Образ Майстра в романі Володимира Дрозда "Острів у Вічності"
Оцінка стану досліджень творчості В. Дрозда в сучасному літературознавстві. Виявлення і характеристика художньо-стильових особливостей роману В. Дрозда "Острів у вічності". Розкриття образу Майстра в творі як інтерпретації християнських уявлень про душу.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.06.2012 |
| Размер файла | 61,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
5
Курсова робота
Образ Майстра в романі Володимира Дрозда "Острів у Вічності"
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ І.Образ як теоретичне поняття
1.1 Рецепція творчості Володимира Дрозда в науковій літературі
1.2 Теоретичні аспекти поняття «образ»
1.3 Жанрові особливості прозових творів В. Дрозда
Розділ ІІ. Специфіка художнього трактування образів у романі В.Дрозда «Острів у вічності»
2.1Образ майстра як своєрідний концепт твору
2.2 Художньо-стильові особливості роману «Острів у вічності»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
В. Дрозд як письменник-прозаїк, автор великих епічних творів утвердився в українській літературі не одразу. Доробок письменника В.Дрозда - величезний масив творів, різноманітних за жанром і стилем, за ідейно-тематичними особливостями. Спільним, що єднає увесь пласт прозової спадщини письменника, є майже суцільна її автобіографічність. Саме з автобіографічними мотивами часто пов'язаний психологізм прози письменника, що, зокрема, виявляється в авторських рефлексивних роздумах.
Проза В. Дрозда - багатожанрове, різностильове нагромадження творів, різних в ідейно-тематичному плані, проте споріднених єдиним духом, чи, як сказав би В. Бєлінський, єдиним пафосом. Письменник звертався як до традиційних епічних форм, таких як новели, оповідання, повісті, романи, в результаті чого винайшов індивідуально авторський спосіб подачі матеріалу у прозі.
В. Дрозд надає привілей великій епічній формі - роману. Захоплення письменника рефлексивними відступами не завжди доречне й можливе в малій формі, тому жанр роману дає можливість не обмежуватися у процесі висловлення думки на письмі.
Жанри і стилі прози В. Дрозда розглядались різними дослідниками у різні часи принагідно, відповідно до поставленої ними мети дослідження, як-от: міфопоетика творів (Л. Яшина), особливості жанру роману «Листя землі» (М. Жулинський), своєрідність оповідань В. Дрозда (Ю. Бадзьо), «химородність» творів В. Дрозда (П. Майдаченко) тощо.
Творчий доробок В. Дрозда свого часу розглядали О. Колодій, Н. Колощук, П. Майдаченко, В. Сулима, В. Соболь, Н. Фенько, Л. Яшина та інші. Розкривав специфіку його творів Ю. Бадзьо. Дослідження психологізму в українському літературознавстві є надзвичайно актуальним, оскільки психологія творчості залишається важливою проблемою літературознавчої науки.
Саме роман «Острів у вічності» викликав науковий інтерес. Написаний твір протягом 1999 - 2001 роках, а надрукований у журналі «Березіль» у 2001 році, так і не був виданий окремою книгою.
Протягом останніх років були захищені дисертації, присвячені творчості Володимира Дрозда, такі як «Проза В.Дрозда: психологічні аспекти» Олени Січкар, «Поетика характеротворення у прозі Володимира Дрозда» Наталі Манюх, «Іронія як стильовий компонент прози Володимира Дрозда» А.Харченко та інші. Але досі роман «Острів у вічності» так і не став окремим об'єктом наукових досліджень.
Отже, актуальність обраної теми полягає в тому, що вона передбачає синтезоване дослідження прози В. Дрозда як багатожанрового та різностильового феномену художньої літератури, а це потребує ретельного вивчення її як в теоретичному, так і в практичному аспектах, що, безперечно, сприятиме розвитку українського літературознавства.
Метою даного дослідження є розкриття особливості мистецького таланту В. Дрозда на прикладі характеристики образів у романі «Острів у вічності».
Об'єктом дослідження є роман В. Дрозда «Острів у вічності».
Предметом - образна система роману В. Дрозда «Острів у вічності».
Для досягнення поставленої мети, треба вирішити такі завдання:
- розкрити стан дослідження творчості В. Дрозда в літературознавстві;
- охарактеризувати образну систему художнього твору;
- виділити художньо-стильові особливості роману «Острів у вічності»;
- розкрити образ Майстра у творі як інтерпретацію християнських уявлень про душу.
Головними методами нашого дослідження є аналітично-описовий, що дає змогу отримати набір нових факторів та подати отримані результати в узагальненому вигляді; біографічний та порівняльний методи.
Опрацювання літературних джерел дало змогу ознайомитися з матеріалами за темою дослідження; класифікувати їх і створити список використаних джерел; відібрати найцінніші дослідження, основні, фундаментальні роботи; скласти загальну характеристику галузі дослідження, його значення для розвитку науки і практики та актуальність теми; виявити основне коло науковців, які досліджували тему, вивчити їх внесок в розробку проблеми; виявити найцікавіші, але недостатньо висвітлені напрями досліджень, які могли б стати метою подальших досліджень.
стиль роман образ майстер душу
Розділ І. Образ як теоретичне поняття
1.1 Рецепція творчості Володимира Дрозда в науковій літературі
Творча спадщина В. Дрозда у контексті новітньої української літератури посідає важливе місце, адже митець творив у складні часи різних культурно-історичних епох, охопивши другу половину ХХ та початок ХХІ століття. Доробок письменника є унікальним явищем в історії нашої літератури, оскільки містить істотно різні твори, як за жанром, так і за стильовими особливостями.
Твори В. Дрозда різноманітні у жанровому відношенні: новели, оповідання, повісті та романи . Останні посідають важливе місце у доробку письменника. Саме романна форма стала вдалішою, бо надавала можливість створити величні полотна («Лист я землі») чи зацікавити, заінтригувати читача («Убивство за сто тисяч американських доларів»).
Вивчення романів В. Дрозда, специфіка яки визначається варіюванням від соцреалістичного до постмодерністського означення, автора біографічних романів «Добра вість», «Ритми життя», «Дорога до матері», філософських романів «Листя землі», «Острів у вічності», «Убивство за сто тисяч американських доларів» то що, ґрунтується на теоретичних дослідженнях щодо проблеми стилю. Це зумовлено тим, що повністю охопити особливості прозових творів митця, які неодноразово ставали предметом наукових зацікавлень (М. Жулинського, М. Павлишина, Л. Яшиної та ін.), можливо саме шляхом визначення стильових особливостей та домінант [1, c. 323].
Роман «Убивство за сто тисяч американських доларів» (1992-2002) вперше побачив світ 1993 року в журналі «Київ », окремо був ви даний 2003 року. Цей твір, який із перших сторінок справляє враження «новочасної кримінальної штуковини», уже встиг стати предметом наукових розвідок - М. Жулинського, В. Соболь, А. Харченко, О. Січкар.
Останнім часом дослідники, вивчаючи спадщину В. Дрозда, звертаються до проблеми стилю, обираючи певні його аспекти: фольклорно міфологічна символіка як домінанта стилю (О. Карпенко ), автобіографізм як особливість прози (Н. Манюх), іронія як стильовий компонент у творах (А. Харченко ).
М. Жулинський в одному з листів до В. Дрозда ділиться враженнями від прочитання роману «Убивство за сто тисяч американських доларів»: «Спочатку я не сприйняв усерйоз балаканини Робін зона Макухи… але … побачив, яка серйозна проблема розкручується. Та в цьому Робінзоні зачаївся і я, і ти , і усі ми - покоління компромісів, наївних сподівань …»
Особливу увагу він звертає на соціально-політичний підтекст та морально-духовний аспект твору. А також зазначає, що, хоч і видається роман «простеньким», «читабельним», проте містить багато закодованого та не пізнаного.
У статті В. Соболь «Мандруючи «поверхами самого себе», він душу «зберіг на насіння» характеризує філософську проблематику твору , образи Робін зона та Балерини . Дослідниця наголошує, що «наскрізна для творчості Володимира Дрозда тема екології душі та її збереження в останньому його посланні набуває особливої гостроти і навіть надсади» [16].
З погляду на іронію як стильовий компонент творів В. Дрозда роман аналізує у авторефераті А. Харченко. Йдеться про властиве спадщині письменника роздвоєння душі, прагнення головного героя усамітнитись, а також подається зв'язок романів з іншими творами.
О. Січкар, аналізуючи жанрово-стильові особливості прози В. Дрозда, у романі «Убивство за сто тисяч американських доларів», як і більшість дослідників, бачить контраст між назвою та змістом твору: «Роман свого часу викликав скептичну посмішку у критика і читача. Але лише від назви, яка створює ілюзію комерційності твору в дусі часу. Насправді ж читач, який прагне розважитись «легким чтивом», дуже швидко зрозуміє, що це йому не вдасться. Роман є яскравим плетивом, зітканим із філософських роздумів неординарної особистості Робінзона Макухи та «демоніади» в дусі «Майстра і Маргарити» М. Булгакова» [16].
Тож, твір В. Дрозда «Убивство за сто тисяч американських доларів» не залишає байдужими ні звичайних читачів , ні літературознавців. До того ж зацікавлення спадщиною письменника останнім часом все зростає, проте не можна сказати, що творчість майстра вповні проаналізовано та вписано в контекст української літератури. На сьогодні маємо поки розставлені акценти та намічені проблеми, що вимагають розв'язання.
Проблемі стилю присвячена значна кількість робіт у літературознавстві. Серед них роботи О. Лосєва, А. Ткаченка, О. Соколова, М. Гіршмана, Д. Наливайка, Г. Поспєлова та інших.
Стиль - одне з найскладніших явищ у літературознавстві здавна і до наших часів. Роман В. Дрозда «Убивство за сто тисяч американських доларів» є досить складним та неоднозначним: назва налаштовує на сприйняття детективу та заохочує пересічного читача до знайомства з романом.
В. Соболь акцентує на духовній складності роману В. Дрозда та зазначає, що твір його «…тяжіє до інтелектуальної екзистенційної прози. Сягає як до її витоків (роман «Місто» В. Підмогильного), так і до вершин («Дівчина з ведмедиком», «Без ґрунту», «Доктор Серафікус» В. Домонтовича), збагачуючи її новими гранями», а сам роман дослідниця називає «сміхотерапевтичним».
А. Харченко, досліджуючи роман, звертає увагу на те, що «письменник в о бразі головного героя Макухи вкотре змалював людину з роздвоєнням душі», проводить паралелі з образом Робінзона у Д. Дефо, а також підсумовує: «Іронія ж є єдиним способом існування героя між цих двох світів» [9, c. 39].
В. Дрозду вдалося створити художньо значимий національний літературний світ, в якому відкрилася через індивідуальне переосмислення і відтворення історичної реальності національно самобутня Сіверщина. По суті, фольклорно-міфологічна проза - це розгорнута метафора реальної дійсності, «вирощена» завдяки творчій уяві й фантазії митця на традиційній народній демонології, на слов'янських міфах, легендах, казках, переказах, притчах, небилицях, на елементах української сміхової культури, і внаслідок творчого переосмислення спрямована на глибинне відкриття та пізнання історичної та сучасної долі української людини. Герої таких його романів, як «Катастрофа» - Іван Загатний, «Вовкулака» - Петро Харлан і Андрій Шишига, «Спектакль» - Ярослав Петруня, «Балада про Сластьона» - Йосип Сластьон, «Злий дух. Із житієм» - Роман Гаркуша, віддають на заклання власні душі заради самоствердження у формі чи то кар'єри, чи то слави, чи збагачення... Внаслідок непогамовного поривання задовольнити свої егоцентричні амбіції, вивищення будь-якою ціною, передусім через моральні компроміси, відбувається переродження особистості, перетворення її у «вовкулаку», на хижого, безжалісного звіра. Попереду - самотність, відчуження від людей, жах перед втратою свого Я, повне духовне спустошення і смерть власної душі [10, c. 272].
Ім'я В. Дрозда асоціюється з творчими пошуками нової літературної генерації когорти шістдесятників, тих запальних українських інтелігентів, які виривалися за межі ідеологічного контролю, бунтували супроти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму, намагалися оприлюднити нестандартні форми і прийоми естетичного анти-конформізму. Тоталітарний режим пильнував таких, як Володимир Дрозд. Вже на початку 1963-го його було звільнено з роботи, згодом залишилася не з власної волі без роботи його дружина - талановита поетеса Ірина Жиленко, в серпні того ж року Дрозда ізолюють від суспільства службою у лавах радянської армії (у Забайкаллі, потім - у Чернігові). «Шлях мій життєвий і творчий складний», - сам письменник визначав свою долю правдиво, без сподівань на співчуття чи захоплення від нових поколінь. Змушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову - художню - реальність відчув з юних літ. «Але поруч із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно», - зізнався щоденникові 1 вересня 1988 р.
Історична проза - конгломерат творів, які з'явилися ще в античні часи, пройшовши еволюцію від оповідей героїчного епосу, анналів, монографій, мемуарів тощо до історичного роману, який є продуктивним жанром і в сучасній літературі. У свою чергу жанр історичного роману має низку різновидів, реалізація яких залежить від низки факторів - задуму письменника, його індивідуального стилю, загальних літературних тенденцій доби. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - з художнім вимислом, справжні історичні особи - з особами вигаданими. Проблемами еволюції жанру займалися Н. Бернадська, А. Гуляк, Є. Нахлік, З. Шевчук та ін.
Жанр історичного роману в прозі В. Дрозда є майже недослідженим, що, можливо, зумовлено неувагою самого письменника до деяких власних історичних творів. Звичайно, якщо порівнювати ранні історичні романи письменника із його подальшою неісторичною прозою, яка стала вершиною творчого шляху В.Дрозда, вони багато в чому є лише етапними пробами пера. Але при цьому ці твори не варто скидати з терезів, на яких виважується творчий генія митця. Цією публікацією спробуємо поповнити прогалину в дослідженні прозової спадщини письменника, розглянувши його нечисленні історико-біографічні романи.
1.2 Теоретичні аспекти поняття «образ»
Тема нашого дослідження має назву «Образна система у романі Володимира Дрозда «Острів у вічності», тож вважаємо доцільним з'ясувати дефініцію поняття «образ» та «художній образ». Словник літературознавчих термінів подає таке тлумачення: «образ художній - це особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, - на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять»[14, с. 279] або, за більш сучасним визначенням, художній образ це «категорія художньої гносеології, завершений і знаково виражений результат художнього пізнання» [15, с. 378]. Будь-який твір художньої літератури насичений образами. Художні образи в літературі включають в себе й тропи, й символи, й персонажі, «образом називають будь-яке явище, творчо відтворене в художньому творі». [15, с. 252].
Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого - у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофєєв: «Образ - це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». Дане визначення як таке, що відображає естетичну суть художнього образу, Л. Тимофєєв протиставляє широковживаному, але термінологічно не конкретизованому визначенню образу як узагальненого відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального.
В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності лежить первинний, або так званий чуттєвий образ. Чуттєвим образом називають конкретно-чуттєву даність (явленість) предмета відображення, тобто те нормальне уявлення, в якому відображувана реальність постає, кажучи словами М. Чернишевського, не у формі думки про неї, а у формі самого життя, наочно, такою, якою ми її бачимо чи могли б побачити, сприймаючи безпосередньо. Чуттєвий образ у художньому творі - це те, що в ньому безпосередньо, конкретно зображено з усіма його подробицями - сукупністю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій свідомості.
Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схематизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичайною формою відображення дійсності, якою ми користуємось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Говорячи про щось, висловлюючи якісь думки, ми, найчастіше, не абстрагуємося від їхнього конкретно-чуттєвого змісту, не схематизуємо його, а тримаємо в пам'яті й намагаємося викласти у вигляді більшою чи меншою мірою живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення дійсності художній образ, по-перше, відрізняється своєю емоційністю, точніше настановою на підкреслено-емоційний характер вираження тієї думки, формою вияву якої є чуттєвий образ. По-друге, від звичайного уявлення художній образ відрізняється узагальненістю свого змісту.
У сучасній літературознавчій науці розповсюджені три класифікації художніх образів: предметна, узагальнено-смислова і структурна. Літературознавці за предметною класифікацією виділяють образи-деталі (від одного слова (тропа) до розгорнутих описів (пейзаж, портрет, інтер'єр); образи-рухи (події, вчинки, настрої, прагнення) - динамічні моменти, розгорнуті в часі художнього твору; а також образи-характери і образи-обставини - це герої твору, «що володіють енергією саморозвитку і що виявляють себе у всій сукупності фабульних дій: зіткненнях, різного роду колізіях і конфліктах і т. п.» [15, с. 253], та на рівні концептуальному це цілісні образи долі і світу - «буття взагалі, яким його бачить і розуміє митець» [14, с. 253].
По узагальнено-смисловій класифікації образи поділяються на індивідуальні (створені самобутньою уявою митця), характерні (розкривають закономірності суспільно-історичного життя), типові (образи, що виходять за межі своєї епохи, виражають загальнолюдські риси), образи-мотиви (повторювані в кількох творах), топоси (характерний вже для цілої культури даного періоду чи даної нації) та архетипи (модель героя, символічний образ який часто повторюється в літературі і став пізнаваний як елемент певного літературного досвіду взагалі). У структурній класифікації художні образи поділяються на автологічні (форма і зміст збігаються), металогічні (словесно-позначене відрізняється від того, що мається на увазі) та надлогічні (символи та алегорії).
Художній образ - це не копія дійсності, це вузькофактографічне, натуралістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мистецтві чуттєвий образ цінний не сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш загальний, ніж конкретно-фактологічний, зміст. Віддзеркалена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одинично поданого факту. Використовуючи наукову термінологію, можна сказати, що конкретно-чуттєва форма одиничного в мистецтві слугує засобом втілення загального [8, c. 315].
Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи природного та речового оточення.
1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:
а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонале;
б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач (рос: повествователь);
в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач (рос: рассказчик). До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.
2. Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.
3. Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.
4. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.
5. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.
Якщо такі традиційні для літературознавства поняття, як «персонаж», «пейзаж», «інтер'єр», визначаються термінологічною сталістю, а поняття - «ліричний герой», «образ читача» - більшою чи меншою мірою термінологічною узгодженістю, то стосовно визначеності та системного співвідношення понять - «оповідач», «розповідач», «образ автора» - чіткої термінологічної єдності ще не вироблено. Інколи, по-перше, терміни «оповідач» та «розповідач» беруться як синоніми (не розмежовуються), коли типи суб'єктів розповіді у творі розрізняються з меншою деталізацією; по-друге, терміни «оповідач» та «розповідач» розглядаються як форми авторського образу (автор при цьому виноситься за межі будь-якої образної форми існування, образність автора, інакше кажучи, категорично заперечується); по-третє, класифікація суб'єктів розповіді проводиться за дещо іншими ознаками, що має наслідком виокремлення відмінних від поданих тут їхніх типів.
Персонажем (франц. personnage, від лат. persona - маска актора в античному театрі, в переносному розумінні - носій маски, актор, власне - зображувана ним особа) називається образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт розповіді і сприймається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття «персонаж» є збірною назвою тієї сукупності засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкретно-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь.
Суб'єкт дії - це персонаж, який виступає у творі як дійова особа в буквальному розумінні цього слова. Його основна функція полягає в тому, щоб бути ініціатором дії, носієм певної «зав'язки» або «перешкоди», тобто таких «життєвих» обставин, що мотивують початок і подальший розвиток події, новий оберт подієвого розгортання. Даний тип персонажа найхарактерніший для ранніх етапів історичного розвитку літератури, коли предмет основного інтересу творів словесності становила зображена в ньому подія [8, c. 318].
Суб'єкт свідомості - це персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки. Інакше кажучи, цей тип персонажа виступає у творі не як носій та ініціатор дії, а як носій характеру, який, з одного боку, сповільнює дію (як і все інше у творі, що не є «чистою» дією - пейзажі, інтер'єри і т. п.), переакцентовуючи увагу читача з подієвості на внутрішній світ зображуваних персонажів, з іншого боку - більшою чи меншою мірою програмує розвиток дії у творі.
Оповідачем зветься дійова особа, зображена у творі як суб'єкт розповіді, а саме - як герой, від особи якого у творах епічного чи ліро-епічного роду літератури ведеться розповідь і який виступає в них у функції уявного автора.
Основні ознаки цього типу дійової особи полягають у тому, що оповідач - це герой ліричної фабули твору й у цій ролі він виступає у творі як особа, дистанційована від героїв епічних фабульних ліній - персонажів. Оповідач, інакше кажучи, не має реальних (що, проте, не виключає можливості зображення уявлюваних ним) стосунків і не вступає в безпосередній контакт із світом тієї дійсності, яка є предметом його розповіді. Зображувані події оповідач спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя.
Особа оповідача може бути виявлена у творі різною мірою. Він може залишатися неназваним, так що його присутність сприйматиметься лише у формі певного «голосу» - монолога, який не належить жодному з героїв епічної фабули. Він може бути окреслений з більшою чи меншою конкретно-чуттєвою даністю у формі певного «я» або «ми» і т. д. Розповідачем називається дійова особа, яка виступає у творі і як суб'єкт, і як об'єкт (безпосередній або опосередкований) розповіді, тобто як герой, що є учасником або має безпосереднє відношення до тих подій, про які він розповідає. Подібно до оповідача, розповідач дистанційований від реального автора-творця (не може бути прямо з ним ототожнений), проте, на відміну від першого, - не дистанційований від світу тих, про кого він розповідає, і може вступати або й вступає в безпосередній контакт з ними, тобто, інакше кажучи, виступає у творі як персонаж, присутній у одній з його епічних фабул, хоча при цьому усвідомлюється як персонаж специфічний, а саме як такий, «очима» якого ми бачимо зображені у творі події, життя осіб, про яких у творі йдеться. Розповідь у творах, що мають розповідача, звичайно ведеться від певного «я», яке, по-перше, не обов'язково при цьому персоніфікується (від лат. persona - особа і facere - робити), тобто постає у вигляді предметно зримої особи або й взагалі називається; по-друге, у різній мірі задіяне в тих життєвих обставинах, про які розповідає. В цілому розповідач у художніх творах може бути представлений трьома типами:
1) Розповідач - головний герой твору. Цей тип характеризується тим, що розповідач не лише названа, але й цілком персоніфікована особа, яка виступає як безпосередній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає. Цей тип розповідача найбільш уживаний у творах автобіографічного характеру або таких, що наслідують цю форму.
2) Розповідач - побічний герой твору. Відмітні ознаки цього типу - не обов'язкова персоніфікація, обмеженість визначеності особи розповідача формою певного неконкретизованого «я», від якого ведеться розповідь, не обов'язкова безпосередня участь у зображуваних подіях, тобто відсутність прямих контактів розповідача з героями, про яких він розповідає, або епізодичність таких контактів. На відміну від першого типу розповідь ведеться не «зсередини» зображуваного, а немовби збоку. Цей тип за своїми ознаками нагадує героя-оповідача, але, на відміну від нього, він принципово не відокремлений від того світу, про який розповідає, сприймає його не як умовну (що характерно для позиції оповідача), а як реальну дійсність (таку, що існує насправді), дійсність, органічною часткою якої він себе відчуває.
3) Розповідач - герой, особа якого виражається виключно його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у творі незмінно виступає його реальний автор-творець. Цей тип розповідача, який умовно можна назвати «мовленнєвим», дуже близький до героїв-оповідачів за ознакою повної дистанційованості від участі в описуваних подіях, проте, як і в другому типі, ця дистанційованість не принципова, розповідач описує події не як літературно-конструйовану, а як справжню чи вірогідно можливу дійсність. Цей тип розповідача не персоніфікований, не визначений формальною вказівкою на його «я», проте в більшості випадків безпомилково сприймається як частка того життєвого середовища, про яке він розповідає. Якщо перший і частково другий тип розповідача споріднює з предметом їхньої розповіді спільна дія, учасниками якої вони є, то розповідача третього типу споріднює з предметом його розповіді підкреслена єдність мовленнєвого стилю: розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. Цей літературно ненормований мовленнєвий стиль називають сказом.
Основна художня мета, з якою пов'язують введення до твору особи розповідача, полягає в тому, щоб створити певну світоглядну позицію, кут зору на описуване, відмінний від власне авторського.
Ліричним героєм називається специфічний розповідач, в особі якого знаходить свій вияв підкреслена співвіднесеність з авторським «я», що стало простежується в межах більш-менш значної групи ліричних творів певного тематичного циклу, біографічного періоду або й творчості окремих поетів загалом [16].
В системі образів ліричного твору постать ліричного героя посідає особливе місце, відрізняючись, з одного боку, як від звичайних, подібних до прозаїчних, об'єктивованих персонажів, окреслених з більшою чи меншою конкретно-чуттєвою певністю, так, з іншого боку, - від неперсоніфікованих розповідачів - носіїв іншої, не обов'язково протиставленої, але все ж відмінної чи, точніше, такої, що не має інтимних зв'язків з авторською, свідомості.
Ліричний герой, таким чином, - це та поетизована суть авторського «я», котра найповніше відповідає його естетичному ідеалові, це той літературний характер і та поетична біографія, яку художньо конструює автор для своїх читачів. Найбільш загострена форма вияву ліричного героя - так звана поетична маска, характерна для творчості окремих поетів. Поетична маска - це той підкреслено гіперболізований, метафорично збагачений художній образ, в якому постає особа ліричного героя.
Образом автора називається відображена у творі особистість автора-творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у творі і зв'язує його вираженням певної концепції світу й людини.
Образ автора - специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської постаті, автора - як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо конструйованої особи оповідача або розповідача твору, уявлюваної реальним творцем у функції автора, - тобто умовного, а не фактичного автора-творця.
Образом читача називають відображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі.
Образ читача - багатоаспектна проблема, пов'язана як з предметом теорії літератури, так і з питаннями психології творчості та сприйняття. Стосовно поетики проблема образу читача, зокрема, постає тоді, коли художній текст розглядається не як замкнуте в собі ціле, а як таке діалогічне висловлювання, яке з самого початку зорієнтоване на певний тип читацького сприйняття, вбирає його у свою художню структуру як значущий фактор, дійову передумову естетичного сприйняття.
1.3 Жанрові особливості прозових творів В. Дрозда
Усі твори письменника можна поділити на дві групи - традиційна проза, і, так звана, химерна проза.
До першої групи можна віднести оптимістичні твори про українське село, про героїв-революціонерів («Новосілля», «Добра вість»). До творів другої групи належать ті, які були не прийняті тогочасною системою («Вовкулака» («Самотній вовк»), «Катастрофа», «Ирій»).
До першої групи творів відносяться твори традиційні. Автор мав за мету подати матеріал оптимістичного змісту на селянсько-колгоспну тематику або передавали життя й боротьбу окремої сильної особистості. У період 60-70-х рр. ХХ ст. були написані біографічні романи «Ритми життя», «Дорога до матері», поєднані спільною тематикою - оповідь про родину академіка О. Богомольця; та романи «Добра вість», «Ювеналій Мельников» - про революціонера-демократа Ювеналія Мельникова. Ці невеликі за обсягом романи вимагали від письменника клопіткої роботи, оскільки біографічний роман потребує документального підтвердження. Робота в архівах дала В.Дрозду правдивий матеріал, подальше використання якого скувало й деіндивідуалізувало мову письменника. Суворі межі історичного роману не дають можливості розвитку письменницької думки, фантазування і зміни дійсності. Через це письменник вдається до композиційного поєднання авторського слова й сухої мови канцелярських документів, пов'язаних зі справою Ю. Мельникова [16].
До традиційних творів відноситься роман про самовіддану жінку-юриста «Інна Сіверська - суддя». В. Дрозд при розкритті персонажу судді Інни Сіверської, який є центральним у творі, мав певну свободу слова, чим і скористався. Роман написано у відповідності з життєвою позицією самого автора. В. Дрозд завжди виступав проти економічно-кримінальних операцій, спрямованих на особисте збагачення.
«Публіцистичний», як його назвав сам автор у передмові, роман «Новосілля» базується на репортажних замальовках письменника, який, працюючи журналістом, свого часу був безпосередньо знайомий із проблемами тогочасного села. Оптимістичний роман композиційно складається із двох книг, які подають картини з життя села Блискавиці. Цікавий сюжетний розвиток передає колорит радянського села 80-х рр. ХХ ст. Твір насичений яскравими образами.
До традиційних творів відноситься також повість «Люблю сині зорі», що стала першим прозовим твором, яким В. Дрозд заявив про себе не лише як автор поезій та оповідань. Біографічні джерела свідчать про певну містичність появи цього твору. Повість могла б розраховувати на статус оригінально-психологічної, коли б не постійне возвеличування комсомолу, комунізму. Твір відзначається своєрідністю композиції твору: повість складається з окремих частин із підзаголовками, які вказують на ім'я того персонажа, від імені якого буде вестися оповідь. Таким чином, у невеликій повісті декілька нараторів, кожен із яких виступає із власними поглядами на життя, завдяки чому письменник надає можливість персонажам самостійно нести відповідальність за свої вчинки.
Повість «Що було, що буде» має своєрідний жанр, як визначає його автор-оповідач, «словесного кіно». Це не є сценарій до кінофільму, або по-іншому - кіноповість, бо зовсім інші вимоги висуваються до жанру сценарію. Наратор у кіноповісті майже відсутній. Активна роль надається персонажам. У повісті ж В. Дрозда, навпаки, - автор-оповідач всеприсутній. Повість - ніби сценарій навпаки - суцільна ремінісценція, в якій періодично надається слово персонажам. Твір повністю орієнтований на читача. На це вказують постійні звертання на його адресу: «...мушу попередити читача, що моєму скромному малюночку буде далеко до знаменитих пейзажів»; «Відчуваю, що час уже нашим закоханим зустрітися. Бо навіть у найвірнішої моєї читачки баби Зіньки терпець увірветься...» та подібні [14].
До традиційних творів відноситься повість «Молохви», оскільки вже на час написання й видання це був досить революційний і прогресивний твір. У центрі повісті, на перший погляд, - побутові проблеми сім'ї Молохвів. Також автор розповідає про патріотизм Андрія Молохви, який здатен пожертвувати родинними стосунками заради громадянського обов'язку. Своєрідним подієвим тлом письменник обирає від'їзд родини Молохвів і пов'язані з цим побутові проблеми. Проте у центрі повісті - проблеми і переживання сорокарічної жінки Марії [15].
В. Дрозд прийшов у прозу через оповідання. Мала епічна форма давала можливість робити короткі замальовки, які мають не меншу художню цінність, ніж романи й повісті. Сюжети багатьох оповідань - біографічні за своєю природою - пізніше знаходили своє місце у «більшій» прозі письменника. Оповідання «Колесо» із присвятою «Батькові» відкриває двотомне видання творів письменника. Як і наступне оповідання «Злодій», воно подає моменти життя батька письменника - Григорія Дрозда. В оповіданні «Злодій» письменник ставить і вирішує моральні проблеми, викликані протиставленням моралі, закону, з одного боку, та життя дитини, яка може померти голодною смертю - з іншого. Невирішеною залишається проблема жанрового визначення твору «Злодій». У двотомнику він поданий як оповідання. Але згодом у романі «Пришестя» письменник називає «Злодія» повістю. За словником: «оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажів. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету... Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь». Усі ці моменти мають місце в оповіданні «Злодій»: наявність одного моменту життя - правдивий випадок із батьком письменника; у центрі - моральна проблема персонажа Григорія Лободи; сюжет розвивається не за рахунок описів, а на основі роздумів головного героя. Розширення сюжету за рахунок спогадів, роздумів та діалогів, наявність другорядних персонажів все одно не дають можливість зараховувати твір до повісті.
В. Дрозд в багатьох своїх творах не уникає влучного гумористичного слова. Так, оповідання «Кролик» з'явилося на основі реальної історії про колишнього колгоспного начальника. Оповідання написане 1975 р. Згодом, уже у 1990-х роках ця історія знов знайде своє відлуння у творчості письменника - у збірці оповідань «Усе - про секс».
Коротке оповідання, що стало заголовком однієї зі збірок письменника, «Крик птаха в сутінках» має інтригуючи назву. Птах, який сумно кричить уночі, наче «смерть віщує», нагадує нам епізоди з дитячих екранізованих казок про Бабу-Ягу, біля хатини якої жалібно й лячно кричить якийсь птах. Проте немає в оповіданні очікуваної загадковості й фантастичності. Птах кричить не на смерть, а на згадку. Похилого віку Антон, який прожив своє життя укупі із дружиною Явдохою, під впливом пташиного крику згадує щасливі моменти дитинства, коли він закохався і втратив голову, за що його мало не вбив батько. Оповідання передає сумний мінорний настрій. Життя - лише мить, яка минає дуже швидко. Чи варто його витрачати на всілякі незначні дурниці [15].
Свого часу, за нескореність перед системою, довелося В. Дрозду, уже одруженому письменнику, провести три довгих роки на службі в лавах радянської армії на далекій від рідної України Алтайщині. Спогади і враження про цю північну місцевість знайшли свій відгук в оповіданнях «Ікра червоної риби» та «Алтайські малюнки», присвячених дружині. Письменникові вдалося підібрати яскраві колоритні образи, за допомогою яких він влучно передає життя людини в суворих північних лісах.
Роман «Земля під копитами» важко віднести чи то до традиційної, чи до химерно-фантастичної прози. Головна героїня роману - Галя Поночівна - має реального прототипу, дуже близького письменнику, - його матір. Проста українська жінка на тлі війни - образ реальний і водночас легендарний, який уособлює не просто жінку, а незнищенну матір, переповнену любов'ю не тільки до своїх дітей, але й до людства в цілому.
До традиційних романів можна віднести і роман «Пришестя», який сприймається як своєрідний підсумок творчості В. Дрозда. Тут є перегук із багатьма творами письменника різних років. Роман написано від першої особи - двійника В. Дрозда - письменника з хутора біля Петрушина. Жанр роману можна конкретизувати як психологізований монолог-спогад про хлопчика з фотокартки, якому були відкриті усі таємниці світу.
Химерні твори писалися паралельно із традиційними і навіть були надруковані, але дещо із запізненням. Однак проблема в тому, що їх сприйняли неоднозначно як читачі, так і критики.
Усі химерні твори об'єднані спільним духом «пакульщини». Пакуль - вигадане місце, яке, проте, має свій реальний прототип. Це ті міста і села Сіверщини (Чернігівщина та Київщина), які були близькі письменникові, де він народився, вчився, працював.
Вступне слово В. Дрозда до вибраного двотомного видання має заголовок «Мої духовні мандрівки: від Пакуля до Мрина і знову - до Пакуля...». Твори, які ми назвемо химерними, підтверджують цю фразу. Пакуль - центр «дроздівського» мікрокосму, те осереддя, яке ніби притягує душу того, хто в ньому народився. Пакульський світ навічно викарбуваний в душі героїв творів В. Дрозда [3, c. 15].
Образ міста Пакуля формувався протягом багатьох творчих років В. Дрозда. У це місто письменник періодично переносив події, які відбувалися в реальному житті, в реальних місцевостях. Але як епіцентр Всесвіту Пакуль постав у «Євангелії від Володимира», як влучно назвав роман М. Жулинський, - «Листі землі»: «...ще не було ні землі, ні неба, тольки тьма, а Неволя була, і Пакуль був» - свідчить Нестор, Семирозумом названий.
Уперше письменник згадує назву міста Пакуль у романі «Самотній вовк» (звідси родом Харлан, Шишига та Великий Механік) і паралельно, але лише побіжно - в оповіданні «Ладимир»: «Він жив у Рогу, сільській околиці, якою Пакуль наступав на луки...» [3, c. 16].
У романі «Самотній вовк» події відбуваються за межами Пакуля, проте кожен із вихідців цього міста, а особливо головний герой Андрій Шишига, відчувають на своїх вчинках вплив походження. Харлан постійно тікає від свого походження, навіть подумки вже продумує назву книги про вивершення над власною сутністю: «Мій шлях на вершини», під останнім рядком якої буде написано: «Пакуль - Мрин - Київ», а може, навіть «Пакуль - Мрин - Київ - Москва». Харлан уважає, що він народився не в той час і не в тому місті. Як може бути рідною домівкою місце, яке викликає лише огиду: «Темні пакульські хати, забагнючені вулиці, тісна хижка з лози під лісом, піч, що димить, вічно хворі тітки...?» [3, c. 17].
У жанрово-стильовому плані найоригінальнішим є химерний роман «Листя землі». Н. Колощук зазначає, що жанр цього твору не можна визначити однозначно, бо це «синтетичний, багатошаровий твір: елементи соціально-психологічного, соціально-побутового, символіко-фантастичного (міфологізованого) повістування тут сплетені в одне ціле» [2, c. 5].
Автор-літописець подає розлогі картини життя селянства протягом століття. На підтвердження сказаного кожного разу надається слово персонажам: або діючи у романі, або тим, які були реальними учасниками подій або чули про них від старшого покоління. Деякі моменти оповіді мають притчевий або легендарний характер. Притчеві компоненти надають розповіді метафоричного змісту, перетворюють окремі деталі та епізоди на важливі символічні мотиви. Стильова палітра роману відзначається багатством сміливо й доречно використаних діалектних особливостей говірок Сіверщини та різноманітних засобів стилізації в авторській розповіді (архаїчна, діалектна, просторічна лексика, народнопоетичні засоби тощо).
Не всі химерні твори В. Дрозда мають пряму вказівку на Пакуль. Але за стильовими, образними, подієвими ознаками вони ніби вплітаються до вигаданого письменницькою уявою міста. Дія роману «Катастрофа» відбувається в невеличкому містечку Терехівці, переважно в редакції районної газети, подібної до тої, в якій працював В. Дрозд на початку своєї кар'єри журналіста. Своєрідна подача матеріалу в романі «Катастрофа». Перший великий химерний твір В. Дрозда є цілком новаторським, особливо на час свого написання. У романі ніби існує два паралельні світи: мікросвіт Терехівської редакції - рядової установи радянських часів із звичайними робочими проблемами, та внутрішній світ Івана Кириловича Загатного - нового працівника, який уявляє себе Богом, тому - вищим за інших працівників редакції. Ці світи розмежовані навіть графічно: перший надруковано звичайними літерами, другий - виділено курсивом.
Повість «Ирій» при появі викликала багато різнопланових відгуків. Це - один із яскравих прикладів химерної прози. Тут немає чіткої межі між реальним і казково-нереальним світами, в яких паралельно існує головний герой - хлопчик-мрійник із Пакуля Михайло Решето.
Аналізував жанр цієї повісті П. Майдаченко, який охарактеризував «Ирій» як повість-кокалан. Цей жанр відомий ще з античності і являє собою «прийом розгортання в цілі епізоди, а то і в окремі сюжетні лінії фольклорних алогізмів». Жанр кокалану міг бути використаний В. Дроздом під впливом творів М. Гоголя, який у свою чергу писав під впливом народної коміки і гротеску мандрівних дяків [9, c 39].
В романі «Спектакль» доля головного героя Ярослава Петруня - це доля В. Дрозда навпаки. Роман своєрідний і багатоплановий. Розвиток сюжету, як і в багатьох інших творах В. Дрозда, пройнятий духом «пакульщини».
Серед химерної прози В. Дрозда можна виділити пригодницько-фантастичні романи містичного характеру останніх років творчості такі, як «Убивство за сто тисяч американських доларів» та «Злий дух. Із житієм».
Роман «Убивство за сто тисяч американських доларів» викликав скептичну посмішку у критика і читача. Але лише від назви, яка створює ілюзію комерційності твору в дусі часу. Роман створений з філософських роздумів неординарної особистості Робінзона Макухи та «демоніади» в дусі «Майстра і Маргарити» М. Булгакова.
До роману «Убивство за сто тисяч американських доларів» в одному виданні було додано два цикли оповідань «Життя як життя» та «Усе - про секс». Не зв'язаний з оповіданнями сюжетом роман, знаходить у них своє розширення. В оповіданнях дует голосів Робінзона та Балерини збільшено до хору, що складається з голосів людей, які прагнуть сказати про все, що важливого було в їх житті. Більшість голосів безіменні, бо оповідають про своє життя не називаючись.
Роман «Злий дух. Із житієм», написаний на початку 1990-х рр., є, на перший погляд, реалістичним зліпком із тогочасної дійсності.
До химерної прози окрім романів В. Дрозда належить і значна кількість оповідань, серед яких найбільш яскравими зразками є «Сонце», «Пори року», «Ворон», «Пігмаліон», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», «Жертва диявола», «Бабай» тощо.
За свідченням самого письменника, ще на початку його пошуки нових можливостей слова вилилися в оповідання «Три чарівні перлини» та «Білий кінь Шептало». Але найбільш помітними стали в оповіданні «Сонце».
Оповідання «Ворон» містично-філософське за жанровою ознакою. Сюжет побудовано на вірі у перевтілення душі. Поринаючи письменницькою фантазією у незвідані трансцендентні виміри, В. Дрозд уявляє життя батькової душі після смерті. Після тяжких життєвих поневірянь у тілі людини для Грицька життя у тілі птаха було полегшенням. Але потяг до родини змушує ворона повернутися до рідної оселі, де жорстока зятева рука його вбиває. Душа вічна, тому вона проходить не один процес перевтілення, не зважаючи на людський фактор:»... Грицькова душа переселилась в кущ бузини, який ріс під хлівцем... напровесні Бориско... викорчував бузину... Грицькова душа переселилася в тополю край городу. Але Марія з Борисом будувалися і тополю спиляли, бо не стачило деревини. Грицькова душа переселилась в кущ порічок, Бориско закладав новий сад і того куща викопав. Грицькова душа переселилась в мороз...». Оповідання «Ворон» - перший роздум письменника над сутністю реінкарнації. Він повернеться до цього питання набагато пізніше у романі «Острів у Вічності» [4, c. 23].
Оповідання «Три чарівні перлини» більше нагадує казку, в якій вирішення загальнолюдських проблем відбувається казково-фантастичним способом. Людина - природна істота, яка, проте, кожного дня нищить цю природу заради задоволення власних потреб. Лісоруб Іван ніколи не вбачав у своїй професії чогось кримінального, поки не зустрівся з русалками, які подарували йому три перлини, що відкривали у їх володаря дивну здатність - переживати відчуття рослинного світу: «Дерева, молода парость, кущі, навіть трава в гущавині - усе мертвіло од жаху перед близькою, видимою смертю. Лісоруб майже фізично відчував той страх...». Нездатність нормально працювати вибиває Івана зі звичного плину життя, що врешті-решт змушує його повернути перлини до лісу. Колишня безтурботність наповнила все його єство, але в той же час невимовний сум не давав порадіти. Оповідання є ще одним яскравим зразком алегоризації думки письменником. Щоденні турботи відкидають на задній план вселюдські моральні проблеми, згадка про які відбувається у складні переломні моменти життя [5, c. 10].
Отже, великий доробок творів В. Дрозда можна умовно поділити на дві категорії: традиційні твори і химерні. Кожна група містить твори різні у жанрово-стильовому відношенні. Характерним для творчості В. Дрозда є те, що до складу химерних тяжіють не лише романи (цей жанр найбільш поширений серед химерних творів), а й велика кількість менших жанрових форм.
Розділ ІІ. Специфіка художнього трактування образів у романі Володимира Дрозда «Острів у вічності»
2.1 Образ майстра як своєрідний концепт твору
Головним героєм твору «Острів у вічності», є вісімдесятилітній письменник, Майстер. Точніше, його Душа, бо сам Майстер - автор роману «Острів у вічності» - з волі Володимира Дрозда сходить «із потяга живих» і починає жити «згустком ніким ніколи не дослідженої, безіменної, небесної, не земної енергії».
Ця енергія людської душі - жива органічна частина Космічного Розуму, Всесвітньої Душі, в існування, у реальність якої В. Дрозд вірив.
Він був упевнений, що йому, як і кожній людині, судилося стати крихітною частиною складного духовного сплаву, котрий нарощується кожною новою людською душею, кожним індивідуально витвореним духовним світом. Головне для нього як письменника - творити нову реальність, виплекати плід інтелектуально-художньої творчості як логічний результат інтенсивного духовного самоздійснення. Це означало для В.Дрозда «рости душею», доростати впродовж усіх своїх земних днів «до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів». Тому так зосереджено й напружено працювала його душа, бо вірив, що тільки в глибинному усамітненні душа здатна піднятися над світом реальності та вийти на високий рівень розмови із самим Богом.
Уявляв собі появу на цьому грішному світі нової людини божественним актом, унаслідок якого частка Божого світла, маленький його промінчик оселяється в людській душі. Але як нелегко людині пронести крізь усе своє життя це сяєво Боже, не погасити його в суєті мирського життя, а навпаки, розпалювати цей духовний вогонь постійним самовдосконаленням, нарощуючи духовну енергію задля повернення її після смерті до небесної скарбниці Бога. Письменник розвивав ідею нерозривності, єдності земного і небесного світів, яку, цю органічну єдність, забезпечує людська душа.
В. Дрозд найбільше цінував той стан, коли поринав у солодку самотину й душа наповнювалася передчуттям споріднення з тим вищим духовним сплавом, котрий він іменував Творчим Початком. Митець цей стан уважав «осяянням душі, озарінням душі». Його душа не раз переживала моменти, коли народжувалося відчуття подоланості стіни між ним, митцем, і Богом, коли він міг утішатися радісним злиттям своєї душі зі світом Божим [12, c. 17].
Подобные документы
Художній образ, як відображення дійсності. Жанрові особливості роману. Побудова образної системи у творі письменника. Мовне втілення системи образів за допомогою лексичних засобів та численних прийомів. Аналіз та розкриття значення персонажів роману.
курсовая работа [41,4 K], добавлен 13.05.2014Дитячі мрії Р. Стівенсона - поштовх до написання пригодницьких романів. Художні особливості створення роману "Острів скарбів": відсутність описів природи, розповідь від першої особи. Аналіз творчості Стівенсона як прояву неоромантизму в літературі.
реферат [26,9 K], добавлен 07.10.2010З`ясування значення поняття художнього образу, засобів втілення його у поетичному творі. Аналіз образу радості в творчості українських поетів. Дослідження даного образу у пейзажній ліриці збірки В. Стуса "Зимові дерева". Особливості розкриття теми.
курсовая работа [61,0 K], добавлен 06.05.2015Дослідження особливості образу головної героїні роману Уласа Самчука "Марія". Порівняльна характеристика Марії Перепутько і Богоматері. Опосередкованість образу. Піднесення події останньої частини роману до рівня трагедійного національного епосу.
курсовая работа [39,4 K], добавлен 28.11.2010Дослідження поняття "смерть" на основі роману А. Крісті "Таємниця Індіанського острова" як прагнення до самовираження судді Уоргрейва. Патологічні прояви дитинства головного героя роману та їх фатальні наслідки для дев'ятьох запрошених на острів.
статья [23,7 K], добавлен 18.12.2017Шедевр, який синтезує у собі ідейно-художній досвід американської романтичної прози. Вершина творчості Мелвілла. Головні ознаки роману-епопеї. Драматичні сцени та філософські розділи в романі Германа Меллвіла "Мобі Дік". Образ капітана Ахава у творі.
эссе [16,4 K], добавлен 19.05.2014Жанрова структура Шекспірових сонетів. Вплив філософських традицій Платона на світогляд і творчість В. Шекспіра. Новаторство Шекспіра як автора сонетів. Філософський сенс і художнє втілення проблеми часу і вічності, смерті і безсмертя в сонетарії.
дипломная работа [97,9 K], добавлен 03.11.2010Дослідження жанрово-стильової природи роману, модерного характеру твору, що полягає в синтезі стильових ознак та жанрових різновидів в єдиній романній формі. Огляд взаємодії традицій та новаторства у творі. Визначено місце роману в літературному процесі.
статья [30,7 K], добавлен 07.11.2017Життєвий і творчий шлях Джона Голсуорсі. Висвітлення проблем шлюбу, сім'ї і подружніх стосунків в англійській прозі ХХ ст. на прикладі роману "Власник". Розкриття образу Сомса Форсайта як уособлення власництва через призму сімейних відносин його родини.
курсовая работа [44,0 K], добавлен 11.09.2011Біографія та основні періоди творчості Ч. Діккенса, його творчість в оцінці західного літературознавства. Автобіографічні моменти роману "Життя Девіда Копперфілда", втілення теми дитинства у романі, художні засоби створення образу головного героя.
курсовая работа [39,1 K], добавлен 21.01.2009
