Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Департамент з питань освіти і науки Львівської облдержадміністрації

Відділ освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради

Наукове товариство Дрогобицького педагогічного ліцею

ТЕма вчительства у творчості українських письменників хх століття



Вступ

Не зважаючи на те, що в світі з'явилось багато нових видів педагогічного виховання й становище вчителя в суспільстві значно покращилось, проте мало людей задумуються про те, яким було становище педагога у ХХ столітті, в добусвітових війн, масових утисків та репресій різних народів та національностей, дестабілізації економіки та відсутності незалежності в багатьох країнах світу, зокрема і в Україні.

Професія педагога вважається найбільш важкою, бо саме викладачу встановлюється велика ноша і відповідальність за те, як йому вдасться сформувати характер дитини, прищепити звички та бажання вчитися. Також одним з найважливіших завдань вчителя є навчити дитину вчитися.

Саме показ образу вчителя в ХХ столітті та донесення до учнів та інших людей, що праця вчителя є доволі важкою; показати як письменники ХХ століття зображували тему вчительства у своїх творах і є актуальністю та метою цього дослідження.

До проблеми педагогіки та становища вчителя в суспільстві ХХ століття зверталося доволі багато письменників та культурних діячів. З цією темою пов'язані імена зокрема Івана Франка, Лесі Українки, Архипа Тесленко, Анатолія Свидницького, Івана Нечуя-Левицького, які не тільки реалістично відобразили тогочасний стан розвитку освіти, але й стали носіями передових ідей та розробили теорії, що базувалися на створенні в майбутньому школи, що буде національною та ґрунтуватиметься на принципах гуманності та демократизму.

Основний тягар утримання вчителів було покладено на громади. Вони зобов'язалися виділяти для вчителя один морг землі, прибутки від якої враховувалися при виплаті заробітної плати. Крім того, громади повинні були платити в місцевий шкільний фонд 9-про-центний додаток до всіх прямих податків. На утримання вчителів йшли також надходження бюджету від штрафів з населення за порушення закону про загальне навчання. Заробітну плату народні вчителі одержували несвоєчасно. Гроші, які надходили від громад, потрапляли спочатку в місцеві фонди, потім -- в окружний шкільний бюджет. Бідні, розорені громади Галичини часто не могли самі внести потрібну суму і зверталися за дотаціями до окружних крайових властей. А вчителі, чекаючи на вирішення справи, голодували.

Проживаючи в темних та холодних квартирах, вчителі псували зір, хворіли на туберкульоз та ревматизм. Для одержання пенсії вони були змушені працювати не менше 40 років.

Від того, як вчитель виховає дитину залежить доля людини, її країни та суспільства, в якому вона житиме. Одним з наймогутніших факторів виховання дитини є дитяча література, перше місце в якій займає художня література про школу, учнів та їх наставників Ї учителів та батьків. І вчитель, і письменник по-своєму роблять одну і ту ж справу, очікуючи на втішний результат, тобто використовуючи художнє слово гартують, виховують та допомагають дітям, які стануть будівниками майбутнього для себе та людей, що їх оточуватимуть.

Які твори написані впродовж ХХ століття на таку тематику ми маємо? Перед нами постають класичні твори вище перелічених авторів, що вміщують в собі головну думку про засудження старої школи з як моральним, так і фізичним каліченням дітей, школі, у якій «побиття вважалось неминучим складником педагогії, а особливо елементарної» [1, с. 8]. Для тогочасних письменників життя висунуло нові проблеми, які вміщували в собі поєднання і літературних, і педагогічних проблем. Шукаючи шляхи та засоби для вирішення даних проблем, автори використовують художнє слово у всій його силі та красі. Також для перебудови застарілої школи потрібно було підготувати вчителів та представників тогочасної інтелігенції до цих змін.

У перебудові шкільної системи центральною фігурою повинен був стати сам вчитель. Він повинен був стати духовним наставником, організатором, агітатором та провідником великої ідеї у докорінній перебудові школи як у селі, так і у місті.

Розглянемо Україну цього періоду з точки зору історії. Коли на початку ХХ століття владу в нашій Державі захопили більшовики, а згодом ми опинилися в складі Радянського Союзу, то стан культури й освіти зокрема радикально змінився. Також важливим чинником стану тогочасної освіти є те, що Друга світова війна була тяжким випробуванням для всіх народів СРСР, які об'єднали свої зусилля у визвольній боротьбі проти фашистської Німеччини та її союзників. З початком війни частина населення та матеріальних цінностей, державні установи, у тому числі й установи народної освіти, були евакуйовані, а на окупованій території розпочалася підпільна та партизанська війна із загарбниками. Підготовка до нових 1941-1942 навчальних років надзвичайно ускладнювалась. З працівників народної освіти було створено оперативну групу, яка керувала евакуацією дітей, вихованців дошкільних будинків, навчальних педагогічних закладів. Київський і Харківський університети евакуювали до міста Кизил-Орда, Казахської PCP, де на їх базі було створено тимчасовий об'єднаний український державний університет. Одеський державний університет та Одеський педагогічний інститут переїхали до інших місць.

Об'єктами для дослідження даної проблематики постають:

1. П'єса Івана Франка «Учителі», оповідання «Борис Граб»

2. Борис Грінченко «Сонячний промінь», «Украла».

3. Повість Архипа Тесленко «Страчене життя».



Розділ 1. Іван Франко, його життєвий та творчий шлях

1.1 Біографія

Іван Якович Франко -- видатний український письменник, публіцист, учений, перекладач, громадський та політичний діяч. Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах. З дитинства проявляв велику активність в літературній та в громадській діяльності. Входив до тогочасної інтелігенції.

Брав участь у роботі студентського академічного гуртка «Друг». За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою.

В 1890 р. І. Франко став одним із засновників та першим головою радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну, редактором її друкованих органів-газет «Народ», «Хлібороб» «Громадський голос». Працював у редакції польської газети «KurjerLwowski». За участю Івана Яковича Франка видані альманахи «Ватра», «Веселка», «Перший вінок».

Займався збиранням фольклору на Прикарпатті інших районах західної України.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською та болгарською мовами за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 томів перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів. Є автором 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок -- близько півсотні творів складають поеми. Окрім того, Франко -- автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка -- це «новелістичний Декамерон»-- понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантичної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

1.2 Аналіз творів

Тема вчительства не була для Франка незнайомим полем. Різні сторони педагогічної діяльності є відображеними у його творах, що належать до 70-х років ХІХ століття («Мученицька бібліотека в Дрогобичі», «Допис про Дрогобицьку гімназію»), в статтях з питань освіти, в художніх творах «Наші народні школи та їх потреби», «Емерик Турчинський», «Великі діяння пана Бобжинського», «Борис Граб», «Отець-гуморист» та інші.

Крім того, Іван Франко підтримував безпосередні контакти із представниками галицького вчительства, листуючись із учителями-письменницями Уляною Кравченко та Климентією Попович. Так, Уляну Кравченко митець попросив написати спогади про учительське життя «від початку до кінця», «з його добрими сторонами і злими», написати їх просто, на основі справжніх фактів.

Основним недоліком освітньо-виховної системи Франко вважав те, що молоді люди виходили із школи нездатними до праці на користь народу, слугами несправедливого ладу та так званими «народними п'явками».

Франко усвідомлював вирішальну роль вчителя в навчанні, формуванні та розвитку підростаючої людини. При цьому Франко усвідомлював, що успіх вчительської роботи залежить від умов, де учитель живе й працює, а не тільки від його підготовки. Усвідомлюючи це, він часто говорив, що «Учителем школа стоїть».

Франко, стежачи за боротьбою галицьких вчителів за свої права, добре знав та писав про їх політичну безправність, численні випадки необґрунтованого звільнення з роботи, поліцейський нагляд за ними, перекидання їх з місця на місце. Факти національної дискримінації вчителів українського походження. «Вчителю не треба було проявляти себе у політичному відношенні, він не міг у жодному випадку виявити почуття незадоволення -- таких взагалі не терпіли на роботі, йому достатньо було проявити здоровий розум, бути самовідданим у праці, серйозно ставитися до народної освіти і, рано чи пізно, без вказання мотиву, з "службових причин" його переводили в яку-небудь віддалену, запущену місцевість, де він був змушений вимотати свої сили, втратити бажання до праці. Жодні прохання з боку суворо покараного або з боку громади, в якій він успішно працював, не допомагали, такі прохання ще більше шкодили потерпілому вчителю... Чим більше любили вчителя на місці, тим небезпечнішим здавався він нашому шкільному пашію, тим швидше треба було його усунути» [2].

У низці художніх творів Франко також вивів негативні образи педагогів ("Оловець", "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист", "Schonschreiben"), проте змалював й ідеальних учителів в оповіданні "Борис Граб", романі "Не спитавши броду", драмі "Учитель", спогадах "Емерик Турчинський".

Вперше п'єса була опублікована під назвою "Кого зненавидять боги..." -- початок латинської приказки, що має закінчення "того зроблять вчителем". Актуальна як на той час назва: чи можна уявити собі більш тернистий за вчительський шлях?

У 1893 р. Іван Франко написав п'єсу "Учителі", яка невдовзі була поставлена театром «Руської бесіди». Автор визначив твір як комедію. Вустами головного героя твору Івана Ткача, Іванові Яковичу вдалося передати давнє грецьке висловлювання: quem di oderepaedagogumfecere («Кого боги зненавиділи, педагогом зробили»).

Кваліфікованого, гуманного, відданого своєму покликанню вчителя увосьме переводять на інше місце роботи -- в село, що ще дальше знаходиться від міста та так званої «цивілізації». Причина цього -- постійні конфлікти Ткача з «п'явками людськими», тобто з місцевим чиновництвом, шинкарями й іншими дурисвітами, які користуються безграмотністю та темнотою українського селянства. Змальована у творі картина є доволі актуальною для сьогодення. Проте Франко-драматург акцентує увагу не на матеріальний стан учителя («Народний учитель у моїй комедії "Учитель" зовсім не голодний...») [2, с. 2]і його соціальну незахищеність, а на пасивність сільської громади, невміння обстоювати належні їм права, дбати про майбутнє своїх дітей. Соціальний статус учителя в Австро-Угорській імперії був доволі високим, а порівняння оплати праці сучасного і тодішнього педагога виразно свідчить не на користь нашої освіти. Переборовши упереджене ставлення селян до шкільної лави, Омелян на випускному екзамені учнів-початківців звертається до своїх підопічних: «Правда, скупенька моя наука. Самі початки. З того ще чоловік мудрим не буде. Але я старався подати вам спосіб, як собі далі радити, як далі вчитися» [3]. Певно, в цій фразі Франкового персонажанам подано основну й категоричну вимогу мислителя до школи і будь-якого педагога: виробити методологію навчання для своєї аудиторії, навчити вчитися, власне, подати спосіб, як собі "далі радити".

«Панівна верхівка намагалася зробити школу -- а отже і освіту взагалі -- ненависною для народу» [5]. Так, один селянин наприкінці драми, коли школа для них перетвориться із ворога на друга, скаже Ткачеві: «Адже і у нас уже більше двадцяти літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя й вона три роки стояла пуста. А врешті надали і вчителя, той жив у нас п'ятнадцять літ і нічого не вчив. Сам орендареві вислугувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан інспектор на візитацію приїде, то з сусіднього села хлопців позичав...», на що Ткач: «...Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були». Війт: «А хіба й без неї ми пси? Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить». Війт продовжує: «...ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас. Га?», а Ткач на те: «...мій обов'язок учити...» [5, с. 118].

Вольф підсумував: «А можна було без того всього обійтись і жити собі спокійно. Ви самі того не хотіли, на себе самого і нарікайте!..» [5, с. 118]. От який ідеал учителя!

Драматизм конфлікту Ткача та місцевої влади підсилюється серйозною хворобою учителя, який увосьме піднімає занедбану школу, бореться із опором війта, шинкаря, недовірою селян.

Так, наприклад, і шинкар (такий собі сільський глитай) не залишився осторонь. Відразу ж він хоче втягнути у рабство, «підрізати крила» про всяк випадок. Він хоче, аби Омелян підписався як поручитель на грошовому документі (варто відзначити неабияку силу переконання Вольфа, який твердить, що лише така шанована людина викликає у нього довіру). І це при тому, що учитель щойно приїхав і його ще ніхто не знає. Звичайно, це й насторожило Ткача, нахабство і цинізм Зільберглянца довели його до нестями.

Шинкар та війт об'єднують свої зусилля і йдуть у відкритий наступ на вчителя. Жодна дитина не з'являється на шкільному подвір'ї зранку, натомість приходить зграя підпоєних шинкарем парубків, що трощать шкільне майно, знущаються над вчителем. Лише вистріл Омеляна із револьвера повертає їх до розуму. Небажання селян пускати дітей до школи підсилено чутками про те, що Омелян та Юлія живуть "на віру".

Перед читачем «Борис Граб» постає як окремий самостійний твір. Поміж тим у первісному своєму вигляді оповідання було частиною повісті «Не спитавши броду», яку І. Франко так і не завершив. Окремі фрагменти її автор розвинув і на їхній основі створив кілька оповідань, в тому числі і «Бориса Граба». Варто звернути увагу на перше речення оповідання, в якому йдеться про долю юного герояпісля того, як він закінчив гімназію: «Батько бажав, щоби син, скінчивши гімназію, йшов до духовної семінарії, але Борис уперся і пішов на медицину» [6, c. 177].

У «Борисі Грабі» йдеться про те, як читання книги, яка стає основним чинником виховання, формували характер головного героя, його світогляд.

Водночас І. Франко вкладає в уста свого героя і такі формулювання, до яких наука дійде вже на наступних етапах свого розвитку. Це, зокрема, положення про те, що основне завдання інтерпретації художнього твору полягає у тому, щоб ліквідувати дистанцію між ним і читачем, дати змогу тому хто сприймає, привласнити твір, зробити його частиною власного світу. Один із принципів учителя Міхонського може бути сформульований французькою приказкою: «Читати - це означає перечитувати».

Для Міхонського осягнення твору - тривалий і навіть нескінченний процес. Кожне нове прочитання відкриває у ньому нові грані. Міхонський утверджує необхідність активного ставлення до твору. Водночас він постійно наголошує, що у діалозі між твором і тим, хто сприймає, вирішальну роль відіграє твір.

Вчитель говорить Борису Грабу: «Ти досі студіював “Одіссею” планіметрично, як одну площу, на якій стоїш і сам». Такому студіюванню Міхонський протиставляє підхід стереометричний, що полягає у тому, щоб осягнути твір «не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий світ, наділений власним рухом, власним життям» [6, с. 184].

Велику увагу, як я вже зазначав, приділяє Міхонський проблемі взаємин між літературою й історією. Він вчить Бориса «розуміти всякий твір людського духу на основі того часу й тих живих людських взаємин, яких він був витвором і виразом» [6, с. 186]. Що ж до історії, підкреслював вчитель, її треба «розуміти аналітично, із свідоцтв та настроїв тогочасних людей, а не з готових шаблонових конструкцій шкільних підручників» [6, с. 186].

Та програма вивчення художніх творів, яку Міхонський розгорнув у бесідах зі своїм учнем, якщо можна так сказати, синтезує положення кількох літературознавчих шкіл, зокрема біографічної і культурно-історичної. По-перше, йдеться про вивчення біографії письменника і психології його творчості. По-друге, вчитель говорить про розуміння історичної основи твору, його зв'язку з епохою, із соціальним і культурним середовищем. По-третє, Міхонський наголошує на необхідності пильної уваги до художньої своєрідності твору, до його форми. Певною мірою програма Міхонського, детально викладена у другій редакції оповідання, відображає те, до чого прийшов сам Іван Франко. Згадаємо, з одного боку, працю «Із секретів поетичної творчості», а з другого, його дослідження з історії української літератури, створені на початку 1900-х років. Проте не варто забувати того, що Міхонський є повнокровним літературним персонажем, а не просто рупором авторський ідей.

Франко говорить про те, як Міхонський потрапив до Перемишля: він був «емігрантом із Росії, що одержав надзвичайно широку освіту і готовився до далеко виднішої наукової кар'єри, ніж кар'єра бідного гімназійного “бельфора” в галицькім провінціальнім місті,... якась незвичайна катастрофа викинула його з колеї і прогнала в світ» [6, с. 188-189]. Не маючи щастя в особистому житті, Міхонський «чув потребу хоч якої-будь духової, свобіднішої і шкільним регуляміном непрописаної роботи, і вдовольняв сю потребу працею над ширшим, свобіднішим розвиванням бодай одного найздібнішого та найхарактернішого - де йому бачилось - із поміж своїх учеників» [6, с. 188]. Зазначу, що в редакції 1890 р. не було згадано про «незвичну катастрофу», якої зазнав Міхонський.

Для Міхонського книга була важливим засобом виховання. Він не нав'язував учневі свою думку, а намагався активізувати його мислення, пробудити його думку. Учитель вступав у діалог з учнем, вів з ним дискусії про прочитані твори. Далі «з-поза артистичних і поетичних дискусій висувалися уваги про саме людське життя, про сучасні заходи і змагання людського духу, про сучасну науку історичну, природничу і суспільну» [6, с. 188]. Часто Міхонський ставив питання, на які Борис Граб неодмінно мусив шукати відповідь.

Виховуючи читача, формуючи його естетичні смаки, Міхонський сприяв формуванню Бориса Граба як громадянина, як людини із широким баченням минулого та сучасності і високими моральними принципами.

Програма Міхонського полягала у тому, що учень повинен ознайомлюватися з творами світової літератури переважно в оригіналі. Про шедеври європейської класики учень дізнавався паралельно із вивченням іноземних мов. Міхонський враховував і вікові особливості свого учня. Його рекомендації були свого роду планами на перспективу. Коли Борис виявив зацікавлення творами Данте і Ариосто, Міхонський «радив їх лишити собі на час по матурі» [6, с. 187].

Постає питання про наслідки уроків Міхонського. В оповіданні «Борис Граб» про це сказано коротко. Про це йшлося у незавершеній повісті «Не спитавши броду», але там проблема виховання набуває дещо іншого забарвлення. У варіанті повісті, що зберігся, немає такої поширеної оповіді про гімназійні роки Бориса Граба, такого детального висвітлення педагогічної програми Міхонського. Натомість тут уже Борис Граб -- студент медичного інституту -- вчить ТоньоТрацького глибокому розумінню поезії як важливої суспільної справи. Але цей мотив у повісті є периферійним, він не займає головного місця у багатопроблемному творі, густо заселеному персонажами, кожний із яких має свою долю.

Проблема читача і читання, типології читача стала однією із основних, фундаментальних у літературознавстві ХХ і нинішнього століття. Іван Франко, випереджаючи свій час, зробив неоціненний внесок у вирішення цієї проблеми.



Розділ 2. Борис Грінченко: життя та творчість

2.1 Біографія

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й ґрунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам.

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув'язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття. Суворі обставини дійсності змушують юнака дбати і про шматок хліба, і не зрікатися книжки. Так сталося, що, працюючи в казенній палаті, Грінченко мешкав у сім'ї шевця. Допитливий і працьовитий, він скоро навчився шити чоботи і мав від цього невеликий заробіток. Економлячи, обмежуючи себе у всьому, письменник таким чином заощаджував гроші на книги.

Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Саме його педагогічна діяльність надихнула його на написання творів на тему вчительства.

Окреме місце серед прози Бориса Грінченка займають його твори з життя інтелігенції: «Зустріч», «З заздрощів», «Історія одного протесту», «Сам собі пан» та інші. Деякі з них написано у гостро сатиричному ключі.

Б. Грінченко в малих формах епічної творчості переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте в його прозі головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини.

2.2 Аналіз творів

Бориса Грінченка вважають майстром малої прози, а сам його творчий діапазон достатньо широкий: це оповідання для дітей(«Грицько», «Олеся», Сестриця Галя» та інші), про безрадісне життя сільської школи, учителів(«Екзамен», «Хата», «Непокірні»).Справжніми перлинами серед оповідань Б. Грінченка є твори про сільську недолю. Серед них -- «Хата», «Без хліба», «Каторжна».

Порівнюючи Україну М. Гоголя, казковий край, «где все обильем дышит», С. Єфремов відзначав: «У Грінченка Україна -- то край тяжкої праці, край злиднів..., край безмежного терпіння й знущання владущих класів та урядових органів».

Перед нами Постає Микола Кравченко, що за сумісництвом є студентом останнього курсу історико-філологічного факультету. Микола віддається культурницькій роботі серед народу й щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові -- це просвіта, а найдоцільніший політичний лад -- парламентаризм(система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту).

Микола Кравченко прибуває в село на запрошення багатого поміщика Городянського, щоб стати репетитором для його сина. Через те, що він в селі, він починає вести розмови з селянами, навчає їх грамоти та читає їм українські твори.

Проте, надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху, бо до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни. Коли поміщик Городянський довідався про неблагодійні заходи молодого вчителя, то вирішив звільнити його з посади.

Від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка -- донька поміщика Катерина, що зреклася свого середовища й вирішила зблизитись з народом.

Темою твору є правдиве зображення праці інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу та відтворення взаємин української інтелігенції із селянством, показ перших кроків до зближення представників українського національно-культурного руху кінця 80-х рр. З народом.

Ідеєю, звісно ж, є возвеличення праці, спрямованої на просвітництво народу, розвиток культури рідної мови, щирого почуття кохання; засудження підступності, жорстокості, прагнення принизити простий люд, тримати його в рабській покорі, залежності.

Основною думкою твору є слова головного героя твору -- Миколи Кравченка: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними…»; «…щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок» [7, с. 14-15].

Отже, в цьому творі змальовується важка та невдала спроба Миколи Кравченка (за сумісництвом вчителя) популяризувати в селі просвітництво та допомогти неосвіченому селянству.

Це оповідання є одним із наймилосердніших в творчості Бориса Грінченка. «Украла» сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя.

Твір починається тим, що вчитель заходить в клас і бачить, що діється щось не те. «Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра» [8, ст. 12]. Олександра -- школярка першого року, дочка сільського писарчука-п'янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. «її біляве, усе у веснянках, обличчя було біле як крейда. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць»[8, ст. 12-13]. Після чергового запитання вчителя «що діється?» учні розказали йому, що школярка Олександра вкрала у своєї однокласниці хліб. Хліб був украдений у Пріськи -- подруги і товаришки Олександри. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована -- вона завсігди приносила з дому гарну їжу: пиріжки, перепічки, коржі тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела і не могла говорити не сміючися» [8, ст. 13].Учитель, не вірячи, що Олександра здатна на крадіжку, почав допитувати її чи це правда, проте дівчинка тільки плакала, сиділа як кам'яна та не могла промовити ані слова. Вчитель зрозумів, що Пріська казала правду. Пріська почала розповідати, що вона вже й раніше потроху крала в неї хліб. Одночасно всі учні вирішили й почали вимагати вигнати Олександру зі школи. Учитель сказав, що потрібно дізнатися чому Олександра так вчинила. І вчителю вдалося довідатися від дівчини, яка гірко плакала, що це вона вкрала хліб.

«Вона заридала ще дужче. У великій класовiйхатi стояли шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед пх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька бiлявадiвчинка» [8, ст. 13].Трохи заспокопвшись, зібравшись з духом дівчина сказала: «Я пстихотiла. У нас… у нас… нема чого псти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми пмосу…су…сухарiвже другий тиждень» [8, ст. 14]. Бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Учитель взяв Олександру за руку i, сказавши пйкiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоплася. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглося до його, i в кожнiйруцi була якась пжа. Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчатадеякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiсОлександрi. Але вона нiчого не хотiлапсти i все плакала. Після цього ніхто не згадував Олександрі того випадку. Товаришки люблять її, часто пригощають чимось, але вона рідко щось бере. Цього року здасть всі екзамени і вийде зі школи розумною і правдивою дівчиною.

Не зважаючи на те, що в цьому оповіданні Олександра займає головну роль, проте роль вчителя тут теж велика, бо він зміг вмовити дівчинку розказати причину крадіжки і намагався до останнього відстоювати її честь та гідність.



Розділ 3. Архип Тесленко: життя та творчість

3.1 Біографія

Серед передових українських письменників початку XX століття, творчість яких надихана піднесенням визвольного руху в країні, почесне місце належить Архипу Юхимовичу Тесленку.

Син бідняка-наймита, сільський пролетар, Архип Юхимович Тесленко відомий в історії української літератури як письменник-демократ, співець знедолених, видатний майстер слова, оригінальний художник. Народився він 2 березня 1882 року в селі Харківці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Змалку Архип зазнає і утисків, і знущань, на заробітках у поміщиків та куркулів. А як минуло 10 років, хлопець починає ходити до школи. Тут виявився його хист до науки. Після початкової школи він потрапляє до церковно-вчительської. Жадібно вчиться, вивчає твори Пушкіна, Гоголя, Некрасова, Шевченка, Марка Вовчка, читає ці твори селянам. У бесідах молодого Тесленка з наймитами розвивається мрія про землю, ненависть до поневолювачів. Про ці бесіди дізнається шкільна адміністрація. Тесленка провокують на відверту розмову про багатіїв. Щирий юнак не приховував своїх поглядів і поплатився за це виключенням із школи.

Головний герой Архипа Тесленка -- безземельний селянин, який перебивається заробітками, сільський пролетар. Це і Павло Грищенко, і Кирило Хоць, і Грицько Куделя, і багато інших героїв його творів. В оповіданнях Архипа Тесленка першого періоду його творчості (1904-1906 рр.) зустрічаємось з образом селянина, у свідомості якого поступово зростає розуміння свого класового становища. Ненависть до панів і загалом до всяких гнобителів, почуття людської гідності, нестримне прагнення до людських умов життя -- ось риси, які постійно підкреслює автор у своїх героїв.

У Архипа Тесленка є своя манера створення образу. Вона залежить передусім від форми його творів, від їх побудови, зумовлена своєрідністю стилю письменника. І у творах, написаних у формі розповіді автора, і у творах, розповідь у яких ведеться від імені героя твору, як правило, нема розгорнутих портретних характеристик. Зовнішність героя змальовується кількома виразними деталями.

3.2 Аналіз твору «Страчене життя»

Вершиною творчості Архипа Тесленка є повість «Страчене життя». Вона написана у двох варіантах протягом 1909--1910 років; одразу ж після закінчення публікувалася двічі -- в газеті й окремою книжкою.

Твір побудований на конкретному життєвому матеріалі. В основу сюжету покладено трагічну історію двоюрідної сестри автора Зінаїди Строй. Змальовані широкі соціальні картини відображають явища тогочасної «мізерної дійсності».

Доля героїні повісті -- Оленки Панасенко показується на широкому тлі суспільного життя. Події, що відбуваються в одній Панасенковій родині -- Михайла, його дружини Палажки та дочки Оленки, розкривають становище селян-бідняків. У сім'ї Панасенків панують нестатки -- нічого їсти, навіть солі немає. Живуть вони у старій, похиленій хаті. «їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, і так тісно, поночі в їй».

Різко протилежними бідноті виступають у творі багатії, гнобителі, «хазяї».

На першому плані -- пани Кочури, «люди багаті... Старий Кочура у земстві чимось єсть...» Сільські багатії, пани визискують бідноту, зневажають трудівника, топчуть людську гідність. Характерний уже перший епізод повісті -- на станції «панок у брилику» зневажливо дивиться «то на свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи». З погордою ставиться до обездоленого люду сільський лихвар Остапчук. «Мужик необразований! Що він тямить?»

Зіткненням представників протилежних класів письменник показує гостру соціальну нерівність, пекучу несправедливість: «Аж млосно стане тобі, як їх прирівняти до себе...»

У повісті Архип Тесленко нещадно викриває експлуататорів та їхню ідейну опору -- ліберальне панство, яке з фальшивими проповідями намагається відвернути трудящих від боротьби за соціальні й національні права, а також релігію, представлену насамперед в образі попа Полієвкта, усі проповіді, обіцянки і дії якого пройняті лицемірством.

У повісті показано поступове зникнення ілюзорних уявлень героїні, навіяних їй ліберально-просвітянським чтивом. Розгледівши огидне низькопоклонство Грищенка, Оленка зневірилась у святобливості, що призвело до втрати віри в Бога: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в Бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих...» Соціальний конфлікт спричинився до різкого психологічного зламу у свідомості й почуттях Оленки.

Оленка загинула. Але ціною життя вона висловила гнівний протест і панові, і попу, і глитаю.

Горе, що звалилося на віруючого батька і богомольну та жадібну матір, свідчать, як тяжко розплачуються люди, у яких затьмарюється свідомість і втрачається людська гідність під згубним впливом дрібновласницької психології.

Зображена в повісті трагедія пригнобленого й затурканого селянина-трудівника, батька Оленки бідняка Михайла -- явище типове для тогочасної дійсності. Джерела його темноти мають різко виражений соціальний характер -- убогість і релігійність. На тому ж ґрунті дрібновласницька психологія породжує жадобу до землі-годувальниці, спричиняє невгамовне прагнення будь-що придбати «скибку», хоч би і ціною втрати власної честі й гідності (за намовою Остапчука Михайло пише скаргу на свого брата Василя).

Благородні риси характеру письменник розкриває в образі справжнього друга Оленки, її двоюрідного брата Сергія, також учителя. Це чесна, передова людина, яка не хоче плазувати перед панами і йти проти власного сумління. Не могла жити, пристосовуючись до підлості, й Оленка. Вона не стерпіла лицемірства святенника, його поблажливого ставлення до «рабів божих» і жорстокості до непокірних. Злодіяння чужого і ненависного табору довели її до самогубства. Чесна і нескорена трудова людина -- безправна вчителька у світі хижаків -- кинула своїм убивцям останній виклик стратою життя.

Повість «Страчене життя» -- найвидатніший твір Архипа Тесленка, де з такою глибиною соціального аналізу і психологізму зображено трагедію страченого життя. У повісті гостро відчувається пекучий гнів і біль, нещадний осуд убивців -- ворогів трудящих та їх опорі -- релігії. Фальш псевдо проповідей, облудність релігії і злочинства церковників викривається цілим змістом твору, особливо внутрішніми монологами Оленки. її останній акорд: «Убивці!» звучить як звинувачувальний вирок усім лицемірним «служителям хрестовим», хто стратив життя людини.



Висновок

франко учитель грінченко тесленко

Отже, в ХХ столітті письменникам, що проживали в Україні, вдалось максимально глибоко відобразити різні типи особистостей вчителя в той час.

У вище написаних аналізах творів я максимально намагався відобразити коротко сюжет, тему та головну думку тих творів, що на мою думку є найкращими у цей період та містять таку тематику.

Проте, я не брав для аналізи твори, що описують вчителя з поганої сторони, тобто твори в яких учитель виступає в ролі негативного персонаж а(Іван Франко «Оловець», «Грицева шкільна наука», «Отець-гуморист», «Schonschreiben»; Борис Граб «Дзвоник» і так далі). Не робив я цього тому, що хотів донести до читачів образ вчителя як позитивного героя в житті кожного, бо саме вчитель займається нашим вихованням у школі, формує наш характер, прищеплює різні звички та, врешті-решт, вчить вчитися.

Звісно, не всі вчителі можуть знайти підхід до кожного учня, але в своїх творах Іван Франко, Борис Грінченко та Архип Тесленко змальовували педагогів як майстрів своєї справи, людей, яким подобається навчати дітей та боротись за краще життя для народу.

Учитель - це особлива людина. Він і мрійник, але він і реаліст, тому що бачить перед собою щодня й щороку дітей, які дуже різні і впливають на його педагогічні цілі. Поєднання такої омріяності й реалістичності є запорукою якісної освіти, доступної для кожної дитини.

Праця в ім'я розбудови своєї держави, розвитку рідної мови, боротьба проти офіційних заборон у цій важливій сфері національного відродження були для Лесі Українки, Бориса Грінченка, Івана Франка та інших діячів культури й освіти постійною духовною потребою, глибоким внутрішнім стимулом.



Список використаних джерел

1. Антонець М. Проблема педагогічної творчості вчителя у спадщині В.О. Сухомлинського / М. Антонець // Рід. шк. - 2006. - № 9. - С. 7 - 10.

2. Універсальна бібліотека. Ч. 423. 10 к. Іван Франко. До світла! На промислах. Переклад з українського Г. Войташевськогоі М. Новикової. Видавництво “Польза” В. Антик й К-о. Москва.

3. Франко І., «Учитель», комедія в трьох діях// Видавництво «Львів»(1896р.)// дія 3, ява 10.

4. Франко І. Великі діяння пана Бобринського // DieSeit --1901. --№356.

5. Франко І. Драматичні твори. // Зібр. тв. у 50 т. -- Т.24. --С.66.

6. Франко І. Борис Граб // Зоря. 1890. № 6.

7. Грінченко Б. Повість «Сонячний промінь»// -- 1909р.

8. Гранченко Б. Оповідання «Украла» // Збірник Оповідань (1987) // - 1891р.

Размещено на Allbest.ru