Регіональні особливості народної творчості України

Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII--XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення -- «слободи».

З часів монголо-татарської навали ця територія зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками і селянами з інших районів України. У XVII ст. тут виникли як військові опорні пункти міста Харків, Охтирка, Суми, Чугуїв, з місцевого населення і українських переселенців було створено козацькі слобідські полки. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної Полтавщини та інших районів Середнього Подніпров'я, для народної культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служивими людьми», а згодом і переселення російських селян. Значно посилився приплив російського населення на Слобожанщину в період обмеження, а в 1765 р. і ліквідації царським урядом козацького самоврядування, закріпачення українських селян і козаків, а також у зв'язку з іншими антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.

Слобожанщина з етнографічного боку є своєрідною перехідною зоною між Середнім Подніпров'ям, особливо Лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання кочовиків, територія теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.

З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» -- так вона названа і на карті України Гійома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV--XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у південні степи. Численні втікачі від феодально-панщинного гніту і переселенці-«уходники», які шукали волі й кращої долі, вперто обороняли свої степові займанщини і розширяли опановану територію. Запорізькі землі сягали гирла Дніпра і простягалися обабіч його пониззя, від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало і проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою імперську політику, царизм усілякими засобами намагався обмежити українське заселення Причорномор'я, особливо після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі.

З огляду на ці історичні обставини, природні умови і наплив поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського населення з поселенцями інших національностей, зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючи витіснення її національних складових міськими елементами.

Загалом у другій половині XIX -- на початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.

 Українське Полісся -- етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов'янського світу.

Назва «Полісся» -- похідна від слова ліс і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах: «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про балтсько-слов'янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших середньовічних і пізніших джерелах.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі -- Ніжин, по ріці Сейм до сучасного кордону України з Росією.

Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а Східне -- Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасного адміністративного районування: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське.

Загальновизнаною в науці характерною прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов'янське коріння українських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усім українським народом.

Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.

Поширеними видами занять поліщуків були мисливство і рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і знарядь. Багатий досвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.

Ще в недалекому минулому основними для Полісся були водні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла і садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо і сьогодні у традиційному поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).

На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся вплив общинних відносин і устрою: розподіл громадою земельних угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були засади патріархального устрою -- підпорядкування всіх членів сім'ї батькові.

Реліктовими елементами слов'янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов'язані з народженням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних народних знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.

 Західний (Південно-Західний) регіон включає декілька природно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна заселений і мав упродовж віків відносно стабільний склад корінних жителів.

Складною була історична доля регіону. З раннього середньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні поневолювачі. Цим зумовлена і етнографічна різноманітність краю. У його складі можна виділити кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що відзначаються виразними локальними особливостями культурно-побутових традицій.

Волинь -- це територія басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні -- Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережне Побужжя -- Східна Холмщина.