Жанр панегірика у давній українській літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У ХУІІ ст., порівняно з попередніми століттями, слабне скованість літературної творчості церковно-релігійною ідеологією; література починає виходити за межі полі функціональної писемності і набувати самостійного значення - розвиток її світських і власне естетичних функцій відображається у специфічній художній тематиці, в подоланні геоцентризму і поступовому схилянні до антропоцентризму.

Літературний процес цього періоду являв собою складну, багатовимірну, різномовну систему. Продовжують активно функціонувати полемічні жанри - трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні тенденції притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості - проповідям, сеймовим промовам, історичним творам, віршам, драмам, повістям і оповіданням. На цей період припадає розквіт давнього українського віршування. Але так трапилося, що з'явища західноєвропейської літератури ми знали краще, аніж власну літературу, часто азартно говорили про схоластичність, відірваність художнього слова від живого життя народу, про залежність від польського літературного впливу та про прикладне церковно-богослужбове призначення поетичних книг і окремих поетичних творів. Лише останнім часом у нас почали з'являтися твори цього періоду.

Українську поезію кінця ХVІ-ХVІІ ст. поділяють умовно на два періоди: перший - греко-слов'янський, кінець ХVІ - І пол. ХVІІ ст., який характеризується пануванням візантійської традиції, простою формою викладу; другий період - часом його називають латино-польським, характерний тим, що форма отримує верх над змістом.

Віршування розвивалося у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю бароко. Період з 20-х років ХVІІ ст. до половини ХVІІІ ст. - час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонував в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх культурно-історичних і стильових традицій, так із проявами наступних стилів. Українському літературному барокко притаманні всі основні якості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність. [8]

Література барокко виробляла на українському ґрунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом ХVІ і ХVІІІ ст. в українських школах. З 30-х років ХVІІ ст. у навчальних закладах України теорії і практиці віршування надавали особливого значення. „Поетицьке художество” ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками, які складали самі вчителі, які використовували латинські трактати (Ієронім Віда „Про поетичне мистецтво”, Юлій Цезар Скалігер „Сім книг поетики”, Якова Понтана „Три книги поетичних основ” та ін). У царині українського віршування кінця ХVІ - І пол. ХVІІ ст. розвиваються геральдичні вірші, панегірики, моралізаторські та історичні вірші.

У цьому рефераті мова піде саме про панегіричні вірші, історію іх виникнення, дослідження цього виду віршів. Також буде представлено одного з відомих панегіристів XVII - поч. XVIII ст..

1. Поняття панегірика, історія виникнення

Панегірик (грецьк. logos panegyrikоs -- урочиста промова) -- поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого -- вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини.

Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори - щирості. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати панегірики. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, згідно з настановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, абстрактні алегорії та символи, ремінісценції з античного світу, вживали каламбури. З цією метою автори вдавалися до важкої версифікації - так званого курйозного віршування. Вченню про курйозний вірш відводились цілі розділи в поетиці.

Панегірик наявний у західноєвропейських літературах а XVI ст.. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище.

В українській літературі панегірики з'явилися наприкінці XVI ст., ("Просфонема", 1591). Але панегіричні елементи наявні були ще в період ХІ--ХІІ ст., особливо у похвалах на честь князів у "Повісті минулих літ", "Київському літописі", "Слові про закон і благодать" Митрополита Іларіона, у письменстві ХІП--XV ст.: "Слові надгробному... Кипріяну" Григорія Цамблака; Західно-руському (похвала Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильковичу) та Короткому київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах. На початку XVII ст. з'являлися цілі вітальні цикли у формі декламацій: "Візерунок цнот... Єлисею Плетенецькому" Олександра Митури (1618), "Імнологія" (1630), "Евхаристіон, албо Вдячність" (1632), "Евфонія" (1633). У цих творах наявні барокові елементи -- ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів та ін. Відомі також оплакувальні П.: "Лямент дому княжат Острозьких" (1603), "Плач, албо Лямент по зестю з світа сего вічной памяти годного Григорія Желиборского" (1615), "Вірши на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного" (1622) Касіяна Саковича. Серед поетів-панегіристів другої половини XVII -- початку XVIII ст. -- Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. [4, с. 517 - 518].

У кінці XVI ст., з'являються численні вірші-панегірики на честь багатих меценатів та визначних людей. Цей жанр культивувався і в українських братських школах. Мотиви панегіризму вже відчутні в творах Г.Смотрицького та А. Римші. Панегірики були на Україні одним з найпопулярніших жанрів у віршуванні. Не можна не помітити той факт, що в українській народній поезії вітальні, віршувальні мотиви також були дуже поширені (колядки, щедрівки, весільні пісні, тощо).

У ХVІІ ст. мода на панегіризм охопила всю Європу. Панегірик розквітнув, особливо у Польщі. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів описати різні „орації”. Особливо активно з'являлися цілі вітальні панегіричні цикли, що мали форму декламацій: „Візерунок цнот...Єлисея Плетенецькому”, Олександра Митури (1618), „Імпологію (1630), „Евхарістеріон, албо Вдячність” (1632), „Єворгенію” (1633). У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики.: „Лямент дому княжат Острозьких” (1603), „Плач, албо Лямент по зестю з свЂта сего вЂчной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), „Верши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Соковича. До панегіриків були і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні у кінця XVІ-поч.ХVІІІ ст.

До панегіриків належить «Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митури, що складається з епіграми та семи віршів. Із творів постає образ архімандрита Києво-Печерського монастиря -- мудрого і непідкупного, простого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві («воскресив друкарню, що припала пилом», почав видавати книги, які «прикрасили церкву»). Автору здається, що «цноти» Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

...Ти найперший був і є не лише у славі

-- Ведеш, як то кажуть, рій у високій справі,

Бо друкарню возродив, що була занедбана,

Пилом вкрилася з часів діянь Балабана.

Той цю справу розпочав з божого бажання,

Ремеслом оволодів, гідним поважання.

Тепер ти, до божих справ душею прихильний,

Церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний,

Воскресив друкарню нам після Балабана

-- Знову видаванням книг церква уквітчана.

Адже книгам вона примножує віру,

Вченням отців своїх квітне серед миру.

Хай же бог тебе стократ за це нагородить,

А ворог чатуючий ні у чім не шкодить.

(Переклад із давньоукраїнської М. Туза)

Подібним пафосом пройнятий панегірик гетьману Сагайдачному «Вірш на жалісний погріб славного лицаря...» церковного культурно-освітнього діяча, письменника Касіяна Саковича (прибл. 1578--1647). Вірш був проголошений на похоронах Сагайдачного (1622). Автор наділив гетьмана кращими рисами «славного запорозького рицарства» -- хоробрістю, відданістю у боротьбі з ворогами України. У панегірику викладено біографію Сагайдачного, наголошено на його моральних якостях та військовій доблесті, внаслідок чого створено образ ідеального героя («з того гетьмана кожен лицар нехай приклад бере»).

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у забутті, певне не постане!

Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш у літах -- маєш славу вічну (...)

А щоб знали, що його тіло там покрито,

На надгробкові слова отакі прорито:

«Конашевич тут Петро, гетьман запорозький,

Свої кості положив», згинувши геройськи

За вітчизни волю. Як турки налягали,

Кілька пострілів йому навпрямки послали.

Ними зранений гетьман і життя скінчив,

Вірі, богу й королю, війську догодив,

І упав -- мир боронив для вітчизни свято,

За що, творцю, взич йому неба вікувати.

(Переклад із латинської мови М. Трофимука)

Декілька панегіриків присвячено Петру Могилі -- релігійному та культурно-освітньому діячеві, засновникові Києво-Могилянської академії [6, c. 238 - 239].

Панегіристи XVII - XVIII ст. охоче зверталися до всесвітньої історії, Біблії, міфології, проектуючи ці «високі» образи й приклади на сучасність. Характерною стильовою рисою цього жанру була словесна вишуканість, гучна патетика, але все ж окремі нечисленні вірші наближалися до конкретності, хоча ф несміливо. І в таких випадках зразком для авторів були здебільшого народнопоетична творчість віншувального характеру.

У 1632 р. на великдень, відзначаючи заслуги Петра Могили в створенні лаврської школи та організації друкарської справи на Україні, учнями школи та київськими друкарями були написані панегірики, об'єднані в цикли «Евхарістеріон албо вдячность» i «Евфоніа веселобрмячаа». Перший цикл писало двадцять три особи, другий склали десятеро друкарів, серед яких - імена С. Беринди та Т. Земки.

У «Евхарістеріоні» учні у високопарному стилі мовили про свого патрона, порівнювали його з грецькими мудрецями, проводили пишномовні аналогії до епізодiв зi світської та релгійної iсторiї. Але запозичення з фольклорної поетики в окремих випадках наявні i тут.

Так, наприклад, у вірші Євтихія Соболя ритміка тих рядків, в яких автор запрошує гостей завітати на свято в честь Петра Могили, нагадує колядкову:

Завитайте юж до нас на триумф весоло,

Вы о музы, з Парнасу пресвітлоє коло:

Тут. мелодій, ту канту, пісней тут потреба,

Бо сам пан триумфует, котрий зступил з неба.

Порівняймо з ритмікою колядки запису XVIII ст.:

Нова радість стала, як на небі хмара,

Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла...

У панегірику «Евфроніа веселобрмячаа» автори-друкарі величають свого патрона, прославляють його велику роботу по організації друкарської та шкільної справи на Україні, величають весь його рід і зичать -- «жій довголітнє»; бажають успіхів і в літературній діяльності -- «нехай праць Гомерових ритми услугують». Вітальний характер панегірика наводить на думку про певну близькість до колядкових мотивів.

Помітною постаттю в тогочасній віршовій літературі був Кирило Транквіліов Ставровецький, відомий діяч Львівського братства. Щодо його творчості в літературознавстві висловлювалися досить суперечливі думки. Так, П. Житецький констатував, що поезії, повчання та інші богословські твори Ставровецького залишилися на рівні «шкільної велеречивості, не зачепленої дотиком народної думки». М. Возняк писав, що це -- «нудний і позбавлений усякого літературного інтересу віршороб», який, проте, пожвавлюється тоді, коли дає поради в «Перлі многоцінном». [2. С. 33 - 34].

панегірика пасквіль вірш орловський

2. Різновиди панегіричних віршів

2.1 Пасквілі

Різновидом панегіриків були "антипанегірики" -- пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів. В Україні після доби бароко цей жанр занепав, проте він знайшов для себе сприятливий мікроклімат у Росії, а потім -- СРСР (від М. Ломоносова та Г. Державша до В. Маяковського та ін.) [4, с. 517 - 518].

Пасквіль (італ. pasquillo -- назва скульптурної групи у Римі недалеко від П'яцца Навона, на якій вивішували сатиричні вірші (походить від прізвища дотепника, котрий жив поряд з нею) -- наклепницький твір із безпідставними нападами на певну особу чи явище суспільного та національного життя. Прикладом пасквіля на українську національну революцію може бути драма «Загибель ескадри» О. Корнійчука чи поема «Клич вождя» М. Бажана [4, с. 524].

2.2 Геральдичні епіграми

До панегіриків відносять геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні кінця XVI-- початку XVII ст.

Геральдичні вірші -- твори, що пояснюють значення гербів держави, міста, роду. Зокрема, лева на гербі тлумачили як владу над усіма (Львів «над всі міста в князівстві руськім порядкує»), лілії -- чесноти («цноти») роду, кінного воїна -- символ хоробрості, стрілу з хрестами -- свідчення захисту церкви та ін. Із найдавніших геральдичних віршів відомі твори на гербs міста Львова, на гербs («клейнод») князя Острозького (Герасим Смотрицький), підканцлера князівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша).

Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих,

Ані порогів міцних, ані залізних воріт,

Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня,

Ще не лякалося сил збройного люду, бігме.

(Іван Рутинець. «На герб Львова») [6, с.238].

Саме геральдична поезія започаткувала україномовне віршування. Це вірші Герасима Смотрицького.

Треба сказати, що українська геральдична поезія від її виникнення і до 20-х років ХУІІ ст. у своєрідному ракурсі відбивала гостру боротьбу українського народу проти поневолювачів. Згідно з духом часу автори оспівували військову доблесть при захисті вітчизни, стійкість у православній вірі збереження національної гідності. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити у державних діячів.

Стильові особливості простота викладу, чітка конструкція недовгих речень, усталені епітети, постійні метафоричні порівняння (слова - це світло, яке йде від ясновельможного дому), інші гіперболічні тропи і фігури, які переходили із твору в твір і не здавалися незвичайними.

Зустрічаються також словесна гра, порівняння далеких між собою понять, алегорії, символи, ремінісценції з античної міфології - це ті риси, яві відіграватимуть домінуючу роль у віршах пізнішого періоду, зв'язаною вже не тільки греко-слов'янською школою, а новою латино-польською школою.

Вірші Герасима Смотрицького писані церковнослов'янською мовою, свідчать про певну традицію, що усвідомлювалася видавцями Біблії, за якою серйозний прозовий твір нерідко розпочинався з віршованої похвали чи передмови. Корені цієї традиції сягають ще у Київській Русі („Похвала царю Симеону” в „Ізборнику Святослава 1073 р.”). У ХУІ ст. ця традиція пожвавилась у зв'язку із західноєвропейською, зокрема чеською чи польською, видавничою практикою. (Юрій Дрогобич „Вступ до книги „Прогностична оцінка 1483 року”), де вірші на титульних сторінках книг були звичайним явищем. Г.Смотрицький, аналогічно до авторів широко розповсюджених у Польщі епіграм на герби - „клейноди” - розшифровує атрибути герби дому Острозьких, розповідає про ратні подвиги князя Острозького, дякує за видання біблії.

Вірш Г.Смотрицького на герб Острозького є першим відомим сьогодні твором геральдичної поезії поширеної на Україні. У передмові „до чительника” провідні думки вірша на герб князя Острозького уточнюються і конкретизуються: обставини, за яких довелося працювати над „Біблією”, протиставляє східну церкву „поган ской незгодЂ”, порівнює Острозький з Володимиром та Ярославом Мудрим.

Геральдичну поезію творив і Андрій Римша (білорус) вихованець Острозької школи. В епіграмі на герб Льва Сапіги, під канцлера Литовського князівства, надрук. У „Статуті” 1588 р. автор також оспівує „циоту”, „рос трону „смелости” князя і переходить до роз'яснення знаків герба Сапіги. Лілії - це чесноти, військові атрибути - це символ хоробрості, стріла з хрестами - предки не шкодували майна для хреста. У другому вірші цього поета - на герб Федора Скумина („Апостол”, Вільно 1591) власник герба оспівується за те, що служив „отчизнЂ милой”.

Але найпліднішим творцем геральдичної поезії був Тарасій Земка - спочатку дидаскол Львівської (1607-1615) школи, а в 20-і роки Київської школи, потім начальника Києво-Печерської друкарні, помер в 1632 р.

У його творах спостерігається тенденція до ускладненості стилю, проте вишуканість мови у Земки не самоціль, для нього важливо розкрити заслуги носіїв герба. У епіграмі на герб Догматів він оспівує Костянтина Догмата насамперед за покровительство у книгодрукарських справах. Зображення на гербі труб викликає у Земки метафоричну асоціацію - ними Догмат „ голосу типографії дол.”.

У епіграмі на герб Захарії Копистянського („Поетная тріодь”, К.,1627) увага Земки зосереджується на просвітительській діяльності архімандрита, його моральних якостях. Написав також два вірші на герб Петра Могили.

До середини ХУІІ ст. посвяти на герби все частіше витісняються прозовими передмовами-посвятами. Геральдичний жанр все частіше набуває формального характеру [9, с.101-118].

3. Дослідження М. Максимовичем панегіричного віршування

Дослідник М. Максимович присвятив аналізові панегіричних віршів XVII ст.. шосту главу «Латино-польських починений писателей малороссийских» з праці «Книжная старина южнорусская». Об'єктом обговорення вчений обирає 21 твір поетів київської та чернігівської шкіл, серед яких з 30-х років XVII ст. особливо плідно розцвів панегіричний жанр поезії. В аналізі творів даного жанру відразу відчувається певною мірою двоїсте ставлення вченого до цієї літератури. Він позитивно оцінює пошуки поетами цієї доби нових засобів і форм збагачення національного письменства здобутками європейської теоретичної та художньої думки. У працях про життя, діяльність одного з найбільших діячів нашого Відродження - Петра Могили - Максимович підкреслює його заслуги в підтримці ренесансної гуманізації духовного життя та літератури. При аналізі панегірика «Євхаристіон» Софронія Почаського дослідних звертає увагу читачів на сміливе використання поетами нових форм і поетичних засобів у стилістиці тодішніх поетів, зокрема, в творення образів, композиції, сюжетів творів, які повністю суголосні тодішній польській та європейській ренесансній поезії. Вчений вважає, що Петро Могила та київські поети й науковці, діячі його національного культурно-освітнього кола, були першопрохідцями в нашому письменстві в практичному втіленні надбань ренесансної культури в широкому розумінні цього значення на українському грунті.

Загострюючи увагу на могилянському періоді літературного процесу та пізнішій епосі, представленій іменами Стефана Яворського, Івана Орновського, Пилипа Орлика та інших панегіристів, Максимович згадує про початки розвитку нового для України жанру ще у творах поетів львівської братської друкарні, зокрема, в «Просфонимі» - привітанні митрополитові Михайлові Рогозі (1591 р.), віршах, присвячених Григорієві Желіборському, а пізніше в «Вірші на погріб Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622 р.), представника львівської школи, котрий жив і працював у Києві, та інших.

Аналіз поетичних панегіричних творів учений зробив не вичерпний, а, швидше, ознайомлювальний для фахівців і тому він ще не зміг зусібіч пояснити причини зародження барокового напряму в нашому письменстві. Та такої мети Максимович перед собою не ставив, бо, як сам стверджує, збирав матеріал для написання великої праці, присвяченої панегіричній поезії, але, на жаль, цей дуже потрібний задум не був повністю зреалізований.

У статті «О Лаврской Могилянской школе» 254 вчений об'єктивно підходить до оцінки ролі та місця Петра Могили в суспільно-політичному та духовному житті України в першій половині XVII ст. Він пише: «Петро Могила появився в Печерській лаврі, в цьому святилищі русинського життя, 1625 року: отож тоді, власне, коли південна Русь, утративши так багато від ворогів західних і потребувала могутнього, великого діяча. Його постійною думкою була, що тодішній занепад набожності в русинського народу походить від браку наук і освіти. [3, с.198]

Читаючи праці вченого про панегірики, бачимо двоїсте ставлення Максимовича до них. Він, по суті, протиставляє твори, написані в добу Могили, творам, що з'явилися на межі XVII та XVIII сторіч і в наступну епоху. Про перші мовить з повагою, а про інші негативно. Чому А тому, що дивиться на літературу як на важливий чинник відображення суспільних проблем, які хвилюють усі верстви населення, зокрема, трагічні та драматичні події в Україні. Вчений, захоплений тематикою та ідейним спрямуванням героїко-патріотичної, ліричної поезії багатьох поетів цієї доби, хоче такого ж вираження і в творах панегіристів, але бачить, що у XVIII ст. вони зображували не «духові предмети», тобто не включалися в активне вирішення злободенних проблем нашого народу, а «переважно працювали над панегіриками різним сановним особам, світським і духовним: і скільки руського таланту змарнувалось в них даремно!»

М. Максимович побачив, що жанр панегіричної літературної поезії нібито випадає із загального літературного спрямування в Україні у XVIII ст. і започатковує елітарне письменство, досить поширене в старшинсько-шляхетських колах задовольняючи її запити та смаки. Про те, що панегірики писалися суто для суспільної верхівки свідчить їх мова: латинська, польська, зрідка книжна українська, а пізніше - російська. [3, с.202]

Думки вченого про панегіричну і класицистичну поезію потребують уточнення та перевірки на основі новітніх досягнень сучасної літературознавчої науки і методології вивчення літературних і історичних пам'яток, бо поетика панегіричних творів - це унікальне явище нашого письменства, котра відбила високі творчі, художні потенції митців, впливала на розвиток, удосконалення версифікації, світської тематики, зацікавленості до сучасної поетам історії країни, до своїх і чужих історичних постатей. Панегіричні твори яскраво відтворюють особливості політичного життя в Україні, політичної орієнтації не тільки поетів, але й державних діячів, зокрема, козацької верхівки, яка, як відомо, була суперечливою. Ці колізії є невід'ємною частиною нашої дійсної історії, котру ми повинні знати в усіх її суперечливих проявах і результатах.

Упереджений підхід до класицистичного-барокового панегіричного жанру, започаткований Максимовичем, на жаль, протримався в нашій літературознавчій думці буквально аж до останніх десятиріч XX ст. Та, пори слушність багатьох думок ученого про нього, деякі вимагають нового трактування, бо серед численних пам'яток давнього жанру є немало таких творів, які мають досить високу ідейну та художню вартість.

М. Максимович, як ми знаємо, 1633 рік вважає роком, коли започаткувалася в Україні панегірична поезія. Тоді була випущена в Києво-Печерській лаврі «Mnemosyna», збірка віршів присвячених Петру Могилі. З цієї книжки, стверджує дослідник і започаткувалася у нас література, створена польською та латинською мовами. На думку дослідника, «Mnemosyna» була зерном, із якого на кінець 17-го ст. виріс у нас цілий лісок панегіриків, до цих пір ще не відомий російської (української. - М.К.) бібліографії».

Цікаві і певною мірою реалістичні думки вченого про причини зародження панегіриків у нашому давньому письменстві. Він вважав, що творча інтелігенція намагалася ними віддячити та увіковічнити в пам'яті нащадків і сучасників, меценатські та громадські добродійства духовної та військової верхівки, спрямовані на забезпечення розвитку української суспільності в боротьбі з численними проявами колоніальної політики королівсько-шляхетської Польші, одночасно створюючи їм ореол національних героїв.

Хто ж адресати аналізованих літературознавцем панегіриків?

Гетьманові І. Самойловичу присвячені твори «Czyhirin» О. Бучинського-Яскольда, надрукований 1678 р. в Новгороді-Сіверському: «Trybut» вихованців Києво-Могилянської академії (1686р.).

Найвидатнішим поетом-панегіристом Максимович називає Стефана Яворського, який після навчання в «чужестранных училищах» в Києві був удостоєний звання Лавроносного піїта» за високомайстерне складання віршів латинською та польською мовами. Він присвячує три твори печерському архімандриту Варлаамові Ясинському. Панегірики «Arctos» і «Pielnia ni' ubywai”cey chwaly» (,Київ, 1691) на честь ангела Ясинського-митрополита. Максимовича цікавить оригінальна композиція «Pielni», що, за його твердженням, робить твір найкращим у панегіричній поезії, зокрема у композиційному вирішенні. [3, с.205]

Про військові подвиги Івана Мазепи розповідає в панегірику «Alcides Rossisky» (Вільно, 1695) Пилип Орлик, зображуючи битви козацьких з «кримською гідрою» під час захоплення турецьких фортець Кизикермен, Тавель, Асламгородок та інших у 1695 р. на перемогу над ними в серпні С. Палія та Мокієвського. Військовим звитягам гетьмана присвячені панегірики «Theatrum perennis gloriae» (Чернігів, 1688) Івана Орновського, одного з найталановитіших наших польськомовних барокових поетів цієї доби. [3, с.206]

Як бачимо, вчений чимало уваги надавав бароково-класицистичній поезії, але він з невідомих нам причин не виконав своєї обіцянки написати ґрунтовну працю про історію зародження та розвитку цього жанру в українському письменстві. Наведені цитати з праць ученого дають можливість побачити шляхи підходу дослідника до першого в нашій науці аналізу панегіричної поезії. Вони - суперечливі, але не канонічні, бо й не могли ще в той час такими бути як при оглядовому аналізі пам'яток дослідником, так і за відсутності ще чіткої картини про шляхи та течії й напрями розвитку нашої літератури в давній період, чим, власне, й займався Максимович. Через народницько-ідеалогічну позицію в культурно-історичній школі літературознавства він не міг сприймати ідейного спрямування панегіриків. Він, однак, високо оцінює версифікаційну майстерність поетів, композиційне та художнє оформлення, що відображало також форми барокового письменства в естетичному вирішенні свого завдання.

Зроблена вченим спроба аналізу панегіричного жанру і своєрідним поштовхом до студій над творчістю поетів цього жанру, котра на належному науковому рівні розгорнулася лише в другій половині XX ст. За це він заслуговує на пам'ять і повагу, хоча й не зробив якихось кардинальних висновків чи узагальнень.

Отже, наша література в XVI - XVIII ст.. розвивалась в одному річищі із загальноєвропейською, ґрунтувалась на національній історії та її специфічних особливостях. Але ці обгрунтувані зусібіч висновки зроблені в 60-70 роках XX ст., а Максимович зробив лише перший крок до їх появи, своєрідне глибоке «шурфування» в історії давньої української словесності. Відрадно, що цей крок був переконливий та науково обґрунтований. Вказівка вченим про вплив Реформації на діяльність братств, полемічну літературу; барокові властивості панегіричного письменства та художньої графіки, появу геральдичної поезії як складової частики загальнолітературного процесу кінця XVI - XVII ст., що також була виявом барокового напряму в літературі, прогресивну діяльність Петра Могили та учених і письменників його кола говорить про глибокий рівень засвоєння ним та проникнення ним у специфіку національного письменства цього періоду. Введення в науковий обіг цілого жанру літератури, низки забутих імен поетів стало вагомим внеском дослідника в історію вивчення давнього письменства в Україні. Відстоювання повноправного життя латино мовних і польськомовних творів українських авторів у культурній спадщині народу набагато розширило відомості про духовний світ наших предків. Важливо, що М. Максимович дійсно заклав міцні підвалини під національну медієвістику, створивши сприятливі умови для її подальшого розвитку [3, с. 211 - 212].

4. Іван Орновський - панегірист XVII - поч. XVIII ст.

Про Івана Орновського точних біографічних даних не маємо. Жив у другій половині XVII - на початку XVIII ст., буд ровесником І. Величковського, І. Максимовича та Д. Туптала, бо вірші його входять до «Книжиці» І. Величковського, що містила в собі твори авторів із близького оточення поета, отже, народився близько 1651 р. Очевидно, навчався в Київській академії. Помер, очевидячки, після 1705р. - року, коли вийшла остання книга поета. Більше зв'язаний він із Чернігівським атенеум, бо саме в Чернігові видано його поетичні книги «Небесний меркурій» (1686) на честь Станіслава Голинського; Муза Роксоланська» (1688) - панегірик І. Мазепі; «Слеза (Скарбниця) дорогого каміння» (1693) - панегірик І. Обідовському [1], [5], «Аполло Сармацький» (1703) - шлюбний панегірик на честь Симеона Лизогуба та Ірини Скоропадської, на сьогодні ще не знайдений. Усі ці книги писано польською мовою, пересипаною латиною, однак віршував і книжною українською, кілька таких віршів умістив у згадану «Книжицю» І. Величкоський. Можливо також, що був наближений до гетьмана І. Мазепи, бо славив його та його родину. Так, у «Музі Роксоланській» пише про «славу і фортуну з гербових знаків пана Івана Мазепи», а «Скарбниця дорогого каміння» присвячена небожеві гетьмана, говориться там і про нього (в передмові і в тексті). Славиться І.Мазепа і в унших творах І. Орновського, зокрема у виданому в Києві в 1705 р. «Багатому саді» [10, с. 257].

Іван Орновський - один із найвидатніших полномовних українських поетів своєї доби. Його панегірики багаті не тільки фактографічним матеріалом до історії України, але й глибокими роздумами про світ, людину у світі та життя взагалі, а побіч описів батальних сцен чи воєнних дій поет не прославляє війни, як-от його сучасники: С. Яворський, П. Орлик, П. Терлецький [5] та ін., а сумує з того, що богиня війни Беллона «б'є в литаври тривогу і мир проганяє» («Спеза (Скарбниця) дорогого каміння»), і заявляє:

І де сльози з їдкого з'являються диму,

Чи ж ти будеш, як пташка, співати у риму?

В панегіриках «Муза Роксоланська» і «Скарбниця дорогого каміння» поет маніфестує себе слугою Роксоланського Парнасу. Так, зустрічаючись із Аполлоном у час візійного сну, він приймає науку патрона мистецтв:

..Роського Парнасу

І сурмацьких муз слуго,чом злотного часу

Не шануєш належно, прекрасні години

Й Гелікону наважиш ясні полонини?

Хай рука твоя завше до парці тяжіє,

Цнота з праці на славу надію леліє,

Хай Беллони смерч грізний безвісно загине,

А тоді з вод Пімплейських хай слава поплине,

Бо як будеш у віршах когось прославляти,

Будеш славу не меншу й собі заживати…[ 1 ].

Вірш Івана Орновського блискучий, повний метафор, образів, античних уподібнень, якими він густо, іноді аж надто, наповнює текст, є тут немало цитувань. Уживає найрізноманітніших розмірів силабічного вірша, з'єднуючи різноскладові строфи і рядки, отже, у творчості поета маємо зразки високого бароко. Але така перегущеність тексту створює людині, не ознайомленій з образами античної міфології та літератури, значну трудність при читанні. В.І. Орновського, як і П. Орлика, так званий бароковий класицизм дійшов апогею; в Орновського наявні елементи гуманістичного світобачення (наприклад, настроєність супроти воєн), але загалом світогляд поета бароковий. Викладом його є вірш «Образ» із «Багатого саду» [1], [5] - один із найблискучіших творів давньої української поезії, в якому світ подається як система суперечностей: тимчасового й вічного, життя і смерті, сили й кволості, плинності й застиглості, величі й малості, широкості й вузькості, багатства й бідності. Поет декларує:

Все в змінних фарбах світу з'єднано чудовно,

На нетривалім ґрунті міцно уґрунтовано,

Летить вогнистим колом в вічнім морі згуби..

Всі цінності світові - символ «осіннього часу», бо «час знищує всі речі молотом важезним». Поет сумнівається, що «людська ненадійність вічне щось збудує» - все поруйнує зуб часу (типово бароковий світогляд), бо «гріб - це гріб», усе творене зникає й руйнується, а вічність справжня є хіба що «в перловім неба полі». Через це І. Орновський із відчаєм вигукує:

Навіщо ж людська думка з попелу будує,

Якісь ігриська ладить, робить щось, руйнує?

Цей песимізм поета зумовлений, пережитими катаклізмами і воєнною розрухою в Україні в другій половині XVII ст., а також, очевидно, непевністю становища Козацької держави, адже він оспівував одного з головних основників її Івана Мазепу. Нагадаємо, що «Багатий сад» Орновського вийшов у 1705р., саме в той рік, коли І. Мазепа зневірився в російській орієнтації й почав обмислювати, як би з-під Росії Україну вирвати, адже Росія втягувала Козацьку державу в безнастанні імперіалістичні війни, в яких гинула передусім Україна. Про недвозначне ставлення І. Орновського до тиранії свідчать і окремі вірші його «Багатого саду», де він протиставляє людину злостивого серця людині добрій, зло і добро і дає настанову «добром закляті злості воювати»; апологізує по-ренесансному мудрість і самовиховання через ту ж таки мудрість, заявляючи:

Не штука карту світу в ланцюг закувати,

А спробуй свого серця повіддя тримати..

Він засуджує правителя, що мав «кров Нерона» (натяк на Петра I), і славить того правителя, в якого «доброти корона» на скронях, людину «із плем'я добро творця Феба», бо «над добро в людині більшого не треба». Взірець володаря для нього - Іван Мазепа, мудрий правитель, який плекає науки й мистецтва. Про це поет прямо говорить у перемові до «Спези дорогого каміння»: «Що в мудро героїчнім домі Мазепів не сам тільки Марс бойовий зводить шики, але вводиться і богиня Паллада… і в ньому (в Мазепі - В. Ш.) на вічний тріумф сузір'ям мудрості поклалася корона». Мазепу І. Орновський, як і П. Орлик, називає «руським Альцідом», тобто Гераклом. Не дивно тому, що після 1705р. І. Орновський замовкає - після повстання гетьмана йому, виразному мазепинцю, місця на «Роському Геліконі» вже не було.

Творчість І. Орновського значною мірою ще не вивчена. З його панегіриків перекладено лишень уривки, не всі книги знайдено, нічого з його текстів не пере опубліковано в оригіналі, не кажучи вже про повий переклад українською мовою. Загалом із літературознавців цим поетом ніхто спеціально не займався, що було зв'язано з обезглавленням його безпосереднього патрона Івана Мазепи та й важко читабельністю його творів. Але в «Роському Парнасі», саме тому, який гуртувався довкола Івана Мазепи, і де процвітало високе бароко з усіма його словесними іграми, особливо складною образністю та системою викладу, того, зрештою, бароко, проти якого у своїй поетиці пізніше запротестував Т. Прокопович, ім'я Івана Орновського треба поставити чи не на першому місці, бо, зрештою, серед інших панегіристів того часу (С. Яворського, П. Орлика, П. Армашенка, А. Стаховського та ін..) він не тільки залишив найбільше власних творів, а й визначався особливою талановитістю, високим розумом, і жанр панегірика використовував не лише для прославлення визначних людей свого часу, що могло робитися й на замовлення (наприклад, цей-таки «Багатий сад»), але й для вислову власних думок і власного світобачення, власних, зрештою, поетичних рефлексій з медитаційними пасажами і розмислами про життя та світ. [10, с. 258 - 261]

Список використаної літератури

1. Антологія української поезії. Т. І. С. 220 - 227;

2. Грицай М. Давня українська поезія і фольклор (кінець XVI - поч. XVII ст.)//Рад. літературознавство, 1969р. №4, - с. 31- 40;

3. Корпанюк М. Слово і дух України княжої та України козацької (Михайло Максимович - дослідник давньоукраїнської літератури). - Черкаси, 2004. - С.196-233

4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва та ін.- К.: Вид. центр "Академія", 1997. - 752 с.;

5. Марсове поле. Кн. 2. С. 140 - 157.;

6. Навч. посіб. / П.В. Білоус. -- К.: Академія, 2009. -- 424 с.;

7. Перетц В.Н. Из наблюдений над украинским виршеписанием ХVІ - ХVІІ вв. //Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы семнадцатого столетия.- М.Л: Издательство Академии наук СССР, 1962. - С. 137-161.;

8. Сулима М.М. Українське віршування кінця ХVІ- поч..ХVІІ ст. - К.: Наукова думка, 1985.;

9. Сулима М.М. Теорія віршування на Україні в ХVІ-ХVІІІ ст. //Літературна спадщина Київської Русі і українській літературі ХVІ-ХVІІ ст. - С.101-118.;

10. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література 16-18 століть: У 2-х кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. - К.: Либідь, 2005. - 728 с.

Размещено на Allbest.ru