Наукова діяльність та письменницька творчість Івана Франка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Наукові праці Франка про революційні події в Галичині

1848-1849 рр.

Розділ ІІ. Науковий доробок І. Франка як цінна спадщина для українського національно-культурного руху

Розділ ІІІ. Краєзнавчі дослідження Франка

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Протягом тривалого часу наукова спадщина визначних українських науковців замовчувалася, а нерідко й фальшувалася. Тому тепер, у період незалежності України, ми повертаємо невиправдано забуті імена вчених, що залишили вагому наукову спадщину, яка ще недостатньо висвітлена в сучасній українській історіографії.

Об'єктом курсової роботи виступає Іван Франко, як письменник і громадсько-культурний діяч.

Предметом дослідження є комплекс питань, які характеризують процес формування світогляду письменника, життєвий шлях наукову та літературну діяльність.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб об'єктивно і всебічно висвітлити наукову діяльність та письменницьку творчість Івана Франка, з'ясувати його роль в національно-культурному житті Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Виходячи з поставленої мети, автор даного дослідження визначив перед собою наступні завдання :

- охарактеризувати наукові праці Франка про революційні події в Галичині 1848-1849 рр.;

- дослідити науковий доробок І. Франка як цінну спадщину для українського національно-культурного руху;

- проаналізувати внесок наукових досліджень Каменяра у розвиток краєзнавства.

Хронологічні рамки визначаються роками життя та діяльності Івана Франка. Нижня межа - кінець 1870-х років відзначається початком формування його суспільних і наукових поглядів. Верхня межа - смерть ученого. При висвітленні деяких аспектів проблеми необхідним було звернення до попередньої історичної епохи.

Територіальні межі дослідження визначаються колом науково-краєзнавчих зацікавлень І. Франка. Передусім вони охоплюють територію сучасної Галичини, у минулому - історичної частини Червоної Русі та Галицько-Волинського князівства, а згодом - Руського воєводства, що існувало у складі Польщі. З 1772 р. Галичина - складова частина Австрійської імперії як коронний край Галіції і Лодомерії.

Методологічною основою праці слугували принципи наукового пізнання: об'єктивності й історизму, які базуються на пріоритеті документів, що дають змогу всебічно проаналізувати історико-краєзнавчі погляди І. Франка. Важливу роль відіграв також біографічний принцип, що передбачає дослідження історичних явищ і процесів крізь призму життя й творчості окремих помітних представників епохи.

Історіографія проблеми. . Важливе місце при вивченні даної теми займає монографія М. Кравця «Іван Франко - історик України» [12], тут висвітлюється вклад великого Каменяра - найвидатнішого після Т. Шевченка представника української революційно-демократичної історіографії - у вивчення історії Галичини. У монографії проаналізовано погляди Івана Франка як історика, дано його оцінку проблемних питань з галицької історії доби феодалізму. Розкрито глибину Франкового дослідження епохи капіталізму на Галичині. Також тут показано внесок Івана Франка у видавництво джерел, а також оцінку ним галицької історіографії.

Чимало цінного матеріалу міститься у статті І. Мохнатюка «Історичний процес в інтерпретації Івана Франка» [14]тут докладно описано внесок Івана Франка в історію Галичини. У цій праці містяться дані про видавництво джерел, внесок у історіографію Галичини.

Досить важливою є праця І. Гуржія «Іван Франко як історик селянства України»[20] у ній вміщено велику кількість інформації про дослідження Франком історії галицьких селян доби феодалізму та епохо капіталізму.

На увагу заслуговують праці М. Марченка « Українська історіографія» [24], З. Мороз «Історична драма Івана Франка» 23, К. Кондратюка «Іван Франко - дослідник історичної культури України»[11], та Л. Коваленко «Іван Франко про історію феодально-кріпосницької епохи на Україні» [10], ці праці містять велику кількість інформації по даній темі.

Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал та висновки можуть застосовуватися у ході лекційних, семінарських, факультативних і консультативних занять. Робота може стати базою для написання більш фундаментального дипломного чи магістерського дослідження.

Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Розділ І. Наукові праці Франка про революційні події в Галичині 1848-1849 рр.

Внесок Івана Франка у дослідження періоду революційних подій 1848-1849рр є досить вагомим для історії галичан. Вчений зумів яскраво описати у своїх працях історію галицького народу у цей важливий для нього період.

Епоха капіталізму у Галичині відзначилась тим, що тут порівняно швидко розвивались продуктивні сили. Капіталістичні відносини стали панівними як у промисловості, так і сільському господарстві. Остаточно сформувались українська буржуазна нація. Робітничий клас, усвідомивши свою історичну місію могильника капіталізму, розгорнув рішучу боротьбу проти капіталістичної експлуатації, за соціалізм. Він активно підтримував антифеодальний рух селянства. Значними були досягнення української культури [29].

І. Франкові праці з історії галицького народу епохи капіталізму дуже цінні, історичний процес в них висвітлений з позицій революційного демократизму.

Вивчення історії Галичини доби капіталізму дослідник розпочав з огляду буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр.

Всі важливі події тих років були у центрі уваги Франка. Про них він писав у таких своїх працях: « Задушні дні у Львові 1848 р. », « Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині », « Причинки до історії 1848 р. » , « До мартівських днів 1848 р. у Львові », « Давні акти до нового спору », « Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХ ст.» та інших.

Франко пише: « Аби зрозуміти причини та значення кривавої катастрофи в задушний день 1848 р., треба хоч побіжно кинути оком на всю історію того року, особливо на ті її хвилі, що шуміли та ломалися в нашім краю.

Страшна катастрофа 1846 р. порушила до глибини галицьку суспільність, та не пригнобила її духу. Не було спокою в Галичині ані в р. 1846, після різні, ані в р. 1847, коли день страчення Вісньовського та Капусцінського у Львові мало що не стався днем кривавої демонстрації та розливу крові на львівському бруку. Незадоволення та якесь глухе дожидання кипіло в умах і не давало їм завмирати[9,c.57].

Тому не диво, що «мартова буря» 1848 р., скоро тільки зірвалася в Відні, зараз майже зі скорістю електричного току перебігла до Галичини і викликала вуличні демонстрації 19, 20 і 21 марта, повні нечуваного в історії Львова запалу. Здавалося наразі, що вся Галичина в тій хвилі розпалася на два противні собі та ворожі табори; в однім таборі був увесь народ без різниці станів та віросповідань, скуплений під гаслом: свобода, рівність і братерство, а в другім були креатури Меттерніха, або, як тоді говорено: реакція, бюрократія та камарилья. Здавалося також у першій хвилі, що той другий табір на всіх точках поражений і погромлений впливом революції і незабаром мусить розпастися та щезнути безслідно»

Праці І. Франка в більшій чи меншій мірі проливають світло на всі найважливіші події 1848- 1849 рр. у Галичині - від початку аж до її поразки. Одним з найбільш важливих питань, що їх висунули на порядок дня бурхливі події цих років, було аграрно-селянське. Та в шляхетсько-буржуазному таборі в цьому питанні не було єдності. І.Франко вважав першою кісткою незгоди в цьому таборі питання про скасування панщини[12, с. 94].

Найбільш слабким місцем революції в Галичині було небажання керівників польського національного руху визнати право на рівноправність українського народу, їх великодержавна шовіністична політика,що дістала свій вияв , зокрема, в березневому адресі до монарха , національну обмеженість якого відзначив І. Франко.

У бурхливі 1848 -1849 рр. галицькі українці вели вперту боротьбу за поділ Галичини на східну і західну частини , тобто за етнографічною ознакою. Таким чином, ця справедлива боротьба за поділ Галичини набрала справді масового характеру.

Незважаючи на поразку , революція 1848-1849 рр. відіграла величезну роль у розвитку західноукраїнських земель. Франко відзначив, що саме тоді, під час революції , була розбуджена серед галицьких українців політична думка.

Поразка революції визначила спосіб проведення селянської реформи. Історію проведення селянської реформи в Галичині І. Франко ґрунтовно розглянув у ряді своїх праць, найкращими з яких є « Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині » та « Галицька індемнізація »[12, с. 125].

У результаті реформи в Східній Галичині виникло близько 375 000 вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не було впорядковано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишалися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала на "непокірних" поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А "справедливість" цісарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 000 позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 000, ще й 15000000 ринських за судові витрати.

Праці, в яких Франко розглядав історію розвитку капіталістичної економіки у Галичині, свідчать про глибоке розуміння економічних процесів, які мали місце у Галичині.

Одним із важливих проявів розвитку капіталістичної промисловості на Україні було будівництво фабрик та заводів. Серйозним же гальмом на шляху до створення фабрично - заводської промисловості в Галичині була колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд щодо західноукраїнських земель. Утримання цих земель на становищі відсталих аграрних районів для забезпечення збуту продукції промисловості західних провінцій Австрії та задоволення їх потреб у дешевих сільськогосподарських продуктах - такою була сутність промислових і солідарних з ними фінансових кіл. « Не забуваємо писав Франко , - що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза той рік Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик , так що в 1772 році їх було у нас більше , ніж в 1848 році. Австрія свідомо спиняла розвиток економічної самодіяльності в Галичині, щоб мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій …»[ 7, с. 122]. Історик доводив, що австрійський уряд понад 100 років намагався не допустити до виникнення у краї промисловості, фабрик.

Франко відмічав, що в процесі розвитку фабрично - заводської промисловості дедалі розорювались ремісники, поповнюючи лави пролетаріату.

Капіталістична промисловість Галичини набагато відставала у своєму розвитку від промисловості західних провінцій Австрії. І . Я. Франко вважав Галичину краєм із слаборозвинутою промисловістю, з малими, наполовину аграрними містами і містечками, краєм , де понад 80% населення займалось сільським господарством. І це відповідало дійсності.

В 1848-1849 рр. становище трудящих Галичини було дуже важким. Жорстокий соціальний гніт переплітався з політичним і національним гнобленням. Становище ускладнювалось ще й поділом українських земель, політичний статус яких не був однаковим. І російський, і австрійський ,і угорський уряди здійснювали політику національного поневолення українського народу. І. Франко у своїх творах дав блискучий аналіз життя трудящих, показавши їх злидні та безправ'я [11. c. 854].

Багато праць Франка присвячено висвітленню економічного становища робітничого класу Галичини. У ґрунтовній статті « Промислові робітники в Східній Галичині і їх плата 1870 р. » революціонер - демократ змалював яскраву картину важких матеріальних умов робітничих мас.

І. Франкові твори на робітничу тематику високо цінив М.М. Коцюбинський, який писав: « В цілому ряді оповідань : « Борислав» , « Яць Зелепуга», «Полуйка», « Вівчар» та інші Франко змальовує нам широкі і страшні, картини»[12, c. 215].

І. Франко у загальних рисах дав характеристику сервітутного питання в Галичині. Він викрив антинародний характер сервітутного законодавства. Дослідник підкреслював, що реалізація цього законодавства супроводжувалось пограбуванням громадських лісів та пасовиськ.

Такий спосіб реалізації сервітутного законодавства забезпечив поміщикам можливість стати повновладними господарями більшості лісів у краї. На селян, що насмілились користуватись ними, накладали штрафи.

Спадщиною панщини була також пропінація. Вона як і індемнізація та ліквідація громадських лісів і пасовиськ розорювала селян. Від 30 грудня 1875 р. для Галичини ( за винятком Львова) пропінація в принципі була скасована за певну компенсацію. У 1889 р. проведено викуп права пропінації у тодішніх його посідачів. В оцінці Франка скасування пропінації було черговим пограбуванням мас[7, c. 126- 127].

Однією з найголовніших причин зубожіння і пролетаризації галицького селянства І. Франко вважав податки. Існуюча тоді в країні податкова система була складовою частиною фінансової політики уряду, який систематично перерозподіляв багатства Галичини на користь основних австрійських провінцій. Головний податок ,який доводилось платити селянам, був земельний. Ним не обкладались лише непродуктивні землі.

Історик довів , що селяни дуже терпіли від самої організації збору податкових надходжень. Війти і писарі або забагато брали податків, або не зараховували вже зданих сум, або взагалі витрачали їх. Заборгованість по податках силою стягували з селян екзекутори, конфіскуючи худобу, різні речі господарського вжитку звичайно більшої вартості, ніж заборгована сума.

До факторів, які зумовлювали зубожіння галицького селянства Франко відносив також операції торгово-лихварського капіталу. Підпорядковуючи собі працю селян, він часто привласнює собі значно більше додаткової вартості, ніж промисловий капітал у міських робітників[3, c. 130].

Важливим є спостереження І. Франка про поступову перевагу революційних елементів у львівській міській управі і визрівання у ній у жовтні 1848 р. ідеї повстання. Письменник у своїй праці «Задушні дні у Львові 1848 р.» описав це повстання[10, с. 89].

Цю працю вперше надруковано польською мовою в газеті "Kurjer Lwowski" 2 листопада 1888 року (до 40-річчя тих подій). У липні 1913 року І.Франко переклав цю статтю українською мовою, і її надрукували у збірнику "В наймах у сусідів". Нагадаємо, що 1 листопада римо-католики відзначають день Всіх святих, який у Львові ще називали "задушки". Цього дня багато львів'ян відвідують могили родичів і знайомих на цвинтарях, запалюють свічки та лампадки й моляться за душі померлих.

Ось фрагменти цієї статті за 46 томом (книга 1) зібрання творів Івана Франка:

«Не забуваймо, що задушні дні у Львові 1848 р. важна та фатальна дата в історії Галичини. Бомбардування Львова і спричинена ним побіда реакції були першою й остатньою рішучою побідою нівеляторського централізму над самостійним розвоем Галичини. Система Меттерніха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цілу Австрію, мов густа мряка, по грізних бурях наполеонівських війн, була подекуди елементарним нещастям, а не побідою. Те, що настало по остатнім дні жовтня та першім падолиста 1848 р., мало зовсім інший характер. Користаючи хоч би з позорів опору, централізм нагрянув і з окликом «Vae victis!» систематично ламав відразу видні парості, що розвинулися були в часі пам'ятної «весни народів», а дедалі йшов усе глибше, добирався до коріння, до серць і умів. Те, що сьогодні в нас шириться під сумними назвами сервілізму, браку цивільної відваги, трусливості, благородної денунціації і т. п., все те в значній часті плоди та наслідки побіди, віднесеної до 1 падолиста 1848 р. генералом Гаммерштайном над Львовом...

Дня 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площі тоді Фердінанда, а тепер Маріяцькій гвардисту нар[одового] кравця Навроцького так сильно, що той іще тої самої ночі вмер. Постала сильна тривога між людністю на вість, що вояки мордують гвардистів. По вулицях заторохтіли барабани, взиваючи гвардію до зброї. Се дало привід ген. Гаммерштайнові до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Від касарні артилерії залунали три гарматні вистріли, алярмуючи рівночасно військо й людність. Купи народу спішать до ринку, військо обступає середмістя, гренадери виходять із головного одваху в ратуші.»[30].

У бурхливі 1848 -1849 рр. галицькі українці вели вперту боротьбу за поділ Галичини на східну і західну частини , тобто за етнографічною ознакою. Таким чином, ця справедлива боротьба за поділ Галичини набрала справді масового характеру.

Отже, незважаючи на поразку , революція 1848-1849 рр. відіграла величезну роль у розвитку західноукраїнських земель. Франко відзначив, що саме тоді, під час революції , була розбуджена серед галицьких українців політична думка.

Внесок Івана Франка у дослідження історії Галичини є досить вагомим для історичної науки. Він глибоко висвітлив становище галицького народу у важкі для нього часи. Також зумів точно описати події, що відбувалися у Галичині у цей період. Також в епоху капіталізму становище трудящих Галичини було дуже важким. Жорстокий соціальний гніт переплітався з політичним і національним гнобленням. Становище ускладнювалось ще й поділом українських земель, політичний статус яких не був однаковим. І російський, і австрійський ,і угорський уряди здійснювали політику національного поневолення українського народу. І. Франко у своїх творах дав блискучий аналіз життя трудящих, показавши їх злидні та безправ'я. Також важливою для правильного розуміння процесу розгортання визвольного руху на західноукраїнських землях є вказівка історика, що зародки радикально-соціалістичної агресії прийшли в Галичину на з Заходу, а з Наддніпрянської України та Варшави. Саме звідси вони поширювались по західноукраїнських землях.

Розділ ІІ. Науковий доробок І. Франка як цінна спадщина українського національно-культурного руху

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм - за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг - вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

"Сорок літ я трудився, навчав", - каже у Франковій поемі "Мойсей" пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч творів. Їх найповніше видання - п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій: "Балади і розкази", "З вершин і низин" (виходила двічі), "Зів'яле листя", "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Semper Tiro", "Давне і нове", "Вірші на громадські теми". "Із літ моєї молодості". Це ціла поетич­на скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політична лірика - оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми "Мойсей". Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: "Лиш боротись - значить жить". Та у наймужніших бувають "хвилини розпачу" і "дні журби". У такі часи народилася най­краща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лі­рики, - "Зів'яле листя" (1896)[26,c.321].

Окремий принадний дивосвіт І. Франка - то прозові оповідання, новели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину життя. Цей велетенський задум реалізував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сюжет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини ("Малий Мирон", "У кузні", "Під оборогом", "Мій злочин", "Грицева шкільна наука", "Олівець" та ін.). Новаторським є роман "Борислав сміється". Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель" та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багато­гранній діяльності

Важливе місце у працях І. Франка займають переклади з європейських літератур. Він не обминув жодного видатного явища національного та світового письменства. Вісімнадцять томів у п'ятдесятитомному зібранні тво­рів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології. Його перу належить по­над 30 розвідок про Т.Шевченка. Такою науковою студією, як "Із секретів поетичної творчості" І. Франка, могла б пишатися будь-яка європейська лі­тература. Франків "Науково-літературний вісник" об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.

Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. "Такої великої голови в цілій Австрії нема", - почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і акаде­мії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через "політичне минуле" (належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти "законного порядку" тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтомною на всіх етапах його життя[9,c.59].

Про Івана Франко ми переважно говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної діяльності він був відомий саме як економіст, що досліджував проблеми, зв'язані зі скасуванням панщини і впровадженням капіталістичних відносин у селі. Зокрема, не тільки теоретично, але і на практиці намагався роз'ясняти вчення Маркса-Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобутку солі в Нагуєвичах, і т.п. Але окрім цього Іван Франко був завзятим політиком і творцем першої в Галичині партії європейського зразка, розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що проходили в краї. Чимало ідей Франко надзвичайно актуальні сьогодні. Проблеми виникнення держави займають значне місце в творчості і життя Івана Франка.

Видаючи у 1914 р. збірку "Із літ моєї молодості", він у передмові за­значав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. "Тим двом провідним зорям я, здає­ться, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя". Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення - бойову маршову пісню "Гей, Січ іде". До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.

Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим "університетом". "На лоні моїх спогадів, - зга­дував він потім, - і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі" Символом увійшла батькова куз­ня у його поезію - як ідеал громадського і морального виховання[28].

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благосло­вляв добровільно взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю І. Франко звершував безнастанний подвиг - вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга "З вершин і низин" (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, яко­му боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші "Гімн" мільйони пригноблених і скривджених покликав голос "вічного революціонера", що не мириться з неволею. Розійшовшись "по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких", цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: "Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі". Важливо, що поет наголошує не на ру­їнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі "науки, думки, волі". Саме вони протистоять тій "пітьмі", що з давніх-давен принижувала люди­ну, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, за­кличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка "Гімн", як і Шевченків "Заповіт", був од­ним із неофіційних гімнів бездержавного народу[27,c.341].

Поезії з циклу "Веснянки" пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у сус­пільстві. У вірші "Дивувалась зима" люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що "теплом пронима". Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, "дрібні" квітки, які посміли "проклюнутись", пробитись крізь снігову кору.

Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи пря­мо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу[27,c.321].

За принципом паралелізму побудовано поезію "Гримить!". Весняний грім символізує прихід "благодатної пори", котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспіль­ному житті, яких чекають мільйони.

Ліричний герой "Веснянок" розуміє, що бажані суспільні зміни мож­ливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію "Земле моя, всеплодющая мати...". Щоб бути не­здоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що "розширює груди, чистить чуття", і вогню, щоб ним "слово налити", "правді служити". Усі животворні якості акумулюю­ться у заключному катрені.

Завершується цикл віршем "Vivere Memento!", який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви -пам'ятай, що живеш!

Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто "вчора тлів" "в горя домовині". Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.

У поезії "Наймит" із циклу "Excelsior" створено образ безправної людини, Франко у "Зів'ялому листі" створює узагальнений і досить абст­рактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне "я"[26,c. 103].

Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього "жмутку" "Тричі мені являлася любов". Знаємо його три любові: одна - "лілея біла", "невинна, як дитина"; друга- "гордая княгиня", "тиха та сумна", "мов святиня": третя - "женщина чи звір", "сфінкс", "мара", "з гострими кіггями". Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.

Поезія "Чого являєшся мені...", що належить до другого "жмутку" - це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві облич­чя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії - епітети, порі­вняння - мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: "уста твої німі", очі - "немов криниці дно студене". Серце закоханого ліричного героя, "неначе перла у болоті, марніє". Поезія сповнена вели­кого самозреченого почуття: "Являйся, зіронько, мені хоч в сні!"

Більшість поезій другого "жмутку" витримана в дусі народної творчості. У вірші "Ой ти, дівчино, з горіха зерня" врода коханої певною мі­рою протиставляється характерові дівчини. Серце - "колюче терня" чи слово гостре, "як бритва", не свідчать про черствість і жорстокість герої­ні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпа­ки, він захоплений красою очей, "темніших ночі", її чаром, "що то запа­лює серце пожаром". У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаєм­ність. Поєднання контрастних оцінок ("Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!") передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським[4, c.434].

Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія "Червона калино, чого в лузі гнешся". Червона калина - молода, врод­лива дівчина, дуб - могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповіда-ючи на зверхні, несправедливі запитання ду­ба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляс додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попере­днього непарного рядка концентрує увагу на висловле-ній думці, посилює мелодійність звучання твору.

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому "жмутку" віршів "Зів'ялого листя". Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісенному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у "Зів'яле листя", за словами Д. Павличка, "як сонячні промені в осінню га­лузку". Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Революціонер-демократ охарактеризував стан освіти на західноукраїнських землях. У 1891 р., відзначив він, в Галичині була 4051 початкова школа. Істориком наведені важливі дані про середню та вищу освіту галичан, про навчання в сільськогосподарських школах. Певні заслуги в поширенні освіти серед трудящих галичан мала « Просвіта».

Важливим внеском у розвиток журналістики був Франків аналіз наддніпрянської і західноукраїнської періодики другої половини ХІХ ст.. У своїх працях він висвітлював організацію видання різних журналів і газет, давав характеристику періодичних видань різних політичних напрямків. Не слід забувати , що Іван Франко сам був талановитим журналістом, одним з організаторів періодичних видань[10, c. 85].

На початку 60-х років єдиною політичною газетою у Галичині , призначеною для українського населення, була газета «Слово». В ній надруковано й статті деяких письменників з Наддніпрянської України. У 1890 році тут почав видаватись двотижневик «Народ» ,що в першім році свого існування дав взірець найкращого часопису доступного і цікавого народу Галичини.

І. Франко також цікавився розвитком театрального мистецтва в Галичині. Він вважав що великий вплив на нього мав наддніпрянський український театр. Перший професійний західноукраїнський театр був заснований у Львові в 1864 році його директором і режисером, був наддніпрянець Є. Бачинський. В репертуарі його трупи були вистави «Маруся» Квітки Основ'яненка, « Наталка Полтавка» Котляревського, « Назар Стодоля» Шевченка[4, c. 248-249] .

Дослідник також цікавився музикою своїх земляків, яких вважав винятково музикальними, сам збирав і записував українські народні пісні. Дуже високо ставив він творчість великого українського композитора М. В. Лисенка, відзначав його популярність на західноукраїнських землях [21, c. 556].

Москвофільство було тією суспільно - політичною течією ,яка дістала поширення не тільки в Галичині, а й на Північній Буковині та Закарпатті. Франко розглядав москвофільство як певну течію з її суспільно - політичною і національно - культурною програмою, заснованою на певній ідеологічній концепції, характеризував його як сикофантське, шпигунське, платне і гідне погорди. Для проведення своєї політичної діяльності москвофіли намагались використати русофільство українського народу, його симпатії до Росії і російського народу.

І. Франко писав і про виникнення в 1899 р. іншої західноукраїнської буржуазно-націоналістичної партії - націонал демократичної партії. Він відзначив, що вона була створена з деяких колишніх членів народовської і радикальної партій. Але він, на жаль, не відразу зрозумів буржуазно-націоналістичну суть нової партії[25, c. 264].

Таборові реакційних сил, представлених різними політичними партіями, протистояв на західноукраїнських землях табір демократичних сил. Між цими двома таборами політичних угрупувань точилася запекла боротьба, в основі якої лежали суперечності та антагонізм між окремими суспільними класами.

Революціонер-демократ добре знав історію Української радикальної партії, одним із основоположників якої був сам. Він резонно доводив, що радикальний рух - це народний рух, який не має нічого спільного з реакційними партіями. « … Політичний радикалізм на основі селянських і робітницьких інтересів - ось вам суть радикального руху; політичне ретроградство,оперте о світську і церковну бюрократію - ось вам суть консервативних партій»[8, c. 133-134].

І.Франко цікавився також громадським жіночим рухом на західноукраїнських землях, який певний час очолювала прогресивна українська прогресивна українська письменниця Н. Кобринська. Саме під її керівництвом було створено в середині 80- х років у Станіславі культурно-освітнє « Товариство руських жінок». Історик відзначив, що Н. Кобринська намагалася « втягти наше жіноцтво в сферу ідей та інтересів передового європейського жіноцтва».

Отож, незважаючи на несприятливі умови в яких розвивалась культура Галичини , її досягнення, однак, були значними. Заслуга І. Я. Франка як історика полягає в тому, що він об'єктивно оцінив ці досягнення, вказав на їх значення в духовному зростанні галичан,у їх національному розвитку. Єдино правильний шлях вирішення національного питання у Галичині І. Франко вбачав у соціальному визволенні українського народу і возз'єднанні всіх українських земель в єдиній вільній українській державі. Відірваність Східної Галичини від Наддніпрянщини революціонер - демократ вважав найтяжчою ранкою, яка знесилювала український народ.

Розділ ІІІ. Краєзнавчі дослідження Франка

І. Франко виявив себе як визначний краєзнавець-дослідник ,історіограф та джерелознавець Галичини . Його численним краєзнавчим працям притаманний глибокий науковий аналіз проблем краю, показ на конкретних прикладах життя регіонів соціально-економічного становища населення під ярмом гнобителів, гостра критика польської історіографії щодо культуртрегерської місії Речі Посполитої в Україні. І.Франко був не лише кабінетним вченим. Він багато мандрував, був організатором подорожей, походів, мандрівок та екскурсій . У 1893 р. він організував «Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», а згодом - «Кружок для влаштування мандрівок по нашім краю». Результати своїх мандрівок І.Франко узагальнив у численних публікаціях та етнографічних матеріалах, у теоретичних працях з етнології та етнографії. Вчений пильно стежив за появою публікацій з краєзнавчої тематики про Україну та її країв, подавав критичні оцінки, чітко з'ясовував ідеологічні позиції і концепції їх авторів.

І. Франко першим в Україні наприкінці ХІХ ст. в історіографічній статті “ Галицьке краєзнавство ” (1892 р.) обґрунтував поняття “ краєзнавство ” як науку і виклав її суть, значення та місце у житті суспільства [30].

На думку І.Франка, добре поставлена краєзнавча робота дає «змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією Батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам'ятниками і т. д. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти - знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об'єднаного організму» [5, с. 17].

На матеріалах Галичини І. Франко започаткував історіографічне узагальнення краєзнавства. Вчений проаналізував понад 200 краєзнавчих джерел, що стосуються цього регіону, охарактеризував творчий доробок 320-ти українських, російських та німецьких дослідників краю, проаналізував творчий доробок українських (Д.І.Зубрицького, С.І.Шараневича, А.С.Петрушевича), польських (А.Бельовського, Б.Лімановського) та інших знавців регіону [9, с. 62].

Аналіз розвитку і стану галицького краєзнавства І.Франко розпочинає з характеристики статистично-економічних праць «як над тою частиною краєзнавства, яку вважаю найважливішою і гідною найпильнішого вивчення не тільки вченими фахівцями, а й всіма, хто хоче бути справжнім громадянином краю...»[26, с. 150]. Зацікавленість у краєзнавчому вивченні економіки, статистики, природи, етнографії та історії Галичини, як справедливо зазначає І.Франко, припадає на початок 1870-х років.

Найважливішим напрямом краєзнавства, за І.Я.Франком, є природознавство. За його визначенням, - “ це опис краю і його природних умов, географія з орографією і гідрографією, геологія, опис фауни і флори, клімату …”[ 22, c. 99]

Роблячи екскурс в історію становлення географічного краєзнавства, І. Франко зазначає, що цей напрям краєзнавства здавна набув поширення у багатьох країнах; має він певні досягнення й в Галичині. Поштовхом для цих досліджень стали дуже важливі фактори - практичні потреби купців, промисловців, гірників, рільників . Для кожного з них було важливо пізнати природу і природні ресурси краю, властивості його клімату, ґрунтів тощо. Систематичне наукове дослідження Галичини розпочалося від заснування Краківської Академії наук і утворення при ній Фізіографічної комісії. Корисні матеріали для вивчення природи Галичини містяться у науковому збірнику комісії «Pamietnika fizjograficznego». Важливу роль у розгортанні географічного краєзнавства відігравало Львівське природознавче товариство ім. Коперніка та його журнал «Kosmos», заснований у 1876 році. На сторінках часопису містилося багато публікацій про корисні копалини, внутрішні води, флору і фауну Галичини. Серед авторів журналу були такі відомі тогочасні вчені-природознавці, як геологи Р.Зубер, Е.Дуніковський, В.Шайноха , гео-хіміки Б.Радзішевський, Б.Ляхович та ін. І. Франко проаналізував творчий доробок багатьох відомих українських польських та німецьких краєзнавців-природодослідників, зокрема географа і педагога, автора підручників з географії К.А.Беноні, геоботаніка, географа та мандрівника, професора Львівського університету А.Ремана, геолога, професора мінералогії Львівської технічної Академії Ю.Медвецького, ботаніка, професора Львівського університету Е.Гюккеля, геолога та зоолога, дослідника фауни Львівщини та Поділля М.Ломницького, ботаніка, історика природознавства Ю.Ростафінського, лісознавця і ботаніка Е.Головкевича, зоолога, професора Краківського університету М.Новицького-Сілу, геолога, професора Львівського університету Р.Зубера та багатьох інших[6, c. 64].

Докладно зупиняється Іван Якович на характеристиці тогочасних періодичних видань, в яких представлена природознавча і краєзнавча тематика, особливу увагу звертає на енциклопедичні видання і в першу чергу на 15-томний «Slownik geograficzny», який містить величезну краєзнавчу джерельну базу з різних аспектів природознавчого краєзнавства Галичини .

Не залишилися поза увагою дослідника й картографічні краєзнавчі джерела краю. Серед кращих краєзнавчих видань І. Франко відзначив наочну карту Максиміліана Бодинського, видану під час крайової виставки у 1877 р., «де звернуто особливу увагу на стан залюднення, якість ґрунтів, мінеральні багатства, копальні, фабрики». Проте І. Франко констатує, що «на жаль картографія у нашому краї не процвітає внаслідок централізації у Відні картографічних досліджень і підприємств, здатних виготовляти карти, які відповідали б вимогам сучасної науки»[25, с. 264].

В окремий розділ І.Я.Франко виділяє краєзнавчі дослідження, що стосуються “ людини як витвору природи ” (антропологія), початку її цивілізації (праісторична археологія) і її характеристики як належної до певного племені (етнографія). Вчений, на думку науковців, помилково зазначає, що “ ці дослідження не мають практичної мети, і значний їх розвиток засвідчує наявність ідеалізму в житті сучасного людства ” [2, с. 76]. Разом з тим, він констатує, що антропологічно-етнографічні дослідження, а особливо в галузі фольклористики - науки про витвори народної уяви, є одним з найбільш характерних проявів сучасного наукового піднесення.

Найбільш широко у працях І. Франка репрезентоване історичне краєзнавство. «Історичні дослідження у нашому краї, - зазначає І.Франко, - протягом останніх кільканадцяти років набрали великого розмаху. На їх пожвавлення мали значний вплив такі високообдаровані і працьовиті вчені, як Бельовський, Стадніцький, Шайноха, Шуйський, Ліске, а також ряд молодших дослідників, що гуртуються у Краківській Академії наук, а також у недавно створеному історичному товаристві у Львові, заснованому головним чином слухачами покійного Ліске»[6,с. 65]. І.Я.Франко наголошує на важливості врахування в процесі краєзнавчого дослідження краю тих обставин, що “ Галичина провінція неоднорідна, як щодо етнічного складу, так і щодо історії. Це зліпок неоднакових частин, кожна з яких має різну, принаймні почасти, історію ” [13, с. 22-25]. Ці методологічні засади є важливими й сьогодні.

Докладно І.Я.Франко аналізує одну з небагатьох на той час комплексних краєзнавчих праць Болеслава Лімановського «Галичина пером і олівцем» (1892), присвячену краєзнавчій характеристиці регіону. Польський публіцист, соціолог та історик Болеслав Лімановський (1835-1935) свою працю поділив на 10 розділів: 1) земля та її природа; 2) населення; 3) історичний нарис; 4) людські оселі; 5) політична структура і політичне життя краю; 6) земельна власність і сільське господарство; 7) промисловість; 8) торгівля, кредит, шляхи; 9) освіта; 10) філантропічні установи і товариства[16, с. 885]. І. Я. Франко, аналізуючи доцільність подібного плану, робить висновок, що “ певна хаотичність у розподілі предмета свідчить, що автор, незважаючи на безперечну пильність у зборі матеріалу і мудру інколи економність при його викладі, не осягнув свій предмет з достатньою глибиною, не зумів через увесь свій нарис провести як одне ціле ідею, що була б живлющим для всіх розділів і творила з них живий витвір духу, який заговорив би з нами своїм індивідуальним життям»[13, с. 31-32].

Відзначивши численні недоліки праці і присоромивши українців за те, «що досі Галичина не здобулася на подібну працю, а чекала, поки її напише людина, що живе за кордоном», І.Франко водночас наголошує, що «книга Лімановського повинна стати підручною для кожного, хто хоче мати якесь уявлення про оправи краю. З її змістом мусить познайомитися вся наша інтелігенція, особливо молоде покоління, що тепер, як і двадцять років тому, відзначається неуцтвом у питаннях і справах свого найближчого оточення»[6, с. 63]. У кінці своєї статті І. Франко закликає до повсюдного розгортання краєзнавчих досліджень як важливого суспільно-політичного і науково-культурного чинника, рекомендує до відкриття Галицької крайової виставки 1894 року підготувати видання докладної, науково опрацьованої книги «Краєзнавство Галичини» ,яка була б “ найбільш тривалим пам'ятником ” у відзначенні відкриття виставки[ 26, c. 160].

Отож, На матеріалах Галичини І. Франко започаткував історіографічне узагальнення краєзнавства. Вчений проаналізував понад 200 краєзнавчих джерел, що стосуються цього регіону, охарактеризував творчий доробок 320-ти українських, російських та німецьких дослідників краю, проаналізував творчий доробок українських (Д.І.Зубрицького, С.І.Шараневича, А.С.Петрушевича), польських (А.Бельовського, Б.Лімановського) та інших знавців регіону.Тому можна зазначити , праця І. Франка має велике значення і для сучасних істориків науки. Адже в силу історичних обставин здобутки галицького краєзнавства, стали доступними для дослідників лише з 90-х років ХХ ст., коли відкрилися спецфонди у бібліотеках і архівах. Але незважаючи на все це, навіть до наших днів роль І. Франка у розробці теоретичних питань українського краєзнавства належним чином ще не оцінена. Дослідникам його краєзнавчої спадщини ще є над чим працювати. Адже перу І. Франка належить понад сто п'ятдесят краєзнавчих праць.

Висновки

франко революційний культурний

Отже, Іван Франко зробив величезний внесок у дослідження історії Галичини. Незважаючи на несприятливі умови в яких розвивалась культура та історія Галичини її досягнення, однак, були значними. Заслуга І. Я. Франка як історика полягає в тому, що він об'єктивно оцінив ці досягнення, вказав на їх значення в духовному зростанні галичан та їх національному розвитку.

Історик дав об'єктивну характеристику буремних років революції 1848-1849 рр., які він вважав на західноукраїнських землях переломними. Описав також найважливіші роки революції. Широко висвітлив розгортання національно-визвольного руху у Східній Галичині. Також критичну оцінку дав Франко селянській реформі в Галичині в 1848 р., вона суперечила оцінці цієї реформи буржуазними істориками, які всіляко вихваляли її.

Важливою є глибина Франкового аналізу під час розгляду ним соціально-економічних відносин у Галичині в другій половині ХІХ ст. Історик викрив колоніальну політику австрійського уряду щодо західноукраїнських земель, навів численні дані про розвиток капіталізму в економіці Галичини, про абсолютне та відносне зубожіння трудящих.

Франкові праці з історії галицького народу епохи капіталізму дуже цінні, історичний процес в них висвітлений з позицій революційного демократизму.

Помітним є вклад Франка у висвітленні революційного руху у галицьких землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активним учасником якого він був сам. Ним відзначений вплив марксизму на розгортання робітничого руху у Галичині, описані окремі масові виступи робітників. У працях революціонера-демократа є багато влучних і глибоких спостережень, висловлювань і висновків про суспільно-політичний рух у Галичині в добу капіталізму.

Глибоко вивчаючи історію України І. Я. Франко цікавився її джерелами. Адже джерела є основою вивчення історичного процесу,основою історичних знань взагалі. Франко дбав про нагромадження джерел з історії Галичини,закликав розшукувати їх. У збиранні джерел сам Франко був прикладом для інших. Але не все те, що було ним зібране, могло бути опубліковане. Адже публікація Франком джерел - важлива ділянка в його діяльності як історика. Революціонера-демократа цікавили в однаковій мірі джерела з усіх періодів історії Галичини, але найбільше його публікацій стосується різних питань епохи феодалізму.

Тому можна зазначити , праця І. Я. Франка має велике значення і для сучасних істориків науки. Адже в силу історичних обставин здобутки галицької історії та культури, стали доступними для дослідників лише з 90-х років ХХ ст., коли відкрилися спецфонди у бібліотеках і архівах. Але незважаючи на все це, навіть до наших днів роль І.Я.Франка у розробці теоретичних питань галицької історії належним чином ще не оцінена. Дослідникам його літературної, історіографічної,культурної та краєзнавчої спадщини ще є над чим працювати.

Підсумовуючи, необхідно сказати, що і Франкових працях загалом дана об'єктивна оцінка галицької історії, відзначені її сильні і слабкі сторони. Також високо цінив дослідник революційно-демократичну течію в історії Галичини і у визначенні критеріїв в її оцінці стояв на правильних позиціях.

Список використаних джерел та літератури

І. Опубліковані документи і матеріали

1. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І. Франка і М. Драгоманова / Упо-ряд. М. Возняк. - Київ, 1928. - 508 с.

2. Лист І. Франка В. Дорошенку від 4 листопада 1915 р. - К.: Жовтень. 1955. - № 12. - 76 с.

3. Матеріали до культурної історії Галицької Русі ХVІІІ і ХІХ ст. - Львів, 1902. - 65 с.3

ІІ. Монографії, брошури, статті

4. Басс І., Каспрук А. Іван Франко: Життєвий і творчий шлях. - Київ: Наукова думка, 1983. - С. 428- 432.

5. Берест Р. Внесок Івана Франка у розвиток археологічної науки Галичини / Р. Берест //Археологічні дослідження Львівського університету. Збірник наукових праць. -Львів, 2006. - Випуск 9. - С. 11-16.

6. Грабовецький В. Історико - краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці «Галицьке краєзнавство « / В. Грабовецький // ІV республ. наукова конференція з історичного краєзнавства: Тези доп. і повід. - К.: Нова зоря, 1989. - С. 64-65.

7. Злупко С. проблеми розвитку товарно-грошоаих відносин і лихварства в працях Івана Франка / С. Злупко // У збірнику: Іван Франко. Статті і матеріали. - Львів: Світ, 1960. - С. 122-126.

8. Каліниченко В. Погляди Івана Франка на роль народних мас і особи в історії / В. Каліниченко // Наукові записи Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. - Т. ХV, вип. 8. - С. 123- 134.

9. Коваленко Л. Іван Франко про історію Поділля / Л. Коваленко // Матеріали третьої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Львів: Просвіта, 1970. - С. 58-62.

10. Коваленко Л. Іван Франко про історію феодально-кріпосницької епохи на Україні / Л. Коваленко// Наукові записи Ужгородського університету. - Т. 25. - С .84- 89.

11. Кондратюк К. Іван Франко - дослідник історичної культури України / К. Кондратюк // матеріали Міжнародного наукового конгресу,присвяченого 150-річчю від дня народження І. Франка. - Т. 2. - Львів: Панорама, 2010 - С. 854-860.

12. Кравець М. Іван Франко-історик України / М. Кравець - Львів: в-цтво Львівського ун-ту, 1971. - 94, 125, 215 с.

13. Лехман Т. Іван Франко - пропагандист краєзнавчих екскурсій / Т. Лехман // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2003. - № 41. - С. 22-34.

14. Мохнатюк І. Історичний процес в інтерпретації І. Франка / І. Мохнатюк // проблеми історії України ХІХ початок ХХ: - Збірник наукових статей . - К.: Академія, 2006. - Вип .ХІІ.- С.175-182.