Творча спадщина Леся Мартовича

План

ВСТУП

Розділ 1. Соціально-політичні події на Галичині та їх художнє відображення у творчості Леся Мартовича

Розділ 2. Зображення галицького села у творах Леся Мартовича:

2.1 Сатиричне змалювання галицького селянина в оповіданнях «Нечитальник», «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край»

2.2 Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»

2.3 Драматичне зіткнення пана і селянина, обвинуваченого й потерпілого в оповіданнях «За топливо», «За межу»

2.4 Повість «Забобон» - цінний здобуток українського красного письменства кінця ХІХ - початку ХХ ст

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У полі зору нашого дослідження галицьке село у художньому зображенні Леся Мартовича.

Актуальність курсової роботи полягає у тому, що твори письменників кінця XIX - початку XX ст. довгий час замовчувалися у зв'язку зі стандартизацією, утиском цензурою тощо. І зараз, коли переосмислюється літературний процес, бачимо, що існує невелика кількість праць, присвячених аналізу творчості письменників цього періоду, а саме, творам Леся Мартовича, які були опубліковані зовсім недавно.

Об'єктом дослідження є творча спадщина Леся Мартовича.

Предметом дослідження є зображення галицького села у творчості письменника.

Мета полягає у всебічному показі галицького села на зламах двох століть, його внутрішнього життя та стосунків між різними прошарками населення у творах Леся Мартовича.

Завдання курсової роботи:

1. Охарактеризувати соціально-політичні та економічні події, що мали вияв у творчості Леся Мартовича.

2. Окреслити особливості змалювання галицького села письменником.

3. Розглянути особливості творення світогляду галицького селянина.

4. Вивчити ті події, які вплинули на політичне життя галицького селянина за повістю «Забобон».

Методи дослідження. Відповідно до сформованої мети і завдань у роботі застосовувався описовий метод, метод аналізу, узагальнення, контекстуального аналізу.

Наукова новизна полягає у спробі осмислення творчої спадщини Леся Мартовича та характеристиці творів, які були опубліковані зовсім недавно; визначаються ті соціально-політичні причини, які надихнули письменника на створення низки творів про галицьке село.

Практичне значення курсової роботи. Результати дослідження можуть бути використані під час проведення семінарських, практичних занять з історії української літератури, при розробці спецкурсів за творчістю Лесі Мартовича, у подальших наукових розвідках.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Другий розділ поділений на підрозділи.

Загальний обсяг курсової роботи становить 30 сторінок.

Розділ 1. Соціально-політичні події на Галичині та їх художнє відображення у творчості Лесі Мартовича

Лесь Мартович - талановитий український письменник-сатирик і гуморист демократичного напряму. Він жив і творив у кінці XIX та на початку XX ст. у Західній Україні (Східній Галичині), яка тоді була в складі цісарської Австро-Угорщини. Мартович, як і його сучасники - Михайло Павлик, Стефан Ковалів, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, - належав до тої західноукраїнської прогресивної інтелігенції, яка вийшла із трудових мас, групувалася навколо талановитого письменника і видатного критика Івана Франка.

Щирий друг і ровесник Леся Мартовича Василь Стефаник в автобіографічному нарисі «Дід Гриць» так передає суспільні настрої того часу, коли його покоління селянських демократів вступало у свідоме життя: «Де, моспане, тут вже шандарям дати раду... Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидить у криміналі за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятися не буде... Земля по містах дудніла під нами, і не оден панцкий вугол утік із свого гнізда... Наші молоді вчені були коло нього такі щасливі і ясні, якби він кожному поклав золоте колісце на голову» [10, 3]. Починаючи з 90 pp. XIX ст., коли вже Лесь Мартович вийшов на літературну дорогу, швидко зростала боротьба народних мас Галичини проти гніту цісаря, австрійських баронів, польської шляхти, уніатської церкви і «своїх» українських визискувачів - цих «домашніх шпіонів», як їх називав Іван Франко.

Західна Україна була в економічному та політичному відношенні дуже відсталою. Все ж і тут розвивається промисловість, особливо нафтова. За рахунок швидкого розорення селян і ремісників зростає кількість трудивників. Розгортається масовий селянський рух. Зростання незадоволення селянських мас відбивалися на розвитку демократичної культури, на творчості письменників. Бурхливі події в Росії і на Східній Україні знаходили живий відгук в народних масах західноукраїнських земель. Тут зростає інтерес до передової російської культури, політичної й художньої літератури. Хоч по річці Збруч та Дністру і пролягав штучний державний кордон, що шматував живе тіло України на дві окремі частини, письменники Наддніпрянської України, яка входила до складу царської Росії, продовжують зміцнювати стосунки із західноукраїнськими діячами літератури. Величезною популярністю в Галичині користуються твори Тараса Шевченка. Там часто друкувалися східноукраїнські письменники: М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, П. Мирний та ін., одночасно виходили твори західноукраїнських письменників на Наддніпрянській Україні. Передові літератори обох частин України спільними зусиллями розвивали літературу й літературну мову, спільно боролися проти буржуазного націоналізму, занепадництва і декадансу в мистецтві.

Такими були умови, коли Лесь Мартович сформувався як письменник. Ще навчаючись у гімназії, він зацікавився творами українських, російських і польських реалістів. Вчителями й порадниками молодого письменника були Іван Франко і Михайло Павлик, а щирими друзями та соратниками - Василь Стефаник і Марко Черемшина. Лесь Мартович часто залишав уроки в гімназії, ішов по селах створювати читальні, виступати з промовами, читати демократичні газети... Він активно включився в радикальний рух, що його розгортав І. Франко.

Після гімназії почалася робота в адвокатських конторах, куди зі своїми болями й скаргами йшла біднота. Виражаючи її настрої, Мартович у творах висвітлював гострі суспільні проблеми, часто писав на «злобу дня». Він мужньо викривав гнобительський державний лад, австрійську «свинську конституцію», буржуазні криваві вибори, показне «народолюбство» експлуататорів та реакційної інтелігенції. В умовах загострення відносин між різними прошарками населення на Галичині соціальна сатира Мартовича відігравала дуже впливову роль. Викриваючи й висміюючи потворність буржуазно-поміщицьких суспільних відносин та моралі, твори сатирика посилювали відвагу трудящих у боротьбі за своє визволення.

Лесь Мартович створив цілу галерею сатиричних образів різних панів Деришкірських і Краньцовських, попів Кабановичів і Тріщиних, лихварів Коропів, куркулів Мудрагелів і Олійників, цісарських урядовців Кривдунських і Мільків... Він показав їх зажерливість, лицемірство і нікчемність. Позитивними у нього виступають образи простих людей, які прагнули до знань і правди, які шукали шляхів до щасливого вільного життя. При цьому письменник гостро висміював селянський консерватизм та індивідуалізм, закликав бідноту до єднання і спільної боротьби проти «паннусів». Сатирик писав свої твори «не для слави, але для людей». Він мріяв про «новий світ», у якому господарем буде «порядний чоловік», «той, що працює, а не злодій і розбійник».

У творчості Мартовича знайшли продовження і розвиток традиції народнопоетичної сатири та гумору, а також традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Салтикова-Щедріна, І. Франка, А. Чехова, Г. Успенського...

Основним джерелом тем і сюжетів письменника було тогочасне життя галицького села, в якому люди стогнали у кабалі панів, куркулів, лихварів.

Через гостру злободенність, яскраво виражену демократичну тенденційність і сатиричну спрямованість твори Мартовича не раз конфіскувала цісарська цензура, а буржуазно-націоналістичні видавці не допускали до друку. Чимало його оповідань загинуло, не дійшовши до читачів. Ті ж твори, які побачили світ, реакційна критика прагнула замовчати, а коли цього зробити не вдавалось, - вона брала під сумнів їх оригінальність та художні якості.

Високо цінували сатиру Леся Мартовича прогресивні діячі обох частин України. І. Франко називав його «чудовим знавцем народного галицького життя». «Його манера, - зауважував І. Франко, - цілком оригінальна, легка і далека від будь-якого шаблону» М Павлик вбачав у Мартовичеві нового Гоголя. М. Коцюбинський називав себе великим прихильником таланту Леся Мартовича і писав про ту радість, яку дають йому твори цього письменника. В. Стефаник вважав, що Лесь Мартович був його «хлоп'ячим сміхом і смаком генія» [16, 18].

Важливо відзначити, що твори Мартовича швидко помітила прогресивна громадськість не тільки Росії, а й інших країн. Після того, як І. Франко у 1898 р. надрукував у «Літературно-науковому віснику» велике оповідання Мартовича «Мужицька смерть», переклад цього твору з'явився у прогресивному російському журналі «Жизнь». Цей журнал, літературним відділом якого керував Максим Горький, тоді почав систематично знайомити російських читачів з творчістю українських письменників. «Мужицьку смерть» переклала на німецьку мову О. Кобилянська [10, 3-8].

В 1910 р. збірник оповідань Леся Мартовича вийшов двома випусками у Москві в книжковому видавництві «Польза». Перекладач і автор передмови О. Назарієв відносив Мартовича до «найвидатніших українських письменників Галичини», який «вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і навичок населення, відзначається такою властивістю помітити й передати найдрібніші риси душі мужика, що дає нам право поставити Мартовича в ряді найкращих сучасних побутописців селянства. Перекладач особливо підкреслював оригінальність стилю Мартовича, його талановитість, найщиріший і найглибший демократизм, «тепле, співчутливе ставлення автора до тяжкої трагедії селянського життя». Твори класика української реалістичної сатири й гумору Леся Мартовича знайшли широкий шлях до читачів України, Росії, Чехословаччини та інших країн досить недавно. Вони виходять великими тиражами в перекладах на мови інших народів [4, 14].

Отже, соціально-політичні події на Галичині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. мали бурхливий вияв у творчості Леся Мартовича. В умовах загострення відносин між різними верствами населення на Галичині соціальна сатира письменника відігравала дуже впливову роль. Викриваючи потворність суспільних відносин та моралі, твори сатирика посилювали відвагу галицьких селян за своє визволення.

Розділ 2. Зображення галицького села у творах Леся Мартовича

Лесь Мартович писав багато, але до нас дійшла лише частина з його щедрого творчого доробку. Чимало творів загинуло в рукописах. Зараз відомо біля трьох десятків оповідань, велика повість «Забобон», драма «Політична справа», незакінчена повість «Село Підойми» і кілька статей та заміток.

Мартович усе життя був міцно зв'язаний із селом. Там він виріс. Навчаючись у Коломиї та Дрогобичі, Лесь часто «ходив по селах агітувати й створювати читальні». Довгі роки, працюючи в адвокатських конторах, письменник увесь час перебував у гущі бідняцьких мас. До нього приходили селяни із своїми скаргами на панів і багатіїв. Біднота розкривала перед ним свою душу, просила поради й захисту. Коли Лесь Мартович редагував селянські журнали, то одержував багато листів із сел. Він так добре знав життя та мрії селян, що львівські знайомі жартома і до певної міри зневажливо величали його «доктором хлопістики».

Закономірно те, що основною темою творчості Мартовича є показ розшарування різних верств населення у галицькому селі, зубожіння широких мас на зламі двох століть. Про це писав не тільки Лесь Мартович, а і його сучасники - Василь Стефаник, Марко Черемшина та ін [1, 15].

Кожен з цих письменників виробив свій оригінальний стиль. З новел В. Стефаника поставав трагізм життя селян, відтворений коротко, сильно і страшно. Марко Черемшина, пишучи про те саме життя, оповивав його глибоким ліризмом і щедро закосичував перлами фольклору Гуцульщини. Своєрідністю творчої манери Мартовича було вміння про найтрагічніше в житті людей розповісти з гумором. Ясно, що це був «сміх крізь сльози». Письменник сміявся тим «мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягуються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнаєш, що то сміх» («Мужицька смерть») [15, 342]. Трагічне й комічне своєрідно переплітаються в його творах.

В галицькому селі широкі маси селянства страждали від безземелля й малоземелля. Десятки різних податків і поборів заганяли бідноту в кабалу до лихварів, куркулів та інших п'явок. Відбувався болісний процес «розселянення», перетворення дрібних власників у бідноту, які йшли в найми, емігрували в інші країни, вмирали з голоду...

У творах Леся Мартовича відбилося глибоке співчуття до знедолених і палюча ненависть до експлуататорів та їх прислужників. Співчуваючи бідноті, письменник був безпощадним до таких її негативних рис, як роз'єднаність, дрібновласницькі прагнення, індивідуалізм, темрява і затурканість, розпач і невміння постояти за себе. Мартович хотів бачити селянські маси дружними, згуртованими, сміливими й мужніми в боротьбі за свої права.

Зубожіння селян, їхня економічна безвихідність, великі страждання в умовах важкого соціального й національного гніту, робота в наймах, родинно-побутові трагедії, породжені злиднями, - усе це відтворено в оповіданнях «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край», «Мужицька смерть», «За топливо», «За межу», «Ось поси моє», «На торзі», «Стрибожий дарунок», «Народна ноша» та ін.

2.1 Сатиричне змалювання галицького селянина в оповіданнях «Не читальник», «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край»

Першим опублікованим твором Леся Мартовича, написаним ще в гімназії в 1888 р. за участю В. Стефаника, було оповідання «Нечитальник». Хоч у ньому молодий письменник ще не спромігся глибоко розкрити соціальні протиріччя на селі, все ж вдало накреслив образ темного селянина Івана, який топить своє лихо в горілці. Сидячи в корчмі і все більше п'яніючи, Іван говорить: «Вип'ю, вважаєте, один вип'ю другий, побалакаю, та й душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, - чи є завтра?» [13, 335]. Цей селянин ще не знає, хто його справжні друзі, а хто вороги. У кожному його слові відчувається затурканість і забобонність.

Основним художнім прийомом у цьому оповіданні є самовикриття персонажа. Іван лає писаря, який «з людей дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнський»; ненавидить учителя-донощика, проклинає здирщика-війта... Ці сільські верховоди «деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас». Іван слушно висміює й тих панів, що вбираються у мужицьку сорочку, тих послів, які після виборів ідуть, «куди пани скажуть», і ті газети, що пишуть не про нужду народну, а про якусь панну, в якої на долоні волосся росте. Разом з тим дуже смішною і наївною є віра цього селянина в цісаря: буцім тільки той може поліпшити становище селян, дати їм кращого писаря і війта, «вменшить дачку». Газету «Громадський голос» Іван називає «Громадський волос», «мапа» у нього «мавпа»... Чимало в мові Івана тавтологій («А я, каже, сказав так, як ви, каже, казали казати...» та ін.).

Вже оповідання «Нечитальник» свідчило про наявність у Мартовича сатиричного таланту. Товариші письменника по гімназії згадували, що Лесь Мартович умів артистично наслідувати манеру розмови знайомих йому людей. Це відбилося і в «Нечитальнику». Оскільки весь твір є монологом п'яного галицького селянина, а авторська мова відсутня, письменник широко використав діалект. Це, звичайно, утруднювало розуміння твору широкими колами читачів. Тому всі наступні оповідання Лесь Мартович став писати тогочасною літературною мовою, а діалектизми вживав обмежено, переважно з певною стилістичною метою [10, 21-23].

Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, у 1891 р. в журналі «Народ» Мартович надрукував нове оповідання «Лумера». Він мав намір розгорнути його у повість, але задум залишився не здійсненим. Оповідання свідчило про швидкий творчий зріст молодого письменника, який все глибше проникав у соціальні процеси і міцніше ставав на позиції реалізму.

Лесь Мартович у своєму творі «Лумера», спираючись на уважне вивчення життя села, показав попа у ролі павука, що обплутує і висмоктує останні соки з бідноти.

Іван Притика і його дружина Аниця збідніли так, що в них лишилася тільки хата, маленький помірочок ґрунту й поросятко. З господарства, як говорить Аниця, «не тільки цього хісна, кілько короводїв за податки». Доводиться цілий рік тяжко працювати, а коли зібрано урожай, «перше лумеро - мужик несе, де кажуть, друге лумеро - мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!» [13, 200] - розмишляє Іван про тяжку долю таких бідняків, як і сам. Увесь здобуток цілорічної праці трудівника забирають дармоїди.

Іван і Аниця зовсім зубожіли і пішли батракувати до попа Кабановича. Цілими днями працювали вони на попівськім полі, доки голод не звалив Івана. Щоб лікувати хворого чоловіка, Аниця пообіцяла своєму хазяїну за борг «днювати й ночувати» на його роботі. Коли Іван став видужувати, подружжя вирішує тікати з попівської кабали. Але становище бідняків безвихідне. Віддавши попові борг (зароблене влітку зерно), вони йдуть наймитувати в інше село.

Найбільшою удачею Мартовича в оповіданні «Лумера» є яскравий сатиричний образ сільського експлуататора попа Кабановича. Автор звертається до засобів іронії й гротеска при змалюванні портрета, вчинків цього кровопивця, який вихваляється своїм «патріотизмом» і «народолюбством» та лає «дикий нарід». Цікавою художньою деталлю в характеристиці попа є його прізвище - Кабанович. Воно дуже відповідає його зовнішності: піп роз'ївся так, що втратив людську подобу і коли йде, то не розбереш, чи бочка котиться, чи віз із снопами сунеться. Без допомоги палиці він неспроможний встояти, йому не пропхатися у селянську хвіртку. Таким Кабанович став від неробства, живучи за рахунок праці інших. Цілими днями він вилежувався чи розважався з попадею, а коли підвечір спадала спека, йшов сваритися з тими селянами, котрі не працювали на його полях. В кожному поповому слові існує ненависть до трудящих. Він «верещить на все горло», зневажливо називає своїх батраків «жебрачією», «лайдаками», «дармоїдами», «крутіями», «пияками», «злодіями», «гнилими, песіми мужиками», погрожує криміналом. А потім цей «добродійник» пише про себе анонімні дописи в газети, що нібито він «великий патріот і народолюбець...».

Сатирик вдало добирає епітети, порівняння, прислів'я, щоб яскравіше підкреслити соціальні контрасти. Іван і Аниця, жнучи за сніп на поповому лані, прагнуть більше заробити, щоб взимку не померти з голоду: «Їв гадці собі не мають, що сьогодні лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші, чи дорожчі, але п'ють загалом, як уже розсмакують» [13, 194]. У працьовитої Аниці дома «є вода, ще коби муки, та й готова кулеша». А лежебоці-попові набридли м'ясні шніцелі.

У сатиричне русло твору цілеспрямована і синоніміка, котрою користується автор. Кабанович не просто сказав чи закричав, а «заверещав на все горло», «трохи не сказився»; він додому не пішов, а «покотився», дома через поріг «пересадився» і т.д. Образ Кабановича - один із яскравих сатиричних образів попа в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. [10, 21-26].

Працюючи після гімназії у адвокатських конторах, Мартович продовжував вивчати тяжке становище широких селянських мас, закабалених цісарською державою, панами, попами. В 1897 р. сатирик виступає з твором «Винайдений рукопис про Руський край». Цей памфлет мав таке бурхливе звучання, що подавати його до цензури на той час було марною справою. Він зберігся в архіві І. Франка, був справді «винайдений» і вперше опублікований недавно (в 1943 p.).

Лесь Мартович скористався щедрінським прийомом «видання» знайдених рукописів, застосованим при написанні славнозвісної «Історії одного міста». Ще в 1877 р. І. Франко надрукував у «Друзі» вільний, «прибитий трохи до галицького життя» переклад одного з розділів цього твору Салтикова-Щедріна під назвою «З якого кореня Дуреньки». У передмові перекладач зауважував, що, читаючи твори великого російського сатирика, «можна щиро насміятися над людськими дуренствами, почім гірко стає чоловікові» [9, 18]. Салтиков-Щедрін, використовуючи форму давніх рукописів, висміював сучасних йому «дуреньків», які покірно терпіли розбишацтво і знущання різних «крутарів-злодюжок», цим самим їм потурали. Цікаво, що в тому ж 1877 р. І. Франко вдався до форми старого рукопису і у власному сатиричному оповіданні. «Сморгонська академія». Пізніше до цього прийому звернувся і Лесь Мартович, щоб у «Винайденому рукописі» висміяти сучасну йому цісарську Австрію, її буржуазно-поміщицький лад, панів, релігію, церкву і попів.

У «передньому слові» автор говорить про цікаву знахідку філологів - римський рукопис, що «подає деякі прикмети нашого краю й народа». Перекладаючи рукопис на рідну мову, автор не міг зрозуміти слів муссікус, паннус і поппус. Далі з тексту «рукопису» прояснюється, що істинними людьми вважаються паннуси і потгауси, а муссікуси тільки мають людський вигляд, - а насправді - це «мудра й робуча скотина, що працює сама без погону». З дитячих літ і до самої смерті працюють муссікуси на панів і попів. Письменник тричі повторює слова про те, що муссікуси всі плоди тяжкої праці віддають тим, хто вважає себе істинними людьми, «собі ж нічого не залишають, як хіба тілько, щоб жити; більше - ніколи, менше дуже часто». З них здирають податки, їх споюють і грабують у шинку та на базарі, їх отуманюють і «відбирають від них усі гроші» в церкві, їх силоміць забирають до війська й гонять на братовбивчі війни... «Тільки м'яса з тих муссікусів не їдять...»

Нещадно викриваючи гнобительський суспільний лад та показуючи паннусів і поппусів як «скажених вовків», що своїм «звірством» поганять «людську породу», Лесь Мартович з обуренням говорив і про «муссікусів», котрі не насмілювалися скинути з себе гніт і відстояти людську гідність. «...Чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та йне скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [7, 53], - з такими словами нібито римського літописця звертався український сатирик до своїх сучасників.

Письменник широко використовував засоби казки, зокрема прийоми гіперболізації, гротеска, щоб яскравіше розкрити потворність буржуазного ладу, викликати в людей бажання знищити його. Показуючи муссікусів в ролі «робучої скотини», письменник був далекий від презирства і зневаги до трудових мас, - він щиро їх любив, але хотів бачити іншими, здатними до збройної боротьби проти експлуататорів, і кликав їх до цього [10, 26-28].

Отже, опрацювавши оповідання Леся Мартовича, бачимо, що письменник детально вивчав тяжке становище широких селянських мас, пригнічених царською державою, панами, попами. Спираючись на уважне вивчення життя села, він сатирично змальовує образ галицького селянина, нещадно викривання гнобительський суспільний лад та ще більше проникає в тогочасні суспільні процеси.

2.2 Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»

Кожним новим оповіданням Лесь Мартович виявляв швидкий ідейно-творчий зріст та удосконалення письменницької майстерності. Велику славу принесло йому оповідання «Мужицька смерть» (1898 p.), що і темою, і трагічним звучанням було близьке до творів «Сам собі винен» І. Франка, «Банку рустикального» О. Кобилянської, «Синьої книжечки» В. Стефаника та «Чічки» Марка Черемшини. Знову йшлося про болісний процес перетворення селянина в жебрака.

Лесь Мартович показував бідноту, що безрезультатно намагалася вирватись із лабет податкових екзекуторів, банків, лихварів та куркулів. Один з персонажів оповідання «Мужицька смерть» говорить: «Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеся збирати - нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банк, то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем» [13, 158].

В цих словах типова тяжка історія життя Гриця Баната. Колись у нього був достаток. Але померла роботяща дружина, а другу ревматизм зробив калікою. Господарство почало занепадати. Щоб заплатити «дачки», Гриць узяв борг у банку. Щоб розрахуватися з банком, позичив грошей у лихваря Коропа. Пройшло небагато років, а борг виріс удвічі. Господарство зовсім зруйнувалося. Немає ніякої змоги у Гриця розрахуватися з боргами, і лихвар зазіхає вже на його ґрунт. Бідняк із горя став пити сивуху, а потім тяжко захворів. Каліка-жінка не дає Грицеві й хвильки спокою, все нагадує, що він помре, а її з дітьми чекають жебри. Вона над живим ще мужем голосить: «Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоча за що тебе поховати?»

Гриць бадьориться, вдає, що ще одужає і все буде добре, але й сам розуміє, що виходу з цієї біди нема, що його поле вже «в чужих руках», що остання земля «сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ живи, то стільки не приробиш».

Коли з'являється екзекутор, щоб забрати речі за несплачений зубожілим селянином податок, тоді «по селі зойк і плач... Це так само, якби хто пустив чутку, що йде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита...» [13, 161] Жінка розповідає Грицеві, як «діти небіжчика Гаврила та валялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти». «А ви ж гадаєте, - говорила сусідка Проциха, - що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати» [13, 167].

Коли помер Гриць і його несли в домовині, «цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця... Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі» [13, 175]. Цей пейзаж набуває в оповіданні символічного звучання.

Багато селян так зубожіло, що легше було вмерти, аніж виплутатися з боргів. Про дітей-сиріт Михайло-сусід говорить: «Пролетарі!» А Процисі здавалося, що це слово повторювали й дзвони.

Бідняк Михайло згадує, як на селі з'явився лихвар Короп: «Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся за гиндель, та назбирав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства» [13, 160]. А сусід Іван відповідає йому: «Та як не назбивати, як лупить з остатнього» [13, 161]. Селяни одверто, прямо в очі Коропові говорять: «Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи... Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте» [13, 155]. Злочинів лихваря «не списав би й на воловій шкурі».

З лютою ненавистю ставляться бідняки й до «першого багача у селі» Сафата [15, 111].

Таким чином, «Мужицька смерть» - одне з найтрагічніших оповідань Леся Мартовича. Але і в ньому письменник не відходить від властивої йому манери оповивати серпанком гумору розповідь про трагічне, передавати його в комічній формі. Так, наприклад, змальовані два Микити - великий і малий, які, одягнувши однакові нові кожухи, сховалися у хворого Гриця від екзекутора. Вони чують, як жінка картає Гриця за те, що той збирається вмирати. І от малий Микита допікає своєму кумові: «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак чи умреш» [13, 165]. Дмитро дотепно відповідає малому Микиті: мовляв, не врятувати тобі свого нового кожуха від екзекутора, - той неодмінно повернеться і стягне цю одіж з плечей.

Письменник прагне передати оптимізм та дотепність, що не залишали бідняків і в найтяжчих обставинах. Важко селянам, але в розпач вони не впадають, не втрачають почуття власної гідності, відкрито виявляють свою ненависть до багачів.

2.3 Драматичне зіткнення пана і селянина, обвинуваченого і потерпілого в оповіданнях «За топливо», «За межу»

Оповідання «За топливо» і «За межу» - це драматичні сценки, картини в суді, у яких зіткнуто, в першому випадку, селянина й пана, у другому - інтереси самих селян - обвинуваченого й потерпілого. Трагічні в своїй основі історії, як селянина-наймита покарали за те, що брав з панського лісу хмиз і як Грицько «за межу» бив, «скільки сам хотів», сусідку Йваниху, письменник розповів з властивим йому гумором і дотепом, змалювавши своїх героїв у легкому комедійному плані.

Названі вище оповідання - двопланові: це водночас і характерні побутові малюнки, і гостросоціальні картини, в яких письменник відобразив реальні риси життя трудового люду [15, 98].

Драматична сценка «За топливо» - це ніби витяг з судового акта про обвинувачення селянина-наймита в крадіжці хмизу з панського лугу. Мартович протиставляє право «мужицьке» і «панське». Селянин цілком резонно вважає, що йому належить топливо, бо така була умова з паном: «А чим же мені жінка обід зварить? Тепер коло плуга... тяжка робота... враз із волом від досвіту до темної ночі» [13, 13]. Наймит без дозволу узяв в'язанку хмизу, а пан подав до суду, бо це ж, мовляв, непослух: «...що за безличність! Соціаліст, ділив ся би зо мною!» [13, 18] - репетує пан. Звичайно, суд став на бік пана, і селянина засудили на два тижні тюрми.

На одному життєвому факті письменник показав, до якого економічного упадку дійшло трудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне від польсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом для трудового люду був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівного люду. Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, Лесь Мартович протиставляє мужицьке право, правда, ще до кінця не усвідомлене народними масами. Адже повне усвідомлення свого права пов'язане з активною боротьбою за його впровадження. Герої оповідань Леся Мартовича стихійно відчувають справедливість своєї мужицької правди, але через затурканість, неорганізованість відстоюють її пасивно, не вдаються до рішучих дій.

Письменник пише про той перехідний період у суспільно-культурному розвитку українського трудового населення Покуття й Галичини, коли народні маси, вириваючись з пут економічного визиску, морального упокорення, темряви й забобонності, все ясніше усвідомлювали необхідність боротьби проти соціального й національного поневолення. Лесь Мартович, як письменник-громадянин, вважав патріотичним обов'язком допомогти трудовому людові позбутися духовного рабства; письменник прагнув утвердити в його психології такі риси, як непримиренність до будь-якої форми гніту. Тому-то він з особливою симпатією відображав «культурні проблиски проміж нашим народом» у творах про виборчий й читальняно-просвітній рух в Галичині, показував зародження в селянській душі почуття самосвідомості, народної честі, людської гідності. Не буде перебільшенням, коли сказати, що вся творчість Лесь Мартовича була скерована на витравлення з душі селянина (і не лише селянина) всього рабського, егоїстичного, низького і на утвердження в ній високих людських ідеалів, насамперед, ідеалів боротьби за новий світ, в якому господарем був би «порядний чоловіка, той хто працює, а не злодій і розбійник» («Забобон») [15, 102-103].

Отже, драматичні оповідання «За топливо», «За межу» - це характерні побутові малюнки, гостро соціальні картини, у яких письменник відобразив реальне життя трудового люду. Герої його творів сильно відчувають справедливість своєї правди, але через пригніченість та заляканість не вдаються до радикальних кроків.

2.4 Повість «Забобон» - цінний здобуток українського красного письменства переджовтневого часу

Повість «Забобон», як і вся літературна творчість Леся Мартовича, була живим відгуком на злободенні питання тогочасної галицької дійсності. Письменник-демократ з позицій захисника інтересів народу показав безправне, злиденне животіння сільського трудового люду, протиставивши йому сите й розбещене життя панівних верств галицького суспільства, польської шляхти, уніатського попівства. У жодному іншому творі Мартович так гостро й безкомпромісно не викрив «мертві душі» галицької провінції, як у «Забобоні». Визначаючи ідейний зміст повісті, Ф. Федорців прийшов до висновку, що вона є обвинувальним актом-проти буржуазно-міщанської інтелігенції, яку письмениик-сатирик посадив на лаву підсудних, виніс їй безкомпромісний вирок [14, 32]. Викриття мертвотності цієї інтелігенції, паразитизму й ретроградності галицького попівства - основна тенденція повісті, саме вона визначає загальне сатиричне спрямування твору. Водночас у «Забобоні» важливе значення має й інша тенденція, що проходить крізь всю повість, а саме: утвердження моральної сили трудового селянства, яке прагне звільнитися від духовного «невільництва», виступає за «новий світ», в якому був би господарем «порядний чоловік», той, хто працює, а не злодій і розбійник». Лише разом взяті ці аспекти дають повне уявлення про ідейне спрямування твору Леся Мартовича.

Сюжет повісті розгортається двома основними лініями: історія забобонного й безцільного життя поповича Славка, в образі якого письменник втілив характерні риси тогочасної буржуазно-клерикальної інтелігенції, та показ важкого життя народних мас, народження нових сил у галицькому селі, їх боротьба проти світу зла й несправедливості. Таким чином, з одного боку - духовно убоге галицьке попівство (образи Матчуків - батька і сина, Тріщина, Радовича та інших), розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського); з другого боку - знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхів боротьби за свої права (образи Неважука, Оском'юка, Гаєвого, Грицишина та інших), демократична народолюбна інтелігенція (образ студента Потурайчина), яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист інтересів трудового люду, закликає його до єднання й боротьби з «невільництвом» за «новий світ».

Звичайно, було б неправильним розглядати ці протиборствуючі сили, що виступають у повісті, відокремлено одна від одної і вважати, що буржуазну інтелігенцію, представлену образом Славка, письменник змальовує лише в негаїивному аспекті, що він не бачить у цьому середовищі людей, здатних тверезо мислити, а народні маси показує тільки в позитивному світлі. При всій своїй любові до пригноблених і знедолених, письменник, чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить і про темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. Лесь Мартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувала усталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства. Цілком слушно зауважив О. Назаріїв, що оповідання Мартовича - це талановиті сатиричні твори, пересипані яскравими перлинами живого і теплого гумору, про негативні сторони селянської психології [4, 23].

У центрі повісті - життя попівської родини Матчуків: старого здитинілого панотця, його дружини - роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звихненої польсько-шляхетським вихованням, сина Славка - головного персонажа твору. Це попівське середовище доповнює отець Тріщин, ретроград і цинік, та зять Матчука - Радович - п'яниця і невіглас. Основне завдання, яке поставив перед собою Мартович, виводячи на сцену цих представників буржуазно-клерикальної інтелігенції, полягало у викритті духовного убозтва, моральної ницості, соціальної шкідливості уніатсько-попівської касти, яка вважала себе проводирем народу, «цвітом нації», подібно до того, як польська шляхта - «основами суспільності». Яке смішне, дивакувате й жалюгідне те клерикальне середовище, що його змалюнав письменник! До Леся Мартовича, за винятком І. Франка, ніхто з українських письменників у Галичині не показував попівської інтелігенції в такому непривабливому світлі. Ніхто так рішуче не зривав з неї масок добропорядності й благочестивості, ніхто не наважувався так широко розпанахати ту запліснявілу заслону, за якою «значна частина галицької інтелігенції продовжувала животіння в оточенні задушливих традицій псевдопанства», серед «святощів гнилого багна умової нерозвитості, безхарактерності, повного безвілля, безсердечності». Така повість як «Забобон» могла з'явитися лише після того, як інтелігенція в Галичині, згуртована навколо І. Франка й М. Павлика, виступила проти старосвітських рабських традицій у громадському житті, почала розхитувати віками утверджуваний церквою авторитет духовних пастирів народу, оголосила нещадну війну войовничій клерикальній реакції.

Клерикальне середовище в «Забобоні» зображене в гостросатиричному, а подекуди навіть шаржованому плані. Характерні риси старшого покоління галицького попівства Лесь Мартович втілює в образі дикуватого й недолугого панотця Матчука. Його характер письменник розкриває у зіткненні з рідними, з наймитом Іваном, парафіянами. Образи добродушних «старосвітських батюшок» в українській літературі добре відомі з творів І. Нечуя Левицького, А. Свидиицького. Деякими звичками, манерою поведінки Матчук нагадує традиційні образи панотців з творів названих письменників. Але, разом з тим, Мартовичів Матчук - цілком оригінальний художній тип, що міг постати лише на галицькому ґрунті в конкретно-історичних умовах, свого часу [15, 161-163].

Отець Матчук, його син Славко навіть не знають, що в їхньому селі Вороничах закладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінити свої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом», «обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою і завзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:

«Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на нових людей. Для того більше цікавили їх ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів» [13, 318].

Об'єктом своєї повісті Л. Мартович обрав не дрібні побутові теми, а суспільно-значущі явища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвячено гострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діяння реакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше - деградації, виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості. Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі Славка Матчука - гнилої колоди із запитами живота і плоті - типу без знання, без світогляду, без життя.

М. Рудницький вважає, що «в характері «героя» - Славка, Л. Мартович схопив не одно власне переживання - можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати з себе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!» [17, 42], з чим можна погодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменника фактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів - типове явище, властиве і Лесеві Мартовичеві. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образі їмості - єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд. Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образі Славка. Його внутрішній світ, моральні муки через нескладені іспити, комплекс неповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тільки служниці Пазі, а й сільської повії Варвари - виписані з тонким осягненням і з великою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так, без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, а й як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібної проблеми [13, 589-593].

Постійне відчуття ущемленості запаморичили думку і розум Славка такою мірою, що він поповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над нею подумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [13, 222].

«Інколи Славко дивувався, де інші находять час до якоїсь-науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають? Ні! Тут щось інше мусить бути, - роздумував собі Славко. - Певно, інші розумніші від мене. їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [13, 195].

Лесь Мартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції, найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільне виховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом ідуть до університетів, записуються в академічні, просвітні товариства і тим заповнюють прогалини гімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, не підготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру й нидіють». До останніх належав і Славко Матчук:

«Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя - такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [13,198].

Отже, на фоні великих епічних форм сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича своєю формою, змістом, сутністю створених характерів і способом їх змалювання, колоритом і мовою вирізняється новаторським характером, виражаючи філософію народу, його соціальні, політичні, етичні й естетичні устремління.

Висновки

Таким чином, за недовгі роки своєї письменницької праці Лесь Мартович створив чимало цінних творів, якими засвідчив свою глибоку любов до трудового люду, з одного боку, і презирство до панівних класів - з другого. Вся його творчість іде в руслі української реалістичної прози, вся вона сповнена животрепетними питаннями, що хвилювали прогресивну громадськість Галичини й Буковини кінця XIX - початку XX ст. Він працював для свого народу, збагачував його культуру, твердо вірив, що його творчість потрібна людям, що вона знайде серед них своє визнання.

Центральною проблемою його творів є проблема піднесення соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій, зокрема правових, паразитизму попівсько-клерикальної інтелігенції. Лесь Мартович - один з найкращих у нашій літературі знавців життя села, побуту й психології трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верств галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час в ньому відбувалися. У ставленні до села письменник, як і його побратими В. Стефаник і Марко Черемшина, був безкомпромісним: всім серцем люблячи тих, хто «ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови» (Франко), піднімаючи на їх захист своє полум'яне слово, Мартович нещадно висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудити в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального й духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину. Село для Мартовича - і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як «Мужицька смерть», «Хитрий Панько», «Смертельна справа», «Війт», «Забобон» та багато інших - цьому яскраве свідчення.

Якщо мужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати, то панський світ, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїм пристрасним сатиричним словом. Мартович протиставляв їх один одному, розкривав той непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами. Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливе значення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького села кінця XIX - початку XX ст.

Як прозаїк Лесь Мартович має самобутнє творче обличчя, власну манеру письма. Серед письменників покутської групи (В. Стефаник, Марко Черемшина та інші) він дуже яскрава і колоритна постать. Мартович був справді талановитим гумористом і сатириком, який умів сміятися крізь сльози, сміятися тим здавленим у горлі мужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх - болючий, трагічний. Письменник рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх, іронія, сарказм у Леся Мартовича - соціально значимі, політично вагомі, вони для письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира Леся Мартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїм вістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів, проти поневолювачів народних мас.

Особливістю гумору й сатири Леся Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Народність гумору й сатири письменника полягає насамперед у тому, що у своїх творах він відбиває народні погляди на ті чи інші суспільні явища, події родинного життя. Крім того, прекрасно знаючи усну поетичну творчість, Лесь Мартович широко використовує фольклорні сюжети, народний гумор, що б'є в його творах живим джерелом. Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в дусі народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.

Лесь Мартович володів мистецтвом творення художніх образів, індивідуалізації мови своїх героїв. Галерея змальованих ним образів з селянського та інтелігентського оточення - багата й різноманітна. Це суто мартовичівські образи (згадаймо «Мужицьку смерть», «Хитрого Панька» та інші твори, в своєму роді неповторні).

Отже, вся громадсько-культурна діяльність письменника, вся його творчість були підпорядковані служінню інтересам рідного народу. Крізь тяжкі роки австро-угорського поневолення, коли наш народ був розмежований кордонами двох монархій, письменник проніс віру в світле майбутнє своєї вітчизни.

Список використаних джерел

1. Бандурак В.Ю. Лесь Мартович зблизька. Повість. - Ужгород: Карпати, 1971.

2. Бандурак В.Ю. Оповідання про Леся Мартовича. - Ужгород: Карпати, 1977.

3. Білецький Ф.М. Лесь Мартович. - Київ: Молодь, 1961.

4. Будзиновський В. Некар'єрович: Із споминів про Леся Мартовича: Вступне слово Ф. Погребенника // Слово і час. - 1993. - № 2. - С. 13-17.

5. Горак Р. Лесь Мартович. Роман - есе. - Київ: Молодь, 1990.

6. Горак Р. Так де ж насправді помер Лесь Мартович? // Дзвін. - 2007. -№ 4. - С. 122-124.

7. Гузар З.П. Огляд творчості Леся Мартовича // Українська мова і література в школі. - 1974. - № 3. - С. 52-59.

8. Історія української літератури. Кінець ХІХ - початок ХХ ст.:
У 2 кн.: Підручник / За ред. проф. О.Д. Гнідан. - К.: Либідь, 2005. - 624 с.

9. Засенко О. Лесь Мартович. Життя і творчість. - Київ: Молодь, 1951.

10. Лесин В. Лесь Мартович. Літературний портрет. - Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1963. - 63 с.

11. Марчук Г.В. «Забобон» Леся Мартовича. - Київ: Либідь, 2001.

12. Мельничук А. Лесь Мартович і Ольга Кобилянська у світі нових соціонічних досліджень // Українська мова та література. - 2005. - № 9. - С. 17-18.

13. Мартович Л. Твори: у 3 т. - Краків; Львів, 1943. - Т1. - 625 с.

14. Мишанич О.В. Лесь Мартович - Київ: Молодь, 1987.

15. Погребенник Ф. Лесь Мартович. Життя і творчість. - Київ: Дніпро, 1971.

16. Риков О.В. своєрідність трагікомічного у творах Леся Мартовича: Дипл. роб. - Суми: СумДПУ, 2004.

17. Рудницький М. Письменники зблизька: Спогади. - Львів, 1958.

18. Токань Г. Сміймося разом з Лесем Мартовичем (Проблемний семінар за новелістикою сатирика) // Дивослово. - 1997. - № 1. - с. 30-32

19. Токмань Г. Сміймося з Лесем Мартовичем (Семінар заняття за сатиричною новелістикою письменника) // Урок української. - 2003. - № 10. - С. 36-38.

20. Хоцянівька І. Мистецтво сатири Леся Мартовича. - Київ: Либідь, 1999.

21. Чередниченко В.Н. Лесь Мартович (До 60-річчя з дня смерті) // Українська мова і література в школі. -1966. - № 1. - С. 91-93

22. Чопик О. Диптих про «Покутську трійцю» // Дзвін. - 1997. - № 5-6. - С. 113.

23. Шаховський С. Муза полум'яної сатири // Мартович Л. Твори. - Київ, 1963. - С. 16.

24. Яцків М. Вибрані оповідання. - Львів, 1953. - 438 с.

25. Євшан М. Куди ми прийшли?.. // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. - Київ, 1998. - С. 248.