаємо цікаві факти і певну базу знань, що допоможе при подальшому або ж докладнішому вивченні такої особистості, як Василь Семенович Стус. Адже більшість досліджень творчості В. Стуса присвячені поетиці, образності та символіці його творів, а екзистенційні мотиви його творчості є ще недостатньо дослідженими. Багато праць є про індивідуальний стиль автора, екзистенційну символіку його творів, а про екзистенційні мотиви, причини, через які він звертався до них, особливості його екзистенціалізму у порівнянні з іншими письменниками є дуже мало.

Огляд літератури: Серед дослідників, котрі займались вивченням творчості В. Стуса, були такі вчені, як: Ю. Шерех [25], Д. Стус [21], М. Коцюбинська [17,11], Ю. Шевельова [17], А. Бондаренко [2], С. Єрмоленко [6], Т. Цілинко [24], В. Кобель [9], С. Гончаренко [3].

Мета дослідження полягає у дослідженні проблематики і основних мотивів творчості В. Стуса, у розкритті філософських глибин та художніх особливостей.

А звідси випливають такі завдання:

- окреслити коло філософських проблем, які порушує В. Стус у поетичних збірках «Зимові дерева», «Палімпсести» та «Веселий цвинтар»;

- з'ясувати, яким чином творчість В. Стуса близька до філософії екзистенціалізму та ідеї «трагічного стоїцизму», зокрема, наскільки проблематика збірок пов'язана із життєвим шляхом поета;

- з'ясувати особливості розвитку та естетичну природу творчості В.Стуса;

- простежити еволюцію творчого мислення в ліриці поета;

- показати самобутність індивідуальної манери поета, багатогранність його стилю.

Об'єкт дослідження - поетична творчість В. Стуса, у якій особлива увага приділяється збіркам «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести», спогади сучасників.

Предметом дослідження є тематика та проблематика поезій В. Стуса, зокрема екзистенційні мотиви віршів, а також художні особливості та символіка творчості автора.

Методи, які були використані у ході дослідження: логіко-семантичний, метод спостереження, аналізу та порівняльний метод.

Наукова новизна. Досліджено причини звернення В. Стуса до філософії екзистенціалізму, психологічні та історичні умови написання екзистенційних творів; розглянуто інтелектуальний феномен письменника в українській літературі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в теоретичних та історико-літературних дослідженнях, а також у використанні їх в подальших дослідженнях творчості В. Стуса, зокрема, екзистенційних мотивів.



1. РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ В. СТУСА В ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ ДУМЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX - ПОЧАТКУ XXI СТ

Сьогодні, коли вже минуло двадцять років по трагічній смерті видатного українського поета, одне з найповніших зібрань його творів, пропоноване увазі небайдужого читача, є вагомою підставою як для глибшого, ніж зазвичай, знайомства, так і для зосередженіших роздумів над місцем цієї творчості в контексті української і світової літератури. Мова про світовий контекст тут аж ніяк не риторична фігура, притаманна жанрові передмови, ані гіпербола, що ні до чого не зобов'язує. Вже перші автори, котрі зверталися до постаті Василя Стуса (Юрій Шевельов, Марко Царинник, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк та Іван Дзюба) відчували потребу розглядати його творчість як невід'ємну складову всесвітньої літератури ХХ століття, як явище, котре неможливо осмислити адекватно без порівняльного аналізу явищ типологічно, стилістично, ідеологічно споріднених. Цікаві пов'язання Стусової творчості з Рільке і Пастернаком, Ґабріелем Марселем і Мартіном Гайдеґґером, з романтизмом і екзистенціалізмом, виявлені не такими вже й численними стусознавцями, здаються майже неймовірними для тих, хто ще пам'ятає про історичні обставини, серед яких довелося виживати українській літературі 70-80-х років минулого століття [17, с.135]. Читаючи Стуса, ми переконуємось, що він створив себе в умовах цілковито заблокованої і загроженої національної культури, підданої тотальному тиску комуністичної держави та ідеології - і створив він себе як людину взірцево вільну, нікому, окрім категоричного імператива, непідвладну, як творця, відкритого до найсучасніших мистецьких течій, як мислителя, причетного до вільних дум, що хвилювали серця його ровесників у Франкфурті і Парижі. Прокресливши своїм само собою наповненням незрадливий напрямок, він і сьогодні залишається нашим сучасником та життєво важливим співбесідником.

Та, на жаль, нині багато дискусій точиться про те, чи доцільно вивчати філософські твори Стуса в школі, чи не заважкі вони для сприйняття. І доводи обох сторін мають своє обґрунтування,хоча це й здається неможливим. Та,як писала кандидат філологічних наук Алла Бондаренко,: «Ці сумніви пояснюються тим, що поезії Стуса складні передусім для самих учителів, оскільки ще не достатньо критичної літератури про творчість поета, та й вона малоприступна для широкого загалу словесників. Але це всього лише справа часу. Сьогодні ж важливо зберегти філософські поезії В. Стуса для школи, залишити їх у шкільній програмі, бо вони мають потужний виховний потенціал.

Філософські поезії В. Стуса неможливо декодувати без знання світоглядного контексту його творчості. І лірику поета не слід сприймати спрощено, як художню ілюстрацію ідей екзистенціалізму» [2, с.47].

А й справді, деякі матеріали ще досі неопубліковані, повного видання Стуса ми ще не маємо(тому і творчість Василя Стуса знаємо лише фрагментарно), але, незважаючи на це, прагнемо канонізувати його, створити істоту, загнану у відповідні рамки, поставлену на постамент і позбавлену живих рис. Тим паче, що є люди, яким далекі філософи і філософія, -- і цим людям далекий, малозрозумілий буде Стус, власне стусівське в ньому, їм набагато ближчі і рідніші будуть щирі, задушевні (воістину талановиті) українські лірики. Так близька народу українська пісня, матір української поезії. Але Стус не жив з народом -- така його доля: він не відчував себе броунівською частиною маси («великого цілого»), не відчував плечем «рідні», не був родовою власністю (ось чому нема цього крику «народе мій!»); національна травма була суто його, Стуса, особистою травмою, не більше [15, с.61].

Та й як взагалі можна говорити про те, що творчість такого видатного поета не повинна вивчатись в школах, якщо навіть літературознавці з інших країн вважають це доцільним і дають про його творчість позитивні відгуки.

Адже перші оцінки Стуса - поета, крім української, були і в німецькій пресі. Перші зворушливі некрологи - в українській еміграційній і в польській підпільній пресі. То були справді братні слова співчуття, що супроводжувалися наведенням захопливих табірних вітань Василя Стуса до нескореної Польщі - польським борцям за волю. Один Бог знає, як дорого заплатив Стус за цi слова, за «Таборовi зошити» [20, Т. 4, с. 363], перекинутi через залізну завісу. Але то був чоловік, який говорив i писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, i платив за це життям. Василь Стус був найсуворiшим, найнепримиреннiшим. Вiн творив книгу великого національного болю, разом з тим - сувору легенду свого життя.

За словами Євгена Сверстюка: «Василь Стус - людина рiдкiсної моральної обдарованості, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять честі, правди, порядності. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською відвагою, не згинаючись i не обминаючи» [22, с.17].

З перших кроків свого творчого самовиявлення Стус брав на себе багато. Вже в ранніх віршах болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності - не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною - пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе. «Біля гірського вогнища» [20, Т. 1, кн. 1, с. 147] із Зимових дерев, «У цьому полі синьому, як льон» [20, Т. 1, кн. 1, с. 373] з Веселого цвинтаря - то Стусове «бути чи не бути». «Як вибухнути, щоб горіть?!» - так звучить у Стуса вічне гамлетівське запитання.

Творчість Стуса чітко окреслюється через постулати екзистенціалістської філософії, яку він знав і яка була йому близькою. Юрій Шевельов особливо підкреслює спорідненість Стусової поетичної філософії з ідеями Габріеля Марселя, з його поняттям «буття в ситуації», протиставленням «буття» - «володінню», «людини маси» як сукупності функцій - особистісному началу, людини, яка творить саму себе, - змертвілому світові. Таке зіставлення є особливо доречним ще й з огляду на те, що Марсель високо цінував Рільке, який «пробуджує сьогодні відчуття причетності до духовної традиції, без якої цивілізація мертва», а для Стуса Рільке також був мірилом високої духовності. Згідно з постулатами екзистенціалізму, людина завжди більша, ніж вона є насправді, отже, за Гайдеггером, «ставай тим, хто ти є». Постає проблема вибору у критичній ситуації - непереборна стіна, на яку наштовхується людина, яка мовби відкидає її до самої себе. Розбившися об цей мур, тобто зазнавши - у тривіальному розумінні - поразки, людина саме в такій ситуації віднаходить себе, пробуджується до свідомої екзистенції.

Найкращі здобутки поета, як це часто буває в мистецтві, постають на гребені зіткнення, єдності протилежностей, примирення, здавалося б, полярностей: з одного боку - несамовиті екстази й нагнітання, буяння поетичної експресії; з другого - розважлива філософська заглибленість, відображення у формах життя, конкретика дійсності, її жива плоть. Це пов'язано з психологічним типом його як людини й митця.

Стус як поет - різний. Поруч існують і своєрідно підтримують одне одного неоднозначні за стилістикою, за характером образності вірші. У поезії Стуса весь час накладаються на себе різні стани душі, які, на перший погляд, заперечують, «стирають» одне одного. Але ж ні, той попередній стан душі прочитується, як попередній текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину і багатовимірність. Стус - поет інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо, цілеспрямовано й критично освоював досвід світової поезії (це засвідчено в автобіографічному начерку «Дещо про себе самого» [20, Т. 5, с. 205]), та й не тільки поезії. І захоплення й відштовхування - то все були процеси, закономірні для творчого пізнання.

Завдяки інтонаційній насиченості зовні спокійно-традиційний вірш Стуса позбавлений канонічності. Інтонаційна свобода трансформує (подекуди до невпізнання) метричний малюнок. Є в його доробку (зокрема у збірці «Веселий цвинтар» [20, Т. 1, кн. 1]) чимало поезій, написаних вільним неримованим прозо-віршем. Маємо підстави гадати, що у своїх останніх поезіях, об'єднаних у збірці «Птах душі» [12, с.9], яка лишилася за ґратами, він повернувся - на якісно новому рівні - до такої стилістики. І не безпідставно Євген Сверстюк писав у своїх працях про Стуса : «Така поезія - втеча від життя. Але - втеча від видимості до суті, від паперових корабликів на поверхні до глибокої течії - річищами античної трагедії. У світі Стусової поезії - цілковита відчуженість від сьогоденності і водночас - туга до життя, до дії в сьогоднішньому дні» [22, с.31].

Василь Стус виступає високим репрезентантом нашої культури. Його iм'я символiчне для кiнця ХХ вiку. Проти течiї, за найжорстокiших обставин вiн пронiс у рiчищi української традицiї iдеали гуманiзму й патрiотизму - i по-лицарськи зберiг вiрнiсть цим iдеалам до кiнця. Власне, на iдеалiстах тримається сенс культури, її засади безкорисливості та вiдповiдальнiсть за духовну спадщину, за власну душу.

Творити для обраної меншості -- це був єдиний шлях, ідучи котрим Стус міг розраховувати на те, що його поетичний доробок знадобиться людському інтелектові. І, можливо, якби життя Стуса склалося інакше, пролягло б у звичному, «спокійному» річищі, без трагічних випробувань, ми, без сумніву, мали б поета інтелектуально наповненого, з високою мистецькою ерудицією, оригінальним переосмисленням світового мистецького досвіду, що для української поезії з її вічно актуальною небезпекою провінціалізму - життєво важливо [8, с.5]. Можливо, ширшими були б тематичні обрії його поезії, багатшою - жанрова палітра, ми мали б якісь непередбачувані й плідні знахідки в царині форми. Але то був би вже інший поет - без того інтенсивного самоспалення, без тієї несамовитої експресії і дивовижної сконденсованості ідей. А так, саме завдяки трагічності його життя, українська література поповнилася свіжими, філософськими та, головне, взятими із життя українського народу, проблемами та ідеями.

«В його особі український народ втратив видатного патріота, українська література - високоталановитого поета, його друзі та знайомі - чудову людину, а всеволелюбне людство - полум'яного борця за свободу.

Його моральна чистота й жертовність, його мужність і непохитність, увесь його подвижницький дух і багатостраждальна доля є яскравим взірцем як для нас, його сучасників, так і для майбутніх ґенерацій. І в наших серцях ім'я, образ і вчинки Стуса, українського поета, патріота й борця за свободу, житимуть вічно» [16, с.122] - саме цими словами завершив Сергій Солдатов свою статтю присвячену Василю Стусу. І не він один так відзивається про В. Стуса, у багатьох інших письменників погляди на творчість Стуса такі ж самі. Адже В. Стус був патріотом, видатною творчою особистістю і справжнім сином своєї країни!

Отже, розглянувши рецепцію творчості В. Стуса в літературознавчій думці XX - XXI ст., ми вияснили, що дослідники сприймали його по-різному. Одні вважали його твори занадто тяжкими для сприйняття, а інші, навпаки, вважали їх значним здобутком української літератури. У творах письменника чітко простежується індивідуально-авторський стиль, який наближає його творчість до філософії екзистенціалізму та наповнює її глибоким смислом. І саме його стиль письма деякі науковці вважають незрозумілим, хоча, якщо більше дослідити світоглядні концепти поета, все швидко роз'ясниться. Тому, досліджуючи екзистенційні мотиви його творчості, ми повинні досліджувати й історичні та соціальні умови написання творів, щоб зрозуміти причини, через які він звертався до екзистенціалізму.

2. ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРОБЛЕМАТИКА ЗБІРОК «ЗИМОВІ ДЕРЕВА» І «ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР»

Екзистенціалізм -- (фр. existentialisme від лат. exsistentia -- існування), філософія існування -- напрям у філософії 20 ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору [ 3, с.35].

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. [24, с.57 ].

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, Вал. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Загальнолюдською проблемою в другій пол. XX ст. стала проблема піддатності людини масовим психозам. Тому новітня психологія, філософія, мистецтво виокремлюють особистість і підносять її гідність. Тож нова поетична філософія, нова естетика, яка формувалася в нас у творчості дисидентів і яку Василь Стус назвав «естетикою страждання» [18, Т. 4, с.347], утверджувала потребу самоусвідомлення людини, з одного боку, через почуття екзистенційного протистояння омасовленості, а з другого -- через спробу «входження у Велике Горе» свого народу. Багато творів В. Стус присвятив саме цій проблемі та намагався знайти шляхи її вирішення. Життєвий шлях поета був тернистим і тому він, вирішуючи якісь проблеми чи складні запитання, вміє знаходити вихід там, де його знайти неможливо. Особливо яскраво це проявляється у збірці В. Стуса «Зимові дерева», яка наскрізно просочена проблемою Людини та Людства. У цій збірці Стус намагається зрозуміти з чого починається людина і, де знаходиться межа, за якою людина втрачає свою особистість, самостійність, можливість робити свій вибір. Й коли він писав: Людина - флюгер. Так. Людина - флюгер, Підвладний вітрові, а не собі.

то мав на увазі неправильну людську поведінку, невміння самостійно приймати рішення та відповідати за їхні наслідки й відсутність свободи вибору. В екзистенціалізмі йому близька концепція людини як біологічної істоти, простір можливостей якої не обмежений, і за бажання вона може рости і вдосконалюватися. Саме тому свобода особистості стає для Стуса найбільшою життєвою цінністю.

Взагалі, основні проблеми екзистенціалізму стосуються питань вини і відповідальності, вирішення і вибору, ставлення людини до свого покликання, сенсу власного буття й до смерті, і всі вони широко культивуються у творчості В. Стуса. Навіть назва його збірки є натяком на проблеми та теми, у ній розглянуті. «Зимові дерева» - ознака замороженості, самотності, заціпеніння (це загальний стан суспільства, що не користується жодною альтернативою пробудження і повноцінного розвитку). Звичайно Стус висвітлював у творах не одну, і не дві проблеми, а набагато більше, але серед них можна виділити три найважливіші, які найчастіше зустрічаються у його творах, і на які сам автор найчастіше намагається звернути увагу читачів.

Насамперед, це проблема кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) - немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною - хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю, не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу). Отож проблема кохання - це і проблема найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, проблема самовипробування на соціальну і духовну стійкість своєї особистості.

Друга проблема «Зимових дерев» - переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична піднесеність. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч вона і є:

Ти вже не згинеш, ти,

Двожилава земля, рабована віками,

І не скарать тебе душителям

Сибірами і соловками ...[20, Т. 1, кн. 2, с.74 ])

як у аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих поштовхів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення - від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід:

Звіром вити, горілку пити...

і добі підставляти спите вірнопідданого лице,

і не рюмсати на поріддя,

коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя

кількох божевільних літ [20, Т. 1, кн. 2, с.118 ]

До навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України (цикл «Костомаров у Саратові» [ 20, Т. 1, кн. 1, с.236]).

Третьою, далеко не останньою проблемою, є проблема національної самокритики, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. І з роками ця проблема у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.

Час набуває у Стуса сакральної природи, що дає змогу висунути припущення про релігійну підставу екзистенціальної філософії поета. У межах часу екзистенціально-саморефлексуюча людина здатна перебороти кінцеві межі свого життя, вийти з життєвих меж у простір біблійного часу Творіння і Судного дня, символічно позначеного образом перетинання часових напрямів. Особистість перебуває у точці цього перетинання в момент свого самоусвідомлення як унікуму, творця свого персонального «життєвого» миру. Здається, що Стус все-таки перетинає і цю лінію свідомості і йде далі, де перед ним вже знаходиться Космос, який поєднує земне життя з вічним, де поруч стоять Життя і Смерть. Тому категорія «вічності» набуває у В. Стуса статус-критерію істини, єдино-можливого виміру сутності буття й існування часу. Вічність, що перебуває в опозиції до небуття, смерті, «німоти», виступає в мислителя позитивним началом. Вічність, пов'язана з божественною благодаттю, жертовністю, соборністю і прощенням, дає людині підстави вірити, що її спроби піднестися над побутом, що затягує, й абсурдністю соціальної повсякденності не є даремними.

Цікаві думки в Стуса й стосовно ворогів та їхньої ролі у нашому житті. Вірші збірки В. Стуса «Зимові дерева» наскрізь пронизані думкою про те, що тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати «я» від себе й від світу, коли ми скоряємося перед цим поглядом. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним -- справжній ворог. Цей натяк висловлений у таких рядках:



Вже не знайтись межи поразок,

хоч сто мене -- в мені,

коли у грудях -- сто відраз

і кожна з них -- до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма -- ріс...

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно хорі кажани

об архітрави б'ють [20, Т. 1, кн. 1, с.87].

Тут погляд супротивника веде або до самогубства, себто до остаточного розсіяння, або ж до гіршого - до самозради, себто до переміни власного «я» в іншу, ганебну псевдо-єдність, яка являється найрадикальнішою самозгубою.

У наступній збірці В. Стуса «Веселий цвинтар» поглиблюються мотиви попередньої та з`являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подекуди зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

Сама назва - «Веселий цвинтар» - знаменна: у парадоксальному поєднанні понять ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Та водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою. Кпини з нього, адже абсурдність -- то вже знак нетривкості, минущості. Одне слово, веселий цвинтар…

«Веселий цвинтар» - цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:



Боже -

життя на гріш, а так багато слів,

і всі вони - чужі і незнайомі [20, Т. 1, кн. 1, с.312]

імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій». Поезії об'єднані у «Веселий цвинтар» сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх» як герой його вірша «Еволюція поета» [14, с.14].

Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності - не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною - пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе.

Стусів «веселий цвинтар» -- символ, що ввібрав у себе два комплекси української ментальності -- рабства і свободи. Власне, через категорію страждання Стус виявляє існування двох людських світів на «веселому цвинтарі». Один, в якому людина через біль і страждання реалізує своє прагнення до свободи. Перебуваючи в протистоянні до світу абсурду, ліричний герой переживає різні екзистенційні стани, основним з яких є почуття втрати своєї цілісності аж до повного матеріального зникнення:

стус лірика екзистенційний художній

Ні очей, ні вух

Ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

В своєму тілі [5, с.155].

Увійшовши всередину Великого Горя, ліричний герой не може віднайти полегшення, яке б допомогло «вивільнити душу з-під тягаря індивідуального горя і болю» [4, c.357]. Тому на рівні психічному естетика страждання виявляється у зведенні себе до емоційної межі: біль -- «цятка пекла», голос -- «крик усесвіту» [5, c.155]. Власне, тільки страждання не дають людині зникнути зі світу, вони є самодостатньою характеристикою героя як живої людини і цим самим ставлять її в опозицію до всього «веселого цвинтаря».

Стусів екзистенційний герой розцінює власне життя «як жертву щирості» [5,c. 171]. В ньому він не зміг реалізувати своє «надмірне прагнення неба». А виявивши його, став жертвою маси. Тому проблема смерті фізичної не стоїть в українському екзистенціалізмі як можливий вибір, а лише як відплата мертвих душ за протистояння особистості:

Хіба що так: недозволенний простір

живого духу кличе самосмерть

подобою життя. Це -- на початку.

А далі вже -- й убійництвом [5,c. 173].

У цій збірці В. Стуса теж можна виділити декілька основних проблем, якими збірка наскрізно пронизана. Першою проблемою є проблема боротьби поета за реалізацію «людини в людині». Адже духовний досвід людини мав прислужитися пробудженню народу від масового психозу тоталітаризму, загальному просвітленню й очищенню через страждання, а не навпаки.

Другою екзистенціальною проблемою збірки є те, що люди віднайшли замінники реальному життю у світі і, настільки до них звикли, що втратили смак до нормального існування, перестали жити.

Однією з домінуючих проблем у В. Стуса є проблема людської волі й вибору. Екзистенціальність волі в поезії Стуса полягає в тому, що проблема вибору спричиняє переживання людиною граничної ситуації, в якій відбувається «зняття» відчуження від соціуму. У цій ситуації навіть природа стає носієм образу суб'єктивного характеру, сповнюючись ліричними переживаннями автора, а сюжет твору набуває динамічного характеру «внутрішнього руху» [21, с.43].

Роздуми про філософію поета дають змогу зрозуміти, що, перебуваючи в процесі складної внутрішньої боротьби, В. Стус шукає шляхи подолання самотності, під якою має на увазі протистояння злу, яке породила система. Кожна його думка на зламі людських можливостей. У філософському осмисленні дійсності Стус звертається до подолання міжлюдської відчуженості, завмерлості, однобокості у духовної трансценденції за межі тоталітарного, матеріального світу. «Веселий цвинтар» -- трагічний символ історії України, і постмодерністська структура мислення сучасної людини демонструє, що й сьогодні існує реальна загроза нас, загалом невиправних оптимістів, психологічно налаштувати й силою змусити виконувати «танок своєї подоланості» [12, с.12]. Певною мірою відчувається близькість до головних екзистенціалів, що визначаються у філософії Сковороди: відчай, гріх, любов, самотність. Звичайно, у Сковороди філософія життя більш оптимістична. Різні епохи, соціальна умови, в яких існували два філософи, визначили і різні шляхи подолання проблем екзистенціалізму. Але з усією упевненістю можна констатувати, що межова Стусова філософія із символічним відтінком виводить екзистенціалізм на новий виток світового розвитку.

Соціальні обставини зводять до мінімуму можливості реалізації творчої особистості, все потужніше звучать ноти песимізму, безнадії і розуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю.

Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже -- гибій, отоді вже гибій,

простуючи до смерті навмання [20, Т. 1, кн. 1, с.312].

Ця збірка характеризує В. Стуса не лише як поета, але як і людину. Саме у «Веселому цвинтарі» з`являються лише притаманні Стусові інтонація, голос, який відтепер впізнають всюди, образ, який не розчиниться у сотні інших образах, подібних до нього - формується індивідуальний стиль письменника.

Це своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», кажучи словами Василя Симоненка [15, с.49]. Перед нами своєрідне кредо автора на певному етапі його становлення і водночас - об'єктивний у своїй поетичній суб'єктивності портрет доби.

Проблеми, порушені В.Стусом у «Зимових деревах» та «Веселому цвинтарі» свідчать про процес світостановлення митця, про шляхи пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У збірках простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій він виростає до митця з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власною філософією оцінки людського буття.

3. ЗБІРКА «ПАЛІМПСЕСТИ»: ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ

Вершиною творчого доробку Стуса стала збірка поезій «Палімпсести», назва якої символізує безсмертність подвигу творця, незнищенність мистецького слова (палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стертий первісний текст не зникав, а прочитувався за новим текстом). Так стирали українську історичну пам'ять українського народу його напасники, але вона знову й знову відроджувалась. Його дух до волі й державності був непереможним. Збірка творилася в умовах ув'язнення, адже рукописи забиралися, навіть спалювалися. Часто поезії потрібно було відновлювати з пам'яті. «Починати завжди все з початку - то Сізіфова праця, яку я маю доконувати», - писав Василь Стус [17, с.313].

Життєвий та творчий шлях В. Стуса періоду «Палімпсестів» -- вагоме свідчення екзистенційного доростання до усвідомлення власної життєвої позиції в умовах тоталітарної дійсності. Він позначився інтенсивним будуванням себе, утвердженням своєї ролі в умовах табірного буття. «Палімпсести» свідчать про широке впровадження суттєво нових тем, висвітлених ним в образах - символах свічки, долі, снів, спогадів, які в творчій палітрі «Палімпсестів» містять глибоке філософське навантаження. У «Палімпсестах» через образи-символи виражень сутність моральних цінностей В.Стуса, його гуманістичних ідеалів, естетичних переконань, які проявлялися в людяності, вірі, любові, жертовності, злагоді та внутрішній гармонії. «Палімпсести» - це насамперед видатний людський документ а вже потім художній твір; у ньому збережено самотні розмови душі з собою, самозвіт і самосповідь, які засадничо не можуть бути завершеними.

У цій збірці яскраво відображена духовно-інтелектуальна зруйнованість соціуму переростає в адресований соціуму докір, в осуд байдужої погодженості з обставинами, негідність якої особливо виразна у світлі вселюдського жадання правди і справедливості:

Тороси горя нас і труть, і мнуть,

тороси болю кличуть нас до бою,

а ми пливем, як туші, за собою

і тільки дух нам забиває лють.

О в'язню вічності, гати себе об мур,

гати об мур, аби зажить свободи,

конає світ, уярмлені народи

гойдають небо, ніби абажур,

і в чорноті космічній, над зірками

росте їх крик -- жалкими шпичаками [20, Т. 3, кн. 2, с. 216].

В житті, як відомо, Стус не йшов на компроміси, не допускав будь-яких згладжень і в поезії. Його вірші, сповнені самих себе, сприяли самоутвердженню, самовдосконаленню. Тож до слова ставився, як до чогось, що давало опору й підтримку. Ще в ранніх віршах спромігся визначити ціну слова, взяти його за порадника й виразника своїх прагнень. Стусове слово набирає живого звучання, стає помічником, тому й не дивно, що поет веде мову зі словом, як з самим собою:

Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль мене, високий крик.

Чи не дарма навчився чоловік

Благословенної людської мови [20, Т. З, кн. 2, с. 172].

У «Палімпсестах» з роками і досвідом «високий крик» перетворюється у крик болю, гніву й надій. Слово стає носієм поетових сподівань і борінь. Слушно з цього приводу зауважує Т. Гундорова, вважаючи, що Стусове слово «загрузло в життя, хоч і грається у смерть» [23, с.12]. У ньому поет самовідроджується, самовоскресає, ним тілесну жертву протиставляє духовним висотам, що свідчить якраз про історизм його мислення.

Вірші «Палімпсестів» стають поетовою опорою й підтримкою під час «тривання на межі». Постійне намагання зрушити його з межі, знищити першотекст Стусових ідеалів, супроводжуються в нього наполегливим борінням за себе, тоді він відстоює духовні цінності, свою цілісність і внутрішню сутність. Тюрми й табори стають свідченням його самоутвердження, незламності духовної позиції. Як зазначає В. Івашко, «Палімпсести» -- «удар, що нищить декорації звичного світу, всі оті норми, традиції, звичаї, за якими відкриваються обшири нової реальності» [7, с.43].

У поезії Стуса весь час нашаровуються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, «стирають» один одного. Але ж ні, той попередній стан душі прочитується, як стертий текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну глибину, багатовимірність тексту. З одного боку -- нагнітання, злет, яріння, інтенсивне «вичерпання» тези, настрою, чуття, з другого -- врівноваженість, мудра згармонізованість. З одного боку, болісні мотиви «самопочезання», «супервідчай», щемкий зойк: «Як хочеться -- вмерти!», з другого -- постійний самозаклик «всепроривайся». З одного боку, мовби залізний, свідомо виховує в собі відпорність. З другого -- крізь усе пробивається нестерта ніжність, надтонкість у почуванні, добра людяна зворушеність, а то й сльоза -- у зверненні до матері, до рідних, до України.

Поезія у Стуса сприймається як фатум. Вона протидіє фізичному тиску, та й сам тиск у таких випадках поза свідомістю Стуса. Отож і до смерті у нього ставлення благоговійне, вона -- як розплата за життєві труди. Це аж ніяк не небуття, це щабель до переходу в інший світ, заслуга за прижиттєві випробовування. За свідченням М. Павлишина, «смерть -- це вихід зі світу», який поневажає свого суб'єкта [23, с.40].

Смерть -- то повище зір, життя -- понижче пекла.

Свій простір пристрасті шаленством розгородь.

Вертай -- з тамтих світів, журбо моя утекла,

а серце -- колобродь, а серце -- колобродь [19, с.102].

На думку поета, якщо стоїть вибір між смертю і втратою себе,як особистості, то кращим вирішенням життєвих проблем у такому випадку є смерть:

Як хочеться -- вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати

останню зірницю

обвітрену врано.

Останнє спинання

осклілої днини --діждати -- і вмерти! [20, Т. З, кн. 1, с. 71].

Цікаво спостерігати, як об'єктивний фізичний простір навіть пейзажних етюдів та ескізів В. Стуса міниться, зазнає метаморфоз, «вигинається» залежно від духовно-емоційних здвигів поета:



Цей білий грім снігів грудневих,

грудного болю білий грім,

безокрай марень полудневих,

спогадувань рожевий дим:

в дуеті з лижвою -- узлісся.

Святошин. Тиша. Свято. Днесь

ти перемерз, скипівся весь

і -- окрай себе простелився [19, с. 247].

Наведена мініатюра має два чуттєво-зображальних плани. Перший -- сліпучої протяжності, спокійного урочистого тривання, що його можна назвати щастям екзистентної повні, органічного і земного злиття зі світом. Другий -- це план не менш сліпучого сплеску, колаптичної згорнутості простору і часу в біль, спогад, які належать до рефлексії моменту і не мають, не можуть мати продовження через власну надпотужність: умовно кажучи, життєва маса трансформується в енергію і вже як така має тільки ступеневий (вертикальний) вимір.

«Палімпсести» нагадують історію життя людини, яка втратила усе людяне, яка прагне віднайти себе, віднайти своє призначення в світі. В цій збірці звучить питання: «Як зберегти в собі людину в нелюдяному світі?». І саме в ній Стус пропонує стати на шлях постійного самовдосконалення, намагатися вписатись у визвольні традиції рідної культури. Адже, незважаючи на переслідування, судові процеси та заслання, Василь Стус пройшов свою «дорогу болю», став вище за трагічні обставини і смерть.

Книга Стуса порушує важливі філософські, естетичні й духовні проблеми буття людини в сучасному світі, відбиває складну гаму почуттів ліричного героя, сумнівів, утверджень і заперечень духу. Поет торкається проблеми життя і смерті, вибору й боротьби за власну незалежність людини, її моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Митець замислюється над питанням творчості, мистецької свободи, гуманізму й дегуманізації в сучасному світі.

Таким чином, збірка «Палімпсести» за мистецькою силою і вагомістю у національному духовному бутті нашого народу є однією з кращих книг ХХ століття. Поезії збірки переконують читача в тому, що людина, прийшовши в цей світ, має утвердитись у ньому як особистість, якій не байдужі проблеми навколишнього світу, для якої моральні цінності, а саме: чесність, щирість, відповідальність, несхитність - є найважливішими критеріями у житті.



ВИСНОВКИ

В процесі дослідження ми вияснили, що критики XX - XXI ст. оцінюють творчий спадок В. Стуса неоднозначно. Одні стверджують, що тематика та проблематика його творів є неактуальною в наш час, а інші стають на захист творчості В. Стуса. Дивним є той факт, що найчастіше на захист творчості поета стають зарубіжні літературні діячі та критики. Адже вони бачать В. Стуса як високого репрезентанта нашої культури і не розуміють чому в Україні не цінують того, хто проти течії, за найжорстокіших обставин проніс у річищі української традиції ідеали гуманізму та патріотизму.

Найбільше ці ідеї проявляються у збірках В. Стуса «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар», які наскрізь пронизані екзистенційними мотивами. Саме проблеми, порушені поетом у цих збірках, свідчать про моральну та духовну еволюцію поета. Саме у цих творах перед нами постає митець з усталеними поглядами на світ, із власною філософією оцінки людського життя. Але якщо у цих збірках світогляд В. Стуса лише формується, то у наступній його збірці «Палімпсести» він є уже повністю сформованим.

«Палімпсести» нагадують історію життя людини, яка втратила усе людяне, яка прагне віднайти себе, віднайти своє призначення в світі. Поет торкається проблеми життя і смерті, вибору й боротьби за власну незалежність людини, її моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Можливо тому й ця збірка за мистецькою силою та значенням в українській культурі є однією з найкращих книг XX ст.

Поетичні ідеї й мотиви Стуса глибоко пронизані екзистенціально-символічним змістом, що, швидше за все, зумовлено екзистенціальним сприйняттям самого автора. У багатьох аспектах ліричний герой В. Стуса за допомогою «само-собою-сповнення» репрезентує духовний світ свого творця, і тому можна твердити, що екзистенціальний світогляд детермінував філософсько-поетичну творчість поета. Це дає змогу говорити про повноцінний метафізичний потенціал творів Стуса, самодостатності його як оригінального філософа.

На нашу думку, метафізичний рівень інтерпретації творів В. Стуса дасть можливість найповніше осмислити їх на більш глибокому теоретичному рівні, відобразивши неповторну етичну й естетичну своєрідність мислення та світосприйняття видатного українського поета.



СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко Г. Навчання - творчість / Г. Бойко // Укр. мова і л-ра в загальноосвітній шк. - 2000. - № 3. - 52 с.

2. Бондаренко А. Т. Лексична парадигма «Страждання» в поетиці В.Стуса / А. Т. Бондаренко // Мовознавство. - 1995. - № 2/3. - 54 с.

3. Гончаренко С. Укр. педагогічний словник / С. Гончаренко - К.: Либідь, 1997. - 237 с.

4. Дзюба І. Вступне слово / І. Дзюба // Стус В. Під тягарем хреста: Поезії. - Лювів: Каменяр, 1991. - 159 с.

5. Дорога болю: Поезії. - К.: Рад. Письменник, 1990. - 222 с.

6. Єрмоленко С. Вивчення життя і творчості В. Стуса в 11 класі (модульно-рейтингова система оцінювання знань): [Досвід] / С. Єрмоленко // Укр. мова і л-ра в шк. - 2001. - № 3. - 24 с.

7. Івашко В. Міф про В. Стуса як дзеркало шістдесятників / В. Івашко // Світо - вид. - 1994. - № 3. - 120 с.

8. Коваль Я. Смертю смерть подолав: До виходу першого тому творів В. Стуса / Я. Коваль // Мол. Галичина. - 1994. - 14 лип. - 22 с.

9. Кобець В. Василь Стус - Болючий нерв сучасності / В. Кобець // Вінниц. газ. - 2002. - 3 верес. - 15 с.

10. Кордун В. На останньому подиху / В. Кордун // Уряд, кур`єр. - 2001. - № 151-152. - 14 с.

11. Коцюбинська Михайлина. «Феномен Стуса» / Михайлина Коцюбинська. - Київ, «Дух і Літера», 2003. - Книга 2. - 185 с.

12. Остання збірка В. Стуса «Птах душі:[Бесіда з М. Коцюбинською про роботу над повним виданням творів В. Стуса] / Розмову вела Л. Триленко // Україна. - 1995. - № 17/18. - 12 с.

13. Пічкур Дмитро. Біля Стусової криниці / Дмитро Пічкур. - Вінниця, «Континент-ПРИМ», 2002. - 68 с.

14. Пономарів О. Літературно-мистецьке шістдесятництво [в т. ч. про В. Стуса] / О. Пономарів // Освіта. - 2001. - 24 - 31 жовт. - 14 с.

15. Романько В. І. Василь Семенович Стус (1938 - 1985) // В. І. Романько - Донецьк, 1995. - 73 с.

16. Солдатов С. Пам`яті Василя Стуса / С. Солдатов. // Сучасність. - 1986. - № 5. - 125 с.

17. Стус В. в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. - Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1987. - 463 с.

18. Стус В. Зникоме розцвітання / В. Стус. // Твори: В 4 т. - Львів, 1994. - Т. 4. - 473 с.

19. Стус В. Палімпсести: Вірші 1971 - 1979 років / В. Стус. [Б. М.]: Сучасність, 1986. - 469 с.

20. Стус В. Твори: У 6 т., 9 кн. - Львів: Просвіта, 1994 - 1999.

21. Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість / Дмитро Стус. - Київ, «Факт», 2004.

22. Стусівські читання: Коцюбинська М. Василь Стус у конспекті сьогоднішньої культурної ситуації; Євген Сверстюк, Елеонора Соловей, Михайло Наєнко // Слово і час. - 1998. - № 6. - 48 с.

23. Стус як текст - Мельбурн: Відділ славістики університету ім. Монаша, 1992. - № 12. - 93 с.

24. Цілинко Т. Поетика творів В. Стуса / Т. Цілинко // Визвол. Шлях. - 2002. - 102 с.

25. Шерех Ю. Трунок і трутизна: Про «Палімпсести» В. Стуса / Ю. Шерех. - К., 1993. - 264 с.

26. Юнг К. Тавистокские лекции / К. Юнг. - К., 1995. - 107 с.

Размещено на Allbest.ru