Історико-психологічний аспект поеми Т. Шевченка "Катерина" і "Сердешна Оксана" Г. Квітки-Основ'яненка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

моральний конфлікт шевченко поема

На наш погляд, надзвичайно цікавим може бути історико-типологічне вивчення двох, хоч і різножанрових, але близьких за морально-етичною проблематикою творів Т.Г. Шевченка "Катерина" і Г. Квітки-Основ'яненка "Сердешна Оксана".

Між двома цими творами справді чимало спільного і насамперед тема зведення паном дівчини та доля покритки в тогочасному суспільстві. Обидва твори поєднують важливість порушених суспільних питань, драматизм життєвих доль героїв, щасливе майбутнє яких брутально перекреслив не хто іншій, як москаль, служивий російської армії.

Цю спільність бачили й самі автори "А що "Катерина", - пише Квітка-Основ'яненко Т. Шевченкові, - так що "Катерина"! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток!" [17; 70].

Загалом історико-типологічний аспект в літературознавстві - один з найцікавіших.

Розглядаючи сутність історико-типологічного контексту проф. Гуменний М.Х. зазначав: "Справа, безумовно, не в буквальному повторенні певних художніх деталей. Справа органічному ідейно-творчому взаємопроникненні...в творах і в той же час у відмінностях між ними, які пояснюються не лише неповторною творчою манерою авторів, але мають соціально-історичний характер." [14; 130]

Твори Шевченка і Квітки-Основ'яненки мають чітко виражений і соціальний і історико-культурологічний аспект, адже вони писались в той час, коли українці фактично вже втратили свою дворянську еліту. Тогочасне панство перейняло мову російську та російсько-європейські звичаї. Квітка-Основ'яненко обурює вороже ставлення до української мови і літератури людей зухвалих і некомпетентних і "не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: "эта решта на-чухонські" [27;13]. Як відомо, свою безсмертну "Катерину" Шевченко присвятив В.Жуковському і ввів у "Кобзар" 1840 рр., а на всі закиди, що твір був написаний українською мовою відповідав: "Нехай буду мужицький поет, аби тільки поет; то мені більшого і не треба" [54, 16]. Амплітуда настроїв критиків щодо виходу творів Г. Кувітки-Основ'яненка була більш широкою: характери в "Сердешній Оксані". О. Афанасьоев - Чужбинський порівнював з шекспірівськими; про цей твір лишились захоплені спогади П. Куліша, В. Даля, О. Потебні і багатьох інших видатних умів, тоді як В. Белинський написав відверто глузливий відгук. Виконане у яскравій повістневій манері художнє полотно "несамовитий Віссаріон" назвав "повістю або щось наче повість" і цього разу не маскуючи своєї антипатії до всього українського поставив на карб нашій літературі, що вона дихає "простакуватістю селянської мови і дубуватістю селянського розуму." [17; 4]

Сучасні науковці аналізували різні аспекти поетики "Катерини" і "Сердешної Оксани" С. Зубков[15] і Є. Вербицька[3] - сентиментальності риси творчості Г. Квітки-Основ'яненка, Г. Грабович розглядав поему "Катерина" як міфологему України. Про зв'язок творчості Г. Квітки-Основ`яненка із західноєвропейською просвітницькою естетикою та художньою практикою згадували такі дослідники як О.Гончар, і І. Лімборський, суто історичний контекст цікавили М. Яценка і М. Калениченко.

Першим про безсумнівний зв`язок повісті Г. Квітки із близькою до нею поемою "Катерина" хоч досить опосередковано Ю. Івакін звернув увагу. Він у своєму "Коментарі" до "Кобзаря" Шевченко обережно зауважує: "Не виключно, що саме враження від "Сердешної Оксани" дало Шевченкові безпосередні творчий імпульс до написання "Катерини". І далі: "В своєму свідомому чи несвідомому змаганні з першим українським повістярем автор "Катерини " безумовно переміг. Порівнюючи з "Сердешною Оксною", його віршована повість являє собою й якісно новий етап ідейно-художнього розвитку українського письменства". [18; 19]

Наважусь не погодитись з явно заниженою оцінкою Квітчаною цілком оригінального твору, який разом із Шевченковою "Катериною" привернув широку увагу культурної громадськості до болючих і численних фактів зведення панами і москалями простих дівчат. "Списав "Сердешну Оксану", от точнісінько як і Ваша "Катерина", як-то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів" - писав Г. Квітка-Основ`яненко 23 жовтня 1849 р. у листі до Т.Шевченка.

Отже, як бачимо, історико-типологічний аспект залишився поза увагою дослідників, але він є не вичерпним джерелом дослідження художнього слова. Тому ця тема залишається завжди актуальною і злободенною.

Метою дипломної роботи є дослідження суголосних історичних і типологічних рис поетики сентиментального-реалістичного твору Г. Квітки-Основ`яненко "Сердешна Оксана" і соціально-побутові поеми Т. Шевченка "Катерина". Запропонована тема передбачає виконання наступних завдань:

1. Розглянути морально-етичний конфлікт в обох творах в контексті історичної доби.

2. З`ясувати типологічні риси Оксани і Катерини, а також ті засоби характеротворення, які використовуються і Квіткою-Основ`яненко і Т. Шевченком.

3. Дослідити діалого-монологічне мовлення функції природи в поемі "Катерина" і "Сердешна Оксана".

Об`єктом дослідження обраний прозовий і поетичний набуток - твори Квітки-Основ`яненко "Сердешна Оксана" і Т. Шевченка "Катерина".

Предметом дослідження є компаративно порівняльний аналіз двох творів - "Катерина" і "Сердешна Оксана" з історичної і типологічної точки зору.

Специфікою завдання зумовлені методи дослідження: історико-типологічний, історико-генетичний, історико-функціональний.

Практичне використання одержаних результатів. Матеріали дипломної роботи можуть бути використані при проведенні факультативних занять з учнями при проведенні відповідних занять у школах, гімназіях тощо.

Методи та методологія: в основу дипломної роботи покладено порівняльно-типологічний, історико-генетичний та історико-функціональний методи.

Структура дипломної роботи складається зі вступу, 3 частин, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Морально-етичний конфлікт в творах Г. Квітки-Основ'яненка і Тараса Шевченка в контексті історичних подій початку ХІХ ст.

В своїх творах і Квітка-Основ`яненко і Т. Шевченко уперше звертаються до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Твори побудовані за тематикою, етимологічні за проблематикою, причому в основі передусім морально-етичний конфлікт поєднаний в національному та соціальному. Між літературними попередниками - європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й "простолюдинки" з трагічним кінцем), байронічна поема - європейська й слов`янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю).

Безпосередньою попередницею Шевченкової "Катерини" була сентиментальна повість Квітки-Основ`яненко "Сердешна Оксана". Але ці сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та її епілозі; центральна ж частина твору - хресний шлях покритки Катерини - цілком оригінальна. Катерина кінчає життя самогубством. Їх загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо зумовлена не лише характером героїні й суспільством обставинами, а й переступом "закону роду", одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю.

Розглянувши поему Т.Шевченка "Катерина" Ю.Іванкін наголошував, що: "Незважаючи на те, що головня хапається за стремена і мало чи не на колінах просить офіцера, щоб узяв її з собою, всеж таки розуміємо: у моральному плані вона значно вища за свого кривдника. Вина Катерини в тому, що вона через свою щирість і безпосередність довірилась людині, яка виявилася глибоко непорядною. Поведінки офіцера не відповідає нормам народної моралі. Він ошукав Катерину, до того ж ганебно тікає від неї, від свого сина.

Утік!., нема!..Сина, сина

Батько одцурався"

Тепер, коли Катерина остаточно переконалась, що офіцер справді зрадив і покинув її, вона переживає важкі хвилини крайнього відчаю.

У неї залишилось трохи сил і свідомості тільки для того, щоб покласти сина на шлях та попросити москалів віддати його "старшому", тобто офіцерові.

Після того - затемнення свідомості, божевілля, викликане важким нервовим потрясінням. Ось як вражаюче переданий цей страшний відчай:

Біга Катря боса лісом

Біга та голосить;

То проклинала свого Йвана,

То плаче, то просить... [56;30]

Ю. Іванків проаналізувавши перші твори Т. Шевченка, в тому числі "Катерини" зауважив: "Таке психологічне ведення образу виявляється тому, що Шевченко показав, як у Катерини в кульмінаційний момент поступово зароджується і міцніє думка про самогубство.

Ще в момент розлуки з батьками вона ніби загадала наперед свою думку: "Заховаюсь, дитя моє, сама під водою..." Тепер, розчарована зустріччю з москалями, вона знову повертається до думки про самогубство. Але тут же виникає й інша думка: а що ж буде з сином:

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

Сирітство - велике нещастя у розумінні Шевченка. Сирітство - неприродний стан власне для людини" [19;107].

Зрозумівши, що офіцер і справді хоче її покинути, Катерина сповнюється відчаєм. Спочатку в її словах відчувається докір.

"За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що для тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина народила?" [53;40]

Потім цей докір переходить у експресію, у благання:

Мій батечку, мій братику

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом...Я забуду

Що колись кохались, що од тебе сина мала,

Покриткою стала..." [53;40]

Отже, морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка виразно соціальних рис, - так виникає центральна тема його творчості - тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне звинувачення деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його матері Марії: ця тема досягає апофеозу (обожнювання) пізніше в біблійно-філософські поемі "Марія" (1859).

Як вже зазначалося вище, безпосередньою попередницею твору "Катерина" була повість Квітки-Основ`яненка "Сердешна Оксана". "Мораль Квітки - загальнолюдська мораль, мораль християнська, яка ще не стала трюїзмом, а повна глибокого значення для кожної людини у всі часи", - ці слова сказані ще в 1918 р. Василем Бойком (на ту пору молодим літературознавцем, пізніше реприсованим) у передмові до видання творів Григорія Квітки-Основ`яненка - цілком справедливі.

Квітка-Основ`яненко увагу зосередив майже виключно на питаннях морально-етичних, за словами С.Єфремова, знехтував "соціальною стороною людського життя все ж це нехтування здається перебільшеним: пригадаймо з яким болем у повісті "Маруся" передано роздуми Наума Дрота про рекрутчину, з якою соціальною гостротою змальовано у "Козир-дівці" безчинства, що панують в урядових установах і скільки трагічних картин з життя народу у "Божих дітях" та інших Квітчаних творах. Отож досить виразні картини реальної дійсності знаходили відображення на сторінках його творів, допомагаючи читачеві скласти для себе певне уявлення про тодішню епоху.

Письменника у будь-якому соціальному явищі цікавив моральний аспект, його відповідність християнській моралі, тобто найблагороднішим людським ідеалом. В ідеалізації дійсності він безмежно щирий, сповнений думок про людину, і її моральне вдосконалення. "...Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість - писав С. Зубков - "Квітка й шукав зразків цього в людях." [28;30] . У "Сердешній Оксані" взаємодіє морально-етичний і соціально-побутовий конфлікт. Але розглядатитак означало б спрощувати драматизм відтвореного, адже в певні моменти у суперечливій сув`язі опиняються між собою ще й Оксана та її односельці, в їх особі усе суспільство, його неписані моральні постулати, його надто суворе ставлення до жінки-покритки. Зрештою, глибоке проникнення Квітки-Основ`яненка у психологію героїні дало змогу читачеві побачити ще одну незвичайну колізію.

Усі три згадані конфлікти вузли дивовижно схрещувалися у сцені, дуже важливі й для життєвої долі героїні.

Починається вона словами: "Зосталася Оксана сама собі, у саму темну глуху ніч, як палець" [27;106]

Квітка надаремно зробив часом катарсису своєї героїні ніч, бо тоді значно сильніша глибинь самотності. Трагедія зганьбленої жіночої душі ледь не обернулася трагедією дітовбивства, бо у тому страшному психологічному стані, близькому до божевілля, Оксанине око несподівано зафіксувало його винуватця - власного сина. "Воно не дитя мені, воно ураг мій...От тут у канаві викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько...та разом землею і засиплю і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне...нехай капитан ськає свого сина!.." Та, сеє кажучи, й прийнялась обома руками у канаві, на рушеній землі, копати ямку, а сама аж регочеться, що як то гарно видумала: і прийде у село, і безчестя не принесе з собою, і ніхто об її стиді і не знатиме.

Звісно, що тоді сердешна Оксана від великої журби не об своїм умі була.

От викопала ямку і, як вже розцвіло, вичепурила її гарнесенько - зовсім готово" [27;107]. Тут автор сягає глибин справжньої трагедії, що до снаги лише великим талантам. Насамохідь згадується Шевченків Гонта в "Гайдамаках", коли власноручно вбив своїх дітей. Квітка-Основ`яненко величезну емоційну напругу створює за допомогою контрасту: Оксана у внутрішньому монолозі, говорячи про свій страхітливий намір умертвити дитину, вживає пестливу лексику ("гарнесенька ямка", "гробик").

Ситуацію розглядає малий Митрик, рятуючи і себе і матір коли прокинувся зі сну і простигнувши рученятка до готової вбити його Оксани, вперше забелькотів до неї: "Мамо!.. мамо!.. Бозя.." і сталося диво. А може то сам Господь відвернув великомученицю од гріха. В усякому разі тут далася взнаки глибока релігійність письменника.

Розділ ІІ. Генетично-контактні зв`язки Квітки-Основ`яненка і Тараса Шевченка

І. Франко писав: "Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті "Козир-дівка" і "Сердешна Оксана" Квітки-Основ`яненка, перша малюючи геройство дівчини в боротьбі з продажним чиновництвом, а друга, попередниця Шевченкової Катерини, але ідейно вища від неї, малює становище дівчини, зведеної офіцером, і її моральну перевагу над народним пересудом, що осуджує покриток" [ 57; 71 ].

С. Єфремов зауважив, що в основі повісті "Сердешна Оксана" Квітки-Основ`яненка - загальнолюдська мораль, зразки якої письменник шукав в людях.

Чи не найхарактернішим і найщасливішим наслідком таких пошуків виявився образ головної героїні повісті "Сердешна Оксана". Для його повнішого розуміння -- як для розуміння кожної художньо вартісної речі -- важливо знати своєрідність авторового світосприймання. А воно багато в чому було зовсім не таким, як твердив радянський офіціоз (дехто з ідеологів вважав письменника обмеженою і навіть реакційною людиною), Тим часом світогляд Квітки-Основ'яненка ґрунтувався на гуманізмі, любові й пошані до людини.

Отже, "Сердешна Оксана" ...Юна донька сільської вдови Векли Ведмедихи, дівчина гарна, життєрадісна, добра та чуйна, покохала капітана, який разом із солдатами прийшов у їхнє село на постій. Повіривши у його обіцянку одружитися з нею, Оксана їде з села назустріч своєму страшному і непоправному горю: спокусник підпоїв Оксану і поглумився над її честю. І спадає рожева пелена з очей дівчини-жінки, і неймовірні муки совісті (що повірила, що кинула напризволяще матір, що сама у всьому винна) терзають її душу. Підслухавши капітанові теревені про намір видати її за денщика чи програти в карти, Оксана остаточно зненавиджує його. Тепер голос самого життя кличе сердешну до втечі, допомагає здолати відчай і пройти справді тернистими дорогами з дитинчам на руках до рідного села, до матері.

Як бачимо, колізії твору життєві поведінка героїні психологічно мотивована. Щоправда, один момент на початку повісті викликає сумнів своєю непереконливістю: стосується він фатального рішення молодої селянки "знайти собі якого панича" [27; 100]. Адже йдеться не про чергову забаганку якоїсь звироднілої душі, а про начебто цілком свідоме бажання зажити дармоїдським життям людини з усіх боків позитивної.

Дехто з дослідників закидає Оксані легковажність, лінькуватість, маючи на увазі, певно лише жартівливі докори її матері, але ж текст засвідчує інше. У свої шістнадцять літ дівчина вміє ''вчинити хлібця, спекти", сяде прясти - "нитку виводить, тонку та довгу, а тут пісеньки-весняночки співа", візьметься за вишивання -- "почне такі ж квітки ставити, як і мати і заведе весільних пісеньок" [27; 263]. У творі чимало подібних сцен, що воскрешають український народний побут і звичаї в їх колориті понад півторастарічної давності, а заодне й показують працьовитість Оксани.

Єдина донька Векли Ведмедихи не стала пихатою і черствою: вона "коло бідності в'ється та знай слізоньки утира" [27; 264], вона любить матір, подруг, парубки й дівчата "її ждуть-дожидають, як об весні ластівки" [27; 263]. У порівнянні з Марусею, героїнею однойменної повісті, Оксана приваблює своєю легкою, компанійською натурою, відкритою душею.

Ось чому таким невмотивованим здається Оксанине зізнання у власній винятковості (" Я хороша, та красива, що й у селі у нас такої нема" [27; 266], як і її рішення вийти заміж за пана: "Пішовши за мужика, треба покинути об собі думати, що як би нарядитись, як би убратися, а піти лишень на вгород, у поле, і дома возись із дітворою, товчись і тільки й знай, що дома порайся, мужикові годи, і слухай його, і поважай, а коли ще і поб'є, - так ти і терпи" [27; 267].

Безперечно, Оксана знає собі ціну має почуття власної гідності. Вона не хоче жити як усі, жити абияк, бо бачила затуркані нуждою селянські сім'ї. Але бажання "об собі думати", "нарядитись", "у розкоші жити... щоб пити й їсти" [27; 96], -- не Оксанині (до цього моменту й опісля ми жодного разу не помічаємо за нею таких забаганок). Це, власне, єдине місце в повісті Квітки-Основ'яненка, що суперечить життєвій правді.

А те, що Оксана, спрагло чекаючи щастя, потяглася до старшого з-поміж москалів -- капітана, який помітив і похвалив її, -- не викликає здивування. Бо хто ще казав цій простій селянці, що вона -- "красавица і меж панянками", що вона -- "чудо"?! Іскру було викресано, у відповідь неминуче мало спалахнути полум'я кохання. Того кохання, що приносить море незвіданих почуттів, окрилює (Оксана, "мов птиченька піднялася від землі, щоб полетіти") [27; 256].

І мати, і оповідач застерігають Оксану від гріховних думок, поганих вчинків, особливо від панів: "Оксано, Оксано! -- вигукує оповідач" -- Якби ти більше панів знала ... ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще лучче -- паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддається. Паничі звиклися на тих бідних, що озьмуть від батька, від матері у двір за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси і піднімуть на гребішок, що так і тирчить на голові, мов на півневі..." [27; 251].

Оксана цих застережень не чує, за що розплачується дуже жорстоко. Як і Катерина, вона стає жертвою капітана-москаля. Та віра в Бога допомагає їй спокутувати гріх, а матері -- простити блуд дочки. Чесне, відкрите, аскетичне життя повернуло їй повагу односельчан.

Причина драми Оксани не стільки соціальна, як моральна. Гординя, легковажність, непослух, небажання заробляти на хліб насущний -- великий гріх. З цієї точки зору трагедія Оксани, її страждання -- закономірні. Ними вона спокутувала гріх і морально перемогла свого спокусника.

У повісті "Сердешна Оксана" автор ніби зумисне відтягує майже насамкінець - до кульмінаційної сцени - думку про релігійну свідомість головної героїні.

Окрилений схвальними рецензіями критиків, ощасливлений популярністю "Марусі" серед демократичного читача, письменник ще більше утвердився в думці про могутній вплив художнього слова на людину. Йому хотілося художнім словом навчити людей жити за законами християнської моралі, де понад багатство ціниться любов до ближнього і милосердя. Так виник задум написати "Бесіди о спасенії душі". "Бачачи своїх Марусь, що їх читали наші земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн та інше, що їх читали по хатах у родинних колах, у місті і селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому, я надумав написати для цього класу людей що-небудь повчальне. Якомога ближче до їх понять я виклав історію створення світу, спокутування людини, необхідність уникати гріха, часто шкідливого власне і для нас". [27; 16].

Цензура не допустила до друку "Бесіди..." із-за думок, що суперечать справжньому змістові святого Письма або не підтверджуються ким. Ідеї "Бесід..." частково реалізовані в "Листах до любезних земляків", частково -- у сентиментально-реалістичних повістях "Добре роби -- добре й буде" (1836), "Козир-дівка" (1838), "Сердешна Оксана" (1841), "Щира любов" (1839), "Божі діти" (1840), "Перекотиполе" (1840).

"Добре роби -- добре й буде" проповідує братню любов між ближніми, готовність прийти на допомогу один одному, особливо в скрутні часи. У "Щирій любові" проводиться думка, що справжня любов -- це вміння жити ради ближнього. "Не для себе живу -- для приятеля, як і він для мене" -- таких принципів дотримуються головні герої повісті. "Божі діти" можуть служити ілюстрацією християнської заповіді "Шануй батька свого і матір свою" -- такі ідеальні стосунки між батьками й дітьми пропагуються у творі.

Сюжет повісті "Сердешна Оксана" запозичений з фольклорних творів. Мотив про підмовляння дівчини втекти, про втечу її від батьків (а точніше - від матері) широко розповсюджений в усній поезії, особливо в піснях. Так, історично-побутовий характер має пісня "В Бердичеві на риночку":

Там ляшеньки п`ють-гуляють,

Одиначку підмовляють.

Одиначка дурна була -

Із ляшками поїхала... [13; 12].

У піснях на ці теми засуджується безпосередність дочки до матері, необдуманість її вчинку. Виховне застереження є в пісні "Да ходила красна дівка":

Гуляй, гуляй, красна дівка,

Гуляй з молодцями:

Та не гуляй, красна дівка,

З москалями, -

Москалі...

Горілки нап`ються, вони з тебе, красна дівка,

Насміхаються.

Вони твою русую косу розтріпають;

Вони твою честь дорогую

Розтеряють. [13; 16].

Зустрічаємо в народних піснях і застереження не кохати панів, бо кохання з панами молодій дівчині може принести тільки біду, що можемо бачити на прикладі нашої Оксани.

Часто зустрічаються в фольклорі і мотиви народження покриткою дитини, причому в піснях відбилися й трагічні факти вбивства покритками своїх немовлят. Не без впливу цих мотивів квітка пише сцену, де Оксана хоче закопати дитину живою в землю.

У створенні епічно-ліричного образу Оксани для всебічної психологічної характеристики героїні письменник також використовував фольклорні засоби вираження почуттів і настроїв, психологізм і ліризм народних пісень. Манера передачі психологічного стану героїні близька до народнопоетичних: "в неї серденько так і б`ється, як тая рибонька на удочці", "защимило серденько; "вона, мов птиченька, піднялась від землі, щоб полетіти": "вірно тебе любитиму до смерті моєї", "коли не вмру з журби, то зможу забути його" [27; 216-217].

У характеристиці Оксани автор часто переходить на пісенний лад, а іноді навіть ритмізує свою мову в стилі пісні: "Як зіронька вечірняя меж усіма зірками; як утінка по воді пливе, та вихиляється, та головкою поводить, та веселенько на усіх погляда".

Катерина ж Т. Шевченка "полюбила москалика, як знало серденько" [53; 18]; вона духовно чиста, що підтверджується народною символікою цноти ("аж калина плаче" [53; 19]). Катерина щира у своєму коханні, але зіткається з нещирим світом, який стає уособленням суспільної структури. Це і москаль, який спокушує і кидає дівчину, відштовхує сина:

А він коня поганяє,

Ні бито й не бачить...

"Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!"[5З; 32].

"Однак суспільна структура виявляється і на тих рівнях, що лежать близько до самого селянського середовища й особливо до селянської сім'ї", яка "нерідко стає знаряддям насильства, а батьки - безжальними виконавцями суспільного осуду" [36; 125]. Так батьки Катерини не бажають прислухатись до голосу серця, виконують громадський обов'язок, вони виганяють з дому свою грішну дочку:

"...Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...

...Молись богу та йди собі -

Мені легше буде..." [53; 23]. Осуджує Катерину і сільська громада!

А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують...

Любе б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакали!.. [53; 20-28].

Дослідник Г. Грабович підкреслює, що "суспільство та його закони, як вони функціонують на даний момент, в очах Шевченка втілюють жадобу й злість" [7; 126], а тому суспільна структура визначається моральними категоріями, а не економічними чи соціальними, що підтверджує поема.

В поемі "Катерина", як і в творчості Шевченка взагалі, глибоке навантаження несе міфологема шляху і поєднання її з іншими подіями і деталями твору. "Головний гріх Катерини - відмова йти шляхом життя", бо "легко йти "битою дорогою" [48; 20]. Катерина стає на інший шлях - шлях шукання своєї долі. її нещастя також пов'язане з дорогою:

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами [53; 22]. Шукаючи милого, батька Йвасевого, саме на дорогу виходить Катерина:

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

Побачимо, почуємо.

А поки - спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину [53; 24-26].

На шляху вона зустріла москалика, на шляху й благала:

Через пеньки, заметами

Лежить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами [53; 32].

"На шлях положила" й дитину, а сама "в ліс з шляху, як навісна" [53; 33], бо останні її надії розвіялись саме на шляху. На шляху зустрівся й батько з сином: один шлях, а долі у людей різні. Дорога завжди впирається в розпуття, на якому сидить кобзар - співець правди. [53; 28]:

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає [53; 35].

На розпутті треба завжди вибирати новий шлях, на ньому опинились і Івась, і його батько, їх шляхи знову розійшлися до нового розпуття.

Отже, і через міфологему шляху Шевченко показує теперішній для нього і майбутнього час України. Дорога стає шляхом шукання істини, "золотого віку", і, мабуть, невипадково на ньому не зійшлись батько і син, бо, як говорилось вище, для поета святіше за всього зв'язок матері і дитини, в ньому він бачить новий лад. А поки що Україна займає позицію невизначеності, стоїть на розпутті.

На початку поеми Шевченко цілком доброзичливо ставиться до звабника Катерини - називає його "москаликом",

Наступні рядки розкривають нам один із секретів високої інформативності поетичного тексту Шевченка. То дуже прості, на перший погляд, рядки - в них немає ніяких образно-змістових ускладнень, вони сприймаються просто і природно. Секрет же полягає у їхній фольклорній "знаковості".

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько, - [53; 17].

Читаємо ці рядки і розуміємо-попереджали батьки Катрю, життєвий досвід їм підказував, що до добра не приведе її захоплення офіцером, та вона не слухалась. Однак Шевченко не тільки не докоряє і не засуджує дівчини, а й навіть ставиться до неї вельми прихильно. І все тому, що вона полюбила, "як знало серденько", тобто полюбила щиро і глибоко.

Поет чітко висловлювався з цього приводу: "А на москалів не вважайте, - звертався він до українських письменників, - нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми - по-своєму. І їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди" [53; 41]. Уживане Шевченком слово "москаль" виявляло, думається, його бажання підкреслити національну автентичність українського народу. Шевченко майже не вдавався до слів "Росія", "російський", бо в той час уже відчутною була тенденція позначати цим словом усі народи, що входили до складу Російської імперії.

Отже, вживане Шевченком слово "москаль" зовсім не говорить про якесь негативне ставлення поета до російського народу. Проте немає сумніву, що з "Катерині" це слово сповнене негативного смислу. В даному випадку треба приєднатись до Ю. Івакіна: в "Катерині" слово "москаль" означає військового, офіцера царської армії, чужинство якого на українському терені загострено відчувала висока національна свідомість поета" [53; 41].

В українській літературі існує чимало описів постою загонів царської армії в селі. Це явище було звичним. У повісті Шевченка "Наймичка" читаємо: "Когда в выезжаете в малороссийское село и видите у ворот на высоком шесте несколько соломенных кисточек, зто значит, что в село не пехота, а кавалерия квартирует. Виха означает конюшню, а число соломенных кисточек - число лошадей на конюшне. В описываемое мною село пришли еще только квартирьеры, назначили квартиры и расставили вихи для конюшен".

Майбутнє розташування військових у цьому селі викликало в багатьох тривогу, недобрі передчуття: "Вздрогнуло сердце не одного чернобрового косаря при виде этих зловещих вих. Не один из них припомнил страшные, трагические рассказы про бесталанных покрыток" [19; 42].

Значно детальніше приїзд та перебування в селі загону царської армії описані в повісті Г. Квітки-Основ`яненка "Сердешна Оксана". Перебування військових у селі принесло нещастя не одній красуні.

Звідси і це знамените Шевченкове застереження, звернене до українських дівчат:

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі - чужі люде,

Знушаютьсяться вами [56; 17].

Цікаво, що Шевченко мало зупиняється на показі самого процесу зваблення дворянином-офіцером Катрі, говорить про це вельми загально. В той же час у творах, які близькі за головним сюжетним мотивом до "Катерини", саме цьому моменту приділено більше уваги. Так, в уже згадуваній "Еді" Баратинського найдетальнішим чином описується поступове зближення офіцера з Едою, при цьому виразно відчувається, що саме в найповнішому показі цього зближення поет бачив своє головне творче завдання. Основні сюжетні колізії "Бідної Лізи'' Карамзіна теж побудовані як залицяння міського панича до бідної селянської дівчини. Не меншу увагу подібним моментам приділяє в "Сердешній Оксані" і Г. Квітка-Основ'яненко.

То ж виникає запитання: чому Шевченко, на відміну від Баратинського Карамзіна Квітки-Основ'яненка, залишає "за кадром" епізоди поступового зближення Катерини й офіцера? Думається, що вони для нього просто не цікаві, перед ним стоїть інше творче завдання - він збирається зосередитись на показі Катерини як покритки, як жінки-матері. Саме це боліло поету, і саме на цьому він прагнув зосередити свою творчу увагу.

Для романтика Баратинського і для сентименталіста Карамзіна то була б "груба проза", і вони до неї не доходили, не бачили в жінках-матерях поетичного матеріалу. Для Шевченка ж, навпаки, образ жінки-матері завжди був джерелом найвищого творчого натхнення. Така протилежність багато говорить про самого Шевченка.

Та маємо справу із високохудожнім поетичним текстом, а це означає, що він є текстом з високою інформативною насиченістю. Так Шевченко дуже коротко, мало чи не скоромовкою, говорить про історію стосунків Катерини й офіцера, але цього достатньо, щоб ми побачили дівчину, зрозуміли її характер, наблизились до її внутрішнього світу.

"В садочок ходила" - це ходила на побачення. В українській пісні "садочок" - вельми суттєвий знак. Він пов'язаний з дівоцтвом, з дівочими переживаннями ("По садочку ходжу..."), з чеканням милого, з любовними побаченнями... В "Катерині" про "садочок" буде згадано кілька разів. Сюди вона ходитиме уже покриткою, із сином на руках, і спогади про минулі зустрічі з коханим викликатимуть у неї гострий душевний біль. Сюди, в садочок, вона прийде після того, як батьки виженуть її з дому, прийде, щоб узяти з собою, за звичаєм, грудочку рідної землі.

Таким же містким "знаком" є вислів "долю... занапастила". Ходити на побачення в садок і там занапастити долю - ця знаковість дуже легко розгадується.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує. [56; 19].

І знову підкреслена велика захопленість Катерини "москаликом". Про те, що справа зайшла далеко, легко розумієш, коли читаєш такі слова:

Де жартує з москаликом.

Там і заночує [56; 19].

Ще кілька рядків - і бачимо Катрю без пам'яті закоханою, такою, що кинулась у вир свого почуття пристрасно, безоглядно, не думаючи про можливі наслідки:

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала [56; 19]

І далі знову такий виразний і такий зрозумілий усім знак:

Поки слава на все село

Недобрая стала [56; 20].

Шевченкові описи переживань Катерини стислі, але при цьому дуже точні, до того ж вони "опредмечені", тобто виражаються в основному через конкретну дію, а не через абстрактну номінацію.

Катерина настільки захоплена своїм почуттям, що й не звертає уваги на ту "недобрую славу". Вона поставилась досить спокійно і до того, що її "накрили". І навіть тоді, коли "в поход затрубили" й "пішов москаль в "Туреччину", Катерина особливо не журиться, бо твердо вірить, що її милий вернеться.

Обрядом "покривання" Катерина відлучена від дівчат, та й взагалі відчувається її повна ізольованість від життя села. Щоб уникнути зустрічей із односельцями (бо ж соромно), вона виходить з відрами по воду опівночі.

Життя Катерини ускладнюється після того, як народила сина. Вона не перестає надіятись, що "москалик" ось-ось повернеться, як обіцяв. Та надій стає все менше й менше, а поговір людський - все жорстокіший.

Поет дуже тонко готує грунт, щоб пояснити наступне рішення батьків вигнати доньку з дому. Односельці "кують речі недобрі" стосовно Катерини. Людський поговір безжалісний і щодо батьків, особливо матері. Віриш, що їй доводиться переживати справжнє горе.

А жіночки лихо дзвонять.

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

"В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина!

Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила... [56; 20].

У кінці першого розділу поет дає зрозуміти, що довірлива Катерина ошукана москалем, який уже ніколи не вернеться до неї, як обіцявся:

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами. [56; 21].

На художню майстерність, виявлену поетом у зображенні вигнання Катерини батьками, наше літературознавство чомусь не звертало уваги. І дарма, бо Шевченко в цьому фрагменті продемонстрував винятково довершене мистецтво слова, яке, поза всяким сумнівом, можна кваліфікувати як класику найвищого геніального! - рівня.

На початку зображуваної сцени дійові особи показані загальним планом.

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні... [56; 21].

"Мізансцена" (розміщення дійових осіб) вражає своєю продуманістю. По-перше, вона дуже виразна, бо саме зображення батька, що сидить край столу, схилившись у глибокій журбі на руки, є "знаковим" і з граничною повнотою говорить про його важкий настрій. По-друге, в самій "мізансцені" із вражаючою точністю врахована типова деталь із побуту селянської родини. Батько сидить за столом, а мати - на ослоні коло нього. Кожний, хто добре знає характер стосунків в українській селянській родині та їхнє "жестове", зовнішнє вираження, легко впізнає цю характерну деталь, коли батько, як глава сім'ї, сидить за столом, а мати - на ослоні. Це ні в якому разі не засвідчує старшинства батька над матір'ю (загальновідомо, що в українській родині матір ніколи-не-буває приниженою, а навпаки, часто користується реальною першістю), просто поет наніс на створювану картину виразний штрих, що надав їй елемента типовості - вкрай важливого для створення "субстрату" художності. Сидіти на ослоні для матері звично, бо чимало хатньої домашньої роботи (наприклад, прясти, шити і т. п.) вона виконує саме в такому положенні. Але поет недаремно підкреслює, що вона сидить коло батька: зараз вони об'єднані спільним горем і тією важкою необхідністю розв'язати тяжку проблему.

Так, то буде дуже важка розмова з дочкою. І вестиме її матір. Батько сидітиме за столом мовчки, і тільки його поза - цей надзвичайно виразний "жест засвідчує, яке важке рішення він зараз обдумує.

Мати "за сльозами ледве-ледве Вимовляє доні":

"Що, весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре? [56; 22].

Такими словами розпочинається цей довгий, сповнений пекучих докорів монолог. Кожна матір, вирощуючи доньку, думає про той час, коли віддаватиме її заміж. Весілля - надзвичайно важлива подія в житті дівчини та її батьків. Треба зрозуміти психологію жінки-селянки. яка роками, ще, мабуть, з дня народження доньки, багато разів програвала в уяві майбутній весільний обряд. То мала бути в житті матері чи не найважливіша подія. І тепер, коли стало зрозумілим, що того весілля не буде. їло роками вимріяний і безліч разів "прокручуваний" в уяві весільний обряд не здійсниться, вона кидає дочці цей чи не найболючіший для неї докір: "Де світилки з друженьками, Старости, бояре?" Промовляючи саме ці слова, матір починає іде глибше відчувати весь безмір свого горя, і тому з її уст починають вириватися такі страшні прокльони:

Проклятий час-годинонька.

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер - москалеві... [56; 22].

Слова "гадина" і "москаль" вона ставить на один смисловий рівень - і це той випадок, де не треба шукати підтекстів. Мати настільки ображена на кривдника своєї доньки, що смислове зближення цих слів виникло спонтанно.

Та мати є мати. Виплеснувши своє горе, свою образу в прокльоні, вона в одну мить зупинилась, ніби подумала: "Це ж я проклинаю свою дочку!". І ця думка різко змінює почуття матері. Тепер розпачливий докір поєднується з материнською ніжністю:

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?.. [56; 22].

Рішення - його прийняла мати - безповоротне: Катерина повинна залишити батьківський дім. Про це матір говорить твердо, проте в її словах відчувається бажання якось пом'якшити жорстокість свого вчинку:

...Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх речей.

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю... [56; 23].

Та, промовляючи ці слова, мати добре розуміє, що чекатиме її на старості без єдиної дочки. Українська трудова селянська родина жила за звичаями та мораллю, що були вироблені протягом багатьох століть. Діти, виростаючи біля батьків, повинні на старості доглядати їх. Таким чином тримався цей безперервний кругообіг життя: батьки - діти - батьки - діти... Лихо чекало на тих батьків, хто залишався на старості без дітей. Бо для того, щоб прожити, селянинові треба постійно і важко працювати на полі, біля худоби. А якщо для цього не вистачатиме сил? Що тоді? Поможуть добрі люди? Так, взаємовиручка, взаємодопомога в українському селі завжди були реальними. Пропасти з голоду не дадуть. Але не тільки цим стурбована мати. Вона боїться майбутнього через іншу, духовну причину - це повне забуття:

А хто ж мою головоньку Без тебе сховає?

Хто заплаче надомною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде? [56; 24].

Ці слова засвідчують важливу рису тогочасного (ХVШ-ХІХ ст.) українського менталітету, а саме: величезну значущість обрядовості, яка, безперечно, була наповнена глибинним смислом. Звичаї та обряди вносили у життя визначеність і порядок. Селянин довірявся їм, повністю й не знав їх, і тому можна вважати, що він жив у правовому соціумі. Він болісно сприймав найменше порушення обряду, як безперечне порушення одвічного закону людського життя, коли діти зобов'язані поховати батьків, а потім зберігати пам'ять про них, доглядати за їхніми могилами.

Для матері цей довгий монолог виявився надто важким. Вона не витримує цієї страшної роздвоєності, коли, з одного боку, переживає глибокий жаль до рідної доньки, а з другого, ніяк не в змозі її простити. Від такої страшної психічної напруги втрачає свідомість, її останні слова - це спалах ніжності до доньки, такий природний і зрозумілий:

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас..."

Ледве-ледве

Поблагословила:

"Бог з тобою!" - та, як мертва,

На діл повалилась... [56; 24].

Але її слова - це ще не остаточне рішення. Останнє слово мусить сказати батько, який, коли говорила мати, так важко думав.

Може, він зуміє простити Катерину? Та батько підтримав рішення дружини. Він сказав усього три слова:

"Чого ждеш, небого?" [56; 24].

Можливо, поки говорила мати, Катерина ще мала якусь крихітку надії, а раптом батько пожаліє її, дозволить залишитись дома. Але він сказав ті три слова так. що Катерина зрозуміла: їй уже не простять, їй потрібно йти. А, зрозумівши це. вона робить те, що повинна робити вихована, морально не зіпсована донька, що відчуває Свою вину перед батьками, просить у них останнього прощення:

"Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!" [56; 24].

Після батькових слів Катерина покидає хату. Тут геніальна простота Шевченкового поетичного слова постає у своєму довершеному вияві:

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати [56; 24]

"Ледве встала" - тому, що вона щойно пережила важке психічне потрясіння (афект), коли, лежачи в ногах батька, просила прощення. Зараз вона ледве при свідомості - настільки вбита горем.

"Поклонилась" - одним словом зроблено важливий штрих до образу Катерини. Вона вихована в дусі великої поваги до батька-матері. І тому визнає свою вину перед ними. Не може не визнавати, бо народна мораль,- а немає сумніву, що Катерина добре знайома з нею, - засуджує те, що вона скоїла. "Вийшла мовчки з хати" - батьки сказали Каїрі все, що мали сказати. І вона сказала їм, що могла сказати. Розмова закінчена, рішення прийняте, назад вороття немає. Та слово "мовчки" породжує ще один важливий смисл, а саме: в момент, коли Катерина після бурхливої сцени, в якій вона просила прощення і не отримала його, все ж покидає батьківську хату, настає, гнітюча тиша. Батькам дуже важко. І важко Катерині. І ось такою нестерпною, гнітючою важкістю позначено момент, коли молода мати виходить з батьківської оселі. Майстерність Шевченка якраз і полягає в тому, що він зумів передати домінуючий настрій цього моменту. І цей настрій органічно доповнюється іншим, теж винятково точно "до місця" схопленим і з максимально можливою повнотою переданим настроєм одинокості батьків, їхнього сирітства що став особливо відчутним у момент, коли Катерина мовчки вийшла з хати.

Осталися сиротами

Старий батько й мати [56; 24]

Вийшовши з хати, Катерина пішла у садок: з ним були пов'язані у неї спогади про своє кохання. Саме сюди із сином на руках виходила вечорами (щоб не бачили люди). Саме тут, у садку, її терзали спогади про недавнє минуле: Зайде сонце - Катерина По садочку ходить. На рученьках носить сина, Очиці поводить: "Отут з муштри виглядала, Отут розмовляла, А там... а там... сину, сину!" - Та й не доказала [48; 24]

Катерина, покидаючи рідну оселю, бере з собою грудочку рідної землі. В цьому ознака того, що вона назавжди покидає батьківщину, добре усвідомлюючи це:

Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають..." [56; 25].

Катерина, гадаючи про своє майбутнє, передчуває безвихідь, у якій опиниться. Більше того, в неї промайнула думка про можливе самогубство:

"Заховаюсь."дитя моє.

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою. Безбатченком!.." [56; 25].

Геніальна майстерність, з якою написані ці рядки, полягає в тому, що за допомогою мінімуму слів поет утворив дуже виразну, в повному розумінні самодостатню зорову картину, її самодостатність полягає в тому, що в тексті зазначені усі найважливіші деталі, необхідні для створення картини, яка випромінювала б цілісний зміст.

Він блискуче заявляє про себе як про майстра словесного психологічного малюнка:

Вийшла з села - серце мліє:

Назад подивилась.

Покивала головою

Та й заголосила [56; 24].

У Катерини '"серце мліє" саме тоді, коли вона виходить із села і коли настає момент прощання з ним. Все це виражено в ідеально довершеній (мінімум слів - максимум зміст) фразі, перша частина якої виражає причину, а друга - наслідок:

Вийшла з села - серію мліє... [56; 24].

Саме тепер, коли Катерина пройшла селом і вийшла на його околицю, коли в неї защеміло серце від передчуття того, що назавжди прощається з батьківщиною, вона

Назад подивилась...

І цей останній погляд на рідне село, де з її вини "осталися сиротами старий батько й мати", викликав у Катерини такий емоційний сплеск, що вона не витримала - заголосила (заголосила, а не заплакала):

Покивала головою

Та й заголосила [56; 26].

Поема "Катерина" була чи не головним твором серед восьми творів першого видання "Кобзаря" (1840). І тому в поезії "Думи мої, думи мої...", що була написана як програмовий твір щодо усієї збірки, є рядки, які, на нашу думку, прямо вказують на адресата поеми. До того ж у них молодий Шевченко чітко засвідчує свій намір зворушувати дівочі серця:

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі.

Що заплачуть на сі думи, -

Я більше не хочу.

Одну сльозу з очей карих -

І пан над панами! [56; 24].

Аналіз поетики "Катерини" переконує, що з її художніх засобах відчувається виразне прагнення зворушити власне жіночу аудиторію. Нічого дивного в такій спрямованості немає. Питання про адресата твору як фактор, що визначає його художні особливості, досить актуальне, хоч у нашому літературознавстві воно поки що недостатньо розроблене.

Те, яким чином поет викликає "сльозу з очей карих", можна спостерігати на прикладі таких рядків:

За сльозам за гіркими

І світа не бачить,

Тілько сина пригортає.

Цілує та плаче.

А воно, як ангелятко.

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає [56; 26].

Яке жіноче серце не буде зворушене такою картиною! Як митець, як майстер художнього слова Шевченко був творцем таких виражально-зображувальних прийомів, які надовго обігнали свій час і фактично стали поширеними у значно пізнішу літературно-мистецьку епоху. Постать Катерини, що пішла у свою важку й невідому дорогу, поступово все зменшується і зменшується, і все те відбувається на тлі червоніючого неба, що викликає настрій тривоги:

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... Тільки мріє [56; 24]

Франко зазначає, що для характеристики погляду Шевченка на святість сім'ї дуже важливий у поемі розділ, "де батько й мати виганяють покритку Катерину з дитиною з дому. Шевченко ані одним словом,- пише Франко,- ані одним натяком не обурюється на нелюдськість того поступку батьків: він зіпить цілковито, що вони мають прогнати і відіпхати свою упавшу дитину.

... Шевченко не протестував проти нелюдськості такого народного погляду, може, вважаючи його гарантією виховання чистоти й моральності в українськім народнім житті". Треба розвити, що народні звичаї, витворені протягом століть, були для народу формою захисту своєї автентичності. Для українського села ті звичаї мали силу закону. Вони спрямовували весь лад громадського, сімейного та й особистого життя у певному, вивіреному людським досвідом напрямку.

Більша частина третього розділу - це медитації з приводу нещасної долі Катерина та її сина.

В поеми є кілька фрагментів, читання яких дає яскравий зоровий образ Катерини. Бачимо, як вона зустрілася з чумаками. - Із - красивої дівчини Катерина уже перетворилась на замучену важкою дорогою обірвану жінку:

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина [56; 27].

Такий образ Катерини кілька разів варіюватиметься в поемі, поет закріплюватиме його у свідомості читача.

У третьому розділі Шевченко показує дві зустрічі, що трапились Катерині в дорозі. Перший раз їй зустрілись чумаки, другий - москалі. Зустрівшись із чумаками, Катерина змушена просити милостиню. З притаманним йому вмінням передавати психологічні стани персонажів Шевченко показує, як нелегко Катерині стати на шлях жебракування. Але в неї немає виходу. Жебракує, власне, не для себе, а для свого маленького сина, якого треба чимось годувати.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину.

Питається: "Люде добрі.

Де шлях в Московщину?"

''В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?"

"В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!"

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

То й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила [56; 27].

Москалі виявились не такими уважними до Катерини, як чумаки. Тяжке становище Катерини ("зима впала", "свище полем завірюха", а Катерина "у личаках... і в одній свитині") їх зовсім не зворушило, більше того, вони сміються, жартують: "Ай да баба! ай да наши! Кого не надуют!" Це образило Катерину, і вона кидає докір москалям: "І ви, бачу, люде!"

Є в третьому розділі момент, що звертає на себе увагу чільним психологічним наповненням.

Отже, і в поемі "Катерина", і в творі "Сердешна Оксана" Квітка-Основ'яненко і Шевченко змалював сучасну йому Україну, її трагічну долю. Тобто через "утробний зв'язок матері й дитини, який перебуває в радикальній опозиції до жорстоких законів ієрхаричного, авторитарного, побудованого за принципом батьківського права суспільства", автори втілює свої мрії про новий лад, де була б щаслива і дитина, і мати.

Розділ ІІІ. Діалого-монологічне мовлення та функції пейзажів в структурі творів Г. Квітки-Основ'яненка і Тараса Шевченка

Г. Квітці-Основ'яненку, завдяки вмілому використанню діалогу, вдається відтворити у своїх творах "живу мову персонажів", що дає можливість при дуже повільній зміні подій тримати читача весь час у напрузі. Динаміка діалогу, його напруга, драматизм, повністю залежать від того, наскільки майстерно вдається письменникові розставити лексичні акценти суміжних висловлювань для того, щоб відобразити емоційний стан героя, розкрити його соціально-психологічний стан. Динамічне мовлення надає відповідної динаміки твору.

Важливим засобом розкриття характеру персонажів є пряма мова. У Квітки-Основ'яненка вона завжди має соціально-характерологічну значущість. Вислови діючих персонажів твору вказують на приналежність їх до певної ланки суспільства.

Часто письменник використовує внутрішній монолог, через який передає внутрішні переживання героїв, їх роздуми над життєвими обставинами, що склалися. Духовний стан героїв Г. Квітки-Основ'яненка завжди співвідноситься з їх соціальним станом, що відображається у діалого-монологічному мовленні, зокрема у внутрішніх монологах. Письменник захоплюється селянином, його духовним світом, високими морально-етичними устоями. Внутрішні монологи героїв розкривають їх справжні почуття, бажання і прагнення.

Найнапруженіший момент повісті "Сердешна Оксана" передається автором через монолог, звернення до сина -- нелюбої дитини. Оксана сама не своя від горя, вона ніби на якийсь час втратила розум, готує могилу для дитини, наміряючись її вбити. Все це ми спостерігаємо з її слів. Автор вдало передає почуття й емоції, які охопили героїню, ми ніби разом з нею переживаємо ту страшну ніч.