Застосування засобів фізичної реабілітації при порушенні функціонального стану людини

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Визначення та характеристика функціонального стану людини

1.2 Визначення та характеристика засобів фізичної реабілітації

1.3 Вплив засобів фізичної реабілітації на організм людини

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1 Методи дослідження

2.2 Організація дослідження

РОЗДІЛ 3. РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ

3.1 Програма фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини

3.2 Вплив засобів фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини

ВИСНОВКИ

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Ефективність успішної праці, навчання, творчості, фізичне та психічне здоров'я людини залежать від її функціонального стану, який є неодмінною складовою будь-якої діяльності. Функціональний стан визначають як фізіологічний стан організму і його систем. Він оцінюється за результатами діяльності людини та розглядається як цілісна багатокомпонентна характеристика функцій організму людини. Тому вирізняють нормальний, порушений і патологічний стани людини [35; 69].

Між нормальним функціональним станом і патологічним лежить проміжний або порушений, в якому знаходиться майже половина людства. Він характеризується виснаженням функціональних ресурсів. Якщо діяльність організму адекватна його можливостям, функціональний стан характеризується повною відповідністю ступеня напруженості [68]. Якщо навантаження не адекватне функціональним можливостям, психофізіологічні витрати перевищують оптимальні межі. Сучасним умовам життя властиві фактори розладу, що мають фізичну, хімічну, біологічну і психічну природу. Довготривалий вплив цих факторів призводить до порушення функціонального стану, який не вкладає людину в ліжко, але значно знижує її енергопотенціал та працездатність, вимагаючі застосування засобів фізичної реабілітації для відновлення до нормального функціонального стану людини. Тому з'являється необхідність в побудові ефективної програми фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини [65].

Для побудови комплексної програми фізичної реабілітації фахівець повинен застосовувати всі можливі засоби та методи. Розробка та оптимізація комплексної програми фізичної реабілітації при порушенному функціональному стані визначає актуальність та практичне значення цієї роботи.

Об'єкт дослідження: люди з порушеним функціональним станом.

Предмет дослідження: вплив засобів фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини.

Гіпотеза роботи: передбачалось, що застосування засобів фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини може привести до:

Відновлення порушених функцій організму людини.

Відновлення фізичної працезданості та адаптаційних можливостей.

Нормалізації діяльності серцево-судинної та дихальної систем.

Мета роботи: вивчити особливості застосування засобів фізичної реабілітації при порушенні функціонального стану людини.

Завдання роботи:

Проаналізувати літературні джерела щодо фізіологічних та психофізіологічних складових функціонального стану людини.

Вивчити можливості впливу засобів фізичної реабілітації при порушенні функціонального стану людини.

Розробити та апробовувати програму фізичної реабілітації при порушенні функціонального стану людини.

Зробити висновки та розробити практичні рекомендації щодо застосування засобів фізичної реабілітації при порушенні функціонального стану людини.

Теоретичне значення: В результаті аналізу отриманих даних була розроблена комплексна програма фізичної реабілітації при порушеному функціональному стані людини. Ця програма має певне значення для теорії фізичної реабілітації, як досить корисний елемент для вдосконалення інших програм.

Практичне значення: Розроблена автором програма фізичної реабілітації є, на наш погляд, оптимальною та ефективною, і тому може бути рекомендована в практиці фізичної реабілітації для відновлення людини до нормального функціонального стану.

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Види та характеристика функціонального стану людини

Функціональні стани - це фізіологічні стани організму і його систем. Будь-який стан є функціональним та відображає рівень функціонування організму в цілому або окремих його систем, а також виконує функції адаптації до даних умов існування.

Вищим рівнем функціональної організації в цілісному організмі є керуючий (нервова, ендокринна та імунна системи), який регулює діяльність життєзабезпечуючих систем (дихальної, серцево-судинної, травної та ін.). Кожна з цих систем на рівні органів представлена ??фізіологічними утвореннями, що складаються з різноманітних в морфо-функціональному відношенні тканин (нервової, м'язової, кісткової, залізистої, сполучної та ін.) Тут відбуваються всі основні метаболічні та ферментативні процеси [53].

Всі рівні організації функціонують у тісній взаємодії та взаємному впливі керуючих систем. При дії більшості природних збурюючих факторів навколишнього середовища в цілісну відповідну реакцію організму послідовно залучаються спочатку “верхні поверхи”, потім “нижні поверхи”, аж до молекулярного рівня, де відбуваються такі функціональні зрушення, які зумовлюють структурні трансформації клітин, що забезпечують адаптацію функцій до змінених нових умов середовища або збурюючих впливів.

Якщо нові умови середовища пред'являють організму занадто великі вимоги, що перевищують його можливості, розвивається якісно новий функціональний стан - патологічний, який може сформуватися в принципово нову форму життєдіяльності - хворобу. У цій ситуації системні реакції захисту організму, які прагнуть утримати порушені функції, вимагають додаткової напруги фізіологічних механізмів, що змінює функціональний стан людини.

В умовах спокою відбувається реалізація генетично закріплених програм забезпечення енергетичних, метаболічних та пластичних процесів. Основна функція кори великих півкуль у цей час полягає в необхідності бути готовою до виявлення, оцінювання та переробки інформації, що може надійти. У цей період відбувається настроювання рецепторів, підтримання функціональної готовності аферентних шляхів до передачі сенсорних сигналів.

Під час свідомої довільної активації, виникнення мотиваційних стимулів, коли необхідно виявляти увагу, активність центральної нервової системи підвищується, при цьому відбуваються зміни функціонального стану нервових структур та фізіологічних систем, які забезпечують автономні вегетативні реакції [68].

Найчастіше функціональний стан визначають як фонову активність центральної нервової системи, що супроводжує ту чи іншу діяльність. Зміни функціонального стану залежать не тільки від збудливості головного мозку, а й від його реактивності, лабільності та інших властивостей [26; 54].

Визначення залежності багатьох фізіологічних реакцій від змін функціонального стану лягло в основу його оцінки через симптомокомплекс, тобто систему цих реакцій.

Можливість реєстрації фізіологічних реакцій в умовах того чи іншого психічного, виробничого, соціального впливу на організм дає підстави розуміти функціональний стан як комплекс фізіологічних реакцій, які супроводжують різні аспекти людської діяльності та поведінки.

Розглядаючи функціональний стан як психофізіологічне явище, необхідно також враховувати взаємодію модулюючих систем мозку. Крім ретикулярної формації, яка здійснює збуджуючі та гальмівні впливи на вищі відділи мозку, сюди входить лімбічна система, що відповідає за формування емоційних станів людини. Обидві модулюючі системи, будучи тісно пов'язаними з вищими відділами кори великих півкуль, утворюють особливу функціональну систему. З огляду на зазначене функціональний стан можна розглядати як результат активності певної об'єднаної функціональної системи [41; 68].

На формування функціонального стану людини значно впливає адекватність виконуваної діяльності. Якщо діяльність для організму адекватна його можливостям, функціональний стан характеризується повною відповідністю ступеня напруженості. Якщо навантаження не адекватне функціональним можливостям, психофізіологічні витрати перевищують оптимальні межі, то такий стан визначається як динамічне неузгодження.

Функціональний стан є результатом динамічної взаємодії організму із зовнішнім середовищем. Він характеризується проявами якостей і властивостей організму людини, що визначають її діяльність. Функціональний стан визначають як фізіологічний стан організму і його систем. Невід'ємною складовою функціонального стану є фонова активність центральної нервової системи, що супроводжує ту чи іншу діяльність. Тому зміни функціонального стану залежать не тільки від збудливості головного мозку, а й від його реактивності, лабільності та інших властивостей. Тобто функціональний стан визначається як комплекс взаємопов'язаних фізіологічних реакцій. Він оцінюється за результатами діяльності людини і розглядається як цілісна багатокомпонентна характеристика зовнішніх поведінкових та внутрішніх функцій організму людини, за допомогою яких можна оцінити властивий їй у даний момент рівень активності вищих психічних функцій та фізіологічних систем, що зумовлюють виконання діяльності [54; 69].

Сучасний рівень фізіологічних знань дає змогу застосувати інтегральний підхід до визначення того, якою мірою мобілізується працездатність організму при виконанні тієї або іншої діяльності. Як правило, на людину одночасно впливають різноспрямовані фізіологічні стимули. Вони надають актуального значення багатьом функціональним системам. У процесі будь-якої діяльності на організм завжди діють подразники трьох видів рефлекторних актів [50; 70].

Перший вид - це рефлекторні акти, з яких складається певна діяльність (основна функціональна система). Другий вид - це дії і реакції, які є сторонніми щодо основної функціональної системи (другорядна функціональна система). Сюди входять зайві рухи, хвилювання і роздуми, пов'язані, наприклад, з особистим ризиком; додаткові шумові ефекти, вібрація тощо. Третій вид - це фізіологічні реакції, пов'язані зі стомленням (відновна функціональна система).

Ці системи завжди перебувають у конфлікті, бо є фізіологічною перешкодою одна щодо одної, яка заважає їх реалізації. Коли протидіють основна і відновлювальна системи, стан основних функцій нервової системи і рівень працездатності зазнають зростаючих несприятливих змін. Залежно від ступеня нейрофізіологічного конфлікту формується певний функціональний стан. Вирізняють нормальний, порушений і патологічний стани [10].

Нормальний стан характеризується тим, що конфлікт між основною і другорядною функцією згладжується або повністю долається. Хоча подразники другорядної функціональної системи присутні і впливають на організм. Але в цьому разі основна функціональна система стає стійкою домінантою і здійснює значний гальмівний вплив на конкурентні рефлекторні акти. Особливість нормального стану полягає в тому, що витрачання функціональних ресурсів організму не виходить за межі його можливостей. Оскільки ці ресурси постійно використовуються, то й відновлювальна функціональна система зазнає безперервної стимуляції. Нормальний стан характеризується тим, що процес збудження є рушійною силою тільки для основної функціональної системи. У цей час інші функціональні системи ще не сформувались або заблоковані гальмуванням і не впливають негативно на основну систему.

Порушений і патологічний функціональні стани організму теж мають специфічні ознаки. Суттєва їх особливість полягає в загостренні протиборства залучених у нейрофізіологічний конфлікт функціональних систем. Це загострення виявляється у суперництві протидіючих рефлекторних актів за домінування в організмі.

Виконання певної діяльності потребує набуття індивідуального досвіду, вироблення навичок. Під час вироблення і становлення навичок формується велика кількість окремих рефлексів. Але поступово вони виключаються для економізації діяльності. Тільки необхідні елементи центральна нервова система об'єднує в єдиний рефлекторний акт. Нервові центри, які забезпечують домінування основного рефлекторного акту, стають джерелом гальмівних нервових процесів, що затримують усі зайві рефлекси. Коли приплив нервових імпульсів до нервових центрів зменшується, збудження в них слабшає. Воно стає недостатнім за силою, щоб затримувати зайві рефлекси. Гальмування цих рефлексів не відбувається, вони починають проявлятися, працездатність падає. Це стосується сфери як фізичної, так і розумової діяльності [35; 54].

У цьому стані процес збудження відбувається не тільки в основній, а й у другорядній функціональній системі. Тому певна діяльність характеризується деякими особливостями: невизначеністю дій, великою кількістю рухових актів, нестійкістю уваги, значною тривалістю рефлексів, невпевненістю тощо. Це погіршує функціональну здатність організму, його дієспроможність і працездатність, знижує кількісний і якісний рівні виконання діяльності.

Порушений функціональний стан організму характеризується виснаженням функціональних ресурсів. Починає переважати відновлювальна система, вона гальмує приплив тонізуючої нервової імпульсації до нервових центрів, що утруднює збуджуючі процеси. Порушується нормальне протікання рефлекторної діяльності, виявляється дискоординація функцій, що знижує працездатність.

Перебуваючи в порушеному функціональному стані, виконавець діяльності повинен вольовим зусиллям стримувати бажання відпочити. Тому збільшується його нервово-емоційне напруження, яке виявляється в стомленості, подразливості, негативних емоціях. Тривале перебування в такому стані провокує перехід до патологічного функціонального стану.

Патологічний функціональний стан організму характеризується граничним загостренням нейрофізіологічного конфлікту. Воно проявляється різноманітними функціональними порушеннями. Через значну потребу у відпочинку відновлювальна функціональна система досягає великої потужності. Ця система намагається виключити з допомогою гальмування активний стан мозку і перевести організм у сон. У цьому разі виконавець повинен проявити вольове зусилля, аби примусити себе продовжувати певну діяльність [10; 68].

Ознаки патологічного функціонального стану виявляються у дискоординації граничних рівнів. При цьому відбуваються значні порушення серцево-судинної, газообмінної діяльності тощо. Організм у патологічному функціональному стані має дуже низький коефіцієнт корисної дії.

До різноманітних функціональних станів людини, що впливають на життя та діяльність, відносять втому, хронічну втому, перевтому, гіпокінезію, монотонію та нервово-психічну напругу.

Втома є нормальным функціональним станом організму, викликаним розумовою або фізичної роботою, при якому може спостерігатися тимчасове зниження працездатності, зміна функцій організму і поява суб'єктивного відчуття втоми. За визначенням О. О. Ухтомського, втома - спад дієздатності після більш-менш тривалої праці. Втома виникає при тривалій інтенсивній роботі, в результаті якої людині стає спочатку важко, а потім і неможливо підтримувати потрібну інтенсивність та якість роботи. Воно відображає перебудову регуляторних функцій від оптимального режиму роботи до екстремального для підтримки працездатності на колишньому рівні. Вона працює як захисний механізм, що попереджає повне виснаження енергетичних ресурсів та розлад у координаційній роботі центрів. Помірна втома аж ніяк не є нашим ворогом і, наступивши сьогодні, стає передумовою підвищення працездатності завтра. Слід швидше бажати втоми, ніж боятися її. Щасливіша та людина, яку робота втомлює, даючи їй хороший апетит і сприяючи хорошому нічному сну. Як результат витрати енергоресурсів під час роботи відбувається надвідновлення їх в процесі відпочинку (збільшення порівняно з рівнем до роботи) [2; 63].

Об'єктивною ознакою втоми людини є зниження працездатності. Однак зниження працездатності не завжди є симптомом втоми. Працездатність може знизитися внаслідок перебування людини в несприятливих умовах. З іншого боку, тривала робота з помірним напруженням може протікати на фоні вираженої втоми, але без зниження продуктивності. Отже, зниження працездатності є ознакою втоми тільки тоді, коли воно настало внаслідок конкретно виконаної фізичної або розумової роботи. При втомі працездатність знижується тимчасово, вона швидко відновлюється при щоденному звичайному відпочинку. Стан втоми має свою динаміку, тобто посилюється під час роботи і зменшується в процесі відпочинку (активного, пасивного та сну). Втому можна розглядати як природний нормальний функціональний стан організму в процесі праці [35; 74].

Іншим важливою ознакою втоми є зміна функцій організму в період роботи. При цьому функціональні зрушення можуть носити різний характер. У початковій стадії втоми фізіологічні та психофізіологічні показники відрізняються нестійкістю і різноспрямованим характером змін, проте їх коливання, як правило, не виходять за межі фізіологічних нормативів. При хронічній втомі та перевтомі має місце односпрямоване погіршення всіх функціональних показників організму з одночасним зниженням рівня діяльності людини.

Втома складається з таких компонентів:

Почуття слабосилля. Стомлення виявляється в тому, що людина почуває зниження працездатності навіть тоді, коли продуктивність праці не падає. Це зниження працездатності виражається як відчуття особливої, обтяжливої напруги та невпевненості; людина відчуває, що не може продовжувати роботу як це потрібно.

Розлад уваги. Увага - одна з найбільш вразливих до втоми психологічних функцій. В разі стомлення увага людини легко відволікається, сама людина стає хаотично рухливої, нестійкою та метушливою.

Порушення в моторній сфері. Стомлення проявляється сповільненням чи безпорядною квапливістю рухів, розладом їх ритму, послабленням точності та координації рухів.

Погіршення пам'яті та мислення. Ці процеси найбільш порушуються при стомленні від розумової праці.

Послаблення волі. При стомленні послаблюються рішучість, витримка, самоконтроль.

Сонливість. При сильному стомленні виникає сонливість як вираження охоронного гальмування [35; 54].

Втома є нормальною фізіологічною реакцією організму на роботу. З одного боку, вона служить дуже важливим для працюючої людини фактором, тому що перешкоджає крайньому виснаженню організму, переходу його в патологічний стан, будучи сигналом необхідності припинити роботу і перейти до відпочинку. З іншого боку, втома веде до зниження працездатності, до витрачання енергії та зменшення функціональних резервів організму. Ця сторона втоми є невигідною, тому що порушує тривале виконання роботи.

Залежно від стану функцій організму і характеру діяльності людини первинне виникнення втоми варіативно і може спостерігатися в різних органах і системах організму. М'язова робота пов'язана з залученням в діяльність багатьох органів і формуванням в організмі спеціальної функціональної системи адаптації, що забезпечує конкретну діяльність людини. Тому на зниження працездатності впливає виникнення функціональних змін не тільки в нервовій системі, а й в інших робочих ланках - скелетних м'язах, органах дихання, кровообігу, системі крові, залозах внутрішньої секреції та ін. [68; 69].

Таким чином втома пов'язана з розвитком функціональних змін у багатьох органах і системах та з різним поєднанням діяльності органів і систем, погіршення функцій яких спостерігається при тому чи іншому виді діяльності.

Процес втоми характеризується суб'єктивним симптомом, стомленням, тобто тяжкість у голові, кінцівках, загальна слабкість, розбитість, млявість, нездужання і труднощі виконання роботи. О. О. Ухтомський побачив у стомленні не тільки суб'єктивну ознаку наявності втоми, що розвивається, а й що стомлення є одночасно і “натуральним запобіжником втоми”. Відчуваючи стомлення, людина знижує темп роботи або зовсім її припиняє. Цим самим запобігає функціональному виснаженню кіркових клітин і забезпечує можливість швидкого відновлення працездатності людини.

Стомлення - психічне явище, переживання, що викликається втомою і близьке за своєю природою відчуттю болю, голоду, спраги. Ступінь стомлення і втоми можуть не збігатися за рахунок позитивного чи негативного емоційного фону діяльності, проте стомлення є чуттєвим «натуральним запобіжником втоми».

Суб'єктивне відчуття стомлення досить точно відображає тяжкість роботи, тому почуття стомлення можна розглядати як суб'єктивне відображення зусилля, необхідного для збереження координації пов'язаних з роботою процесів [10; 64].

Поява почуття стомлення сигналізує людині, що в його налагодженій системі забезпечення роботи сталися якісь несприятливі зміни. Однак шкідливо не стомлення та нестійка втома, а хронічна втома і перевтома, що приводить до значної втрати енергії.

Якщо людина після важкої виснажливої ??роботи регулярно недовідновлюється, виникає хронічний стан втоми або перевтоми.

Якщо при нестійкій втомі, що зникає після звичайного відпочинку, виникають функціональні зрушення, що швидко проходять, то при хронічній втомі та перевтомі виниклі зміни починають носити стійкий характер. І якщо необхідні заходи не будуть здійснені, то настане певний момент, коли прогресуючі явища перевтоми переростають в захворювання.

Отже, втома - нормальний функціональний стан організму під час роботи, ознаки якого повністю зникають після регламентованого відпочинку. При тривалій інтенсивній роботі, порушенні режимів праці та відпочинку симптоми втоми акумулюються і можуть переходити в хронічну втому або перевтому [54].

Хронічна втома - це порушений функціональний стан організму, який характеризується збереженням до початку чергового трудового циклу суб'єктивних і об'єктивних ознак втоми від попередньої роботи. Хронічна втома виникає під час тривалої роботи при порушенні режимів праці та відпочинку. Основними суб'єктивними ознаками його є відчуття стомлення перед початком роботи, швидка стомлюваність, дратівливість, нестійкий настрій; об'єктивно при цьому відзначається виражена зміна функцій організму, значне зниження результатів і поява помилкових дій [63].

При хронічній втомі необхідний рівень працездатності може підтримуватися лише короткочасно за рахунок підвищення біологічної ціни та швидкого витрачання функціональних резервів організму. Для ліквідації несприятливих змін функцій організму і збереження працездатності необхідно усунути порушення режимів праці та відпочинку, вжити додаткових заходів відновлення до нормального стану. Без цих заходів хронічна втома може перейти в перевтому.

Перевтома - це патологічний стан організму, який характеризується постійним відчуттям стомлення, млявістю, порушенням сну і апетиту, болями в області серця та інших частинах тіла. Для ліквідації цих симптомів додаткового відпочинку недостатньо, а потрібні спеціальні відновлючі заходи. Поряд з перерахованими, об'єктивними ознаками перевтоми є різкі зміни функцій організму, частина яких виходить за межі нормальних коливань - пітливість, задишка, зниження маси тіла, розлади уваги і пам'яті, атипові реакції на функціональні проби, які часто не доводяться до кінця.

Таким чином, перевтома - це стан організму на межі патології, яке розвивається під впливом тривалої та невпинної роботи, коли регламентуючий відпочинок між циклами роботи є недостатнім для відновлювання й характеризується об'єктивно-суб'єктивними ознаками втоми, а в професійній діяльності з'являються грубі помилки в роботі. Таким чином, перевтома з'являється завжди в разі порушення режиму праці й відпочинку, що супроводжується відчуттям стомлення вже перед початком роботи, об'єктивним зниженням якісних та кількісних показників роботи з різким зменшенням рівня безпеки діяльності (наявність помилок діяльності) і збільшенням періодів в динаміці працездатності [35; 63].

Ознаки перевтоми є байдужість до роботи, зміни звичайної поведінки особистості, підвищена конфліктність, роздратованість, замкненість, неадекватна реакція на жарт, бурхлива реакція на будь-яке зауваження, безсоння або сонливість, пітливість чи сухість шкіри, почервоніння чи блідість. Суб'єктивно людина відчуває в'ялість, апатію, важкість в голові, загальний дискомфорт, нездужання, небажання працювати, і ці симптоми не проходять в строки регламентованого відпочинку. Об'єктивно визначаються значні відхилення в показниках психічних пізнавальних процесів, сенсомоторики. Проявляються ознаки перевтоми в залежності від функціональних резервів організму, фізичного розвитку, професійної та психологічної підготовки, режиму експлуатації техніки й рівня функціонування фізіологічних систем організму.

Перенапруження визначається як несприятливий функціональний стан, який знаходиться на межі норми і патології, обумовлений надмірними або тривалими навантаженнями або напруженнями систем організму. Перенапруження є одним з головних факторів ризику нервово-психічних, серцево-судинних захворювань. У результаті перенапруження знижується резистентність організму людини до різноманітних несприятливих впливів, які можуть призводити до загострення низки хронічних захворювань.

Діяльність людини, пов'язана з вирішенням складних інтелектуальних завдань, керівництвом великим колективом, управлінням автоматизованими системами, повітряним, морським та іншим транспортом, характеризується високим рівнем психоемоційного напруження.

Розвиток перенапруження можуть обумовлювати стереотипні тривалі м'язові навантаження, необхідність підтримки робочого стану, підвищені навантаження на зоровий і слуховий аналізатори, монотонія, нервові та психоемоційні навантаження [68; 69].

Прояв перенапруження окремих органів і систем виражається патологічними змінами, що виникають при гострому або хронічному надмірному фізичному або емоційному навантаженні.

До стану перенапруження відноситься і перетренованість. Перетренованість призводить до перенапруження центральної нервової системи, тому може розглядатися як невроз.

Перенапруження і перевтома можуть розвиватися як ізольовано, тобто тільки перенапруження або тільки перевтома окремих систем і органів, так і в різних поєднаннях, наприклад - перенапруження в поєднанні з перевтомою однієї або декількох систем і органів або тільки перенапруження одночасно декількох систем і органів.

Під впливом тривалого обмеження м'язової активності в організмі розвивається новий функціональний стан, який називається гіпокінезією. Розвиток цього стану супроводжується порушенням енергетичних і пластичних процесів у кістках і серцевому м'язі, потім змінюється склад кісток, порушується білковий, фосфорний і особливо кальцієвий обмін. Аварійна фаза адаптації до гіпокінезії характеризується первинною мобілізацією реакцій, які компенсують недолік рухових функцій. До реакцій організму на гіпокінезію залучається насамперед нервова система з її рефлекторними механізмами. Взаємодіючи з гуморальними механізмами, нервова система організовує захисні реакції адаптації на дію гіпокінезії. Істотна перебудова регуляторних механізмів виводить організм на новий рівень функціонування [58; 72].

Гіпокінезія характеризується низькою афферентною стимуляцією клітин головного мозку, що призводить до переваги в них гальмівних процесів і зниження їх працездатності. Розвивається виразна астенізація функцій центральної нервової системи, знижується розумова працездатність, підвищується стомлюваність, слабшає пам'ять, утруднюється логічне мислення. Погіршуються не тільки життєві функції, а й механізми їх регуляції, рухливість нервових процесів. Знижується увага, зростає кількість помилок при виконанні розумових операцій, більш тривалим стає латентний період простих і складних реакцій, зменшується швидкість переробки інформації. Гіпокінезія встановлює певний низькоенергетичний гомеостаз, при цьому знижується неспецифічна стійкість, з'являється схильність до розвитку різноманітних патологічних процесів.

Таким чином, функціональний стан в результаті гіпокінезії помітно порушується. Людині не вистачає наполегливості при виконанні певних дій, слабшає емоційна стійкість, погіршується настрій, з'являється підвищена дратівливість, млявість рухів. Тому м'язові вправи мають велике значення для підтримки високої продуктивності мозку та нормального функціонального стану людини [74].

На функціональний стан впливають емоціогенні, інформаційні, семантичні фактори та біологічні ритми. Також він залежить від мотивацій, тобто від того, заради чого виконується конкретна діяльність.

Важливим регулятором функціонального стану є зміст діяльності і завдання на її виконання, де закладені певні вимоги, що потребують формування того чи іншого стану.

Функціональний стан залежить від рівня сенсорного навантаження, вихідного рівня активації нервової системи, передстартового стану. Також виразність функціонального стану визначається темпераментом, здібностями, реактивністю, освітнім рівнем, соціальними умовами.

Передстартовий стан характеризується мобілізацією всіх функцій організму. Причому напруженість фізіологічних систем зростає до початку події максимально. В цьому стані змінюється стан діяльності більшості фізіологічних систем організму, в першу чергу - центральної нервової системи.

Фізіологічною основою передстартових реакцій є умовно-рефлекторна діяльність. Комплекс умовних рефлексів, що формують предстартовий стан, сприяє формуванню необхідної домінанти, яка реалізується з початком діяльності та сприяє найбільш доцільному виконанню функцій організму, спрямованому на її здійснення.

Умовні рефлекси, що лежать в основі передстартових реакцій, можуть бути специфічними і неспецифічними. Специфічність умовних рефлексів визначає ефективність конкретної діяльності і характеризує ступінь готовності саме до неї, неспецифічність - можливості організму до дії інших збудливих впливів. Тому різноманітність важливих для людини подій має певне значення для формування стану в конкретній ситуації.

Передстартовий стан може проявлятися у вигляді бойової готовності, передстартової лихоманки та апатії.

Стан бойової готовності характеризується помірним підвищенням збудливості та рухливості нервових процесів. При цьому скорочується час простих і складних рухових реакцій, покращується координація дій, підвищується інтенсивність обмінних процесів, зростає концентрація вуглеводів в крові. Цей стан є найбільш сприятливим для прояву високої працездатності у майбутній діяльності [63; 68].

Передстартова лихоманка характеризується надмірно вираженими процесами збудження центральної нервової системи, що супроводжуються значними змінами вегетативних функцій. Збудження при цьому настільки переважає над гальмівними процесами, що ускладнює вирішення навіть нескладних завдань. У такому стані виникає багато помилок, що знижує результативність діяльності. Внаслідок того, що організм вже перед початком діяльності функціонує в такому режимі, його працездатність погіршується.

Передстартова апатія характеризується переважанням гальмівних процесів, що продовжує час реакції. Зміна вегетативних функцій при цьому виражено недостатньо для розгортання необхідних для даної діяльності процесів. Передстартова апатія виникає, як правило, при недостатній підготовленості до діяльності, при невпевненості в собі або тривалому очікуванні необхідності виконання певної роботи. В останньому випадку збудження центральної нервової системи поступово замінюється позамежним гальмуванням. Такий стан негативно відбивається на результативності діяльності.

На особливу увагу при оцінюванні функціональних станів організму заслуговує системний підхід до їх організації. Комплекс фізіологічних проявів, що характеризують функціональний стан, визначає напруженість пристосовних механізмів.

З позицій вчення про рефлекторну діяльність неможливо пояснити, як цілісний організм, який є сукупністю окремих органів і систем, виконує більшість своїх завдань.

П. К. Анохін запропонував концепцію розуміння проблеми управління в живому організмі, яка дістала назву функціональної системи. Під функціональною системою розуміється таке поєднання процесів і механізмів, яке, формуючись динамічно залежно від даної ситуації, неодмінно призводить до кінцевого пристосувального результату, корисного для організму в цій ситуації. Згідно з ціею концепцією передбачається, що в організмі утворюється керуюча система, якій належить регулююча роль для отримання певного результату. При досягненні результату система ліквідується. Тому системоутворюючим фактором функціональної системи є передбачуваний результат [69].

У процесі життєдіяльності можна визначити такі варіанти результатів:

Для регуляції внутрішнього середовища - керування показниками, які характеризують функціональний стан;

Для задоволення основних біологічних потреб;

Для задоволення потреб спільноти - результати спільної діяльності;

Для задоволення соціальної потреби - результати соціальної діяльності.

Керування фізіологічними функціями в організмі відбувається за трьома основними принципами або їх комбінацією, які аналогічні керуванню в кібернетичних системах.

Неузгодження (помилка). На вхід регулятора надходить інформація про відхилення встановленого результату. Регулятор шляхом впливу на об'єкт керування зменшує неузгодженість (контур зворотного зв'язку замикається).

3бурення (навантаження). На регулятор надходить сигнал, що характеризує величину збурення, але не інформує про відхилення параметра, який регулюється, від установленої величини (система розімкнена).

Прогнозування. Керуючий вплив утворюється до початку дії збурюючого фактора.

У живому організмі використовуються комбіновані системи керування, які об'єднують усі принципи регулювання одночасно. Функціональна система об'єднує всі принципи регулювання, вона містить організацію активності елементів різної анатомічної належності, які взаємодіють для досягнення корисного пристосовного результату. Результат діяльності та його оцінка займають центральне місце у функціональній системі [1].

Архітектоніка функціональної системи містить п'ять основних компонентів:

Корисний пристосовний результат;

Рецептор результату (вимірювальний пристрій);

Зворотний зв'язок (аферентація);

Центр керування (нервові центри);

Виконавчі компоненти (органи дії).

1.2 Визначення та характеристика засобів фізичної реабілітації

Фізична реабілітація визначається як система заходів щодо відновлення фізичних можливостей, функціонального стану, психоемоційної стійкості та адаптаційних резервів організму людини засобами і методами фізичної культури, масажу, фізіотерапії та природних факторів. Фізичну реабілітацію слід розглядати як педагогічний, виховний та освітній процес. Основним засобом фізичної реабілітації є фізичні вправи, а їх застосування - завжди педагогічний та освітній процес.

Фізичні вправи дають позитивний ефект у фізичній реабілітації, коли вони адекватні можливостям людини, надають тренуючу дію і підвищують адаптаційні можливості за умови, що фахівець знає і враховує правила і принципи фізичного тренування [67].

Суть тренування в багаторазовому, систематично повторюваному і поступово зростаючому фізичному навантаженні, яке викликає в організмі людини позитивні функціональні та структурні зміни. У результаті тренування механізми регуляції нормалізуються та удосконалюються, підвищуючи адаптаційні можливості людини до динамічно мінливих умов середовища. З одного боку, оформляються і зміцнюються нові або вдосконалюються вже існуючі рухові навички, а з іншого боку розвиваються та удосконалюються різні фізичні якості, які визначають фізичну працездатність організму. Інші засоби і методи фізичної реабілітації не в змозі замінити фізичні вправи. В результаті впливу фізичних вправ можливо відновити й удосконалити фізичну працездатність людини, яка знижується при порушенні її функціонального стану [44].

Для відновлення до нормального функціонального стану людини необхідно послідовно і неухильно збільшувати навантаження по всіх його основних параметрах. Оптимізація навантажень необхідна протягом всього періоду фізичної реабілітації. Мається на увазі суворе дозування фізичного навантаження, раціональний підбір засобів відновного тренування, тобто переважні дробові навантаження та їх хвилеподібний характер, правильне співвідношення роботи та відпочинку і максимальне використання засобів, що знімають напругу і сприяють прискореному відновленню з урахуванням індивідуального підходу до людини.

Загальне тренування має на меті загальне оздоровлення організму, поліпшення функцій органів та систем, розвиток та закріплення моторних навичок і вольових якостей. Тренованість людини є важливим фактором її функціональної пристосованості, в якій велику роль грає систематична м'язова діяльність. Спеціальне тренування необхідне для розвитку порушених функцій та відновлення конкретних рухових дій, необхідних людині в процесі діяльності.

Таким чином, фізична реабілітація - це застосування фізичних вправ, масажу, преформованих та природних чинників у комплексному процесі відновлення здоров'я, нормального функціонального стану та працездатності людини [45].

Лікувальна фізична культура - основний метод фізичної реабілітації, що використовує засоби, методи і принципи фізичної культури для відновлення здоров'я, працездатності та нормального функціонального стану людини. Головною особливістю лікувальної фізичної культури є свідома й активна участь людини у процессі відновлення фізичними вправами. Людина, яка знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи, свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти лінощі чи неприємні відчуття, що можуть виникнути в процессі виконання фізичних вправ. При застосуванні інших методів відновлення людина відносно пасивна, а ін'єкції, операції, фізіотерапевтичні процедури, масаж та інші дії виконує персонал [42; 43].

Фізичні вправи мають за основу м'язову діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взаємозв'язок між м'язовою роботою, діяльністю внутрішніх органів і нормальним функціонуванням центральної нервової системи. З огляду на це, зниження рухової активності призводить до порушень функціонального стану людини і виникненню хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та інших системах організму людини. Фізичні вправи сприяють зміцненню здоров'я, розвитку фізичних якостей, удосконаленню морфологічних і функціональних можливостей, формуванню і поліпшенню основних життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Лікувальну фізичну культуру використовують у вигляді гімнастичних, ідеомоторних, спортивно-прикладних вправ та ігор. Вона може бути в формі ранкової гігієнічної гімнастики, лікувальної гімнастики, лікувальної ходьби, теренкуру, гідрокінезітерапії, спортивних вправ та ігор.

Гімнастичні вправи чинять дію не тільки на різні системи організму в цілому, але і на окремі групи м'язів, суглоби, дозволяючи відновити і розвинути рухові якості. У зв'язку з цим їх поділяють на загальнорозвиваючі та спеціальні. Загальнорозвиваючі вправи спрямовані на оздоровлення та зміцнення всього організму, а мета спеціальних вправ - вибіркова дія на ту чи іншу частину опорно-рухового апарату. Одні й ті ж вправи для однієї людини можуть бути загальнорозвиваючими, для іншої - спеціальними. Крім того, одні й ті ж вправи залежно від методики їх застосування можуть сприяти вирішенню різних завдань [11; 18].

Фізичні вправи класифікуються за кількома ознаками: за анатомічною - вправи для м'язів голови, шиї, тулуба, плечового пояса, верхніх кінцівок, черевного преса і тазового дна, м'язів нижніх кінцівок; за ознакою активності - активні, пасивні та активно-пасивні вправи.

За принципом використання гімнастичних предметів і снарядів гімнастичні вправи діляться на вправи без предметів і снарядів, з предметами і снарядами та на снарядах.

Вправи на координацію рухів і в рівновазі застосовуються для тренування вестибулярного апарату. Виконуються в основних вихідних положеннях: звичайна стійка, на вузькій площі опори, стоячи на одній нозі, на носках, з відкритими і закритими очима, з предметами і без них.

Вправи в опорі сприяють зміцненню м'язів, підвищують їх еластичність, чинять стимулюючий вплив на серцево-судинну, дихальну системи і обмін речовин.

Пасивні вправи стимулюють можливість активних рухів завдяки рефлекторному впливу афферентної імпульсації, що виникає в шкірних покривах, м'язах та суглобах.

Перед призначенням занять лікувальною гімнастикою визначаються завдання використання фізичних вправ, підбираються форми занять для вирішення цих завдань. Важливо дотримуватися принципів поєднання загального та місцевого впливу фізичних вправ. Методика застосування фізичних вправ спирається на принцип індивідуального підходу [47].

Найважливішим принципом методики застосування фізичних вправ є їх дозування. При цьому слід враховувати загальний обсяг та інтенсивність фізичного навантаження. Інтенсивність фізичних вправ може бути малою, помірною, великою та максимальною.

Під дозуванням слід розуміти встановлення сумарної дози фізичного навантаження при застосуванні як однієї фізичної вправи, так і будь-якого комплексу. Фізичне навантаження повинно бути адекватне функціональним можливостям людини [31; 66].

Фізичне навантаження дозується шляхом вибору вихідних положень, підбору фізичних вправ, їх тривалості, кількістю повторень кожної вправи, темпом, амплітудою рухів, ступенем силової напруги, складністю рухів, їх ритмом, кількістю загальнорозвиваючих і дихальних вправ, використанням емоційного фактора і щільності навантаження в заняттях лікувальною гімнастикою.

Важливим елементом у регулюванні навантаження при заняттях лікувальною гімнастикою є вихідне положення тіла. Вибір вихідних положень залежить від рухового режиму. Розрізняють три основних вихідних положення - лежачи, сидячи і стоячи. Кожне з них має свої варіанти: лежачи на спині, на животі, на боці; сидячи в ліжку, на стільці, на килимі з прямими ногами; сидячи в ліжку або на стільці зі спущеними ногами; стоячи на колінах; стоячи без опори; стоячи з опорою на милиці, палиці, на бруси, з опорою на перекладину і гімнастичну стінку, спинку стільця [42].

Підбір фізичних вправ та визначення їх тривалості визначають з урахуванням принципу поступовості - від легкого до важкого, від простого до складного, а також особливостей фізичної підготовленості людини.

Тривалість фізичних вправ визначається фактичним часом, що витрачається на їх виконання, і залежить від складності вправ. Кількість вправ в комплексі та кількість повторень кожного залежить від характеру та виду вправ, які входять у даний комплекс, і тривалості їх виконання. Кількість повторень гімнастичних вправ для дрібних м'язових груп може бути більшим, ніж для великих. Темп руху, або швидкість їх виконання можуть бути повільним, середнім і швидким [30].

Зменшення або збільшення амплітуди рухів також дозволяють регулювати фізичне навантаження. Ступінь зусилля при виконанні рухів також впливає на величину навантаження. При заняттях необхідно поступово збільшувати навантаження у вправах по мірі оволодіння ними і зростання функціональних можливостей організму. Ступінь складності рухів також впливає на величину навантаження. Ритм рухів, або система їх чергувань, чинить значний вплив на фізичну працездатність людини. Вірно підібраний ритм рухів віддаляє настання втоми, сприяє зменшенню навантаження на нервову систему за рахунок вироблення автоматизму.

Велике значення при дозуванні фізичного навантаження має його щільність. Щільність навантаження визначають відношенням тривалості часу фактичного виконання вправ до тривалості всього заняття. Включаючи в заняття дихальні вправи і вправи на розслаблення м'язів, чергуючи вправи для різних груп м'язів, можна підтримувати високу щільність заняття, не викликаючи втоми у людини [11].

Дихальні вправи поліпшують і активізують функцію зовнішнього дихання, сприяють відновленню після фізичного навантаження, чинять спеціальний вплив при порушенні функціонування органів дихання. Дихальні вправи поділяються на статичні, динамічні, загальні, спеціальні.

Статичні вправи виконують у спокої за участю діафрагми, міжреберних м'язів, м'язів живота, без руху кінцівками і тулубом. Динамічні вправи поєднуються з рухом рук, тулуба, ніг, а також виконуються в русі. Вони сприяють поліпшенню вентиляції в різних відділах легенів і більш глибокого видиху. Загальні вправи покращують легеневу вентиляцію. Спеціальні вправи засіб профілактики та боротьби з легеневими ускладненнями [62].

Розрізняють дихальні вправи з подовженим видихом, з максимальним вдихом, із затримкою дихання на вдиху або на видиху, у поєднанні з вправами на вдих або на видих з акцентом вдиху або видиху, дихання з опором, дихання з впливом на грудну клітину в момент видиху та регуляція дихання при ходьбі, бігу та плаванні.

Вдих супроводжується розведенням рук в сторони, за голову, випрямленням зігнутого тулуба. Видих супроводжується опусканням тулуба, нахилом, згинанням ніг в тазостегновому і колінному суглобах [11; 45].

Дихальні вправи входять у заняття лікувальною гімнастикою як елемент паузи для відпочинку і як засіб, що впливає на поліпшення функції органів дихання і всього організму в цілому. Такі вправи відіграють велику роль у відновленні при порушеннях діяльності органів дихання [42; 55].

Зустрічаються наступні типи дихання: «високе» - ключичне, верхнегрудне і «бічне» - реберне, нижнегрудне, «низьке» - діафрагмальне, «животом». При «високому» диханні розширюється головним чином верхня частина грудної клітини, таке дихання пов'язано в основному з роботою м'язів, що піднімають вгору плечі, ключиці, лопатки і ребра. При цьому грудна клітка витягується вгору, але розширюється незначно, лише у своїй верхній частині. У силу цього розширення легенів при вдиху мінімально, і тільки верхні їх частини заповнюються повітрям. Крім того, підйом плечей, ключиць і лопаток (крім грудної клітки, діафрагми і легенів) вимагає значної витрати сил, викликає велике напруження м'язів та їх стомлення. При верхнегрудном диханні в легені під час вдиху надходить найменша кількість повітря при максимальних зусиллях дихального акту. Це призводить до підвищення частоти дихання, надмірно високому положенню гортані та напрузі голосових зв'язок, що схиляє до порушень в системі дихання. Однак верхнегрудне дихання є частиною повного дихання, і для правильного виконання останнього необхідно в заняття лікувальною фізичною культурою включати тренування цього типу дихання, яка виконується з вихідного положення сидячи, відкинувшись на спинку стільця, ноги витягнуті, одна рука лежить на грудях, інша - на животі. На вдиху грудна клітка піднімається вгору, на видиху - опускається, руки контролюють ці рухи. Вдих і видих бажано робити через ніс. Реберне або нижнегрудне дихання пов'язане з роботою суворо певних відділів грудної клітини, яка розширюється переважно в сторони. При цьому під час вдиху діафрагма розтягується і піднімається вгору, замість того щоб стискатися і опускатися, як це потрібно для нормального та повноцінного вдиху. У зв'язку з цим в диханні беруть участь переважно серединно розташовані сегменти легенів, а найбільш великі нижні частки вентилюються недостатньо. Поряд з цим при «бічному» диханні зазвичай сильно втягується низ живота, що шкідливо відбивається на роботі органів травлення. Тому «бічне» дихання також не є фізіологічно доцільним, хоча воно менш утомливо для хворого і забезпечує під час вдиху приплив більшої кількості повітря, ніж при «високому», ключичному, диханні. Тренування його також доцільно використовувати як для корекції індивідуальних порушень, так і для оволодіння повним диханням. Тренувати його слід з в. п. сидячи на краєчку стільця або стоячи, кисті рук щільно охоплюють нижньобокові відділи грудної клітини, пальці - вперед. На вдиху нижньобокові відділи грудної клітини розширюються в сторони, на видиху грудна клітка опускається, при цьому кисті рук здавлюють її. Вдих проводиться через ніс, видих - через рот, губи складені трубочкою.

Дихання діафрагмою і животом відбувається при інтенсивному скороченні діафрагми і опусканні її в порожнину живота. При цьому грудна клітка розширюється лише в нижній частині, у зв'язку з чим в процесі дихання беруть участь переважно нижні частки легень, а середні і верхні відділи легень в акті дихання при цьому не беруть участь.

Тренування діафрагмального дихання слід виробляти з в. п. лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах (під коліна слід покласти валик). Одна рука лежить на грудях, інша - на животі. На вдиху черевна стінка піднімається вгору разом з рукою, інша рука, що лежить на грудях, залишається нерухомою. На видиху живіт втягується, що лежить на ньому рука натискає на нього. Вдих через ніс, видих - через рот, губи складені трубочкою. Найбільш доцільним і фізіологічним є повне дихання.

Отже, дихальні вправи разом з масажем, гімнастичними вправами відіграють важливу роль у фізичній реабілітації людей, а також сприяють профілактиці можливих порушень. При всіх формах занять дозованим фізичним навантаженням широко застосовуються дихальні вправи, при виконанні яких тренуються механізми або складові компоненти дихального акту.

До статичних дихальних вправ відносяться вправи, що змінюють різні фази дихального циклу, тобто тривалість вдиху та видиху. Динамічні дихальні вправи поєднуются з різними фізичними вправами, тобто фактично будь-яка фізична вправа, пов'язана з рухом, може розглядатись як динамічна дихальна вправа, так як її виконання неминуче викличе зміну ритму дихання і його глибини. Динамічні дихальні вправи полегшують виконання окремих фаз або всього дихального циклу, забезпечують вибіркове збільшення рухливості та вентиляції окремих частин легенів (одного чи обох), відновлення або збільшення рухливості ребер та діафрагми.

Динамічні дихальні вправи допомагають формуванню навичок раціонального поєднання дихання з рухами. При виконанні динамічних дихальних вправ важливо погоджувати амплітуду і темп вправи з глибиною та ритмом дихання. Вдиху сприяють вправи, пов'язані з випрямленням тулуба, розведенням рук в сторони і підняттям їх до рівня плечей, а видиху сприяють вправи в згинанні тулуба вперед, присідання, зведення та опускання рук [11; 43].

Масаж - це сукупність прийомів дозування механічної дії у вигляді тертя, тиску, вібрації, проведених безпосередньо на поверхні тіла людини як руками, так і спеціальними апаратами через повітряне, водне чи інше середовище. Масаж застосовується в реабілітаційних відділеннях як ефективний метод відновлення після різноманітних травм і захворювань, є важливою частиною функціональної терапії. Масаж може бути загальним і місцевим. В залежності від завдань розрізняють наступні види масажу: гігієнічний, косметичний, лікувальний, спортивний. По способу виконання розрізняють масаж, самомасаж, взаємомасаж та парний масаж. Розрізняють такі різновиди лікувального масажу: класичний, сегментарно-рефлекторний, сполучнотканинний, періостальний, точковий, апаратний [7; 32].