Творчість Р. Іваничука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В останні роки все більшого поширення набуває новий підхід до дослідження проблем тексту -- вже не вузькоспеціальний, одноаспектний, а глобальний -- що не лише дає змогу глибше осягнути суть і зміст тексту, а й спонукає до перегляду сформованих положень про будову та характер змісту тексту; відкриває нові перспективи для подальшого розвитку теоретичних та прикладних галузей науки.

Новий підхід дозволяє розглядати текст як з погляду аналізу його складових, так і з погляду синтезу їх на вищому мовному рівні, тобто як явище, що займає самостійне місце в ієрархічно організованій мовній структурі, функції якої пов'язані зі здійсненням мовленнєвої комунікації.

Розгляд тексту з позицій структуралізму дає можливість проаналізувати текст як явище культури (а не тільки як явище мови) цілком формально. Досить повно цей підхід розкрив французький структураліст Ролан Барт [2, 78].

Текст сьогодні визнається комунікативною одиницею вищого ієрархічного рівня, що дозволяє вписати його в загальну схему мовної структури як продукт мовленнєвої діяльності в усій складності граматичних і семантичних відношень (і співвідношень) компонентів мови та мовлення. Саме такий підхід до тексту при його творенні, аналізі чи редагуванні дає змогу фахівцеві (лінгвісту, журналісту, редактору) охопити всі аспекти, всі рівні тексту і, осмисливши, його як цілісне складне утворення, визначити шляхи його оптимізації. Цими питаннями докладно займалися вчені-лінгвісти, починаючи з середини ХХ ст., а історія текстологічних розробок сягає античних часів, представлених у працях Аристотеля. Серед сучасних дослідників композиції тексту варто відзначити розробки М.Слабошпицького, В.Дончика, О.Мельник, А.Шевченко.

Композиція тексту є засіб забезпечення інтеграції змісту, смислу, форми та реконструкції концептуального навантаження сюжетних блоків. Об'єднані темою сюжетні блоки віддзеркалюють позиції, думки авторів та персонажів.

Від засобів мови, від усвідомлення принципів з'єднання, чергування в тексті композиційно-мовних форм (комунікативних регістрів) ми приходимо далі й до осмислення композиції сюжету (послідовність елементів сюжету, рух від зав'язки до розв'язки стає можливим простежити в тексті) і далі наближаємося до рівня стратегії автора, оскільки вибір тої або іншої композиційної організації підпорядкований вираженню авторського задуму, ідеї добутку.

Актуальність даної роботи полягає у відсутності літературно-критичного матеріалу з дослідження останнього творчого вияву Р. Іваничука - роману «Домороси», а також у подальшому аналізуванні творчості класика для виявлення новаторських рис у творчому стилі письменника.

Метою нашої курсової роботи є здійснення аналізу композиції останнього роману видатного класика української літератури Р. Іваничука «Домороси».

Визначена мета вимагає вирішення ряду наступних завдань:

- Коротко схарактеризувати основні принципи шляхів здійснення формально-структурного аналізу;

- Визначити основні вимоги до структурування тексту;

- З'ясувати особливості композиції текстів художнього стилю;

- Надати характеристику творчому стилю автора аналізованого твору Р. Іваничука;

- Визначити композиційні особливості роману «Малороси» з погляду сучасних положень текстологічного аналізу.

Об'єктом курсової роботи є модель структурної побудови художнього тексту, предметом - композиційні особливості художнього твору на прикладі роману Р. Іваничука «Домороси».

Матеріалом курсової роботи стали літературно-критичні статті сучасних літературознавців, наукові розробки з теорії літератури, довідковий матеріал, власне художній твір Р. Iваничука «Домороси». У роботі використані методи наукового дослідження матеріалу, метод структурного аналізу тексту, зроблені спроби комплексного аналізу художнього твору.

Практична цінність курсової роботи полягає у тому, що цей матеріал може допомогти викладачам української мови при вивченні тем структуризації, композиційних особливостей художнього твору у середніх та вищих навчальних закладах, а також зацікавить усіх, хто цікавиться вивчення творчості Р. Іваничука.

Курсова робота складається зі вступу, в якому окреслені основні теоретичні положення наукової розвідки; двох розділів, у першому з яких визначені загальні підходи до текстологічного аналізу, визначені особливості композиції тексту художнього стилю; у другій - практично з'ясовані особливості композиції роману Р. Іваничука «Домороси»; висновку, де подані узагальнення щодо викладених вище положень, та списку використаної літератури.

Загальні підходи до текстологічного аналізу. Основні вимоги до структурування тексту

Аналізуючи текст як явище культури, структурне літературознавство послуговується тими термінами і поняттями, що й лінгвістика (і семіологія). Текст розглядається як структура, як знакова система. Таким чином, ми можемо застосовувати один метод -- структурний -- для двох принципово різних явищ -- мовних і літературних (культурних), поєднуючи у разі потреби аналіз в одне комплексне дослідження. Ми виходимо з того, що кожен текст має структуру, котра властива й іншим текстам [2, 388]. Відповідно, найкращим шляхом організації дослідження є використання прийомів, які базуються на дедукції. Спочатку слід створити узагальнену модель опису і застосувати її на конкретних художніх текстах. Ці тексти можуть повністю чи частково реалізувати цю модель та певною мірою від неї відхилятись. Завдяки такій апробації модель випробовується, удосконалюється і змінюється. Зрозуміло, що повну всеохопну модель художнього тексту створити ніколи не вдасться. Як не вдається створити і всеохоплюючої моделі мови. Ця модель і не повинна бути такою, вона потрібна тільки як інструмент аналізу, щоб можна було представити множину текстів у єдиній системі координат, їхню історичну, географічну і культурну різноманітність. Спроби створення такої моделі зазвичай ґрунтуються на структурних моделях мови.

Простеживши за зміною поглядів щодо методів роботи над текстом, виявимо, що залежно від того, як розв'язувалося питання про складові тексту, залежав і підхід до його розгляду.

При вербальному -- лексикоцентричному -- підході текст аналізувався насамперед як лексичне утворення з настановою, що смисл мовних утворень механічно складається із значень їх окремих одиниць.

Ті дослідники, що стоять на цій позиції, неспроможні розрізнити поняття "смисл" та "значення", а також зрозуміти закономірності переходу одних мовних одиниць в інші[7, 198].

Подальший розвиток мовознавства привів до виникнення молодограматизму, що звернув увагу “на живе, усне мовлення. При такому підході головним об'єктом лінгвістичного аналізу стало речення, яке, на відміну від окремих слів, передає закінчену думку завдяки своїй смисловій, граматичній та інтонаційній оформленості”[17, 99].

З огляду на це, при викладанні мов текст почав розглядатися як низка взаємопов'язаних речень, яка лінійно розгортається. Головним методологічним прийомом став лексико-граматичний аналіз речення, котрий грунтувався на розкритті його внутрішніх залежностей, без врахування, однак, взаємозв'язку речень, що випливало з уявлень про їх "лінійність" (свідомо-порівняльний метод).

Поняття "структура тексту" нині перебуває у центрі уваги текстологів. Адже від результативності дослідження структури тексту залежить розв'язання цілої низки проблем аналізу тексту як засобу комунікації, проблем його розуміння й текстотворення.

Процес формування поняття "структури тексту" ще не завершено. І це при тому, що структура є природною властивістю тексту. Стосовно тексту це означає, що будь-яка теорія, яка прагне адекватно його описати, повинна відобразити його структурність.

Основними ознаками структури, як відомо, є цілісність і зв'язність. Поняття "зв'язності" як основної ознаки структури було розроблено в галузі математичних наук. Ця ознака дає змогу окреслити смислове поле тексту, тому для дослідження тексту є досить прийнятною.

Хоч поняття "цілісності" об'єкта теоретично розроблене природничими науками, проте його також можна продуктивно використати при аналізі тексту, оскільки суттєвою ознакою цього поняття є нова властивість об'єкта (у нашому випадку -- смисловий зміст тексту), яка не виводиться безпосередньо лише із властивостей окремих елементів чи з відносин між ними і не дорівнює сумі їхніх властивостей.

Отже, структура тексту -- це “зв'язний тип організації смислового змісту тексту на рівні його повної цілісності”[11, 56].

При вивченні структури тексту треба враховувати три аспекти: матеріальні складові структури, відношення між ними та цілісність об'єкта.

Глибинна й поверхнева структури. Текст утворюється певною глобальною структурою, що включає в себе глибинну й поверхневу структуру. Ми розглядаємо публіцистичний текст, тому попередні визначення термінів "поверхнева" та "глибинна" структура стосуються насамперед цього виду текстів. Глибинну структуру містить ідейно-тематичний зміст тексту -- текст постає тут як складне сплетіння суспільних відносин навколо певної глибинної проблеми, що є системоутворюючим началом. Глибинна структура тексту, таким чином, утворюється певною сукупністю намірів, що перебувають під домінуючим впливом певної прагматичної настанови.

Поверхнева структура тексту -- це лінгвістична форма вираження глибинної структури тексту. У публіцистиці вона є формально-змістовою.

Поняття "глибинна та поверхнева структури", що вже увійшли в лінгвістику тексту, характеризуються дослідниками по-різному. Так, одні лінгвісти відносять ці структури до речення та словосполучення, інші ж вважають, що поверхнева структура є доступною безпосередньому спостереженню, а глибинна виводиться на основі сукупних даних[12, 242].

Під глибинною структурою розуміється певне семантичне утворення, яке є відправним пунктом при формуванні поверхневих структур. Одній глибинній структурі відповідає лише одна поверхнева структура. Їх утворення є результатом складних, різнонаправлених зв'язків, певного співвідношення ідеального змісту та матеріального носія.

Текст будується з матеріалу мови відповідно до її норм і сам зберігає статус одиниці мови, що завершує його структурну ієрархію. Так, він має плани змісту й вираження, структурні складові, до суми яких не зводиться поняття тексту, бо він виникає як інтегральна єдність.

Оскільки текст є єдиним засобом реалізації соціально значимого акту мовного спілкування (мети комунікації), то він набуває також статусу твору мовлення, що має цілісний і завершений характер.

Аспекти аналізу тексту мають як лінгвістичну, так і методичну значимість:

1. Аналіз і типологія текстів з погляду їхньої належності до певних мовленнєвих жанрів, а також дослідження логіко-смислових, композиційних та структурних особливостей різних типів текстів (художніх, публіцистичних, науково-технічних, розмовно-побутових; розповідей, описів, міркувань; повістей, оповідань, байок; статей, заміток, оглядів, фейлетонів та ін.).

2. Аналіз композиційних особливостей різних видів тексту: заголовка, вступу (пояснення наявності чи відсутності, визначення характеру); основної частини тексту, узагальнення, висновків і т.д.

3. Аналіз структури: членування тексту на субтексти (абзаци, фразові одиниці, ансамблі) і на лексико-тематичні лінії; конфігурації дуги стягнення тексту, що відображає динаміку зміни текстової напруги залежно від зростання та спадання інтенсивності міжфразових зв'язків (траєкторія підйому гілки дуги, положення кульмінаційної точки, траєкторія спадної гілки).

4. Аналіз особливостей текстосприйняття, особливостей розгортання текстового стереотипу залежно від характеру даного тексту; рівнів розуміння тексту; критичних точок текстосприйняття.

Текст -- це “структурована єдність, що виражає певну систему відношень комплексного явища дійсності”[12, 178]. В основі побудови тексту лежить інтеграція смислів мовних одиниць, що організовуються за певними схемами.

Комунікативна стратегія полягає у такому розгортанні тези (основної думки), за допомогою якого не лише можна якнайкраще розкрити зміст, а й вплинути на ситуацію.

З цим пов'язані вибір загального композиційного типу, прийомів подачі фактів та їх висвітлення, загальної тональності викладу. Комунікативна стратегія зумовлюється цільовою настановою й відображається у плані або в тезах підготовленого мовленнєвого твору.

План тексту, незалежно від того, чи передбачає він підготовку його написання, чи конденсує зміст прочитаного (почутого), насамперед передає смисл тексту, його логічну основу.

Ще в середині 50-х років нашого століття, підсумовуючи результати психологічних експериментів, академік А. А. Смирнов писав: "...основною характерною особливістю групування матеріалу, яка спостерігалась у наших піддослідних, було смислове групування тексту. Матеріал розбивався на частини не за зовнішніми ознаками, а за його смисловим змістом. Основою об'єднання була єдність "мікротеми", яка пов'язувала між собою окремі думки тексту"[15, 159].

Як мовний матеріал, так і окремі компоненти тексту (тобто висловлювання) набувають своєї справжньої значимості, своєї реальної комунікативної цінності лише у складі тексту, в якому їхнє власне віртуальне значення стає текстовим значенням, а характер поєднання всередині речень і між ними визначається загальнотекстовою побудовою.

Основний лінгвопсихологічний принцип комунікативної стратегії -- постійне нарощування напруги. Воно може бути екстенсивним й інтенсивним.

Екстенсивне підвищення напруги полягає в групуванні фактів і положень: ефективні факти йдуть за менш ефективними, сильні докази розміщуються після слабких і т.д. Інтенсивне підвищення напруги пов'язане з такою побудовою мовлення, коли кульмінація відчувається, наближена до кінця. У такому разі мовлення організовується динамічним співвідношенням зав'язки, кульмінації та розв'язанням конфлікту (розв'язки). Цим, на наш погляд, і визначається композиційно-стилістична єдність мовлення, завершеність викладу.

Реалізуючи свій комунікативний намір, автор створює цілісний текст як смислову єдність, яка має єдину структуру, визначену комунікативним задумом. Отже, на нашу думку, для реципієнта важливо адекватно задуму автора осмислити цю структуру, елементи якої перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Ця нерівнозначність проявляється як у більших композиційних частинах тексту, так і в надфразових єдностях, і в окремих висловлюваннях. Вершиною цієї ієрархії є домінуючий комунікативний задум автора, реалізації якого підпорядковується зміст усього тексту.

Текст сьогодні визнається комунікативною одиницею вищого ієрархічного рівня, що дозволяє вписати його в загальну схему мовної структури як продукт мовленнєвої діяльності в усій складності граматичних і семантичних відношень (і співвідношень) компонентів мови та мовлення. Саме такий підхід до тексту при його творенні, аналізі чи редагуванні дає змогу фахівцеві (лінгвісту, журналісту, редактору) охопити всі аспекти, всі рівні тексту і, осмисливши, його як цілісне складне утворення, визначити шляхи його оптимізації.

Особливості композиції текстів художнього стилю

Композицією (лат. compositio -- складання, поєднання) називається “форма побудови художнього твору, яка знаходить свій вияв у смислозначущому співвідношенні окремо взятих його частин”[12, 89]. Незважаючи на те, що питання, які стосуються побудови художнього твору, з давніх-давен були предметом уваги теоретиків мистецтва, поняття композиції і по сьогоднішній день залишається одним з найменш досліджених у системі знань, пов'язаних з розумінням при роди й закономірностей мистецьких явищ. Вже Аристотель у своїй славнозвісній «Поетиці» звернув увагу на важливість композиції як засобу впорядкованої побудови художнього цілого. Композицію Платон та Аристотель уявляли насамперед як “гармонію співвідношення між цілим і його час тинами”[1, 176]. Гармонія, як коментує ці уявлення один із сучасних дослідників, «немовби охоплювала і стягувала ціле своїми скрепами шляхом ритмічного, симетричного і т. д. поділу його на фрагменти, що відсилали один до другого, другий -- до третього й у зворотньому порядку» [11, 187].

Визначаючи композицію як гармонійне розміщення матеріалу, рівновагу всіх частин, що складають художнє ціле твору, класики античної естетики виходили також із розуміння її як мистецтва відбору й поєднання окремих епізодів твору, логічного обгрунтування їхньої смислової єдності, при усуненні немотивованих цілим подробиць, власне, з того, що александрійський філолог III століття до нашої ери Аристарх Самофракійський називав «економічним розміщенням матеріалу»[1, 75].

Українські літературознавці XX століття визначають композицію твору як його «вибудову, розподіл окремих частин, їх порядок, їхній взаємозв'язок, злагодженість між собою, або розміщення їх протилежно одна до одної; гармонійну будову всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору, тощо» [16, 25]; як «структуру, зумовлену змістом, побудову літературного твору, розміщення і співвідношення всіх його складових частин, порядок розгортання подій і розстановку персонажів» [19, 117].

В системі літературно-художнього твору, яка складається із сукупності засобів художнього оформлення певного ідейного змісту, композиція співвідноситься з одним із рівнів форми твору. Проте серед інших рівнів, що оформлюють і виражають зміст твору, а саме -- відносно рівня предметної зображувальності й рівня словесної зображувальності, композиція посідає особливе місце. На відміну від останніх, вона не виступає як засіб безпосереднього зображення, тобто як та конкретна форма, словесна чи предметна, в якій постає перед читачем уявлення про зображуване.

Роль композиції в системі зображувальних форм художнього твору, як зауважує В. Халізєв, полягає в тому, що «композиційні прийоми та засоби доповнюють і поглиблюють зміст зображуваного письменником. У сукупності ж вони додають творові завершеності й цілісності. Композиція немовби довершує літературно-художню форму» [17, 157].

Композиція -- побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).

Необхідно насамперед розмежовувати зовнішню композицію (архітектоніку) і внутрішню композицію. Якщо внутрішня (змістовна) композиція визначається насамперед системою образів-характерів, особливостями конфлікту і своєрідністю сюжету, то зовнішня композиція - це членування тексту, що характеризується безперервністю, на дискретні одиниці. Межі кожної композиційної одиниці, що виділяється в тексті, чітко вказано, визначені автором (глави, розділу, розділи, частини, епілоги, явища в драмі та ін.), це організовує сприйняття читача. Архітектоніка тексту "служить способом "порціонування" сенсу. «З допомогою композиційних одиниць автор вказує читачеві на об'єднання, або, навпаки, розчленовування елементів тексту, а значить, його змісту»[20, 134].

Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття. Цю генеральну функцію композиції здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-фабульному і мовленнєво-мовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб'єктів -- персонажів, дійових осіб, ліричних героїв, оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною.

Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону цих подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в обставинах (пейзажі, інтер'єрі), а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами (архетипами, потягами, уявленнями, думками, переконаннями, ідеалами), і все це разом передається мовленням суб'єктів художнього твору засобами мови, якою творить письменник. Глибинна сутність тих суб'єктів і результатів їх діяльності в духовній і матеріально-подієвих сферах (заразом і смислу художнього твору) виражається сукупністю, поєднанням, компонуванням мовних висловлювань та способів їх подачі у тексті твору (одне думалося, друге в конкретній ситуації мовилося, третє написалося, а четверте читачем сприйнялося). Тому аналіз композиції літературно-художнього твору опосередковується інтерпретацією його тексту, є шляхом до інтерпретації смислу цілісного твору, осягнення задуму письменника.

У цьому процесі всі компоненти твору виявляють свої численні функції:

· характеротвірну (якщо беруться стосовно характеру постаті),

· сюжетну (якщо розглядаються крізь призму розвитку сюжету),

· ритмотвірну,

· стилетвірну,

· композиційну

· ідейно-художню чи художньо-естетичну.

Композиція завершеного художнього твору -- наслідок творчого компонування як основного механізму створення художнього світу, який певним чином корелює з дійсним світом (по-своєму в натуралізмі, реалізмі, романтизмі, символізмі тощо). Композиція кожного твору індивідуальна, її типові особливості треба подавати з урахуванням своєрідності літературних напрямів, стильових течій, жанрових пластів. Теоретично в загальних рисах окреслюються певні спільні підходи до розуміння функцій композиції у творах літератури. На тематичному рівні композиція з хаосу, плину подієвого матеріалу вибирає, розташовує окремі епізоди, відводить їм певне місце, чергує реальне з уявним, фантастичним. Просторово-часова послідовність завдяки компонуванню набирає принципового значення, будується або тільки згідно з причинно-наслідковими залежностями, або враховує авторське бачення (чи його сваволю).

Відтак постає питання про персонажів, їх кількість, порядок і способи введення у твір, роль в описаних подіях, групування у конфліктах, взаємини між персонажами, їхню типовість (винятковість), ставлення до прототипів. Все це становить вагомий пласт у композиції епічних і драматичних творів. З погляду композиції цілісного художнього твору важливим є те, як і чому автор добирає саме такі типи, а не інші, у якому співвідношенні вони перебувають, як вступають у конфлікт (драма) чи живуть у гармонійній злагоді (ідилія) тощо. Для розуміння своєрідності композиції твору важливо зауважити композиційну домінанту, яку складає або центральна постать, або головний конфлікт, або місце дії, до яких прямо чи опосередковано мають певне відношення всі інші компоненти композиції.

У мережі цих відношень виявляється композиційно-інтегральна роль наскрізних повторів, зіставлень, протиставлень, через які реалізується динаміка художнього образу цілісного твору і образів-персонажів: кожен з образів виникає поступово в процесі читання тексту і перебудовується під впливом сприйняття наступних компонентів композиції твору

Вже сама міра гармонійності й чіткості композиційної форми художнього твору може слугувати джерелом емоційного впливу на читача, оскільки чітка симетрія форм справляє позитивне емоційне враження й породжує в біль шості людей відчуття краси. Функція композиції, проте, не вичерпується створенням бездоганної та довершеної гармонії між цілим і його частинами. Основне художнє призначення композиції полягає в тому, щоб підпорядкувати спів віднесеність, взаємозв'язок усіх складових елементів зобра ження у творі меті послідовного, якомога повнішого і глибшого розкриття його змісту, створення в читача відпо відного авторському задумові емоційного враження. Ком позиція -- це свого роду той смисловий дороговказ, та органі заційна та спрямовуюча творчий потенціал наших уявлень та емоцій сила, яка, за умови належної до неї уваги, дає змогу краще і повніше орієнтуватися в змістовій глибині твору.

Композиційна організація того чи іншого художнього твору може вбирати в себе і «розміщення персонажів (їх „систему"), й зіставлення сюжетних епізодів, і порядок повідомлення про хід подій, і зміну прийомів оповіді, і взаємоспіввіднесеність деталей зображуваного, і співвідношення глав, абзаців, строф і окремих словесних зворотів» [17, 157]. Індивідуальні особливості композиційної побудови конкретних художніх творів великою мірою залежать від їхньої родової та жанрової належності, а у віршових текстах ще й від типу строфічної організації, за умови її наявності у творі. В кінцевому підсумку специфіку композиційної організації художнього твору визначає форма художньої реалізації покладеного в його основу конфлікту, оскільки, як справедливо вказує М. Храпченко, «структурну основу творів становить конфлікт в його певному художньому вира зі» [20, 121].

Отже, структурну основу композиційної організації художнього твору, її рушійну силу також становить конфлікт, на зображенні якого, власне, і будується, «тримається» твір як цілісна смислова побудова. У свою чергу, як слушно зауважує Л. Тимофеєв, сам цей конфлікт, відображений у творі, «може виражатися в діях, у поведінці людини, в її вчинках, у подіях, які з нею відбуваються, але в багатьох випадках відображення конфлікту не потребує звернення до системи подій, духовний світ людини може бути і суперечливим, і складним, але не виявляти себе при цьому в тій чи іншій подієвій формі. Відповідно в композиції художнього твору маємо дві основні форми: подієву -- сюжет і неподієву, несюжетну, як це насамперед можна побачити на прикладі лірики. Композиція, таким чином, може бути організованою і сюжетно, й несюжетно» [13, 767].

Відповідно до прийнятої тут термінологічної системи точніше буде визначити ці два типи композиційної побудови твору як подієвий та описовий.

1) Подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епічних і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифікаціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опосередкованою) в ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача (його естетичні очікування та сподівання), то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій -- часово-просторовій і причинно-наслідковій -- формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно завершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів.

Подієвий тип композиційної організації в конкретних художніх творах може набирати найрізноманітніших форм, індивідуалізована суть яких, у кінцевому підсумку, умовно може бути зведена до трьох форм: хронологічної, ретроспективної та вільної або ж монтажної. Суть хронологічної форми подієвої композиції твору, за визначенням В. Лесика, “полягає в тому, що події... йдуть одна за одною в хронологічному порядку -- так, як вони відбувалися в житті. Між окремими діями або картинами можуть бути часові від стані, але немає порушення природної послідовності в часі: те, що раніше відбувалося в житті, й у творі подається раніше, а не після наступних подій. Отже, тут немає довільного переміщення подій, немає порушення прямого руху часу” [17, 61]. В даній композиційній формі події немов би розгортаються по прямій лінії, в якій кожен подальший епізод, відрізок дії зумовлений чітким причинно-наслідковим зв'язком з попередніми сюжетними сценами. Суть ретроспективної форми подієвої композиції полягає в тому, що письменник, компонуючи події, зв'язуючи в певному смисловому сполученні сюжетні епізоди, відступає від їхньої хронологічної послідовності, подає їх перед читачем не в тому порядку, в якому вони відбувалися в житті. Про події, які, скажімо, передували якомусь вчинку зображуваного героя й мотивували його, письменник може нам розповісти після того, як буде здійснений цей самий вчинок.

2) Описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переваж ній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв'язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики. Як пише В. Лесик, «основу побудови ліричного твору становить не система чи розвиток подій.., а організація ліричних компонентів -- емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від одного враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого» [47, 35]. Даний композиційний тип виявляє себе у формі розповіді, що набирає вигляд опису думок, вражень, почуттів, окремих картин, навіяних роздумами та переживаннями особи, від якої ведеться розповідь.

Композиція - це базове літературні поняття в тому випадку, якщо воно використовується для позначення побудови тексту або його елементів системи взаємозалежних одиниць, може бути ефективним на двох етапах філологічного аналізу: по-перше, на етапі знайомства з текстом, коли необхідно чітко уявити собі його архітектоніку як вираження авторських інтенцій ("Автора ми знаходимо поза твори як живе своєї біографічної життям людини, але ми зустрічаємося з ним як творцем і в самому творі... Ми зустрічаємо його (тобто його активність) насамперед у композиції твори: він розчленовує твір на частини"); по-друге, на завершальному етапі аналізу: змістовність композиційної форми визначається на основі розгляду внутрішньотекстових зв'язків різних елементів твору, його суб'єктної і просторово-тимчасової організації, на основі виявлення провідних прийомів побудови тексту (повторів, лейтмотив, контрасту, паралелізму аж до дзеркального відображення ситуацій, еліпсиса, монтажу та ін.)

Суттєвою якістю композиції є доступність. У художньому творі не повинно бути зайвих картин, сцен, епізодів. Л. Толстой порівнював художній твір з живим організмом. "У справжньому художньому творі -- вірші, драмі, картині, пісні, симфонії -- не можна вийняти один вірш, один такт із свого місця і поставити на інше, не порушивши значення цього твору, так само, як не можна не порушити життя органічної істоти, якщо вийняти один орган із свого місця і вставити в інше"[4, 67]. На думку К. Фeдіна, композиція -- це "логіка розвитку теми"[20, 198]. Читаючи художній твір, ми повинні відчувати, де, в який час живе герой, де центр подій, які з них головні, а які менш важливі.

Композиція роману р. Іваничука «Домороси». Особливості творчого стилю Р. Іваничука

Роман Іваничук - визначна постать сучасного українського літературного олімпу, Людина-Історія., майстер історичного роману.

Літературне слово для письменника є необхідною потребою і життєвим кредо. Ним він живе, йому служить, щиро і довірливо розкриває у творах свою душу читачам. Таку долю обрав для себе Роман Іваничук.

Як літератор Роман Іваничук виховувався на традиціях новелістики В. Стефаника. Як прозаїк Іваничук абсолютно індивідуальний і неповторний. Такого відданого історичній тематиці митця в українській літературі не було, який би так професійно, глибоко, зі смаком і умінням осучаснював історію.

Впродовж майже півстоліття творчої діяльності письменника вийшло близько шістдесяти книг, шістнадцять історичних романів, читаючи які можна мандрувати часом і простором, відкриваючи для себе незвідані сторінки української історії.

Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній історії їхні однодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті -- встановити справедливість, «вирівняти» історію. Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному історичному романові, проймає концепцію часу в творах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні передумови.

Людина в романах Іваничука духовно поріднена із символічно акцентованими простором і часом. Вона пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через сюжет випробування цієї мети людина й розкривається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними романами випробування, де важливим жанрово-композиційним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до неї.

Найприкметнішою рисою автора визнається вміння заглибитись у духовну атмосферу епохи, знаходитися в цій атмосфері неперехідні вартості, здатні сходити й колоситися через століття. Духовність тут широкого плану, вона має своїм джерелом і драматизм пісні та думи, і вченість східних філософів, і фольклорну та переосмислену релігійну символіку міського простолюддя, і поглиблене соціальне й історично-філософське дослідження ідейних основ народних рухів, і прискіпливе занурення у витоки народження нових ідей та формування нових носіїв.

Р. Іваничук є автором збірок новел «Прут несе кригу» (1958), «Не рубайте ясенів», «Під склепінням храму» (обидві--1961), «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975), трилогії «Край битого шляху» (1964), повістей «Місто» (1977) і «Сьоме небо» (1985). Наприкінці 60-х pp. письменник звернувся до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання: роман «Мальви» (1968), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Вода з каменю» (1982), «Четвертий вимір» (1984), «Шрами на скалі» (1987).

За роман «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка; у 1985р. за романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» -- Державну премію УРСР ім. Т. Т. Шевченка. У 90-х pp. письменник збагатив українську літературу новими творами: «Бо війна -- війною...» (1991), «Орда» (1992), «Ренегат» та «Євангеліє від Томи», написав автобіографічний твір «Благослови, душе моя, Господа...» (1993), в якому розповів про своє життя.

У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував 1968р. «Мальвами».

Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст. -- напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. А Україна протистоїть двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей.

Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у XV ст., в галицькі й волинські землі, над якими нависла загроза полонізації.

У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показано зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI -- початку XVIII ст.

В романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів національної пам'яті -- «Руську трійцю» -- Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.

«Четвертий вимір» (1984) -- це філософське осмислення категорії пам'яті (четвертого виміру дійсності) через долю Шевченкового однодумця і друга М. Гулака, одного з кириломефодіївців, що після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці був засланий до «теплого Сибіру» -- на Кавказ, де серед грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й заслужив добру пам'ять своєю подвижницькою роботою для розвою їхніх культур.

Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність. Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і на очах читача творить розповідь про геніального поета.

Концептуальний центр роману «Журавлиний крик» (1988) -- тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Калнишевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковорода) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, -- каже в романі Сковорода. -- А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, -- він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада присутня в кожному історичному творі письменника, але незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово - першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, соціального й морального.

У цілому історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої слід шукати в національному фольклорі, з правдивістю та історичною достовірністю.

Композиційні особливості роману «Домороси»

У 2011 році патріарх української історичної романістики Р. Іваничук презентував двадцяту, ювілейну, художню книжку «Хресна проща».

«Це мій двадцятий роман, називаю його своїм останнім історичним романом, - каже Роман Іваничук. - Ви собі уявити не можете, як це нелегко - написати історичний роман. Це ж не тільки написати оці сторінки рукою, треба і переписати п'ять-шість разів, треба ще знайти матеріал, вжитися в нього, запам'ятати його, щоб він став твоїм. Щоразу, як дописував роман, так змучувався і казав: «Це все!». Але минало кілька днів, місяць найдовше, і говорив: «Усе, мушу ще один роман написати, і вже він буде останнім». Так написав двадцять. Кажу, що цей вже останній, а сам пишу новий роман»[7, 66].

«Хресна проща» - історичний роман, у якому міцними нитками пов'язано і переплетено життя України і українців як за часів Данила Галицького та співця Митуси, так і на початку XX ст., коли парохом у с. Страдчі на Яворівщині був отець Миколай Конрад, український греко-католицький святий, який там же, у Страдчі, трагічно загинув, так і в час хрущовської відлиги, коли існували «Домороси» - гурток молодих студентів-філологів, одним із яких і був Роман Іваничук. «Не можна покладатися на мій твір як на науковий трактат, - каже Роман Іваничук. - У ньому багато домислу. Але мої домисли близькі до правди»[12, 43].

Останній роман письменника побачив світ у 2010 році під назвою «Хресна площа» і містить у собі три розділи, перший серед яких роман «Домороси», спроби аналізу якого і будуть зроблені далі.

Роман складається з трьох частин: «Домороси (Іспит сумління)», «Страдчівський патерик (Символ віри)», «Золоті ворота (Кант благальний)».

Звісно, роман актуальний, хоч і написаний про досить далекі для сучасників часи - хрущовську відлигу, а потім тематично пов'язується із часами Данила Галицького, бо проблеми, порушені у підтексті роману, нікуди не поділись і сьогодні, залишаючись у центрі уваги письменників наших часів: збереження істориної пам'яті, моральності суспільства взагалі, а радянського зокрема, бажання влади, патріотизм, цінність літератури, що є справжнім мистецтвом.

Як другу назву до свого роману «Домороси» Іваничук подає «Іспит сумління», наголошуючи на моральному аспекті роману, а також робить уточнення щодо жанру твору, називаючи його «Студентський роман», бо автор поринає у спогади власної студентської молодості, коли відбувалося його становлення як письменника. Власне за жанровими ознаками твір більше тяжіє до повісті, адже має невеликий обсяг, обмежену кількість героїв, і хоч охоплює досить великий часовий простір, сюжет має нерозгалужений. Але сам автор у тих же «Доморосах» визначає жанр саме як роман, тож визначати інакше ми не маємо права.

Ще одна визначна риса жанрової особливості твору - його автобіографічність. Усі описані події є достовірними і , скоріш за все, навіть не прикрашені автором у процесі художньої обробки матеріалу роману. Можна сказати, що «Домороси» - документальний роман. Це своєрідна історія часів хрущовської відлиги очима Іваничука, бо на сторінках епізодично діють і згадуються люди, що вже на той час стали живими легендами - Д. Павличко, В. Симоненко, І. Дзюба. Цікавим є те, що Іваничук, згадуючи власну молодість, не змінює майже нічого із географічних, топонімічних чи власних назв, крім власного імені, але й воно співзвучно з іменем автора, який стає прототипом Ігоря Романюка - головного героя твору. Щодо справжності імен товаришів автора (а саме він сприймається головним персонажем) не маємо ніяких підтверджень, але ця деталь не має впливого значення ні на аналіз твору, ні на його цінність для читача. Роман є, якщо можна так сказати, літописом конкретного періоду, надзвичайно важливого для автора, життя.

Назва «Домороси» сприймається як авторський неологізм, і недосвідчений читач буде намагатися дослідити етимологію цього, на перший погляд, складного слова як «ті, що зростали вдома» чи щось подібне. Але просте поянення наступає вже на початку твору і з'ясовується у самому контексті, бо «Домороси» - група студентів-філологів - це абревіатура, що складється з перших складів прізвищ її учасників - Доленко, Молодин, Романюк, Синютка. Так вийшло, що назва не є навіть формою множини, хоча потім, звісно, коли угрупування набуло відомості у студентських колах, власна назва перейшла у загальну.

У романі простежується шлях становлення головного героя як письменника, тож не дивно, що перший свій твір він вирішує написати саме в руслі змалювання історичного минулого - часів татарського лихоліття в Галичині. І коли товариші запитують його про назву, він пропонує серед можливих «Хресна Площа», «Страдчівський патерик», а в романі отримає назву «Антифон воскресний», схвально сприйнятий критикою, читачами, але ми розуміємо, що то насправді то буде «Мальви», який було сприйнято так само, як і його літературний прототип.

Ідею створення роману можна визначати по-різному, настільки багато різнопланових проблем у ньому порушено, але однією з головних є з'ясування умов, за яких автор відбувся як історичний романіст, адже він сам через роздуми головного героя визначає мету написання і першого, і подальших творів. «Я напишу про страду Страдча, і хай він лежить у шухляді, коли ця механічна сума племен зчахне за муроми побудованої ними тюрми на 1\6 земної кулі»[10, 81]. «Мусять люди знати про злочини, які чинили в моєму Страдчі монгольські, шляхетські та більшовицькі орди. І хай буде благословенна та мить, коли я відчув печію болю - байдужа людина не здатна відчутичужих страждань»[10, 111].

Взагалі наскрізною ідеєю роману є здобуття Україною державності, незалежності, духовної пам'яті народу, і виражена вона найяскравіше та неприховано в епізоді, коли Ігор Романюк (читай - Іваничук) відправляється на Далекий Схід на службу у лавах Радянської Армії і, долаючи багатотисячні простори Батьківщини, розмірковує, захоплюючись красою й безмежжям Сибіру, що «…усі ці простори призначені для тюрем, каторг, заслань…»[10, 73]. А зустрівши у Владивостоку поселенців-українців і здивувавшись відсутності їхнього бажання повернутись назад, розуміє й розділяє це почуття через фразу бабусі-прибиральниці на вокзалі: «Як там нема України, то най хоч тут буде»[10, 74].

У цих словах увесь безкомпромісний Іваничук, який усе життя бореться з підлістю, насильством, гнобленням у суспільстві.

Аналізуючи роман, неможливо оминути увагою значення одного із центральних образів книги - слова як засобу боротьби. Роман Іваничук зазначив: «Духовна і матеріальна зброя повинні йти в парі, щоб народ виборов свою незалежність. Без однієї чи без іншої - це неможливо». Розставляючи пріоритети між матеріальною та духовною зброєю, письменник процитував уривок зі своєї книги: «Мечі харалужні поламаються у битвах, з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний у камені...»[10, 92].

Всі попередьно висвітлені аспекти роману дозволяють докладно проаналізувати його композиційно-сюжетні особливості, ним підпорядкована у певній мірі структура твору. Спробуємо визначити оригінальність Іваничукового стилю композиції в романі, провести інтерпретацію смислу твору в його цілісності.

Автор визначає як постійне місце дії Львів та містечко Страдчу, що на Яворівщині Львівської області. І цього він дотримується на протязі усього роману, хоча доля заносить героя іноді дуже далеко від рідних місць: на Далекий Схід, у Київ. Але визначаючи форму композиції, відзначаємо її монтажний характер, і це обумовлено від початкового епізоду твору, коли ми у сьогодення бачимо головного героя, не знаючи ще нічого про нього, сидячим у чеканні невідомо чого біля печери. Він поступово занурюється у спогади, і образ центрального персонажа чітко окреслюється досить швидко самим автором у портретній характеристиці другої глави. На тому ж місці, тобто біля печери поблизу Страдча, головний герой - вже літній чоловік, а 30 років тому студент Львівського університету філологічного факультету Ігор Романюк - залишається до кінця оповіді. «І сидячи біля печери, де колись збиралися домороси, поринув Ігор у спогади, все ще вірячи: хтось таки прийде на умовлене місце, пробється через товщу тридцяти літ»[10, 88].

Наскрізна сюжетно-композиційна лінія дуже проста: біля печери головний герой чекає на своїх студентських товаришів, яких не бачив близько 30-ти років, адже такою була їхня остання спільна домовленість про подальшу зустріч, коли обставини склалися таким чином, що доля не могла більше тримати друзів разом. Спогади тридцятирічної давності невпинно пливуть у пам'яті Ігоря Романюка, який цілий день проводить на пам'ятному місці, і таким чином вибудовується нестандартна, але спробувана багатьма письменниками, кільцева форма композиції, коли твір закінчується тим же епізодом, що й починався, але має логічне продовження.

Але при цій особливості Іваничук так будує дугу стягнення тексту, використовуючи метод інтенсивного підвищення напруги та класичну схему композиції художнього тексту (експозиція - зав'язка - кульмінація - розв'язка), що для побудови зовнішньої композиції роману обирає простий спосіб членування тексту на двадцять глав, кожна з яких розкриває конкретний епізод із життя головного героя. Експозицією у творі є перша глава, коли відбувається перша зустріч читача із головним героєм, який поринає у спогади, що становлять зав'язку. Кульмінаційним моментом є, звичайно, епізод виключення студентів-доморосів з університету, а подальша їхня доля - це розв'язка. Тобто схема побудови твору на перший погляд дуже проста. Однак це не так, адже Іваничук - інтелектуал-філософ.

Прикметно, що Іваничук досягає високої майстерності у підтриманні зацікавленості читача подальшим матеріалом роману шляхом нестандартного сюжетно-композиційного рішення: в основну оповіді органічно вплітаються розгорнуті у наступних розділах твору історичні сюжетні лінії, а точніше, натяки на них, у вигляді розмов про отця Миколая Конрада та його загибель у печерах колишньої Страдчо-печерської Лаври, а також історичний екскурс Іваничука сягає часів правління князя Данила Галицького, ів романі це має вигляд оповідки головного героя про розмову князя Данила із співцем Митусою, який є вигаданим персонажем, але несе на собі велике ідейне навантаження, адже «…Митуса і Данило - вічний конфлікт між володарем і митцем», - зазначає вустами Ігоря Романюка сам письменник, висловлюючи власну позицію [10, 33].

Іваничук - не просто так би мовити історик за покликанням, а в першу чергу - патріот, мислитель, філософ. Тож не дивно, що у роман про прогресивну молодь 60-х років уводить філософські роздуми через діалоги персонажів про радянську владу, називаючи її «безмежною російською сваволею на безмежних просторах» [10,71] (таке крамольне на той час розуміння приходить до головного героя у потягу на Далекий Схід), політичні анекдоти про Сталіна та комунізм, а ставши свідками політичних змін в Угорщині, герої роману висловлюють жагуче прагнення змін в існуючому суспільстві і тоді в них остаточно спростовуються, якщо взагалі були до цього, комуністичні ідеали.

Неможливо не помітити, що Іваничук є неабияким майстром опису: чи то пейзажного, чи портретного. І хоча природа не відіграє у романі велику смислову роль, вона як тло присутня у багатьох епізодах, іноді співпадаючи з настроєм головного героя, іноді навпаки підкреслюючи контраст, як то ми спостерігаємо у фіналі роману, коли домороси востаннє, вже не у повному складі, збираються на храмове свято Благовіщення у Страдчівській церкві. У природі панує весна, оновлення, а цих молодих людей щойно з ганьбою виключили з університету за антирадянську поведінку - найстрашніший проступок, що міг бути на той час, - і тепер перед ними невідомість, що робити, як жити далі, бо в кожного з них життя більшою чи меншою мірою поламане. А Ігор Романюк стає на шлях розуміння мети свого життя: «Назву майбутній цикл своїх романів, який стане частиною літопису мого народу «Хресна площа»[10, 111].

Високохудожньою авторською майстерністю змалювання природи відрізняється опис Авачинської бухти на Камчатці, куди головний герой випадково потрапляє під час тайфуну. Вражений дикою красою цього місця, він нарешті розуміє , хто є найближчою йому людиною, і це для нього стає своєрідним одкровенням.

Портретні характеристики своїм головним персонажам автор подає не рівнозначно. Зауважимо, що дехто з героїв взагалі не потребує опису зовнішності, або вона дуже обмежено деталізована. Наприклад, Ігор Романюк має високий зріст, і це ми зауважуємо через сприйняття хлопця Лідою. Однак докладно промальовано зовнішній вигляд Аркадія, особі якого автор узагалі відводить одне з центральних місць, бо в романі він є антиподом Романюка, та Орести, у певній мірі негативних героїв роману, якщо поділяти персонажів на полюси. Можливо, письменник таким чином дає зрозуміти, що крім привабливої зовнішності, ці люди не мають більше нічого прикметного. Щодо вигляду інших доморосів Іваничук зазначає лише незначні деталі їхньої зовнішності, за винятком Ліди, в описі якої цих деталей нараховується більше за всіх. Але це цілком логічно обумовлюється ставленням головного героя до дівчини, і взагалі, її життєвий шлях окреслено найяскравіше від усіх персонажів, навіть Ігоря Романюка. Ми простежуємо життя Ліди Сороки від дитинства до зрілого віку, спостерігаємо становлення її характеру. Іншим доморосам Антонові Доленку та Миронові Синютці приділено менше авторської уваги, але в читача все одно виробляється певне ставлення до цих хлопців як до справжніх патріотів, небайдужих до держави, в якій вони змушені жити.