Головні жіночі образи в романах Панаса Мирного "Повія" і Л. Толстого "Воскресіння"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Сучасні підходи до класифікації між літературних зв'язків

1.1 Мета, завдання та основні принципи компаративного аналізу художніх творів на уроках словесності

2. Основна частина

2. 1 Життєвий та творчий шлях Панаса Мирного

2.2 Життєвий та творчий шлях Льва Толстого

Спроба порівняти головні жіночі образи романів

Висновки

Використана література

Вступ

Становлення української державності, докорінні політичні та соціально-економічні зміни, що відбуваються в суспільстві, інтеграція в світове співтовариство зумовлюють необхідність оптимізації національної системи освіти з орієнтацією на європейські стандарти, визначені Болонським процесом. Розширення і поглиблення літературних взаємин України сприяли активізації компаративних студій, адже ще І.Франко наголошував, що українська література вслід за І.Котляревським „… брала спочатку європейський дух, проціжений великоруським циділком, але невдовзі… сама пов'язала прямі і жваві контакти із Західною Європою і стала за формою, мовою і змістом літературою модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського життя, що хвилюють душу сучасної людини, і вона з власного ґрунту, рідного народного життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти оригінальну відповідь” [2, с.84]. Сучасні вітчизняні компаративісти зосереджують зусилля на вивченні розвитку української літератури в силовому полі світової, визначенні її внеску в розробку спільних або подібних ідейно-тематичних комплексів.

Рівень педагогічної майстерності сучасного вчителя-словесника багато в чому обумовлюється умінням здійснювати компаративний аналіз творів світового і вітчизняного красного письменства з учнями різних вікових категорій.

Прилучення школярів до вирішення цих завдань сприятиме формуванню гуманістичного світогляду, вихованню національної гідності, шанобливого ставлення до інших народів, адже саме компаративний аналіз дає можливість виділити у творі спільне -- те, що об'єднує різні народи, і відмінне -- те, що свідчить про неповторність нації. Учені вважають, що жодна література не може плідно розвиватися поза спілкуванням з літературами та культурами інших народів. Компаративісти переконані: використання історико-функціонального і порівняльного методів дослідження не лише забезпечить встановлення зв'язків окремих літературних явищ, а й допоможе глибше проникнути в ідейно-естетичний зміст кожного із порівнювальних зразків. Це сприятиме створенню цілісної літературної освіти учнів, утвердженню думки про єдність світового літературного процесу.

Компаративний аналіз передбачає порівняльно-історичне дослідження, здійснення якого потребує певної літературознавчої підготовки. А відтак він може бути можливим лише за умови поступового, поетапного ознайомлення учнів з теоретико-літературним поняттям „компаративістика” і на його основі введення елементів компаративного аналізу принагідно до вивчення курсу української літератури.

Член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук Дмитро Наливайко наголошує на необхідності „...вивчення... розпочинати з простого: із зіставлень творів, що належать до однієї художньої системи, до одного жанру і стилю, здійснюючи зіставлення на різних рівнях -- теми, сюжету, композиції, жанрової структури, композиції, стилістики тощо, фіксуючи при цьому, що в них повторюється і якою мірою, що редукується, що трансформується і т.н. Цим шляхом досягається не тільки виявлення типологічних спільностей літературних явищ, а й поглиблене проникнення в їхній художній світ, у їхню індивідуальну неповторність” [1, с.42].

Компаративізм (з лат. порівняльний) -- порівняльно-історичний метод у літературознавстві, у якому досліджуються подібності й відмінності, взаємозв'язки та взаємовпливи літератур різних країн світу. Компаративний метод, започаткований німецьким філологом Т.Бенфеєм, ґрунтується на теорії „запозичень”, яку на слов'янському терені розробляли О.Веселовський, М.Конрад, В.Жирмунський та інші -- в Росії і М.Драгоманов, І.Франко, М.Дашкевич -- в Україні.

Вітчизняні компаративісти розглядають елементи компаративного аналізу як передумову формування історико-генетичних та типологічних уявлень школярів, пізнання ними специфіки літератури взагалі й розуміння ролі та місця рідної літератури в світовому літературному процесі.

1. Сучасні підходи до класифікації між літературних зв'язків

1.1 Мета, завдання та основні принципи компаративного аналізу художніх творів на уроках словесності

Сучасне літературознавство ще не виробило єдиної універсальної класифікації міжлітературних зв'язків, тож доцільно, на нашу думку, зорієнтувати вчителів на концепцію В.Жирмунського щодо виділення трьох основних типів літературних зв'язків: контактних, генетичних, типологічних.

Контактні зв'язки -- це зв'язки між письменниками (і відповідно школами, течіями, літературами), засвідчені документально. Їхня мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені або привнесені, інспіровані творами іншого письменника.

Контактні зв'язки виявляють себе в таких формах: особисті зв'язки письменників, зустрічі і листування, інонаціональна тематика, переклад, переказ, переспів, цитація, критична оцінка творчості інонаціонального письменника. Вони виникають незалежно від генетичної спорідненості літератур і бувають синхронні, напівсинхронні, несинхронні.

Генетичні зв'язки -- це зв'язки між різними явищами, що йдуть від якогось спільного джерела, тобто явищами, пов'язаними своїм походженням. Вони вивчаються на тематологічному (теми, сюжети, мотиви), генологічному (роди, жанри, жанрові різновиди), морфологічному (складові частини літературного твору або процесу) та інших рівнях, це запозичення, наслідування, ремінісценції, травестіювання. Характерним зразком вивчення генетичних зв'язків є вивчення „мандрівних” сюжетів, що виникають у міфології, фольклорі, літературі певної країни і поширюються на інші країни. На ранньому етапі свого розвитку компаративістика займалася переважно вивченням саме генетичних зв'язків, особливо сюжетів, котрі вийшли зі спільного джерела й розповсюдилися в різних літературах.

Типологічні подібності -- це відповідності та аналогії між літературними явищами в різних письменствах, обумовлені дією спільних соціальних закономірностей і чинників художнього розвитку людства. Вони виникають незалежно один від одного і передбачають встановлення типологічної подібності між творами національних літератур.

Мета уроку компаративного аналізу або уроку з елементами компаративного аналізу полягає в тому, щоб підвести учнів до усвідомлення ідейно-художньої своєрідності кожного з порівнюваних творів, знайти історико-літературне пояснення відповідностей або відмінностей літературних явищ різних письменств, сформувати уявлення про духовну єдність і національну своєрідність різних літератур у динамічному полікультурному світі. Такі уроки сприяють актуалізації необхідних для порівняння знань, умінь та навичок, набутих учнями на заняттях з української та зарубіжної літератур, допомагають учням усвідомити закономірності розвитку різних національних письменств, вчать розуміти генетичні зв'язки художнього твору з іншими творами та літературним розвитком у цілому, допомагають осмисленню національної самобутності літературного явища, впливають на формування гуманістичного світогляду учнів, на виховання загальнолюдських ціннісних орієнтацій та почуття національної гідності.

На думку сучасних методистів, компаративний шлях аналізу передбачає такі етапи: підготовчий, реалізації, узагальнення. На підготовчому етапі доцільно звернутися до визначення контактних та генетичних зв'язків двох художніх творів, які встановлюються під час вивчення епохи, коли були написані обидва літературні твори, знайомства учнів з тогочасними суспільно-історичними обставинами, з'ясування особливостей літературного напряму, біографії та творчого шляху письменника (зустрічі, листування, обмін мистецькими планами, впливи і взаємовпливи, обізнаність письменника з творчістю іншого автора, продовження традицій, історія перекладання, історія виникнення задуму твору, сюжету (запозичення сюжетів та образів, використання мандрівних сюжетів та образів).

Другий етап компаративного аналізу -- реалізація -- передбачає аналіз типологічних подібностей між двома творами різнонаціональних літератур. У процесі аналізу учні визначають подібне і відмінне у цих творах на рівні теми, сюжету, системи образів, поетики і жанрової специфіки.

Останній етап компаративного аналізу -- узагальнення служить для осмислення і систематизації результатів порівняльного аналізу. На основі проведеного дослідження старшокласники під керівництвом учителя роблять висновки про спорідненість світоглядних позицій, естетичних платформ та художніх засобів авторів порівнюваних творів. Це дає підстави для виявлення типологічних сходжень у творах і пояснює відмінності, зумовлені національною специфікою та самобутністю творчої манери митців.

Форми здійснення компаративного аналізу творів української і світової літератури різноманітні:

дослідження особистих зв'язків письменників (зустрічі, листування, критична оцінка діяльності, переклад, переказ, переспів, цитація);

ознайомлення з перекладацькою спадщиною корифеїв рідного слова;

дослідження особливостей творчої інтерпретації „вічних” тем, сюжетів, образів у вітчизняному письменстві;

осмислення типологічних паралелей у творчості українських і зарубіжних письменників;

використання історико-біографічних творів українських авторів про майстрів світової літератури;

спрямування науково-дослідної роботи старшокласників на такі теми: „Вічні образи у спадщині Т.Г. Шевченка”, „Античні мотиви у творчості Лесі Українки”, „Еволюція жанру байки: від Езопа до Глазового”, „Байронізм в українській поезії кінця XIX - поч. XX ст.”, „Традиції В.Скотта в українській історичній прозі” та ін.;

читання факультативву „Вічні образи в українській та світовій літературі”.

Важливість і актуальність порівняльно-історичного підходу до інтерпретації творів красного письменства зумовлюється тим, що він допомагає школярам відчути духовну спільність людських прагнень до правди, щастя і добра, пошуків краси і смислу буття, виражених у творах українських і зарубіжних письменників, осмислити рідне українське слово як невід'ємну частину світового літературного процесу зі своїми національно-естетичними особливостями, зумовленими історичною долею народу.

2. Основна частина

2.1 Життєвий та творчий шлях Панаса Мирного

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частину зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів згодом опублікував його брат Іван Білик у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 1860-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Попри те, що в 1870 -- 1880-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкувались переважно за кордоном і в Наддніпрянській Україні, тому були майже невідомі широким колам читачів. Так, 1874 року в журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 році в Женеві з'являється повість «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.

Тільки в середині 1880-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», який видавав Михайло Старицький у 1883 -- 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Панас Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури -- Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві.

Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до боротьби за свободу й рівноправність жінок. Співпрацює з журналом «Рідний край», який 1905 року почав видаватися в Полтаві. У ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що в 1915 р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Через те, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та й для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виняткової скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові.

Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.

2.2 Життєвий та творчий шлях Льва Толстого

Народився 28 серпня (9 вересня) 1828 в садибі Ясна Поляна Тульської губернії, (нині музей-садиба в Тульській області) в одній з найзнатніших російських дворянських родин. Далекий предок Лева Миколайовича, Петро Олексійович Толстой, сподвижник Петра Великого, був жорстоким, підступним і властолюбним вельможею, людиною великого державного розуму і величезної сили волі. За заслуги перед царем йому був подарований графський титул. За материнською лінією, Лев Миколайович належав до давнього роду князів Волконських. Належність до аристократії багато в чому визначала поведінку і думки Толстого. У юності і в зрілі роки він багато роздумував про особливе покликання старого російського дворянства, що зберігає ідеали природності, особистої честі, незалежності й свободи. На схилі віку його стало обтяжувати привілейоване становище і побутовий устрій, несхожий на побут простого народу. 1837 -- сім'я Толстого переїздить з Ясної Поляни до Москви. Закінчилося безтурботне, радісне дитинство. Влітку цього року несподівано вмирає батько, опікункою всиротілих дітей стає їхня тітка, сестра батька Олександра Іллівна Остен-Сакен. Через 4 роки вона померла. Родина Толстого переїхали до Казані, де проживала інша тітка, Пелагея Іллівна Юшковська.

1844 року Толстой, будучи аристократом за походженням, одразу вступив на філософський факультет Казанського університету. Вчився несистематично, пропускав лекції і зрештою не був допущений до перехідних іспитів. Не отримавши допуску до здачі екзамену з історії, він 1845 року переходить на юридичний факультет. Але і тут викладали історію, лекції з якої йому здавалися нудними й неприємними. Знов починає їх пропускати. Вдавався зі всією пристрасністю до світських веселощів і гульні. В цей час зневажливо ставився до людей несвітських, неаристократичних. Брат Сергій називав його «дріб'язковим малим». Але не тільки світські веселощі захоплювали Толстого. Він багато роздумував про долю людства, про місце наук в житті. Його нелюбов до історії -- не свідчення обмеженості. Якось Толстой-студент зауважив у розмові: «Історія… -- це не що інше, як збір байок і марних дрібниць, пересипаних масою непотрібних цифр і власних імен…». У науках молодий Толстой шукав перш за все практичного сенсу. Його не цікавили знання, які не могли бути застосовані в повсякденному житті. Такий погляд на науку взагалі характерний для багатьох людей, світогляд яких формувався в 1840-і рр.

Різкість і незалежність думок Толстого зберігалися впродовж всього життя. А заперечення традиційної історичної науки з новою силою виявилося в 1860-ті в романі «Війна і мир».

12 квітня 1847 -- розчарований університетською освітою, він подав прохання про виключення з університету. Він вирушив у Ясну Поляну, сподіваючись випробувати себе на новій царині -- впорядкувати побут своїх кріпаків. Дійсність розбила його задуми. Селяни не розуміли пана, відмовлялися від його порад і допомоги. Толстой вперше гостро відчув величезну, непереборну прірву, що розділяла його, поміщика, і простий народ. Соціальні і культурні перепони між освіченою верствою й народом стали однією з постійних тем художньої прози і статей Толстого.

Свій перший невдалий досвід господарювання він описав через кілька років в оповіданні «Ранок поміщика» (1856), герой якого, Нехлюдов, наділений рисами Толстого.

Повернувшись з Ясної Поляни, Толстой проводить кілька років в Петербурзі і в Москві. Він детально аналізує в щоденниках свої вчинки і переживання, прагне виробити програму поведінки, досягти успіхів в різних науках і сферах життя, в кар'єрі. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой в щоденниках 1847-1852 ретельно фіксує різні переживання і думки в їхніх складних і суперечливих зчепленнях. Він холодно аналізує прояв егоїстичних настроїв у високих і чистих відчуттях, простежує рух, перетікання одного емоційного стану в інший. Спостереження над собою чергуються з описами зовнішності, жестів і характеру знайомих, з роздумами про те, як створювати літературний твір. Толстою орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів 18 в. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 Толстой пише «Історію вчорашнього дня» -- уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір.

Роман „Повія” є надбанням не лише однієї національної літератури, перед нами художня вартість світового виміру...” Гончар О. Перший симфоніст української прози. Письменницькі роздуми. -- К., 1980. -- С.71.. Роман цей про трагедію жінки в умовах буржуазного суспільства, де нелюдськість виявляє себе в найгрубіших і найпотворніших формах. Епічний талант Панаса Мирного розкривається в „Повії” особливо глибоко і всебічно. Під час читання його твору несамохіть виникає уявна паралель з „Воскресінням” Толстого, спадають на думку інші шедеври світової літератури присвячені жінці Там же. -- С.69. -- писав О.Гончар.

Тема пропащої жінки хвилювала багатьох письменників -- представників різних літератур світу. Всі вони осмислювали і інтерпретували цю проблему по-різному в залежності від своїх ідейних, етичних і естетичних переконань. У західноєвропейській літературі ІІ пол. ХІХ ст. ця тема представлена іменами братів Гонкур, О.Бальзака, Е.Золя, О.Мірабо, А.Доде, Г.Мопассана та інших. У переважній більшості творів автори не цікавилися позитивними якостями характеру своїх героїнь, не розкривали соціальних причин їх падіння, тобто не бачили в пропащій жінці особистості, гідної поваги.

В українській літературі до цієї проблеми звертались М.Омелькович („П'яниця”), І.Нечуй-Левицький („Пропащі”), Л.Яновська („Городянка”). Чимало художніх творів на цю тему з'явилися і в російській літературі. Згадаймо П.Засодимського, І.Ясинського, Вс.Крестовського, С.Семенова, О.Купріна, Ф.Достоєвського, Л.Толстого. Відрізняючись силою художнього таланту, всі ці автори бачать у проститутці не пропащу, а людину, яка в силу певних об'єктивних обставин, часто не залежних від її волі і різних суб'єктивних намірів, опиняються на дні суспільного середовища.

Надзвичайно глибокою соціальною і психологічною мотивацією поведінки героїнь -- пропащих жінок відзначаються два визначних твори української і російської літератури -- романи Панаса мирного „Повія” і Л.Толствого „Воскресіння”, автори яких досягли високої правдивості і величезної сили художнього узагальнення.

Назви романів -- глибоко символічні. Щоб осягнути їхній глибинний філософський підтекст, необхідно вдатися до аналізу світоглядних позицій митців, з'ясувати ті завдання, які вони ставили перед собою в процесі роботи над художніми полотнами. Мету свого роману Панас Мирний визначив так” „виставити пролетарку, в минулому просту селянську дівчину, показати її побут в селі (І ч.), в місті (ІІ ч.), на слизькому шляху (ІІІ ч.), попідтинню (ІV ч.) Архів П.Мирного, №391..Письменник давно задумувався над жіночою долею, йому боліло, що тогочасне суспільство зробило з неї рабу-невільницю. Про це свідчать його щоденникові записи.

Плодом його сорокарічної праці став роман „Повія”, у якому на широкому соціальному фоні пореформеної дійсності ІІ п. ХІХ ст. художньо досліджується трагічна історія життя простої селянської дівчини Христини Притики, яку неймовірно тяжкі життєві обставини штовхнули на слизький шлях і призвели до загибелі. В листі до М.Старицького від 15.ХІ. 1881 р. класик так обґрунтовує своє рішення назвати роман „Повія”: „Гуртом усю працю я назвав „Повія”. Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частичні назвиська, через те я й зостановився на сьому слові” П.Мирний. Твори: У 5 т. -- т.5. -- С.360.. Відтворюючи життєву трагедію головної героїні, Панас Мирний розкриває її детермінованість суспільними умовами пореформеної доби, показує процес капіталізації українського села і міста, викриває дії представників класу гнобителів-куркулів крамарів, чиновників-земців, „народолюбців-лібералів” і загалом усю мерзенну систему царської бюрократії. Життєву одіссею Христини письменник подає не як індивідуальну, а як типову історію перетворення хазяйської дочки спочатку на наймичку, а потім і на повію.

Назва роману Л.Толстого теж глибоко символічна. Задуманий як „коневська повість” про розкаяння і моральне очищення шляхтича, який, упізнавший в підсудній проститутці зваблену ним колись вихованку своїх родичів, вирішив спокутувати свій гріх і одружитися з нею, роман перетворився на широке епічне полотно, в якому моралістична історія стала сюжетним ядром, що обросло вагомою соціальною плоттю. Геніальному художнику були тісними рамки морально-психологічної повісті. Він прагнув відверто заявити про кардинальні зміни в своєму світогляді, про остаточний розрив з привілейованим дворянським класом і перехід на позиції багатомільйонного російського селянства. Він створює соціальний роман, де розкриває перед читачами весь механізм державної машини гноблення , як Маслова, ставить питання про долю людини, її місце в суспільстві, про ставлення держави, релігії і права до особистості. Його хвилює перспектива „воскресіння,” тобто духовного відродження суто людського в людській душі, обтяженій гріхами, в умовах російської дійсності кінця ХІХ ст.

Історія стосунків головних героїв роману -- князя Д.Нехлюдова і К.Маслової водночас і типова, і виняткова. Родовитий шляхтич, столичний аристократ граф Л.Толстой дуже добре знав, поскільки типовою була подібна історія для життя панівних класів з їх холодною байдужістю і зневагою до людини з народу. Винятковим було рішення шляхтича-спокусника, що пережив сильне душевне потрясіння після зустрічі в суді з жертвою своєї сліпої пристрасті, одружитися, щоб спокутувати свою провину перед нею. Цей благородний вчинок дав поштовх до духовного відродження -- „воскресіння” душ і винуватця трагедії, і його жертви. Але якщо „воскресіння” Нехлюдова обумовлене усвідомленням провини і бажанням виправити помилку, то духовне відродження головної героїні зумовлене не тільки шляхетним вчинком князя, скільки благодатним впливом революціонерів, з якими її звела доля по дорозі на каторгу і чиї ідеї вона сприйняла як такі, яких потребує простий народ.

Обидва письменники працювали над своїми романами майже одночасно. То ж не дивно, що їх хвилювали найбільш актуальні проблеми історичної доби: соціальна нерівність, безземелля селян, що призводило до їхнього зубожіння і пролетаризації, свавілля бюрократично-чиновницького апарату та ін. і хвилювали їх з демократичних гуманістичних позицій, керуючись нормами народної моралі.

За жанром твори -- соціально-психологічні романи. Головна увага авторів спрямована на соціальне дослідження дійсності, що поєднується з психологічним аналізом поведінки персонажів. Автор „Воскресіння” на той час уже зарекомендував себе як геніальний психолог, який з величезною художньою силою зумів відтворити в романах „Війна і мир”, „Анна Кареніна” діалектику людської душі.

П.Мирний уже в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” заявив про себе як майстер реалістичного психологічного аналізу. В Романі „Повія”, який сам митець вважав вершинним у своєму доробку, письменник сконцентрував свої зусилля на відтворенні внутрішнього світу героїв, заглибленні у психологічні процеси людини з метою розкриття найсокровенніших глибин її душі, пов'язуючи його з нещадною критикою і запереченням основ несправедливої соціальної дійсності.

Образи головних героїв порівнюваних творів були новими і унікальними і в українській, і в російській літературі, бо до них зображення пропащих жінок мало моралізаторсько-агітаційний характер і служило вирішенню проблем емансипації.

Новаторський характер образу Христі найповніше виявився у тому, що це був один із перших в українській прозі складний соціально жіночий тип. Якщо героїні творів Г.Квітки-Основ'яненка, І.Нечуя-Леицького, М.Вовчка розкривалися як люди одного почуття, то образ Христини більш об'ємний, стереоскопічний, вона відзначається більш тонкою душевною організацією, складнішою гаммою почуттів. Відчувається, що у цьому образі набуло найповнішого втілення прагнення художника „показати безталанну долю життя людського, високу його душу, тепле серце, як воно є у мирі” П.Мирний. Твори: У 5 т. -- К., 1955. -- Т.5. -- С.366.. Образ К.Маслової належить до найпрекрасніших жіночих образів у російській і світовій літературі. Написаний рукою справжнього майстра, він вражає переконливою життєвою правдою, глибоким проникненням у найпотаємніші глибини жіночої психіки. Христя Притика -- селянська дитина, росла хоч і у злигоднях, проте не була обділена ні материнською, ні батьківською любов'ю. Смерть батька-господаря і годувальника перевернули життя родини Притик, примусила життєрадісну юнку по-новому глянути на світ, усвідомити своє залежне становище у суспільстві.

Катюшу називали „врятованою”. Це означало, що після народження її не заморили голодом, як зайвий тягар, що заважає працювати (у її матері так померло до неї п'ятеро дітей). Коли її мати прислужниця у поміщицькому маєтку померла, трирічну Катю забрали до себе одинокі сестри-поміщиці і виростили як напівпокоївку - напіввихованку. Так вона прожила перші 16 років.

Вихована на засадах народної моралі, Христя прагне чесною працею заробляти на життя і собі, і матері. В наймах вона старанно трудиться з ранку до вечора, виконуючи всі забаганки деспотичного самодура Загнибіди. Його залицяння огидні їй, вона з обуренням сприймає його пропозицію стати коханкою. Чисто щира душа героїні прагне справжнього кохання, не уявляє близькості без цього.

Катюша, що виросла у панських покоях і звикла до необтяжливих обов'язків хатньої служниці, цурається виснажливої фізичної праці. Ні одруження з селянином, ні робота прачки не приваблюють її. Вона шукає місця хатньої прислуги і її, як і Христю, обурюють домагання одружених хазяїнів. Вона дає їм рішучу відсіч і внаслідок цього втрачає місце і залишається без засобів до існування.

І Катюша, і Христя наділені здатністю глибоко і вірно любити, але кохання у обох героїнь було нещасливим і стало причиною життєвої трагедії. Обидві полюбили чоловіків, що належали до вищого соціального стану, і стали жертвами їхнього бездушного егоїзму і тваринної пристрасті. Починалося кохання Масової і Нехлюдова як чистий платонічний роман, як злиття споріднених юних душ напередодні Великодня. Л.Толстой пише: „В любви между мужчиной и женщиной бывает всегда одна минута, когда любовь эта доходит до того зенита, когда нет в ней ничего сознательного, рассудочного и нет ничего чувственного. Такой минутой была для Нехлюдова эта ночь -- светло Христова воскресения” (с. 52). Але прекрасна романтична прелюдія першого кохання набуває трагічного звучання під час другого приїзду молодого офіцера до гостинних тіточок. Дослідник творчості Л.Толстого В.Кулешов небезпідставно стверджував, що в Нелюдові завжди жили і боролись дві людини: одна природна, щира, добра і інша -- штучна, світська, нарочна. Якщо під час першої зустрічі з Катюшею він виступає як людина щирих душевних поривів, то під час другої, фатальної для обох, як бездушний жорстокий егоїст, в душі якого завмер голос Бога, голос совісті і запанувала аристократична мораль, яка звільняла його від усіх етичних обмежень. Герой усвідомлює ницість свого вчинку, але „штучна” людина рішуче перемагає його істинне „я”. „Тут еще была возможность борьбы хоть слабо, но еще слышен был голос истинной любви у ней, который говорил ему о ней, о ее чувствах, об ее жизни. Другой же голос говорил: смотри, пропустишь свое наслаждение, свое счастье. И вот этот второй глосс заглушил первый” (53). Нехлюдов „знал, что то, что он делает, -- дурно, но животное чувство, выраставшего из-за прежнего чувства хорошей любви к ней, овладело им и царило одно, ничего другого не признавая (с.54)”. Дізнавшись про вагітність вихованки, вигнали поміщиці її, і наша героїня постала перед дилемою: або тяжкою фізичною працею заробляти собі на прожиття, або стати однією з утриманок „закладу для розваг”. Маслова вибирає другий шлях, повторюючи долю своєї матері.

Обранцем Христі був панич Проценко, що квартирував у Рубця. П.Мирний відтворює кристалічно чисті, благородні, часом наївні дівочі почуття. Героїня зачарована ставленням до неї панича, його увагою, ласкою. Письменник майстерно підкреслює контраст зовнішньої привабливості панича і його внутрішньої хижацької суті. „Лоб широкий, високий, з мармуру виточений, і на ньому над очима неначе дві бархатки, чорніло дві брови” [1, с.158]. Перед нами типовий представник різночинної інтелігенції, дрібний чиновник, „народолюбець-ліберал” який в період пореформеного терору різко відмежовується від своїх юнацьких захоплень і стає в фіналі роману одним із вірнопідданих стовпів царського уряду. Прикриваючись ідеалами народництва і свободолюбства, цей боягузливий кар'єрист, егоїст, лицемір і розпусник зваблює Христю, малюючи перед нею картини майбутнього щасливого подружжя, а коли зганьблену наймичку ревнива хазяйка виганяє на вулицю, він не заступився за неї, не подав їй руку допомоги в найтяжчий для неї час.

Якщо князь Д.Нехлюдов, переживши катарсис після зустрічі з Масовою на суді, духовно відродився, зрікся свого класу і зробив усе, щоб спокутувати свою провину перед Катюшею, то Проценко поступово морально здеградував, зрадив ідеали народницької юності, вигідно одружився і зробив блискучу кар'єру -- став одним із тих, хто вірою і правдою служить тому ладу, що прирік на загибель Христю і Катюшу.

Споріднює героїнь романів П.Мирного і Л.Толстого і те, що обидві потрапляють під слідство і стають невинними жертвами царського правосуддя. Христина Притика була виправдана, але поплатися смертю найдорожчої людини -- матері, яка не перенесла ганьби, що впала на доччину голову і заплямувала чесне ім'я родини. Судовий процес над Масовою під пером Льва Толстого перетворився на грізний звинувачувальний акт всього соціального ладу тогочасної Росії. „Суд, -- говорить Нехлюдов, -- есть только административное орудие для поддержания существующего порядка вещей, выгодного нашему сословию” [2, с.280]. Сцени суду, написані з величезною художньою силою, переконують читача в ому, що суд перетворився на „комедію суда”, де замість захисту прав людини здійснюється наруга над нею. І в суді, і у в'язниці ми зустрічаємо людей, що стали жертвами несправедливої і безсердечної влади. Це Меньшов, засуджений за підпал будинку шинкаря, якого він не робив, це 130 селян, яких тривалий час утримують під вартою за прострочені паспорти, бо не знають, що з ними чинити далі. „Всех этих людей хватали, запирали или ссылали со всем не потому, что эти люди нарушали справедливость или совершали беззакония, а только потому что они мешали чиновникам и богатым владеть тем богатством, которое они собирали с народа” [2, с.261] -- до такого висновку переконливо підводить нас письменник.

І Христя, і Катюша глибоко усвідомлюють і тяжко переживають своє падіння. Ставши проститутками, вони вдаються до спритного, щоб заглушити голос совісті і забутися. Христина так характеризує своє становище „Як та безпарна птиця ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в ньому ніч темну... Хіба це життя?.. Хіба такого життя мені бажалося?” [1, с.353]. „Хто вона? Усякий товар має свою ціну, а вона, як та іграшка, переходе з рук в руки. Ніхто її не питає, що вона стоє. Стрічне й поперічне, бере її, пограється, полютується й кине. Доки ж так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля!” [1, с.351]. Панас Мирний показує, що життєвий шлях Христини був типовим явищем тогочасного суспільства. Про це свідчить і образ Христининої подруги Марини.

Л.Толстой у своєму романі теж наголошує на типовості цього ганебного явища. „И с тех пор началась для Масловой та жизнь хронического преступления заповедей божеских и человеческих, которая ведется сотнями и сотнями тысяч женщин не только с разрешения, но под покровительством правительственной власти, озабоченной благом своих граждан, и кончается для девяти из десяти мучительными болезнями, преждевременной дряхлостью и смертью” [2, с.12-13].

Обидва письменники підкреслюють моральну вищість своїх героїнь над представниками пануючого класу. Пройшовши пекельні кола злигоднів, приниження, ганьби, вони зберігають у душі добрі, людяні почуття. Христя щиро співчуває Загнибідисі, Мар'ї, Марині, не залишає її байдужою доля Довбні і Колісника, прикро вражає брутальне ставлення Колісника до селян, вона прагне правди, справедливості, але реальних можливостей утвердитися в цьому світі у неї немає. Панас Мирний реалістично змальовує сумний фінал життєвої одіссеї Христини Притики: позбавлена усіляких засобів існування, вигнана жидом-шинкарем зі своєї хати, вона замерзає. Але в передсмертному маренні мріє про щасливе життя, власне господарство, про можливість бути корисною людям. Отже, в її душі зберігся той душевний потенціал, який за інших, більш сприятливих обставин, міг би стати основою її духовного відродження.

Маслова теж змальована любовно, теплими і чистими фарбами. Тільки генію Толстого було під силу, зобразивши Катюшу в усій чарівності першого справжнього почуття, показати її потім в чаду п'яних пристрастей дому розпусти, камері в'язниці, не приховати того, як відбилися на її душі цей бруд і приниження, і в той же час переконливо зобразити, що це страшне життя не вбило в ній людського, доброго ставлення до людей. І як тільки героїня потрапила в середовище революціонерів, які поціновують її не як жінку, а як людину, в ній поступово відроджуються найкращі якості. Відбувається воскресіння її душі.

Письменники-психологи П.Мирний і Л.Толстой створили шедеври світової літератури, в яких піднялися до високого рівня художньої майстерності у створенні глибоко типових характерів з їх духовним багатством і самобутнім внутрішнім світом. Якщо ж проаналізувати, яким шляхом кожен з митців йшов до вершини, то з'ясуємо, що в мистецькій практиці є те, що їх споріднює, і те, чим манера письма одного письменника відрізняється від іншого.

Основну увагу Л.Толстого завжди привертав внутрішній світ людини, діалектика її розуму і почуття. Показовим є щоденників запис письменника від 17.05.1896 року, зроблений під час роботи над „Воскресінням”: „Главная цель искусства… высказать правду о душе человека, высказать такие тайны, которые нельзя высказать простым словом… Искусство есть микроскоп, который наводит художник на тайны своей души и показывает эти общие всем тайны людям” [7, с.94]. Геніальне розкриття людської душі, психологічних процесів в ній, що зумовлюють сутність стосунків між людьми, є його величезною заслугою.

З усією повнотою і переконливістю митець відтворює процес духовного розвитку головних героїв -- Д.Нехлюдова і К.Маслової. Динаміка їхніх характерів подана у відповідності зі сформульованим у цей час естетичним принципом „текучести человека”, впевненості в тому, що кожній людині притаманні можливості бути кожної нової миті іншою. Розвиток духовного життя Катюші Маслової ґрунтується не на випадкових і довільних внутрішніх імпульсах, а відбувається закономірно в зв'язку з виходом героїні із світу страждань і принижень в середовище, де до неї ставляться по-людські, з любов'ю і увагою.

Дослідники творчості Л.Толстого відзначають, що мистецтво психологічного аналізу в останньому романі художника відзначається рисами, що суттєво відрізняють його від попередніх романів і повістей 80-х років. Неперевершений майстер психологізму, Л.Толстой залишився ним і в „Воскресінні”, але в діалектиці душі його вже цікавить не стільки зв'язок психічних явищ, скільки боротьба протилежних почуттів. Особистість зі складною душевною організацією, зображена в дії в зіткненні з іншими людьми, суспільством, -- такий герой приваблює автора. В останньому романі це люди, що переживають гостру духовну кризу. Справжнім відкриттям Толстого-художника став образ героїні з народу Катюші Маслової. Історія її життя, морального падіння і „воскресіння” розповідається просто і суворо. Складність, невизначеність, заплутаність почуттів, притаманна багатьом героям письменника, у переживаннях Катюші відсутня. Це обумовлено не бідністю чи примітивністю її внутрішнього світу, а тим, що, малюючи її, Л.Толстой скористався іншим способом розкриття її характеру -- не „діалектикою душі”, а принципом змалювання внутрішнього світу героїні через зображення внутрішніх проявів психіки у вчинках, сценах, портретних характеристиках. Ця форма психологічного аналізу вперше стала домінуючою саме в останньому романі письменника. Малюючи свою героїню як людину, здатну глибоко відчувати і страждати, Лев Толстой так передає внутрішнє потрясіння Маслової під час читання судового вироку: вона „то вздрагивала и как бы хотела возражать, краснела и потом тяжело вздыхала, переменяла положение рук, оглядывалась и опять уставлялась на чтеца” [2, с.12-13].

Висновки

З великою майстерністю Л.Толстой розповідає історію простої доброї жінки, яка внаслідок не людських умов життя потрапила на дно, але зуміла зберегти неабиякі душевні якості і тому змогла піднятися, знову стати повноцінною людиною. Переконливість і сила зображеного митцем „воскресіння” полягає в тому, що воно представлено не тільки як результат морального самовдосконалення героїні, а і як наслідок соціального переродження. Саме тому вирішальну роль відіграв не самовідданий вчинок Нехлюдова, а спілкування Катюші з революціонерами, що мало на неї „решительное и самое благотворное влияние” [2, с.272]. Духовне відродження героїні переконливо ілюструють і її портретні характеристики, в яких Л.Толстой детально і динамічно відтворює не тільки характерні риси її зовнішності (блискучі чорні очі, наче чорна смородина, кучеряве чорне волосся, маленькі енергійні руки), а й найменші зміни в них. Так створюється живий рухливий портрет, в якому психологію персонажа невіддільна від його зовнішніх проявів.

Іван Білик стверджував, що сучасному українському письменникові „багато буде діла... і коло душі, коло людського серця: йому прийдеться зазирнути в їх темну таємницю, щоб переказати світу, що там діється” [8, с.76]. Творчо використавши творчі надбання Л.Толстого, П.Мирний створив свою неповторну манеру психологічного письма, яка набула найповнішого втілення в романі „Повія”. Як і Л.Толстой в „Воскресінні”, він зорієнтувався на другий, за висловом М.Чернишевського, напрям психологічного аналізу, який передбачає художнє дослідження впливу соціального середовища на формування характерів героїв. М.Пивоваров у дослідженні „Майстерність психологічного аналізу” вказує, що у виявленні душевного стану персонажа у Панаса Мирного відіграють значну роль соціальні і особисті симпатії, „письменник стежить за процесом розвитку почуттів, постійно вдаючись до аналізу найтонших душевних порухів. Відтворюючи природний процес розвитку людського почуття..., П.Мирний ставить своїх героїв у такі життєві обставини і зіткнення, які зумовлюють зигзагоподібність його плину” [5, с.17].таким чином, почуття людини митець відтворює у постійному діалектичному русі. Художня палітра психологізму у романі „Повія” дуже багата. Він майстерно використовує весь арсенал засобів психологічного дослідження внутрішнього світу героїв. Це передовсім внутрішня мова персонажів у її найрізноманітніших формах: внутрішні монологи, діалоги, роздуми, ліричні відступи, непрямі авторські характеристики, психологічний портрет, психологічний пейзаж, відтворення внутрішнього стану героя через сон, передсмертні видіння, психологічна самохарактеристика персонажа. Але найбільшого художнього ефекту у розкритті духовного світу героїні письменник досягає, активно використовуючи внутрішню мову персонажа, майстерно поєднуючи різні форми психологічного аналізу у межах одного епізоду. Показом у цьому плані є розлогий внутрішній монолог Христі, який відбиває складну гаму суперечливих почуттів у душі закоханої дівчини. Тут і розмова героїні із собою („Невже і з нею так буде, як вона покохає? А буде! Он і Мар'я скільки-то горя зазнала через те кохання”), і потік суперечливих думок і почуттів, які раптово виникають („Не хочу, не хочу ж я тебе знати, гірка людська муко! Скільки ти людей по-понівечила, скільки їх душ запакувала!”) [2, с.231] , а разом з тим відрада, жаль і надія на щастя, і окличні інтонації осуду і каяття. Все це сприяє відтворенню діалектики душевного руху героїні в найтонших його проявах.

В романах П.Мирного „Повія” і Л.Толстого „Воскресіння” письменники з передових гуманістичних позицій відтворили найактуальніші проблеми своєї епохи, утвердили принципи багатопланової системи організації соціально-психологічного роману, тонко і правдиво відтворили складний і суперечливий світ своїх героїв. Все це разом взяте і визначає видатне місце цих творів у світовому літературному процесі.

Використана література

П.Мирний Твори: У 5 т. -- К., 1955. -- Т.3, 5.

Л.Толстой Воскресение. -- Х., 1986.

О.Гончар Перший симфоніст української прози. -- К., 1980.

Архів П.Мирного. -- № 391.

М.Пивоваров Майстерність психологічного аналізу. -- К., 1960.

В.Кулешов В поисках исхода. -- М., 1983. -- С.284-313.

Л.Толстой Полное собрание сочинений. -- М., 1Т.53. -- С.94.

І.Білик // „Правда”. -- 1873. -- С.76 Наливайко Д. Наука, яка дедалі більше визначатиме методику викладання літератури // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. -- 1997. -- № 3. -- С.39-42.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література / Зібр. творів: У 50 т. -- К.: Наукова думка, 1984. -- Т 41. -- С 74-10.

«Роль компаративного аналізу в оптимізації навчально-виховного процесу на уроках літератури в сучасній школі» Алла Олександрівна Виговська.

Я часто задумуюсь над жіночою долею” (спроба компаративного аналізу головних жіночих образів в романах Панаса Мирного „Повія” і Л.Толстого „Воскресіння”) Алла Олександрівна Виговська.

жіночий мирний толстой образ

Размещено на Allbest.ru