Поетична спадщина Адама Міцкевича

Аналіз проблеми "Адам Міцкевич і Україна" в українській літературній критиці. Загальна характеристика та особливості творчості А. Міцкевича, її оцінка українськими літературними митцями. Дослідження українських перекладів та публікацій творів Міцкевича.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 22.10.2010
Размер файла 109,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Дипломна робота

Поетична спадщина Адама Міцкевича

1. Проблема „Адам Міцкевич і Україна” в українській літературній критиці

Творчі зв'язки української літератури з поезією і публіцистикою Адама Міцкевича є предметом зацікавлення літературознавців ще з кінця ХІХ століття, коли вперше цю проблему поставив у 1885 році Іван Франко у статті „Адам Міцкевич в українській літературі”. Галицькі літературні діячі кінця ХІХ - початку ХХ століття були добре обізнані з польською культурою, з творчістю польського поета зокрема, проблеми, теми і мотиви творів якого були їм дуже близькі. „Вплив Міцкевича на нашу інтелігенцію, з моменту його першого виступу аж до наших днів, був далеко більший, безпосередніший і триваліший вже хоча б тому, що мова творів Міцкевича зрозуміла для інтелігентних українців не тільки в Галичині”, - зауважував І.Франко у своїй статті. [384]. Український письменник-літературознавець вказує на вагоме значення творів А.Міцкевича не тільки на сучасний момент, але і у майбутньому, коли у всій повноті розвинуться ті здорові зерна, „які геній польського пророка сіяв у численних поколіннях українського народу” [390]. Франко окреслює роль і значення творчості А.Міцкевича у загальнолюдській художній культурі: „Адам Міцкевич, без сумніву, найбільший поет польської нації і один з найгеніальніших людей, яких видало людство” [ ; 256]. Творчість А.Міцкевича розглядається І.Франком і в інших статтях. І.Франко завжди знав і переймався чужими болями і проблемами. Зокрема його дуже хвилювала краща в польській літературі кінця ХІХ ст. Аналізуючи літературні явища і процеси, що відбуваються. Франко намагався звернути увагу на період розквіту польської літератури в статті „Сучасні польські поети” (1899): „Час більше-менше від 1820 - до 1848 р. - се була доба великого розцвіту польської поезії… Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську рівню і була домінуючим, найважливішим об'явом у духовному житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов'язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії [ ; 385]. Одним із таких поетів, поезія яких виливала на політику і культуру був, на думку Франка, А.Міцкевич. Його особистість і його творчість український критик ставив за взірець найвищого служіння нації сучасним українським і польським митцям слова. Франко особливо підкреслював, що А.Міцкевич не тільки словом, але й ділом доводив свої творчі та життєві стремління, інакше „великим національним поемам відповідали такі зусилля, як повстання 1831 р., конспірації в Галичині [ ; 385].

І.Франко дав високу оцінку і багатьом творам А.Міцкевича, які сам перекладав. Особливої уваги, на його думку, заслуговує „політично-сатирична поема”, яку він називав у перекладі „Петербург”. Ця поема, на думку перекладача, - „одна з найвизначніших творів Міцкевича, яка показує нам його епічний талант, його бистроумність, його сатиричний хист [ ; 304]. І.Франко підкреслював той факт, що ця поема мала величезний вплив на задум поеми Т.Шевченка „Сон”. У „Вступному слові” Франко зазначив, що для перекладу він підібрав переважно епічні твори, оскільки вважає, що „Міцкевич удачею свого таланту визначний епічний поет”. Правда, в подальшому Франко вказує і на такі риси автора поеми „Петербург”, які дозволяють бачити в нього і явні ознаки видатного лірика, оскільки його поема „не має одноцільної епічної основи”, в ній змальовано „не так, може, живу дійсність, як радше стан душі, настрій, погляди та враження автора” [ ; 304]. До творчості А.Міцкевича Франко звертався, здійснюючи типологічне порівняння творів Т.Шевченка і великого польського поета. Так, образ Перебенді в однойменній поемі Шевченка критик розглядає у контексті польської романтичної традиції, творчості Міцкевича зокрема. Порівнюючи „Велику імпровізацію польського поета і „Перебендю” усі „Переднє слово [До видання: Шевченко Т.Г. „Перебендя”]”, Франко спробував обґрунтувати вплив Міцкевичевого образу на центрального персонажа поеми Шевченка, а також образів кобзарів у поетів „української школи”.

Рецензуючи чотиритомне видання творів А.Міцкевича, І.Франко високо ставить сонети поета, захищаючи їх від критики К.Козьмяна, які той критикував із позицій застарілих семантичних оцінок: „З жалем і усмішкою читаємо сьогодні подібні оцінки таких перлин всесвітньої поезії, як „Кримські сонети” [ ; 29]. В статті „Поет зради”, яку Франко написав значно пізніше, він взяв собі в союзники цього „псевдокласика”, пославшись на його негативну оцінку поеми А.Міцкевича „Конрад Валенрад”. В 1897 році Франко публікує цю статтю німецькою мовою. Вона відразу викликала різкі, навіть дещо несправедливі відгуки. До сьогодні стаття викликає інтерес дослідників, породжує різні припущення і тлумачення. Зокрема О.Забужко доводить, що не була „етапна” стаття і не тільки через те, що автор „ознаменував нею розрив з польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися цілком у дусі Міцкевичевої етики” щодо української сторони, - ширше, це був розрив із польським громадянством взагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка, тим ударом, після якого він сповна так до кінця життя і не оправився [ ; 94]. Однобічність Франкових оцінок, на яку звертають увагу багато франкознавців, проявилася в тому, що він „поставив у один ряд образи-типи зрадників „особистих” які керуються виключно особистими, егоїстичними мотивами і „зрадників” - патріотів, котрі вважали, „що свою гарячу любов до рідного краю можуть доказати тільки зрадою ворогам своєї батьківщини”, як це вчинила Гражина. Але ж називати „зрадою” виступ проти ворогів свого краю неправомірно” [ ; 53]. Франко у цій статті суперечить своїй власній позиції, що „для політики наші приватні моральні закони не писані” [ ; 167], що „війна має все і всюди свої права” [ ; 244], допускаючи обман противника як правомірний і моральний „воєнно-тактичний прийом”. „Вважаючи, що межі індивідуальної і групової (політико-державної, військової) „моралі” не збігаються, І.Франко разом з тим застерігав від їх повного розриву і протиставлення, від безоглядного застосування політиці принципу: „Мета виправдовує засоби”, відстоюючи інший моральний постулат: „Чиста справа вимагає чистих рук”. Тому Каменяр відкидав звинувачення у „валенродизмі”, яке висували проти нього деякі польські політики, вважаючи ніби він як публіцист і вчений-соціолог і політолог „впихається між поляків, щоб боротись „проти всього, що... полякам може служити захистом і користю” [ ; 54].

Творчість А.Міцкевича вивчали українські романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, М.Костомаров, та ін., які знали творчість польського поета і творчо використовували його поетичний спадок: „... вони вчилися уважно ставитися до традиції, творчо використовувати народні пісні та легенди” [ ; 21]. Вони перекладали твори А.Міцкевича і деякі образи і мотиви знайшли свою поетичну рецензію у їхній творчості. Так, П.Гулак-Артемовський, перекладаючи „Пані Твардовські” Міцкевича, створив свій власний оригінальний твір. Для українських поетів О.Шпигоцького і Л.Боровиковського переклади та переспіви творів А.Міцкевича є водночас і першими спробами писати в новому романтичному стилі. Через студіювання творчості поета і перекладацьку діяльність Л.Боровиковський прийшов до написання таких оригінальних творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та ін. Хлопець з балади „Розставання”, що „хоче на полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” - всі вони своїм нестримним потягом до подвигу до мандрів виразно нагадують безстрашного бедуїна із „Фариса”.

М.Костомаров проявляв постійний інтерес до творчості польського письменника, зокрема до „Книги польського народу і польського пілігримства”, яка надихнула його на власну працю „Книга буття українського народу”. Ця праця М.Костомарова була ідеологічною програмою діяльності Кирило-Мефодіївців. Костомаров часто цитує Міцкевича, ставить окремі його поезії епіграфами до своїх творів („Кремуцій Корд” та ін.).

Звернення до творчості А.Міцкевича української письменниці, поетеси, літературного критика - Лесі Українки, пояснюється її працею над статтею „Заметки о новейшей польской литературе”, яка була надрукована в журналі „Жизнь” за 1901 р. У статті авторка наводить багато уривків з польської поезії, цитуючи Яна Касировича, Адама Асника в перекладі на російську мову. Стаття Лесі Українки про польську літературу показує глибоке розуміння письменницею розвитку польської літератури, її напрямків і естетичних шукань. Поряд з позитивними оцінками творів Б.Пруса, Є.Ожешко, А.Асника, поетеса ставить поетів, які були органічно близькими їй - Міцкевича, Словацького, Конопницьку. У 1893 р. вона пише „На мотив з Міцкевича” поезію, яка є варіацією на тему „Непевності” Міцкевича. Рядки цього вірша стали епіграфом до твору Лесі Українки. Крім того, зближує українську поетесу з А.Міцкевичем й трактування завдань поезії, її суспільної ролі, що виражене в образі Вайдельта з „Конрада Валленрода” і в „Давній казці” української авторки. Творчі зв'язки Лесі Українки і А.Міцкевича стали предметом аналізу польського дослідження В.Пйотровського, який у статті „Леся Українка і Адам Міцкевич” прагне зупинитись на деяких спірних, найменш висвітлених питаннях типології творчості і обох поетів.

Окремі аспекти творчого впливу естетичних концепцій, образів, мотивів Міцкевича на українську літературу досліджено в окремих працях, присвячених творчості українських письменників. Особисті і творчі контакти Т.Шевченка з польськими культурними діячами, письменниками та їхньою літературною спадщиною, у тому числі А.Міцкевича, детально розкрито у працях О.Третяка, О.Колесси, В.Щураша, М.Мочульського, Б.Навроцького, П.Зайцева, В.Дьякова, П.Большакова та інших дослідників. Порівняльні аспекти творчості українського і польського поетів частково розглядалися у працях М.Здзеховського, Я.Гординського, Є.Маланюка, Е.Касперського, Г.Грабовича, Л.Плюща, О.Забужко та ін. Проте, ці подібності та відмінності не мали глибокого пояснення і розкриття слідів впливів, запозичень, відштовхувань тощо. На сьогодні добре вивчено зв'язки Міцкева з Україною у праці Г.Вервеса „Адам Міцкевич в українській літературі”. У ній докладно проаналізовано сприйняття творчості Міцкевича українськими письменниками, розглянуто основні переклади його творів, відгуки про його творчість на Україні. У своїй ґрунтовній праці автор критикує твердження О.Колесси у книзі „Міцкевич і Шевченко”, про прямі запозичення українським письменником мотивів і образів поезії А.Міцкевича. аналізуючи балади А.Міцкевича і Т.Шевченка, Г.Вервес вказує на принципові відмінності балад українського поета і, заперечуючи думку свого попередника, робить висновки не про прямі запозичення, а звернення національних поетів, до спільно джерела - фольклору, тобто - це „оригінальні твори, які своїм корінням глибоко сягають у національний фольклор” [ ; 92]. Дослідник доводить свою думку, аргументує її, піддаючи образи, мотиви, деталі, ритмомелодику таких творів як „Русалка” і „Рибка”, „Світязь” та „Лілея”, „Втеча” та „Тополя” ґрунтовному аналізові. Г.Вервес говорить про вплив фольклорного матеріалу на творчість багатьох письменників, що не означає взаємного запозичування: „У „Втечі” Міцкевича, наприклад, є ряд сюжетних моментів, які знайдемо і в Бюргеровій „Ленорі”, і в „Світлані” Жуковського, і в „Наталі” Костомарова: дівчина побивається за милим, милим встає із могили і прибуває до неї, обоє зникають в мороці ночі і т.д. Це мотиви, за якими легко можна доводити „виливи” на Міцкевича без кінця” [ ; 93]. Проте, Г.Вервес вказує на основні риси, які зближують польського і українського поета - пріоритет національних інтересів, з поєднанням фантастично-романтичних „шатів” з реаліями життя, з малювання величі і трагедії історії своїх народів, гостра критика антилюдської, антигуманної суші царизму, необмеженої монархії тощо.

Критикує Г.Вервес і позиції та твердження Ю.Третяка, який у книзі „Про вплив Міцкевича на Шевченка” (1892) пише про ідейно-тематичну залежність поеми Шевченка „Великий льох” від ІІ і ІІІ частини „Дзядів” А.Міцкевича: „Коли б Міцкевич не написав своєї поеми про Петербург, не було б „Мідного їздця" (тобто ”Мідного вершника” Пушкіна - Г.В.), не було б і „Сну” [ ; 103]. Г.Вервес вказує, що основною вадою методології О.Колесси і Ю.Третяка є те, що „вони за подібностями, які справді є між обома, творами, не бачили відмінною, що є в них, не помітили, що, перегукуючись з польським поетом в ряді місць своєї поеми, Шевченко одночасно докорінно відмінний від Міцкевича в постановці і розв'язанні найгостріших питань суспільно-політичної ваги. Компаративісти не могли зрозуміти, що спільності і відмінності, які є в обох творах, полягали в спільних і відмінних історичних умовах, за яких поеми були написані, в спільностях і відмінностях світоглядів... Міцкевича і Шевченка” [ ; 110]. Піддає гострій критиці дослідник і намагання Третяка і Колесси трактувати богоборчі мотиви „Сну” як навіяні „імпровізацією” Міцкевича та ін. Книга Г.Вервеса побудована із кількох розділів, один з яких має назву „Іван Франко і Адам Міцкевич”, у якому дослідник розкриває глибинні зв'язки українського письменника з польською літературою взагалі і творчістю А.Міцкевича зокрема. У цьому розділі проаналізовано критичні статті та відгуки Франка про розвиток польської літератури і творчість Міцкевича, зачну увагу приділено причинам і наслідкам написання статті „Поет зради”. Дослідник підкреслює достоїнства перекладів „Пана Тадеуша”, „Додаток” („Дзяди”, „Ордонового редуту” та інших творів А.Міцкевича українським письменником.

Зрозуміло, що праця Г.Вервеса (друге її видання було у 1955 р.) несе на собі відбиток часу, коли вона створювалась, але і на сьогодні це дослідження зберігає своє значення завдяки багатству фактичного матеріалу, глибокому аналізу впливів творчості польського поета на українську літературу. „Всі, хто торкався тієї теми після Г.Вервеса, лише доповнювали його, спираючись на концепцію названої праці” [ ; 70].

Заслуговують на увагу в цьому питання статті Є.Прісовського „Про типологічну спорідненість поем Т.Шевченка „Сон”, „Кавказ” та А.Міцкевича „Поминки” й Г.Гейне „Німеччина”: розділи книги О.Забужко „Шевченків міф України. Спроби філософського аналізу” та „Філософські ідеї та європейський контекст: Франківський період”, зокрема питання „Естетика демонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. „Комедія” як кінець „Петербурзького тексту”, стаття Ю.Горової „Топос Сибіру у творчості Тараса Шевченка та польських романтиків” та ін. Першим у світовій компаративістиці синтетичним порівняльним дослідженням чільних представників трьох національних літератур - української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін) стала монографічна праця Є.Нахліка „Доля - Los - Судьба. Шевченко і польські та російські романтики”. У праці розглянуто письменницьку і особисту долю Шевченка, його світоглядні та художні шукання, індивідуальна психологія (дискурс свободи, революціонізм, християнізм, міленаризм, месіанізм, міфотворчість, історіософічність, художній історизм, дуалізм, амбівалентність, топіка долі, акзистенційні роздуми та ін.) у глибинному взаємозв'язку із творчістю польських романтиків Словацького, Красінського, Залеського, Норвіда та Міцкевича. Як зазначає сам автор: „По-справжньому осягнути особливості і неповторну суть письменницьких постатей і вписати їх у світовий літературний розвиток можна лише в порівнянні з іншими. Тло допомагає краще збагнути Шевченка, а також, навзаєм, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського і Лермонтова, які складають порівняльний ряд цієї монографії. З огляду на конкретно-історичний та історико-літературний контекст, контактно-генетичні зв'язки є типологічні співвідношення, це є найоптимальніший компаративістичний ряд, у який можна поставити Шевченка-поета. Важливо й те, що Міцкевич, Пушкін і Шевченко вважалися не тільки і чільними поетами своїх новочасних національних літератур, а й їхніми основоположниками” [ ; 9]. Особливу увагу в питанні висвітлення теми нашої дипломної роботи привертають увагу питання монографії „Ставлення Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського до кріпаччини (панщини; „Міцкевич у рецензії Шевченка (в контексті його ставлення до поляків)”, „Проблема класицизму, романтизму й реалізму у Пушкіна, Міцкевича і Шевченка”, „Міфотворчість і месіанізм Міцкевича”, „Міцкевичева парадигма та її вплив на Шевченка” (в розділі „Скандал зла” (Проблема теодицеї), „Міцкевич, від Густава до Конрада” та інші. Дослідженню зв'язків А.Міцкевича з іншими українськими письменниками присвячено ряд праць і Журавської, зокрема книги „Леся Українка та зарубіжні літератури”, в яких творчість українських письменників розглядається як творчий діалог з культурами і літературами Європи, в тому числі Польщі. Дослідниця висвітлює культурні зв'язки, переклади, критичні статті, перегуки Лесі Українки, Івана Франка і Адама Міцкевича у контексті осмислення взаємозв'язків польської і української культур.

Ґрунтовним дослідженням впливу творчості Адама Міцкевича на П.Гулака-Артемовського є стаття Айзенштока у якій дослідник вказує на роль українського письменника у освоєнні творчого спадку А.Міцкевича на Україні. Автор статті аналізує особисті творчі контакти Гулака-Артемовського з польським поетом під час його перебування на Україні, а також той величезний вплив, який справили балади Міцкевича на українського автора „Пані Твардовської” та його подальшого поетично романтичного доробку.

Чимало статей в українському літературознавстві присвячено дослідженню і оцінці окремих творів А.Міцкевича. Це статті М.Рильського, С.Родзевича, М.Живова, В.Арцимович та ін. Це роботи виконані в жанрі ювілейних та вступних статей. Одною з кращих можна назвати статтю М.Рильського „Тема батьківщини у творах Пушкіна, Міцкевича і Шевченка”. Крім того, М.Рильський є автором монографії „Про поезію Адама Міцкевича”, у якій висвітлює різні аспекти творчості польського поета.

До 200-річчя від дня народження Адама Міцкевича у Дрогобичі відбулася Міжнародна конференція, матеріали якої були надруковані у спеціальному випуску. До нього увійшли статті про творчість польського поета викладачів Дрогобицького педуніверситету, серед них компаративістичні дослідження М.Борецького, Л.Гулевич, М.Гольберга, В.Зварича, А.Войтюка, О.Химич та інших науковців: В.Мацапури, Н.Баландіної, Ю.Булаховської, І.Вороновської, Л.Зінченко. Матеріали конференції ще раз підтверджують важливість вивчення діалогічної природи культури, необхідність подальшого дослідження і опрацювання теми „Адам Міцкевич і Україна”, адже ідеї великого польського поета суголосні нашому сьогоденню.

2. Адам Міцкевич у перекладах

Перша спроба освоєння творчості А.Міцкевича на Україні належить „Вестника Европы” в 1827 році була надрукована вільна переробка балади польською поема „Пані Твардовські”. Дослідники припускають, що написано переспів значно раніше, десь відразу після знайомства Гулака-Артемовського з Міцкевичем. Як вже зазначалося в роботі, це був досить вільний переспів. Автор розширив баладу, доповнивши її елементами національного побуту і народного гумору. Вдавшись до переспівів, український письменник створив оригінальний твір, художні якості якого забезпечили їй широку популярність. Соціальна проблематика творів А.Міцкевича привабила українських письменників-романтиків О.Шпигоцького і Л.Боровиковського. В 1830 році в „Вестнике Европы” з'являється переклад сонету „Акерманські статті”, який здійснив О.Шпигоцький. Перекладає він і інші сонети. Сентиментального забарвлення набуває його переклад на російську мову поеми „Конрад Валленрод”. Творчість А.Міцкевича справила неабиякі враження на українського перекладача і надихнула на створення оригінальних творів в дусі романтизму. Тому у Шпигоцького знаходимо як переклади сонетів А.Міцкевича, так і „запозичення основної думки” деяких сонетів з [ ; 70]. Саме до таких належать „Два малороссийские сонеты”. Особливий інтерес до творчості польського поета виявив Л.Боровиковський, про що свідчать його листи до І.Срезнєвського. Він працював над перекладами польських письменників, розцінюючи свою роботу як „один із засобів розширення горизонтів української літератури (крім Міцкевича Л.Боровиковський переклав на українську мову уривок з „Конрада Валленрода” („Вілія”), дев'ять сонетів: „До Лела”, „Розвалення замку”, „Морська тиша”, „Байдари”, „Аюдаг”, „Могили гарему”, „Алушта вдень”, „Американські степи”, „Чатирдаг”, а також вірш „Новий рік”. Увага перекладача зосереджується також на „Фарисі”. Літературознавці вказують на досить складну для перекладу форму поеми: художні засоби, до яких вдається поет, дуже різноманітні, ритміка, інтонаційне забарвлення постійно змінюється. Отже, перекладач поставив перед собою досить сміливе і складне завдання. Відтворення мовного багатства оригіналу з тим, щоб найповніше передати зміст поеми, примусило перекладача звернутись до зразків народнопісенної лексики та фразеології. Боровиковському вдалося відтворити ритміко-мелодійні особливості оригіналу. Менше вправності, на думку Г.Вервеса, виявив він у передачі образної системи поеми. Переклад Л.Боровиковського на той час (1829 рік) був великим досягненням, оскільки романтичної поеми, сприяв виробленню нового, романтичного стилю. Перекладацька практика, безсумнівно, відбилася і на його власній творчості. До написання таких творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та інші, поет прийшов під впливом польської романтичної літератури, а також творів О.Пушкіна та А.Міцкевича. І хлопець з балади „Розставання”, що „хоче по полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” - всі вони нестримним потягом до подвигу і мандрів нагадують бедуїна із „Фариса”. Проте, дослідники вказують і відмінності в психологічних аспектах зображення героїв: їх терзають внутрішні протиріччя і невпевненість у власних силах, сумніви щодо можливості перемоги, тоді як Міцкевич змальовує цільну і сконцентровану натуру. Герої Л.Боровиковського вирушають у мандри часто, з впевненістю у власній загибелі. Настрій його творів песимістичний:

А може поляжу й сам серед степів

З тобою, мій вірний коню?

Широким я тілом згодую орлів,

А кров'ю моря доповню.

Кінець 30-х - початок 40-х років ХІХ століття - час, коли українська література розширює межі своїх літературних і особистих зв'язків, тому активізується і перекладацька діяльність письменників. Вона набуває постійного характеру. В цей час перекладає А.Міцкевича М.Костомаров, якого цікавлять не тільки літературні твори польського поета, але й лекції зокрема.

В деяких творах М.Костомарова наявні спільні мотиви з творами польського поета. Літературознавці розцінюють їх як безпосередній вплив творів А.Міцкевича, так і споріднених джерел, з якого черпали теми і мотиви обидва поети, - фольклору. Так, в баладі „Дівчина” М.Костомарова розкрито тему, яка звучить і у „Курганку Марилі” А.Міцкевича: смерть дівчини і вболівання її близьких за нею. Вони відвідують могилку покійної, і все це відбувається на очах подорожнього, діалог з яким має місце в обох творах. У вірші Костомарова „До Марії Потоцької”, а також в сонетах А.Міцкевича „Гробниця Потоцької” і „Бахчисарай” наявний спільний мотив тлінності всього земного і вічності природи. У Костомарова -

Усе славне, світове розлетиться і пропаде,

Тільки чистеє, святеє позостанеться навік

Втіленням подібних мотивів є рядки, з „Бахчисараю” А.Міцкевича:

О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить

На фольклорному матеріалі побудовано й інші твори М.Костомарова, зокрема „Співець Митуса” і „Євшан-зілля”. Г.Вервес стверджує, що поет звертався також до „Пісні вайделота” із „Конрада Валленрода”. Значний внесок в історію українського перекладу було зроблено Іваном Франком, який познайомив читача з вершинами світового літературного мистецтва. Про зацікавленість творчістю А.Міцкевича свідчать багаточисленні переклади його творів: „Господарський вечір” (1895) - уривок із першої книги „Пана Тадеуша”, „Буря” (1896), уривок із восьмої частини „Пана Тадеуша”, „Геть з моїх очей” (1899), „Ордонів редуш”, „Чати”, „Втеча” (1907), повністю „Додаток”: - „Дорога до Росії”, „Передмістя столиці”, „Петербург”, „Пам'ятник Петра Великого”, „Перегляд війська”, „Олешкевич” (1910); „До друзів росіян” (1910), „Нічліг” (1912), „Смерть полковника” (1913), „До альбому Собанської” („Судьбами різними в вир світа кинені” - 1913), „Непевність”, „В день від'їзду із Одеси”, „До матері польки”, „Епілог” до „Пана Тадеуша” (1913). За винятком „Чатів” та „”Непевності” всі інші твори польського поета стали відомі в Україні саме завдяки перекладам І.Франка. Майстер перекладу, у доробку якого налічується десятки творів світового письменства, ставив високі вимоги до цього виду творчості, основними з яких є: обізнаність перекладача з життям, творчістю і епохою письменника, з якого робиться переклад; найповніше відтворення ідейного змісту і краси оригіналу, його художньо-стильових особливостей; підхід до перекладуваного твору як до нерозривної єдності змісту і форми. Отже, І.Франко був не тільки практиком але й теоретиком перекладу в українській літературі. Діяльність І.Франка є важливою сторінкою в історії українських літературних зв'язків.

В своїй перекладацькій практиці він незмінно дотримувався тих високих вимог, які ставив до справи перекладу. Переклади з Міцкевича були наслідком багаторічної праці над вивченням його літературного і суспільного оточення, його епохи, творчості, стилю, всієї практики перекладу його творів протягом ХІХ ст. Тобто, І.Франко раніше виступив як дослідник, а потім як перекладач А.Міцкевича. Франко-перекладач розумів підпорядкованість усіх художньо-стильових засобів ідейному задумові перекладуваного твору. Тому і при відтворенні ритму, і при передачі образної системи оригіналу він звертав увагу на те, яку роль виконують вони в творі. Так, помірний плин ритму „Дороги до Росії” Міцкевича, за спостереженням Г.Вервеса, Франко передає п'ятистопним ямбом, що дає змогу не порушувати епічного тону розповіді оригіналу та зберігали однакову кількість складів у рядку. При відтворенні образної системи оригіналу Франко також намагався донести до читача ідейну наснаженість та художню довершеність творів Міцкевича. Для такої передачі він вдавався до різних прийомів, найулюбленіший з них - це прийом так званого „суцільного перекладу” (термін Франка). Цей прийом полягає в тому, що місця оригіналу, які визначають головний задум, а також найяскравіші образи його, необхідно передати якнайточніше, щоб не нарушити думку, яку хоче поет донести. [ ;213-214]. До творчості А.Міцкевича зверталися й інші майстри перекладу - М.Старицький, Леся Українка, П.Грабовський. Дослідниця перекладацької майстерності П.Куліша, І.Девдюк, зокрема відзначає „пріоритет у запровадженні адекватного перекладу в Україні, який належить П.Кулішеві [ ; 11]. Кулішеві одному з перших серед українських перекладачів удалося зламати традицію переспіву в бурлескно-травестійному стилі, яка була досить сильною в українській літературі. П.Кулішеві належать переклади трьох балад А.Міцкевича - „Романтичність”, „Світезянка” і „Повернення тата”. Переклади творів у Куліша вийшли за назвами „Чумацькі діти”, „Русалка” і „Химери”. Зіставлення перекладів з оригіналом, які здійснили дослідники (Г.Вервес, В.Мацапура, Н.Баландіна), засвідчує досить вільне поводження перекладача з оригіналом. Г.Вервес, зокрема, вказує на те, що перекладач „збільшує його, робить різні вставки, докорінно змінює ідейно-політичну спрямованість. „Проникливий, теплий голос, яким Міцкевич передає вболівання натовпу над дівчиною, перетворюється у Куліша на неприховане іронізування над „некультурністю” селянського люду, названого перекладачем „простою” [ ; 135].

„В баладі, як відомо, виведено представника класицизму, якого картає Міцкевич за зневажливе ставлення до народу. Куліш не погоджується з автором, що цей старець знає лише „мертву правду”, що він „не знає життєвих істин” і тому малює зовсім інший портрет. У нього старець - позитивна постать, він знає „великі речі”, „він у небо позирає і в землю глибоко”. Подавши в позитивному плані захисника класицизму, перекладач позбавив баладу бойового, наступального характеру” [ ; 135].

Піддає критиці Г.Вервес і баладу „Повернення батька”, вказуючи на те, що „якщо баладу „Романтичність” Куліш використовує для проповіді зневажливого ставлення до народу, а „Світезянку”, для втілення ідеалу заможного господаря в дусі своєї „хуторної поезії”, то баладою „Повернення батька” він підкреслює своє зневажливе ставлення до історичних традицій українського народу. Характерно, що розбійників, які виступають у творі Міцкевича, Куліш замінює гайдамаками” [ ; 136]. Інші дослідники перекладацьких інтерпретацій П.Куліша, В.І.Маципура і Н.Ф.Баландіна підкреслює, що хоч вони і далекі до ідеальних із сучасного погляду, проте, вони більше належать до вільних перекладів, ніж до переспівів. „Вони були кроком уперед в освоєнні творчої спадщини польського письменника у порівнянні з практикою попередників (наприклад, П.Гулака-Артемовського, котрий „переспівав” баладу А.Міцкевича „Пані Твардовські)” [ ; 88]. Автори визначають переклади П.Куліша як новаторські, в яких передано емоційність, ритмічний малюнок, психологізм оригіналу. Критикуючи переклади, здійснені П.Кулішем, Г.Вервес в противагу цьому ставив переклад О.Навроцького, підкреслюючи сприймання образів і мотивів Міцкевича через призму шевченківських образів. Серед кращих, критик називає переклади балад „Лілії”, віршів „Моряк” та „Над чистою великою водою”, байок „Осел і пес”, „Жаби і царі”. Але найкращими щодо передачі загальної думки оригіналу та передачі його художніх особливостей є вірш „Фарис”. З великих творів польського поета увагу О.Навроцького привертає „Конрад Валленрод”, хоча Г.Вервес вказує на певні недоліки перекладу: вся поема, за винятком „Пісні вайделота”, передана коломийковим віршем, який найменше відповідає загально-похмурому тонові оригіналу.

Одним з перших, хто розпочав справжню велику роботу по ознайомленню українського читача з кращими надбаннями слов'янських літератур, був Михайло Старицький. Щоб передати особливості перекладацького стилю письменника, Г.Вервес проводить слова самого Старицького, звернені до своєї знайомої в одному із листів: „Пам'ятаймо, що у всіх перекладах, за які я брався, моїм головним завданням було передати всі тонкощі тонів первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами, або іноді й зовсім випускати, - ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплексу всіх барв на палітрі” [ ; 146]. Отже, вперше перекладач поставив собі за мету не тільки ознайомити читача з тематикою творчості, але й передати стиль оригіналу, всі тонкощі його художніх особливостей. Проте, як зазначає Г.Вервес, Старицький не цілком звільняється від усталеної манери українізування оригіналу, що особливо помітно на його перекладах з А.Міцкевича, зокрема в „Чатах”, де жінку воєводи названо Оксаною, і в сонеті „До Німана”, де річку Німан названо Сулою і т.д. Перекладач не завжди дотримувався норм сонетного канону. „Та незважаючи на це, він не відступає від оригіналу настільки, щоб нехтувати його змістом, а в окремих його перекладах читач знайде проникливу передачу ліричної безпосередності та почуття” [ ; 146].

Переклади творів польських письменників, критичні, полемічні статті, літературознавчі дослідження, образи, теми і мотиви власних оригінальних творів свідчать про значну ґрунтовну зацікавленість і обізнаність польською літературою української письменниці Лесі Українки. Її перу належить прекрасний переклад уривка з „Конрада Валлерода” А. Міцкевича - „Вілія”. У вірші „Я не кохаю тебе” вона використала мотиви поезії Міцкевича „Непевність”. Багато є спільного між сонетами Лесі Українки з циклу „Кримські спогади” і деякими із „Кримських сонетів” польського поета. Тематична, ідейна і образна близькість сонетарію обох письменників претендує на дещо детальніший аналіз, і це буде предметом дослідження у наступному розділі дипломної роботи. Значний вклад у справу перекладу творів слов'янської літератури, в тому числі польської, здійснили такі перекладачі як М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара. Переклади творів польського поета, здійснені такими майстрами слова, суттєво збагатили українську міцкевичіану, а „Пан Тадеуш” в перекладі М.Рильського і по сьогоднішній день є найкращим в українській літературі.

Перу М.Зерова належать такі переклади з польської поезії як байки „Пан і пес”, „Горох при дорозі” І.Красіцького, вірш „Шевченкові” А.Сови, „Тарасова могила” Б.Залеського, „Ave vita!” Міріама, трагедії Ю.Словацького „Мазепа” і „Балладина” (фрагмент). Перекладав Зеров і сонет А.Міцкевича „Могила Потоцької" і „Чатир-Даг”. Свої вимоги до перекладацької майстерності М.Зеров висловив у статті „У справі віршованого перекладу” (1928): „Не досить розуміти самі слова, треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даного автора” [ ; 91]. Отже, Зеров увібрав у свій стиль перекладацької справи найкращі надбання українського перекладу XIX ст. Свідченням тому є переклад сонета „Чатир-Даг”, у якому збережено стиль, настрій, форму. У сонетах збережено сам дух сходу, яким сповнені „Кримські сонети” польського письменника, а також все багатство художньо-зображальних засобів: яскраві порівняння, метафори, філософська глибина афоризмів, притаманних східній поезії. Авторову перекладу вдалося передати захоплення величного природою Криму, його екзотикою, божественною величчю Чатир-Дагу.

А „Кримські сонети” А.Міцкевича справили не абияке враження на М.Зерова, про що свідчать його власні оригінальні твори, теж написані в жанрі сонета: „Чатир-Даг” - 1,11, „Партеніт”, „На верхів'ях Качі”. Вони увійшли до поетичного циклу „Крим”. Сонети : „Чатир-Даг” - 1,11; за своїм пафосом суголосні однойменному сонету Міцкевича. „Оспівування величі, краси вершини, її гіперболізація однаково панують як в поезіях українського неокласика, так і польського класика. В сонетах М.Зерова більш деталізується краєвид навколо вершин. Кримські реалії лишень відтінюють неповторну красу цієї східної святині [ ; 92].

Захоплення, обожнювання не зимною красою Чатир-Дагу, який здається поетові втіленням незбагненної таємничої сили - ті ж самі почуття, які викликали споглядання неповторної краси Криму в обох поетів:

Богам висот - перелетам - громам,

Землі родючої цілющим сокам,

Безмовним хмарам, гомінким потокам

І легкокрилим в небі шуляками -

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!

Таке ж захоплення і „обожнювання” чуємо у рядках А.Міцкевича:

Побожно тінь твого цілують мусульмани,

О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!

Ти світу мінарет, ти Криму падишах!

Верхів'ям знісшися у хмари і тумани,

Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,

Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;...

Високого рівня майстерності в перекладі творів А.Міцкевича досяг інший неокласик М.Рильський. його перекладацька майстерність була і є предметом зацікавлень багатьох літературознавців і лінгвостилістів. „Читати іншомовного поета в перекладі, - зазначає Г.Вервес, - це теж саме, що дивитися на предмети через скло: чим воно чистіше, тим ми краще бачимо і розуміємо поетів. Саме завдяки Рильському скло наших перекладів творів Міцкевича і Пушкіна було завжди чистим і це становить предмет нашої гордості. Його геніальний переклад „Пана Тадеуша”, „Кримських сонетів” є, за визначенням польської критики, найкращим перекладом з Міцкевича на іноземні мови” [ ; 21-22].

У книзі „Про поезію Адама Міцкевича” М.Рильський вказує на стриману, навіть дещо приховану, але надзвичайну ліричну насиченість „Кримських сонетів”, на їх живописну, кольористичну орнаментацію, коли кожний вірш може одночасно стати тлом і для малюнка, на їх звукове оформлення, що будить у читача просторово-слухові враження і асоціації. По суті, всі „Кримські сонети” прекрасний живопис” [ ; 105] - пише М.Рильський. Тому Рильський-перекладач розуміє всю складність задачі, яку перед собою поставив. А йому вдається відтворити оригінал, уникаючи всіх принадних моментів „переспіву”, зберігаючи, насамперед, пристрасний, трагічний тон Міцкевичевого вірша і його контрастну образність:

Світильник золотий спада на Чатир-Даг,

Розбився на скалки у нього на плечах

І гасне...

Спокійний, мовчазний, з холодною душею

Ти, ніби драгоман між небом і землею,

Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,

Як розмовляє бог із творивом своїм

У поезії Міцкевича в перекладі М.Рильського ні на мить не спадає висока й напружена тональність. Ліричний або трагічний висновок - вибух у кінці вірша не розмагнічує уваги читача складним нагромадженням слів лише для ритму.

Українські культури багата ще одним перекладом, який, „за висловом М.Борецького, „збагачує душу” нашої нації, наводить міст між польським і українським народами, минулим і сучасністю” [ ; 94]. Літературознавець має на увазі, мініатюру А.Міцкевича „Polafy sie, tzy me czyste…” - „яскравий взірець романтичної лірики, сповнений глибоко-філософських узагальнень життя та притаманної романтизмові світової скорботи” [ ; 94]. Переклад Євгена Маланюка, на думку дослідника „вражає своєю настроєвою і ритмомелодійною адекватністю віршеві Адама Міцкевича, хоч український поет не є буквалістом і проявляє при перекладі виразну творчу самобутність, що відчувається уже при першому його читанні та зіставленні з оригіналом: [ ; 95]

І вибухли сльози // щирі - без міри

На моє дитинство // ясне-прекрасне,

На молодість дику, // пінну - вершинну,

На вік мій зрілий, // зрілий - прозрілий:

І вибухли сльози // щирі - без міри...

Серед українських перекладачів творів А.Міцкевича чільне місце займає доробок М.Пригари, яка переклала „Пісню філаретів", „Пролісок”, „Могилу Марилі”, „Смерть полковника”, байки „Друзі”, „Хворий король та лиси”, „Лис і цап”, „Голено, стрижено”, балади „Світець”: „Світезянка”. Перекладацьку майстерність М.Пригари високо оцінив Г.Вервес, який зазначив, що вона знаходить барви й кольори, щоб передати особливо складні вирази вірша „Пролісок”, досягає неабиякої вправності у передачі романтичної загадковості зображуваних польським поетом явищ і подій у баладах. За оцінкою науковця, Марія Пригара - „досвідчений майстер і вміє тонко відчувати поетичний оригінал” [ ; 240]. Дослідник відзначає значний інтерес до творів А.Міцкевича українських перекладачів: „Український читач має в перекладі всі балади Міцкевича, є повний переклад „Кримських сонетів”, майже повністю перекладені „Любовні сонети”. Перекладені також майже всі ліричні твори поета”. [ ; 234]. Г.Вервес високо оцінює вірш „На грецьку кімнату” в перекладі О.Новицького, „Під небом холодним”, „До мого провожатого” в перекладі Т.Масенка, „Пісню пілігрима” і „Матрос” в перекладі А.Малишка, „Пісню солдата” в перекладі М.Шеремети, „До матері-польки” в перекладі М.Лукаша, „Геть з-перед очей моїх” в перекладі П.Тичини, „Два слова”, „Зальоти” в перекладі М.Бажана, переклади М.Рильського та ін. Постійний інтерес літературознавців і перекладачів до творчості А.Міцкевича свідчить про духовну близькість його поезії до української літератури, і по великому рахунку підтверджує діалогічну природу культури, активну участь нашої національної культури у цьому великому діалозі.

3. Самобутність авторського сприйняття А.Міцкевичем історії та культури українського народу

Адам Міцкевич жив і працював чи не в найдраматичніший період історії Польщі - добу відчаю й зневіри, що настала після її третього розподілу, і водночас неабиякої жертовності і смертельних небезпек, на які наражали себе знедолені дочки і сини могутньої колись Речі Посполитої. Польський поет народився 24 грудня 1798 року у провінційному фільварку неподалік Новогрудка -давньої столиці литовських князів, де кілька століть тому містилася резиденція Київських митрополитів і де віки поспіль творилася спільна історія польського, литовського, українського і білоруського народів. Тут сформувалися природні нахили та риси вдачі майбутнього поета. Тут юнак пережив надзвичайне національне піднесення, пов'язане з визволенням Польщі французькими військами під проводом Наполеона І. Це емоційне очарування закарбується на скрижалях душі майбутнього поета і зробить його переконаним наполеоністом до останнього подиху. Патріотична наснага приведе його дещо пізніше в товариство філоманів - „молодих борців за незалежність Польщі” [ ; 102], які присягалися все життя працювати для добра Вітчизни. Не дивно, що серед перших творів Міцкевича бачимо „Пісню філаретів”, політичні ідеї якої стали приводом до першого арешту.

Тим часом, на фронті літературної боротьби Міцкевич-романтик зажив немало опонентів, а за громадянські переконання сподобився участі не благодійного митця. Саме ці переконання привели його на Україну. А.Міцкевич отримав призначення учителя у віддалених від Польщі губерніях. На пропозицію самовільно обрати місце педагогічної праці А.Міцкевич відповів: „Одеса”, тобто вказав на один із центрів компактного проживання поляків, з-поміж яких було чимало владоможних та освічених. Щоб одержати супровідні документи, опальний польський поет та два його друзі-однодумці Й.Єжовський і Ф.Малєвський наприкінці жовтня 1824 року відбули до Санкт-Петербурга. Цим подорожуванням було покладено початок п'ятирічним мандрам А.Міцкевича, які виразно розпадаються на чотири хронологічні відтинки і включають петербурзький (24.11.1824-24.01.1825), одеський (17.02.1825-15 серпня 1825 та після повернення із Криму жовтень - 12.11.1825), московський (др. пол. 1825-30.11.1827) та знову петербурзький (зима 1827- березень 1829) періоди.

Другий період мандрів польського поета, улягає в тематичні рамки нашої роботи і сміливо може бути названий українським. Вже сам факт проїзду Черніговом, Києвом, Стебловим, перебування в Одесі, Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Ялті, зустрічі в Харкові та Єлизаветграді залишили по собі неповторну згадку від побуту, знайомств, бесід, від баченого, почутого й пережитого А.Міцкевичем. Саме на Україні було створено перлини світової лірики - „Кримські сонети” та „Сонети”. З відбуттям до Москви етнографічна лінія зв'язку Міцкевича з Україною, де він перебував упродовж дев'яти місяців поспіль, переривається раз і назавжди. Але творчі ремінісценції, пов'язані з Україною, залишаються тривкими і досить потужними. 1826 рік, коли у Москві одна за одною вийшли дві поетичні збірки „Сонети” та „Кримські сонети”, є тому підтвердженням. Дослідники творчості А.Міцкевича вбачають у поезіях дві групи, пов'язані з подіями у житті поета. В поезіях першої групи вбачають відгомін і рецидиви нещасливого кохання поета з Марилею Верещак (деякі з тих поезій за часом написання відповідають литовському періоду Міцкевичевої творчості). Ті, у яких переважає жага пристрасті й насолод, небезпідставно поєднуються з обставинами взаємин Міцкевича з Кароліною Собанською.

Створюючи свої сонети, Міцкевич звернувся до традиції Петрарки, твори якого читав в оригіналі під час перебування в Одесі. Епіграфом до першої частини стали слова Петрарки: „Коли почасти був іншим, ніж зараз чоловіком”. Саме такими словами, на думку М.Живова, поет підкреслив, що даний цикл належить до минулого, і є своєрідним підсумком прожитого етапу життя. [ ; 100]. Епіграфом другого циклу сонетів став вислів Гете: „Хто хоче поета пізнати, повинен в краю його побувати”.

У „Кримських сонетах” автор виступає спостережливим пілігримом. Як мандрівник він захоплюється природою Криму: неповторним Чатир-Дагом, Алуштою, урвищем, що пролягає уздовж гори Чатир-Даг, якій присвячено однойменний сонет, викликає у поета глибокі релігійні почуття:

Мов янгол Гавриїл, сама потуга й міць,

Ти входи стережеш до зоряного даху;

Ліс на тобі, як плащ, і, яничари жаху,

Гаптують свій тюрбан потоки блискавиць

У „Кримських сонетах” Міцкевич здійснює своєрідний синтез культур, який було започатковано Гете і німецькими романтиками. (Гете „Західно-Східний дивак”). Тут створено образи двох культур - Сходу і Заходу, представниками яких є Мірза і Пілігрим. Це своєрідний поетичний діалог, у процесі якого відбувається взаємозбагачення. „Мусульманський Схід з його природою і звичаями, пророче слово Біблії, романтичні теорії творчості знаходить своє глибоке втілення у цьому творі. Разом з тим тут оживають важливі архетипи культури, які суголосні нашому часові. [ ; 74].

Образи Мірзи і Пілігрима, непідробна симпатія автора до кримських татар, якому до вподоби їхня розважливість та неквапливий ритм життя... слугують на користь тій тезі, що дозволяє розглядати Гетевський „Західно-Східний дивак” та „Кримські сонети” як „дві великі пам'ятки поетичного орієнталізму романтичної епохи” [ ; 74].

Переконливим прикладом такої поезії є розмірковування Міцкевича над історичною долею Бахчисарая у сонеті „Бахчисарай”. Східна екзотика, за всієї привабливості, теж не вічна. І Пілігрим звертає увагу не на безмодність, занепад, руїни... Колись володарі замку мріяли про незмінну славу і могутність. Минули століття, і залишився тільки фонтан, тільки він є вічним:

„О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”

Враження, яке справив Бахчисарай на мандрівника виливається у двох рядках сонету:

Руїна - пише тут на мурах гість незнаний,

Як Валтасарові, на віковічний згад.

Ці ж почуття викликає споруда в української поетеси Лесі Українки у вірші „Бахчисарайський дворець”

Хоч не зруйнована - руїна ся будова

З усіх кутків тут пустка вигляда

Перегукуються і закінчення творів обох поетів. Українська поетеса, продовжуючи роздуми про колишню славу, багатство і велич кримських ханів, від сили яких залишились лише „звалища сумні”, робить дещо глибший висновок, зазначаючи, що рабство, яке існувало в Кримському ханстві, нічим не відрізняється від рабства, яке панує в Російській імперії [ ; 60].

Колись тут сила і неволя панувань,

Та сила зникла, все лежить в руїні, -

Неволя й досі править в сій країні

Цикл Лесі Українки „Кримські спогади”, до якого увійшли сонети „9. Бахчисарай”, „10. Бахчисарайський палац”, „11. Бахчисарайська гробниця”, написано, як вказують дослідники, під впливом сонетів А.Міцкевича (В.Чапля, І.Качуровський). Назви деяких сонетів зберігаються між собою. Пор.: 1. „Тиша морська” - „2. Cisza morska”; „5. Негода” - „4. Вuzia”; „7. Байдари” - „10. Bajdary”; „9. Бахчисарай” - „6. Bakczysaraj”. У сонеті Лесі Українки описується нічний Бахчисарай. У Адама Міцкевича є сонет, який має назву „Бахчисарай уночі”. Проте сонет „Бахчисарай” близький тематично і ідейно до твору української поетеси.

Близькі за тематикою сонети „Могили гарему” А.Міцкевича та „Бахчисарайська гробниця” Лесі Українки: Пор.:

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,

Навіки в ній своє імення скрили

У Міцкевича:Окрила забуття і часу їх заслона,

Над ними зносяться тюрбани кам'яні,

Неначе бунчуки у демонській війні,

Гяур їх імена тут креслить беззаконно.

На думку відомого польського літературознавця Ю.Кляйнера, А.Міцкевич своїми „Кримськими сонетами” не тільки відкрив нову сторінку в світовій ліриці, для нього самого це було виразом духовного перелому „Перед обличчям Кримських гір, перед обличчям Чатир-Дагу пробудилося в нім релігійне відчуття світу. У великій природі відкрилася йому вперше ... велич Бога” [ ; 62]. Кримські сонети пройняті роздумами поета про вічні проблеми буття, життя і смерть, руйнації і творення, добра і зла... Навіяний переживаннями, які опанували душу поета біля надгробку співвітчизниці - польської бранки кримського хана Марії Потоцької, - сонет сповнений ностальгічної туги, яку сконцентровано у кількох рядках.

Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,

Сліди повипікав огненною сльозою?

Ступінь туги, ностальгії сягає у цьому сонеті найвищої сили напруження і виливається у заключні слова, сповнені потойбічної медитативності:

О полько! Як і ти, я вмру на чужині;

Хай приязна рука мене хоч поховає!

Тут мандрівці ведуть розмови негучні;

І вчую я слова, що чув у ріднім краї;

Поет, складаючи тобі на честь пісні,

Побачить гроб і мій - для мене заспіває.

У стані ностальгічної туги поет не раз подумки звертається до отчого краю, який йому миліший над усе. І ці настрої, їх сердечна тональність проступають навіть там, де їх не можна було сподіватись. Такою є поезія „Американські степи”, заключна частина якої сповнена надзвичайної елегійності:

Спинімось! Тихо як! ... Десь линуть журавлі,

Що й сокіл би не взрів, - лиш чути, де курличе...

Чутно й метелика, що тріпається в млі,

І вужа, що повзе зіллями таємниче...

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

І голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Сонет „Американські степи”, що виконує функцію експозиції циклу, заповідає гам у внутрішніх переживань та роздумів героя, що народжувались в процесі пізнавання Кримських краєвидів. Це були і радісні почуття героя-мандрівника, зумовлені потужною стихією та незвичною красою природи („Плавання”, „Алушта вночі”), і туга за Батьківщиною („Могила Потоцької”, „Пілігрим”), і трагічне почуття самотності („Буря”, „Могили гарему”).

Південна природа своєю незвичною красою та екзотикою викликає постійні думки про Литву. Таким чином, виникає тема Батьківщини, тема поета-вигнанця. За цими темами і мотивами сонетарій А.Міцкевича близький до лірики Лесі Українки. Вони обоє довгий час залишалися поза Батьківщиною, а тому окремі їхні твори, це, як писав І.Франко, „голосний та страшний стогін примученої душі”, який тим страшніший, що „не пливе до якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин [ „ ] " [ ; 254]. Один із віршів Лесі Українки має назву „Зимова ніч на чужині”, вказуючи словом „чужина” свою відірваність від рідної землі. У сонеті „Пілігрим” Міцкевич з болем звертається до своєї Батьківщини:

О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,

І більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

Леся Українка, вимушено перебуваючи „у сій чужій-чужій Ялті”, думками теж линула до лісів і трясовин своєї Волині. Тож не дивно, що Крим українська поетеса в якійсь мірі бачила і сприймала очима свого польського попередника.


Подобные документы

  • Біографія білоруського поета Адама Міцкевича. Життя в Одесі, Москві та Петербурзі після вислання за участь у підпільних товариствах. Філософське осмислення єдності природи і людини в "Кримських сонетах" поета. Географія та образний світ сонетів циклу.

    презентация [8,3 M], добавлен 21.02.2013

  • Дослідження мовотворчості Михайла Коцюбинського в сучасній лінгвокогнітивній парадигмі. Стилістичні та лексико-фразеологічні особливості творів письменника. Фонетичні та морфологічні особливості прози літератора. Мовні особливості ранніх оповідань.

    реферат [20,7 K], добавлен 06.05.2015

  • Постать Уласа Самчука в українській літературі, характеристика його творчості літературною критикою. Реалізація теми селянства, звичаї та традиції українського народу. Домінанти змістового рівня творів У. Самчука: проблеми, ідеї, концепція людини.

    курсовая работа [57,6 K], добавлен 16.01.2014

  • Розкриття поняття та значення творчої і теоретичної рецепції. Біографічні дані та коротка характеристика творчості Дж. Кітса. Аналіз рецепції творчості поета в англомовній критиці та в літературознавстві, а також дослідження на теренах Україні та Росії.

    курсовая работа [45,4 K], добавлен 03.10.2014

  • Проблема кохання, національного гніту, патріотизму, духовного росту людини у творчості Івана Олексійовича Буніна. Роль України в життєвому і творчому шляху Буніна. Українські мотиви у творчості письменника, зв’язки з українськими письменниками.

    курсовая работа [286,2 K], добавлен 11.11.2013

  • Україна як центральна тема творчості Павла Грабовського, окреслення її образу в багатьох віршах збірки "Пролісок". Контраст між бажаним і реальним, тяжкі поневіряння, загрозливий стан здоров'я поета у засланні. Патрiотичнi переконання Грабовського.

    реферат [13,8 K], добавлен 24.05.2009

  • Короткий нарис життя та творчості деяких вдатних українських поетів різних епох: І. Величковського, В. Герасим'юка, В. Забіли, І. Котляревського, Г. Сковороди, Т. Шевченка. аналіз відомих творів даних літературних діячів, етапи формування їх світогляду.

    контрольная работа [379,2 K], добавлен 04.03.2013

  • Дослідження художньої творчості відомих українських істориків М. Костомарова та М. Грушевського. Аналіз питання моделювання посольської місії А. Киселя до Б.М. Хмельницького, яка відбулася в лютому 1649 року. Висвітлення образу голови посольства.

    статья [26,2 K], добавлен 18.12.2017

  • Дослідження особливості імпресіонізму як мистецького та, зокрема, літературного напряму. Розвиток імпресіонізму в українській літературі. Аналіз особливості поетики новел М. Коцюбинського пізнього періоду його творчості з точки зору імпресіонізму.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 14.08.2010

  • Характерні особливості української літератури кінця XVIII - початку XIX ст. Сутність козацької вольниці, а також її місце в історії України та у роботах українських поетів-романтиків. Аналіз літературних творів українських письменників про козацтво.

    реферат [35,7 K], добавлен 01.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.