Інноваційні перегони фірм в умовах внутрішньогалузевої конкуренції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Інновація стала одним із засобів збереження конкурентних позицій фірм у галузі. Саме в даний час Україна переживає бум новаторства. На зміну одним формам і методам керування підприємством приходять інші, менш витратні. В цих умовах інноваційною діяльністю змушені займатися всі підприємства, які зіткнулися з глобалізацією конкуренції у всьому світі.

Об'єкт дослідження - процес інноваційних вдосконалень виробничої діяльності підприємств галузі.

Предмет дослідження - інноваційні перегони фірм в умовах внутрішньої галузевої конкуренції.

Мета роботи - теоретико-прикладне дослідження нововведень у вигляді нових технологій, видів продукції і послуг, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного, адміністративного або іншого характеру.

Відповідно до мети визначено завдання дослідження:

1) розглянути методи створення інноваційного продукту;

2) здійснити порівняльну характеристику методів інновації;

3) розробити модель інноваційних перегонів для фірм-конкурентів.

Методи дослідження: графоаналітичний метод (порівняльна характеристика методів інновацій); аналітичний метод (моделювання процесу інноваційних перегонів фірмою); компаративний метод (порівняння ефективності інновацій підприємств у галузі).

Особливу значимість для нашої країни має творче використання досвіду розвинених країн щодо реалізації заходів державної підтримки інноваційних процесів в економіці, що дозволить сформувати діючу вітчизняну систему стимулювання інноваційної діяльності. Актуальність дослідження даних питань зростає в зв'язку з тим, що українська економіка прагне до гідного й органічного входження у світове співтовариство. Подолання відставання практично у всіх галузях і виробництвах припускає посилення інноваційного характеру підприємницької діяльності, формування інноваційної сфери для посилення конкурентоздатності вітчизняних галузей економіки.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновок, список використаних джерел, додатки.

1. Концептуальні засади інноватики

1.1 Визначення інноватики як науки, та її складових у «життєвому циклі»

Терміни «новина», «новація», «інновація», «нововведення» широко використовуються у практиці і нерідко ототожнюються, хоча дещо різняться за своєю сутністю. Ці терміни об'єднує те, що вони відображають розвиток, оновлення. Будь-яка соціоекономічна система розвивається через оновлення. Поняття «нове», «новина», «новація», «інновація», «нововведення» віддзеркалюють шлях розвитку, який веде до змін через оновлення всіх елементів процесу: принципів, методів, цілей, що потребує подолання укорінених звичок, взаємозв'язків, стійких тенденцій і породжує нову якість, як-то: оновлену матеріально-технологічну базу, систему управління, суспільні відносини, новий спосіб життя, новітні життєві стилі.

Нововведення як інструмент перетворення є самостійним об'єктом вивчення в усіх промислово розвинених країнах. Виникла нова галузь науки - інноватика, яка вивчає закономірності процесів розвитку, формування новацій, нововведень, механізмів управління змінами, подолання опору нововведенням, адаптації до них людини, використання та поширення інноваційних потоків, інноваційної діяльності, їх вплив на сферу конкуренції, на розвиток суспільства в цілому. На відміну від стихійних, спонтанно виникаючих змін, інноватика вивчає механізми ініційованих і контрольованих змін, які відбуваються внаслідок раціонально-вольових дій. Предметом інноватики є створення, освоєння і поширення різного типу новацій.

В інноватиці використовується поняття «життєвий цикл», що означає стадійність процесу, єдність його початку і кінця. Життєвий цикл - це період від зародження ідеї до розробки, створення, поширення, використання та утилізації (занепаду) продукту. З урахуванням послідовності проведення робіт життєвий цикл інновацій розглядається як інноваційний процес. Поняття «життєвий цикл» інновації вживається, як правило, до двох взаємопов'язаних процесів. У одному випадку - це етапи створення інновації в ланцюзі наука - техніка - виробництво - споживання; в іншому - життєвий цикл нововведення як продукту чи технології в циклі реалізації та задоволення попиту. Життєвий цикл продукту показує часовий інтервал, який охоплює кілька фаз розвитку. Розрізняють повний життєвий цикл продукту і життєвий цикл продукту у сфері виробництва і споживання. У практичній діяльності найчастіше оперують поняттям життєвого циклу продукції у сфері виробництва. Цей цикл складається з кількох фаз:

1. Перша фаза - дослідження і розробка нововведення-продукту. Слід зазначити, що ця фаза не завжди закінчується успішно. Існує велика ймовірність невдач, ризиків і відстрочки одержання результатів. Спочатку, коли кошти вкладаються в науково-дослідницькі і конструкторські розробки, успіхи дуже скромні. Це сфера збитків. Закінчується фаза передаванням опрацьованої документації у виробництво.

2. У другій фазі відбувається технологічне освоєння масштабного виробництва нової продукції. При цьому обсяги виробництва мають сягнути рівня, який забезпечує беззбитковість роботи. Результати - зростання виробництва, прибутків.

3. Особливістю третьої фази є стабілізація обсягів виробництва.

4. А в четвертій фазі відбувається поступове зниження обсягів виробництва і продукція виводиться зі сфери реалізації.

Зміна стадій життєвого циклу зумовлена певними закономірностями: завжди максимальне зростання прибутку досягається на стадії початку виробництва за рахунок монопольно високої ціни на ринку. Ціна перекриває збитки, пов'язані з розробкою нового продукту. Після безприбуткової реалізації (низькі обсяги продажу) крива прибутків прямує вгору, випереджуючи обсяги продажу. Насичення ринку призводить до зниження норми прибутковості, проте за рахунок великих обсягів продажу прибуток залишається високим. У фазі зрілості різко зростає конкуренція, оскільки відбувається дифузія (поширення) нововведення, попит падає, починається фаза занепаду, прибуток стрімко падає донуля, після чого продукція виводиться зі стадії реалізації.

1.2 Інноваційна діяльність

У статті 3 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інноваційна діяльність визначається як «одна з форм інвестиційної діяльності», що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу. Ця діяльність охоплює:

* випуск і поширення принципово нових видів техніки і технології;

* прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

* реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;

* фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

* розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального й екологічного становища.

Інноваційна діяльність пов'язана з трансформацією наукових досліджень і розробок, винаходів і відкриттів у новий продукт або новий технологічний процес, які впроваджуються у виробничий процес, або в новий підхід до соціальних послуг. Інноваційна діяльність передбачає створення цілого комплексу наукових, технологічних, організаційних, фінансових і комерційних заходів, які у своїй сукупності ведуть до створення інновації, готової до реалізації на ринку.

У таблиці 1.1 показані основні види інноваційної діяльності.

Суть інноваційної діяльності на підприємстві є освоєння (комерціалізація) нових видів продукції або методів її виробництва, доставки і реалізації. Визначаючи напрями інноваційної діяльності, керівництво фірми вирішує, на чому зосереджувати увагу: на продуктових чи технологічних інноваціях. При цьому важливо, хто є «ініціатором» інновації: споживач, постачальник чи конкурент.

Інноваційна діяльність охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів, кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об'єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення інженерно-технічних об'єктів, інформаційну та маркетингову діяльність. Усе це створює умови для інноваційного розвитку та активізації інноваційних процесів. Тобто інноваційна діяльність розглядається як сукупність робіт, які виконуються певними організаційними структурами від зародження ідеї, її розроблення і до комерціалізації в умовах конкуренції.
В умовах реформування української економіки виникла проблема пошуку фінансових джерел активізації інноваційної діяльності - прийняття відповідних законів, надання пільг, створення приватного капіталу, стимулювання припливу в науку талановитої молоді, оновлення наукових кадрів через удосконалення системи оплати праці та відродження престижу професії науковця. Це зумовлено тим, що, як свідчать статистичні дані, масштаби інноваційної діяльності в Україні згортаються. У 1998 р. інноваційну діяльність здійснювало тільки 18,7% промислових підприємств від загальної кількості. Сприятливішими для впровадження інновацій були умови на великих промислових підприємствах, що мають належну матеріально-технічну базу.

Найпоширенішим напрямом інноваційної діяльності було оновлення продукції. У 1998 р. освоєно виробництво понад 10 тис. найменувань нової продукції. Водночас недостатня підтримка інноваційної діяльності державою призвела до розриву зв'язків науки з виробництвом, унаслідок чого зменшилась частка вітчизняної продукції, яка має сучасне наукове забезпечення.

Таблиця 1.1

Питома вага розробок, котрі за своїми техніко-економічними характеристиками перевищують кращі світові аналоги, у 1997 р. не сягала 2% (у 1995 р. - 3,7%, у 1991 р. - 5,2%).У перерахунку на 100 фахівців, що займаються дослідженнями і розробками, сьогодні припадає 1 патент (у 1991 р. -4 патенти). Якщо порівняти 1995 р. з 1999 р. за основними напрямами інноваційної активності, то можна зазначити, що найбільший спад діяльності спостерігається серед тих економічних суб'єктів, які впроваджували нові технологічні процеси, - 49,17%, на другому місці підприємства, що здійснювали комплексну механізацію та автоматизацію, - 33,6%.

інновація менеджмент нововведення інфраструктура

1.4 Інноваційна інфраструктура

Під інноваційною інфраструктурою розуміється сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючихсистем, необхідних і достатніх для ефективного здійснення інноваційної діяльності та реалізації нововведень.

Метою створення інфраструктури є забезпечення як комплексної інноваційної діяльності, так і збереження та розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміни номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів. Відповідно до цілей інфраструктура інноваційної діяльності включає такий комплекс взаємопов'язаних систем:

· систему інформаційного забезпечення, яка дає доступ до баз і банків даних для всіх зацікавлених, незалежно від форм власності;

· експертизи (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій, заявок;

· фінансово-економічного забезпечення інноваційної діяльності, використовуючи різні джерела надходження коштів (ресурси підприємницьких структур, інвестиції інших країн, кошти інвестиційних фондів тощо);

· сертифікації наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю якості;

· просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову діяльність, патентно-ліцензійну роботу, захист інтелектуальної власності;

· підготовку кадрів для інноваційної діяльності в умовах ринкової економіки.

Кадровий потенціал для інноваційної є підґрунтям для формування решти необхідних ресурсів.

Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру реалізації нововведень, хто володіє найефективнішим механізмом інноваційної діяльності і використовує весь діапазон технологій створення та реалізації інновацій.

Інноваційна інфраструктура пов'язана з технологією виробництва.

Під технологією в англосаксонській термінології розуміється «прикладне знання». За слов'янською інженерною традицією технологія розглядається як сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану чи властивості, форми сировини, матеріалів у процесі виробництва. У сучасній інтерпретації технологія - це сукупність виробничих процесів, науково-технічних і професійних знань, методів, засобів виробництва, нової техніки, які забезпечують перетворення природної речовини в продукти промислового і побутового використання.

Сучасними основними напрямами науково-технічного розвитку є:

* комп'ютеризація виробництва;

* удосконалення технологій, які існували раніше;

* створення біотехнологій;

* створення матеріалів із заданими властивостями;

* розвиток штучного інтелекту;

* розвиток теорії і практики менеджменту.

До сучасних технологій належать:

- лазерна;

- плазмова;

- вакуумна;

- імпульсна;

- обробка вибухом;

- електрофізичні, електрохімічні методи обробки;

- безвідходна технологія.

Біотехнології - це:

1) генна інженерія (виділення гена із ДНК і вживления його в організм чужорідної клітини);

2) інженерна ензімологія (створення ферментів для складних хімічних процесів);

3) технологічна біохімія (полімери);

4) біоінформатика;

5) гібридизаційна технологія (одержання високоспецифічних антитіл за допомогою клонування).

Розвиток технологій - основна рушійна сила прогресу. Нова технологія виникає не одна, а у зв'язці з іншими, які її взаємодоповнюють.

1.5 Класифікація інновацій та їх особливість

Важливим етапом вивчення нововведень є їх класифікація за низкою певних ознак. Світ інновацій дуже різноманітний. їх комплексний характер і багатогранність використання потребують розроблення класифікатора інновацій, який дасть змогу не тільки усвідомити їх роль у розвитку людства, а й передусім:

1. Оцінити спрямованість і ефективність інноваційного процесу.

2. Визначити перспективність майбутніх нововведень.

3. Установити проблемні зв'язки між різними типами інновацій.

4. Підібрати методи управління, адекватні особливостям кожного інноваційного процесу, які випливають з переважаючого типу інновацій, що утворюють ці процеси.

5. Створити економічні механізми й організаційні форми управління інноваційною діяльністю залежно від типу інновацій.

6. Визначити методи й форми реалізації і просування інноваційного продукту та інноваційної технології залежно від різних типів інновацій.

7. Оптимізувати організаційні форми інноваційної діяльності та інноваційної інфраструктури, економічні відносини в інноваційній сфері.

8. Створити стимули для активізації інноваційних процесів у галузях, регіонах і підприємствах.

Типологія інновацій також дає змогу розмежувати нововведення та псевдоінновації. Крім того, класифікація інновацій за базовими ознаками та іншими характеристиками використовується під час прийняття управлінських рішень щодо інвестування нововведень.

Кількість класифікаційних ознак залежить від критеріїв, використовуваних для типології інновацій. У результаті одна й та сама інновація може бути віднесена до кількох типів (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Система інновацій та їх класифікація

Розглянуті теоретичні концепції класифікації інновацій уможливлюють узагальнення класифікаційних ознак і конкретизацію інноваційного процесу.

2. Інноваційний менеджмент

2.1 Сутність та зміст інноваційного менеджменту

Інноваційний менеджмент спрямований на формування й забезпечення умов інноваційного розвитку організації.

Функціональний інноваційний менеджмент націлений на ефективне управління процесом розроблення, упровадження, виробництва та комерціалізації інновації, при цьому важливим моментом є вдосконалення координуючих дій операційної системи виробництва, управління персоналом і здійснення контролю за інноваційним процесом.

Зміст поняття «інноваційний менеджмент» П.Н. Завлін розглядає в трьох аспектах: як науку та мистецтво управління інноваціями, як вид діяльності і як суб'єкт управління.

Рис. 2.1. Аспекти інноваційного менеджменту

Як вид діяльності та процес прийняття управлінських рішень інноваційний менеджмент являє собою сукупність процедур, що утворюють загальну схему управління інноваційним процесом. Ця сукупність складається з відповідних функцій управління, кожна з яких розпадається на окремі види роботи (етапи), що пов'язані з багатогранною діяльністю підприємства і виконуються у відповідній послідовності.

Інноваційний менеджмент як апарат управління інноваціями передбачає створення певної ієрархічної організаційної структури, до складу якої входять спеціалізовані підрозділи управління, керівники різних рівнів, які наділяються повноваженнями на прийняття та реалізацію відповідних управлінських рішень і несуть відповідальність за їх результати.

Розглянута концепція інноваційного менеджменту, на думку Л. Огольової та Н. Круглової виходить за вузькі рамки функціонального менеджменту і відповідає моделі інноваційного зростання економіки, коли створення наукового знання, нових інтелектуальних продуктів є визначальним.

Як система управління інноваційний менеджмент складається з двох ланок, або підсистем: керуючої підсистеми (суб'єкта управління) і керованої підсистеми (об'єкта управління), зв'язок суб'єкта управління з об'єктами відбувається за допомогою руху інформації. Цей рух інформації являє собою сам процес управління, тобто процес розроблення і здійснення керуючої дії суб'єкта управління на об'єкт управління. Механізм керуючого впливу включає збір, обробку і передавання необхідної інформації та прийняття відповідних рішень.

На рис. 2.2, 2.3, 2.4 показані сфери здійснення інноваційного управління на підприємстві.



Рис. 2.2. Загальна сфера інноваційного менеджменту

Рис. 2.3. Сфери реалізації інноваційних процесів на підприємстві



Рис. 2.4. Загальна схема інноваційного менеджменту

Критеріями ефективності інноваційних процесів є економічні показники, за допомогою яких можна визначити приріст економічного результату відносно витрат. При цьому прибуток і дохідність інновацій виступають не як мета, а як важлива умова і результат здійснення інноваційної діяльності - створення нових продуктів, технологій, послуг, що впливають на рівень життя суспільства.

Крім того, реалізація інновації на ринку пов'язана зі значним ризиком. За даними американського економіста Е. Менсфілда, результати приблизно 60% наукових досліджень і розробок, що проводились 120 американськими промисловими фірмами, не потрапляли на ринок. З кожних десяти виробів, виробництво яких освоєно, п'ять не витримували ринкових випробувань, а з п'яти, що лишились конкурентоспроможними, виявлялись тільки два (тобто 8% від 100% наукових досліджень і розробок). Усе це визначає специфіку управління нововведеннями.

Таким чином основними цілями інноваційного менеджменту є:

1) забезпечення довгострокового функціонування інноваційного процесу на основі ефективної організації всіх його складових елементів і систем;

2) створення конкурентоспроможної інноваційної продукції, технологій найбільш ефективним і оптимальним шляхом.

Так до функцій, які відображають зміст інноваційної діяльності, належать:

ь прогнозування(передбачення);

ь формування інноваційних цілей;

ь планування;

ь координація;

ь організація;

ь стимулювання (активізація);

ь контроль.

2. Інноваційний менеджмент у фірмах Японії та США

Головною особливістю управління японських компаній навідміну від компаній США є те, що їх мета полягає не в тому, щоб одержати прибуток у максимально короткий строк, а в тім, щоб забезпечити постійне довгострокове зростання. Згідно з багатьма теоріями, поширеними на Заході, успіхи Японії приписують особливим національним якостям - схильності до узгоджених дій («консенсусу») на всіх рівнях від приватного (особистого) до загальнонаціонального, як природжений колективізм і патерналізм.

Розміри витрат на НДДКР японських промислових підприємств наближаються до рівня США. Усі три групи компаній збільшили витрати на НДДКР з 1973, до 1992 р. приблизно в 10 разів. Японські підприємства з виробництва комп'ютерів і офісного обладнання збільшили витрати за цей період у 40 разів. Проте тільки витратами на НДДКР неможливо пояснити успіхи японських компаній на міжнародних ринках. Багато японських компаній витрачають менше, а результати від досліджень часто бувають ефективнішими. Японські фірми надають великого значення творчій ініціативі працюючих і заохочують новаторський процес під гаслом «Винахідництво - це життя інженера». Велику увагу приділяють створенню глобальної сітки патентування. Жорстка конкуренція іде за те, хто швидше запатентує свою продукцію не тільки у себе в країні, а й у світі (як правило, в США). Японські фірми широко використовують комплексний підхід до інноваційної діяльності, починаючи від організації виробництва, наприклад, система «точно в строк», яка була розроблена компанією «Тойота» і тепер використовується в США та в інших країнах, і до «тотального контролю якості».

Гуртки якості відіграють велику роль не тільки в підвищенні якості виробів і ефективності праці, а й у розвитку поліпшуючих інновацій. Наприклад, у компанії з виробництва факсимільних апаратів «МацусітаДенкі» (більш відома під маркою «Панасонік») працює понад 300 робітників, 200 з яких є основними і працюють неповний день. Усі 200 основних робітників займаються в гуртках якості (від 5 до 15 чоловік у групах). Гурток працює кожні півроку над однією темою, успіхи у вивченні якої відмічаються на стенді, на якому зображені семиступінчасті піраміди. Вивчення теми проходить шлях від обговорення (1-й ступінь) до конкретних результатів утілювання нововведення (7-й ступінь).

У всьому світі відома японська система тотального контролю якості (TQC). Головними рисами тотального контролю якості в Японії є:

ь контроль якості базується на професійних і особистих якостях робітників;

ь контроль якості починається з навчання і закінчується навчанням (загальне навчання старших і середніх менеджерів, а також робітників);

ь рух на підтримку поширення системи тотального контролю якості є загальнонаціональним; усвідомлення того, що якість первинна, а прибуток вторинний;

ь тотальний контроль якості орієнтований на покупця, а не на виробника.

У цьому контексті поняття якості охоплює всі аспекти людської поведінки в процесі виробництва і тому в Японії була розроблена концепція «Кайдзен», яка містить елементи, наведені на рис. 2.5.



Рис. 2.5. Поняття концепції «Кайдзен»

У додатку В. наведені основні риси японського й американського стилів управління інноваціями.

Проте помилковою є думка, що в японських корпораціях структура повноважень повністю децентралізована і найпоширеніший у прийнятті рішень є підхід «знизу вверх» (консервативно-аналітичний). Саме в японських компаніях влада централізована, але в рамках цієї централізації беруть участь підсистеми, а для прийняття рішень необхідний консенсус. Вище керівництво успішно діючих японських компаній орієнтовано на перспективу, виявляє ініціативу в прийнятті інноваційних рішень і наполегливо їх реалізує. Ці рішення приймаються «зверху вниз» (новаторсько-інтуїтивний підхід). Проте в межах групи рішення приймаються з участю всіх членів групи на основі консенсусу. Отже, в японських компаніях використовується широкий діапазон підходів до управління інноваціями в залежності від керівництва корпорацій.

Основна перевага американської організації інноваційної діяльності полягає в децентралізації дослідних підрозділів, незважаючи на диверсифікованість компанії. Централізовано тільки прийняття стратегічних інноваційних рішень - інвестування мільярдних коштів на НДДКР, розроблення нового продукту, нового проекту. Такі стратегічні питання не можна делегувати вниз. Крім того, децентралізація ефективна з точки зору мотивації персоналу, швидкої винагороди за досягнення, у протилежному разі люди залишать організацію. Японці більше орієнтовані на компанію (фірму, довічний найм), тому потреба в тій мотивації, яку дає децентралізація, у них менше. У США грошова винагорода і загроза її втрати необхідні для мотивації керівництва відділенням: у цьому випадку відповідальність має бути чітко визначена, щоб було ясно, до яких результатів керівництво має прагнути. У Японії грошова винагорода відіграє менш важливу роль і керуючий відділенням не може бути позбавлений неї, тому влада має бути централізованою.

Починаючи з 80-х роківXX ст., американські великі корпорації, фірми здійснюють кардинальну перебудову своїх структур управління інноваційною діяльністю. Наприклад, у структурі «Дженералмоторз» була створена проектно-цільова група з розроблення нової моделі малолітражного автомобіля, водночас фірма орієнтувалась і на створення нової системи наскрізного управління, якою передбачалися розвиток горизонтальних взаємозв'язків між підрозділами, уведення нових принципів у систему заробітної плати і стимулювання персоналу.

Досвід провідних компаній світу з управління інноваціями є важливим для становлення і розвитку інноваційного управління України. Аналіз структури сучасного промислового виробництва України свідчить, що воно поки щоспрямоване на традиційний випуск напівфабрикатів, продукції сировинного призначення та забезпечення власних потреб в енергетичному споживанні.

3. Підприємство як основний суб'єкт реалізації нововведень

Сприйнятливість організації до нововведень - це властивість суб'єкта опанування, а саме: час освоєння нововведення даною організацією порівняно з іншими. Опанування нововведення складається з двох стадій: ініціювання - процес, за допомогою якого організація дізнається про новацію і вирішує її опанувати; упровадження - це процес, за допомогою якого організація здійснює інновацію і вона стає невід'ємною частиною самої організації. Чим раніше буде прийнято рішення про впровадження інновацій або чим більше буде освоєно нововведень за певний період у порівнянні з іншими суб'єктами опанування нововведень, тим вища сприйнятливість організації. Тобто сприйнятливість організації до нововведень розглядається як похідна кількох груп чинників структурних, індивідуально-психологічних, ринкових, комунікаційних, контекстуальних. Уявлення про склад змінних, які використовуються спеціалістами для оцінювання сприйнятливості організації до нововведень, дає табл. 3.1.

Таблиця 3.1. Змінні, що визначають сприйнятливість організації до нововведень

На характер і спрямованість нововведень в організації мають істотний вплив чотири групи чинників: інформованість організації про нововведення; зовнішня підконтрольність; резервні ресурси; організаційна структура управління:

1. Імовірність сприйняття нововведення організацією залежить від кількості новацій, про які організації відомо, їх ефективності. Інформованість залежить від стилю керівництва організації та якісних характеристик персоналу, таких як широта інтересів, професіоналізм, настанови на зміни, схильність до ризику. Завдання менеджера-інноватора - своєчасно розпізнати й усунути можливі перешкоди, що виникають унаслідок негативних уявлень персоналу про інновацію. На практиці трапляються різні варіанти ставлення працюючих до нововведень (рис. 3.1).

Рис. 3.1 Ставлення персоналу до нововведень

Щоб новація була схвалена, вона має сприйматись як засіб усунення відхилень від намічених результатів, до яких прагне організація, а персонал слід залучати до прийняття рішень про нововведення, що сприятиме поліпшенню психологічного клімату в колективі.

2. Зовнішня підконтрольність - це ступінь залежності організації від зовнішнього середовища, наприклад, потреба в ресурсах, кредитах, клієнтах, кадрах, положення на ринку, наявність конкурентів, зміна попиту. Організації з вищим рівнем зовнішньої підконтрольності більше схильні до нововведень і прагнуть не просто пристосовуватись до середовища, а впливати на нього через інновації.

3. Резервні ресурси - це ті, що не використовуються в органі зації на інші цілі і мають виняткове значення в процесі сприйняття нововведень. До таких ресурсів належать: інтелектуальний потенціал: чисельність науково-дослідних підрозділів, кількість спеціалістів-дослідників, конструкторів, інженерів, фахівців, їхня кваліфікація, завантаженість роботою, плинність, здібності та готовність до інноваційної діяльності; матеріальні ресурси - розміри не використаних виробничо-наукових потужностей, обладнання, запасів матеріалів тощо; фінансові ресурси - обсяги інвестицій, інноваційні фонди, ефективність їх використання.

4. Організаційна структура. Централізація, формалізація, склад ність, інтегрованість, відкритість організації здійснюють вплив на сприйнятливість до нововведень. Серед форм інтеграції формальних і неформальних організаційних структур в іноземній літературі називаються:

1) структури управління, орієнтовані на вертикальні взаємозв'язки, які враховують можливості та вимоги планування на підприємстві;

2) управління за проектами з відповідною цій формі матричною організаційною структурою;

3) конференції;

4) комітети, колегії і групи, які широко використовуються для формування горизонтальних зв'язків, покращання комунікації і координації НДДКР з іншими функціональними підрозділами підприємства.

Дуже гнучким варіантом, придатним для фірми будь-якого розміру, є створення «комітету з нових товарів», «венчурної команди» з нового проекту або проектно-координаційної групи (рис. 3.2). Проектно-організаційна група (комітет) працює, як правило, на постійній основі, збираючись, наприклад, один раз на місяць. До комітету входять представники різних функціональних підрозділів: НДДКР, виробництва, маркетингу, фінансів, кадрів. Очолює такий комітет генеральний директор або віце-президент з питань розвитку організації. Його завдання - забезпечити діалог між функціональними відділами і керувати процесом розроблення інновації.

Рис. 3.2. Організаційна структура, створена з метою координації діяльності функціональних підрозділів

«Венчурна команда» - це група, що створюється з метою розроблення і реалізації інноваційного ризикового проекту. Яка б організаційна модель не використовувалась, її головними завданнями є: вироблення та затвердження оперативних і короткострокових планів для всіх підрозділів; координація роботи різних підрозділів у напрямі, необхідному для ефективнішого здійснення інноваційної діяльності; спрямування інформаційних потоків з метою найоперативнішого виконання поставлених завдань всіма підрозділами; забезпечення детального інформування всього персоналу про діяльність підприємства, про його стратегічні цілі та проблеми; делегування повноважень, високий ступінь залучення персоналу до вироблення рішень, мотивації та стимулювання праці; забезпечення більшої гнучкості виробничих модулів. Створення проектної координаційної групи з працівників підприємства дає змогу заощадити кошти на залучення спеціалістів та експертів ззовні, використати знання та досвід управлінського персоналу підприємства, зменшити ризик розрізненого виконання завдань та опір усієї організаційної структури підприємства інноваційним змінам. Крім розглянутих чинників, на рівень сприйнятливості організації до нововведень впливає сам характер нововведення: властивості технології чи продукту, набір вигід, які одержить підприємство як користувач нововведення. Важливими є сумісність нововведення (техніки, технології) з іншим устаткуванням (процесами), складність конструкції, простота в експлуатації, очікуваний прибуток, ступінь ризику й ін. На сприйнятливість до нововведення має вплив концепція нового продукту (послуга), яка розглядається як набір певних властивостей, що принесуть переваги користувачам. Справа в тому, що одна й та сама ідея може привести до різних концепцій. Тому, визначаючи концепцію продукту, організація (фірма, підприємство) робить вибір, виходячи із своїх цілей і можливостей. Для керівництва фірми концепція нового продукту вказує на характер ресурсів, які необхідно виділити на реалізацію проекту. Крім того, концепція нововведення визначає базовий ринок, на якому майбутній продукт буде позиціюватись. З цього приводу маркетингова служба повинна дати відповідь: яку нішу на ринку може зайняти новий продукт, як на нього будуть реагувати потенційні споживачі, конкуренти, яка тривалість розроблення та впровадження нововведення. Чинник часу має важливе значення і безпосередньо впливає на рентабельність нового товару. Виникає необхідність постійно відстежувати стан розробки на різних етапах НДДКР і вимірювати рівень її відповідності поставленим цілям і завданням за строками виконання проекту.

Отже, сприйнятливість до інновацій потребує від організації здатності до створення нових ринків, нових товарів, техніки і технології, при цьому необхідно брати до уваги, що конкуренти не сидітимуть, склавши руки, а також будуть прагнути до перемоги. Тож важливими є аналіз інформації про конкурентне середовище, оцінка рівня попиту на аналогічні товари та послуги. Аналіз і зіставлення конкурентних переваг та можливостей охоплюють оцінку ємності ринку, можливості його сегментації, вигоду, яку пропонують споживачу конкуренти. На рис. 3.3 показаний загальний аналіз позицій організації на конкурентному ринку. Вигоди для споживачів від упровадження інновації на ринок мають дати відповідь на питання про її перспективність у завоюванні достатнього ринкового сегмента. Важливим чинником, який визначає сприйнятливість організації до інновації, є ступінь застарілості технічного парку і те, наскільки він відповідає науково-технічному рівню виробничої бази організації. Освоєння випуску нових виробів часто потребує впровадження прогресивних технологічних процесів, заміни застарілої техніки новою, з поліпшеними якісними параметрами.

Рис. 3.3. Загальний аналіз позицій організації на конкурентному ринку

Підвищуючи інвестиційний і технологічний рівень за допомогою заміни морально та фізично застарілого обладнання, технічного переозброєння виробництва, підприємства домагаються цим підвищення сприйнятливості до нововведень. Таким чином, на рівень сприйнятливості нововведень мають вплив як сам характер нововведень, рівень його радикальності, складність чи простота в експлуатації, життєвий цикл, так і параметри організації, яка здійснює інновацію, наявність та величина ресурсів, гнучкість її організаційних структур, стиль і характер мислення менеджерів, культура та психологічний клімат. Саме поєднання зазначених умов створює основу і визначає характер процесу адаптації новацій в організації. У табл. 3.2. показані етапи адаптації нововведення в організації, що впливають на процес сприйняття і дифузію нововведення.

Таблиця 3.2.

Отже, взаємодія організації та нововведень забезпечується системою взаємопов'язаних цілей і чинників, що формують певні умови для реалізації комплексу заходів, спрямованих на здійснення управління та реалізацію нововведень.

Висновок

Під інноваційною діяльністю розуміється діяльність колективу, спрямована на забезпечення доведення науково-технічних ідей, винаходів (новацій) до результату, придатного до практичного застосування та реалізації їх на ринку з метою задоволення потреб суспільства в конкурентоспроможних товарах і послугах.

Інноваційна інфраструктура об'єднує організації різних видів: фірми, інвесторів, посередників, наукові та державні установи, які своєю діяльністю охоплюють увесь інноваційний цикл - від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення.

Вирізняються великі групи інновацій:

· Технологічні - нові технології виробництва старих чи нових продуктів, упровадження інформаційних систем, нових джерел енергії. Технологічні нововведення - це зміни перш за все в засобах і методах організації виробництва.

· Продуктові - створення нових товарів, що споживаються у сфері виробництва (засоби виробництва) чи у сфері споживання (предмети споживання).

· Організаційно-управлінські - нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємства та їх об'єднань: нові методи управління персоналом, системи стратегічного планування, прогнозування, моделювання процесів виробництва, постачання, збуту, нові організаційні структури.

· Економічні - нововведення у фінансовій та бухгалтерській сферах діяльності, мотивації та оплати праці, оцінка результатів діяльності.

· Соціальні - нові форми активізації людського чинника, включаючи процес зміни умов праці, культурних, екологічних та політичних аспектів, зміна способу життя в цілому.

· Юридичні - нові нормативно-правові документи, що визначають та регулюють усі види діяльності підприємств, організацій та фізичних осіб, створюючи відповідні умови для розвитку. Деякі автори відносять юридичні інновації до соціальних.

Інноваційний менеджмент вивчає природу інновацій, інноваційного процесу, інноваційної діяльності і механізм управління цими процесами

Суб'єктом управління в інноваційному менеджменті можуть бути менеджери і спеціалісти різного рівня залежно від об'єкта управління. Об'єктом управління в інноваційному менеджменті можуть бути інноваційні процеси, інноваційна діяльність, інновації, економічні відносини між учасниками ринку інновацій.

Керівники американських і європейських компаній підходять до управління інноваціями (фірмою в цілому) перш за все з позицій прибутковості, увага приділяється тільки значним інноваціям.

Японський менеджмент виходить із принципів орієнтації на процес покращання стандартів, якості, адаптивності й досконалості продукту, орієнтації на вирішення науково-технічних завдань експериментального і прикладного характеру, які мають комерційне значення.

Розрізняють два типи нововведень в організації:

1. Організаційні - нововведення, які є результатом організаційних рішень і не потребують зміни індивідуальної поведінки від більшості членів організації (наприклад, освоєння нової продукції). Змінюється організація як ціле, а не поведінка більшості її робітників.

2. Нововведення в організації, які потребують зміни поведінки індивідів - це реорганізація організаційної структури, перебудова структури комунікацій, зміна вимог до персоналу, зміни технологій і організації виробництва, які потребують нової кваліфікації робітників, ціннісних орієнтацій, відмови від стереотипів поведінки.

На характер і спрямованість нововведень в організації мають істотний вплив чотири групи чинників: інформованість організації про нововведення; зовнішня підконтрольність; резервні ресурси; організаційна структура управління.

Інноваційний потенціал характеризує можливості використання виробничою системою власних, позикових та куплених інноваційних ресурсів, а також організаційних форм взаємодії учасників інноваційної діяльності. Використання інноваційного потенціалу як об'єкту управління дозволяє формувати плани, організаційні форми і проекти застосування різних інноваційних ресурсів з включенням їх в програми розвитку, підтримувати оптимальний баланс системи інноваційних ресурсів, збільшувати можливості використовування фінансових ресурсів в інновації і знизити ризик в процесі використання інновацій.

Методологія і методичні основи управління інноваційним потенціалом ґрунтуються на використанні системних, проектних і портфельних підходів і вимагають подальших методичних розробок.

Список використаних джерел

1. Гриньов А.В. «Оцінка інноваційного потенціалу підприємства», Проблеми науки. 2003 р., с. 12-17.

2. Мартюшева Л.С., Калишева В.О. «Інноваційний потенціал підприємства як об'єкт економічного дослідження», Фінанси підприємств. 2002 р. с. 61-66.

3. Іванілов О.С., Таряник О.М. «Інноваційний потенціал підприємства», Економіка, фінанси, право. 2004 р., с. 5-7.

4. Кравченко М.О. «Кадрова складова інноваційного потенціалу», Маркетинг в Україні. - 2001. с. 36 - 38.

5. Ладник В. «Управління інноваційним потенціалом підприємства в умовах перехідної економіки: проблеми і досвід», Економіст. 2001 р., с. 52-57.

6. Федонін О.С., Рєпіна І.М., Олексик О.І. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2003. - 316 с.

7. Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2003. - 5004 с.

8. Герасимчук В.Г. Розвиток Підприємства: Діагностика, стратегія, ефективність. - К.: Вища школа, 1995 р. - 167 с.

9. Захарченко В.И. Экономический механизм процесса нововведений / под. Редак И.П. Продиуса. - Одесса, 2001 г. - 252 с.

10. Инновационный менеджмент: Учебник/ под ред. Ильенковой С.Д. - М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1997 г. с.

11. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента: Учеб для вузов/ подредак. Швандара В.А. - М.: ЮНИТИ-ДИАНА, 1999 г. с.

12. Гольдштейн Г.Я. Инновационный менеджмент: Учебное пособие. Таганрог: Изд. ТРТУ, 1998 г. с. 132.

13. Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент. Учебное пособие для вузов. - 2001.

14. Виханський О.С., Наумов Л.И. Менеджмент, 2-е издание. - 1996.

Размещено на Allbest.ru