Роман Ч.П. Сноу "Пора сподівань" як роман виховання

„Пора сподівань”, це змальовано духовні пошуки англійської молоді 20-30-х років ХХ століття, як і всі інші романи циклу „Чужі і брати" - цілком завершений і самостійний твір. Але між ним та іншими книгами серії існують композиційні й сюжетні зв`язки, що доповнюють задуману автором панораму англійського життя від початку століття до 1970 року. Головне ж значення роману „Пора сподівань" у системі всього циклу полягає в тому, що, розкриваючи характер молодого Еліота, автор серйозно мотивує свій вибір даного персонажа як суб`єкта художнього осмислення реальності й для інших творів. [4, 352]

„Пора сподівань" - є ключем до всього задуму серії романів „Чужі і брати", присвяченої життю англійського суспільства першої половини ХХ століття. У „Порі сподівань" автор змальовує дитячі та юнацькі роки Льюїса Еліота, розповідає про мрії й прагнення свого героя, який виріс у провінційному містечку в незаможній родині й щосили намагається вийти в люди. Простежуючи його складний, суперечливий шлях, стосунки з матір`ю, друзями, коханою дівчиною, Ч.С. Сноу цікаво, з психологічними тонкощами показує, як середовище, що оточує людину, формує її характер. [4, 353]

Конфлікт роману „Пора сподівань" підпорядкований ідеї самовизначення молодого героя, поступового формування його особистості. Історія одного юнака з провінції, що долає життєві перепони і знаходить свій шлях у житті, набуває значного поширення в англійській прозі ХХ століття. Так само, як і Г. Уельс, А. Бенкет, С. Моем або А. Кронін, Ч.С. Сноу будує в „Порі сподівань" лінійний циклічний сюжет, кожен етап якого зумовлений впливом конкретних подій на свідомість Еліота як і в класичному „романі виховання”, в цьому творі зображено формування героя в сім`ї, вплив на нього своєрідних „наставників” - палкого ідеаліста Джорджа Пассанта і досить земного та практичного Джека Коутері. Моральні принципи Еліота, його духовні цінності зазнають випробування буденністю провінції і звичаями столичного ділового світу, дружбою й коханням. Змінюються обставини, змінюються і якість риси характеру Еліота, але постійним лишається його кредо - домогтися успіху: „Я хочу, щоб про мене знали. Ненавиджу сіре, безбарвне животіння. А якщо зазнаю невдачі, то не шукатиму ніяких виправдань. Казатиму, що в усьому винен я сам. [4, 358]

Ніби контрастом до цієї бравурної програми молодого честолюбця звучить гіркий самоаналіз Еліота в кінці роману: „Я раптом згадав про те, з якою сміливістю кидав тоді виклик майбутньому. Я пристрасно мріяв про кращий світ, а зараз ішов нещасливий тисяча дев`ятсот тридцять третій рік. Я мріяв про славу, а вибивався лише в другорядні адвокати. Я мріяв про кохання, а виявився зв`язаний на все життя з жінкою, яка ніколи не любила мене й висушила мою любов". [4, 359]

Перед нами характерні мотиви втрачених ілюзій, але звучать вони по-іншому, порівнюючи з класичним, „бальзаківським" трактуванням. Звичайно, головною причиною розчарувань молодого героя в суспільних ідеалах і власних можливостях була невідповідність між суспільством та моральними запитами й соціальними потребами людини. Елементи такого, різко критичного осмислення теми є в „Порі сподівань": згадаймо типи провінційних буржуа, формалістичну процедуру іспитів на звання адвоката. Звичаї контори Герберта Гетліфа й відчайдушні спроби Еліота пробитися без зв`язків і капіталу в лондонський юридичний світ. І все ж історія становлення Еліота - не так бальзаківський „роман кар`єри”, як продовження лінії Флобера в зображенні „виховання почуттів". [4, 361]

Творці цього типу західного роману, як колись і Г. Флобер у „Вихованні почуттів", звертаються до „середнього героя". Еліот у Сноу, так само, як і герой Г. Гріна, Дж. Стейнбека, Дж. Апдайка, М. Фріша та інших сучасних реалістів, - людина не видатна. Тим вірогідніші і точніші висновки письменника про духовні закони часу, якщо шлях до їхнього розкриття лежить через типове, повсякденне. Льюіс Еліот розумний, здібний, працьовитий, але далеко не геніальний; свої перемоги і поразки він недарма називає однаково - „незначними". Еліот чуйний, уважний, скромний. Саме ці якості викликають симпатії ще в першій „дитячій” частині роману. Розумний і вразливий хлопчик щиро переживає приниження сім`ї після батькового банкрутства. Люблячий і уважний син, Еліот розуміє і поділяє надії матері, щодо його майбутнього. Хлопчик відчуває вдячність батькам, сум, біль зневаженої гідності, але він ще не здатний перейнятися болями іншого. Навіть перед смертю матері Еліот не спроможний подолати свою внутрішню відчуженість, надихнутися силою її мрії, відповісти серцем на її почуття. [4, 362]

Стосунки Еліота та його матері вводять у роман тему егоцентричної любові - адже саме так Ліна Еліот любила свого старшого сина, і так любитиме Льюіс свою майбутню дружину, Шілу Найт.Ч.С. Сноу надавав велике значення цій сюжетній колізії, а образ Шіли вважав одним з кращих у всій серії. Вісім років служіння психічно неврівноваженій жінці, готовність вибачити її вибрики, терпіти муки фізичні й духовні, здається заперечують егоцентризм почуття Еліота до Шіли. Але жорстоке втручання Еліота в її долю, зумовлений цим розрив Шіли з Х`ю виявили себелюбне, власницьке начало в почутті Еліота. Він подолав опір Шіли, проте їхній шлюб тільки продовжив його страдницьке „виховання почуттів". [4, 370]

Що ж постає у фіналі твору - апогей духовного розвитку героя, чи його крах, велика душевна перемога чи тотальна поразка? Лише тепер Еліот до кінця пізнав себе й по-справжньому зрозумів іншу людину. Примирення з Шілою означає для нього довічне ув`язнення, і все ж він подумки розмірковує: „Мене не полишала надія... Я не заплющував очі на правду життя. Я ніколи не зможу зняти з себе відповідальність за Шілину долю". [5, 210] Правда життя, відповідальність, надія. Всі ключові поняття гуманістичного кодексу Сноу зійшлися в короткому абзаці, і це означає, що симпатичний автору персонаж виборов право бути героєм у повному розумінні цього слова. Еліот житиме надією, дбатиме про себе і про інших, але керуватиметься правдою життя й не відступить перед тягарем відповідальності за те, що становить її сутність. Духовні завоювання „Пори сподівань" ще не раз перевірятиме життя, герою доведеться захищати їх словом і ділом, але це вже тема майбутніх романів про нього. [4, 372]

Розповідь про своє життя Льюіс Еліот починає з 1914 р. Сноу не ставить за мету прослідкувати зрілість свого героя. Задача письменника виявити ті основні моменти, які, назавжди запавши в дитячу пам`ять, визначили поведінку і звички його персонажу на все життя. [4, 373]

Багато уваги в романі приділено відносинам Льюіса з матір`ю. Жінка з дуже розвиненим честолюбством, вона тяжко переживає банкрутство чоловіка, виношує честолюбні плани, центральне місце в яких надається її старшому сину Льюісу. Мати любить сина, але її почуття мають дещо нав`язливий характер. Це перший в циклі прояв теми егоїстичного кохання.

Почуття до Шейли стають перепоною на шляху працелюбного і здібного Льюіса. Відношення Льюіса до Шейли - це, з одної сторони, та ж романтична любов, яка прийшла на сторінки художньої літератури в ХІХ столітті. В той же час це різновидність егоїстичного, нав`язливого кохання, що найгіршим чином впливає на людські відносини. [4, 374]

Трагічній історії Льюіса і Шейли присвячена більша частина „Пори сподівань". З першої ж зустрічі з Шейлою Льюіс відчуває потяг до неї, хоча знає, що вона холодна від природи. Ненатуральність їх відносин у тому, що Льюіс страждає і водночас отримує задоволення від того, що опікується своєю неврівноваженою нареченою (а пізніше - дружиною). Коли Шейла вперше в житті закохується, Льюіс, завжди такий порядний і принциповий, виявляється здатний навіть на підлість. Щоб не дати зблизитись Шейлі з Х`ю Смітом, Льюіс відкриває йому очі на психічну неповноцінність Шейли. У зв`язку з цим в циклі виникає, поки що в психологічному аспекті, тема влади над людиною: „... Мене перенаповнювала радістю свідомість моєї влади, можливість відмітити, - усвідомлення, що я можу продиктувати свою жорстоку волю... Своїми словами я мстив за роки приниження, за те, що я не знав взаємного кохання". [5, 247]

Льюіс приходить до висновку, що свідомо шукав те, що мав у шлюбі з Шейлою, від якої отримував менше уваги, ніж випадковий знайомий. „... В основі моєї натури ховались певна гордість і марнославство, котрі не тільки примушували мене нехтувати собою, але і заважали мені починати найглибші людські відносини на рівних умовах”. [5, 524] Об`єктивний розвиток образу Льюіса Еліота вів до необхідності передивитись його відносини з Шейлою. Але прогресуюча хвороба Шейли закінчилась самогубством. [4, 375]

Поворотним пунктом в житті центрального героя стає його зустріч з Маргарет Девідсон. Повноцінне і взаємне почуття сприяло його моральному відродженню, допомогло знову відчути енергію і смак до життя.

Образ Шейли з її протиріччями і відхиленнями прекрасно вдався автору, а ось образ Маргарет вдався значно блідніше. Цілком позитивна, ідеалізована, занадто вірна, друга дружина героя занадто раціоналістична. Напевно відчувши це, Сноу в наступних томах звів її роль до мінімуму. [4, 371]

Персонажі Сноу наділені оптимізмом, з якими б труднощами їм не приходилось би боротися. Так „пора сподівань" закінчується, здавалось би, безнадійною для Льюіса ситуацією. Йому 28 років, а він ще не наблизився до того, до чого йшов. Він знає, що, поки зв`язаний з Шейлою, йому не втекти від тяжкої відповідальності за неї, не добитися успіхів в адвокатурі, хоч він і виявив себе здібним юристом. І все ж герой Сноу не впадає у відчай. „Теплий вітер навіював гарні думки, і всіма фібрами своєї душі... я відчував як в мені росте надія, надія молодості”. [5, 287]

Сноу виявляє себе як тонкий ліричний художник. Дрібними штрихами змальовує він гамму почуттів, які переживає центральний персонаж. Цьому допомагає і простий, але виразний діалог. Прекрасні і образи другорядних персонажів, які відтіняють одну з важливих особливостей характеру Льюіса, і дозволяє йому критично глянути на себе. „Тепер я знаю, марна доля тих, хто стає тільки глядачем... Зовні, на відміну від містера Найта, я не був марнославним але в відношенні до людей я відчував подібне... Існував й інший наглядач, який вважав себе набагато вищим від простих смертних, - місіс Б`ючемп. Так, між нами було щось спільне. Так, містер Найт, вона і я, ми всі були зв`язані духовною радістю”. [5, 645] Кожний з героїв виробляє свої життєві принципи, свою систему моральних цінностей.

Роздумуючи про друзів, про пошуки і вагання, Льюіс починає краще розуміти самого себе, критично оцінювати різні етапи свого шляху. [3, 250]

Так цей твір письменника, ведучи за собою читача плутаними стежками внутрішнього життя героїв, розкрив у їхніх сподіваннях, радощах і стражданнях ті фундаментальні поняття, якими жив Сноу і якими живилася його творча філософія. [2, 261]

Своєрідна композиційна й стильова будова роману „Пора сподівань”. Сноу вірний собі в тому, що роман-сподівань, роман-самоаналіз, написаний від особи головного героя, лишився розмаїтим епічним полотном. Автор послідовно поєднує в образах соціально-типове й індивідуальне. Так, гострі характеристики другорядних персонажів часто викликають у читача історико - літературні асоціації - містер Візі, начальник відділу, де розпочинає свій шлях Еліот, повірений Холл в конторі Гетліфа нагадують чимось діккенських крючкотворів. Індивідуалізує ці образи не тільки портретна характеристика, а й їхня художня функція в процесі „виховання” героя. Візі, Холл, Гетліф являють собою різні типи людей, що програли битву з життям. Містер Візі, який зі скорботною ненавистю вдивлявся крізь скельця окулярів у обличчя кожного потенційного конкурента, - елементарний приклад людини, неспроможної досягти успіху. Але й Персі Холл, попри всі свої зв`язки й достаток змушений задовольнитися роллю „сірого кардинала" при галасливому нездарі Гетліфі, й сам Гетліф тримається на плаву, лише нещадно експлуатуючи своїх стажистів і покладаючись на випадок. Чи не нав`яже життя Еліоту якусь із моделей цього псевдоіснування? Так характеристика другорядних персонажів доповнює розвиток центрального конфлікту. [5, 684]

Комічними рисами щедро наділені Шілині батьки, особливо містер Найт. Його образ, безперечно, продовжує низку сатиричних типів селянських священиків, створених класиками англійського роману від Філденга й Смолетта до Теккерея й Троллопа. Але бундючний Найт з його удаваним високоінтелектуальним життям - це ще одна пересторога для героя. Марнославство нікчемного існування нерідко ховається під маскою удаваної скромності. [5, 686]

Об`єднуючи всі композиційні лінії історією Еліота, Сноу вдало відтворює прикмети духовної атмосфери часу. Характеристика гуртка Пассанта доповнює уявлення про шукання англійської молоді 20-х років. Сноу дещо відійшов від форми роману про втрачене покоління, типової для Ремарка та Хемінгуея. Герої Сноу мріють про „кращий світ” і шукають шляхів до нього в світі соціальних теорій, які вважають соціалістичними. На жаль, слухачі Пассанта безнадійно плутають соціалізм з теоріями Фрейда і Д.І. Лоренса. Обмеженість, несталість їхнього заснованого на емоціях радикалізму очевидна й автору, й читачам. І все ж показово, що, малюючи переродження гуртка Пассанта, Сноу не вдається до сарказму. На відміну від Р. Олдінгтона, який у романі „Смерть героя" (1929) викривав нікчемність ідеологічних вимог обивателів, Сноу вірив у щирість своїх молодих героїв, співчував їхнім пошукам. [5, 690]

Стиль романів Сноу часто називають простим і сухим, не акцентуючи увагу на тому, що це зовнішня ознака продуманого відбору художніх засобів, графічної чіткості деталей. Описи інтер`єру й пейзажі в його творах, як правило, інформативні, лаконічні, але бездоганно підібраний ліричний образ може надати їм поетичності. Дослідник творчості Сноу Дж. Тейл порівнював його стиль із „сухим світлом, що проймає все наскрізь". Своєрідність такої манери - в точності відтворення характеру й ситуації, а ще - в аналітичному характері кожного опису. Думка Еліота спрямована від конкретного до загального, від дії до її осмислення: „Він переживав щось набагато сильніше за звичайну прикрість; це був якийсь несамовитий відчай, що піднімався з глибини душі, куди я не мав доступу. Я й до цього Джорджевого вибуху знав, що мало хто здатний давати, не чекаючи нічого у відповідь. Люди надають допомогу на своїх умовах і ображаються, коли протегований порушує їхні умови. Така досить недосконала схема, за якою споконвіку будуються взаємини між благодійником і благодіяним. Однак Джорджева лють пояснювалась якимись таємничішими причинами”. [5, 237]

У статті „Виклик інтелекту" Сноу переконливо захищав такий спосіб художнього викладу. В дослідженні найважливіших аспектів життя, писав Сноу, предметом художнього твору має бути „не тільки практичний досвід людини, але й досвід її мислення". Тип цього мислення, а значить і викладу, часом видається „старомодним” бо Еліот, як і романісти ХІХ століття, коментує явища й процеси. Але вчитаймося в наведену характеристику Пассанта, щоб відчути різницю між авторським коментарем минулого століття і стильовою манерою Сноу. Діккенс чи Теккерей сповіщали читачеві істину як кінцевий результат своїх спостережень. Оповідач Чарльза Сноу за законами сучасного психологізму, перебуває в процесі відкриття істини, і безпосередній хід цього мислення постає перед нами. [5, 684]

Стиль роману саме через це й змінюється. В першій частині ми відчуваємо дистанцію між Еліотом - хлопчиком і оповідачем, розуміємо, що це роман-спогад. Проте специфіка саме дитячого світосприйняття дається взнаки в тому, що увагу юного Еліота привертають здебільшого конкретні події, факти та явища. Його психологічні реакції прості, самоаналіз відступає перед зображенням об`єктивного світу. Зміна ракурсу зображення із зростанням, змужнінням героя впливає і на стильову домінанту твору, ускладнює психологічний аналіз. [5, 693]

Підсумком ідейного й художнього змісту роману „Пора сподівань" звучать слова Сноу з його знаменитої лекції „Дві культури": „Є таке в житті, чому можна зарадити. В цьому, хай невеликому виході за межі своєї особистості, в цьому прагненні схопитися за можливість надії люди стають людянішими; це шлях вдосконалення життя людини; це й для самої людини початок соціального життя". [3, 204] Так і прочитаний нами роман, і вся творчість письменника стверджують вічно живу традицію цілісного сприйняття світу.

В „Порі сподівань" ми бачимо, як Еліот з відкритими очима іде на зустріч своєму нещастю. Вступаючи в шлюб з Шейлою - дівчиною, яка вже була на грані душевної хвороби, Еліот знає, що робить. Добиваючись цього шлюбу, він вірний своїй натурі, діє згідно зі своїм характером. Довго незрозуміла гордість, певна форма марнославства, примушує Еліот завжди намагатися в особистих взаємовідносинах - чи то любов чи дружба - щедро давати, не тільки не чекаючи отримати однаковою мірою назад, але як би навіть боячись відкрити перед ким-небудь свій внутрішній світ, поділитись своїми проблемами і печалями. Він не може і не хоче кому-небудь довіритись і розкритись до кінця, показати свої слабості, прийняти чиюсь моральну підтримку.

Складні з самого початку відносини з Шейлою, мучать Еліота, але в той самий час якось дивно його влаштовують. Вірний своїй подрузі, Льюіс свідомо налаштовує себе на душевну самотність. Таким є складний психологічний конфлікт, намічених ще в „Порі надій", але цілковито розкритий лише в перших частинах „Повернення додому”. Після декількох днів відсутності Еліот кожний раз, вертаючись з Кембриджа в Лондон до свого дому, відчуває пригніченість. Коли Шейла вбиває себе, Еліот шокований, його мучить розкаяння, в той же час наступає полегшення. Починає звучати мотив надії. Завершується один життєвий етап, починається нова „пора сподівань”. Сильним мажорним акордом реалізується цей мотив надії в фіналі роману, в останній його частині. Зустріч з Маргарет змінює його життя не тільки тому, що вона веде його до особистого щастя. Зустріч ця допомагає герою справитись з проблемами, які ще в юності вставали між ними та іншими людьми, веде до глибини змін в його характері. Маргарет вчить Еліота рівності в коханні, допомагає йому відчути відчуття від взаємності. Звідси і мотив „повернення додому, який проходить через всю книжку і який відмічає в ній різні етапи життя Еліота”. [5, 698]

Еліот Льюіс - головна дійова особа і сюжет розвертається навколо його долі й його переживань. Стилістична манера письменника, жанрові особистості його роману, метод монтажу характерів можна зрозуміти до кінця, тільки проникнувши в складну лабораторію письменника, тонкощі його своєрідного з протиріччями, світосприйняття. Кожна особистість, як впевнений Сноу, вступає в боротьбу зі своєю долею і іноді перемагає її але часто залишається переможеною. На що подібна людина, замкнута в своїй самотності, ізольована в ній від людей? І що робить людей братами? Такі головні питання, на які Сноу хоче дати відповідь в своєму художньому дослідженні, експериментуючи, використовуючи техніку вченого. [5, 700]

Письменника дуже хвилює проблема проникнення в тайники свідомості особистості, яку він описує. Тайна цього проникнення тісно пов`язана для нього з поняттям досвіду. Сноу говорить про те, наскільки його хвилюють мотиви, які надихають людей на ці чи інші дії, творче пізнання суті як своїх, так і чужих емоцій і стану, причини їх виникнення. Особливо скрупульозно досліджуються ці причини і мотиви в романі „Пора сподівань”. [5, 689]

Письменник з великою майстерністю малює те соціальне підґрунтя, на якому формується характер його героя. Він показує життя, інтереси, мораль провінційного міщанства, розкриває психологію людей, жадібних до грошей, дріб`язкових і обмежених; заражених бацилою снобізму. Вірно і точно відмічені відтінки поведінки різних людей, які оточують Еліота в дитинстві і юності. Тонко показана психологія матері Льюіса - жінки розумної, але з характером середовища, яке її виховало. [5, 684]

Кожний з персонажів книги сприймається як типовий для певного соціального прошарку і в той же час мають свої індивідуальні особливості, а тому запам`ятовуються як яскраве глядацьке враження. Неможливо не зауважити подружжя Найт - пастора, який „літає в захмарених висотах", ханжу, який уміє одночасно прекрасно влаштовувати свої земні справи, - і його балакучу дружину, для якої мірило цінності людини - його суспільний стан положення і сума доходів. Яскраво змальований діловий власник юридичної контори Іден, і його чудний партнер Мартино, а також надзвичайно цільний і послідовний у своїй сер вільності конторщик Візі. [5, 688]

Увага автора зосереджена безпосередньо на тонкому аналізі психології самого Еліота, його переживань на різних етапах дитинства, юності і молодості. Звідси не тільки великий драматизм, але й підкреслений ліризм описання. [5, 684]

Шейла Найт - постійно і напружено щось шукає, завжди незадоволена і неврівноважена подруга Льюіса - цікавить автора не сама по собі, а як особа, зв`язана з Еліотом. Вона - джерело і причина його мук, життєвих невдач і душевних зривів. Тема Шейли підпорядкована головній темі - темі Еліота. [5, 687]

Образ Пассанта також підпорядкований зображенню Еліота. Персонаж, що мріє про всезагальне братство, закликає до соціальної справедливості і має великий вплив на молодь, не дивлячись на свої багаточисленні слабкості, необхідний в романі „Пора сподівань" головним чином для того, щоб повніше розкрити формуючі і захоплюючі Еліота ідеї і принципи. [5, 689]

В жанровому відношенні „Пора сподівань" - роман скоріше психологічний, ніж побутовий, а тим більше соціальний. На першому плані - особистий конфлікт Еліота, як би добре не був зображений той „соціальний фон”, на якому цей конфлікт починається і розвивається. [5, 689]

„Пора сподівань" - це роман з багатим соціальним підтекстом. „Середній клас", який породив Льюіса Еліота, зображений з великою силою реалізму. Художнику прекрасно знайомі ті, кого він показує; він не здатний закривати очі на їхні недоліки і пороки, впевнено і випукло вирисовуючи нерозривний зв`язок своїх персонажів з соціальним середовищем, яке їх сформувало. [5, 701]

„Пора сподівань" - роман не сюжетний. Зображуючи певний відрізок життя героя, розказуючи про події і людей від особи цього героя, Сноу зображує картину певної суспільної дійсності і розкриває внутрішній світ свого головного персонажу і інших тісно зв`язаних з ним осіб, як і сприймаються як частина цієї дійсності. Подібно до більшості крупних сучасних письменників Заходу, він не намагається створювати складну, а тим більше заплутану, веселу інтригу. Побудовані як хроніки, романи Сноу мають риси як психологічного, так і соціального жанру, причому навіть в трактовці соціальних характерів завжди переважає момент глибокого психологічного дослідження. [5, 702]

Висновки