Інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах "Князь Єремія Вишневецький" та "Богдан Хмельницький"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зображення подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років в історичній та художній літературі

1.1 Висвітлення Хмельниччини в історичних джерелах

1.2 Трактування діяльності Богдана Хмельницького вітчизняними та зарубіжними дослідниками

1.3 Інтерпретація Визвольної війни 1648-1657 років у художній літературі ХІХ століття

Розділ 2. Художнє осмислення національно-визвольних змагань українського народу у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»

2.1 Змалювання образу народу як рушійної сили визвольної боротьби

2.2 Розкриття постатей Б. Хмельницького та його сподвижників

2.3 Репрезентація представників магнатської Речі Посполитої

2.4 Розкриття жіночих характерів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Для кожного народу важливим є глибоке знання своєї історії, критична оцінка її, врахування помилок минулого. Не є винятком і український етнос. У цьому контексті знаковими є часи Визвольної війни 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького. За триста п'ятдесят років від початку національно-визвольної боротьби і до кінця ХХ століття написано й видано чимало історичних праць вітчизняних, а також зарубіжних дослідників, присвячених розкриттю даної теми. Не всі вони з належною об'єктивністю висвітлюють тогочасні події та діяльність Богдана Хмельницького. Ґрунтовними є дослідження М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Крип'якевича, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, В. Смолія, В. Степанкова, Н. Яковенко, Л. Мельника, В. Чуприни, З. Чуприни та багатьох інших.

Отже, в історичному плані тема Визвольної війни широко репрезентована. Інтерпретована вона і в художній літературі ХІХ століття, зокрема, у творчості П. Білецького-Носенка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Стороженка Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого та І. Франка.

Панорамністю зображення подій національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького виділяються роман І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) та трилогія М. Старицького «Богдан Хмельницький» (1887). Письменники відобразили у творах «смутні часи» І половини XVII століття, коли могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національно-релігійний гніт на Україні, викликала рішучий супротив народних мас. Названі художні твори були критично оцінені. Однак історичні романи І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» не аналізувалися. Дослідники Н. Крутікова, В. Омельченко, В, Власенко, М. Походзіло у своїх роботах звертали увагу на інші тематичні пласти в прозовій спадщині І. Нечуя-Левицького. Лише у працях Р. Міщука та М.Жулинського детально проаналізовано образ Єремії Вишневецького, історичну епоху, але тема народу як основної рушійної сили Визвольної війни, образи ватажків національно-визвольної боротьби розкриті не так глибоко. Прозовій спадщині М. Старицького приділяли увагу М. Комишаченко, Л. Дем'янівська, В. Поліщук, Н. Левчик, Н. Бойко, В. Бурченя, Я. Поліщук, Л. Ромащенко. Трилогії «Богдан Хмельницький» вчені дають загальну характеристику, поверхово окресливши образи гетьмана та повсталого народу.

Актуальність дослідження. Зважаючи на тенденційність у висвітленні подій козаччини та малодослідженість творів І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький» вважаємо тему актуальною.

Мета дослідження полягає у висвітленні особливостей художнього осмислення подій Визвольної війни у творах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький».

Завдання дослідження:

- вивчити науково-історичну літературу про період національно-визвольної боротьби 1648-1657 років;

- простежити висвітлення подій Визвольної війни у художній літературі ХІХ століття;

- дослідити інтерпретацію національно-визвольної боротьби у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»;

- охарактеризувати образ народу як основної рушійної сили боротьби;

- висвітлити змалювання постаті Б. Хмельницького та його сподвижників;

- окреслити жіночі образи романів;

- схарактеризувати представників ворожого табору.

Об'єкт дослідження - історичні романи І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький» .

Предмет дослідження: інтерпретація подій національно-визвольної боротьби 1648-1657 років у романах «Князь Єремія Вишневецький» та «Богдан Хмельницький».

Методи дослідження: історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системний.

Новизна наукової роботи полягає у глибокому дослідженні проблеми осмислення подій Хмельниччини в історичних працях та романах «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького та «Богдан Хмельницький» М. Старицького.

Практичне значення. Матеріали можуть бути використані у шкільній практиці (на уроках позакласного читання) та вузівській (на лекційних та практичних заняттях з історії української літератури ІІ половини ХІХ століття).

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати проведеного дослідження доповідались на засіданні кафедри українського літературознавства (березень, 2010 року), підготовлена до друку стаття «Інтерпретація образу Богдана Хмельницького у романах І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» та М. Старицького «Богдан Хмельницький»».

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Зображення подій національно-визвольної боротьби 1648 - 1657 років в історичній та художній літературі

Визначною, наймасштабнішою, переломною й водночас найтрагічнішою подією в історії визвольних змагань українців за незалежність Батьківщини була національна революція 1648-1676 років. Це переконливо довели дослідники з історії козацтва В. Смолій та В. Степанков, які зазначали, що Визвольна війна відбувалися не в межах 1648-1654, а з 1648 по 1676 рік, до капітуляції П. Дорошенка перед московсько-козацькою армією. Цей період має два етапи. Кульмінацією визвольної боротьби став перший, що тривав близько десяти років (1648-1657), коли керівництво революцією перебувало в руках гетьмана Богдана Хмельницького. Враховуючи величезний вплив його особистості на перебіг війни, історики називають даний період Хмельниччиною. М. Грушевський ще у 1898 році назвав цей час «епохою» і поставив Хмельниччину в один ряд з реформацією у німецького народу та французькою революцією, подіями, що стали переломними в історичному розвитку Західної Європи.

Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б. Хмельницького та його прибічників, переросло в широкомасштабну революційну боротьбу проти поневолювачів. Причин для такої війни було достатньо, як об'єктивних, так і суб'єктивних. Об'єктивні причини умовно можна поділити на соціально-економічні, політичні й ідеологічні. До соціально-економічних варто віднести різке посилення феодального гніту в першій половині ХVІІ століття.

Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі, просуваючись усе далі на Східну та Південну Україну.

Найважливішою політичною причиною Визвольної війни є те, що українці в Речі Посполитій не мали ніяких політичних прав і свобод; незначний прошарок шляхти і козацької старшини, яка не побажала прийняти католицизм, не мав можливості займати визначні посади у польському уряді.

Головною ідеологічною причиною війни був подальший наступ католицької і греко-католицької церков на православ'я. Спроби силовими методами полонізувати українське населення, зневага до «хлопської віри», руйнування православних церков та монастирів викликали у народу лише протест і бажання боротися проти Речі Посполитої. А в цей час найвища верства українського суспільства, православні магнати, які мали б відігравати провідну роль у житі свого народу в умовах польського поневолення, за свідченнями Гійома де Боплана, соромилася свого походження і батьківської віри й переходила в римську віру на становище польської шляхти.

Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як козацька республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.

Запорозькі козаки хотіли захистити свою територію і права від зростаючої експансії польських магнатів. Свої претензії до уряду мали й реєстрові козаки. Після поразки селянсько-козацьких повстань 1637-1638 років польська влада зменшила їх кількість з 8 тисяч до 6 тисяч чоловік. Ті козаки, які не потрапили до реєстру, та їхні родини поверталися під в ладу своїх панів і старост, перетворювалися на кріпаків. Тих, що залишилися в реєстровому війську, позбавили права на самоврядування. Ліквідувалася посада козацького гетьмана, замість нього вводилася посада старости, яка затверджувалася королем. Суворо обмежувалася територія розселення козаків, а тих, хто без дозволу намагався піти на Січ, ловили і карали на смерть. На українських землях були розквартировані польські гарнізони, утримання яких лягало на місцеве православне населення; це не подобалося козакам, які вважали себе захисниками всіх православних українців. Дрібна православна шляхта теж мала привід до виступу проти поляків. Ідеологічну підтримку масовому визвольному рухові завжди готова була надати православна церква.

Для вибуху народного повстання не вистачало тільки мудрого і загартованого в боях керівника-полководця. Таким керманичем зненацька став сотник Чигиринського козацького полку Богдан Хмельницький, який під час війни здобув собі славу найвидатнішого військового й політичного діяча козацької держави. Головною силою національно-визвольної боротьби виступало селянство, однак ударною силою її стало козацтво, яке мало добру військову організацію і досвідченого провідника Богдана Хмельницького.

Успіхи козацького війська значною мірою залежали від того, що гетьману вдалося виховати й згуртувати навколо себе талановитих військових ватажків. З числа реєстрових і запорозьких козаків у роки війни виростають відомі полководці, дипломати, державні й адміністративні діячі Кіндрат Бурляй, Філон Джеджалій (Джалалій), Федір Вишняк-Якубович, Іван Гиря, Іван Ганжа, Максим Нестеренко, Мартин Пушкар, Максим Кривоніс, Іван Золотаренко.

Гетьман залучив до загальноукраїнської боротьби чимало українських шляхтичів, у тому числі з середовища спольщених та окатоличених родин. Найбільш відомими стали з них родини

Виговських і Нечаїв, Іван Богун, Станіслав-Михайло Кричевський, Станіслав Морозовицький (Морозенко), Антін Джеданевич, Павло Тетеря. З міщан і селян вийшли такі воєноначальники та політичні діячі, такі як Максим Гладкий, Мартин Небаба, Яким Сомко.

Протягом усіх років Хмельниччини відбувалося й вдосконалення Української держави - Війська Запорізького (Гетьманщини). Ця держава мала всі ознаки, якими характеризувалися інші європейські країни: територію, судочинство, військо, адміністративний устрій, та багато вікові традиції та звичаї, успадковані з часів Київської Русі.

1.1 Висвітлення Хмельниччини в історичних джерелах

Наприкінці XVII століття серед українських дослідників минулого з'явилися автори, які зверталися до питань Визвольної війни та створення української козацької держави Серед літописних оповідань і хронік найбільш авторитетною працею став «Синопсис или краткое собрание» (1674) Інокентія Гізеля. Це був стислий підручник з історії України, центральною фігурою якого виступав український народ. Перші праці мали компілятивний характер і ґрунтувалися переважно на матеріалах польських хронік, давали читачам лише короткі загальні відомості про Хмельниччину.

Наприкінці XVII - на початку XVIIІ століття з'явилися козацькі літописи, автори яких приділяли багато уваги Визвольній війні та діяльності Богдана Хмельницького. Це літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Ці твори ґрунтувалися на більш надійному джерельному матеріалі, продовжували і збагачували історико-літературні традиції другої половини XVII століття.

Авторами літописів були вихідці з козацько-старшинського середовища. Ймовірно, що автором «Літопису Самовидця» був Роман

Ракушка-Романовський, учасник Визвольної війни. Працювати над матеріалами автор почав у сімнадцятих роках XVII століття. Літопис зберігся у копіях XVIIІ століття, а друком його вперше видано в 1846 році.

Григорій Грабянка обіймав посаду громадського полковника,а Самійло Величко служив канцеляристом у генеральній канцелярії Гетьманщини. Назва «Козацькі Літописи» є довільно умовною, тому що автори висвітлюють події та розглядають певні документи, дають характеристику Богдану Хмельницькому та іншим історичним особам, виходячи при цьому за межі жанру традиційних літописів , до того ж праці містять фактичні неточності.

«Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянка» (1710 року) здобув широку популярність в Україні, був поширений у списках, зазнав переробок. При написанні літопису Григорій Грабянка користувався офіційними документами, творами польських хроністів та істориків.

Літописець послуговувався «Синопсисом» Іван Гізеля, «Літописом Самовидця», працею польського королівського історіографа В. Коховського «Польські аннали…». Однак літопис не є механічним об'єднанням різних фактів т а описів подій. У ньому чітко простежуються думки та висновки автора. Оригінал рукопису не зберігся. Вперше твір опубліковано без імені автора в 1793 році, а вдруге - в 1854році. Переклад літопису зі староукраїнської на сучасну мову уперше зробив Р. Іванченко у 1992році. Головну увагу Григорій Грабянка приділив подіям Визвольної війни «козацького народу», котрий гідний бути рівним серед інших, мати свою автономію в складі Росії, а також автор позитивно характеризує діяльність Богдана Хмельницького.

Серед історичної літератури першої третини XVIIІ століття важливе місце посіла фундаментальна праця С. Величка, написана українською книжною мовою. Вона ґрунтується на важливих джерельних матеріалах, проте містять власні дописи автора. Чотиритомний «Літопис Величка» подає історію козацтва від початків Визвольної війни до 1720 року. Перший том автор назвав «сказанное о войне казацкой с поляками, через Зиновия Богдана Хмельницького, гетьмана войск запорожских, восьми лет точившаяся».

Ця книга вийшла друком у 1848 році, події у ній викладено до 1660 року. С. Величко стверджує, що народ - це всі верстви тогочасного суспільства, а не лише козацтво, автор чітко окреслює поняття України та її кордони. Богдан Хмельницький зображений літописцем як найважливіший герой України, як «другий Мойсей».

Інші тогочасні праці українських істориків повідомляють нам лише короткі відомості про Хмельниччину. Невідомий автор у хроніці «Краткое описание Малороссии» розглядає історію України від давніх часів до 1734 року. Він прагне правдиво зобразити козацьких гетьманів і життя України, славить Олексія Михайловича, а Переяславську раду як подію, що привела Малоросію «під високо державну руку» царя.

До праць першої половини XVIIІ століття належить «Чернігівський літопис», що містить коротку хроніку подій від 1587 до 1725 років, а також літопис Якова Лизогуба, який служив до 30-40-х роках XVIIІ століття генеральним обозним у козацькому війську. Літопис-хроніка Я.Лизогуба оповідає про події від початку XVI століття до 1737 року. Хмельниччина тут висвітлюється на підставі інших козацьких хронік. Праця Я. Лизогуба відображає ставлення козацької старшини до історії України, зокрема, до Хмельниччини, свідчить про намагання довести свої заслуги перед Росією, не відмовляючись при цьому від автономних прав козацтва.

Українські історіографії середини та другої половини XVIIІ століття властива компілятивність. Ця наука стала яскравим виразником старшинських автономістичних прагнень, містила лише короткі відомості про Хмельниччину. До цієї історіографії належать праці Григорія Покаса «Описание о Малой России» (1751), Петра Симоневського «Краткое описание о козацком малоросийском народе и о военних делах …» (1765). Останню працю було вперше видано в Москві 1847 році. Автор її виступав ідеологом тієї частини козацької старшини, яка була прихильницею Гетьманщини і прагнула до закріплення дворянських привілеїв. Розглядаючи переговори 1654року між московським і гетьманським урядами, П. Симоновський виступає як прихильникГетьманщини, не бажає допустити наступу царського уряду на автономістичні інтереси старшин. До праць компілятивного характеру належить також книга Василя Рубана «Краткая Летопись Малой России»(1777), в якій значну увагу приділено історії козацтва від 1506 до 1700 років.

Отже, пам'ятки української історіографії другої половини XVII - XVIIІ століття в надто загальних рисах відображали історію України, зокрема, Визвольної війни 1648-1657 років. Помітним було протистояння патріотично налаштованих козацьких літописців і дворянських російських істориків, які були негативно настроєні до Гетьманщини та Запорозької Січі, намагалися виправдати національно-колегіальну та кріпосницьку політику самодержавства щодо України.

З початком ХІХ століття настав новий період у розвитку української історіографії, зумовлений процесом українського національного відродження, появою молодих істориків із середовища інтелігенції, підготовлених спочатку в Харківському та Київському, а згодом в Одеському університетах. На основі значно ширшого, ніж це було раніше, залучення документальних матеріалів та історичної літератури вимальовується нові підходи до оцінки козацтва і Хмельниччини.

Велику увагу національно-визвольній боротьбі 1648 - 1657 років та приєднанню України до Росії приділено в праці «История Русов или Малой Росии», що була вперше видана в Москві російською мовою. Спочатку її авторство приписували Георгію Кониському білоруському архієпископу, проте беззаперечних доказів цього немає. Книга написана між 1822 і 1828 роками і розповсюджувалася спочатку таємно списках, вперше опубліковане у 1846 році.

Ця праця висвітлює історію України від найдавніших часів до 1769 року. Її автор широко використав козацькі літописи, власні спостереження та ряд документальних матеріалів. Національно-визвольній боротьбі 1648-1657 років у праці відведено чільне місце. Автор послідовно розповідає про збройну боротьбу козацтва проти польсько-шляхетського гноблення, шанобливо ставиться до Богдана Хмельницького, називаючи його досконалим політиком. Розглянуто зовнішню політику гетьманського уряду, укладення договірних статей між Малоросією та царством Московським у 1654 році, що призвело до надмірного зміцнення останнього, описано відносини Гетьманщини зі Швецією, Польщею, Австрією та іншими державами. Поза увагою автора не залишилися й збройна боротьба козацтва в 1654-1657 роках, обрання на гетьманство Юрія Хмельницького.

Серед істориків першої половини ХІХ століття чільне місце займав Дмитро Баштиш-Каменський, його найважливіша праця «История Малой Росии со времени присоединения к Российскому государству, при царе Алексее Михайловиче, с кратким описаним первобитного состояния сего края», видане в Москві у 1822 році.

Ця узагальнююча праця спиралася на велику кількість документів з здебільшого з московських та українських архівів, на літописи та мемуарну літературу. «История Малой Росии» висвітлює події від найдавніших часів до ліквідації Гетьманщини. Перше видання праці було складено з чотирьох томів, а друге (1830) і третє (1843) з трьох частин. Автор приділив увагу виникненню козацтва та збройній боротьбі українського народу. Національно-визвольну війну під про Б. Хмельницького Д. Баштин-Каменський розглядав як війну національно-релігійну, як прагнення народу рішуче звільнитися від польсько-католицького поневолення. Вирішальною силою цієї боротьби виступає реєстрове козацтво, очолюване старшиною, а низове козацтво, на думку істориків, не відіграло у цій справі політичної ролі. Загалом, «История Малой Росии» написана з великодержавницьких позицій, хоча й не позбавлена тенденції до відстоювання права України на козацько-старшинське самоврядування.

До істориків першої половини ХІХ століття належить Микола Маркевич, який представляв демократичну частину Українського дворянства і був прихильником державної незалежності України. Він опублікував п'ятитомну працю, «История Малоросии» (1842), де значну увагу приділив Хмельниччині. Автор критично поставився до тих істориків, які зображали козацтво у вигляді гультяїв та розбійників, ігнорували його роль як захисника православ'я від католицизму та визволителя всього народ у з під гніту польських та українських магнатів.

У другій половині ХІХ століття розгорнулася дискусія між представниками державницького та народницького напрямів у історіографії. Державницькі позиції відстоювали російські та польські історики, а народницькі - українські. Державники вважали козацтво силою руйнівно юта антидержавною, а тому схвалювали заходи польського та російського урядів, спрямовані на приборкування козацької анархії. Головними представниками народницької школи виступали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, М. Грушевський. Народницький напрям у центрі своєї уваги ставив народ, розуміючи під ним головним чином селянство. Народ виступає як рушійна сила історичного процесу. Народницька школа упереджено ставилася до держави, вважаючи її носієм соціального визиску та насильства.

У 1857 році Микола Костомаров видав монографію «Богдан Хмельницький», значну роль у якій приділив аналізу і з'ясуванню причин Визвольної війни. На його думку, це була боротьба проти політичного, економічного та релігійного гніту Речі Посполитою, за свої права та вольності. В образі Богдана Хмельницького автор вбачав виразника народних прагнень. Саме народ, як вирішальна діюча сила поступу, і висунув на чільне місце свого вождя.

Дослідженням історії України XVI-XVII століть, зокрема, Хмельниччини, займався й український вчений Михайло Максимович. Його праці мали значний вплив на розвиток української історіографії ХІХ століття. Він розглядав питання про походження козацтва як окремого військового стану українського народу, писав про його активну роль у визвольній війні. За своїм характером ця визвольна війна була загальнонародною боротьбою проти польського поневолення. Соціально-класовим причинам подій 1648-1657 років вчений не надавав великого значення.

Власний підхід щодо оцінки історії козацтва та Хмельниччини виробив відомий письменник, етнограф та історик ХІХ століття. Пантелеймон Куліш. Відійшовши від романтичного захоплення козаччиною, дослідник у своїх історичних працях «История воссоединения Руси» (1873-1877) у трьох томах, «Отпадение Малороссии от Польши(1340 -1654)» (1888-1889) та деяких статтях дає різко негативну оцінку українському козацтву, зокрема, національно-визвольній боротьбі 1648- 1657 років.

П. Куліш виходив з того, що начебто нащадки русичів княжої доби під гнітом татаро-монголів здичавіли й перейшли до варварства і жорстокості, характерних для козацьких «низів», а їх провідники славилися владолюбними амбіціями. Все це стало головною перешкодою на шляху національного та державного відродження України. На думку П. Куліша, згубним для країни фактором у часи найбільших випробувань була відсутність злагоди між різними суспільними верствами. Він засуджував боротьбу «дикої черні», що нищила культуру та досягнення цивілізації, і позитивно оцінював культурницьку діяльність Польщі та Росії серед українців.

До провідних істориків кінця ХІХ - початку ХХ століття належить один із лідерів українського національного відродження Володимир Антонович, який створив свою київську історичну школу. Його найздібнішим учнем став М. Грушевський. У доробку В. Антоновича важливе місце посідають роботи про козаччину. «История малоруського козацтва» (1882), праця в якій досліджуючи суспільне життя українського народу В. Антонович дійшов до висновку, що українцям властивий принцип широкого демократизму, але здійснити його на практиці повною мірою ніколи не вдавалося. Причиною цього вчений вважав недостатній рівень культурного розвитку, нестачу переконань та терпіння як у широких мас, так і в їх провідників. Переконливим доказом цього, на думку історика, є всенародне повстання під керівництвом Б. Хмельницького. В. Антонович вважав, що Б. Хмельницький не мав широких політичних ідеалів, твердого прагнення до створення самостійної держави. А сам український народ виявився неспроможним відкинути існуючі форми життя і створити нові.

Значний внесок у вивчення Хмельниччини наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття зробили Михайло Грушевський та його послідовники. Відомий історик Д. Дорошенко зазначав, що основною заслугою М. Грушевського перед українською історіографією є обґрунтування та запровадження до наукового ужитку схеми історичного розвитку українського народу.

Наукова школа львівських істориків ґрунтовно досліджувала історію козацтва, зокрема, і період великої визвольної боротьби 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького. Особисто М. Грушевський також багато уваги приділив дослідженню цієї проблеми, працюючи у Львівському університеті з 1894 по 1914 рік. Він став головою наукового товариства імені Тараса Григоровича Шевченка і редактором «НТШ». У 1898 році вийшов друком ювілейний том «Записок НТШ », присвячений 250 річниці від початку Хмельниччини. «Записки НТШ » надрукували статтю М. Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина». До наукової добірки вченого належали також статті «250 літ сполучення України з Москвою (1904), «Богданові роковини (250 років смерті)» (1907), «Мазепинство і Богданство» (1912), «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті і тексти» (1917), брошура «Про батька козацького Богдана Хмельницького» (1909), загальні праці «Очерк истории украинского народа »(1904), та інші.

Найбільш глибоке наукове висвітлення Хмельниччини дається в «Історії України-Руси». Пропонуючи своє бачення історії козацтва на основі широкої джерельної бази, історик зазначає, що Хмельниччина була великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів.

Учні та послідовники М. Грушевського: М. Кордуба, С. Томашівський, І. Крип'якевич, В. Герасимчук, продовжили дослідження козацтва, зокрема, Хмельниччини.

Власний підхід до вивчення та висвітлення Хмельниччини виробив видатний український історик В'ячеслав Липинський. У 1912 році були видані монографії «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького» та «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті » (1920). У центрі останньої праці В. Липинського - питання про шляхи та форми побудови Гетьманщини, яка, за його словами, розвивалася від автономної до майже певної незалежності. Роки Хмельниччини - це боротьба не тільки за національне визволення, а й за створення власної держави. В. Липинський доходить висновку, що в історичних умовах XVII століття найдоцільнішою формою державного правління в Україні була б гетьманська монархія. Водночас він обґрунтовує положення про аристократію або еліту, яка відіграє головну роль у державотворчому процесі. Такою верствою під час української революції XVII століття стала шляхта.

Російські історики до 1917 року Визвольною війною 1648-1657 років цікавилися лише побіжно. У загальних працях та курсах С. Соловйова, В. Ключевського, Д. Іловайського, М. Покровського П. Буцинського спостерігається великодержавницький підхід до Визвольної війни, ігнорується прагнення українського народу створити власну державу, применшується значення антифеодальної боротьби селянських мас. Не визнаючи незалежності народу, російські історики приєднання України до Росії трактують як возз'єднання двох частин єдиного російського народу в межах царської Росії.

Після перемоги радянської влади в Україні розпочався процес переведення історичної науки на марксистські позиції. Під впливом концепції російського історика М. Покровського українського гетьмана представляли як виразника волі українських феодалів і старшини, який ставив собі за мету загасити народну боротьбу, дезорганізувати ряди повстанців і піти на примирення з польською шляхтою. Богдан Хмельницький проголошувався виразником інтересів лише козацької старшини, був надто схильним до змови з польською шляхтою за рахунок інтересів власного народу. Переяславський договір 1654 року оцінювався у той час як союз українських феодалів з російськими, який поклав початок колоніальному пануванню Московії над Гетьманщиною.

Поступово історики почали переосмислювати події Визвольної війни та ролі в ній Богдана Хмельницького. Однією з перших у серії «Жизнь замечательных людей» була книга К. Осипова «Богдан Хмельницкий» (1939), де гетьман зображений як видатний політик і полководець, який прагнув створити незалежну державу, але не спромігся стати справжнім вождем народних мас, тому що не враховував у своїй політиці інтереси черні.

У виробленні нових підходів до національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького важливе місце належить працям історика М.Петровського. У його монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» (1940) гетьман постає як талановитий організатор загальнонародної боротьби проти іноземного гноблення, видатний полководець, розумний і обережний політик, дипломат.

У працях «Історія України» (1943), «Богдан Хмельницький» (1944) М. Петровський розвиває погляди про справедливий характер Визвольної війни, про роль Б. Хмельницького як послідовного борця за возз'єднання всіх українських земель в єдину державу.

У п'ятдесятих-вісімдесятих роках українська радянська історіографія розвивалася в умовах партійного ідеологічного диктату. Творчий пошук істориків був різко загальмований «Тезами про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)» (1954), де Переяславську раду 1654 року визначено як підсумок усієї попередньої боротьби українського народу, головна мета якого нібито полягала в тому, щоб увійти до складу Московської держави.

Історики та археографи Москви й Києва підготували й видали збірник «Воссоединение Украини с Россией: Документи и матеріали: в 3-х т.» (1953). Колектив авторів Інституту історії АН УРСР опублікував узагальнюючу працю «Визвольна війна 1648-1654 і возз'єднання України з Росією » (1954). У ці ж роки, долаючи цензурні перепони, з'явилося чимало праць таких дослідників як О. Апанович, І. Бойко, В. Голобуцький, О. Єрмоленко, А. Козаченко, Ф. Шевченко. Наукова громадськість схвально сприймала вихід у світ монографії І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954), яку згодом у 1990 році, було перероблено і перевидано у Львові.

Хрущовська «відлига» певною мірою сприяла зростанню творчої активності дослідників національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Відомими авторами цього періоду стали І. Бойко, І. Крип'якевич, М. Марченко, С. Пінчук, Ф. Шевченко. Вагомим здобутком у дослідженні Хмельниччини є ґрунтовна праця М. Марченка, «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ століття)» (1959), археографічні збірники «Документи Богдана Хмельницького: 1648 - 1657» (1961) та «Документы об освободительной войне украинского народа 1648 - 1654 годов» (1965), а також монографії Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVIIстоліття)» (1959) та В. Голобуцького «Дипломатическая история освободительной войны украинского народа в 1648-1654 годах» (1962), в якій розглянуто дипломатичні стосунки України з Польщею та Росією в роки Визвольної війни. У 1979році вийшов друком другий том «Історії Української РСР». У цьому томі під назвою «Визвольна війна і возз'єднання України з Росією. Початок розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин». Визвольну війну розглянуто надзвичайно стисло, в дусі тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією.

Не маючи доступу до архівів і книгосховищ УРСР та СРСР, історики з діаспори активно працювали над виявленням джерел з історії Хмельниччини в архівах і бібліотеках Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, США та інших країн. З 1963 року почав друкуватися журнал «Український історик». Цей часопис опублікував низку статей, повідомлень і рецензій з історії козацтва, авторами яких були Л. Винор, В. Дубровський, І. Крип'якевич, Т. Мацьків, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний та інші. Журнал також виконував важливу роль в об'єднанні зусиль всіх українських істориків (і діаспори, й України), що мали на меті науково, об'єктивно висвітлити історію Визвольної війни. На сторінках часопису були опубліковані праці О. Оглоблина про Хмельниччину, де він розглядав Визвольну війну як боротьбу українського народу за свою свободу і незалежну державу. Серед праць про Хмельниччину, виданих у Нью-Йорку й Мюнхені, слід відзначити такі, як «Хмельниччина і українська державність»(1954), «Україно-московська угода 1654» (1954), «Думки про Хмельниччину»(1957), «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654року» (1965).

У вісімдесяті роки, особливо в другій половині, над дослідженням Визвольної війни наполегливо працювали історики України В.Борисенко, В. Грабовецький, О. Гуржій, Ю. Мищик, Ю. Пінчук, С. Плохій, Г. Сергієнко, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, І. Стороженко та інші.

Г. Сергієнко зосередив увагу на підготовці до повстання 1648 року та з'ясуванні ролі Б.Хмельницького в керівництві збройного боротьбою козацько-селянських мас. В. Сергійчук склав хроніку дипломатичної діяльності гетьмана та його уряду в 1648-1657 роках, що була опублікована в журналі «Жовтень» (1988-1989).

Наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих років у процесі національного відродження, проголошення незалежності України, вітчизняні історики відходять від застарілих партійних стереотипів і міфів у дослідженні Визвольної війни, стаючи на шлях розвитку наукової історії України. Водночас спостерігається розширення документальної бази досліджень, залучення раніше невідомих матеріалів, праць зарубіжних дослідників та істориків діаспори.

У дев'яностих роках спостерігається прогрес у дослідженні проблеми щодо виникнення держави, очолюваної Богданом Хмельницьким. Дослідники В. Смолій та В. Степанков присвятили цьому питанню низку своїх праць, зокрема видали в 1993 році книгу «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет».

Роль козацтва та інших суспільних етапів у формуванні держави та її вдосконаленні в складних військово-політичних умовах знайшли відображення в монографіях В. Степанкова «Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648-1654)» (1991), В. Борисенка і С. Заремби « Україна козацька XV - XVIII століть» (1993), Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна)» (1994), Л. Мельника «Боротьба за українську державність (XVII століття)» (1995), В. Щербака «Формування козацького стану в Україні (друга половина XV - середина XVІІ століття) (1997).

З нових позицій до розгляду українську - російського договору 1654 року підійшли О. Антонович, В. Смолій, В. Степанков, Ю. Мицик, І. Рибалка та інші вчені. Використавши документи, праці вітчизняних істориків та діаспори, об'єктивно відобразила хід підготовки, укладання та наслідки договору України з Москвою дослідниця О. Антонович у своїй праці «Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність» (1994).

Перегляд застарілих положень під час аналізу подій і фактів, ліквідації «білих плям» Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького вимагає розширення джерельної бази шляхом інтенсифікації археографічної роботи з метою публікації вітчизняних і зарубіжних джерел.

1.2 Трактування діяльності Богдана Хмельницького вітчизняними та зарубіжними дослідниками

В історії кожного народу з'являються постаті, роль і значення яких у встановленні його державності, формуванні національної самосвідомості виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише учасників, а й багатьох прийдешніх поколінь. Таким політичним і військовим генієм для українського народу став гетьман Богдан Хмельницький.

Постать вождя Визвольної війни завжди була найбільшою загадкою. Саме тому і ставлення до Богдана Хмельницького ніколи не було однозначним. Спектр характеристик сягав від цілковитої та беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав Україну московському цареві.

Розбіжність в оцінках вчених рис характеру Богдана Хмельницького, його світогляду, державотворчих зусиль, внутрішньої та зовнішньої політики, проведених воєнних компаній є цілком зрозумілими, оскільки кожен дослідник тлумачив їх, виходячи з обраної методології, власного розуміння змісту й особливостей тогочасної епохи та ролі в ній вождя Визвольної війни 1648-1657 років. Сама особистість гетьмана відзначалася динамічністю, імпульсивністю, мінливістю, й суперечливістю. Джерельна база вивчення життя та діяльності Богдана Хмельницького характеризується вузькістю й однобокістю (її основу становлять не українські, а польські й російські джерела), внаслідок чого багато аспектів з'ясувати просто неможливо. Тому існування в історичній науці різних підходів, трактувань та оцінок сприяє повнішому і точнішому відтворенню портрета гетьмана, осмисленню суті його діяльності.

Вивчення джерел, створених свідками і учасниками подій 1648-1657 років, з одного боку, засвідчує крайню обмеженість інформації про життя Богдана Хмельницького до 1648 року, його вдачу, світогляд, політичні програми й шляхи їх реалізації, розроблення військових операцій, а з іншого - демонструє розмаїтість і суперечливість суджень про нього як особистість, оцінок його діяльності.

Універсали, накази й листи гетьмана містять цінні відомості про історичні погляди Богдана Хмельницького, глибоке знання ним українських народних пісень, прислів'їв та легенд його позицію в конфесійному питанні, осмислення мети визвольної боротьби, соціально-економічну політику. Саме з них довідуємося, що він засудив винищення влітку 1648 року Максимом Кривоносом поляків і євреїв на Поділлі та Волині.

Документи Богдана Хмельницького свідчать, що він не був релігійним фанатиком. Послідовно відстоюючи інтереси православ'я, гетьмана визнавав право на існування католицизму й уніацтва.

Вважаючи, що «є один Бог і одна християнська віра», до самої смерті дотримувався принципу, що «непристойна і тяжка справа, коли хто приневолює неохочих до своєї віри» [64, с.10]. В універсалі про підтвердження прав населення Пінського повіту від 8 липня 1657 року наголошено: «А щодо обрядів римської віри, з якою вони приєднуються до нас, то ми всі, Військо Запорозьке і наші нащадки, не перешкоджатимемо їм і не примушуватимемо жодного з них силою до православної, грецької віри» [64, с.10].

Керувало Богданом Хмельницьким прагнення перетворити гетьманство на міцну «Богом дану» владу, якій би повністю підлягали інші органи влади та державні інституції. Він домагався від старшини та місцевої адміністрації власного і точного виконання своїх розпоряджень.

За даними різноманітних джерел, уже влітку 1648 року серед козаків, міщан та селян, які жили в різних регіонах України, ім'я Богдана Хмельницького набувало популярності.

За свідченнями аноніма, «руські міста йому самі охоче й добровільно піддаються; зібравшись, виходять з корогвами й бубнами назустріч і їх під ноги йому кладуть» [64, с.13]. Інший анонімний автор листа стверджував, що українці вважали гетьмана «новим Мойсеєм».

За визначенням сучасника подій польського історика Яна Рудавського, в їхніх очах Богдан Хмельницький був «батьком Вітчизни» та «відновлювачем релігії та давньої свободи». Наприкінці 1648 року його урочисто зустрічало як переможця населення Києва.

Страшний погром, вчинений союзниками гетьмана татарами населенню подільського і Волинського воєводств після укладення 18 серпня 1649 року Зборівського договору, породив у свідомості частини українців переконалися, що винуватцем трагедії став Богдан Хмельницький, який дозволив їм грабувати і брати ясир. Насправді це польський король Ян Казимир дав згоду на спустошення українських земель татарами, зафіксованої у таємній статті польсько-кримського Зборівського договору. Звідси і неоднозначність у ставленні до гетьмана його учасників.

Високу оцінку ролі Богдана Хмельницького дано в літературі військових канцеляристів, насамперед літописах Самійла Величка та Григорія Грабянки. Якщо Самовидець характеризував стримано-позитивно постать гетьмана та його дії, називаючи «козаком розторопним» у воєнній справі та письмі, то Самійло Величко наголошував, що українцям Бог послав «як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоруський народ, і віднайти йому сподівану свободу» [64, с.16].

Григорій Грабянка в літописі зазначав, що Богдана Хмельницького «й простий народ називав новим рятівником всієї Русі та православ'я» [64, с.16]. Літописець характеризував гетьмана як мужнього, витривалого та сміливого воїна, який не вирізнявся серед козаків ні одягом, ні зброєю, ділив з ними усі труднощі походів, першим кидався у бій і останнім повертався з поля битви.

Цілком протилежну оцінку постаті Богдана Хмельницького давали поляки, євреї, сполонізовані українці, католицьке духовенство. Негативний образ гетьмана простежується у більшості польських писемних пам'яток середини XVII століття. За небагатьма винятками, у них наголошується низьке соціальне походження Богдана Хмельницького («хлоп», «голяк», «підлої кондиції», «ганебного народження»), відсутність належного виховання («грубий руснак»), брак талантів, підлість, безбожність, жорстокість, пияцтво. Найбільші злочини вбачали у його «зраді Вітчизні», «запроданстві» Криму, Туреччині чи Московії, прагненні відірвати Русь від Речі Посполитої, винищити католиків та уніатів. Богдана Хмельницького називали «сином антихриста», «юдою», «кровожерливим тираном», «розбійником» й іншими найменуваннями.

Сучасник подій, найвідоміший польський історик другої половини XVII століття Веспазіян Коховський окреслив такий образ гетьмана: «Вдома з козацтвом за панібратства заливався горілкою в пияцтві, щоденно закликав чарівників і чарівниць, щоб йому ворожили майбутнє, п'яний думи наспівував і шалена голова…» [64, с.18]. Проте вчений визнавав той факт, що помер Богдан Хмельницький, будучи «вславленим серед монархів».

Частина пам'яток польських акторів, визнавала існування у Богдана Хмельницького окремих позитивних рис і талантів. Наприклад, анонімний автор «Хроніки подій 1646-1655 років» констатував, що Богдан Хмельницький був «розумним» і «мужнім старим жовніром». Єврейський літописець Натан Ганновер стверджував, що Богдан Хмельницький був розумною людиною, однак свій розум спрямовував на злі діяння, а також називав його «відважним воїном».

Об'єктивним був погляд іноземців на постать Богдана Хмельницького. Д. Наливайко звернув увагу на поширення у тогочасній Центральній та Західній Європі порівняння гетьмана з керівником Англійської революції Олівером Кромвелем. П'єр Шевальє у праці «Історія війни козаків проти Польщі» наголошував на їхній подібності: «Одним словом, знайдено Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний…» [64, с.20].

В італійській історіографії 50-70 років XVII століття також поширилося порівняння Богдана Хмельницького та О. Кромвеля. В «Історії громадянських війн останнього часу» (1654) історика Майоліно Бізаччіоні у другому томі головну увагу присвячено опису події Української революції. У його зображенні Богдан Хмельницький постає «освіченим», «далекоглядним», наділеним «гострим розумом» і «хитрістю». Венецький посол Альберт Віміна після переговорів з гетьманом занотував у 1650 році опис його зовнішнього вигляду й характеру: «Росту він скоріше високо, ніж середнього, кремезний і міцної будови. Мова його і спосіб управління показують, що він має тверде судження й проникливий розум». [64, с.21]. Автор опису зазначає, що у Богдані Хмельницькому поєднується дві особи діяльника, «твереза» і «сонна», що є результатом пияцтва. А. Віміна наголошує на тому, що гетьман погоджується і ставиться до козаків як до рівних, чим викликає їх любов і повагу, і в той же час тримає військо у дисципліні «суворими карами».

За свідченням антіохійського архидиякона Павла Алепського, який улітку 1654 року зустрічався з Богданом Хмельницьким, гетьман - «літня людина, але щедро наділений дарами щастя; всіма справами займається сам особисто, в міру їсть, і п'є, і одягається…»[64, с.21].

В українській історіографії осмислення ролі Богдана Хмельницького як вождя українського народу в боротьбі за незалежність започаткував на зламі XVIIІ - ХІХ століть невідомий автор «Історії Русів». На переконання автора, гетьман мав незвичайний розум, був добродушний і справедливий, досконалий політик, а на війні - безстрашний і заповзятий вождь.

Утвердження у середині ХІХ століття народницького напряму в історіографії не могло не позначитися на оцінці діяльності Богдана Хмельницького. Вчений М. Максимович висунув найвірогіднішу гіпотезу дати народження гетьмана, розкрив вплив козацьких звичаїв і традицій на становлення його особистості, спростував думку, про те, що він став на шлях боротьби через особисту кривду з боку польського панства.

Історик В. Антонович, вбачаючи у постаті Богдана Хмельницького виразника народних інтересів, талановитого організатора й полководця,

закидав гетьманові «повну недотепність» у політичних справах, наводячи такі аргументи, як-от: страх завдати Польщі вирішального удару, відсутність планів створення самостійної держави, хитання між різними зовнішньо політичними орієнтирами, захист інтересів козацтва та ігнорування селянських. Позитивно оцінювали діяльність Богдана Хмельницького О. Лазаревський, О. Левицький, А. Стороженко, М. Драгоманов.

Водночас у 70-80 роках ХІХ століття в українській історіографії започатковується формування різко негативного погляду на діяльність Богдана Хмельницького. Даючи оцінку постаті гетьмана, В. Антонович вишукував у ньому різного роду хиби, називаючи його «кривавим ідолом», «розбійником», «нікчемною особою» і «руйнівником». Проте постать Богдана Хмельницького не була ним позбавлена військових, організаторських і політичних здібностей.

Російські історики другої половини ХІХ століття розглядали постать гетьмана по-різному. Г. Карпов вбачав в ньому талановитого політика й полководця, В. Кричевський - безпринципного діяча із «пересічним політичним розумом».

З кінця ХІХ століття і до початку тридцятих років ХХ століття плідно продовжували працювати вчені народницького напряму, водночас зароджується і утверджується державницький, представники якого зосередилися на вивченні державотворчої діяльності гетьмана. І. Каманін високо оцінював його як політика й полководця. О. Єфименко зобразила Богдана Хмельницького видатним політиком, який боровся за політичну цілісність та незалежність України. На думку Д. Яворницького, гетьман упродовж восьми років змагався за «самостійність своєї Вітчизни», а переконавшись, що власними силами Україні не обстояти незалежності, пішов на прийняття протекції московського «православного монарха».

Значний внесок у вивчення ролі Богдана Хмельницького у визвольних змаганнях українців 1648-1657 років зробив Михайло Грушевський у праці «История України-Руси» та низці статей на дану тематику. Дослідник подав різносторонню, проте доволі суперечливу характеристику постаті гетьмана. Михайло Грушевський називав його «людиною високих здібностей», «великим політиком», геніальним «організатором» і «адміністратором», «вправним політиком-дипломатом».

Разом з тим дорікав Богдану Хмельницькому за відсутність витримки й наполегливості, імпульсивність у діях, нездатність до створення і втілення планів, які б йшли далеко вперед, постійне хитання між мусульманською та антимусульманською орієнтаціями, невіру у власні сили і пошук закордонної допомоги.

Визначальну роль у становленні державницького напряму в історіографії відігравали праці В. Липинського, зокрема «Україна не переломі 1657 - 1659 років» (1920) та «Михайло Кричевський» (1912). У останній з них автор висвітлив діяльність Богдана Хмельницького. В. Липинський зазначав, що Богдан Хмельницький перший і останній з українських гетьманів, хто зміг об'єднати і спрямувати спільні зусилля селян, міщан, козацтва та старшин на визволення України з-під польського ярма. У монографії «Україна напередодні 1657-1659 років» історик показав гетьмана як свідомого творця нової держави, «геніального державного мужа Східної Європи», який сприяв формуванню нової української аристократії, політичної еліти і національної свідомості всього народу.

Вагомий внесок у дослідження державотворчої діяльності Богдана Хмельницького, що оцінювалася тільки позитивно, зробили праці Д. Дорошенка, М. Кордуби, І. Крип'якевича, О. Терлецького, А. Яковліва й інших авторів. В. Петрів, проаналізувавши стратегічні операції Богдана Хмельницького 1648-1649 років, дійшов висновку про високий рівень його військового мистецтва. Негативний образ гетьмана подав В. Герасимчук, який закидав йому відсутність державної ідеї й національних ідеалів, нездатність опиратися на силу народу, нерішучість у відповідальні моменти, «фатальність» рішення 1654 року. Обвинувачував також у демагогії, тиранії, спустошенні Вітчизни, тому що воєнні дії велися на власній території.

Із встановленням більшовицького режиму в Україні почався процес утвердження в історіографії марксистської школи. У другій половині двадцятих років ХХ століття поширюється концепція російського історика М. Покровського, що розглядала події середини XVIIстоліття як буржуазну козацьку революцію. Її прихильниками був М. Яворський. Богдана Хмельницького вони зображували виразником козацької та некозацької буржуазії, котрий проводив класову політику. Негативно оцінювали особу гетьмана, змальовуючи його типовим українським шляхтичем.

У 1940 році вийшла друком монографія М. Петровського, на сторінках якої стверджувалося, що Богдан Хмельницький був найвидатнішим діячем України XVIIстоліття, талановитим організатором всенародної боротьби, визначним стратегом і тактиком на полі бою, розумним та обережним, схильним до авантюр політиком, гнучким дипломатом, творцем державно-адміністративної системи козацької України. На думку автора, гетьман відзначався запальним норовом, незламною волею, владністю, нещадністю у боротьбі з опозицією, скромністю в побуті, однак виявляв деспотизм, схильність до вживання алкогольних напоїв.