Жіночі образи в романі Стендаля "Червоне і чорне"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут іноземних мов

Кафедра російської мови, зарубіжної літератури та методики навчання

Спеціальність: 6.020303-мова та література (англійська, німецька, російська)

Курсова робота

Жіночі образи в романі Стендаля "Червоне і чорне"

Макаренко Оксана Юріївна

Науковий керівник:

Білоусова Н.К., викладач

Черкаси - 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Відомості про роман та його автора

1.1 Біографія Стендаля

1.2 Історія написання роману

1.3 Таємниця назви "Червоне і чорне"

Висновки до розділу

Розділ 2. Характеристика образів

2.1 Образ Луїзи де Реналь

2.2 Образ Матильди де ла Моль

2.3 Порівняльна характеристика жіночих образів

2.4 Вплив жінок на життя Жульєна Сореля

Висновки до розділу

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Робота присвячена дослідженню жіночих образів в романі Стендаля "Червоне і чорне".

Французький письменник Стендаль (Анрі Марі Бейль) увійшов в історію всесвітньої літератури як один із засновників реалістичного роману. Стендаля без перебільшення можна вважати одним із найоригінальніших романістів ХІХ ст. Бурхливі історичні і соціально-політичні події у Франції довели, що життя і доля людини залежать не тільки від її вдачі, але й, у першу чергу, від умов, в яких людина згідно взаємозв'язку між характером людини і історичними умовами, які його сформували, існує. У своєму романі "Червоне і чорне" письменник створив панорамну картину суспільного життя Франції часів Реставрації, зобразив представників різних верств населення, суспільних класів, розкрив основні політичні і моральні конфлікти.

Творчі принципи письменника, якими він керувався в роботі над романом "Червоне і чорне", дали можливість вивести яскраві й правдиві характери, розкрити їхню психологію.

В центрі уваги Стендаля-письменника - людський характер. Стендаль був певен, що "немає цілком гарних, або цілком поганих людей". Людина, на думку письменника, визначається тим, як вона "розуміє щастя" і "як вона на нього полює" тобто тим, яку життєву мету вона ставить і якими засобами домагається цієї мети. Свій принцип відображення дійсності Стендаль пояснював за допомогою образу дзеркала. У дзеркалі відображається все - і гарне, і погане. Цей принцип Стендаль застосував і для створення характерів своїх героїв. Образ головного героя Жульєна Сореля - постать не абстрактна, а живий, суперечливий, складний характер, в якому узагальнене поєднується з індивідуальним. Багато в чому цей персонаж, а також інші герої роману (жіночі образи пані де Регаль і Матильди де Ма-Моль) нагадують їхнього автора: у них втілено ті риси чи поривання Стендаля, які за різних обставин він не зміг реалізувати.

Трагічний фінал життя головного героя та його коханої жінки пані де Регаль стає моральною перемогою над суспільством і власними вадами. У долях героїв роману відображено конфлікти епохи. Створюючи своє панорамне полотно життя Франції, Стендаль переконливо доводить, що існуючі суспільні закони руйнують душі і долі людей.

В романі "Червоне і чорне" органічно поєднані риси психологічного роману (глибина розкриття внутрішнього життя персонажів) і роману філософського, в якому автор порушує найактуальніші й найскладніші проблеми історії, політики й естетики.

Актуальність роботи зумовлена важливістю дослідження жіночих образів у романі,адже ці образи широко обговорюються і сьогодні.

Мета дослідження полягає у повному аналізі жіночих образів роману "Червоне і чорне". Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- опрацювати теоретичні джерела;

- дослідити поведінку персонажів у певних обставинах;

- визначити роль жінок в житті головного героя;

- провести порівняльну характеристику жіночих образів;

- проаналізувати місце жінок у творі.

Об'єктом дослідження є сам роман Стендаля "Червоне і чорне", його дійові особи.

Предметом дослідження є жіночі образи роману.

Практична цінність роботи визначається у можливості використання її результатів у шкільній та вузівській практиці викладання зарубіжної літератури.

Розділ 1. Відомості про роман та його автора

Творчість Ф. Стендаля (1783-1842) відкрила новий період не лише у французькій літературі, а й в усій західноєвропейській літературі - період класичного реалізму. Саме він став засновником реалістичного роману, який виник у часи панування романтизму. Його творчість увійшла до скарбниці художніх надбань людства.

"Я беру билет лотереи, главный выигрыш которой состоит в том, чтобы меня читали в 1935 году" [6], - говорив Стендаль, і ця думка - ключ до розуміння не тільки стимулу, а й основної спрямованості його мистецтва. Головне завдання Стендаля - йти у ритмі з часом, створюючи цінності, які відповідали б духовним запитам наступних поколінь.

1.1 Біографія Стендаля

Стендаль (Анрі-Марі Бейль) (фр. Stendhal, справжнє ім'я: Анрі-Марі Бейль (фр. Henri-Marie Beyle), 23 січня 1783, Ґренобль -- † 23 березня 1842, Париж) -- один із видатних французьких письменників XIX століття. Анрі-Бейль, творив під псевдонімом Фредеріка Стендаля (Штендаль -- назва німецького міста, в якому народився відомий німецький мистецтвознавець XVIII століття Йоганн Вінкельман).

Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера. Але з початком революції у родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть переховуватися. Мати хлопчика рано померла, і сім'я надовго вбралася у траур. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидів і церкву, і релігію. Таємно від свого вихователя він почав знайомитися з працями філософів-просвітників (Кабаніса, Дідро, Гольбаха). Читання, а також найсильніші враження та переживання дитячих років, пов'язані з Першою французькою революцією, стали визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника. Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із французьких письменників XIX століття не відстоював ці ідеали з такою пристрастю і сміливістю.

1797 року Стендаль вступив у Ґреноблі до Центральної школи, метою якої було введення в республіці державного і світського навчання замість релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями та ідеологією новоствореної буржуазної держави. Тут хлопець захоплювався математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Бонапарт захопив владу та оголосив себе першим консулом. Тоді ж почалися приготування до походу до Італії. У 1800 році сімнадцятилітній Стендаль вступив до армії Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й у 1802 році повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.

Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але ставлення письменника до нього, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона, і яку загрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції.

Стендаль брав участь у поході Наполеона до Росії в 1812 році, був у Москві, Смоленську, Могильові, зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив, зокрема, і жорстоку сваволю самодержавства.

Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії, лише інколи буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його приваблювало насичене громадське життя цієї держави. У 1821 році відбуваються повстання карбонаріїв у ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії.

Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва "Історія живопису в Італії", "Прогулянки по Риму", новели "Італійські хроніки". Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів "Пармський монастир".

Перебування у Франції, де правили ненависні Стендалю Бурбони, стає для нього нестерпним. Це ставлення письменника до реакції та режиму Реставрації знайшло своє вираження у його найкращих романах. У 1830 році Стендаль одержав від короля Луї Філіппа призначення в Трієст консулом, але його не затвердили, як "неблагонадійного", у Трієсті. Стендаль стає консулом у папських володіннях у Чівітавеккія. Його смілива, незалежна думка, співчуття революції та якобінцям, атеїзм, його сповнені бойового протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італії, так і в себе на батьківщині.

На думку деяких дослідників, Стендаль був масоном. Історик масонства А. Меллор вважає, що "масонство Стендаля не стало надбанням широкої гласності, хоча він і належав протягом деякого часу до ордена" [15, c. 152]. Судячи з усього, саме про Стендаля йде мова, коли в документах масонських лож раз у раз з'являється справжнє ім'я французького письменника - Бейль.

Хоч Стендаль і нездужав, проте, він доволі часто їздив з Чівітавеккії до Рима. У 1841 році з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку, і восени він знову приїхав до Парижа, маючи намір пробути там усього кілька днів. І несподівано його звалив другий удар. Ще в молодості Стендаль заразився сифілісом. Лікувати його в той час не вміли. У своєму щоденнику він писав, що приймає для лікування препарати ртуті і йодид калію. Хвороба прогресувала. Препарати ртуті мають багато побічних ефектів, що лише додатково погіршувало стан. Останні роки письменник перебував у дуже важкому стані. Сам він у щоденнику писав, що інколи настільки слабкий, що ледве тримає перо, а тому змушений диктувати тексти. Але, незважаючи ні на що, Стендаль працював до самого кінця. А 23 березня 1842 року він, втративши свідомість, впав прямо на вулиці і через кілька годин помер. Смерть, найвірогідніше, настала від розриву аневризми аорти. Похований на кладовищі Монмартр.

У заповіті письменник просив написати на могильній плиті (виконали італійською):

"Арріго Бейль

Міланець

Писав. Кохав. Жив."

Після смерті письменника навколо його імені критики створили "змову мовчання". Першим, хто заговорив про нього та змусив звернути увагу, був Бальзак. Називаючи Стендаля чудовим художником, Бальзак стверджував, що зрозуміти його можуть тільки найпіднесеніші розуми суспільства.

Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалізму. Стендаль вносить до літератури бойовий дух і героїчні традиції нещодавньої революції. Зв'язок його з просвітителями можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці.

У розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, воно служить суспільним цілям. Це положення Стендаль перетворює на бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи були гостро публіцистичні. Однією з головних його робіт з літератури є "Расін і Шекспір" (1825).

Стендаль підкреслює, що художник тільки тоді виконує своє призначення, коли він веде за собою суспільство. Якщо художники діють поодинці, не пов'язані з масою, вони тоді -- ніщо.

Естетичні положення просвітителів Стендаль розвиває в нових історичних умовах -- після Французької революції 1789-1794 років, у період назрівання революції 1830 року. Через усі твори проходить думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям нового. З кожною новою історичною епохою змінюється поняття краси, говорить Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVII століття, вже не може здаватися гарним тим, хто пережив революцію 1789 року. Змінюється також і історична роль письменника. Цінність письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу. Головну помилку класиків Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм -- як нове мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, приреченим на відживання.

Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романі "Червоне та чорне" він характеризує роман як "дзеркало, яке проносять по великій дорозі" [16, c. 24]. " Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче відіб'ється в цьому дзеркалі, і дарма було б обвинувачувати дзеркало в тім, що воно відбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, правильніше, доглядача дороги, в тім, що він погано порядкує на ній" [23, c. 45].

Нарешті, остання теза -- це необхідність учитися у Шекспіра. Стендаль пише, що романтики ніколи не радять прямо наслідувати драми Шекспіра. Цій великій людині необхідно наслідувати в манері вивчати світ, серед якого ми живемо, бо він дає своїм сучасникам саме той жанр трагедії, що їм потрібен.

Таким чином, у своїх естетичних поглядах Стендаль є учнем і продовжувачем просвітителів. їхнє вчення він розвиває за нових історичних умов, що накладає різкий відбиток на його погляди й образи, надаючи їм нової якості. Усі вимоги до мистецтва він ставить у залежність від завдань, що їх висуває революція.

Зв'язок Стендаля з просвітителями можна простежити і в галузі філософії - він був учнем просвітителів-матеріалістів Дідро, Гельвеція, Кабаніса. Особливе місце у філософських поглядах Стендаля посідає питання про людину. Подібно до просвітителів, Стендаль твердить, що людина повинна гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності й сили і спрямовувати їх на благо батьківщини, рідного краю, суспільства. Здатність до великого почуття, до героїзму -- ось якості, що визначають повноцінну особистість. Виняткове місце в його філософії і творчості посідає проблема пристрасті. У розумінні Стендаля пристрасть ніколи не суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої романів Стендаля нерідко виступають такими ж раціоналістами у своїй любові: Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сан-Северіна, навіть охоплені сильною пристрастю, завжди здатні оцінити своє почуття, свої вчинки, підкоряючи їх розуму.

Отже, в літературу XIX століття Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою, кар'єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає місця, і вона неминуче вступає в протиріччя з буржуазною дійсністю. У цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля.

1.2 Історія написання роману

У романі "Червоне і чорне" Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священик. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священик, зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадемуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець карєри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається накласти на себе руки. Пані Мішу не помирає, й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

Історія головного персонажа "Червоного і чорного", на перший погляд, майже повністю повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократка та його дочка - на маркіза де Ла - Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальністю як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

Вибір Стендалем "справи Берте" як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв'язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн- плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов'язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція - життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятися на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї "природної людини", якій письменник залишався вірний завжди.

1.3 Таємниця назви "Червоне і чорне"

Назва стендалевского роману викликала безліч суперечок і непорозумінь - воно було глибоко новаторським. Багатовікова традиція називати роман по імені головного героя зберігається і в першій третині XIX в. (Корінна, Дельфіна, Жан Сбогар, БюгЖаргаль, Ган ісландець та ін.) У другому і третьому десятилітті романтики вводять в моду і незвичайні, загадкові назви (Гофман, Еліксир Диявола; Жанен, Мертвий осел і гільйотинований жінка і багато ін.). Проте, на відміну від стендалевского, вони завжди пояснювалися текстом, де в тому чи іншому вигляді пропонувалася їх розгадка. Тому перші відгуки на "Червоне і чорне висловлювали здивування з приводу незбагненної таємниці назви: "У назві цієї книги укладений порок або, якщо завгодно, своєрідна гідність: воно залишає читача в повному невіданні щодо того, що його чекає" [9, c. 163]. Читач ще не був підготовлений до уловлювання "внутрішньої форми" (за висловом В.В. Виноградова) заголовка і самого роману: "... роман з тим же успіхом можна було б назвати Зелене і Жовте або Біле та Синє "[12, c. 96]. Навіть Сент-Бев побачив у незбагненному заголовку " емблему , яку потрібно розгадати" [19, c. 184]. Враження від роману мали, очевидно, для Пушкіна важливе значення і в трактуванні теми долі. Хоча , на перший погляд, Пікова дама і Червоне і чорне - твори глибоко різні, є між ними, як уже зазначалося, багато спільного. Обидва твори в значній мірі будуються на одній і тій же проблематиці, мають схожих головних героїв, використовують схожу символіку. Як справедливо стверджують пушкіністи, схожість починається вже з назв. Можна припустити, що загадкова назва, настільки жваво обговорювалося сучасниками, не залишило байдужим і Пушкіна. Хоча у нього вжито картярський термін, а не рулеточним, як у Стендаля, вододілу між ними немає, обидва встановлюють символічну паралель азартної гри і року. Примітно, що в Росії цей зв'язок ще до Пушкіна отримала чисто стендалівську інтерпретацію. В уривку Дві години з життя Еразма, надрукованому в 1830 р. в літературному альманасі Ехо, символіка карт органічно злилася з символікою рулетки, включаючись у філософське узагальнене поняття гри з долею: "Тепер, друзі мої! природа велить готуватися до тієї великої грі з долею, де потомствена чета Адама і Єви ставить одну темну і де старе Час, під покровом таємничості з колоди іншої половини життя метає червоне і чорне, аж поки Парку не совлечет покриву і не розкриє гри на дошці мертвій тиші" [18, c. 205]. При глибинному схожості назв між ними існують і відмінності . Назва пушкінської повісті знаходить пояснення в тексті: пікова дама постає в образі карти і графині (опозиція мертве - живе по Р. Якобсоном). У романі Стендаля побутова азартна гра не представлена зовсім. Ця відмінність знаходить продовження в самій структурі творів: "... стоять за ігрецкімі термінами внутрішні форми гри і року в Червоному і чорному є лише заданими і ніби ковзаючими примарами символічних узагальнень, а в Піковій дамі вони дані і як побутова реальність фабульного руху та як відбилася в ній коло художніх образів" [10, c. 199].

Символіка назв багато в чому визначена семантикою кольору. Колористика важлива для обох назв, але в кожному її значення специфічно. У пушкінському назві колір (чорний) прихований в самому позначенні карти ("пік"), він не має опозиції і цілком головує в повісті. У романі Стендаля позначений ще й червоний колір , поставлений на перше місце не тільки в сенсі фатального прямування спектральному порядку, а й за художніми причинами, як відображення загальної атмосфери твору. Пушкінська повість, що включає надприродне, жах і божевілля, істотно відрізняється від духу стендалевского роману, що завершується перемогою героя над самим собою і торжеством любові, трагічної і світлої одночасно. Зауважимо, що Стендаль взагалі надає великого значення колориту описуваних сцен, колір нерідко набуває у нього символічне значення. Жюльєн, наприклад, сприймає, як грізне передвістя враження від церковного свята: "Коли він виходив, йому здалося, що на землі близько кропильниці кров - це була розбризкана свята вода, яку відсвіт червоних завіс робив схожою на кров" [20, c. 71]. Особливо тонко розроблена в романі семантика червоного кольору, представленого безліччю смислових нюансів, часто вступають у складні й парадоксальні співвідношення. Червоний колір у Стендаля - це запал і кров, захват і жах, пристрасть і злочин, смерть і життя. У поєднанні червоного і чорного є також смислові нюанси "виграшу" і "програшу". У пушкінської повісті колір використовується гранично скупо. Пікова дама згадана, не рахуючи епіграфа, лише один раз - у розв'язці. Колір найчастіше дан в прихованому вигляді. Чорному в повісті протиставлено червоний, котрий дано або завуальовано (молода дівчина - "трійка червова"), або як знята частина опозиції. Вже з заголовка - на відміну від Червоного і чорного, в якому як би є ще вибір, ще можлива надія, - в пушкінської повісті цілком панує чорний колір, він пригнічує і тисне, вибору немає, безнадійність підкреслена епіграфом. Обидві назви - втілення надій і відчаю героїв, які кинули виклик долі. Жульєн Сорель багатьом відрізняється від Германна: він не позбавлений чарівності, здатний на великодушні вчинки і сильне почуття; автор з захопленням ставиться до свого героя , що воліє смерть пристосуванню до підлої дійсності. Германн ж начисто позбавлений великодушності , він сухий і прагматичний у всьому. І все ж Сорель і Германн - герої одного плану, честолюбці нового зразка, які бажають змінити свій соціальний статус, пробитися вгору і завоювати місце під сонцем. Обидва вони мріють розбагатіти. Хоча Сорель не усвідомлює це бажання настільки чітко, як Германн, воно живе в ньому постійно. Обурюючись паном Вально, розбагатів на обкраданні ув'язнених, Жульєн подумки звертається до свого кумира: "О, Наполеон, як радісно було в твій час іти до багатства по шляху бойових небезпек; але як підло збільшувати скорботу знедоленого !" [14, c. 141]. Для обох героїв характерний розрахунок, обидва жадають виграшу напевно. Спростовуючи зв'язок назви Червоне і чорне з рулеткою, Б.Г. Реизов як новий аргумент висував заперечення, що Сорель - людина детермінованого поведінки: він "... аж ніяк не гравець; це вольова людина , свідомо йде до наміченої мети "[7, c. 100]. Б.Г. Реизов вважає , що поняття "гравець" і "розрахунок" несумісні: "Сорель не хоче довіритися нагоди і" натхненню хвилини", а тому становить письмово плани своєї поведінки" [11, c. 101]. Але в тому й річ, що одне іншому не суперечить. Буржуазний людина XIX в. вступає в гру з долею у всеозброєнні розрахунку. Безстрасність, прагматизм, розрахунок - якості буржуазного авантюриста, гравця наполеонівського типу.

Символіку роману "Червоне та чорне" (1830) намагалися збагнути кілька поколінь літературознавців. У тлумаченні кольорів протягом 130 років після виходу твору критики врахували вже, мабуть, усе: від кольорів рулетки до кольорів революції та реакції. Але сам Стендаль не залишив пояснень...

У європейській традиції символічного тлумачення кольорів, що йде від Середньовіччя до Просвітництва, а потім -- романтизму, червоне означає пристрасть, любов, жагу, чорне -- символ зла, смерті, жалоби. Загальноприйняте народне тлумачення збігається з цим. З іншого боку, червоне -- колір крові, символ агресії, гільйотини, на якій загинув Жульєн Сорель. Чорний для героя роману Стендаля -- це колір його повсякденного одягу -- спочатку семінариста, потім секретаря Маркіза де ла Моля. Символіку кольорів обіграно у фабулі роману. Перед тим, як вперше вирушити до Реналів як вихователь їхніх дітей, Жульєн заходить до церкви: "Вона була темна і порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий". На лаві Жульєн знаходить клаптик паперу, де читає: "Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні...", а на звороті -- "Перший крок" [8, c. 159]. Жульєна вразило те, що закінчення прізвища страченого збігається з його власним. Коли він виходив з церкви, "йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона мала вигляд крові". Такі передбачення подій, таємні пророцтва щодо життєвого шляху і майбутньої загибелі були характерними для естетики романтизму, як і взагалі символіка кольорів. Реалістичний роман Стендаля тяжіє до романтичної традиції в європейській літературі.

Висновки до розділу

Стендаль був визначним письменником свого часу, а роман "Червоне і Чорне" став класикою. Найкращі книжки -- це ті, кожну сторінку яких читаєш з величезним захопленням. Саме такою книгою є роман Фредеріко Стендаля "Червоне та чорне".

Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою, кар'єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає місця, і вона неминуче вступає в протиріччя з буржуазною дійсністю. У цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля.

У романі "Червоне і чорне" Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля.

У європейській традиції символічного тлумачення кольорів, що йде від Середньовіччя до Просвітництва, а потім -- романтизму, червоне означає пристрасть, любов, жагу, чорне -- символ зла, смерті, жалоби. Загальноприйняте народне тлумачення збігається з цим. З іншого боку, червоне -- колір крові, символ агресії, гільйотини, на якій загинув Жульєн Сорель. Чорний для героя роману Стендаля -- це колір його повсякденного одягу -- спочатку семінариста, потім секретаря Маркіза де ла Моля. Символіку кольорів обіграно у фабулі роману.

стендаль червоне чорне жінка

Розділ 2. Характеристика образів

У центрі роману простий сільський хлопець Жульєн Сорель, який прагне незалежності, бажає змінити свою долю. Так сталося, що в короткому житті юнакові зустрілись дві жінки, що відіграли певну роль в його погляді на вищий щабель суспільства.

2.1 Образ Луїзи де Реналь

Видатний французький письменник Ф. Стендаль створив новий тин психологічної прози. Читаючи роман Стендаля "Червоне і чорне", можна простежити, що суперечливі почуття розривають не тільки душу Жульєна Сореля, а й серця жіночих персонажів -- пані де Реналь та Матильди де Ла-Моль.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором'язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер'єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася "дурною". Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття -- кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили -- природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов'язку стосовно родини, чоловіка, нав'язане суспільством, цивілізацією, релігією. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав'є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров'ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульєнові: "Мій обов'язок передусім -- бути з тобою" [13, c. 278]. Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу тільки тоді, коли починає жити так, як диктує її інстинктивне жадання щастя. Відтоді вона зовсім не звертає на обов'язок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують.

Така щира поведінка є для Сореля ідеалом. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

2.2 Образ Матильди де ла Моль

Друга жінка у житті Сореля -- аристократка маркіза де Ла-Моль. Дівчина з багатої, гордовитої сім'ї, Матильда зневажливо ставилась до молодиків, які її оточували. Дівчина жила, в очікуванні, що з'явиться герой, схожий на улюбленця її ідеалу -- Маргарити Наваррської. І ось він з'явився в особі батькового секретаря. З-поміж примружених вій роздивлялась знатна красуня незаможного юнака. І все те, що вона очікувала, на що сподівалась, Матильда знайшла в Жульєнові. Але кохання цих молодих людей більше було схожим на змагання, бо вони постійно мучили одне одного. Усьому виною було хворе честолюбство Сореля. Матильда розуміла, що, одружившись із Жульєном, вона потрапить у те суспільство, до якого ставиться з презирством. І знову ж таки -- Жульєн не любить її по-справжньому, бо душею він уже з панею де Реналь.

Матильда де Ла-Моль -- жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість -- вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д'Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни -- діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,-- для неї віє нудьгою. "Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?" [17, c. 167] -- виражає погляд її "синіх, як небо", очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається -- "титул барона, титул віконта -- усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда" [22, c. 79].

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки -- королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею ("очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити"), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що "…не народився, щоб плазувати". Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. "Чи він не Дантон?" -- думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. "У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх" [2, c. 112]-- думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Личина Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, "на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду",-- його вищість лякає їх,-- розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого -- потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,-- у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і "цивілізацією", тими поглядами, що їх нав'язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання -- поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром. "Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші"[ 21, c. 184].

2.3 Порівняльна характеристика жіночих образів

Обидві Луїза де Реналь таМатільда Де ла Моль були коханими жінками Жульєна Сореля, та це здається єдина їхня спільна риса. На цьому їхня схожість закінчується. Вони є абсолютно різними (дод. 1, ст. 29). Починаючи від зовнішності та закінчуючи баченням сенсу життя.

Тож, пані де Реналь це маловидна жінка років тридцяти, висока та статна, в той час як Матильда це дев'ятнадцятирічна красуня з рудим волоссям. Пані де Реналь була розумною, кмітливою, емоційною, боязкою, сором'язливою, простою, трохи наївною та вільною від кокетства. А Матільда Де ла Моль гордою і холодною, екстравагантною, дотепною та вищою свого оточення.

Так само було різним і ставлення до оточуючої дійсності. Пані де Реналь любить самостійність, не має ніякого впливу на чоловіка, ухиляється від пліток та пересудів, присвячує своє життя дітям. А Матільда пристрасно віддана романтично-монархічним ідеалам. Вона зневажає суспільний шар, до якого належить сама, за те, що його переконання недостатньо чесні та гарячі. Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу. Особа буденна, сіра і зовсім не героїчна. За її поняттям все купується та продається. Живе минулим. Поняття віри також різниться. Пані де Реналь богобоязлива, виховувалась в єзуїтському монастирі. А Матильда прихильниця трону та церкви. Сліпо наслідує обряди і традиції без віри та переконання в душі.

Щодо сприйняття кохання, то воно сильно вплинуло на світогляд пані де Реналь. Вона немов прокинулася від сну, почала всім цікавитися, стає енергійною та рішучою. Перебуває весь час у душевній напрузі, у ній ведуть бій дві сили - природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов'язку по відношенню до сім'ї, чоловіка, нав'язане суспільством. Впадає в крайнощі. А от любов Матільди важка. Як і пані де Реналь, - у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і "цивілізацією", тими поглядами, які нав'язувало суспільство із самого її народження. Але в її душі борються любов і ненависть до Жульєна, на відміну від Реналь, яка любить і Жідьєна, і сім'ю, і Бога. Бачення сенсу життя теж різне. Для пані де Реналь сенс заключається у житті з коханим проявивши любов-пристрасть, найвищу і благородну форму любові, доступну лише тим, кому чужі користь і честолюбство, лицемірство і егоїзм. У Матільди ж є постійне прагнення до щастя, постійна потреба вразити світ своєю незвичайною любов'ю, величчю своїх дій.

2.4 Вплив жінок на життя Жульєна Сореля

Пригадаймо, чи традиційним був початок цієї любовної історії. Отримавши від Матильди листа із зізнанням у коханні та призначенням побачення, Жульєн поводиться не як щасливий коханець, а як розвідник у ворожому стані, що ризикує життям щомиті. Так, Жульєн, знявши копію, відсилає Ма-тильдиного листа з власним коментарем другові, заховавши листа у книгу. Жульєн зазирає під ліжко дівчини, щоб пересвідчитись, що там немає ворогів. Якщо він і йде на побачення, то тільки з почуття гордощів та щоб перемогти страх бути викритим. Майстерність Стендаля-психолога в описі любовного побачення, коли обидва його учасники позбавлені еротичних почуттів, вражає. Поглиблення таких відносин, за Стендалем, призводить до подвійного психічного катування і, врешті, до трагічного фіналу, якщо принаймні один з коханців не має щирого, самовідданого почуття. Саме так розвивалися стосунки Жульєна з Матильдою. Герої ніяковіли через відсутність ніжності, навмисне зволікали час і говорили про незначущі речі. Матильда не уявляла собі, що побачення їхнє виявиться таким холодним, "що можна було зненавидіти саме кохання". Тут уже не стримується від коментаря автор. "Який урок моралі для молодої необережної дівчини! -- патетично вигукує він. -- Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?" Саму еротичну сцену описано як акт принуки: "Після довгих вагань, які на поверхового спостерігача могли справити враження справжньої зненависті, Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою". І далі: "Мадмуа-зель де ла Моль вважала, що виконує обов'язок щодо себе і свого кохання".

На думку Стендаля, таке штучне кохання небезпечне тим, що його учасники врешті-решт звикають одне до одного, і їхні стосунки, побудовані на честолюбних розрахунках, не тільки руйнують життя обох, а й пародіюють справжню любов, про яку апостол Павло говорив: "любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покриває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить".

Коли Матильда заявила Жульєнові, що між ними все скінчено, він після тривалих роздумів зізнався собі, що кохає її, і докоряв собі за холодність. Матильді ж найбільше сподобалося, що ображений коханець намагався вбити її старовинною шпагою. Якби замість того, щоб сидіти у розпачі дома, Жульєн поблукав садом, -- міркує автор, -- то побачив би Матильду і вони б порозумілися. Але ж, -- додає він, -- якби Жульєн був таким завбачливим, то він би і за шпагу не схопився, щоб помститися Матильді. Подібні аналітично-логічні коментарі супроводжують кожен рух героїв. їхні стосунки розвиваються як антагоністичні: коли Матильда відчуває, що Жульєн її справді кохає, то починає його зневажати. А коли він прикидається байдужим, Матильда палко горнеться до нього. "Вона все ще уявляла собі Жульєна як якусь нижчу істоту, яку можна за власним бажанням примусити любити чи не любити". Це, на думку автора, і було найбільшою помилкою цієї жінки, яка прагнула будь-що привертати до себе увагу, грати в житті визначну роль. Жульєн був для неї цінним не сам по собі, а тому, що мав допомогти їй звеличитись.

Щодо Жульєна, то він, не маючи життєвого досвіду, виступає в ролі жертви. Юнак у розпачі пояснює самому собі зневагу Матильди тим, що він нудний і нецікавий. Автор тут же коментує: "Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна". Жульєн справді закохався у Матильду: "Вона божевільна, це так, -- казав він собі, -- але хіба від цього вона менш принадна?"

Іронія історії полягає в тому, що найкращу пораду Жульєнові стосовно поведінки з Матильдою подав російський князь Коразов -- людина поверхова, але значно досвідченіша у житті, ніж молодий француз. Жульєн, провадячи "російську політику", як він сам каже, переписує любовні листи князя Коразова до іншої жінки, чим викликає ревнощі Матильди.

Образом Жульєна митець доводить, що кохання може бути не лише життєстверджуючим, але й руйнівним для особистості: "Це нещасне кохання зробило з нього якогось маніяка, перевернуло всі його життєві інтереси. Він дивився на все тільки з тієї точки зору, як складуться його взаємини з мадмуазель де ла Моль. Цей холодний, тверезий розум дійшов, як ми бачимо, до цілковитого безумства. З усіх рис характеру, якими він колись відзначався, в нього залишилась хіба що стійкість". Для того, щоб успішно здійснювати "російську політику" і не піддаватися почуттям, "йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина".

Крім листів князя Коразова, Жульєнові допомагає приборкати гордовиту жінку читання "Мемуарів", продиктованих Наполеоном на острові Святої Єлени: "Ворог коритиметься мені тільки доти, -- розуміє він, -- доки боятиметься мене". Ворог -- це кохана жінка, Матильда.

Банальну інтимну ситуацію Стендаль за допомогою художнього узагальнення піднімає до рівня загальнолюдського випробування сили особистості. На жаль, сила волі Жульєна виявилася лише у сфері міжособових почуттів. Але читачеві зрозуміло, що за інших обставин цей героїчний юнак міг би здійснити суспільно вагому справу. Про долю Жульєна автор висловлюється наприкінці роману, коли і сюжет, і життя юнака вже майже завершені: "Він був ще дуже молодий, але, по-моєму, це була прекрасна людина. Замість того, щоб переходити від чутливості до хитрості, як це трапляється з більшістю людей, він з віком став би сердечнішим і добрішим і вилікувався б від своєї шаленої недовірливості... А втім, навіщо ці марні передбачення? "

Висновки до розділу

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами. Ці дві жінки є абсолютно різними зі своїми превагами на недоліками, поглядами на життя.

Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу. Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя. Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася "дурною". Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям. З приходом Жульєна, її життя повністю змінилося. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Тому вона постійно вдається у крайнощі.

Матильда де Ла-Моль -- жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого -- потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,-- у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і "цивілізацією", тими поглядами, що їх нав'язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством.

Загальні висновки

Стендаль був визначним письменником свого часу, а роман "Червоне і Чорне" став класикою. Найкращі книжки -- це ті, кожну сторінку яких читаєш з величезним захопленням. Саме такою книгою є роман Фредеріко Стендаля "Червоне та чорне".

Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою, кар'єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає місця, і вона неминуче вступає в протиріччя з буржуазною дійсністю. У цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля.

У романі "Червоне і чорне" Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля.

У європейській традиції символічного тлумачення кольорів, що йде від Середньовіччя до Просвітництва, а потім -- романтизму, червоне означає пристрасть, любов, жагу, чорне -- символ зла, смерті, жалоби. Загальноприйняте народне тлумачення збігається з цим. З іншого боку, червоне -- колір крові, символ агресії, гільйотини, на якій загинув Жульєн Сорель. Чорний для героя роману Стендаля -- це колір його повсякденного одягу -- спочатку семінариста, потім секретаря Маркіза де ла Моля. Символіку кольорів обіграно у фабулі роману.

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами. Ці дві жінки є абсолютно різними зі своїми превагами на недоліками, поглядами на життя.

Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу. Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя. Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер'єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася "дурною". Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям. З приходом Жульєна, її життя повністю змінилося. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Тому вона постійно вдається у крайнощі.

Матильда де Ла-Моль -- жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого -- потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,-- у постійній душевній напрузі.Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання -- поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер'єром.