"Лісова пісня" Лесі Українки та "Балладина" Юліуша Словацького: естетичні перегуки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

«Лісова пісня» Лесі Українки та «Балладина» Юліуша Словацького: естетичні перегуки

Вступ

Творчість Лесі Українки та Юліуша Словацького -- помітне явище в історії української та польської драматургії ХІХ - кінця ХХ століття. Письменники-інтелектуали, виховані на кращих зразках національної та європейської класики своєю титанічною працею закарбували в свідомості свого народу найкращі зразки не лише національної драматургії, але й загальноєвропейської.

Леся Українка - видатна українська поетеса, визначний лірик, драмтург, прозаїк, літературний критик, публіцист, перекладач, фольклорист, громадський діяч.

Юліуш Словацький - великий польський поет і драматург. Його ім'я стоїть поряд з іменами найславетніших синів Польщі - М. Коперніка, А. Міцкевича, Ф. Шопена.

Типологічне зіставлення драматургічних творів Юліуша Словацького і Лесі Українки, на перший погляд, може видатися не цілком самодостатнім: письменників розділяє не тільки часова приналежність до різних етапів розвитку національних літературних процесів, а й очевидні ідейно-стильові відмінності, помітні розбіжності у використанні засобів поетики, що і надавало їх творчості яскравої своєрідності та неперебутності. Однак при поглибленому вивченні драматургії цих художників слова спостерігається певна спільність у світобаченні та світовираженні, схожість деяких елементів образних систем тощо. Науковці навіть вказували на спорідненість їх естетичних смаків та захоплень, близькість мистецьких та літературних зацікавлень.

Літературознавці не раз наводили художні паралелі й споріднені мотиви у творах Лесі Українки та Юліуша Словацького, зокрема спільне у змалюванні казково фантастичного світу в «Лісовій пісні» та «Балладині».

Леся Українка та Юліуш Словацький виявили дивовижницьку художню пам'ять, пишучи свої визначні твори. В основі драми-феєрії української письменниці і трагедії польського автора лежать спогади про дорогий край дитинства, обидва твори довго виношувались в творчій уяві митців і тому були написані надзвичайно швидко - «Лісова пісня» за 10-12 днів, «Балладина» за місяць.

В обох драмах за справами дещо побутово-інтимного плану стоять глобальні проблеми часу: боротьба за владу, двірцеві інтриги, питання моралі - у Ю. Словацького; піднесення буденних проблем до високих узагальнень, боротьба за духовні скарби людини - у Лесі Українки, але спільними є розмова про народ та високі ідеали.

І все ж проблема типологічної характеристики драматургічних творів Юліуша Словацького та Лесі Українки,скільки б не досліджували її польські та українські літературознавці, спонукає до виявлення нових, досі не помічених аспектів або недостатньо з'ясованих сторін.

Актуальність дослідження таким чином полягає у співставленні особливостей художнього осмислення фольклорно-міфологічних надбань слов'янського народу у драматичній спадщині Юліуша Словацького та Лесі Українки.

Метою курсової роботи є дослідити питання функціонування в драматургії Лесі Українки та Юліуша Словацького різних типів художнього мислення, які створювалися на основі західноєвропейської літературної традиції та простежити суголосність міфопоетичної свідомості у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» з трагедією Юліуша Словацького «Балладина».

Мета передбачає вирішення таких завдань:

1) охарактеризувати літературний контекст створення драм;

2) проаналізувати визначення жанрової диференціації: драма-феєрія «Лісова пісня» та трагедія-казка «Балладина»;

3) визначити та обґрунтувати перегуки образів-персонажів та образів-символів у драматургії митців.

Об'єктом роботи є фольклорно-міфологічний світ драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки та трагедії-казки «Балладина» Юліуша Словацького.

Предметом курсової роботи є драматургія польського та українського митців Юліуша Словацького та Лесі Українки.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг - 31 сторінка, позиції списку літератури - 30.

Розділ І. Творчість Лесі Українки та Юліуша Словацького в контексті літературного процесу ХІХ початку ХХ століть

1.1 Літературна традиція як основа романтизму Ю. Словацького та неоромантизму Лесі Українки

Традиція - завжди вибір мистецьких цінностей попередніх епох та найбільш духовно близьких явищ до художніх уподобань того, хто здійснює цей вибір. Вона становить своєрідний інвентар літературних здобутків напрацьованих попередниками і перебуває в інтертекстуальних зв'язках з еволюційними шарами канону. Традиція - накопичення художніх цінностей в історичному розвитку із системою символів, вічних, традиційних мотивів та образів, які функціонують в літературних текстах своєрідно інтерпритуються, постійно актуалізуючи культурну спадщину, вироблену людством. При цьому вона не означає наслідування, а створення нової моделі цінностей, не включаючи при цьому моменту заперечення чи полеміки. Літературно-художній розвиток базується на засадах повторних контактів, поступальності, спадкоємності. Повторність традицій виступає категорією нового осмислення і передбачає контекст духовно близьких митців та їх творів. У процесі літературної комунікації важливу роль відіграє контекст, завдяки якому літературний текст розглядається у площині культурного універсуму.

При розгляді паралелі Юліуш Словацький і Леся Українка, важливим є судження самої Лесі Українки, яка в статті про польську літературу писала, що «с успехом подражать можно только родственным по духу образцам, то тогда и подражание имеет независимое значение, так как его определяет личность поражаемого». Із сказаного видно, що талант письменника визначає оригінальність твору, в якому співіснують «рідні за духом зразки». Фактично Леся Українка пропонує дослідникам для з'ясування самобутності розглядати твір у контексті близьких художніх явищ. Творчість Ю. Словацького і Лесі Українки, особливо їх драматургія, мають спільний інтертекстуальний ряд. У їх творах та листуванні можна відшукати виразні, а часом приховані цитати, парафрази до одних і тих же імен світової класики. Діалог текстів, як явище інтертекстуальності, відбувається в них також на рівні риторичних засобів експресії, інкрустації «чужої мови», сталих топосів і мотивів, що й становило важливу частину їх власного поетичного стилю.

Усе це увиразнює творчу індивідуальність Ю. Словацького і Лесі Українки, матеріал для творів яких черпався з літератури і в літературу перетворювався, так само як діалектичний процес збереження «чужого в своєму», а «свого в чужому», саме за це критики звинувачували їх у книжності. Властиве обом митцям подібне «світовідчуття» та трагедійний світогляд схиляли їх до спільних літературних джерел, звідки вони могли черпати, завойовувати і переносити на рідний національний ґрунт досвід європейських поетів і драматургів - від античності до Данте, Шекспіра, Кальдерона, Байрона, Гейне та інших. Усіх цих письменників об'єднувала харизматична концепція літератури, співіснівання експресивно-символічної та міметичної естетики, інтелектуалізм та широка ерудиція тощо. Доля рідних народів та їх вітчизни стає домінуючою темою у творчості Ю. Словацького і Лесі Українки через те особливими зразками для них будуть В. Шекспір і Дж. Байрон, а риси «шекспіризму» і «байронізму» будуть достатньо вагомими у їх творчості [7, с.89-90].

Важливі думки про поезію Байрона, розвиток літератури взагалі, про ставлення до інших митців, з якими прагнув все життя змагатися чи то до них дорівнятися Ю. Словацький висловив у передмові до ІІІ тому своїх творів: «Данте писав про пекло, Вольтер погоджувався з віком матеріалізму, Байрон, що в розпачі засумнівався у майбутньому, розпочав ХІХ століття; ті троє представляли епохи, в які жили, дух віків викарбувано на їхньому світосприйманні... Понад всіма піднісся Шекспір, бо він не власне серце, не сої думки, а серця і думки людські, незалежно від пересудів епохи, малював і створював силою, до божої подібною. На нижчому щаблі стоять поети лише обмежені вітчизняними рамками, як Гете, Кальдерон, Вальтер Скотт, стоять однак високо і міцно, бо їх основою є народи». Отже, Ю. Словацький не лише на свій розсуд представив ієрархію західноєвропейських митців, а й визначив можливі напрямки розвитку своєї творчості. Тут же він закликав «різними дорогами шукати змістовної життєвої мислі» для відображення становища рідного краю. Ідеалом митця поет вважає Шекспіра, а провідною темою в творчості - долю народу і вітчизни, яку найоптимальніше, на його думку, можна було реалізувати в жанрі драми. [6, с.65]

Леся Українка у літературно-критичних статтях та епістолярії неодноразово висловлювалась про В. Шекспіра, високо оцінювала його творчість для формування новітньої драми «маси» із особливими взаєминами «народу» і «юрби», хоча й критикувала тих, хто надмірно і свідомо наслідував Шекспіра. Близькими для Ю. Словацького і Лесі Українки була шекспірівська конотація про пам'ять як «сон літньої ночі». Загальновідоме захоплення Ю. Словацького у ранній період творчості Байроном, особливо це позначилося на оповіді й змалюванні героя в його «поетичних повістях», проте це було прагнення дорівнятися до нього в ідейно-художньому вислові, стилістичній манері. Леся Українка діяла у подібний спосіб, коли писала: «З Байрона красти не можна, ним треба бути, а хто ним бути не може, то має право тільки перекладати і то без отсебятин». Справді, піднятись до розуміння політично-моральної метафори Байрона могли тільки ті, хто мав власний погляд на суспільні і моральні справи епохи.

Байрон накреслив (у драмі «Манфред») містичний романтичний простір і тип героя-одинака, великого духом, який має монументальний космічний вимір, бо виступає проти всього, що принижує людську гідність і свободу. Проте, якщо у Байрона жорстока дійсність ламає героя, то у Ю. Словацького та Лесі Українки та нескореність провадить до перемоги в ім'я вищої Божої мети і торжества нового.

Отже, начитаність для Ю. Словацького та Лесі Українки були, великою мірою фундаментом їх творчості, сюжетно-тематичний перегук із багатьма авторами і творами очевидний. Міжтекстовий дискурс у них відкритий або ж прихований, бо, як уже мовилося, матеріал черпався з літератури і в літературу перетворювався. Інспіраційним джерелом були одні і ті сюжети, топоси, мотиви, образи із біблійної, античної та слов'янської міфології. Якщо Ю. Словацький дав оригінальне продовження основних творів А. Міцкевича або А. Мальчевського, то Леся Українка створила самобуні версії світових образів Юди, Дон Жуана, Кассандри, постійно маючи на увазі їх інтерпретування та опрацювання у світовій літературі.

Леся Українка неодноразово доводила і роз'яснювала свою позицію митця, особливо ж, коли йшлося про «працю для народу», що дало можливість І. Франкові означити її як «єдиного мужчину на всій соборній Україні», бо для неї поезія за його ж словами - «то огнисте оскарження того дикого гніту сваволі, під яким стогне Україна». Таке глибоке розуміння творчості Лесі Українки було винятком, бо сучасники не могли осягнути величі її таланту, як і не зрозуміли у свій час сили поезії Ю. Словацького, який нагадував, що драмою «Кордіан» він виявив себе «лицарем» боротьби, що точилася за польський народ. Вони ж обоє свідомо прагнули творити понадчасову «універсальну поезію» із загальнольдськими проблемами і відчували себе учасниками змагання за оновлення літератури і пербудови світу. Лише найближчий послідовник Ю. Словацького К. Ц. Норвід намагався увиразнити характер його творчості, підкреслюючи, що «єднав Юліуш в одній лірі мови всіх віків, всіх, так би мовити, станів...».

Не важко вловити у цих словах суголосність думок до творчості Лесі Українки, а це говорить про подібність їх світовідчуття та художньої манери, що виражалась у незрівнянному дарі перевтілення, який польські вчені стосовно Ю. Словацького назвали «плющоподібністю», тобто здатністю своєю уявою обвивати чужий образний чи тематичний стовбур, а відносно Лесі Українки своєрідний протеїзм (вміння відгукуватись на різні літературні голоси), що виражалось в обробленні світових сюжетів із різних епох і оригінальному їх трактуванні. Найбільш активний та типологічно близький комунікативний дискурс Ю. Словацького та Лесі Українки проглядається через створені ними візійні світи на легендарно-міфологічній, біблійній та літературній основі. У такий спосіб, безперечно, обидва письменники працювали над розширенням горизонтів різних літератур, спираючись на досвід своїх великих попередників. Ю. Словацький свій трагедійний оптимізм виражав через мотиви і теми дохристиянської Польщі, а Леся Українка через добу античності та перших християн.

Не важко помітити, що і Леся Українка на шляху творення своєї новаторської за змістом і формою поезії і драматургії знаходила підтвердження своїм художнім пошукам і концепціям у спадщині Ю. Словацького, твори якого вона беззаперечно знала, і це виразила у листуванні, літературно-критичних статтях, а також і самій творчості. У 1889 році, подаючи в листі брату М. Косачу список творів, які в першу чергу слід перекласти для «української світової бібліотеки», Леся Українка вносить туди вірші Ю. Словацького (не вказуючи, які саме) і його трагедію «Мазепа». На жаль, переклади не були здійснені. У цьому ж році, коли польська громадськість відзначала ювілей Ю. Словацького - 90-річчя з дня народження і 50-річчя з дня смерті - на цю дату відгукнулися і українці. В листі з Києва сестрі О. Косач-Кривинюк від 9 жовтня 1899 року Леся Українка повідомляла про підготовку вечора на честь Ю. Словацького.

Вияви інтересу Лесі Українки до спадщини Ю. Словацького, духовна близькість поетів, широка популярність польського письменника в кінці ХІХ - на початку ХХ століття як у Польщі, так і в Росії та Україні, спричинили до того, що авторка «Лісової пісні» у своїй творчості виступила до певної міри спадкоємицею традицій польського романтика.

Літературознавці не раз наводили художні паралелі й споріднені мотиви у творах Лесі Українки і Ю. Словацького, зокрема спільне у змалюванні казково-фантастичного світу в «Лісовій пісні» та «Балладині» [7, с. 90 - 95].

На перше місце у романтизмі Ю. Словацького стають індивідуальність людської душі, первісність і простота почуттів, які романтик знаходить у природі, звичаях, фольклорі рідної землі. Заклик романтиків звернутися до фольклору був фактично етапом привнесення в літературу того, що лежить поза її межами, тобто її збагачення[1, с. 148]. Ю. Словацький намагається історично аналізувати підсумки революції, що призвело до появи перших паростків реалізму у складному поєднанні з романтичним мистецтвом того часу.

Леся Українка ж репрезентує теорію і художню практику новоромантизму. На відміну від класичного романтизму, новий стверджував можливість подолання розриву між ідеалом та дійсністю. Новоромантики використовували такі засоби виразності: у своїх творах поглиблюється психологізм, особливого значення набувають символи, міф, для розкриття внутрішнього світу персонажа залучається підсвідомість (прийом сну), лірична стихія, введення кількох співіснуючих точок зору. Показовим прикладом новоромантичного твору є драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня» (1911). Романтичні елементи у творі - це тема кохання, мотив смерті-безсмертя, протиставлення ідеального, гармонійного світу міфічних істот, лісових мешканців і світу цивілізації. Природа стає однією з головних дійових осіб твору, а не виконує роль тла. Ця лірична драма є драмою ідей, тобто вписується у світовий контекст «нової драми» [4, с. 38-39].

Подібність художнього мислення Ю. Словацького та Лесі Українки була наслідком не тільки від захоплення одними й тими ж явищами світової культури, але й спричинялась фактами їхніх біографій (невиліковна хвороба - сухоти, що відміряла їм по сорок років), творчим темпераментом, наділення посланницькою енергією творчого горіння, що стосувалось останніх років їх життя, коли польський поет реалізував себе у створенні універсальної філософської науки, яка мала охоплювати знання про світ, минуле і майбутнє Польщі, а українська поетеса в «грандіозних літературних замислах» прагнула виразити актуальні проблемичасу з поглядом у «прийдешність». Самовираження обох митців, не зважаючи на певну відмінність, було часто продуктом ірраціональних переживань, захоплення окремими ідеями, образами, художнє вирішення яких відбувалося майже у підсвідомому, а почасти «деспотичних для себе мріях», коли йшлося про «ідеї найвищі», тобто справу свободи рідного краю. Взагалі програму рідних народів і країн Ю. Словацький і Леся Українка реалізовували через поєднання реального і фантастичного світів, які містились у слов'янській, античній і біблійній міфологіях [7, с. 110-11]. Ю. Словацький і Леся Українка заговорили про творчі сили народу, красу його душі. У творах порушувалися питання сучасності. Проте саме цих новаторських рис їхніх драмтичних казок не сприйняло тогочасне літературознавство і трактувало їх як втечу від дійсності [7, с. 96]

Таким чином, романтизм і неоромантизм як явища загальноєвропейського характеру не просто зв'язані між собою генеалогічно, а мають багато типологічно споріднених рис, незважаючи на те, що кожне з них самобутньо розвивалося у своїх регіональних і зональних системах, існувало в певних хронологічних визначеннях. Окрім того, на переконання теоретиків та істориків польської та української літератур драматургічна модель романтизму чи не найяскравіше увиразнилася у творах Ю. Словацького, а неоромантична - у драматичних поемах Лесі Українки, де водночас як синтезовані функціонували й інші типи художнього мислення (романтичного, символічного, неоромантичного, співвіднесення та існування форм авторської свідомості на різних рівнях організації драматургічного матеріалу, починаючи від ідейного задуму і закінчуючи реалізацією його в системі образів, характерів тощо) [15, с. 2].

Отже, для Лесі Українки світова класика до кінця ХІХ століття була фундаментом, на якому вона виростала як митець і особливо природно вона почувала себе в романтичній традиції, а спадщина Ю. Словацького була однією з цеглинок у цьому фундаменті [7, с.112]. Художню самобутність Лесі Українки Ліна Костенко визначила як те, що «вона писала в трьох вимірах - у вимірі сучасних їй проблем, у глибину їх історичних аналогій і в перспективу їх проекцій на майбутнє» [2, с.54]. Подібний погляд «через віки» у трьох вимірах властивий творчості Ю. Словацького. Обидва митці були наділені тонким відчуттям традицій, прагненням до культурного універсалізму, позбавлені пут, які б сковували їх геніальну фантазію, а у творенні «нових зразків краси» в літературі їх дороги часто були близькими.

1.2 «Балладина» та «Лісова пісня»: до історії створення

При поглибленому вивченні драматургії Лесі Українки та Юліуша Словацького спостерігається не лише певна спільність у світобаченні і світовираженні, схожість деяких елементів образних систем тощо, але і у історії написання головних драматичних творів їх життя.

В обох драмах помітними передовсім є засадичні основи - щедре звернення до національних фольклорних джерел, народної творчості, народних уявлень та міфів, легенд та повір'їв. Цікаво, що і Юліуш Словацький, і Леся Українка майже точно висловлювалися про творчий задум «Балладини» і «Лісової пісні», спонуки художньої манери. «Подорож дає дуже багато уявлень, жаль тільки, що все показує все таким гарним, як це було в уяві, - пише Ю. Словацький 20 жовтня 1831 року в листі до матері, перебуваючи в Парижі, - і потім залишається в уяві два образи: один такий, який повинен бути сприйнятий очима, другий - кращий, раніше утворений уявою. Колись утвориться третій, найліпший, з уяви і сонного пригадування та поєднає в собі все найкраще з цих трьох образів». В епістолярії Лесі Українки також знаходимо обґрунтування свого художнього мислення: для того, щоб зматеріалізувати свій творчий план, необхідно добре знати всі можливі матеріали, а потім на якусь мить забути їх, тоді то й вийде «щось путнє». Власне, в основі трагедій польського автора і драми-феєрії української письменниці лежать спогади про незабутні дні дитинства, сповнені щемкого болю і бурхливої фантазії.

Тривалий час виношували свої задуми Юліуш Словацький і Леся Українка, а реалізували їх упродовж дуже короткого терміну. Пригадавши на чужині (Юліуш Словацький у Швейцарії, а Леся Українка в Грузії) рідні вкраїнські місця, вони створили отой «найкращий третій образ» [15, с. 2].

У листі-присвяті З. Красінському від 9 липня 1839 року, що супроводжував «Балладину», польський драматург писав: «...і здійсняться сни мого дитинства. Бо скілька разів, дивлячись на старий замок (у Кременці), який своїми руїнами вивершує гори мого рідного містечка, я марив, що колись у той вінок пощерблених мурів насиплю відьом, духів, рицарів». І далі: «Таким чином, в той час, коли ті давні монументальні фігури наповнюєш вулканічними пристрастями нашого часу, я створюю з древньої Польщі фантастичну легенду, прагну вловити пророчі хори віків, що замовкли». Ю. Словацький писав «Балладину» досить швидко - протягом місяця. У листі до матері від 3 січня 1834 року писав: «Я працюю тепер багато - читаю дуже багато, кинувся весь в німецьку філософію. Окрім багатьох пустих мрій ідеалізму, живить вона мою уяву. О, коли б ви знали, як мені наш край видається тепер красивим» [6, с. 75-76]. У листі з Грузії 20 грудня 1911 року Леся Українка зауважувала: «... мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами». І з пристрастю та відвертістю зізнавалася: «...Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік» [15, с. 3].

Безперечно, що для створення і «Балладини», і «Лісової пісні» письменникам, очевидно, замало було одних «спогадів» та «уявлень» про фольклорно-міфологічну стихію своїх народів. Їх художнє мислення сягає глибинних основ міфопоетичних джерел людськості загалом, джерел, що сьогодні здебільшого не піддаються достатньо переконливій реконструкції, а відтак, зрозуміло, й не мають безпосередньо чіткої конкретики. І не лише тому, що в товщі віків через різні історичні катаклізми, культурно-міграційні процеси зазнали помітних змін чи й зовсім видозмінилися. У драматургічних творах Ю. Словацького і Лесі Українки вони постають як дискретні форми. Тому-то й «Балладина» і «Лісова пісня» являють собою такі художні утворення, де, з одного боку, органічно поєднуються цілковито різні (як культурно-історичні, так і морально-духовні) фольклорні та міфологічні первні, а з іншого, матеріалізуючись у відповідні мотиви й образи при збереженні своєї автентичності, вони поступають то як функціонально активні, то як функціонально реґламентовані, то, зрештою, як такі, що несуть у собі абсолютно невластиву для них функцію.

З цього погляду має рацію сучасний дослідник творчості Лесі Українки Лукаш Скупейко, коли пише, що такий мотив і образ «уявляється свого роду конгломератом, художньою контамінацією прадавніх світоглядних форм, які в минулому забезпечували життєдіяльність даної культурної спільності і які продовжуєть існувати в глибинах авторської свідомості». Власне такими мотивами й образами була переповнена фантазія і Лесі Українки, і Юліуша Словацького, коли вони витворювали самобутній світ «Лісової пісні» і «Балладини». До того ж вони існували в їхній уяві цілком природно, а не як окремі нотатки чи заготовки. Крім того, ці образий мотиви як культурні архетипи вже самі по собі несуть естетичну самобутність і конструюють таку художньо довершену цілість, котра помітно розширює рамки культурно-духовного хронотопу й увиразнюється як певна система тісних взаємосполучень типів і моделей, пластових нашарувань і форм міфпоетичної свідомості. Звідси контекст і «Балладини», і «Лісової пісні» виходить за межі, визначені змістовим спрямуванням творів, а будь-яка міфологема в них - це аж ніяк не тло, на якому розгортається сюжет і драматична дія, не ілюстрація конфліктних зіткнень характерів чи наперед окресленої ідеї автора, а передусім важливий структуротворчий елемент або радше спосіб і форма художнього мислення Ю. Словацького та Лесі Українки [15, с. 3].

Розділ ІІ. Фольклорно-міфологічний світ Подільської та Поліської землі у творчості Юрія Словацького та Лесі Українки

2.1 Проблема визначення жанру: драма-феєрія «Лісова пісня» та трагедія-казка «Балладина»

Міфопоетична свідомість спонукала авторів до пошуків і відповідних жанрових утворень - трагедія-казка «Балладина» і драма-феєрія «Лісова пісня». Звертаючи увагу на назви та жанрове визначення обох творів, важко не помітити існування не лише синтезованих форм типів художнього мислення, а і різних жанрів, які знайшли своє втілення у найвищих зразках драматургії Ю. Словацького та Лесі Українки.

«Лісова пісня», за визначенням самої авторки, - драма-феєрія, тобто драма-казка. Оскільки із словом «феєрія» етимологічно споріднені такі поняття, як доля, вогонь, чарівність, фантастичність, казковість, то, з одного боку, прикладка феєрія виправдовує не лише присутність, а й дивовижність поведінки казкових персонажів твору. З другого ж, елементи казковості сприяють легшому сприйняттю твору: у казці вигадані події, герої, явища функціонують у життєподібних ситуаціях.

Однак цим схожість між «Лісовою піснею» й казкою вичерпується. За основними структурними й формально-стильовими параметрами (сюжетно-композиційна схема, часопросторові характеристики, жанрова риторика та ін.), не кажучи вже про змістові відмінності, вони істотно відрізняються. Не випадково Леся Українка відмовилася від визначення «драма-казка», вважаючи його «незграбним» перекладом німецького Marchendrama, як і від назви «драма-фантазія», що фігурувала в рукописному варіанті. Письменниця мала сумніви й щодо визначення «драма-феєрія» (за її висловом, «те, та не те»), але воно виявилося найбільш прийнятим, оскільки вказувало не так на жанрову приналежність «Лісової пісні» до казки, як на спосіб і форму використання казковості в драматичному творі. Зберігаючи основні предметно-виражальні функції казкових образів, феєричність забезпечувала й вмотивовувала ілюзію казки в драмі, надаючи водночас якнайширший простір для вияву авторської фантазії й суб'єктивності [8, с.55-56].

Український літературознавець В. Агеєва посилається на точку зору відомого українознавця В. Петрова, який у передмові до 12-томного нью-йоркського видання творів поетеси зазначив: «Як видно із самої назви, «Лісова пісня» - «пісенна драма». Пісня не тільки супроводжує п'єсу, не тільки виступає зовнішнім проявом дії, не тільки акомпанує дії, але й становить сутність драми. У пісні та з піснею народилася драма Мавки. Пісня розбудила Мавку від зимового сну, викликала в неї любов, привела її з лісу на людські стежини, змінила її, дала їй людську душу, навчила її любити страждання, загубила і, загубивши, врятувала Мавку. З «духу музики» народилась трагедія Мавки» [13, с. 105].

Що стосується «Балладини» Ю. Словацького, то поет усвідомлював значимість пограниччя між фольклором та літературою, необхідність фольклору як живильного ґрунту для культури нового типу, якою був романтизм. Найбільший вплив літератури в епоху романтизму пережила балада, перетворившись на баладу літературну. Це жанр, який поєднує в собі епос, лірику, драму. Звернувшись до балади, Словацький таким чином перетнув простір фольклору й літератури, порушив кордон трьох видів поезії. Своє звернення поет зафіксував у назві драми й імені головної героїні - Балладини. Звичайно, що в театрі Словацький не міг залишитися в межах балади і почав процедури по схрещуванню її з драмою. Це був не літературний експеремент, а пошуки синтезу, котрі б дозволили, розімкнувши межі театру, ввести до нього баладу. Вони завершилися успіхом, і драма набула явною баладності, або, можна сказати, що драматизувалася балада. На пограниччі балади й драми народжується якісно новий твір - поетична драма романтизму. Між баладами про двох сестер і про русалку немає чіткої границі. Балада про сестер передбачена баладою про русалку. Персонажі балади про русалку вторгаються у простір балади про двох сестер.

У «Балладині» балада зустрічається з трагедією. Трагедія її не порушує. Як будь-яка фольклорна форма, балада непроникна для неї. Трагедія просто слідує за баладою. Їх границя, до речі, позначена знищенням художнього простору балади: в огні рушиться хижа, в якій відбувалася баладна дія. Балада й трагедія розташовані по обидва боки від інтермедії з Ґрабцем. Але трагедія, як відомо, внутрішньо пов'язана з баладою, а балада часто має трагічне звучання. Таким чином, розмежування їх нечітке. Між баладою й трагедією є серйозні збіги. Якщо траедія в «Балладині» не порушує баладу, то балада втручається в трагедію і тільки в ній завершується.

Словацький збудував драму як пограничний, напружений стан між трагедією і баладою, постійно балансував на границях цих жанрів, а також на межі фольклору й літератури [11, с. 181-183].

2.2 Порівняльна характеристика образів-персонажів

Міфопоетичне мислення спонукало Ю. Словацького та Лесю Українку до написання суголосних жанрових утворень - трагедія-казка «Балладина» і драма-феєрія «Лісова пісня», тобто класичних канонів драматургії, від вимог яких письменники, по суті, ніде не відступають. Зрештою, починаються обидві п'єси багато в чому схожими ремарками про природне середовище серед якого і відбуватимуться всі події творів. У «Балладині» воно ледь окреслюється: «Ліс біля озера Гопло, хата пустельника, оповита квітами і плющем». У «Лісовій пісні», крім вказівок про місце і час, драматург висловлює і деяке застереження: «Містина вся дика, таємнича, але не понура - повна ніжної, задумливої поліської краси». У цих вступних ремарках простежується цілковито різна топоніміка: Полісся - у Лесі Українки та центральна частина Польщі, де знаходиться озеро Гопло - в Ю. Словацького [15, с.3]. Проте на думку Р. Радишевського «...назва озера Гопло умовна. Малося на увазі неодноразово оспіване романтиками волинське озеро Свитязь, місцевість навколо якого уявлялася Словацькому як прапочаток слов'янського світу. У «Балладині» постають перед нами реалії щоденного життя, звичаї, легенди, повір'я Поділля(письменник народився у м. Кремінці на Волині) та Полісся» [6, с.79]. Назва озера взята лише для того, щоб перенести дію на польську землю та відтворити «правду історії» дохристиянських часів. Навіть на рівні топографії та локального колориту легко вловлюється казково-баладна міфологема, яка входячи в саму структуру романтизму та неоромантизму, тісно споріднює ці типи художнього мислення.

Типологічно зіставляючи світ головних героїв польського й українськогог драматургів, не можна не відмітити їхню подібнісь у походженні. Архетипні образи русалки-німфи, що покохала земну людину, як своєрідний міф зустрічається в сюжетах українських, польських казках та легендах, зрештою, він є очевидним у європейському чи принаймні слов'янському фольклорі та міфології. Власне, Гоплана із «Балладини» Ю. Словацького належить до одного з них: прокинувшись від сну на дні озера, вона однієї весняної днини зізнається духові Скерку, що полюбила земного чоловіка. Як дитя природи, Гоплана з цікавістю сприймає людське буття - безпосередньо й щиро. Навіть не задумуючись, вона руйнує усталені взаємини між людей, відверто висловлює свої думки і виражає почуття. Гоплана першою освідчується у коханні до Грабця і вірить у таку ж пристрасть його душі, його серця. Саме любов'ю до землянина і до природи героїня нагадує Мавку із «Лісової пісні» Лесі Українки [15, с.3]. Для неї цілунок - «вже шлюб», «раз поцілуєш, милий, і твоя навік, і ти навік зо мною» [7, с.81].

У Ю. Словацького Гоплана - це німфа-русалка, «водяна королева», яка кожної зими засинає в «криштальнім ложі», «лежить білим каменем на дні озера», а на початку кожної весни «виходить з води» і аж до пізньої осені разом із духами порядкує у лісі. Своєю зовнішністю вона дещо відрізняється від людини:

Що за панна?

Обличчя, ноги є, сама ж - немовби скляна.

Що за стоворіння то - з імли, драглів чи льоду?

Є люд, що має смак і на таку породу!

Щось світить риб'яче з лиця її чудного! [10, с. 247]

Творінням української письменниці є Мавка, яка кожної весни народжується «з-за стовбура старої, півусохлої, розщепленої верби». Вона зодягнена «в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами».

Фольклорні матеріали на основі праць Максимовича та Нечуя-Левицького дають підстави відносити мавок до однієї категорії з русалками. Нечуй-Левицький зазначає, що вони «живуть в лісах і люблять співати, гойдаючись на березі». В. Гнатюк на основі праці Онищука «Матеріали до гуцульської демонології» пише про мавок, що «вони живуть громадно... На зиму ховаються кудись, але час від часу виходять... Часом заманюють людей і заводять їх безвісті...». У цих матеріалах можна побачити, що мавки своїми головними особливостями майже не відрізняються від русалок. Вони такі ж злобні, люблять заманювати і залоскочувати людей. Їх вважають певною відміною чорта [5, с. 121-122]. Проте, незважаючи на це, Леся Українка під впливом фольклорних матеріалів у своїй уяві витворила гармонійний образ Мавки, який прагне, утверджувати між людьми високість духу і чистоту красивих помислів. В цьому спостерігається відмінність у характері Гоплани-чарівниці, яка може здійснювати як добро, так і зло.

В ході розгортання сюжету Леся Українка перетворює, на відміну від Гоплани Юліуша Словацького, свою Мавку в людину. ЇЇ героїня заради кохання ладна на будь-які жертви, навіть жебрацькі приниження. Любовні взаємини Гоплани і Грабця обриваються раптово: коли з'ясовується, що дівчина є насправді русалкою, юнак утікає від неї, а згодом зазнає жорстокої помсти від Гоплани. У цьому епізоді фантастична лінія у розвитку подій переходить у більш реальну - боротьбу за королівську корону.

Образи юнаків у двох драмах реалістичні. Образ Лукаша мовою, поведінкою, зовнішнім виглядом вміщує риси типового поліського хлопця. Однак він не такий, як усі: від природи наділений музичним хистом та поетичною душею. І це відразу відчула і оцінила Мавка. Але Лукаш не відзначається цілісним характером. Драматизм його образу - в роздвоєнності, в нерозумінні самого себе, в неусвідомленні справжнього щастя, мети життя. Грабець - юнак з панського двору, син покійного органіста. Одухотворену, прекрасну королеву озера Гопло Словацький примушує полюбити грубого, обмеженого, завжди п'яного Грабця.

Самовпевнений Грабець сприймає любов Гоплани як належне. В сцені їхньої зустрічі автор створює комічний ефект: закохана Гоплана розкриває своє чисте дівоче серце, а сильний і здоровий («рум'яний», як сказано в авторській ремарці) селянський парубок неприємно вражений ніжною красою королеви й дивується, як це можна мати смак «і на таку породу» [3, с. 58].

Гоплана

Раз поцілуєш, милий, -

І я твоя навік, і ти навік зі мною!

Грабець

Цілунок близько, я ж - далеко...

(Цілує)

Гоплана

Я з тобою

Навіки, любий мій!

Грабець

Їй-бо, немов розкуту

Троянду цілував...Тьфу!.. Тіло - мовби з квіту,

І мовби тіло - квіт... не смачно!..

Гоплана

Мій коханий!

Приходь до мене в ліс, коли пливуть тумани,

Щовечора приходь. Підем блукати нині

У сяйві місячнім, під співи солов'їні,

Над світлим озером, у пахощах розмаю

Ми будем мріяти під соснами...

Грабець

(до себе)

Не знаю,

Що бабі й говорить....[10, с.250-251]

Сцени кохання Мавки і Лукаша, найсвітліші у «Лісовій пісні». Лише покохавши один одного, герої стають по-справжньому щасливими:

Мавка

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались...

Лукаш

Я не любився

ні з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощі такі солодкі! [12, С. 263-264]

Зазнавши перших розчарувань у коханні, Гоплана і Мавка вишукують шляхів до сердець Грабця та Лукаша, навіть готові до самопожертви. І якщо Мавку приваблюють у своєму обранцеві перш за все прояви духовності й душевності (чарівна гра-пісня на сопілці, розуміння «музики й тонкощів серці», «цвіт душі»), то Гоплану - передовсім зовнішність хлопця («вродливий він»); якщо Мавка в ім'я любові до юнака стає земною людиною, то Гоплана заради взаємності ладна віддати все - багатство, владу, навіть всесилля чарів. У цьому, на перший погляд, звичному почутті обох героїнь виразно проступає міфопоетична традиція «жертвопринесення» слов'янських народів, що протягом віків зафіксувала не один сюжет про пошлюблення зооморфних чи антропоморфних істот (жаби, змії, качки, упирів-аріадників) із людиною, про її вінчання із вітром, сонцем, деревом тощо. Однак у фольклорі та міфології жодного народу (принаймні в українського зовсім не спостерігається) немає бодай якогось натяку на можливе одруження чоловіків із русалками, нявками, іншими демонічними силами жіночого роду, з якими здебільшого зв'язані сюжетні перипетії про їх звабу й спокусу ними молодих хлопців. Багато дослідників міфопоетичної творчості обґрунтовують дане явище ймовірним генетичним зв'язком цих анімістичних жінок демонів з культом предків.

Тому-то і для Гоплани, і для Мавки жертовне кохання закінчується трагічно, хоча причини цього автори вказують різні. Юліуш Словацький виводить неспівмірність почувань своєї героїні до Грабця, якого попросту не цікавить така «порода». Леся Українка цю несумісність Мавки і Лукаша пояснює рабським духом та упокореністю, що існувала в оселі Лукаша та його матері не тільки через бідність та злигодні побутування, а й через морально-духовну обмеженість її мешканців. Як би там не було, але ці причини розриву кохання (хоча вони достатньо переконливі на рівні особистісної колізії і психологічного мотивування характеру) все-таки не є абсолютними. Так чи інакше трагічна незавершеність взаємин Гоплани і Грабця, Мавки і Лукаша сягає архетипних міфопоетичних уявлень «жертвопринесення». І ні Юліуш Словацький, ні Леся Українка у своїх «Балладині» та «Лісовій пісні», по суті, не спрощують уявлення і не руйнують самої структури німфи Гоплани і русалки Мавки. Більше того, надають їм таких людських рис, що роблять їх ближчими до середовища земного буття, яке відштовхує обох дівчат від себе зрадою, злобою, жорстокістю, навіть байдужістю. Таким чином автори через міфопоетичну усталеність прирікають Гоплану і Мавку як конкретні образи на трагічний кінець свого існування, бо зневіра в роді людському рівнозначна для них самозневірі, а відтак і самозраді. Не випадково Гоплана з такою пристрастю, з відчаєм виголошує:

Прощай, прощай, земний мій доме!

Людські попутала я дії... [10, с. 385]

українка словацький романтизм літературний

А Лісовик на розгублене запитання Мавки «кого я зрадила?» відповідає:

Саму себе.

Покинула високе верховіття

І низько на дрібні стежки спустилась... [12, с. 288]

Польські й українські літературознавці досліджуючи специфіку художнього мислення Юліуша Словацького та Лесі Українки, справедливо відзначили їх уміння піднести міфопоетичну традицію «жертвопринесення» до космогонічних висот, а зіткнення Гоплани та Грабця, Мавки та Лукаша з його сім'єю надати забарвлення вічного символу, як повсякчасного протистояння людини і природи, добра і зла, розуму і почуття, душі і тіла. Власне, це засвідчує і фінал творів: не знайшовши спільної мови з коханим Гоплана полишає земний злиденний край і разом з журавлями відлітає до дикої країни, Мавка, як на це вказує кінцева ремарка, «спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці» [12, с. 311]

Ю. Словацький використав у «Балладині» народні вірування в блукаючі вогні, оспівані у фольклорі багатьох країн. Фантастичний Хохлик відомий в литовському фольклорі як дух-пустун. Проте у трагедії він більше нагадує болотяного духа слов'янських переказів - це блукаючий вогник, що збиває з подорожнього шляху [3, с.54]. Так, русалка Гоплана посилає свого слугу Хохлика, щоб той, «мов вогник крилатий» водив до ранку лісами й болотами п'яного Грабця, аби перешкодити його побаченню з Балладиною [6, с. 82]. Леся Українка також використала народні вірування про блукаючі вогні, коли в своїй драмі-феєрії створила образи Потерчат, що заманюють Лукаша в трясовину. Потерчата в «Лісовій пісні» - це «двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках» [12, с. 238]. Русалка звертається до них з такими словами: «Дитинчата-Потерчата, засвітіте каганчата». Після цього «в очеретах заблимали два бродячі вогники». Підґрунттям для створення цих образів є матеріали з українського фольклору: «Дитя умершее без крещения называется потороча или потерча (потерянное, погибшее)» (Чубинский, Труды, т. І, стор 46). «…Огонь же, нередко видимый на болотах, есть не что иное, как дьявол, заманивающий туда неопытных проезжих и прохожих людей». Образи потерчат в «Лісовій пісні» створюють яскравіше уявлення болотяної місцевості з усіма її небезпеками [5, с. 126].

2.3 Зіставлення образів-символів

Історики й теоретики літератури виокремлювали у таких типах авторської свідомості Ю. Словацького та Лесі Українки, як романтизм і неоромантизм, потужний фольклорно-символічний струмінь. І в «Балладині», і в «Лісовій пісні» образи-символи проступають як наскрізні в розгортанні сюжетних подій: тут і верба, «що ронить сльози», в польського письменника, і «великий престарий дуб» та «сумна береза» в українського драматурга, котрі в загальній структурі творів стають ледь не основними компонентами в осердді природного середовища. Зустрічаються в драмі й усталені образи-символи ночі, зір, місяця, вогню, грому та інші типологічно окреслені загальнолюдські архетипні моделі, що конче необхідні для казково-міфологічного дійства драм.

Так, наприклад, грім у «Балладині» появляється чи не вперше тоді, коли Гоплана, зазнавши зневіри і зневаги в коханні, заклинає Грабця як ворога:

Та Бог відомсти кине громи

На їх провини і надії,

Щоб кожному належне дати. [10, с. 385]

Причетна Гоплана як казкова істота до грому, що за сподіяні гріхи і підступність смертельно ранить королеву «Балладини». У першому і другому випадках образ-символ в міфопоетичній уяві виступає як справедлива кара за жертвопринесення героїнь. Схожу функцію несе у собі й образ-символ вогню у «Лісовій пісні»: спалахує полум'ям оселя Лукаша як місце всього лихого, ненависного й злобливого. Натомість утвердженням вічності природи є вогонь, що спалює Мавку-вербу:

Легкий, пухкий попілець

вкупі з водою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець. [12, с. 311]

Звертає на себе увагу той незаперечний факт, що і Леся Українка і Юліуш Словацький з різною метою осмислюють в тексті численні образи рослин і дерев. В «Лісовій пісні» домінантним є образ дуба, що уособлює єдність світу людини та світу природи, а в «Балладині» - верби. Ці символи асоціативно зв'язані із міфопоетичною творчістю не тільки українського чи польського народу, а й слов'янською міфологією та фольклором загалом.

У драмі польського драматурга, як і в «Лісовій пісні» Лесі Українки, присутній відомий фольклорний мотив сопілки, вирізаної з дерева, що росло на місці злочину (або ж на могилі невинної жертви) [3, с. 54]. У польській драмі на бенкеті в королеви Балладини дух Хохлик грає на вирізаній з верби сопілці, яка співає про злочин Балладини - вбивство сестри Аліни заради глечика малини. В драмі-феєрії «Лісова пісня» сопілка, що зроблена з верби-Мавки, також відзивається людським голосом, «розтинає груди...серденько виймає».

Очевидна типологічна спорідненість романтизму Юліуша Словацького з неоромантизмом Лесі Українки на рівні домінантних у їх драматичних творах образів-символів наводить на думку, що автори цілковито свідому користувалися цими образами, котрі мають подвійне значення, не лише виходячи із загальної ідейно-естетичної концепцї «Балладини» та «Лісової пісні». «Романтична символіка, - писав свого часу Дмитро Чижевський, - користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські, історико-філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, «містерій», архетипів, які вимагають спеціального тлумачення, інтерпретації.

Висновки

При розгляді паралелі Юліуш Словацький і Леся Українка, та й взагалі спадкоємності літературних традицій, важливим є судження самої Лесі Українки, яка в статті про польську літературу писала, що «с успехом подражать можно только родственным по духу образцам, то тогда подражание имеет независимое значение, так как его определяет личность подражаемого»». Із сказаного видно, що талант самого письменника визначає оригінальність твору, в якому співіснують «рідні за духом зразки».

Таким чином, вияви інтересу Лесі Українки до спадщини Ю. Словацького, духовна близькість поетів, широка популярність польського письменника в кінці ХІХ - на початку ХХ століття як у Польщі, так і в Росії та Україні, дають підстави вважати, що авторка «Лісової пісні» у своїй творчості виступила спадкоємицею традицій польського романтика.

Доля рідних народів та їх вітчизн стала домінуючою у творчості Юліуша Словацького та Лесі Українки, і тому властиве обом митцям «світовідчуття» та трагедійний світогляд схиляли їх до спільних літературних джерел, звідки вони черпали, засвоювали і переносили на рідний національний ґрунт досвід європейських поетів і драматургів.

Світовідчуття та художня манера драматургів полягала у незрівнянному дарі перевтілення світових сюжетів із різних епох і оригінальному їх трактуванні. Типологічно близький комунікативний дискурс Юліуша Словацького та Лесі Українки проглядається через створені ними візійні світи на легендарно-міфологічній основі. Можна помітити, що найбільш повно це відбилося у «Балладині» та «Лісовій пісні». За допомогою міфу Лесі Українці вдалося «завуалювати» глибокий і обширний ідейно-естетичний та філософський зміст «Лісової пісні».

Саме такий підхід (як на рівні ідейно-тематичному так і на рівні образно-естетичному) сприяв виявленню певної близькості, спорідненості у принципах авторської свідомості й, водночас, визначенню своєрідності таких типів художнього мислення, як романтизм Юліуша Словацького та неоромантизм Лесі Українки, що були домінантними у їх творчості.

Таке мислення спонукало авторів до пошуків і відповідних жанрових утворень - трагедія-казка «Балладина» і драма-феєрія «Лісова пісня".

Підбиваючи підсумок усьому сказаному, можна стверджувати, що обидва письменники були наділені тонким відчуттям традицій, прагненням до культурного універсалізму, позбавлені пут, які б сковували їх геніальну фантазію, а у творенні «нових зразків краси» в літературі їх дороги часто були близькими, що ми побачили при порівнянні та зіставленні персонажів та символів «Лісової пісні» з «Балладиною».

Список використаної літератури

1. Гнатів Т. Юліуш Словацький і «українська школа» в польському романтизмі / Тетяна Гнатів // Юліуш Словацький і Україна. Київські полоністичні студії: зб. наук. праць. Т. 2 / ред. кол.: Ю. Л. Булаховська та ін. - К.: Бібліотека українця, 2010. - С. 146-158.

2. Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів / Ліна Костенко // Леся Українка. Драматичні твори. - К., 2009. - С. 5-58.

3. Левінська С. Життя і творчий шлях Ю. Словацького / С. Левінська // Видавництво Київського університету, 1973. -- С. 50-61.

4. Ленська С. На зламі століть: матеріали до оглядової теми «Літературний процес кінця XIX - початку XX століття» 10 клас / Світлана Ленська // Чайковська В. Т. Українська література кінця ХІХ - поч. ХХ ст.: навчальні матеріали до практичних занять. - Житомир, 2008. - С. 33-40.

5. Пономарьов П. П. Фольклорні джерела «Лісової пісні» Лесі Українки / П. Пономарьов //Чайковська В. Т. Українська література кінця ХІХ - поч. ХХ ст.: навчальні матеріали до практичних занять. - Житомир, 2008. - С. 101-132.

6. Радишевський Р. П. Юліуш Словацький: життя і творчість / Р. П. Радишевський // Класики зарубіжної літератури. - К.: Дніпро, 1985. - 200 с.

7. Радишевський Р. Юліуш Словацький і Леся Українка (до питання літературних традицій) / Ростислав Радишевський // Юліуш Словацький і Україна. Київські полоністичні студії: зб. наук. праць. Т. 2 / ред. кол.: Ю. Л. Булаховська та ін. - К.: Бібліотека українця, 2000. - С. 89-113.

8. Скупейко Л. Казка і міф у драмі Лесі Українки «Лісова пісня» / Лукаш Скупейко // Слово і час. - 2009. - № 8. - С. 55-65.

9. Скупейко Л. Пролог як міфообраз світу AB ORIGINE в «Лісовій пісні» Лесі Українки / Лукаш Скупейко // Слово і час. - 2003. - № 2. - С. 22-30.

10. Словацький Ю. Вибрані твори в двох томах: Т. 2. / Ю. Словацький. - Київ, 1959. - 444 с.

11. Софронова Л. «Балладина» Юліуша Словацького (смислотворча функція кордону) / Людмила Софронова // Юліуш Словацький і Україна. Київські полоністичні студії: зб. наук. праць. Т. 2 / ред. кол.: Ю. Л. Булаховська та ін. - К.: Бібліотека українця, 2010. - С. 178-184.

12. Україка Леся. Кращі твори / упоряд., вступ. ст. та приміт. Л. І. Скупейка. - Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. - 576 с.

13. Холодинська С. М. «Лісова пісня» Лесі Українки в контексті творчості поетеси (естетичний аспект) / С. Холодинська // Гуманітарний часопис. - 2010. - № 2. - C. 102-110.

14. Хороб М. Фольклорно-міфологічна основа драм «Легенда» Станіслава Виспянського і «Лісова пісня» Лесі Українки / М. Хороб // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002. - № 2. - С. 33-37.

15. Хороб С. Символ «жертвопринесення» у драматургії Юліуша Словацького та Лесі Українки: фольклорно-міфологічний вимір / C. Хороб // Зарубіжна література в школах України.-2009. - № 5. - С. 2-6.

16. Шевчук Я. «Балладина» Юліуша Словацького у перекладі Бориса Тена / Ярослава Шевчук // Юліуш Словацький і Україна. Київські полоністичні студії: зб. наук. праць. Т. 2 / ред. кол.: Ю. Л. Булаховська та ін. - К.: Бібліотека українця, 2000. - С. 375-381.

Размещено на Allbest.ru