Сьогодні ми спостерігаємо, як посилюються тенденції до погіршення стану здоров'я, зменшення середньої тривалості життя, яка в середньому в Україні на 10 років менша, ніж у країнах Євросоюзу.

Структура загальної смертності з року в рік залишається стабільною. У 2005 р. у структурі загальної смертності перше місце посідали хвороби системи кровообігу (62,5 %), друге - злоякісні новоутворення (11,7 %), третє - травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх причин (8,9 %).

У працездатному віці на перше місце виходять травми, хвороби системи кровообігу посідають друге. За останній час збереглася тенденція до зростання показників загальної смертності населення як від усіх причин (+12,5 %), так і від хвороб системи кровообігу (+14,7 %). Значне зростання показника смертності спостерігають від інфекційних і паразитарних хвороб (+31 %).

На особливу увагу заслуговує серцево-судинна патологія, яку виявляють у 3/4 населення України, у 2/3 вона є причиною смерті, у той час як у більшості країн її частка не перевищує 50 %.

У структурі смертності від хвороб системи кровообігу провідні місця посідають ішемічна хвороба серця (ІХС) (66,6 %) та цереброваскулярна патологія (21,5 %). За період 2000-2005 рр. відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфаркту міокарда як серед всього населення (з 19,0 до 15,5 на 100 000 населення), так і серед працездатних (з 7,2 до 6,8).

Переважно причиною смерті при ІХС є атеросклеротичний кардіосклероз. Його виявляють у 78 % померлих загалом і в 50 % - серед померлих працездатного віку. Зростає смертність від інших гострих і підгострих форм ІХС, що сягає 42,2 % у працездатному віці. Смертність від гострого інфаркту міокарда становить 7,3 %.

Показник смертності в Україні і Болгарії зростає і є найвищим серед країн Європи. На Міжнародному конгресі кардіологів у Мюнхені було зазначено, що в більшості розвинених країн Європи на 1000 населення припадає менше 3 серцево-судинних летальних наслідків; у Польщі - близько 5, а у Болгарії та Україні - понад 9.

Особливо велика різниця в показниках смертності від серцево-судинної патології у чоловіків і жінок. Цю особливість спостерігають у всьому світі, але в Україні вона виражена в активному працездатному віці.

Міжнародний досвід зі зниження захворюваності і смертності від хвороб системи кровообігу та інших хронічних неінфекційних хвороб свідчить про реальну можливість зменшення названих показників на популяційному рівні, за умови виконання комплексної Національної програми з профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, а також затвердження і впровадження Національної програми з попередження серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань, яка об'єднує зусилля терапевтів, кардіологів, кардіохірургів, неврологів і нейрохірургів.

Поточний прогностичний аналіз і математичне моделювання на більш віддалений період, які ґрунтуються на показниках довкілля, якості харчування, питної води, демографічних даних і тенденціях сучасного розвитку, а також на соціально-економічному становищі в країні, не дозволяють сподіватися на краще, якщо не вживати науково обґрунтованих заходів, не забезпечувати їх відповідним фінансуванням і не надавати належної державної підтримки.

Так, за період з 1995 до 2005 р. показники поширеності хвороб серед всього населення зросли на 38 %, в основному за рахунок хвороб ендокринної системи та системи обміну речовин, які збільшилися вдвічі, системи кровообігу - більше ніж удвічі), хвороб сечостатевої системи - на 62,2 %), кістково-м'язової - на 43,7 %. Причому знижується лише поширеність травм, отруєнь та нещасних випадків (5 %). Відповідно зросла і захворюваність на хвороби цих класів.

Показник поширеності всіх хвороб в Україні у 2005 р. становив 172 633,0 на 100 000 населення, однак цей показник коливається від 138 640,5 в Миколаївській області до 226 628,2 в м. Києві. Відхилення показників захворюваності від середнього по Україні (69 876,1 на 100 000 населення) у бік зростання спостерігали у м. Києві (94 537,8), Івано-Франківській (85 306,6) та Вінницькій (83 958,4), областях, у бік зменшення - у Сумській (49 057,7) та Миколаївській (52 582,9) областях.

Порівнюючи показники поширеності хвороб усіх класів та захворюваності на них за 2005 р. серед всього населення і сільського, слід зазначити, що серед сільського вони нижчі за всіма нозологіями, за винятком хвороб ендокринної системи та системи обміну речовин. Можна припустити, що це пов'язано із недостатніми можливостями спеціалізованої допомоги сільському мешканцю, а також питаннями обліку.

Виконання Національної програми з профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, впровадження нових методик досліджень у практику лікувально-профілактичних закладів України дало змогу покращити виявлення і тим самим збільшити вдвічі показник поширеності хвороб системи кровообігу серед всього населення з 1995 до 2005 р.

У структурі поширеності хвороб системи кровообігу серед всього населення перше місце посідає гіпертонічна хвороба (45,8 %), друге - ІХС (33,7 %), третє - цереброваскулярні хвороби (ЦВХ) (13,3 %). Показники захворюваності аналогічні.

Проведені дослідження свідчать про надзвичайну поширеність факторів ризику серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань в Україні: у 33,5 % дорослого населення виявлено артеріальну гіпертензію, 56,8 % мають надлишкову вагу, 44 % чоловіків та 16,5 % жінок курять.

З аналізу показників поширеності, захворюваності, інвалідності та смертності видно, що значна частина кардіологічної патології припадає на працездатний вік (особливо захворюваність). Обсяг диспансерного нагляду в багатьох регіонах набагато нижчий, ніж середній по Україні. Тому на місцях кардіологам, терапевтам, сімейним лікарям необхідно звернути особливу увагу на своєчасне виявлення патології, проведення адекватного обстеження і лікування згідно із стандартами для покращання зазначених показників.

При хворобах системи кровообігу первинну інвалідність у 2005 р. встановлено у 58 491 хворого, серед них осіб працездатного віку - 33 155 (56,7 %). У структурі причин інвалідності провідне місце належить ЦВХ, як серед дорослого (40,9 %), так і серед працездатного населення (35,5 %). Однією з головних причин, що призводять до інвалідності населення є ІХС (відповідно 33,7 і 33,5 %).

Про проблеми діагностики кардіологічної патології та її ефективне лікування свідчать дані щодо первинно визнаних інвалідами в Україні за віком. Так, у 1995 р. інвалідність у працездатному віці становила 38,5 %, у 2005 - 56,7 %. Змінилася також структура за групами первинної інвалідності серед дорослого населення України у бік збільшення тяжкості патології. Так, у 1995 р. частка інвалідів І групи становила 16,1 %, у 2005 - 19,6 %; інвалідів ІІІ групи - відповідно 21,9 і 39,2 %.

Однією з провідних патологій у структурі поширеності та захворюваності хвороб системи кровообігу є гіпертонічна хвороба. За останні 10 років її поширеність збільшилася вдвічі і становить 28 169,3, а захворюваність зросла в 2,5 разу і становить 25 86,3 на 100 000 населення, що є наслідком активної роботи з виявлення артеріальної гіпертензії в межах Національної програми. В наш час показники по Україні наближаються до європейських і відповідають даним контрольних епідеміологічних досліджень. Серед осіб, у яких уперше виявили гіпертонічну хворобу, 78,8 % становлять хворі працездатного віку (2038,8 на 100 000 населення). Цей показник має значні відмінності в областях (від 4517,6 в Харківській до 773,7 в Житомирській). Майже у всіх регіонах за цей же період, як наслідок раннього виявлення патології і адекватного лікування знизився показник первинної інвалідності від гіпертонічної хвороби з 1,7 до 0,9 на 10 000 населення. При низьких показниках захворюваності в Миколаївській і Чернівецькій областях спостерігають високі показники первинного виходу на інвалідність.

Статистика не дає можливості пояснити значні розбіжності в показниках смертності від гіпертонічної хвороби у 1995-2005 рр. і потребує ретельного вивчення на місцях. П омирають від цієї хвороби в основному особи працездатного віку (73,6 %).

Важливе місце серед причин, що призводять до виникнення передчасної смерті, посідає ІХС. Останнім часом (1995-2005) кількість хворих з цією патологією збільшилася удвічі. Так, показник захворюваності на ІХС має досить великі відхилення і коливається в межах від 545,3 у Житомирській області до 3011,3 у Харківській, при середньому по Україні 1697,5 на 100 000 населення. Доведено, щов осіб з артеріальною гіпертензією інфаркт міокарда виникає в 3-4 рази частіше, майже в половині випадків розвиваються цереброваскулярні порушення (особливо у осіб працездатного віку). Привертає увагу показник охоплення диспансерним наглядом, який не покращується протягом декількох років у таких регіонах: м. Севастополь (2486,4 на 100 000), Житомирська (2588,1), Львівська (3545,4) області, у той час як у Закарпатській та Чернівецькій областях він становить відповідно 13031,1 і 10985,4, при середньому по Україні 6554,5 на 100 000 населення.

ІХС посідає друге місце (після ЦВХ) у структурі інвалідності від хвороб системи кровообігу, як серед дорослого, так і серед населення працездатного віку. Цей показник серед дорослих знизився на 31,6 % порівняно з 1995 р. У м. Києві він був найвищий - 8,8, у Миколаївській області - 8,3, у той же час у Сумській - 2,6, по Україні - 5,2 на 10 000 населення.

За 10 років показник смертності від ІХС зріс на 31 %, а в деяких областях більше ніж наполовину (Чернігівська - 64 %, Кіровоградська - 62 %, Рівненська - 51,7 %). У структурі смертності від хвороб системи кровообігу серед працездатних - смертність від ІХС посідає перше місце - 54,4 %; при цьому смертність працездатних осіб становить 15,5 % загальної смертності від ІХС.

Перше місце за поширеністю та соціальною значущістю посідають ЦВХ. У 2005 р. в Україні зареєстровано близько 3,1 млн хворих з різними формами ЦВХ, 80 % яких становлять особи пенсійного віку. За останні 10 років кількість пацієнтів з ЦВХ зросла в 1,6 разу. Збільшення відбулося за рахунок хворих з хронічними прогресуючими формами судинно-мозкової недостатності.

Особливу стурбованість викликає значна частка первинної інвалідності при цереброваскулярній патології як серед дорослих, так і серед працездатного населення. Так, у 2005 р. вона була надана 23 947 особам, серед яких 11 779 (49,2 %) - працездатні. Серед дорослих і працездатних вона найвища у Одеській області (відповідно 11,8 та 6,5) та м. Києві (11,1 та 5,8) при середній по Україні - 6,3 та 4,4 на 10 000 населення.

У цілому по Україні смертність від ЦВХ зменшилася на 13,6 %, проте в Сумській та Донецькій областях вона вища за середню (229,9 на 100 000 населення) відповідно у 2,5 та 2 рази. Серед працездатного населення смертність від судинних уражень мозку посідає друге місце (19 %); при цьому смертності працездатного населення становить 16,8 % загальної смертності від ЦВХ.

Найбільш тяжкою формою судинних захворювань головного мозку є інсульт. Щорічно його вперше діагностують у 100-120 тис. мешканців України. У 2005 р. зареєстровано 119 000 таких випадків (на 16,4 % більше, ніж у 1995 р.), що становить 313,7 на 100 000 населення. Показник захворюваності збільшився на 29,1 %. Слід зазначити, що 1/3 випадків інсультів реєструють в осіб працездатного віку. В Європі цей показник становить у середньому 200 на 100 000 населення. Як позитивний факт слід зазначити, що кількість інсультів у нашій країні з 2000 р. дещо зменшилася і стабілізувалася. Це пов'язано з виконанням Національної програми лікування і профілактики артеріальної гіпертензії та більш виваженим ставленням до постановки діагнозу мозкового інсульту.

Серед причин смерті інсульт посідає друге місце у світі і третє у розвинених країнах після хвороб системи кровообігу. В Європі летальність при інсультах коливається від 63,5 (чоловіки, Швейцарія) до 273,4 (жінки, Росія) на 100 000 населення. Слід зазначити, що смертність від інсультів в Україні вища, ніж у Росії, серед чоловіків у 1,5 разу, а серед жінок - в 2 рази. Показник летальності протягом 30 днів від початку інсульту в Україні становить близько 35 %, а протягом року вмирає кожен другий хворий, при цьому з тих, хто вижив, 25-30 % залишаються інвалідами, до трудової діяльності повертається не більше 10-12 %, 50 % - потребують сторонньої допомоги, що вже є державною проблемою.

Однією з нерозв'язаних проблем є надання нейрохірургічної допомоги при судинних ураженнях головного мозку. Загальна кількість мозкових інсультів в Україні становить близько 120-130 тисяч щорічно. В нейрохірургічних закладах України лікується всього до 4 % хворих, з них оперують близько 1/3 хворих.

Низкою причин незадовільного стану в лікуванні хворих на інсульт є відсутність єдиного системного підходу до вирішення цієї проблеми; відсутність спеціалізованих інсультних відділень у багатьох областях України, а в існуючих - невелика ефективність їх роботи; відсутність єдиної стратегії, жорстке виконання якої було б обов'язковим для всіх спеціалістів, причетних до лікування таких хворих; недостатня поінформованість як лікарів, так і населення в цілому, внаслідок чого не проводяться повною мірою профілактичні заходи, пізно та нераціонально призначається лікування. Частину хворих на інсульт взагалі не госпіталізують у стаціонари, що призводить до збільшення смертності та інвалідності.

Залишається актуальним питання створення обласних або міських невролого-нейрохірургічних інсультних центрів з їх повноцінним оснащенням тазабезпеченням підготовленими фахівцями. Досвід роботи таких центрів у Києві і Дніпропетровську свідчить про їх ефективність.

Таким чином, сьогодні в кардіології, неврології та нейрохірургії з'явилися і набувають сили нові тенденції, що певною мірою зумовлені реформуванням галузі відповідно до розвитку ринкових відносин.

Для зміни епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ у позитивний бік необхідно провести низку заходів:

- впровадження системи поетапного надання допомоги пацієнтам з ЦВХ - від сімейного лікаря і до спеціалізованого закладу, яка б відповідала сучасним стандартам;

- збільшення відсотка своєчасної госпіталізації хворих із мозковим інсультом у спеціалізовані інсультні відділення;

- забезпечення спеціалізованих інсультних відділень апаратами для сканування судин головного мозку, відповідним набором медикаментів та фахівцями, які пройшли підготовку з нейрореанімації;

- створення в кожній області реабілітаційних відділень за рахунок перепрофілювання неврологічних ліжок;

- сприяння більш широкому використанню хірургічних методів лікування пацієнтів з ЦВХ. Насамперед, йдеться про виконання оперативних втручань на магістральних судинах голови та шиї з метою запобігання розвитку тяжких мозкових інсультів;

- ширше впровадження принципів первинної та вторинної профілактики мозкових інсультів сімейними лікарями, кардіологами, терапевтами, нейрохірургами, ангіохірургами;

- для визначення істинної епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ, факторів ризику розвитку інсульту запровадження реєстрів мозкового інсульту.

Інсульт, інфаркт міокарда та кардіальна смерть часто виникають раптово, коли неможливо вчасно надати ефективну кваліфіковану медичну допомогу, і тому багато терапевтичних і хірургічних втручань носять паліативний характер.

Структура смертності в країнах Євросоюзу значно відрізняється від такої в Україні, зокрема питома вага її від хвороб системи кровообігу становить відповідно близько 28 та 62 %. При цьому частка смертності від ІХС в Україні у 4 рази більша, ніж у країнах Євросоюзу, у яких головними причинами смертності при ІХС є гострий інфаркт міокарда та раптова серцева (аритмічна) смерть, тромбоемболія легеневої артерії та серцева недостатність і, значно рідше, розрив аорти.

За останні роки відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфарктуміокарда серед всього населення - з 20,8 у 1995 р. до 15,5 на 100 000 населення у 2005 р. Це пов'язано із своєчасною діагностикою та ранньою, тобто в перші 6-12 год після клінічних проявів хвороби, госпіталізацією. Ситуація дещо інша у працездатного населення. Навіть протягом одного року показник смертності від інфаркту міокарда зріс (з 8,1 до 8,6 на 100 000 населення). Смертність працездатних осіб становить 55,5 % загальної смертності від інфаркту міокарда, що свідчить про те, що помирають переважно молоді люди.

Важливою є також проблема поширеності ревматичних захворювань, що досягла 239 614 серед всього населення.

Медико-соціальне значення ревматичних хвороб зумовлене значною поширеністю, значною часткою втрати працездатності та інвалідизацією, важкістю діагностики і лікування хворих. За даними ВООЗ, 30 % випадків тимчасової непрацездатності і 10 % інвалідизації пов'язані з ревматичними хворобами, а у понад 4 % населення земної кулі відзначають різні захворювання суглобів і хребта. Робоча класифікація ревматичних хвороб охоплює понад 150 різних нозологічних форм. Діагностичні помилки становлять до 30 % від усіх випадків первинно зареєстрованих хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату.

Найчастіше ревматичні хвороби виявляють у осіб працездатного віку (20-50 років), вони мають неухильно прогресуючий характер (смертність працездатних осіб становить 75,6 % загальної смертності від ревматизму). Ревматичні хвороби зумовлюють значний відсоток тимчасової непрацездатності хворих (перше місце) і сприяють ранній і частій інвалідизації. Діагностика, особливо у ранній період, супроводжується значними труднощами, що зумовлено відсутністю специфічних лабораторних тестів, поліморфізмом і подібністю клінічних проявів багатьох ревматичних хвороб, малим їх проявом на ранніх етапах. Несвоєчасність діагностики призводить до пізньої раціональної терапії, проблема ефективності якої на сьогодні ще повною мірою не вирішена.

За даними Центру статистики МОЗ, поширеність усіх форм ревматизму за останні десять років зменшилася на 17,5 %; захворюваність - майже на 60 %; первинна інвалідність - на 55 %, однак зросла смертність від цієї патології на 78,2 %. У Рівненській і Закарпатській областях значно зріс показник захворюваності серед усього населення, він становить відповідно 80 і 63 %. Найвищі показники смертності зареєстровано в Кіровоградській (6,7), Житомирській (6,3) і Хмельницькій (6,0) областях, у той час як середній показник по Україні становить 4,1 на 100 000 населення. Аналіз свідчить про часто атиповий перебіг захворювань (невідповідність класичній соціальній структурі хвороби та клінічним проявам), що зумовлює помилкові діагнози та неадекватне лікування.

У зв'язку з цим спостерігають значну кількість ускладнень - кардіальних, суглобово-кісткових (виражені деформації, деструкція, знерухомлення, інвалідизація), ниркових (за деякими даними, уратну нефропатію спостерігали у 10 % хворих з подагрою, на стадії хронічної ниркової недостатності - у 2 %).

Значні коливання показника захворюваності на ревматизм відзначають в осіб працездатного віку. Так, у Львівській області цей показник перевищує середній по Україні (18,7 на 100 000 населення) у 2,5 разу, у Рівненській - майже вдвічі, у Вінницькій досяг - 27,3, у Закарпатській - 26,8. Недостатнє охоплення диспансерним наглядом хворих спостерігають у Запорізькій (179,2), м. Севастополі (219,5), Херсонській (264,9), Харківській (270,0), м. Києві (297,7) на 100 000 населення (по Україні - 498,3).

Розбіжності максимальних і мінімальних показників поширеності, захворюваності, охоплення диспансерним наглядом та смертності хворих на ревматизм розглядали на ІV Національному конгресі ревматологів України (Полтава, 18-21 жовтня 2005 р.). Звертали увагу на етапність та підпорядкованість педіатричної, підліткової та терапевтичної служби з питань діагностики, лікування та профілактики хворих на ревматизм. Пропонували розробити та узгодити критерії відбору хворих терапевтичною та хірургічною службами, у зв'язку з недостатньо активним відбором хворих на кардіохірургічне та ортопедичне лікування терапевтичними та педіатричними службами.

Обговорювали питання застосування нових технологій діагностики та лікування хворих з ревматичними хворобами: раціональне використання глюкокортикостероїдів за різними програмами, залежно від нозологічної форми (пульс-терапія, параартикулярне введення тощо); впровадження нових препаратів для базисної терапії ревматоїдного артриту; подальше впровадження інгібіторів-циклооксигенази-2 та вивчення їх безпечності; застосування системної ензимотерапії; використання хондропротекторної терапії, керуючись даними доказової медицини та рекомендаціями Європейської антиревматичної ліги. Особливу увагу приділяли вдосконаленню етапної системи реабілітації хворих на ревматичні захворювання, включаючи санаторно-курортні заклади.

Соціальну значущість патології, пов'язаної з хворобами кістково-м'язової системи та сполучної тканини, зумовлюють, з одного боку, досить істотна поширеність серед населення і, в першу чергу, працездатного, особливо в сільській місцевості, а з другого - тривала втрата працездатності. За поширеністю і частотою інвалідності ці захворювання поступаються лише хворобам системи кровообігу, дихання і травлення (у 2005 р. кількість хворих досягла 3 767 884).

Державна підтримка щодо попередження смертності та інвалідності дорослого та працездатного населення внаслідок серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань ґрунтується на тому, що профілактична робота значно ефективніша за соціальними наслідками, ніж клінічний підхід до розв'язання проблем. Розрив, який існує між профілактичною і клінічною медициною сьогодні, та підхід до принципів профілактики хронічних неінфекційних хвороб у цілому і серцево-судинних зокрема не дають змоги на сучасному етапі розвитку суспільства підвищити рівень здоров'я населення України так, як це зроблено в багатьох розвинених країнах. Звичайно, первинна профілактика потребує великих матеріальних ресурсів, але в будь-якому разі це значно менше від тих збитків, які має суспільство сьогодні, що і повинно бути основою для розробки і обґрунтування державних цільових програм покращання здоров'я.

розділ 2 системи відновлення рухового стереотипу та фізичної активності пацієнтів після травм хребта

2.1 Анатомо-фізіологічні особливості хребта та зміни після травм

Сучасна наука про хребет знаходиться на стику декількох медичних спеціальностей: ортопедії і травматології, нейрохірургії, невропатології і нейрофізіології. Починаючи з 30-40-х років ХХ століття наука про хребет намагається висуватися в окрему спеціальність. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. Тільки в кінці 70-х років в Україні почалося зародження нової спеціальності хірургії - вертебрологія. Проте, дотепер відсутня законодавча основа в створенні вертебрологічних відділень в міських і районних лікарнях. В теж час існуючі відділення випробовують не тільки економічні, але і кадрові проблеми оскільки відсутній як така спеціальність - вертебролога.

У ряді установ фахівці, що займаються проблемами хребта числяться як травматологи, інші як нейрохірурги або фтізіатори, загальні або торокальні хірурги. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. В основу вітчизняного становлення цієї спеціальності встановлено декілька принципів, які дозволили зменшити кількість проб і помилок і тим самим скоротити шлях до досягнення світового рівня хірургії хребта.

Принципи, встановлені в основу вітчизняної вертебрології:

1.Будь-які відхилення у формуванні і розвитку осьового скелета у дитини (навіть якщо вони не мають клінічних проявів) треба розцінювати як основу майбутньої патології хребта дорослої людини.

2. Складна організація хребта як органу управління, рухи і опори зобов'язавує одночасно використовувати весь арсенал ортопедичних, загальних хірургічних нейрохірургічних і реабілітаційних дій, не розділяючи пацієнта «за профілем діяльності».

3.Для формулювання діагнозу і вибору найраціональнішого методу лікування повинно використовувати сучасна діагностична апаратура.

4. Для корекції і стабілізації хребта необхідно використовувати сучасні спінальні імплантати.

Рис. 2.1 - Епідеміологія, класифікація та основні клініко-неврологічні синдроми при травмі хребта

Хребетно-спинномозкова травма лідирує при пошкодженнях опорно-рухового апарату в плані тяжкості структурно-функціональних порушень і інвалідизації потерпілих. Щорічно таку травму на Україні одержують більш 2-х тисяч чоловік, з яких 10% з пошкодженнями, несумісними з життям, гинуть в ранньому періоді травматичної хвороби, а ще 10% з порівняно «легкими неврологічними розладами» виліковуються оперативними або консервативними методами.

Хребетно-спинномозкова травма, в зв'язку з практично 100% інвалідністю, розцінюється як одне з найважчих і прогностично несприятливих пошкоджень у людини. Це обумовлено як складністю патофізіологічних механізмів травматичної хвороби спинного мозку, так і недостатньою ефективністю існуючих методів обстеження і лікування. Тому актуальною проблемою є вибір правильного алгоритму обстеження і лікування пошкоджень хребта для кожного конкретного потерпілого залежно від конкретної клінічної форми перелому.

Для формулювання діагнозу і вибору найраціональнішого методу лікування повинно використовувати сучасна діагностична апаратура. Основною задачею хірургічне лікування гострої хребетно-спинномозкової травми є якнайшвидша повноцінна декомпресія спинного мозку, його судин і корінців спинномозкових нервів з подальшою надійною стабілізацією хребетного стовпа в правильному положенні. Особливе значення при цьому придбаває спосіб фіксації пошкодженого сегменту хребта.

Основними вимогами до методу стабілізації є:

1) первинна міцність і надійність стабілізації хребців;

2) з рухів повинна вимикатися мінімальна кількість хребетних рухових сегментів;

3) створення умов для вторинного кісткового блоку в оперованому хребетному руховому сегменті в максимально короткий термін;

4) виконується з того ж оперативного доступу, що і декомпресія нервово- судинних утворень;

5) для корекції і стабілізації хребта необхідно використовувати сучасні спінальні імплантати.

Рис. 2.2 - Алгоритм надання медичної допомоги пацієнту з гострою хребетно-спинномозковою травмою

Запальні захворювання хребта, спондиліти, можуть виникати після будь-якого загального інфекційного захворювання. Спондиліти бувають первинними і вторинними, можуть протікати гостро і хронічно. В клінічній картині спондилітів існують значні відмінності, обумовлені локалізацією запального процесу в хребті і поширеністю кісткових руйнувань. Найчастішим інфекційним захворюванням хребта, що протікає в більшості випадків хронічно, був туберкульоз (sроndуlіtіs tubеrсulоsa), найрідкіснішим і найважчим - гострий остеомієліт (sроndуlіtіs оstеоmуеlіtісa асuta). Ті зміни, які розвиваються при туберкульозному спондиліті протягом тижнів, місяців і літ, розігруються при гострому остеомієліті хребта всього за декілька днів. Між обома цими крайніми формами запальних захворювань хребта лежать спондиліти після таких інфекційних захворювань. як тиф, сифіліс, гонорея, актиномікоз, бруцельоз і ін.

Рухливість хребта при спондиліті будь-якої етіології різко порушена рефлекторною напругою паравертебральних м'язів, що блокують рухи хребта на всіх напрямках (концентричне обмеження рухливості). Жодне захворювання хребта не має такого поширеного і різко вираженого рефлекторно-больового обмеження рухів, як спондиліт. Найчастіше зустрічаються туберкульозні спондиліти. Захворюваність на туберкульоз в Україні останні 10 років стала значно підвищуватися.

Хірургічне лікування туберкульозу хребта застосовується з метою: видалення туберкульозних вогнищ і абсцесів, усунення компресії спинного і його корінців, відновлення опороспособності хребта, попередження ускладнень. Серед численних відомих причин росту захворюваності на туберкульоз особливе місце займає криза системи активного виявлення туберкульозу серед населення, що сприяє накопиченню прихованих джерел інфекції та різкому погіршенню епідеміологічної обстановки. Крім того, відсутність на місцях спеціалістів по кістково- суглобовому туберкульозу, потребує від травматологів вирішення не тільки проблеми ранньої діагностики, але й тактику подальшого кваліфікованого лікування виявленого запального захворювання хребта.

Рис. 2.3 - Запальні захворювання хребта.

Спондилолістез відомий фахівцям, що займаються проблемами патології хребта, більше 250 років. Проте, до теперішнього часу питання етіології, патогенезу, діагностики і лікування передніх зсувів поперекових хребців не втратили актуальність. Це пов'язано із значною частотою зустрічається патології (2-4% населення), різноманітністю клінічних проявів і відсутністю чіткої схеми лікувальних заходів. Більшість сучасних класифікацій спондилолистеза заснована на етіологічному принципі. Так Міжнародна класифікація передбачає 5 видів спондилолистеза: диспластичний, діскогений, артрогений, травматичний.

Така різноманітність етіологічних чинників ймовірно не можуть бути основою єдиного захворювання. Тому спондилолистез більш обгрунтовано слід розглядати як групу патологічних станів, провідним клинико-рентгенологічним синдромом яких є передній зсув поперекових хребців без порушення конгруентності суглобових поверхонь. Спондилолістез являє собою одне з найбільш тяжких захворювань хребта, а хірургічне лікування здавна вважають однією з найскладніших проблем ортопедії. Особливо великі труднощі виникають при хірургічному лікуванні хворих зі стенозувальними варіантами диспластичного спонділолістезу.