Степан Данилович Ніс і національно-культурний рух ІІ половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Степан Данилович Ніс і національно-культурний рух ІІ половини ХІХ століття

Тези

Завдання. Проаналізувати культурно-просвітницьку та громадську діяльність С.Д. Носа. Привернути увагу сучасників до яскравої, різносторонньої особистості С.Д. Носа, доля і діяльність якого пов'язана з Чернігівщиною.

Мета. Дослідити життєвий та творчий шлях С.Д. Носа, його роль у вивченні й пропаганді української національної культури й побуту, фольклору та етнографії, популяризації етнічно-національної самобутності українського народу; показати культурно-просвітницьку діяльність С.Д. Носа, його роль у національно-культурному русі ІІ половини ХІХ століття.

Актуальність. В умовах реалізації українським народом державного суверенітету, в процесі національного і культурного відродження України важливу роль має об'єктивне висвітлення історії національно-культурного руху, керівну роль в якому відігравала інтелігенція. Серед неї був і наш земляк С.Д. Ніс, діяльність і творчий шлях якого варті уваги. Дана робота допомагає глибше вивчити історію рідного краю.

Висновки. Степан Данилович Ніс своє життя присвятив вивченню і пропаганді української національної культури. С.Д. Ніс глибоко вивчав історію й побут України, збирав багато старовинних документів і речей.

Крім збирання фольклору, С.Д. Ніс писав твори, які мали своїм завданням «зберегти для народу, для історії цікаві факти, матеріали історичного «народовивчення», сприяти розвитку національного самопізнання» [3, с. 67-70].

Степан Данилович мав вищу лікарську освіту, вміло поєднував її з народною медициною, яку все своє життя вивчав, широко застосовував при лікуванні багатьох хвороб.

Громадський рух на Чернігівщині в 1861 - 1863 роках уособлював український «Курінь» під керівництвом С.Д. Носа. Кращі представники чернігівської інтелігенції працювали над збереженням рідної мови, культури, пробудженням національної свідомості українців.

Рідний край… Він для визначного українського етнографа й фольклориста, письменника, лікаря, знавця історії, людини передових переконань та поглядів Степана Даниловича Носа був джерелом фізичної і духовної снаги, творчого натхнення. Незважаючи на те, що в житті йому випало багато поневірянь, злигоднів, тюремних ув'язнень, переслідувань за те, що любив свій народ, свою мову, культуру, тут відтеплювалася його зболена невпокоєна душа.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд життєвого шляху С.Д. Носа

Розділ 2. Фольклорно-етнографічна діяльність С.Д. Носа

Розділ 3. Літературно-публіцистична діяльність

Розділ 4. Співак-аматор та актор

Розділ 5. Народний лікар

Розділ 6. Участь у національно-визвольному русі

Розділ 7. Видатні діячі національного руху про С.Д. Носа

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дух рідного краю приковує

чутливих і талановитих людей,

напуває диханням своїм і на цілий

вік стає другою матір'ю

С.Д. Ніс

В умовах національно-державного відродження України значною мірою зростає інтерес суспільства до свого історичного минулого. Особливого значення набуває дослідження історії рідного краю. У сучасний період найбільш актуальним є аналіз позитивного досвіду, накопиченого кращими представниками української інтелігенції по формуванню національної свідомості свого народу.

Як із зірок та зірочок складається Всесвіт, так само із доль людських складається історія народу, історія тієї чи іншої землі. Яскравою зіркою на тлі українського національно-визвольного руху ІІ половини ХІХ століття є Степан Данилович Ніс. Він був однією із зірок, які утворили величне сузір'я борців за національну свідомість, самовизначення, свободу українського народу. Вони виступали проти асиміляційної політики російського самодержавства. Хоча постать С.Д. Носа невідома широкому загалу, але діяльність, творчий шлях цієї неординарної людини варта уваги.

Дана робота присвячена українському етнографу, фольклористу, письменнику, громадському діячеві, народному лікареві Степану Даниловичу Носу.

Об'єктом дослідження є життєвий та творчий шлях С.Д. Носа.

Предметом дослідження є багатогранна діяльність С. Носа та його роль у розвитку української національної думки.

Мета роботи:

Дослідити життєвий та творчий шлях С.Д. Носа, його роль у вивченні й пропаганді української національної культури й побуту, фольклору та етнографії, популяризації етнічно-національної самобутності українського народу; показати культурно-просвітницьку та громадську діяльність С. Носа, його роль у національно-культурному русі ІІ половини ХІХ століття.

Основні завдання:

1. Познайомити сучасників з плідною і багатогранною діяльністю нашого земляка С.Д. Носа.

2. Проаналізувати діяльність Чернігівської громади в 1861 - 1863 роках.

3. Розкрити ставлення видатних діячів національного руху до творчої діяльності С.Д. Носа.

Для розв'язання сформульованих вище завдань було використано такі методи дослідження, як робота з періодичними, довідковими, документально-біографічними, громадсько-політичними та художньо-публіцистичними виданнями; аналіз біографічних даних.

Практичне значення результатів, отриманих у ході дослідження, полягає у використанні даного матеріалу на уроках історії при вивченні тем: «Український національно-визвольний рух ІІ половини ХІХ століття», «Наш край у ІІ половині ХІХ століття», в роботі класного керівника при висвітленні теми «Славні імена Городнянщини», а також в роботі учителів народознавства, української мови та літератури, для поповнення матеріалів історико-краєзнавчого музею.

Розділ 1. Огляд життєвого шляху С.Д. Носа

Степан Данилович Ніс (літературний псевдонім С. Волошин) [8, с. 12] народився 26 квітня 1829 року в селі Понорах на межі Полтавської та Чернігівської губерній. На вільних хуторах жили кремезні діди-козаки - останні справжні запорожці, що після розгрому Січі змушені були доживати віки хліборобами. Вони пам'ятали свої права й вміли їх відстояти. «У той час, - писав, згадуючи своє дитинство С. Ніс, - козак був все одно, що тепер панок, але ніяк уже мужиком його, цим російським витвором, не можна було назвати, назвіть ви, хоч у вигляді люб'язності: «куди, мовляв, мужичок, дорога?» - він би на вас так зирнув, немов рублем подарував, а не то, напевно, пройшовся б іще й інакше на ваш рахунок, словом, щось на зразок того: «Мужик наплював тобі на язик» [13, с. 39-47].

Прадід Степана Носа - полковий хорунжий Григорій Антонович Ніс 22 роки пробув у походах і бойовищах, казав: «Сім коней з'їздив за службу». Він був гарний чоловік, бо й через багато років Г. Носа добре пам'ятали в селі Красному Колядині. Уже дорослим Степан Данилович записав про нього зі слів людей таке: «Він любив дітей: коли, було, іде Красним Колядином у своєму запорізькому наряді, купа дітей завжди слідом за ним біжить, а він розсипає їм горіхи, родзинки, арахи, милується ними. Гнув у пальцях підкови й срібні карбованці, а іноді, для жарту, вип'є і чаркою закусить як є, тільки скельця в роті лускають. Це значить наш лицар - випив і язиком закусив». «Від самого Григорія Носа встановились свідчення про надзвичайну фізичну силу нашого роду, котра не полишала й до дальніх їхніх потомків у голосі благозвучнім і крупних розмірах», - пише Степан Ніс [13, с. 39-47].

Дід С. Носа по матері, Федір Йосипович Швора, теж «був дужака неабиякий - садовив онука в свою шапку й забавляв, перекидаючи з руки у руку бочку-сороківку, повну вина» [13, с. 39-47]. Пізніше, як Степан став балакать, переповідав йому давньовікі казки й бувальщини з козацького побуту, згадував свої пригоди на чумацьких шляхах. Перекази рідних про Запорозьку Січ збуджували в малого буйну уяву й захоплення подвигами дідів і прадідів.

Світлі постаті дідів С. Ніс із вдячністю згадував усе своє життя, багато писав про них. Спогади про дитинство зігрівали його на чужині, допомагали йому долати самотність і безнадію довголітнього заслання. Ніс дуже хизувався своїм походженням від козацької старшини. Щоправда, уже батько його - якраз «у дусі тамдешніх часів приписав був до свого прізвища оте саме широковідоме «…овъ». Батько прилаштував, а Степан ще в університеті «зредукував» [9, с. 120].

Початкову освіту здобув у дяка. Конфліктував Степан із дяком, а згодом із вчителями Полтавської гімназії. Причиною того був його незалежний характер і вже з малих літ помітно виявлена індивідуальність: «З дитинства у мене, - згадував С. Ніс, - помилки випливали із того, що я мислив, що кожна людина є самобутнє що-небудь. І коли працює, пише, говорить, то неодмінно робить сам із себе, - творить, щоби це не було схожим на інших. І я під впливом сієї кумедної думки, при дитячій самобутності, заявляв усе від себе: мені соромно було взяти чи запозичити що-небудь від інших. Якщо я писав задачу, то думав. щоби неодмінно по-своєму, без наслідування, не запозичуючи ні слова, ні форми. Певна річ, все це обвалювалось на мене інквізиторськими насмішками, які глибоко проникали моє дитяче почуття сильною, давучою скорботою» [13, с. 39-47].

Ота інтуїтивна дитяча переконаність, що кожна людина «є самобутнє що-небудь», з роками визначила і його погляди на історію та долю народу. Степан Ніс бачив трагедію української нації (як, зрештою, і всіх поневолених Росією народів) у тому, що імперські власті свідомо ігнорували й нищили її самобутність, нав'язували силою чужі її духу закони, звичаї, мову. Окрім того усього, така політика завдавала ще й великої моральної шкоди: хто хотів вибитись в чини, дістати освіту, здобути більш-менш вартісну професію, мусив стати відступником, зректись свого українства. Скільки талановитих людей зламалось на цьому!

1848 року Степан Ніс став студентом медичного факультету Київського університету. Фах лікаря обрав свідомо. Вважав, що лише такого роду діяльність дає необмежені можливості людині, яка хоче добра своєму народові: ні високий урядовець, ні знаменитий адвокат не шукають клієнтів у халупі бідака - лікар же прийде й туди … [13, с. 39-47].

Степан Ніс був душею студентського товариства. З його ініціативи гурт із двох десятків студентів-українців винайняв у складчину невеличкий будиночок неподалік Хрещатика. Ще тоді зібрав Степан порядну бібліотеку - у ній було все, видрукуване на той час українською мовою і присвячене Україні. Кожному, хто мав до того охоту, він радо дозволяв користуватися своєю книгозбірнею. Були в Степановій бібліотеці оригінальні фамільні акти його сім'ї і старовинні ділові папери родини Харевичів, які колись продали свої маєтки його дідові. С. Ніс мав постійний інтерес до давніх документів, при кожній нагоді старанно копіював їх і з роками зібрав дуже пристойну колекцію. Вона доповнювала прочитане в історичних працях побутовими деталями, без яких картина минулого життя народу була б неповною. «Висока любов до Вітчизни, Русі-України, - згадував С.Д. Ніс, - полягала у вивченні рідної країни засобами збирання пам'яток народної творчості, щоб через збирання і вивчення цих пам'яток проникнути в душу й світогляд народу й не бути іноземцем на своїй землі» [2, с. 79].

По закінченню університетського курсу в 1854 році С. Ніс їде добровольцем на фронт. Йшла Кримська війна. Три роки служив військовим хірургом. Та й на війні не полишає своїх народознавчих занять - записує розповіді поранених земляків-чернігівців про їхнє життя вдома, про військові пригоди в тилу ворога.

У 1857 році по закінченню війни С. Ніс здав екзамени на звання повітового судового лікаря й оператора (хірурга) і члена лікарської управи. 30 жовтня 1858 року С. Носа призначено оператором Чернігівської міської управи. Він переїздить до Чернігова. Став одним із фундаторів місцевої «Громади», здобув велику популярність як народний лікар і громадський діяч.

У 1862 році С. Носа заарештовано у справі народника І. Андрущенка, члена товариства «Земля і воля». У липні 1964 року висланий до міста Білозерська Новгородської губернії. Як велося йому в тій чужій-чужаниці? Степан Данилович знайшов рятунок у писанні. Це не художні твори, не етнографічні записки, не щоденник. Жанр тих нотаток взагалі не піддається визначенню (сам автор називає їх коли як: «іскринки», «мрії і сновидіння», «краплинки натхнення»). Це своєрідний потік свідомості, незвичайний коктейль думок, спостережень, настроїв, почувань, спогадів.

Степан Ніс писав для себе, без будь-якої надії опублікувати написане - тодішнє його становище не давало можливості оприлюднити свої твори. Творчість його, як і саме ім'я, були приречені на забуття - типова доля українського літератора, переслідуваного за життя і викраденого у власного народу після смерті … Дякуючи Богові, рукописи вціліли й сьогодні, хоч і зі значним запізненням, доходять до читача. Ось кілька витягів із тих записів, що почав С. Ніс на засланні:

«Для того, чтобы обойтись без революций, один из могучих деятелей - это наука, просвещение, которые неотлагательно образуют ум, облагораживают сердце, и то, что не достигается кровопролитием, то достигается просвещением» [13, с. 39-47].

«Божа країно! Нащо ти така красна! Не була б ти така, - не було б у тебе стільки ворогів … Ти вмісті і мати рідна, і каторга, і гадюка пекельна … Боже, ти разом і рай, і пекло дав … Божа країно! Не дають любити тебе», - цей крик душі ясномовно свідчить про почуття, що переповнювали серце літератора [15, с. 4].

Після заслання Носові не дозволяють однак жити на Україні, і він в пошуках роботи працює лікарем в Ярославлі, Вітебську та в Болгарії, весь час відчуваючи нагляд поліції. Але він і далі збирав і впорядковував етнографічний матеріал про рідну землю, дещо зумів і оприлюднити: «Киевская старина» публікувала в 90-х роках XIX століття його «Записи із живих уст». 28 грудня 1900 року Степана Даниловича Носа не стало, у нього стався інсульт. Похований він у місті Городня. На могилі у 1903 році встановлений чотиригранний обеліск (реконструкція 1971 року) з написом на меморіальній дошці. Іменем С.Д. Носа названа одна з вулиць Городні [14, с. 558].

Незважаючи на жорстокість життя, ніщо не могло зламати любов цієї геніальної людини до свого народу. Ні житейські негаразди, ні поважний вік не припинили його тягу до народознавства.

Розділ 2. Фольклорно-етнографічна діяльність С.Д. Носа

ніс фольклор етнографія національний

С. Ніс все своє життя присвятив збиранню народної творчості, старовинних документів і переказів. Ще, будучи студентом, коли випадав вільний від занять день, перевдягнувшись в селянський одяг, ходив прикиївськими селами. У тих короткочасних етнографічних експедиціях нотував прислів'я, приказки, легенди, перекази про вільні козацькі часи. А головне - бачив, як живе народ [9, с. 121].

З першопочатків студентського життя Носу пощастило зблизитися з етнографічним гуртком, котрим тоді керував старшокурсник-словесник Автоном Якимович Солтановський. Програма гуртка ставила завданням вивчати рідний край. Перебуваючи на канікулах, гуртківці занотовували все, що вдавалося почути довсебіч. Усі нотатки передавалися А.Я. Солтановському як старшому, і він усе це приберігав - на майбутнє. У скорому часі Солтановський закінчив університет, отримав призначення вчителем-словесником Ровенської гімназії та й повіз із собою понад 1000 записів самих лише пісень. Утративши з поля зору свого старшого товариша, С.Д. Ніс ніколи не забував про нього. «Зустріч» відбулася через кілька десятиліть, - аж коли у цілому ряді томів «Киевской старины» здійснилася посмертна публікація певної, лише незначної частини «Записок» А.Я. Солтановського. А керівництво гуртком перебрав на себе Ніс, котрий уже став примітним майже на весь Київ: цілі натовпи набивалися у спільні студентські квартири у колишньому штрафгаузі аби послухати новоявленого Бояна. 1852 рік застав Носа у гроні знаменитостей. Свою щиру приязнь і дружбу йому дарує професор Амвросій Лук'янович Метлинський, - закликає Степана до себе додому, знайомить з І.С. Аксаковим, заохочує до наукової роботи. Залишаючись вірним своєму медичному покликанню, С.Д. Ніс водночас чимало прислужився й етнографії. Його особистими записами зацікавилося Київське відділення Російського географічного товариства, і незабаром він передав туди тематично згруповані нотатки - 81 казку, 158 загадок, 1173 пісні [9, с. 121].

Оселившись у Чернігові, С. Ніс починає свою дослідницьку діяльність. Степан Данилович зробив численні записи творів українського фольклору та зібрав велику кількість етнографічних матеріалів. Значна їх частина стосується вивчення матеріальної та духовної культури села Понір. Так у «Черниговских губернских ведомостях» (1859 р., № 19) С.Д. Ніс надрукував історичні документи, статті: «Село Поноры Конотопского уезда», «Историческая записка о лицах, принадлежавших к фамилии Нос» та інші, які являють чималу цінність для істориків. У журналі «Основа», як документальний фактичний матеріал, була надрукована історія Конотопа тощо [5, с. 41]. Загалом же географія його записів значно ширша: це різні повіти Київської, Чернігівської та Харківської губерній.

Збирач використовував кожну щонайменшу можливість записати нову пісню, казку, анекдот. Характерно, що С. Ніс не тільки записував сам, але й залучав до збирання зразків народної творчості багатьох інших людей. У його архіві збереглися записи, зроблені почерками різних осіб. Основна частина фольклорно-етнографічних матеріалів зберігається у рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського Академії наук України (Фонд Носа № 2). Записи казок (їх близько ста) потрапили до багатющого зібрання народної прози І. Я. Рудченка і зберігаються у Бібліотеці Академії наук Росії (Фонд Рудченка № 60). Велика частина записів, а також літературних творів С. Носа знаходиться у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України (Фонд №1). Сам дослідник передав частину своєї колекції до Архіву Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства. На жаль, доля цих матеріалів залишилась невідомою [3, с. 69].

Кожна сторінка рукописів С. Носа є своєрідним документом, що засвідчує величезну любов і шану збирача до свого народу і його поетичного слова. Важливо, що переважна більшість зібраного С. Носом має неабияку пізнавальну цінність для вивчення народної творчості Чернігівщини й України другої половини XIX століття. Не втратило актуальності історико-етнографічне кредо С. Носа і нині: «Старина - задняя нога, только на задней ноге упираясь, можно сделать движение вперед последовательное. Без старины не только не сделаешь правильного движения вперед, но нас можно вымести метлой, куда прочь, и мы не докажем, что принадлежим известной местности …» [16, с. 145].

Розділ 3. Літературно-публіцистична діяльність

Крім збирання народної творчості, Степан Данилович писав і оригінальні твори: повісті, оповідання, нариси, критичні статті, художню прозу. Перші оповідання «Хуртовина», «Шворин рід», «Про Конотіп» друкувалися в «Основі» (1861).

Твори Носа, які друкувалися в «Основі» в розділі «людська пам'ять про старовину», це своєрідні нариси або, як називав Ніс, «привісти». Це щось подібне до коротеньких побутових повістей майже завжди про старовину. Мають вони свої завдання зберегти для народу, для історії цікаві факти, матеріали з історичного народовчення, сприяти розвитку національного самопізнання.

У журналі «Основа» виділяється ще один вид прози - своєрідний «лінгвістичний» етюд, в якому наголос робиться виключно на відтворенні багатства, гнучкості народної селянської мови, не втрачаючи при цьому цільності розповіді. Найбільш характерним у цьому жанрі було оповідання «Хуртовина» [6, с. 4].

С. Ніс одним із перших в українській художній прозі осмислив глобальну національну проблему на матеріалі долі українського козака, засланого 1723 року на далеку Північ для риття Ладозького каналу, в історично-психологічній повісті «Данько Грабина». Є тут повчальні екскурси в історію: чи не вперше сказано правду про різню, влаштовану Меншиковим у Батурині, є й прямі звинувачення козацької старшини, що за гонором і дрібними чварами забула про долю України, а розплачується за те народ, змушений виставляти спину на «канальську роботу». Повість цікава ще й тим, що тут багато автобіографічних деталей: настрої, переживання, думки, стан людини, одірваної од рідного народу, С. Ніс писав із себе. Художня вартість помагає передусім у відображенні трагічної пам'яті українського народу. Автор виявляє в повісті високу національну свідомість, полум'яний патріотизм і політичну далекоглядність [13, с. 39-47].

Твори його спрямовані на захист простого народу, його прав і запитів. Виступав Ніс і проти іноземного засилля в науці, піклувався про розвиток бібліотек, популяризував видатних діячів української культури.

Розділ 4. Співак-аматор та актор

За спогадами сучасників С.Д. Ніс добре грав на бандурі і скрипці, мав приємний голос, який зберіг до старості і чарував усіх при виконанні українських пісень: «Він знав силу-силенну народних пісень, з безмежною різноманітністю наспівів. Співав з надзвичайною експресією, особливо деякі думи і бурлацькі пісні» [3, с. 67 - 70].

Щоб мати уяву про силу носівського співу, можна навести приклад. Під час перебування Степана Даниловича в Болгарії коли він їхав до хворого на нього напали розбійники й хотіли вбити. «Тоді, - згадує Ніс, - попросився помолитися богу перед смертю і замість молитви заспівав «Ой не пугай, пугаченьку». Прослухавши цю пісню, розбійники й голови опустили. С. Д. Ніс стояв гордий, ясночолий, сильний. А грабіжники - похнюплені, сумні, безпорадні, дехто витирав сльози. Бач! І ці черстві душі не витримали. Відчули в журливому мотиві свою гірку долю, а їх отаман сказав: «Хай іде». Допомогли підібрати і скласти речі, повернули гаманця, папери й випроводили в дорогу [7, с. 4].

У Чернігові існував український драматичний гурток «шановців своєї народності», який об'єднував кращі сили громадівців і користувався великою популярністю серед населення. Гурток цей виступав перед чернігівцями з концертами й виставами. С. Ніс був одним з найактивніших учасників цього гуртка. Особливо вдалася йому роль Миколи в «Наталці Полтавці» І. Котляревського. Вона додала йому неабиякої популярності. Свідченням цього можуть бути рецензії в тодішній періодичній пресі. «Роль Миколи, цього бездомного, але з твердою справді козацькою душею, сироти-парубка, - пише «Чернігівський листок» (1862 р., № 1), - виконав С.Д. Ніс. Героїчна пісня «Гомін, гомін по діброві» проспівана з великим почуттям. Взагалі роль свою С. Ніс виконав досить типово».

Такий же захоплюючий відгук про гру і спів Степана Даниловича дав і журнал «Основа» (1862 р., № 3): «С.Д. Ніс в ролі Миколи уособлював бурлацтво. Що ж стосується пісень, проспіваних С. Д. Носом, то навряд чи зможе хто позмагатися з ним у виконанні бурлацьких пісень».

За приблизними підрахунками С.Д. Ніс записав більше тисячі пісень, причому в ряді випадків зафіксовано не лише текст пісні, але і її мелодія. Серед записів переважають родинно-побутові та соціально-побутові пісні. Календарно-обрядова та родинно-обрядова лірика також привернула увагу збирача. Пісні цих циклів нерідко подаються при описі обрядів, що надає цим записам особливої цінності. Серед матеріалів С. Д. Носа чимало зразків народної пісенної епіки. Думи, історичні пісні та балади, записані збирачем, є важливим свідченням про побутування цих жанрів у другій половині XIX століття. Чудове знання народних пісень та прекрасні виконавські дані С. Д. Носа дали можливість М.В. Лисенкові записати від нього ряд пісень [3, с. 67 - 70].

Розділ 5. Народний лікар

Окремої мови варта його лікарська діяльність - і тут Степан Данилович відрізнявся самобутністю. Свою лікарську діяльність він почав в обложеному Севастополі в 1855 році, коли російські війська відстоювали останню твердиню флоту російського - Малахов Курган. З кургану в польовий лазарет доставляли поранених офіцерів, солдатів і матросів. Оперував їх М.І. Пирогов, а асистентом у нього був С.Д. Ніс. Пізніше на згадку про участь у війні С. Ніс був нагороджений медаллю. У Чернігів Ніс приїхав у 1858 році з Петербурга разом з М.І. Пироговим, який дав йому своє благословіння на подальшу лікарську діяльність. Тодішня офіційна медицина геть відкидала народні методи зцілення, вважаючи віковий досвід народу в цій царині шахрайством і темністю. Хто думав не так, потрапляв у немилість до начальства, мусив терпіти насмішки, а нерідко й неприховану ворожнечу. Лікарем, що «опустився до знахарства», пробували обзивати й С. Носа. Він кидав колегам дошкульне - «кабінетні мрійники, книжні євнухи!» і робив своє: при кожній нагоді їхав у село, знаходив там зільницю, костоправа, шептуна, ворожбита (умів розговорити тих людей) й писав у зошит, яке зілля від чого помагає, як зветься і коли його збирати, що при тому казати … [9, с. 124]. Понотоване ретельно перевіряв і з часом уводив у практику лікування. Йому належить пріоритет введення з народної медицини в лікарську практику «горицвіту» (Adonis Vernalis), який застосовується й досі для лікування багатьох хвороб, що докладно ним описано в «Черниговских губернских ведомостях» (№ 5, 1860 р.) в статті «О народной медицине южноруссов. Об употреблении горицвету против водянки» [6, с. 4]. С. Ніс був глибоко переконаний, що зцілення людини значною мірою залежить від побутових, кліматичних умов, традицій, світогляду, а тому й поводився зі своїми пацієнтами відповідно до їх традиційних уявлень про лікаря й лікування, закликав до того й колег: «Ми, вчені лікарі, прийнявши мистецтво і спостереження інших країн, не будемо нехтувати і своїм рідним, тому що воно рідне, воно йде нам. Будемо зближуватися з народом, викажемо йому свою прив'язаність, тоді він з довірливою душею відкриє нам таємниці предків, якими він дорожить і береже їх біля самого серця» [13, с. 39-47].

С. Ніс залишив значні дослідження з народної медицини: «Про хвороби і як їм запомогти» (1874); «Ліки своєнародні з домашнього обиходу і в картинах життя» (1875); «У всякого народа - своя природа» (1888). Один із примірників цієї медичної праці знаходиться в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В. Тарновського.

С. Ніс розглядав живий організм у тісному зв'язку з навколишнім середовищем, а звідси і його лікарський девіз: «Если постигла нас болезнь от нашого порока, то при нас есть и средство против ее». Саме цим пояснюється його тяга до вивчення народної медицини [5, с. 39 - 44].

На засланні медичних спостережень та практики не облишив: на допомогу поспішав у будь-яку пору, вдень чи вночі. Ніхто з властей йому не велів, не примушував його, а тим паче не прохав, та він уперто й ретельно складав і надсилав медичні звіти до лікарського управління. Добровільно - а таки ж цілком офіційно: крапля достовірності в морі статистичного безладдя [9, с. 123].

Рівно через вісім літ та зим, у липні 1872 року, його відпустили до батьківського краю. Рідних не залишилося, на допомогу сподіватися нізвідки, заробітків - ніяких… Довелося звернутися до міністерства внутрішніх справ, щоби призначили на медичну службу.

Починаючи з 1876 року, Ніс служить повітовим лікарем у Ярославлі, через два роки перебирається у Вітебську губернію - у Люцин, Себеж, Полоцьк… Остогидло бурлакувати, вийшов у відставку і 1882 року повернувся в Україну, одружився з красунею, але небагатою, - Устинею Назарівною Пір'їною, селянською дівчиною з Конотопського повіту. І знову - гайда в мандри… Тепер міг вільно займатися етнографією і вивченням народної медицини. З 1883 року С.Д. Ніс працює в Болгарії - спочатку в Добриншите окружним лікарем, потім поселився в Хаджи-Оглу-Пазарджику. Без усілякої напруги вивчив болгарську мову, освоївся серед «братушків» [9, с. 123]. Та незабаром знову потянуло в рідні місця, де йому пожити не дали - призначили в Єйськ, і пробув він там три роки, вивчаючи культуру і побут цього краю. З червня 1886 року оселився в Чернігові, жив замкнуто й тихо. Продовжував займатися медичною практикою, у 1888 році опублікував свої замітки лікаря «У всякого народа своя природа», де поряд з іншим відзначав: «Нам кажется, жертва на поощрение талантов, в каком бы знании русском они не проявились, - возвеличила бы отечество» [10, № 87].

Останні десять років свого життя (з травня 1891 року) С. Ніс провів у Городні на посаді повітового судового лікаря, робив санітарну інспекцію міських громадських будівель і базарів, він же знімав побої з потерпілих і лікував ув'язнених, засідав у призовних комісіях і мав цілу купу обов'язків, за що одержував мізерну заробітну плату. У період епідемії холери (1892 рік), щоб запобігти завезенню цієї небезпечної хвороби в місто, лікар чотири рази на добу їздив на Городнянський залізничний вокзал, щоб перевірити людей, які приїжджали в Городню. За це від губернського та місцевого начальства не отримав жодної копійки винагороди, так і прожив весь час на заробітну плату 16 карбованців 66 копійок [15, № 146-147].

Впроваджуючи народні методи медицини, С. Ніс розвивав, збагачував лікарську справу, зближував народ з інтелігенцією. Був людиною, яка готова була віддати своє життя за життя інших.

Розділ 6. Участь у національно-визвольному русі

Український визвольний рух наприкінці 50-х - на початку 60-х років XIX століття вступив у новий етап свого розвитку. Його очолила українська національна інтелігенція, що знову стала на захист національної гідності українського народу.

Організаційною формою українського національно-визвольного руху в 60-ті - 90-ті роки XIX століття були напівлегальні непартійні об'єднання - громади. В Україні перша громада утворилася навесні 1860 року в Києві, пізніше в Чернігові. Діяльність громад мала культурно-просвітницький характер: громадівці розмовляли українською мовою, дотримувалися звичаїв українських селян (особливо в одязі), співали українські пісні, ідеалізували запорожців і гайдамаків, розповсюджували серед населення твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, організовували упорядкування і видання популярних книжечок українською мовою. Члени Чернігівської громади організовували недільні школи (навчання відбувалось рідною мовою). Активним учасником діяльності Чернігівської громади був С. Ніс.

Оселившись у Чернігові 1858 року, С.Д. Ніс найняв хату на Богоявленській вулиці. Скоро весь культурний Чернігів узнав сюди дорогу. Леонід Глібов, Опанас Маркович, Олександр Лазаревський бували в «курені Носа», як називали помешкання свого друга, мало не щодня. Тут радо приймали кожного незалежно від посади і стану, єдине - аби був українець і чесний чоловік. У курені завжди товклося багато народу, особливо дрібних чиновників, ремісників, селян.

І вдома, і у візитах до хворих, і на службу ходив Степан Ніс у вишиванці, шароварах, свитці. Чинив так, бо вважав традиційний одяг зручнішим, кращим і здоровішим для людини. Скоро у Чернігові завелась мода на все українське - вчителі, ремісники, урядовці діставали з дідівських скринь вишиванки, шаровари, чоботи, повертались до рідної мови, якої соромились досі [13, с. 39-47].

Курінь С. Носа об'єднував українською національною ідеєю всі соціальні верстви тогочасного суспільства. Це був демократичний клуб, кожен тут - нехай поміщик чи нужденний ремісник, селянин чи чиновник - мав рівні права, єднало їх прагнення поліпшити життя народу, але не шляхом революцій і політичних убивств, а через освіту, науку, виховання. Широкої і чітко вираженої програми тут не мали. Проте велася досить інтенсивна освітянська робота, що настроювала їх на ліберальний лад. Для цього в курені було зібрано велику бібліотеку. На її поповнення відвідувачі клали гроші в особливу карнавку. Подібно збирались кошти й на хліб-сіль для всього товариства, на придбання старовинної зброї і народного одягу для музею, на видання книжок. На обкладинках популярної тоді серії «Метелики сільської бібліотеки», яку видавав у Петербурзі Данило Каменецький, поміж іншими розповсюджувачами знаходимо ім'я і адресу Степана Носа. Як лікар він багато й часто їздив. Заводив численні знайомства й скоро добився, що книжки продавались чи не в кожному волосному й сільському правліннях, у лавках, лікарнях, монастирях, школах на просторі від Чернігова і Новгород-Сіверського до Лубен і Переяслава. Великі партії літератури розходились з рук мандрівних книгонош, здебільшого це були незаможні селяни, які брали книжки в борг великими партіями і, продавши, повертали гроші Степану Даниловичу, лишаючи собі певний відсоток. Такий прибуток був відчутною допомогою у поповненні сімейного бюджету, а для багатьох то й єдиним джерелом існування.

Прямо з Петербурга в курінь Степана Носа надходили твори Т.Г. Шевченка. В один з днів лише поему «Гайдамаки» курінь мав у 197 примірниках. Наприклад, в 1861 - 1862 роках куренем Носа і його філіями пропонувалось 70 назв книжок і 15 серій літографованих портретів історичних діячів та письменників.

Особливий вплив мав С. Ніс на юнацтво, зокрема на пробудження його самосвідомості та інтересу до духовної культури рідного краю.

Тривога урядових кіл, викликана поширенням культурно-просвітницького руху українських громад, посилювалась у зв'язку з активізацією діяльності революційних демократів. Наприкінці 1861 року в Петербурзі була створена таємна організація «Земля і воля», яка ставила за мету повалення самодержавства шляхом селянського повстання. Керівники цієї першої в Російській імперії політичної партії намагалися налагодити зв'язки з прогресивними силами різних регіонів, направляючи туди своїх представників з великою кількістю прокламацій та іншої нелегальної літератури. Саме така людина зупинилась у липні 1863 року на квартирі С.Д. Носа. Це був його давній знайомий І. Андрущенко, який привіз з Петербурга на Україну листівки та прокламації. Невдовзі жандарми, що за доносом з'явилися у домі С. Носа, під час обшуку знайшли повну валізу нелегальної літератури: окремі номери «Колокола», брошури про декабристів, прокламації «Землі і волі», відозви «К молодому поколению», «Льется польская кровь», «Долго нас помещики душили», «Чего следует держаться или какова должна быть будущность России». Обурений безцеремонністю властей під час обшуку, Степан Данилович розлючено тріснув бандурою по голові поліцмейстера. Та так, що інструмент розлетівся на шматки. С. Ніс та І. Андрущенко були заарештовані й через деякий час ув'язнені на 9 місяців у Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці. Але склалося так, що у в'язниці арештант захворів: від нервування почалися приступи гарячки. Його вирішили тимчасово звільнити під нагляд поліції на час роботи слідчої комісії.

Для розгляду судової справи в Петербурзі була створена слідча комісія. Вона дійшла висновку, що С.Д. Ніс не був причетний до політичного злочину. Із цим погодився навіть імператор. Але владі дуже не подобалися «малоросійські тенденції» Степана Даниловича. Неабияку роль у вирішенні його долі зіграли листи до міністерства внутрішніх справ чернігівського губернатора Голіцина та жандармського полковника Шульговського (один з цих листів знаходиться в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В. Тарновського). Міністр П. Валуєв, який тільки-но видав циркуляр про заборону видавництва книжок українською мовою, звичайно ж, підтримав чернігівського губернатора. І повезли Степана Даниловича якомога далі від рідної України, на північ, у місто Білозерськ Новгородської губернії [11, № 200]. Так на засланні у самоті і скруті С. Ніс прожив довгих 8 років. Отак жорстоко покарали царські чиновники українського просвітителя за любов до рідної культури.

С.Д. Ніс за якихось 2 - 3 роки зумів «українізувати» Чернігів, зробив українську культуру, що досі була пов'язана з сільським світом, привабливою для освічених міських прошарків населення. Це так налякало уряд, що він майже 20 років тримав С. Носа подалі від України. А бунтівний український дух із «зіпсованого» С. Носом міста Чернігова власті викорінювали ще дуже довго.

Розділ 7. Видатні діячі національного руху про С.Д. Носа

Багато сучасників, діячів національно-визвольного руху, високо оцінили діяльність С.Д. Носа. Його життєписи друкували журнали «Киевская старина» та «Україна», де побачив світ нарис про нього українського історика Олександра Лазаревського. З останнім, як і з автором української абетки, одним з кращих знавців української народної та літературної мови Пантелеймоном Кулішем, жваво листувався С. Ніс. Духовна підтримка з боку цих видатних земляків з Чернігівщини багато значила для провінційного аматора фольклористики та етнографії, зокрема похвала Куліша, який сказав, що Ніс знає рідне слово навіть краще, ніж він сам, і з непохитною переконаністю заявляв: «Це ім'я у нас буде безсмертним», а згодом наставляв Носа: «Простуйте своєю дорогою і зоставите по собі пам'ять правдивого народолюбця». А у 90-х роках вдячний С. Ніс у листі до Лазаревського проголошував: «Ваши труды бальзамом умащают мое сердце» [16, с. 144].

Куліш писав Носу в 1890-х роках: «Завидував я Вашій професії, читаючи Ваш лист, що Ви всюди вхожі, і перед Вами ще лучче, ніж перед сповідником, людське життя незакритне».

Доля творчої спадщини Носа турбувала й Єфремова, який одним із перших ознайомився з її змістом, з гіркотою констатувавши, що це був один «із тих письменників, що складали свої писання до слушного часу». На жаль, для автора цей слушний час наступив по його смерті, коли, одержавши від нього у спадок 34 твори, редакція журналу «Киевская старина» на початку XX століття опублікувала їх окремою збіркою. Щонайвище їх оцінив Єфремов, відзначивши. що в них криється сила етнографічних подробиць, які є «сфотографуванням дійсного життя з усіма його побутовими дрібницями» [16, с. 145].

Багата й різностороння публіцистична спадщина С. Носа розкидана по періодичних виданнях. Статті його спрямовані передусім на захист простого народу, його прав і запитів.

Наукова й літературна спадщина С.Д. Носа дає право поставити цю людину в одному ряду з визначними діячами української культури, з тими, хто боровся за щасливе майбутнє свого народу.

Висновки

Отже, виходячи з результатів дослідження, можу зробити певні висновки. Я з'ясувала, що стрижнем українського національно-визвольного руху ІІ половини ХІХ століття були передові діячі, такі як Драгоманов, Куліш, Глібов та багато інших, які своєю діяльністю заявляли, хай не на весь світ, але на всю Європу про самобутність, національну свідомість, права на існування, розвиток українського народу, намагалися домогтися права на його самовизначення. Але не слід забувати про людей, які все своє життя провели серед українського народу, серед селян, бачили всю складність життя, були безкорисливими, намагаючись хоч якось поліпшити становище низів, зміцнити силу духу, наставити на шлях боротьби за свою історію, вселити надію в серце кожному. Такою людиною був маловідомий світові, але добре відомий українському селянству Чернігівщини, Полтавщини лікар, фольклорист, борець за українську національну ідею С.Д. Ніс.

Заслуга С.Д. Носа - у вивченні й пропаганді української національної культури й побуту, в дослідженні історії України й збиранні історичних документів, у поширенні української літератури його ставлення до суспільства виражалося насамперед у великій повазі й любові до простого народу. Закоханий у фольклор і етнографію, Степан Данилович зумів згуртувати навколо себе прогресивно настроєну інтелігенцію, вести письменницьку, журналістську і збиральницьку роботу. Створений ним у Чернігові славнозвісний «Курінь» боровся за повагу до надбань рідної культури, за друкування книг для народу, створення бібліотек. Гурток опікувався відкриттям недільних шкіл та їх фінансуванням, розвитком та репертуаром театральної справи губернії.

Громадівці не просто цікавилися народним життям і культурою, місцевою історією та освітою. Майже всі вони були дописувачами «Чернігівських губернских ведомостей», «Черниговского листка». Ця співпраця мала важливе значення для суспільного життя Чернігівщини. Провладне видання у своїй неофіційній частині підтримувало прагнення гуртка популяризувати народну культуру, освіту й фольклор. Діячі громади, у свою чергу, збагачували власними дослідженнями публікації журналу [4, с. 79].

Перегляд архівних матеріалів свідчить про те, що жоден жанр народної творчості не лишився поза увагою С.Д. Носа. Надзвичайна широта охоплення фольклорно-етнографічних матеріалів у колекції збирача дозволяє розглядати її як своєрідну енциклопедію творчості та побуту народу ІІ половини ХІХ століття. Літературні твори, фольклорно-етнографічні матеріали, які друкувалися в журналах «Основа», «Киевская старина», у газетах «Черниговский листок», «Черниговские губернские ведомости» та ін., мали своїм завданням «зберегти для народу… цікаві факти, матеріали історичного «народовивчення», сприяти розвитку національного самопізнання» [1, с. 186]. Цінні нотатки Носа можна зустріти в етнографічних збірниках А. Метлицького, П. Чубинського, В. Антоновича, Т. Рильського, М. Драгоманова.

Духовна підтримка з боку видатних земляків із Чернігівщини О. Кониського, Л. Глібова, П. Маркевича, М. Намиса, П. Куліша багато значила для провінційного аматора фольклористики та етнографа.

За будь-яких обставин, у житейській суєті і перипетіях С. Ніс був і залишався інтелігентом, і саме тому він заслуговував на звання народного лікаря. Степан Данилович високо цінував, уважно вивчав і чудово знав народноцілющу медицину, сміливо й широко використовував її досвід в особистій практиці.

Я вважаю, що переважна більшість зібраних С. Носом матеріалів має пізнавальну цінність для вивчення народної творчості Чернігівщини і України ІІ половини ХІХ століття.

Протягом довгих десятиріч історична наука, переобтяжена ідеологічними штампами, цілком залежала від політичної кон'юнктури. Лише сьогодні вона підходить до розв'язання складних і суперечливих проблем історії України, висвітлення її маловідомих сторінок, однією з яких є життя і діяльність С.Д. Носа.

Список використаних джерел

1. Бернштейн М.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-х - 60-х років ХІХ ст. с. 186.

2. Боряк Г. Сторінки прекрасного життя. // Літературна Україна, 1979 - 17 квітня.

3. Бріцина О.Ю. Фольклорно-етнографічна діяльність С.Д. Носа. // Народна творчість та етнографія. 1980. - № 1. - С. 67 - 70.

4. Дудар О. «Черниговские губернские ведомости» і Чернігівська громада: співпраця офіційного видання та опозиції // Сіверянський літопис. - Чернігів, 2007. - № 2. - С.76-80.

5. Дудко І. Городня. 2003. с. 39 - 44.

6. Дудко І. Степан Данилович Ніс. // Колгоспний промінь. 1960. 29 грудня. С. 4.

7. Дудко І. Ой не пугай, пугаченьку (До 140-річчя С. Д. Носа). // Сільські новини. 1969. 8 квітня. № 42-44. С. 4.

8. Євсієнко М. Словник видатних імен Городнянщини. Городня, 2003. С. 12 - 13.

9. Засс Р. Незвичайної долі звичайна історія // Дзвін. - 1991. - № 12. - С. 120 - 124.

10. Ісаєнко О. Він любив свій народ. // Деснянська Правда - 1989, 6 травня. № 87. С.4.

11. Ісаєнко О. За що арештували етнографа // Деснянська Правда - 1990. - № 200. - С. 4.

12. Ковалець Я. Степан Ніс // Сіверянський літопис - 1998. - № 4. - С. 78 - 81.

13. Малюк М. Життя й писання доктора Носа // Берегиня - 1992. - № 1. - С. 39 - 47.

14. Носа С.Д. могила у Городні // Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. К., 1990. - С. 558.

15. Сазонов Д., Крихта С., Олексієнко Н. , Зінов'єва А. Приречений, забутий і знов відроджений талант // Новини Городнянщини - 1998. - 26 грудня. № 146 -147. С. 4.

16. Сарбей В. Народознавець Степан Ніс // Історичний календар. К., 1998. - С. 143 - 145.

Размещено на Allbest.ru