Ресурсно-рекреаційний паспорт Городнянського району

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА

РЕСУРСНО-РЕКРЕАЦІЙНИЙ ПАСПОРТ

ГОРОДНЯНСЬКОГО РАЙОНУ

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ

1.1 Історія міста

Городнянщина -- край з багатою історією, культурою, традиціями та мальовничою природою. Городня - поселення часів Київської Русі. За багатовікову історію Городня була місцем інтенсивних контактів різноманітних етносів і культур, не раз була в епіцентрі важливих історичних подій, ставала ареною боротьби могутніх сусідніх держав.

У писемних джерелах Городня згадується в 1552 році, коли в складі Московського війська в Казанський похід разом із стародубцями йшли «боярские дети Городни и Мощенки».

З 1618 року Городня у володінні польських шляхтичів Хвощів. У час створення урядом шляхетської Польщі Чернігівського воєводства (1635) Городня - містечко і центр Городнянського округу.

У середині 17 століття городнянці брали активну участь у селянсько - козацьких повстаннях та визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Після Переяславської угоди 1654 року Городня стала адміністративною і військовою одиницею - сотенним містечком Чернігівського полку. До Городнянської сотні входили 55 населених пунктів.

29 червня 1709 року Російський імператор Петро I після розгрому шведської армії Карла 12 під Полтавою саме в Городні святкував свій День ангела (тезоіменництво) й на відзнаку героїзму місцевих жителів подарував місту три чавунні гармати (Дадоток А рис. 1). У 1888 році гармати були встановлені на п'єдесталі і збереглися до наших днів.

У 1732 році завдяки благодійницьким внескам купця 1 гільдії, міського голови Писарева Павла Миколайовича в центрі Городні був збудований величний храм святої Трійці (Додаток А рис.2). Ця перлина зодчества могла б прикрашати місто й сьогодні, але 70 років тому городнянська святиня була зруйнована комуністичною владою.

У 1764 році в Городні мешкало 125 сімей козаків та 185 сімей міщан та селян, а також стали населяти її євреї, більш ніж 300 осіб, в основному ремісники та купці.

У 1782 році на Україні було скасовано полковий адміністративний устрій і утворено 5 намісництв, у тому числі й Чернігівське. Намісництва, а потім і губернії ділилися на повіти. У цьому році Городня стала адміністративним центром одного з найбільших повітів Чернігівщини - Городнянського.

У 1782 році був затверджений для міста герб, який являв собою чорний якір на червоному фоні і три восьмикутні срібні зірки, одна зверху, а дві - з боків.

Якір, абсолютно подібний до городнянського, можна знайти на гербі польських Радзиць. Відомо, що в Польщу цей родовий герб потрапив разом зі своїм володарем із Німеччини, де він був подарований родоначальнику сім'ї ще в XIV столітті за доблесть у морській битві. Може бути, що в часи польського панування Городня була віддана одному з нащадків німецького моряка, зокрема Хвощу. Можливо, і перекочував якір із Німеччини до родового герба польського поміщика, а потім на герб міста Городні.

У наступному 1783 році повітове місто одержало різні вигоди і привілеї.

Важливу роль для пожвавлення економіки й торгівлі в Городні мало прокладення Лібаво - Роменської залізниці (1873 р.), а згодом відкриття в Городні банку.

У кінці 19 століття на кошти грузинського князя І. Орбеліані був споруджений Народний дом, у якому аматори показували спектаклі, потім створювався кінематограф. Будівля збереглася, тепер тут міститься дитячо-юнацька спортивна школа.

Під час першої світової війни та створення Української незалежної держави Городня стала епіцентром тих історичних подій. У місті формувалися загони Червоної армії М. Щорса, В. Боженка, М. Кропив'янського. Біля Городні діяли повстанці отаманів Галаки, Добровечора, Ющенка, Бусла.

У 1919 році у приміщенні Городнянської жіночої гімназії (тепер школа №2) (Дадоток А рис.3) знаходилось керівництво Чернігівської губернії, губком та губреввиконком під керівництвом Ю. Коцюбинського та Е. Бош.

У 1923 році повіти були ліквідовані, Городня стала центром району. Під час колективізації Городня знову в центрі подій. Для придушення виступів селян у Городню були викликані з Гомеля регулярні війська. 17 червня 1931 року повстанці під керівництвом „куркуля” Я. Рябченка ( в минулому начальник повітової міліції) біля Городні отримали поразку.

Під час Великої Вітчизняної війни 8 тисяч 425 жителів Городні та району загинули в боротьбі проти німецько - фашистських загарбників. Трьом городнянцям: О. Жижкуну, Б. Калачу, Й. Юфи (еврей) - присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1989 році в Городні почалось виробництво кольорових телевізорів «Агат». Це був єдиний районний центр на теренах тодішнього Радянського Союзу, в якому випускалась така високотехнологічна продукція.

У Городні тривалий час розміщувався 703 навчальний авіаційний полк Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків, який мав добре оснащення; аеродром, полігон, сучасні класи, тренажери. Тут сталі на крило тисячі висококласних льотчиків, серед яких десять майбутніх космонавтів.

З проголошенням незалежності України, в 1991 році, Городня знову стала прикордонним містом.

Символом віковічної дружби й братерства слов'янських народів -- українців, росіян, білорусів -- є величний Монумент Дружби на кордоні земель трьох держав (Додаток Б рис.1).

Городнянський край вписав в історію України десятки видатних імен із різних галузей суспільного й державного життя.

Особливе місце посідає Городнянщина в долях письменників: М. Коцюбинського, А. Кацнельсона, політичного діяча сучасності Л. Лук'яненка, професора, Заслуженого працівника народної освіти П. Назимка, хірурга М.Волковича, художників О. Лопухова, І. Серебряного. етнографа та історика С. Носа, міського голови П. Писарєва, інженера -- архітектора Д. Савицького, військового діяча М. Щорса та багатьох інших відомих постатей.

РОЗДІЛ ІІ. ПРИРОДНІ УМОВИ

Геополітичне положення. Городня - місто історичне і є центром єдиного району України, який безпосередньо межує з Російською Федерацією та республікою Білорусь. Розташована на півночі Чернігівської області, по обидва боки невеличкої річки Чибриж (Додаток Б рис.2), яка впадає в річку См' ячка - притоку р. Снов (Додаток Б рис.3). Місто знаходиться в 3 км від залізничної станції Городня, на автошляху Чернігів-Сеньківка-Климово-Москва.

Відстань до обласного центру Чернігова автомобільним шляхом - 56 км, столиці Києва - 200 км, до Росії та Білорусі - 35 км.

Городня знаходиться в зоні дії міжнародного транспортного коридору №9, визначеного Критською конвенцією в рамках Європейського Співтовариства (Хельсінкі - Санкт-Петербург - Київ (Москва) - Одеса (Кишинів) - Бухарест - Александрополіс). Через місто проходять залізниця Санкт - Петербург - Сімферополь та автомобільна дорога Чернігів - міжнародний пункт пропуску „Сеньківка”, далі - на Росію (Брянськ, Москву) та Білорусь.

Крайні населені пункти району : на півночі - село Деревини, на півдні - село Макишин, на сході - село Сеньківка, на заході - село Володимирівка.

Віддаль між крайніми точками з півночі на південь 52 км, а зі сходу на захід - 40 км.

Площа району - 1 тис. 571,2 км кв.

Характеристика поверхні. Територія району розміщена на Придніпровській низовині. Відноситься до Чернігівського Полісся. Поверхня слабо хвиляста, піщана, місцями заболочена рівнина з мішаними лісами. Північна частина району більш хвиляста, має найбільшу висоту 175 м, південна - понижена в напрямі річки Снов, з середніми висотами 140-130 м. Навколо чимало хвойних та змішаних лісів, неподалік 150 - гектарне озеро Черемошне (Додаток Б рис.4).

Клімат. Клімат району характеризується такими показниками: найнижча температура, яка спостерігалася в районі, становила -37, найвища +38, кількість опадів 580-600 мм. Більша частина опадів випадає в теплий період року. Висота снігового покриву 20-30 см. Пересічна температура січня 7⁰С, а липня +19⁰С. Протягом року переважають західні вітри.

Особливості флори і фауни. Рослинний світ району, насамперед, представлений деревною рослинністю - лісами. Під ними у районі зайнято близько 31,5 тисячі гектарів. З деревних порід найбільш поширені сосна, дуб, береза, осика, вільха, граб, а також липа, клен, ясен. У лісах ростуть багато кущів та багаторічних трав'янистих рослин, як - ліщина, калина, шипшина, малина, глід, барбарис, ожина, суниці, брусниці, чорниці тощо. Ліси славляться грибами та лікарськими рослинами.

Лучна рослинність поширена на заплавах річок, тут ростуть такі трави, як, мітлиця, явір, осока, тонконіг, костриця та інші. Болота вкриті вологолюбними рослинами (очеретом, рогозою, аїром). В цілому в районі переважають культурні рослини та ліси, посаджені людиною.

На території району живуть різноманітні дикі тварини, розміщення їх нерівномірне. Найбільше видів диких тварин живе в лісах, болотах. Частіше зустрічаються лосі, козулі, дикі кабани, зайці, лисиці, їжаки, олені, єнотовидні собаки, єноти, куниці, борсуки, бобри, вовки. З птахів поширені зяблики, солов'ї, синиці, деркачі, очеретянки, сороки, граки, ворони, шуліки. Багато комах: мошки, комари, ґедзі, метелики. На полях можна побачити жайворонків, граків. На луках - лелек, плисок, сірих чапель, інколи іволгу. На болотах, водоймах, у долинах річок - диких гусей, качок, куликів, вальдшнепів. З плазунів зустрічаються гадюки, ящірки, вужі. В річках водяться: карасі, лини, в'юни, окуні, щуки, коропи, лящі, соми.

Зменшення площі лісів, боліт призвело до загибелі таких тварин як тури, тарпани, бурі ведмеді.

Унікальні ландшафтні і природні об'єкти. „Кримок” - ботанічний заказник 434 га, Рубізьке лісництво. Ділянка мішаного лісу з переважанням дуба віком 40-50 років. У трав'яному покрові лісу зростають барвінок, конвалія та інші лісові рослини.

«Мальча» - ботанічний заказник, Рубізьке лісництво. Змішаний ліс віком 40-60 років. У лісовому трав'яному покрові значні запаси цінних рослин і, зокрема, барвінку, золототисячника, конвалії.

«Ананасове» - гідрологічний заказник 283 га, с. Хотівля. Болотний масив, що служить важливим регулятором водного режиму території.

«Буханицьке» - гідрологічний заказник, Староруднянське лісництво. Низинне осокове болото в заплаві річки Снов з багатою рослинністю і рідкісними угрупуваннями різних видів осок. Площа 30 га.

«Дігтярі-Варвини» - гідрологічний заказник, с. Хоробичі, с. Ваганичі, с. Хотівля. Болотний масив для збереження водного режиму місцевості. Площа 602 га.

«Жайворонок» - гідрологічний заказник, с. Полісся, Бутівка.

«Крюкова» - гідрологічний заказник, 243 га с. Тупичів та Великий Литвин. Свагново - осокове болото в заплаві річки Крюкова змішаного живлення.

«Макишинський» - гідрологічний заказник, 492 га, с. Макишин. Болотний масив для збереження природного гідрологічного режиму р. Снов.

Болото „Мох” - гідрологічний заказник с. Деревини та Лемешівка. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, служить регулятором водного режиму річки.

«Панська лоза» - гідрологічний заказник с. Перепис та Деревини. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, який має велике значення для збереження природного ходу гідрологічних процесів.

«Строхове» - гідрологічний заказник 29 га, с. Ільмівка, болото важливого водорегулюючого значення.

«Тарасове» - гідрологічний заказник, 9 га. Невклянське лісництво. Низинне осокове болото, має велике значення як регулятор рівня ґрунтових вод.

«Торфовище» - гідрологічний заказник с. Маки шин та Великий Дирчин. Торф'яне болото, цінне як регулятор водного режиму прилеглих територій.

«Широкий лог» - гідрологічний заказник, 411 га, с. Ільмівка та Володимирівка. Болотний масив у заплаві р. Крюкови, що має важливе значення в регулюванні водного режиму річки.

«Петрушин”»- гідрологічний заказник біля с. Івашівка. Торфове болото, цінне як регулятор водного режиму прилеглих територій.

Державні пам'ятники природи місцевого значення. «Дуб невклянський 1», ботанічний заказник. Дуб віком 300 років, висотою 30 м, окружність стовбура - 2,8 м.

«Дуб невклянський - 2», ботанічний заказник, с. Невкля. Дуб віком 150 років.

«Дуб тупичивський», ботанічний заказник, Тупичівське лісництво. Дуб-довгожитель, віком 560 років, висотою 27 м, окружність стовбурів 5 м.

«Сосни невклянські», ботанічний заказник с. Неволя, дві сосни по 150 років.

«Сквер городянський», ботанічний заказник 1 га, м. Городня. Старовинний міський сквер з гарматами, подарованими Петром І.

Ще в районі є такі заказники: Городянський дендропарк (ботанічний), парк «Дружби народів» (с. Сеньківка), Тупичівський, Ваганицький парки, ландшафтні заповідники «Вешка», «Кримок», Невклянське дача І та ІІ, Тупичівська дача І та ІІ.

РОЗДІЛ ІІІ. АРХІТЕКТУРНО-ІСТОРИЧНІ РЕСУРСИ

Михайлівська церква в с. Великому Листвені Городнянського району (Додаток В рис.1) збудована 1742 р. понад заплавою р. Дирчин на замовлення А. В. Дуніна-Борковського. У плані повторює традиційний тип тридільного храму. Найпізніший відомий в Україні приклад мурування з жолобкової, так званої литовської цегли. Центральна дільниця (9x9 м) перекрита хрестовим склепінням завтовшки в цеглину. Замість світлової бані мала високий дерев'яний намет з маківкою. Внутрішній простір освітлювався великими, на два яруси, вікнами. У 1855 р. зроблено півсферичну баню (не збереглася), притвори, до бабинця прибудовано чотириколонний портик тосканського ордеру. Оригінальний задум та конструктивне вирішення Михайлівської церкви в с. Великому Листвені не мають аналогів на Лівобережній Україні.

У 18 ст. у Городні було споруджено три церкви, жодна до нашого часу не вціліла. Тільки на малюнку ми можемо бачити велич і красу Троїцької церкви в який були розписи Г. Стеценка.

В 2008 році збудована нова Свято - Миколаївська церква (Додаток В рис.2).

3.1 Вода з колодязя десятого століття

Мешканці села Автуничі на Чернігівщині Городнянського району мають рідкісну нагоду посмакувати такою ж водою, якою вгамовували спрагу наші пращури.

Яким же побитим „пробиралася” у нашу атомно-компю'терну добу та чиста середньовічна водиця? Усе сталося завдяки науковцям з Інституту археології НАН України та... місцевому лісникові Миколі Зайцю. Головне в іншому: за колодязною екзотикою постає справжнє відкриття, зміна одного з усталених традиційних уявлень.

Археологи, як правило, „копають” на місцях стародавніх осередків цивілізації - і знахідки не змушують себе чекати. Київські ж учені вирушили в глушину. Місцевість довкола Автуничі і нині - глибока провінція. А тисячу літ тому? Тож зацікавились: чи справді у лісах стародавньої Сіверщини завивали лише вовки? Чи справді розкиданий недолею, убогий та темний тамтешній люд добрих ремесел не знав, а пив воду з „копитного сліду”? Одне слово, був таким, як його досі уявляли історики.

І ось - колодязь. Без коробки чи, тим паче, дашка. Проте справжнісінькій середньовічний колодязь. Спочатку один. А невдовзі й другий, знайдений два роки тому, а тепер після дослідження та опрацювання знахідок, навіть реставрований.

Стою біля нього. Хто колись носив до хати воду з колодязя, здогадався б: це - цямрини! А ось характерні рівчаки для дужок... Так, звалені у купу поліна, що лежать нині у відділі давньоруської та середньовічної археології, десь тисячу років тому справді були зрубом сільського колодязя. Час їх, звичайно, поточив. Проте український дуб з честю витримав іспит століть. Деревина тверда на дотик. Достоту ваговита... До тріумфальної ходи «бетонних кілець» у нас у селі, наприклад, ніколи не пускали на зруб дуб. А ось озброєні мало не кам'яним інструментом сіверяни взяли та й склали йог із цієї лісової породи. Ніби знали, що їхній витвір дасть потомкам справді непересічні наукові аргументи.

Звісно, що колодязі у Київській Русі були. Князі та духовенство пили воду не з калюж. З чого вже там складали зруби у колодязях при високих дворах, не знаю. Головне, знать, заможні та владні люди користувалися тим здобутком тогочасної цивілізації. Але - провінція ... Історики не припускали, що колодязями послуговувалися й там. Тепер же перед нами не просто повноцінний автуницький зруб, а й дещо інше.

Дубове поліно з характерними вирізами на краях. Невже коромисло? Адже тут немає й натяку на традиційну виїмку для плеча.

Безпосередній учасник археологічної експедиції Ігор Анатолійович Готун каже, що то, звичайно,коромисло!

Ось оливкові скляні кульки, в яких легко можна впізнати стародавнє намисто. А ось череп'яні провушини зі шматтям протягнутого в них лика.

Бачачи замислений подив співрозмовника, Ігор Анатолійович виручає мене розлогим коментарем.

Воду в епоху слов'янського середньовіччя, звичайно, носили не жерстяними відрами. Користувалися цеберками. А ці провушини опинилися у колодязі ось чому. Господині опускали сюди влітку для охолодження молоко, м'ясо... у таких керамічних посудинах з провушинами. Та оскільки ті провушини припасовувалися до вінець не дуже міцно, то частенько відривалися. Звідси й розсипи цих, як ми кажемо, керамічних фрагментів. Як на дні колодязя, так і навколо нього. Жінки просто не завжди їх прибирали.

Добротний дубовий колодязь (та ще й з ящиком при ринбі) і сам по собі є переконливим аргументом на користь високої побутової культури наших пращурів. Адже голими руками таке не зробиш! Окрім лопат, одну з яких, схожу на сучасну копаницю і при тому також дубову, археологи таки знайшли, потрібен був для обробки дерева досконалий інструмент. Та й сам колодязь, напевне, копали гуртом, маючи бодай примітивні „геологічні” знання... Розгортається ціла низка цікавих висновків.

Колодязь колодязем, але одночасно з цим відкриттям і в цьому ж місці виявлено такі промовисті в історичному відношенні предмети, як керамічний уламок з власноручним написом гончара (по сирому), хрестик з черепашки, на якому видряпане зображення Христа на Голгофі... Втім, останнє, як , до речі, й намисто, могло потрапити сюди і з Причорномор'я : християнські сюжети у побут (інвентар) ще не ввійшли - простий люд перебував у полоні язичництва. Але напис на горщикові! Уявляєте? Десяте, та нехай навіть дванадцяте століття, - і грамотний сільський гончар! Це, погодьтеся, вражає.

Крім того, кажуть фахівці, з автуницького колодязя брали воду не лише для пиття. Цією, як на ті часи, досконалою господарською спорудою, напевне, користувалися і ремісники виявленого поблизу справжнього гончарного комплексу. Тобто є всі підстави гадати, що стародавні слов'яни, зокрема сіверяни, аж ніяк не обмежувалися землеробством та бортництвом, що їх досі відводили їм історики. Були в них ширші інтереси й заняття. Про це свідчать і виявлені біля Автуничі смолокурня, тиглі для виплавки (з болотяної руди) так званого губчастого заліза... А з чого ж робили наконечники для стріл, ножі, сокири, зрештою, провушини - тільки вже не на керамічному посуді, а на дубових цеберках? Нарешті - замки. Справжнісінькі пласкі замки, наявність котрих хоч і засвідчує той сумний факт, що злодії водилися й тоді, проте своєю конструкцією можуть здивувати навіть сучасного інженера.

Після археологічних знахідок біля Автуничі стає зрозуміло: європейська історична наука міряла давньоруську культуру явно коротким аршином. Багато, надто багато списувалося на татаро-монгольське нашестя, яке ніби геть умертвило старослов'янську культуру і спаралізувало економічний поступ... Що ж до реставрації колодязя, здійсненої з ініціативи давнього симпатика археологів Миколи Зайця, а також можливості місцевих жителів пити „стародавню” воду, то тут немає жодних сенсаційних перебільшень. Колодязь, як то кажуть, діє. А вода у ньому, як засвідчено хімічними аналізами, справді живлюща і чиста, ще „та” [4].

Навколо колодязя древніх сіверян.

«... У листопаді минулого року „Деснянська правда” розповідала про те, що студенти Чернігівського педінституту, проводячи археологічні розкопки поблизу села Автуничі Городнянського району, натрапили на древній колодязь (Додаток В рис.3), і він відповідно облаштований. Мені дуже хотілося напитися з нього води. Влітку трапилася така нагода з двома приятелями побувати в рідних краях, там, де я народився. Заглянули на розкопане поле, віднайшли колодязь, та дістати води не вдалося. Прикро стало на душі, що недоробляємо до кінця гарну справу, губимо (не рекультивуємо) родючі землі «.

З листа М. Авдієнка

Після одержання цього листа я побував на місці археологічних розкопок. Від них залишилися глибокі ями та пагорби, серед яких і колодязь відшукати важко. Місце розкопок набуло зовсім іншого вигляду, ніж кілька років тому, коли можна було подивуватися древньому поселенню, про яке нагадували тут залишки гончарного горна, смолокурні, кузні, тиглів для виплавки губчастого заліза з болотної руди тощо, уявити житла і ремесла його мешканців.

Натрапили студенти і на колодязь. Допомогли облаштувати його лісівники Рубізького лісництва, угіддя якого тут розташовані. Розчистити джерело, поклали на дно дерев'яний зруб, поставили залізобетонні кільця. До речі, під час розчищення колодязя виявили в ньому уламки глиняного посуду, соснові шишки, які хтозна відколи пролежали у воді і не змінили кольору, і що особливо зацікавило - то це вийняті з глибини дерев'яні цямрини, які були настільки нетлінні, ніби пролежали не століття, а зовсім небагато часу. Вода виявилася чистою і смачною, у студентів відпала потреба підвозити її до місця розкопок, як це робили раніше.

Пригадалася і виставка знахідок археологів, влаштована у Рубежі у 1992 році. Відвідувачі оглядали не тільки виставлені у вітринах експонати, а й бували на місці розкопок. Тоді висловлювалися думки, що оце поселення може стати цікавим об'єктом для екскурсій по Чернігівщині, бо ж знаходиться, по суті, на прикордонні з Білоруссю і Росією, проливає світло на життя, побут та заняття далеких спільних пращурів трьох слов'янських народів. Ідея залишилася ідеєю, а в наступні роки археологічні дослідження згорталися, нинішнього ж - зовсім не велися.

Один з керівників археологічних розкопок, завідуючий кафедрою археології та народознавства Чернігівського державного педагогічного університету, кандидат історичних наук В. П. Коваленко розповідає:

Розкопки поселення Х - ХІІІ століть поблизу Автуничі за своїми обсягами і дослідженнями є чи не найбільшим в Європі. Ведуться вони з 1988 року. Площа - 5 гектарів, досліджено вже більше половини. Є досить цінні і цікаві знахідки, що експонуються окремим розділом „Автуничі” в Національному музеї історії України. У Києві йшла друком книга колективу авторів „Південно-руське село Х-ХІІІ століть”, де подається широка розповідь про Автуницьке поселення. На місці розкопок проведені кіно-, фотозйомки. Таким чином, там, де дослідження завершені, поле підлягає рекультивації. Місцевому КСП імені Орджонікідзе Щорску експедицію перераховувалися кошти для виконання цих робіт. Однак ділянка в межах одного гектара залишилася не рекультивованою. Там же знаходиться і згадуваний колодязь.

Через відсутність коштів цього річ розкопки справді не проводилися. Та вже й торік важкувато було цим займатися. Тільки завдяки місцевим господарствам і жителям, які подавали допомогу, зокрема, в харчуванні студентів, ми зуміли розпочати роботи на новій ділянці. Сподіваємося, що в наступному році дослідження відновляться.

Лісничий Рубізького лісництва М. М. Заєць розповідає, що він пропонував голові Лемешівського КСП на місці розкопок, де слід проводити рекультивація, посадити дерева. Та сама природа ніби пішла назустріч людям. За два-три роки на пагорбах і в долинах виросли сосни, берізки, верби, вільхи, цвіте тут іван-чай, звіробій, чебрець. Це буде дуже цікавий куточок природи з своєрідним ландшафтом. А щодо колодязя, то він знаходиться у 250 метрах від дороги Рубіж-Лемешівка, схований за пагорбами, ніхто води з нього не бере, вона, зрозуміло, й застоюється. Цього б не сталося, якби проводилися заходи для збереження древнього поселення.

3.2 Реконструкції ремісничих та господарчих будівель давньоруського поселення Автуничі

Положення про надзвичайно важливу роль масової житлової і господарської архітектури як джерела для вивчення середньовічних суспільств аргументації не потребує. Адже споруди відображають різноманітні аспекти життя - починаючи від впливу природного середовища та знань у галузі будівельної справи і закінчуючи громадським та сімейним побутом, уявленнями, смаками і уподобаннями населення. Якщо вказані моменти можна простежити і на житлових та побутових, і на ремісничих та господарських спорудах, то такі важливі сторони матеріальної культури, як рівень розвитку господарства та його спеціалізація, питома вага окремих галузей та темпи удосконалення виробничого процесу можна спостерігати лише на будівлях, які безпосередньо використовувались під час виготовлення певної продукції. Проте, маючи справу з невеликою кількістю досліджених споруд, неможливо простежити вказані явища у просторі та часі. Для розуміння динаміки розвитку господарства необхідно оперувати значною територією та широкими хронологічними рамками.

Поставленій умові відповідає поселення кінця Х - рубежу ХІІ-ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині. Пам'ятка відкрита 1984 р. О. В. Шекуном при обстежені відомого Д. Я. Самоквасову курганного могильника. Досліджується Дніпровською давньоруською експедицією ІА АН України та Чернігівського педінституту під керівництвом д.і н. О.П. Моці. На сьогодні - це найбільш вивчене селище давньоруського часу (за польових сезонів зафіксовано 664 об'єкти на площі понад 2 га )*. Крім вже вказаних факторів - значних розмірів відкритої площі та періоду існування, дана пам'ятка зручна для досліджень і тому, що вона одношарова, вільна від забудови, віддалена від синхронних міст, замків, торгових шляхів, кордонів. Крім того, політична історія літописної Сновської тисячі, на території якої було розташоване селище, дозволяє припустити певну архаїчність у рисах останнього. Ще одна перевага вказаного поселення - розташування у зоні ризикованого землеробства, де населення, щоб забезпечити себе прожитковим мінімумом, навіть у пізньосередньовічні часи змушене було шукати додаткові джерела існування - аж до відлову і дресирування ведмедів включно. Вказана обставина сприяла розвиткові на пам'ятці різноманітних ремесел і промислів, а отже й пов'язаних з ними будівель - як виробничих, так і допоміжних.

Особливості значної кількості досліджених об'єктів дозволяють ідентифікувати їх з будівлями гончарного циклу, лісотехнічного промислу, сільськогосподарського призначення (снопосушильні, загони для худоби), побутово-господарського використання (повітки, навіси, ями для припасів). Аналіз планіграфії та хронології побутування ремісничих і господарських будівель, їх конструктивних рішень і особливостей дає можливість простежити напружений ритм життя й господарювання південноруського села.

Наявність близько до поверхні глини, придатної для виготовлення посуду, зумовила один з провідних напрямків виробничої діяльності. Гончарство на Автуницькому поселені представлене кар'єрами для видобування сировини і ямами для приготування і зберігання гончарної маси, житлами-майстернями, горнами, звалищами виробничого браку. Не піддаючи типологічному та функціональному аналізу житла-майстерні та допоміжні споруди, пов'язані з гончарством, зупинимось на горнах , їх досліджено. Розташовані в різних частинах поселення, споруджені в ХІ, на рубежі ХІ-ХІІ ст. Стан збереженості їх неоднаковий, проте можна говорити про спільні й особливі риси стосовно об'єктів цього призначення. Не зупиняючись детально на горнах, відзначимо лише загальні характеристики цих споруд. Всі вони за класифікацією О. А. Бобринського належать до першого класу за особливостями руху гарячих газів у теплопровідних каналах (з вертикальним ходом). Мають овально-підпрямокутну форму, топковий, частково обпальовальний, а також тепло-розподільний блоки. Простежено ряд цікавих особливостей даних будівель. Так, найранніший не мав черіня топкової камери; у трьох випадках топка була однокамерною, у шести - мала розсікач, що ділив її навпіл. При формуванні тіла горну застосовувались кілки, каркас, глиняні блоки. Щодо особливостей загального підходу до створення захисних пристроїв, потрібно відзначити наявність теплозахисту, вітрозахисту, вказані стіни могли бути основою і волого захисного пристрою.

Використовуючи методику О. А. Бобринського при розгляді функціональних блоків та спеціальних пристроїв у складі досліджених горнів, слід вказати на особливості, простежені в цих спорудах . Для останніх типові: прості камери для розміщення виробів з повністю сформованими: розподільними пристроями між блоками, трубчастими теплопровідними каналами; частково чи повністю сформовані: периферійні топки, пристрої для первісної концентрації теплової енергії досліджених у 1992 р. Спочатку на цьому місці функціонував кар'єр- глинище-будівля 310 - глибиною, 1,75 м від рівня материка, витягнутий з півночі на південь з незначним відхиленням зорієнтований стінками по сторонах світу. Об'єкт мав овальні обриси, розміри по дну 1,75х1,25 м , стрімкі стінки. Дещо вище розміри котловану становили 2,0х1,45 м. Із 8 шарів заповнення походили уламки керамічного посуду другої половини ХІ-ХІІ ст., шиферне пряслице з начісками, залізні ніж, ключ та інші вироби, численні шматки футуровки горну. Після припинення експлуатації глинища за прямим призначення нижню частину його засипали, а верхню розширили. Споруда набула під прямокутних обрисів розмірами 2,9х2,6 м. Стіни стають вологішими, а на глибині 0,3-0,4 м утворюється виступ шириною 0,38-0,6 м. Над заглибленою частиною споруджується перекриття: на глибині 0,5 м зафіксовано стовпові ями посередині північної та південної стін. Будівля починає використовуватись як передгорнова споруда. З півдня-південного заходу впритул до неї в материковій ніші (по верхньому контуру 2,4х2, по дну 2,15х1,8, глибиною 0,9 м) формується тіло починаючи з глибини 15 см, переходила в шматки печини, шлаку, уламки обмазки; після вибірки останнього вдалось оконтурити внутрішню стінку обпалювальної камери розмірами на рівні материка - 1,25х1,2; на рівні черіня - 1,3х1,2 м. Обмазка зберегла відбитки дерева , тканини, сліди пальців майстра, який споруджував об'єкт. Стінки прожарені до червоного (на 2 см ) та оранжевого (на 4-10 см) кольорів. У східній частині на відстані 7 см від внутрішньої поверхні вдалось простежити вторинну обмазку - сліди ремонту. Відповідно, первинні розміри обпалювального блоку - близько 1,45х1,3 м. Черінь (на глибині 35-45 см) зберігся частково, по периметру, на ширину 0,3 м. Перегородка між обпалювальною та топковою камерами була споруджена на каркасі з прутів. Вздовж стінок на відстані близько 35 см простежені сліди продухів діаметром 6-9 см. Такі ж розміри теплопровідних каналів і на інших горнах поселення . Топкова камера дещо менша обпалювальної: ширина - 0,75, висота 0,3-0,4, довжина разом з устями - 1,85 м. Останнє збереглось повністю, виходить в буд. 310, має ширину 0,36-0,38, висоту 0,27-0,4 м. Черінь топкової камери заглиблений на 84 см. Стратиграфічні спостереження показали, що північна частина споруди - стінки устя та камер біля нього - ремонтувались. З заповнення горну походили численні уламки посуду ХІІ ст., причому значна частина датується його першою половиною. Серед них - обпалені й ошлаковані фрагменти. Звертають на себе увагу ручка покришки, залізний черешок, уламок скляного браслету та два керамічні вироби: прикрашений ялинковим орнаментом конус та зооморфна фігура. Останні інтерпретовані як іграшки чи амулети якогось язичницького культу, пов'язаного з вогнем. На завершення слід відзначити, що серед горнів поселення Автуничі дана споруда збереглась найкраще. Теплозахисну функцію виконувало заглиблення в грунт, вітрозахисну - врізання в материк перед горнової ями, та, вірогідно, спорудження плетених стін (канавки з південного сходу від горну), вологозахисту - перекриття, за рухом гарячих газів горн належить до 1 класу. Його характеризує проста обпалювальна камера, повністю сформовані: теплопровідно-розподільний блок, трубчасті теплопровідні канали, периферійна топка з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії.

Один із горнів виявлений у вигляді яскраво-оранжевої овально-підковоподібної плями печини. Орієнтований устям на північ. Наземний - зберігся на висоту 12-27 см. Загальні довжина та ширина - 2,24х1,8 м, у центральній частині зафіксовано розсікач. Черінь топкової камери відсутній, стіни з внутрішнього боку - ошлаковані, сірі, далі - обпалені до яскраво-коричневого або оранжевого кольору, ззовні - природного блідо-зеленого забарвлення. Відзначене неоднорідне заповнення топкових камер. Зафіксовано сліди ремонту розсікача, через деякий час - західної стінки. Виявлено гранітний валун, вмурований в останню. Досліджено сліди кілків у товщі горну і під ним - від розмітки плану споруди. З будівлі походили уламки посуду ХІІ ст. та спеціальний інструмент для профілювання і нанесення орнаменту, виготовлений із зламаного ножа. Незважаючи на сліди ремонту, дані на користь тривалого функціонування будівлі відсутні. Горн належить до 1-го класу (з вертикальним ходом гарячих газів). Теплозахист здійснювався шляхом потовщення стін, вітрозахист - за рахунок конструкції стінового типу з півночі, сліди волого захисних споруд не простежені, топка периферійної чи периферійно-бічної дії з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії, даних для характеристики обпалювального та теплопровідно-розподільного блоків недостатньо.

Смолокуріння та вигінка дьогтю теж досягли на поселенні значного розвитку. Добування сировини відбувалось у ямах, відомих за етнографічними даними як „майдани”. Ці виробничі споруди складаються з двох частин - верхньої для гілок чи кори, з яких виділявся продукт, і нижньої для його збирання. Верхня частина - напівсферична, циліндрична чи зрізано-конічна, нижня - „під'ямник” - циліндрична чи зрізано-конічна. Вивчено також ями без чітко вираженого поділу на функціональні ланки. Конструктивної різниці між смолокурнями і дігтярнями не простежено. Критерієм поділу на дві групи була наявність смолистої речовини або ж органічних натіків темно-коричневого кольору . Всього лісотехнічних споруд зафіксовано 26. Навколо деяких з них простежено стовпові ями, що свідчить про наявність навісу чи плетених стін для захисту від негоди. Серед знахідок у таких об'єктах - посуд для збирання сировини, керамічні фільтри та лійки, деформований ніж - можливо для зняття кори. Реконструювати споруду цього типу можна на прикладі комплексу. Власне виробничий об'єкт складається із напівсферичної (діаметр 0,9, глибина 0,4 м) і циліндричної (діаметр 0,25, глибина до 0,9 м) частин. Заповнений сіро-жовтою пістрявою супіссю із вуглинками та шматками спеченої глини, просоченої темно-коричневою органікою.

Сільське господарство було не єдиним і, мабуть, не основним видом занять для жителів поселення. Проте на його розвиток вказують кілька типів об'єктів, ототожнених з достатньою ймовірністю. До них віднесемо досліджені на пам'ятці загони для худоби. Фіксуються як комплекси стовпових ям, що замикають площу досить значного розміру. Сліди стовпчиків зсередини зовнішнього контуру - залишки перегородок.

З іншою галуззю сільськогосподарського виробництва - зерновою-повязані будівлі для просушки снопів, відомі як за етнографічними, так і за археологічними матеріалами. На селищі Автуничі - це шиші. Споруджувались як конус із жердин з опалювальним пристроєм усередині (багаття, жар) і снопами ззовні.

Для спорудження сушильні було використано відпрацьований кар'єр-глинище неправильно-круглої форми, 2,61х2,32 м, з майже прямовисними стійками. На черговому шарі заповнення (глибиною 1,2 м) було влаштовано опалювальний пристрій, а навколо збудовано конструкцію з 10 стовпів. Можна висловити припущення, що розташовані в одну лінію кілька стовпових ям ототожнюються ще з одним видом пристроїв для просушки, а саме з озородом, а також відомим за етнографічними даними. Разом з тим, вказані сліди від стовпчиків могли бути пов'язані з конов'язами, лавками, внутрішньо садибними огорожами, що не збереглися.

Побутово-господарських об'єктів досліджено теж кілька видів. Будинок використовувався для зберігання інвентаря. В ній знайдено 2 нарильники, ость. Слідів наземної конструкції простежити не вдалося - поверхня материка на пам'ятці пошкоджена оранкою. Можна констатувати лише, що це була неглибока яма з перекриттям або ж заглиблення в долівці наземної споруди.

Ще ряд ям могли використовуватись для зберігання припасів. Про це свідчать нижні частини посудин на дні вказаних об'єктів .

Одна з таких споруд - мала діаметр 0,9, глибину 0,22 м, зрізано-конічна (діаметр дна - 72-75 см), заповнена сірою плямистою супіссю, в котрій знайдено уламки посуду ХІІ ст.

Ямки від стовпчиків, сконцентровані біля котловану на відстані 0,33-1,7 м , мали діаметр 22-42 і глибину 3-22 см. Віддалені одна від одної на 11-15-40 см. Для них характерна наявність двох рівнів дна, що відрізняє їх від попередніх. Цікавий різновид згаданих споруд -комплекс із 7 ям від стовпчиків оточував 3 заглибленних об'єкти - ями .

Під прямокутна, 1,92х1,6 м, зорієнтована кутами за сторонами світу. По кутах - круглі ями від стовпів, діаметром 10-24 см, заглиблені на 10-58 см. В її двошаровому заповнені - численні уламки глиняного посуду, в т.ч. нижня частина горщика і покришка з прокресленим по сирій глині знаком «фіта», залізна голка, бронзовий стрижень.

Досліджено на пам'ятці і кілька десятків груп стовпових ям, котрі можна інтерпретувати як повітки - закриті з трьох боків навіси для реманенту, сіна, дров.

Ще 8 комплексів утворено не стовповими ямами, а канавками від плоту, серед них 3 - подвійними. Якщо це не два етапи функціонування однієї і тієї ж будівлі, то можна припустити наявність утеплювача (мох, листя) між плетеними стінами для використання даних об'єктів у холодну пору року. Розвиток поселення протягом 5 будівельних періодів дозволив простежити специфіку господарської діяльності мешканців, значний прогрес у масовому господарському будівництві.

Концентрація знахідок, що можуть бути трактовані як елементи феодального побуту та специфіка виробничих і господарських будівель у межах однієї садиби дали можливість не тільки говорити про соціальний аспект у забудові, а й гіпотетично визначати посаду власника вказаної садиби у системі давньоруської феодальної ієрархії.

Таким чином, дослідження споруд поселення Автуничі дозволяє не лише вивчати господарську спеціалізацію мешканців пам'ятки і розвиток будівельної справи, а й розуміти давньоруське село як складний соціально-економічний організм.

3.3 Пам'ятник В.І. Леніну на Городнянщині

Смерть Володимира Ілліча Леніна незмірним болем відізвалась в серцях радянських людей. 25 січня 1924 року на своїх загальних зборах Вагани прийняли прийняли постанову про порядок проведення дня похорон В. І. Леніна, в якій говорилось : „Вранці влаштувати мітинг. Всім членам КНС, КСМ, КПУ, а також іншим громадянам одягти тротуар. Після мітингу з траурними прапорами і лозунгами пройти по селу зі співом похоронного маршу і зробити о 4 годині салют з наявної зброї...

Перейменувати вулицю Білогубівку на вулицю Леніна”.

Трудящі багатьох населених пунктів прийняли рішення про спорудження пам'ятників Іллічу. Загальні збори громадян Тупичева постановили : „Доручити сільраді знайти кошти на спорудження пам'ятника Леніну шляхом добровільних внесків”.

Трудящі Тупичева відгукнулися на заклик сільради і зібрали потрібні кошти. 1 травня 1926 року пам'ятник Іллічу було відкрито в урочистій обстановці. Представники селян у своїх промовах відмічали, що замість пам'ятника „освободителю” селян від землі царю Олександру ІІ відкрито пам'ятник визволителю трудящих всесвіту від капіталістичного буржуазного гніту - Іллічу - великому проводирю всесвітньої революції.

Через деякий час було відкрито пам'ятник вождю і в Городні. З нагоди його відкриття в місті відбувся великий мітинг. Трудящі дали слово не шкодувати сил для виконання ленінських заповітів.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували пам'ятник вождеві, але не могли вбити в трудящих любові до Ілліча. Цікава, зокрема, історія одного невеличкого бюста Леніна, який нині зберігається в краєзнавчому музеї. Ще в тридцяті роки сім'я Головачів з міста Городні придбали його для своєї квартири. Коли місто захопили гітлерівці, бюст сховали в сараї під торфом. Там він і лежав до вигнання ворога. А 6 листопада 1943 року цей бюст був на урочистому засіданні міськради, присвяченому 26-им роковинам Великого Жовтня.

Після визволення Городнянщини від німецько-фашистських загарбників трудящі поруч з відбудовою народного господарства не забули про пам'ятник Іллічеві.

Під час святкування 31 річниці Великого Жовтня було відкрито новий пам'ятник В. І. Леніну в Городні.

В Тупичева новий пам'ятник В. І. Леніну відкрито в дні святкування 40-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, в Хотівлі - півстолітнього ювілею радянської держави. Відкриттям Ленінського бюсту вшанували пам'ять вождя і колектив Городянської середньої школи-інтернату. Найближчим часом пам'ятник Іллічу буде відкрито і на кордоні трьох братніх республік в селі Сеньківка.

Пам'ятник В. І. Леніну - яскравий вияв любові трудящих до свого вождя, учителя і друга.

3.3 Церква Святого Василія у Городні

У нарисі „З приводу сторіччя м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) знаходимо повідомлення: „Другий храм, в ім'я святого Василія, перенесений із с. Хотунич в 1757 р. з дозволу духовного начальства козаками, які, між іншим, писали: „В містечку Городні є одна церква живоносної Трійці, при якій для священнослужіння - три священики. З цього ж боку, де ми, отаманам з козаками і прикажчик з посполитими живемо, в час весняний і осінній за переїздом через греблю, від частого її прориву, терпимо крайню нужду і обрядів церковних позбавляємось ”.

Нову церкву поставили на розі вулиць Максимівни або Хворосторіївки і Петроградської (теперішніх Пролетарської і Леніна). Богослужіння започаткувалось освяченням і урочистим богослужінням в ім'я імператриці Єлизавети Петрівни. Як відомо, ця імператриця на Україні відновила гетьманство.

Старожили Городні пригадували: нова церква збирала на молебні багато людей. Сюди ходили й віруючі хуторів Петрушева, Ткаченка, Маслова, Шабаса, що були уздовж дроздовицької дороги. В той час церква знаходилась фактично на околиці міста, скоро біля неї був закладений цвинтар для поховання високопоставлених осіб. Тут знайшли останнє пристанище нащадки городнянських дворян Силковських, Бордовських, Ждановичів, Стамерів. І, здавалося б, вічність стояти Васильківській церкві з її залізною огорожею, дерев'яною дзвіницею, великим книгосховищем, в якому було і унікальне „Євангеліє” 1748 р.

Але хвиля „войовничого” атеїзму в 1953 р. зачепила і Васильківську церкву. Правда, на перших порах на неї повісили замок і перестали охороняти. А незабаром розгорнулись і більш драматичні події. З церкви пожежники спочатку безцеремонно поскидали хрести, а потім і покрівлю, деревину. Матеріал перевозили на територію колишньої лазні. Тут з нього побудували лазню, що працювала до 50-х років. Але вона не задовольняла потреби і незабаром на її місці спорудили нову лазню.

Ікони та інше церковне майно розібрали віруючі і пізніше передали все в Свято-Миколаївську церкву.

Розповідають, що група підлітків прихопила з церкви невелику хустину, в яку ніби то було зашито золото. Але по дорозі на пляж згорток відібрала в них група жінок. Як виявилось, то був так званий антимінс - шовкова хустка із зображенням положення в труну Ісуса Христа, частинкою мощей угодників Києво-Печерської лаври, зашитих в тканину. Священна реліквія церкви нагадувала про стояння церкви на крові мучеників.

Через кілька днів про одну з найстаріших церков Городні нагадував хіба що величезний смітник з деякими уцілілими древніми книгами, викинутими сюди. На цвинтарі було поховання С. Д. Носа - видатного фольклориста і лікаря. Воно, на щастя, збереглось до наших днів. Про Василівську ж церкву збереглись лише згадки та престольне свято, що відзначається у Городні (вул. Пролетарська та Чапаєва) 14 січня.

3.4 Музей однієї книги

На білостінному будинку, що стоїть за якісь 100 м від центральної площі села Вихвостів з'явилася табличка з написом „Народний музей повісті М. Коцюбинського „Фата-моргана”(Додаток Г рис.1). Його урочисте відкриття відбулося під час Всесоюзного літературного свята „Чуття єдиної родини”. У гості на Городнянщину прибули представники трьох братніх літератур - російської, білоруської та української Валентин Динабурзький (Брянськ), Василь Ткачов (Гомель) та Анатолій Славута (Київ).

Напроти вхідних дверей увагу привертають викарбувані на металі атрибути нового села - своєрідне втілення мрій головної героїні повісті Маланки про творчу працю на землі, які в умовах, коли землею володіли багатії, були приречені залишатися фата-моргана - маревом.

Про зміни в селі за роки Радянської влади розповідається в експозиції музею, найдавніші експонати якого мають од роду до трьох століть. На час дії повісті лишалися в активному вжитку і ткацький верстат, і терлиця, і жорна, і дерев'яні ночви, і бовкун. Мабуть, останнє слово мало кому й зрозуміле. Так називався пристрій для запрягання одного вола, напівярмо свого роду.

Із цих предметів можна зробити висновки у яких умовах жили герої повісті „Фата-моргана”, трагедія яких під час куркульського самосуду восени 1905 року стала кульмінаційним моментом твору. У Вихвостові усі знають, що прообразом Маланки була Ярина Валах, Хоми Гудзя - Сафон Кужільний, Маланчиної дочки Гафійки - Параска Навара... Їхні портрети представлені у музеї. Є тут і матеріали про те, як сьогодні працюють у місцевому колгоспі, що носить ім'я Коцюбинського, нащадки героїв повісті. На землі, про яку так лірично-зворушливо мріяла Маланка, порядкують її внуки та правнуки.

Музей однієї книги - повна форма культурно-освітнього закладу. Принаймні, до сьогодні у республіці був лише один зразок такого музею. Він присвячений Шевченковому „Кобзарю” і більше прив'язаний до власне книги, розповідаючи про її долю у контексті української і світової літератури. Вихвостівський музей більше уваги акцентує на історії краю, що став коном описаних у книзі подій, на долях героїв повісті. Творці обох музеїв, здається, обрали шлях, котрі в кожному окремому випадку є найдоцільнішими.

Важливо, що музей „Фата-моргана” розмістився там, де відбувалися події повісті, а це дає можливість для асоціацій і зіставлень. А ще посилює естетичний і виховний вплив музею. Відразу після його відкриття вихвостівці і гості села вшанували пам'ять автора повісті, пам'ятник якому стоїть на центральній площі села - напроти іншому пам'ятнику із 16 викарбуваних прізвищ. Так увічнена пам'ять про загиблих під час куркульського самосуду селян. Живуть селяни у камені пам'ятника, у творі, залишенім письменником для нащадків, у музеї, присвяченім тому творові, а значить і їм, чесним трударям і мрійникам.

3.6 Археологічні розкопки у с. Мощенка

Поблизу с. Мощенка на території старого городища веде археологічні розкопки наукова експедиція Ленінградського Ермітажу.

На Городнянщині немало місць які свідчать про видатні історичні події. Доносять до нас подих давно минулих століть. Згадаймо хоча б Великий Лист вен, де відбулася битва давньоруських князів за київський престол. Та й поблизу Городні натрапляємо на пам'ятні місця: зокрема тут виявлено поселення доби неоліту, бронзи, юхнівської культури, кілька городищ пізніших часів.

Об'єктом уваги археологів стало село Мощенка: на околицях села виявлено городище часів Київської Русі. Однак цілеспрямованих археологічних досліджень тут досі не велося. Варто одразу ж підкреслити, що інтерес до цієї місцевості виявляють не тільки археологи. Кілька років тому у с. Мощенка побувала етнолінгвістична експедиція Московського університету, очолювана відомим славістом М. І. Толстим. Приїжджали для збору діалектологічного та фольклорного матеріалу студентські експедиції Ніжинського, Чернігівського та Житомирського педінститутів. Доречно сказати й про уродженку сусіднього з Мощеною села Берилівка О. С. Білу - нині наукового працівника Чернівецького університету. Вона плідно досліджує надсновські говори.

Із начальником експедиції - завідуючим сектором раннього залізного віку відділу історії первісної культури Ермітажу, кандидатом історичних наук М. Б. Щукіним ми зустрілися поблизу Мощенки, в наметовому містечку археологів, в урочищі Горщина, де ведуться розкопки. Марк Борисович розпові:

Урочище Горщина - знахідка чернігівських археологів. Тут пробні розкопки робив археолог із Чернігова О. В. Шекун. А 6на слід його навів Михайло Ілліч Євсієнко - краєзнавець Мощенки. Шекун визначив тип городища, саме через нього стали відомі місця і нам. Особливо хвилює проблема походження слов'ян.

Проблема ентогенезису слов'ян здавна цікавить вчених. На думку М. Б. Щукіна саме в нашому краю в давнину проходило зіткнення різних культур, які могли народити культуру слов'янських народів. Це зіткнення означало взаємовплив зі східною юхнівської культурою, з півночі - білоруська культура штрихової кераміки, з півдня - зарубинецької культури, із західної милоградської культури. Період цього взаємовпливу можна датувати VI ст. до нашої ери - VI ст. нашої ери.

Ймовірно, що існують матеріальні пам'ятки цього взаємовпливу, - говорить М. Б. Щукін - наша слов'яно-сарматська експедиція якраз і шукає ці пам'ятки.

11 членів експедиції - справжні ентузіасти своєї справи. Окремі з них - студенти Ленінградського університету, інші вже закінчили його І. А. Бажан, А. О. Мултаален, А. Д. Авдєєв працюють зранку до вечора.

Для нас важливо знати предмети становлення слов'ян. І якщо навіть нічого не знайдемо - на археологічній карті зникне ще одна біла пляма.

На території городища виявлено уламки глиняного посуду, прясельце із ткацького веретена, серп, вудила. Перші розкопки дають підстави говорити про специфічну конструкцію жител давніх поселенців. В ній поєднані типові елементи кількох культур.

Археологічні розкопки робота сама по собі унікальна. І треба мати неабияке терпіння щоб пласт за пластом, скрупульозно знімати грунт, просіювати його через решето, віднаходити в ньому звук століть. Науковий співробітник Ермітажу О. І. Семенов показує на темну смугу землі в розрізі розкопу:

По всьому видно: це засипаний давній рів - типовий для слов'янських городищ. Що спонукало людей вдатися до нього - це таємниця, яку розгадати не просто.

Хто-зна, які таємниці будуть розвідані в розкопках мощенського городища. Для науки однаково важливим є і позитивний, і негативний результати, підтвердження чи заперечення припущень. Але в цих археологічних дослідженнях для нас є неодмінний краєзнавчий пріорітет. Він окреслений не тільки географічно, а й сягає у товщу століть, протягом яких відбулось становлення Київської Русі колиски трьох братніх народів.