Семантика "другого тіла" як ключовий аспект побожного роману М. Павича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семантика «другого тіла» як ключовий аспект побожного роману М. Павича

Постановка проблеми. Творчість визначного сербського романіста Мілорада Павича позначена головними поетикальними ознаками постмодернізму: виразною формальністю, реалізацією концепції адресата, застосуванням гіпертекстуальних стратегій тощо. Після численних експериментів із формою письменник повернувся до традиційного жанру. У 2006 р. побачив світ останній великий прозовий твір М. Павича «Друге тіло: побожний роман», що є ілюстрацією своєрідного повернення від Тексту до Твору, оскільки автор відходить від внутрішньої текстуальної складності, зосереджуючи увагу на багатозначності ключового аспекту - семантики вторинної тілесності. У побожному романі автор обмежив використання постмодерністських домінант, застосовуючи прийоми, що не були притаманними для його романної прози. Використовуючи традиційну оповідну модель, М. Павич відходить від експериментів із комп'ютерним читанням, але поетикальною домінантою залишаються активна участь читача, інтертекстуальність, осмислена багатозначність, що уможливлює чималу кількість інтерпретацій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Попри дослідженість творчого доробку письменника, до цього роману у наукових розвідках звертаються рідко. Принципи наративної побудови твору та шляхи його креативної інтерпретації привернули увагу українського літературознавця Алли Татаренко, яка віднесла його до постмодерністської фази творчості сербського письменника (кінець 90-х рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.) [7, с. 499-502]. Дослідниця у своїй розвідці доводить, що М. Павич використав семантизацію форми як ергодичний прийом та стратегії

інтерактивної гіпертекстуальності. Текстуальну тканину побожного роману характеризує постмодерністський історизм - постійне стирання різниці між художньою вигадкою й реальністю, звернення до античної міфології, до світу християнських містерій, теми смерті й воскресіння. Видатний сербський філософ Владета Єротич аналізував проблематику роману, назвавши його пошуками таємниці «другого тіла», іншого часу та простору й побачив у Павичевій прозовій творчості перехід від поганства та іронічної фантастики до християнської містики [6, с. 17-19].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Поза увагою науковців опинився, на наш погляд, найістотніший аспект побожного роману - семантика «другого тіла».

Мета статті. Головною метою цієї роботи є розгляд основних аспектів побожного роману, зокрема аналіз інтелектуальної інтерпретації біблійного сюжету про існування вторинної тілесності Христа, пояснення іпостасі «книга-тіло» та втілення концептів («смерть автора», «гра з читачем») у текстуальній тканині твору.

Виклад основного матеріалу. Проаналізувавши структуру роману, можна припустити, що автор використав композиційний принцип доміно, суть якого полягає в тому, що події сучасності (І, ІІІ, V розділи) начебто перетікають у давнину, поперемінно чергуючись із подіями XVIII ст. (ІІ, ^ розділи). Прикметно, що І, ІІІ та V розділи позначені білим паратекстуальним маркером - християнським зображенням Святого Духа у вигляді голуба, в той час як ІІ та ^ розділи розпочинаються чорним паратекстуальним маркером - зображенням демона.

Герої роману - знані сербські письменники, які досліджують питання існування другого тіла та можливість з'ясування власної долі за допомогою ворожіння. Вони довідуються про містичний обряд із кам'яним перснем, водою з цілющого джерела з Ефесу і промовлянням, яке називають Посмішкою Кібели, Словами Артеміди чи Печаткою Марії. За однією з версій в Ефесі побутував культ Кібели - богині-матері, великого жіночого божества Малої Азії. Згодом відбувся його синтез з культом грецької боги - ні-діви Артеміди Ефеської. Загальновідомо, що численні культи і ритуали зосереджені довкола води. Воду можна вважати «живою», оскільки вона тече, зцілює і пророкує. Визначний дослідник міфології Мірча Еліаде у «Трактаті з історії релігій» зазначає, що передусім культи стосувалися сакральної значущості, яку вода втілює в собі як космогонічна стихія, й ілюструє тривкість культу води: «Культ води - особливо з джерел, які вважали цілющими… - демонструє вражаючу тривкість. Його не могла скасувати жодна релігійна революція. Цей культ, підживлений народною відданістю, зрештою було змушене толерувати навіть християнство, після безплідних переслідувань часів середньовіччя» [5, с. 231]. Назви промовляння у романі «Друге тіло» теж є промовистими, оскільки Великі Богині в деяких культурах, поєднуючи в собі властивості Місяця, Землі та Рослинності, стали володарками часу і доль, які вони формували на власний розсуд [5, с. 211-212]. Магічний текст - це кілька рядків давньою італійською мовою з XXI пісні «Пекла» «Божественної комедії» Данте, що розповідають про обрив дороги та руйнування мосту під час сходження Христа у Лімб:

«Учора без п'яти годин було

Дванадцять сотень шістдесят шість років,

Як землетрусом міст той геть знесло» [4, с. 116].

роман павич побожний біблійний

Наратор стверджує, що вони колись існували самостійно у вигляді ворожіння (мантри). Якщо ж уважний читач подивиться на згадану цифру під новим кутом зору, то помітить, що 1266 рік - це рік хрещення Данте Аліг'єрі та народження його коханої Беатриче. Героїня роману Ліза Свіфт вірить у магічну дію промовляння, використовує його, в такий спосіб актуалізується тема народження (материнства) в романі.

Захарія Орфелин - головний герой другого розділу і водночас сербський письменник із XVIII ст. намагався з'ясувати таємницю другого тіла, магічного персня та промовляння, працюючи у Венеції. З контексту подій з'ясовується, що після проведення містичного обряду перстень показує майбутнє другого тіла. У четвертому розділі сербський письменник та мандрівний монах із XVIII ст. Гаврило Стефанович Венцлович прибуває в Сентендре, отримує магічний перстень і провадить богословські дискусії про можливість існування вторинної тілесності з абатом Карлом Ружичкою. У непарних (першому, третьому та п'ятому) розділах герої з ХХІ ст. наратор та його дружина подорожують до Парижа у пошуках таємничого персня. Подружжя цікавиться ймовірністю отримання «другого тіла» після фізичної смерті та розшукує усі складники для проведення містичного обряду за допомогою персня, води з Ефесу і промовляння. Наприкінці роману героїня Єлизавета Свіфт опиняється з другом покійного чоловіка Теодором Іличем Чешляром у німецькому бункері. Двері у бункер відмикаються ключем, зубчики якого зроблені у формі свастики (сербською свастика - кукасти крст, що дослівно перекладається як хрест із зігнутими кінцями). Наратор паратекстуальним знаком - ключем у вигляді свастики - нагадує читачам про Другу світову війну та своєрідну модифікацію християнського символу в символ фашист-ської ідеології. Прикметно, що в бункері героїня знаходить книгу американського поета-модерніста Езри Паунда, прихильника фашизму, дружиною якого була Дороті Шекспір. На стіні бункера читаємо напис: Ева Шекспір. Очевидно М. Павич зробив своєрідну контамінацію прізвища дружини Е. Паунда та імені дружини А. Гітлера - Еви Браун. Приватна цивільна церемонія одруження Гітлера та Браун відбулася у бункері.

Семантика другого тіла як ключовий аспект

У творі стрижневим проведено мотив таємниці «другого тіла», що стає його невидимим гравітаційним центром. Уважний читач має змогу дослідити багатозначність семантики вторинної тілесності (існування другого тіла в Христа після воскресіння та гіпотетичність існування другого тіла в людини після фізичної смерті), приховані смисли та інтенції автора. Таємниця другого тіла відкривається для героїв із ХХІ ст. поступово: згадкою про «святий Грааль» та «Царго - родську (Туринську) плащаницю», де зображення Христа подвоєне. У романі висловлено думку, що вагомим доказом про існування «духовного тіла» є фрески у православних храмах із зображенням сцен успіння Богородиці, на яких Христос тримає в руках душу своєї Матері у вигляді сповитої дитини, коли земне тіло Богоматері лежить на смертній постелі. Наратор прискіпливо досліджує імовірні згадки про вторинну тілесність Христа у Святому Письмі, намагаючись з'ясувати, в якому тілі Він з'являвся учням після смерті, і суперечності, які супроводжували його появу. У романі наведена цитата з Євангелія від св. Луки, яка, на думку героя, свідчить про вторинну тілесність: «Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, - це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь, - бо не має дух тіла й костей, а Я, бачите, маю». І, промовивши це, показав Він їм руки та ноги… Він сказав їм: «Чи не маєте тут чогось їсти?» Вони ж подали Йому кусника риби печеної та стільника медового. І, взявши, Він їв перед ними» [1, с. 1179]. Привертає увагу й поява Ісуса учням на шляху в Еммаус: схвильовані після смерті учителя Лука і Марко кілька годин розмовляли з випадковим подорожнім, запросили його до спільного обіду, а коли він сів за стіл, аби благословити хліб, пізнали його в ламанні хліба: «І ото, коли сів він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав. Тоді очі відкрилися їм, - і пізнали Його. Але Він став для них невидимий.» [1, с. 1179]. Саме ці рядки, на думку М. Павича, свідчать про існування в Ісуса другого тіла, духовного тіла, яке очі земного тіла не можуть розпізнати. Підтвердженням цього є низка оповідей зі Святого Письма. У Євангелії від св. Івана читаємо про появу Христа Марії Магдалині, яка оплакувала Ісуса поблизу його гробу і побачила «садівника». Лише коли він вимовив її ім'я, вона раптом відчула Ісусову присутність. Загальновідомі недовірливі сумніви Святого Хоми стосовно воскресіння, що спростувалися лише після появи Христа, який промовив до нього: «…Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись» [1, с. 1210].

У романі читач натрапляє і на гностичний слід, оскільки М. Павич цитує апокрифний рукопис з IV ст., де згадується земне тіло. Один із авторитетів у справі «коптської бібліотеки» Елейн Пажелс у книзі «Гностичні Євангелія» розглядає питання дослівного тлумачення воскресіння та можливість вторинної тілесності. Дослідниця наводить слова одного з найвидатніших ранньохристиянських письменників Тертуліана, який стверджував, що йдеться не про безсмертність душі, а про фізичне воскресіння Ісуса, яке згодом можуть очікувати всі віруючі: «Із гробу встає це тіло, пронизане кров'ю, з кістками, переплетене нервами, оповите венами, (тіло) яке. було народжене, яке помирає, тіло, поза всяким сумнівом, людське» [10, Б. 44]. Натомість гностичні християни, за Тертуліаном, тлумачать воскресіння по-різному: одні вважають, що особа, переживаючи воскресіння, зустрічає Христа в духовному вимірі, а не як воскреслого Ісуса, який фізично повертається до життя. Таким чином воскресіння можна пережити у снах, в трансі екстазу, під час візій чи в миті духовного просвітлення. Правовірні християни засуджують подібні тлумачення. Тертуліан вважає, що кожен, хто заперечує воскресіння тіла, - єретик, а не християнин. Можна погодитися з Е. Пажелс, яка підсумовує: «Переконання, що мертва людина повернулася до життя є, звичайно, парадоксальним. Але цілком можливо, що цей парадокс приховує таємницю своєї непереборної привабливості, хоча й суперечить нашому історичному досвіду, є виявом людських емоцій. Він звертається до наших найглибших побоювань і виражає наше прагнення подолати смерть» [10, s. 65].

Прикметно, що К. Ґ. Юнґ, класифікуючи форми відродження у праці «Архетипи і колективне несвідоме» відносить вознесіння Христа не до Воскресіння (resurrectio), а до Відродження (renovatio): «Четверта форма стосується відро-дження sensu strictiori, а саме - відродження в рамках тривалості власного життя. Цьому відповідає англійське слово «rebirth»… Іншою формою є сутнісне перетворення, а саме - тотальне відродження індивіда. При цьому оновлення пов'язується зі зміною сутності, яку ми можемо назвати трансмутацією. Тут ідеться про перетворення смертної сутності на безсмертну, тілесної - на духовну, людської - на божественну. Загальновідомим прикладом є трансфігурація, преображення чи вознесіння Христа, чи прийняття Матері Божої після її смерті разом із її плоттю на небо» [8, с. 151-152].

Окрім містерії воскресіння й успіння часто згадуване у Павичевому романі місто Ефес також тісно пов'язане з історією раннього християнства: тут відбувалися Вселенські собори, проповідував апостол Павло (автор послання до ефесян), за переказами Богоматір з Іваном Богословом закінчили тут своє земне життя. В Ефесі виникає культ Богородиці, в основі якого лежить накладання культів Великих Богинь Кібели та Артеміди. Смерть св. Івана теж оповита таємницею, оскільки вважають, що апостол «спить», а не помер або ж переселився із землі на небеса [8, с. 180].

Один із найсуттєвіших епізодів твору - дискусія героїв з XVIII ст. православного монаха Г. Стефановича Венцловича з католицьким абатом К. Ружичкою про існування вторинної тілесності. Саме у розпал цієї теологічної суперечки згадується грек на ім'я Демоклід (гр. Democleides). Демоклід - це архонт стародавніх Афін, але до цього імені є близьким за звучанням ім'я грецького оратора Демокла. Тому дослідники припускають, що Демоклід та Демокл одна й та ж особа, оскільки в різних хроніках є різночитання. В історії ж згадується похоронна мармурова стела ще одного Демокліда (можливо спартанця), який загинув при Коринфі в 394 р. до н.е. Тобто М. Павич об'єднав три імені з трьома сюжетами в одне таємниче тіло з філософською біографією. В романі «Друге тіло» ім'я Демо - клід написане на надгробку, до якого підходять Г. Стефанович Венцлович та пастор Ружичка. Герої з ХХІ ст. відвідують у Парижі виставку і зупиняються біля надгробка Демокліда, знайденого на території Угорщини: «На кам'яній плиті була зображена душа, що дивиться на тіло свого покійника в кам'яному гробі, проте сама душа мала вигляд напрочуд тілесний, дуже плотський вигляд одної дебелої дівчини. «Я так хочу вічно виглядати», - скрикнула Ліза, показуючи друге тіло Демокліда на плиті.» [9, s. 258].

Книга як втілення вторинної тілесності

Сербський літературний критик Слободан Владушич в одній з небагатьох розвідок про «Друге тіло» стверджує, що географія «мандрів» його героїв охоплює весь світ, а М. Павич намагався передати планетарний дух сучасності та представити власний ідеал планетарної книги [2, с. 182]. Письменник часто використовує мотив книги чи книгозбірні у прозовій творчості, адже саме бібліотеку вважають найбільш літературо - центричним топосом постмодерністських творів. Уві сні наратора-письменника з ХХІ ст. книги проголошують себе його другим тілом: «Ми - твоє друге тіло. Ми - твої книги. Жодного другого тіла після смерті ти не маєш і не матимеш. І що більше минає твоє життя і наближається до кінця, все більше твоїх радощів, твого минулого, все більше твоїх спогадів… все ще існують у твоїх книгах, у нас» [9, s. 174 175]. У «побожному» романі слово стає ідентичним до тілесності, тут ідеться про «втілене» слово, про слово-як-тіло, що знаходимо у першому романі Павича «Хозарський словник», на сторінках якого згадується латинський вислів Verbum caro factum est (Слово стане м'ясом). Таким чином письменник вкотре вдається до реалізації іпостасі «книга-тіло». Дослідниця А. Татаренко справедливо зауважує: «Роман «Друге тіло» можна трактувати як «друге тіло» його наратора-письменника, яке продовжує жити незалежно від нього, і як «друге тіло» (його першого) роману» [7, с. 381]. Французький феноменолог Морис Мерло-Понті вважав, що тіло виражає цілісне існування - не тому, що воно служить супроводом існування, але тому, що завдяки тілу існування реалізовується [Цит. за: 3, с. 252]. Існування творчої людини (письменника) реалізовується у книгах. Доказом того, що книги слугують другим тілом письменника є те, що після смерті наратора роману книги з його домашньої бібліотеки зникають, «відлітають, наче перелітні птахи», він стає тілесно неприсутній навіть у власному помешканні. Саме уподібнення письма до «втілення», тобто його матеріалізація в дійсності є сутнісним моментом у реалізації мотиву книги та мотиву таємниці другого тіла як смислових маркерів.

Заплутані містифікації з авторством

М. Павич обирає стратегію вільної інтелектуальної гри з читачем, зазначаючи, що до написання твору причетний іще хтось. Оповідь ведеться від імені сучасного письменника, автора роману «Внутрішній бік вітру» (один із романів Павича), який вже більше сорока днів спочиває на цвинтарі Белграда. У такий спосіб отримуємо нагадування про концепт «смерті автора» та аргумент, що підтверджує можливість існування «другого тіла», оскільки «незнищенний» герой після смерті виступає в ролі творця, що має можливість спостерігати, іронізувати і коментувати події. У післямові ж відбувається своєрідна «реінкарнація» образу автора в «другому» тілі: письменник приписує авторство роману своїй дружині, яка написала його після смерті чоловіка англійською мовою. Це навмисне підкидання інформації про невизначеність реципієнтам, фактична гра із ними, появи «маски автора» замість особи автора. Питання авторства залишається дискусійним, а сам роман проголошується тільки перекладом, секундарним текстом.

Висновки дослідження. Мотив існування другого тіла є наскрізним у романі, адже герої кожного розділу висувають власні теорії про можливість отримання вторинної тілесності за прикладом Христа. Автор запропонував пізнавальний, дискусійний сюжет, багатозначність якого породжує розмаїті інтерпретації й спонукає читачів до інтелектуального пошуку. Видається, що М. Павич приховує власну ерудицію, не тільки грається з численними літературними та історичними фактами, а й містифікує їх. Завданням реципієнта є пошук таємниць тексту, відчитування його багатозначності. Сербський постмодерніст реалізовує концепт «смерті автора» або вторинного авторства і грається з читачем-то знімає маску, то знову замасковує себе і свій твір, стверджуючи у післямові до роману, що не письменники, а власне читачі ведуть літературу у майбутнє.

Список літератури

роман павич побожний біблійний

1. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / пер. проф. Івана Огієнка. - Мінськ: Принт - корп, 2002. - 1375 с.

2. ВладушиЬ. С. ПавиЬев update [рец. на] Милорад ПавиЬ, Друго тело, Дерета, 2006 / Слободан ВладушиЬ. // На промаjи / Слободан ВладушиЬ. - Зреаанин: Агора, 2007. - С. 182-183. - (Библиотека Огледало; ка. 7).

3. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискусія раннього українського модернізму / Тамара Гундорова. [2 ге вид., переробл. та допов.]. - К.: Вид во «Часопис «Критика», 2009. - 447 с. - (Сер. «Критичні студії»).

4. Данте А. Божественна комедія: Поема / Пер. з італ. і коментарі Є. А. Дроб'язка. - Харків: Фоліо, 2006. - 607 с. - (Б-ка світ. літ.).

5. Еліаде М. Трактат з історії релігій / Мірча Еліаде; пер. з фр. Олексія Панича. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. - 520 с.

6. Jеротиh В. У потрази за «другим телом» и другим временом / Владета Jеротиh // ПавиЬеви палимпсести: зборник радова / [прире^ивач Сава Дамjанов]. - Баjина Башта: Фондацфа Рачанска баштина, 2010. - С. 17-19.

7. Татаренко А. Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури): монографія / Алла Татаренко. - Львів: ПАІС, 2010. - 544 с.

8. Юнґ К. Ґ. Архетипи і колективне несвідоме / Карл Ґустав Юнґ; переклала з німецької Катерина Котюк. - Львів: Видавництво «Астролябія, 2013. - 588 с.

9. Pavic M. Drugo telo: pobozni roman / Milorad Pavic. - 1. Deretino izd. - Beograd: Dereta, 2006. - 313 s. - (Biblioteka Sabrani romani Milorada Pavica).

10. Pejgels E. Gnosticka Jevandelja / Elejn Pejgels; prev. Zoran Minderovic. - [2. izd.]. - Beograd: Rad, 1981. - 214 s.

Размещено на Allbest.ru