Особливості самооцінки молодших школярів з різним рівнем навчальних успіхів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості самооцінки молодших школярів з різним рівнем навчальних успіхів



Вступ

Становлення української державності та побудова громадського суспільства, реформування школи на сучасному етапі відкрили широкі можливості для розвитку освіти, орієнтованої на людину, націю, пріоритети духовної культури, які визначають основні напрямки навчально-виховного процесу. Стрижнем сучасного виховного процесу є виховання життєвої позиції людини, становлення її як громадянина своєї держави, як особистості. Здатність до визначення своєї життєвої позиції опирається на здатність людини до реалістичного світосприймання і оцінки свого місця в світі та своєї цінності (самооцінки).

Немає нічого більш складного і більш важливого, ніж твереза, об'єктивна самооцінка. «Пізнай самого себе» - навчали великі мислителі давнини. Складно неупереджено контролювати свою поведінку, наслідки своїх вчинків. Ще більш складно об'єктивно оцінити своє місце в суспільстві, свої можливості, тому що найскладнішим є знання про себе. [18, c.120].

Внутрішній світ особистості, її самосвідомість завжди перебували в центрі уваги не тільки філософів, учених, але й письменників і художників. Інтерес людини до себе, до свого внутрішнього світу здавна був предметом особливої уваги. Спочатку питання про «Я» співвідносився головним чином з пізнанням людиною самого себе як істоти мислячої - у цьому значенні і треба розуміти слова Декарта «Я мислю, отже, існую». Але потім стало очевидно, що людське «Я» набагато глибше і не вичерпується тільки розумовими властивостями. До складу «Я» входить все те найдорожче для людини, розлучаючись з яким вона як би втрачає частку самого себе.

«Є тільки одна й тільки одна річ у всесвіті, про яку ми знаємо більше, ніж могли б довідатися в результаті спостереження ззовні, - сказав К.С.Люiс. - Ця річ - ми самі. У нас є, так мовити, внутрішня інформація; ми в курсі справи». Поведінка людини завжди, так чи інакше, сполучається з його виставою про себе («образ «Я») і з тим, яким він праг би бути. Вивчення властивостей самосвідомості, адекватності самооцінок, структури й функцій «образа «Я» представляє не тільки теоретичний, але й практичний інтерес у зв'язку з формуванням життєвої позиції особистості.

Самооцінка - це та цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Це оцінка особистістю самої себе, своєї зовнішності, місця серед інших людей, своїх якостей і можливостей. Самооцінка впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Традиційно в практиці шкільного навчання основна увага приділяється знанням і вмінням. Особистісний розвиток дітей виявляється не настільки значимий для педагогів, оскільки він не оцінюється і не визначає якість їх роботи. Практика виховання й наукові дослідження дають підставу вважати, що вплив успішності у навчанні на становлення особистісного розвитку учня не однозначний, його наслідки залежать від багатьох факторів. Проте, постійна ситуація неуспіху, негативного оцінювання, безумовно, виступає для дитини як психотравма. Це, в свою чергу, викликає негативні емоційні переживання, спричиняє утворення компенсаторних механізмів, що детермінують шкільну та часом й соціальну дезадаптацію. Компенсаторні механізми, що кожного разу «вмикаються» в ситуації негативного оцінювання, порушують нормальний перебіг процесу становлення образу «Я». Це, в свою чергу, призводить до відхилень у становленні самооцінки.

Формування у молодших школярів адекватної позитивної самооцінки у зв'язку з навчальними досягненнями впливає на ставлення до школи і до процесу навчання в цілому, сприяє становленню інтересів, формування життєвої позиції, виступає як значущий етап розвитку особистості учнів, який повинен розумітися педагогом як одна з найважливіших завдань на початковому етапі навчання.

Проблема самооцінки розглядається багатьма вітчизняними та зарубіжними авторами в руслі філософських, соціально-психологічних та психологічних досліджень. Інтерес до проблеми формування самооцінки зумовлений тим, що вона є провідним компонентом у структурі самосвідомості особистості. Свій внесок у дослідження проблематики самооцінки зробили: Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, В.В. Столін, Ананьєв Б.Г., Божович Л.І., Чеснокова І.І., Є.А. Серебрякова, А.В.Захарова, М.І.Лісіна, Андрущенко Т.К., Ліпкіна А.І. та ін. У зарубіжних психологічних теоріях проблема самооцінки розглядалася А.Адлером, К.Роджерсом, Д.Куперсмітом, М.Розенбергом, У.Джемсом та ін. [30, с.116]

Проблема впливу оцінних ставлень на самооцінку учня в різних своїх аспектах отримала відображення в працях багатьох дослідників проблем навчання (Б.Г.Ананьєв, Л. І. Божович, М.І.Алєксєєва, А.М.Алексюк, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк, А.І.Ліпкіна, І.Я.Лернер, Д.Максименко, О.М.Матюшкін, Н.С.Якіманська та інші). Великий внесок у розвиток шкільного оцінювання внесли такі вчителі новатори, як Ш.А.Амонашвілі, В.Ф.Шаталов, С.Т.Шацький та ін.

Сучасна школа ставить питання ставлення до учня, як суб'єкта навчальної діяльності. У зв'язку з цим виявлення психологічних умов і закономірностей розвитку самооцінки в учнів набувають надзвичайної актуальності, оскільки на перших етапах сприяють опануванню навчальної діяльності [33, c. 90]. Тому вчитель початкових класів повинен знати психологічні особливості молодших школярів та враховувати індивідуальні особливості самооцінки в навчальному процесі, здійснюючи індивідуальний і диференційований підхід у навчанні. Навчально виховний процес у початковій школі, який складається із ряду навчальних дисциплін, повинен сприяти не тільки засвоєнню специфічних знань, передбачених програмою, але й становленню школяра, як особистості. Тобто завдання вчителя сприяти формуванню адекватної, об'єктивної самооцінки кожного учня, як основи розвитку пізнавальної самостійності молодших школярів [23, с. 58].

Питанням вивчення самооцінки присвячено багато наукових робіт, однак вплив навчальної успішності на формування та розвиток самооцінки дитини молодшого шкільного віку залишається вивченим недостатньо, особливо із психологічних позицій, хоча є однією з найгостріших проблем, які стоять перед сучасною школою і мають бути вирішені для забезпечення досягнення учнем успіхів у навчанні. Крім того, дане питання також постійно потребує перегляду, оскільки змінюється соціальна ситуація розвитку школяра в контексті загальних соціальних змін.

Отже, теоретичні і практичні дослідження самооцінки в молодшому шкільному віці і розвитку особистості дитини в учбовій діяльності, а також значущість і недостатня розробленість проблеми щодо вагомого значення самооцінки у житті молодшого школяра, обумовили вибір теми даного дослідження: «Вплив навчальної успішності на особливості самооцінки молодших школярів».

Об'єкт дослідження - самооцінка молодшого школяра, як складова самосвідомості.

Предмет дослідження - особливості самооцінки учнів молодшого шкільного віку в процесі навчання в початковій школі.

Мета дослідження - вивчити особливості самооцінки молодшого школяра із різним рівнем навчальної успішності впродовж навчання в початковій школі.

Гіпотеза дослідження: Успішність навчання школяра є значущою перемінною у формуванні позитивної самооцінки у дітей молодшого шкільного вуку.

Відповідно до мети й гіпотези були сформульовані такі основні завдання дослідження:

1. Здійснити аналіз наукових джерел з питань особливостей становлення самооцінки у дітей молодшого шкільного віку.

2. Розробити структуру дослідження та підібрати методики дослідження особливостей самооцінки учнів молодшого шкільного віку.

3. Провести дослідження щодо визначення особливостей впливу навчальної успішності учнів на їх самооцінку в процесі навчання в початковій школі.

Для вирішення поставлених завдань використовувався комплекс методів дослідження: теоретичні: аналіз та узагальнення психолого-педагогічної та навчально-методичної літератури; емпіричні: спостереження, бесіда; структуроване інтерв'ю, анкета соціальної підтримки дитини; синтезування результатів експерименту.

Організація і база дослідження. Дослідження проводилося на базі Київської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі розкриваються особливості розвитку самооцінки у дітей молодшого шкільного віку з різним рівнем навчальних успіхів в умовах сучасної школи.

Практичне значення дослідження полягає у визначенні значущих чинників впливу на формування самооцінки дитини в молодшому шкільному віці у процесі навчальної діяльності. Результати дослідження можуть бути використані вчителями початкових класів, практичними психологами, викладачами і студентами вищих педагогічних закладів освіти.



1. Теоретичні засади вивчення розвитку самооцінки у молодших школярів в процесі навчальної діяльності

1.1 Самооцінка та рівень домагань як психологічні категорії

самооцінка психологічний шкільний вчитель

Основним інтеграційним ядром індивідуальності є самооцінка особи, яка багато в чому визначає життєві позиції людини, рівень її прагнень та очікувань. Самооцінка впливає на формування стилю поведінки і життєдіяльність людини, зумовлює динаміку і спрямованість розвитку особистості [13, с. 99-100]. Згідно поглядів вітчизняних вченів (І.С.Кон, О.М.Молчанова, В.А.Петровський), то самооцінка визнається структурним компонентом самосвідомості, або «Я-концепції» у тракуванні зарубіжних вчених (У.Джеймс, К.Роджерс, М.Розенберг). Вона, як формує уявлення людини про себе, так і забезпечує зв'язок між структурними компонентами її особистості, тоюто виступаючи інтегруючим її компонентом.

Самооцінка - емоційно-афективна оцінка того уявлення, яке ми складаємо про себе.

Самооцінка - складне динамічне особистісне утворення, особистісний параметр розумової діяльності. Вихідним методологічним положенням для дослідників самооцінки є класичне положення К.Маркса про те, що «людина спочатку вглядає, як у дзеркало, в іншу людину. Лише поставившись до людини Павла як до себе подібного, людина Петро відноситься до самого себе як до людини» [51].

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. «Наші самооцінки - своєрідні когнітивні схеми», які узагальнюють минулий досвід особистості та організовують нову інформацію відносно даного аспекту Я [94].

Самооцінка - це знання людиною самого себе і ставлення до себе в їх єдності. Самооцінка включає в себе виділення людиною власних умінь, вчинків, якостей, мотивів і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оціночне до них ставлення. Уміння людини оцінити свої сили і можливості, устремління, співвіднести їх із зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету має величезне значення у формуванні особистості.

Самооцінка - оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих. Для формування адекватної самооцінки дуже важливим є критичне ставлення людини до своїх здібностей і можливостей.

Самооцінка виконує важливу функцію в розвитку особистості, виступає регулятором різних видів діяльності та поведінки людини. Багато вчених вивчали самооцінку як властивість особистості, яка виконує певну функцію в її розвитку, яка обумовлює поведінку і діяльність людини, характер його взаємин з оточуючими людьми. Індивід оцінює себе двома шляхами: 1) шляхом співставлення рівня домагань з об'єктивними результатами своєї діяльності; 2) шляхом порівняння себе з іншими людьми [73].

Найважливішим джерелом розвитку самооцінки є оцінка оточуючими людьми результатів поведінки і діяльності людини, а також безпосередньо якостей його особистості. На думку Л.І. Божович, громадська оцінка виконує двояку роль у формуванні самосвідомості школяра. «По-перше, будучи критерієм відповідності її поведінки вимоги оточуючих, вона ніби вказує людині на характер його взаємин з навколишнім середовищем і тим самим визначає і його емоційне благополуччя, його поведінку, і його ставлення до самого себе як суб'єкту поведінки. По-друге, громадська оцінка допомагає людині виділити ту чи іншу якість з конкретних видів поведінки та діяльності і зробити його предметом свідомості оцінки самої людини» [15, с. 371]. Б.Г.Ананьєв підкреслював, що вирішальне значення в утворенні думок про себе має життя в колективі і правильний розвиток оціночних відносин, що формують самооцінку [3].

На думку Д.Б.Ельконіна, вже у дітей старшого дошкільного віку управління своєю поведінкою набуває «внутрішній механізм». Дитина починає регулювати свою поведінку через ставлення до себе, до своїх можливостей. Є.І.Савонько вважає, функція самооцінки як регулятора поведінки розвивається на ряду з розвитком інших психічних особливостей дитини і на кожній віковій ступені набуває якісну своєрідність. Розвиток цієї функції самооцінки вчені пов'язують зі становленням її стійкості, тому що саме стійка самооцінка висловлює вже сформуваність ставлення людини до себе і може мати суттєвий вплив на його поведінку [27, с.99].

Західноєвропейські та американські психологи розглядають самооцінку як механізм, що забезпечує людині орієнтацію в навколишньому середовищі, узгодженість його внутрішніх вимог до себе із зовнішніми умовами. При цьому соціальне середовище розуміється ними як завжди ворожа людині, ворожа його потребам і прагненням. Ця точка зору З.Фрейда і неофройдистів (К.Хорні, Е.Фромм). Оскільки самооцінка людини, вважають вони, складається під тиском постійного конфлікту між внутрішніми пробудженнями і зовнішніми заборонами, адекватна самооцінка неможлива в принципі. Уявлення людини про себе саму є неповним, спотвореним. На думку З.Фрейда, найбільш складні і гострі внутрішні конфлікти особистості пов'язані з переоцінкою і недооцінкою своєї особистості. Ідеалізоване уявлення людини про своє "Я" постійно стикається з актуальним і реальними «Я» [92, с.67].

Виділяють такі показники (особливості) рівня самооцінки:

Зміст предмету усвідомлення.

Адекватність, відповідність реальним досягненням у діяльності та поведінці.

Сталість самооцінки.

Автономність оцінних суджень.

Висота самооцінки.

Міра критичності.

Ступінь узагальненості самооцінки [84, с. 120].

Cамооцінка насамперед характеризується її змістом, який стає найбільш значущим для особистості. На різних вікових етапах в окремої людини зміст судження про себе різний. На основі змісту самооцінки можна робити висновки про те, що хвилює індивіда, помітити зміни, які з'являються на певних вікових етапах. Показник правильного розвитку змісту самооцінки - відповідність судження про себе найбільш значущим потребам у тому чи іншому віці.

Ступінь адекватності самооцінки є однією з найбільш значущих її характеристик, оскільки показує наявність чи відсутність збігу між реальними успіхами (на основі результатів діяльності та оцінки інших) із судженням суб'єкта про себе. У зв'язку з цим самооцінка може бути адекватною або неадекватною - заниженою або завищеною. Дослідження показують, що про гармонійний розвиток особистості свідчить адекватна або дещо завищена самооцінка. Різко завищена оцінка себе порівняно з реальними результатами в діяльності та поведінці свідчить про деформацію особистості. Занижена самооцінка також не сприяє психічному розвитку, оскільки породжує невпевненість у собі, відсутність належних вимог до себе, перешкоджає здійсненню саморегуляції і самовиховання.

В однаковій ситуації люди з різною самооцінкою будуть поводитися зовсім по-різному, почнуть різні дії, тим самим по-різному будуть впливати на розвиток подій. На основі завищеної самооцінки в людини виникає ідеалізована вистава про свою особистість, своєї цінність для навколишніх, Він не бажає визнавати власних помилок, ліні, недоліку знань, неправильної поведінки, часто стає твердим, агресивним, неуживчивим.

Явно занижена самооцінка веде до непевності в собі, боязкості, сором'язливості, неможливості реалізовувати свої задатки й здібності. Такі люди звичайно ставлять перед собою більш низькі цілі, ніж ті, яких могли б досягтися, перебільшують значення невдач, мають гостру потребу в підтримці навколишніх, занадто критичні до себе. Люди з низькою самооцінкою дуже ранимі. Усе це приводить до виникнення комплексу неповноцінності, відбивається на його зовнішньому вигляді - очі відводить убік, хмурий, неусмішливий.

Адекватна ж самооцінка особистістю своїх здатностей і можливостей звичайно забезпечує відповідний рівень домагань, тверезе відношення до успіхів і невдачам, схваленню й несхваленню. Така людина більш енергійна, активна і оптимістична [89 с. 112].

Висота є додатковою, але важливою кількісною характеристикою самооцінки. Адекватна самооцінка може бути як високою, порівняно з оцінкою референтної групи, так і низькою.

Самооцінка характеризується також мірою сталості. Сталою вважається самооцінка, яка протягом певного часу залишається незмінною, незважаючи на зміну обставин. Позитивно можна характеризувати відносно сталу самооцінку, тобто таку, що змінює свій зміст, висоту, адекватність, залежно від успіхів у провідній діяльності, появи нових вікових особливостей. Коли самооцінка залишається незмінною, незважаючи на нові життєві обставини, вона стає неадекватною.

Істотна особливість самооцінки - її автономність, незалежність від суджень інших. Формуючись під впливом оцінок інших та результатів власної діяльності, самооцінка в процесі свого розвитку автономізується від думки інших. Автономність судження про себе сприяє усуненню навіюваності, комформізму. Водночас самооцінка не може бути зовсім незалежною. Результати діяльності інших людей, так само, як їхні оцінки, постійно корегують власну оцінку.

Самооцінка характеризується також певною мірою критичності. Вміння помічати та оцінювати не лише свої досягнення, а й негативні сторони власної діяльності та поведінки свідчить про наявність самокритичності. Самокритичність може виявлятися у незадоволенні собою - важливому почутті, яке спонукає до роботи над собою. Без самокритичності неможливе формування чутливості до соціальних норм. Самокритичність тісно пов'язана з вимогливістю до себе.

Одна з особливостей судження про себе - ступінь його узагальненості. Самооцінка, як і будь-яке інше судження, формується на основі сприймання та оцінки окремих сторін власної діяльності та поведінки. Це особливо помітно в молодших школярів, які спочатку усвідомлюють не себе в діяльності, а сам факт її виконання. Тільки поступово учень відокремлює себе від того, що робить, та усвідомлює себе як суб'єкта діяльності; носія певних якостей. Тому узагальненість думки про себе можна вважати віковою характеристикою розвитку самооцінки школярів.

Усі зазначені особливості самооцінки визначають її рівень. Крім самооцінки, важливо знати очікувану оцінку групи, оцінку товаришів, батьків, учителів. Вона може бути високою, середньою, низькою, може більш чи менш наближатися до самооцінки, може бути різною по відношенню до різних референтних груп.

Дослідження показали, що самооцінка, очікувана оцінка, оцінка особистістю групи - входять у структуру особистості і людина об'єктивно вимушена рахуватися з цими суб'єктивними індикаторами свого самопочуття в групі, успішності чи неуспішності своїх досягнень, позиції по відношенню до себе і навколишніх [59, c. 220].

Самооцінка, ставлення суб'єкта до себе та до інших неможливе як розумове, безпристрасне утворення, без емоцій тут не обійтись, тому акт самопізнання і самооцінки виступає в єдності з самопереживанням, самохвилюванням. Позитивно чи негативно оцінюючи свої вчинки чи якості, людина переживає емоційні стани, різні за модальністю, складністю, інтенсивністю.

Вербалізована самооцінка і її зовнішні емоційні прояви можуть суттєво відрізнятися від глибинних внутрішніх переживань, які свідчать про навмисне замасковане або неусвідомлене оцінне самоставлення людини. У кожного індивіда в різних ситуаціях співвідношення раціональної та емоціональної сторін, в установці на власне Я різне. Емоційне ставлення до себе, як правило, формується більш спонтанно і в меншій мірі підпорядковане контролю самосвідомості, ніж почуття, спрямовані на інше [39, с. 311-312].

Самооцінки можуть також бути високими і низькими, стійкими і нестійкими, реальними і демонстративними, точними і неточними, упевненими та невпевненими. Рівень розвитку кожної з цих характеристик обумовлює рівень сформованості самооцінки, міру її діяльності як механізму саморегуляції. Реально самооцінка працює у двох формах - загальній та частковій. Загальна самооцінка відображає загальний стиль ставлення особистості до себе. Не менш важливим є те, що загальна самооцінка нерідко диктує і форми та якості взаємин з іншими, виявляючись, наприклад, у зарозумілості, задакуватості або, навпаки, - у повазі та доброзичливості. Завищена загальна самооцінка може диктувати такі форми поведінки, догоджання, підлабузництво, але може стати й підставою скромності, невибагливості, терпіння.

Часткові самооцінки відображають оцінку людиною своїх конкретних якостей, учинків, відносин, фізичних даних. Часткові самооцінки можуть мати для людини різні значущості. Деякі з них стосуються головних думок його життя й тому важливіше та гостріше переживаються; інші співвідносяться з якимись другорядними, не дуже важливими для людини сторонами її життя, і тому навіть негативні оцінки у цих сферах можуть викликати байдужість в особистості. Менш категорична самооцінка виражається частіш за все проблематично («думаю», «мабуть», «мені так здається», «я гадаю» тощо). Самооцінка також може бути більш-менш обґрунтованою та аргументованою.

Говорячи про якісний бік оцінки, не можна обійти й питання: «Що ж саме людина оцінює сама в собі самій?» Передусім якість своєї життєдіяльності, це і своє минуле, і сучасне, і майбутнє. Тому самооцінку можна вважати ретроспективною, коли оцінюється минулий досвід, актуальною, коли оцінюється сьогоднішній день, сьогоднішні проблеми, прогностичною, коли оцінюються перспективи на майбутнє [30, с. 117].

Таким чином, формуючись у процесі діяльності, самооцінка стосується її етапів і має такі особливості:

самооцінка, що відображає етап орієнтування у своїх можливостях в майбутній діяльності - прогностична;

cамооцінка, яка проявляється по ходу діяльності і спрямована на її корекцію - процесуальна або корегуюча;

самооцінка на завершальному етапі діяльності, зміст якої - оцінка результатів діяльності - ретроспективна [91, c. 48].

Функція першої - оцінка суб'єктом своїх можливостей, визначення ставлення до них; другої - оцінка і корекція виконавчих дій (поведінкових актів) по ходу їх розгортання; третьої - оцінка результатів діяльності, досягнутих рівнів розвитку.

Прогностична самооцінка актуалізується до початку діяльності чи поведінкового акту. За психологічним механізмом вона являє собою складну інтелектуальну дію, що розгортається в дискусивному плані. Функцією прогностичності самооцінки стає синтез інформації, взятої суб'єктом з аналізу об'єктивних і суб'єктивних характеристик ситуації оцінювання. Як оцінка можливостей, вона реалізується в умовах дефіциту інформації, у зв'язку з чим й основу складають рефлексивні дії, які відображають ту чи іншу міру невпевненості суб'єкта в собі, його орієнтацію на можливість непередбачуваних трансформацій предмету діяльності.

Оцінка процесу та результату діяльності, досягнутих рівнів розвитку (актуальна і ретроспективна самооцінка), в меншій мірі ускладнена дефіцитом інформації і має більше основ для функціонування в однозначних категоричних формах [59, с. 220].

Психологічна природа самооцінки має соціальні джерела і формується під впливом культури усвідомлення результатів своєї діяльності та оцінки інших людей. В ній поєднується принцип єдності свідомості і діяльності, бо самооцінка значною мірою впливає на домагання особистості та стає одним із мотивів її активності.

Рівень домагань - бажаний рівень самооцінки особистості, який проявляється у складності мети, яку індивід ставить перед собою [59, c.221].

Чим вищий рівень домагань, тим важче їх задовільнити. Успіхи та невдачі в будь-якій діяльності суттєво впливають на оцінку індивідом своїх здібностей в цьому виді роботи: невдачі зазвичай понижують рівень домагань, а успіхи підвищують їх. Не менш важливим є і момент порівняння: оцінюючи себе, індивід свідомо чи несвідомо порівнює себе з іншими, враховуючи не лише власні досягнення, але і всю соціальну ситуацію в цілому.

Бажання підвищити самооцінку в тому випадку, коли людина має можливість вільно вибирати ступінь складності чергової дії, породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - бажання підвищити рівень домагань, щоб відчути максимальний успіх, а з іншого - знайти його, щоб запобігти невдачам.

На відміну від самооцінки, яка стосується вже досягнутого, домагання спрямовані на майбутнє. Їх реалізація дає змогу перевірити себе в конкретній діяльності. Домагання пов'язані з прагненням отримати визнання як з боку інших людей, так і від самого себе. Домагання - продукт досвіду, формується на його основі, пов'язані з престижем особистості, і тому часто стають одним з центральних мотивів досягнень у діяльності та активності взагалі. У окремої особи домагання можуть змінюватися залежно від успіхів та невдач, присутності людей, думка яких особливо важлива, тощо. Домагання можуть стосуватися як конкретної діяльності, так і бажаної соціальної ролі. Вони характеризують спрямованість особистості. [84, c.74-76].

Психолог Джемс вивів формулу, що показує залежність самооцінки людини від його домагань.

Самооцінка = Успіх

Рівень домагань [85]

Наведена формула свідчить, що прагнення до підвищення самооцінки може реалізовуватися двома способами. Людина може підвищити рівень домагань, щоб пережити максимальний успіх, або знизити їх, щоб уникнути невдачі. У випадку успіху рівень домагань звичайно підвищується, людина виявляє готовність вирішувати більш складні завдання, при неуспіху -- відповідно, знижується. Поведінка тих людей, які прагнуть до успіху, і тих, хто намагається уникати невдач, істотно відрізняється. Люди, мотивовані на успіх, звичайно ставлять перед собою визначені позитивні цілі, досягнення яких однозначно розцінюється як успіх. Вони з усіх сил намагаються домогтися успіху. Людина активно діє, вибирає відповідні засоби і способи, для того, щоб найкоротшим шляхом досягти мети.

Протилежну позицію займають люди, мотивовані на запобігання невдач. Ціль їхньої діяльності не в тому, щоб домогтися успіху, а в тому, щоб уникнути невдачі. Всі їхні дії в першу чергу спрямовані саме на реалізацію цієї мети. Для таких людей характерна непевність у собі, невір'я в можливість досягти успіху, острах критики. Будь-яка робота, особливо та, котрій притаманна можливість невдачі, викликає в них негативні емоційні переживання. Тому людина не відчуває задоволення від своєї діяльності, сприймає як тягар, уникає її. Звичайно в результаті вона виявляється не переможцем, а переможеним.

Доцільно зазначити, що рівень своїх домагань особистість встановлює десь між надто важкими і надто легкими завданнями та цілями -- так, щоб зберегти на належній висоті свою самооцінку. Формування рівня домагань визначається не тільки передбаченням успіху чи невдачі, але і насамперед обліком і оцінкою минулих успіхів і невдач. Однак, в цілому для людей характерно певне завищення своїх здібностей, приписування собі унікальності, несхожості на інших. Характер людини виявляється не тільки у її ставленні до інших людей, але й до себе. Кожний з нас, ненавмисно сам того не усвідомлюючи, часто, порівнює себе з оточуючими й у підсумку виробляє досить стійку думку про свій інтелект, зовнішність, здоров'я, становище в суспільстві, тобто формує «набір самооцінок», від якого залежить: скромні ми чи зарозумілі, вимогливі до себе чи самозаспокоєні, соромливі чи чванливі [37].

У більшості людей виявляється тенденція оцінювати себе вище середнього. Це дозволяє зробити висновок, що людині властива потреба в досить високій самооцінці, тобто кожному хочеться поважати себе. Самоповага -- одне з джерел психологічної стійкості, гарного настрою.

На загальну самооцінку особистості впливають також її індивідуальні особливості, і те, наскільки важлива для неї оцінювана якість чи діяльність. Самооцінка не є постійною, вона змінюється в залежності від обставин. Засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних раніше цінностей. Наприклад, школяр, який успішно здав екзамени, вважає себе успішним учнем. Він задоволений собою, оскільки це визнається іншими: його успіхи викликають позитивні емоції у вчителів, зустрічають підтримку в сім'ї. Однак ця позитивна оцінка може бути зміненою внаслідок невдачі на екзаменах чи у випадку, якщо в колі ровесників цінність успішності буде витіснена на другий план іншим ціннісним орієнтиром. Крім того по мірі свого дорослішання здібний школяр може зрозуміти, що успіхи у навчанні самі по собі ще не приносять щастя і не є гарантією успіху в інших життєвих ситуаціях. В цьому випадку загальна самооцінка може понизитись, але в цілому залишатись позитивною [45].

Виміри і характеристики «Я» у формуванні загальної самооцінки визначаються на кожному віковому етапі по різному і змінюються зі зміною індивідуального cтатусу розвитку особистості.

Отже, певні досягнення у діяльності, успіху позитивно впливатимуть на самооцінку лише тією мірою, наскільки вони є важливими у системі загальних цінностей.



1.2 Вікові особливості розвитку самооцінки у дітей молодшого шкільного віку в процесі навчальної діяльності

У віковій і педагогічній психології молодший шкільний вік займає особливе місце: в цьому віці освоюється навчальна діяльність, формується довільність психічних функцій, виникають рефлексія, самоконтроль, а дії починають співвідноситися з внутрішнім планом.

Період життя дітей від 6-7 до 10-11 років називають молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховують особливості психічного і фізичного розвитку дітей, перехід їх до навчальної діяльності, яка стає основною. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим, що проявляється у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків.

Від 6 до 11 років розширення соціального життя вносить істотний вклад у почуття власного «Я». Зміцнюється почуття відповідальності за себе, відбувається подальша інтерналізація правил, норм, стандартів. Дитина починає розуміти, що хоча б інколи вона може помилятися [25, с. 83-84].

Молодший шкільний вік - особливий період в житті дитини. Його ще називають вершиною дитинства. З приходом дитини до школи відбувається перебудова всієї системи відносин дитини до дійсності. Дитина зберігає багато дитячих якостей - легковажність, безпосередність, погляд на дорослого «знизу вверх». Але в цей період у дитини з'являється інша логіка мислення. Навчання для неї - значуща діяльність. В школі вона здобуває не лише знання і вміння, але й певний соціальний статус. Змінюються інтереси, цінності, життєвий устрій дитини.

У 7-річному віці ми маємо справу з початком виникнення такої структури переживань, коли дитина починає розуміти, що означає «я радію», «я пригнічений», «я сердитий», «я добрий», «я злий», тобто у неї виникає осмислене орієнтування у власних переживаннях. Точно так, як дитина 3-ох років відкриває своє ставлення до інших людей, так семирічка відкриває сам факт своїх переживань. Завдяки цьому виділяють деякі особливості, що характеризують кризу семи років:

1. Переживання набувають сенсу (дитина, яка сердиться розуміє, що вона сердита), завдяки цьому у дитини виникає таке нове ставлення до себе, яке було неможливим до узагальнення переживань.

2. Вперше виникає узагальнення переживань, або афективне узагальнення, логіка почуттів [19, 202].

У дитини шкільного віку з'являється узагальнення почуттів, тобто, якщо вона багато разів потрапляє в одну й ту ж ситуацію, то у неї виникає афективне утворення, характер якого так само відноситься до одиничного переживання або афекту, як поняття відноситься до одиничного сприйняття чи спогаду. Наприклад, у дитини дошкільного віку немає справжньої самооцінки, самолюбства. Рівень наших запитів до самих себе, до нашого успіху, до нашого становища виникає саме у зв'язку з кризою семи років.

Дитина дошкільного віку любить себе, але самолюбства як узагальненого ставлення до самого себе, що залишається одним і тим же в різних ситуаціях, самооцінки як такої, узагальнених відносин до оточуючих і розуміння своєї цінності у дитини цього віку немає. Отже, до 7 років виникає ряд складних утворень, які й призводять до того, що труднощі поведінки різко і докорінно змінюються, вони принципово відмінні від труднощів дошкільного віку.

Такі новоутворення, як самолюбство, самооцінка, залишаються, а симптоми кризи (кривляння) проходять [19, с. 203].

Молодший шкільний вік включає в себе “симптом утрати безпосередності”, який свідчить, що між бажанням щось зробити і самою діяльністю виникає новий момент - з'ясування, що дасть дитині конкретна діяльність. Цей симптом виявляється як внутрішня орієнтація на те, який сенс може мати для школяра здійснення діяльності: задоволення чи незадоволення своїм становищем у стосунках із дорослими, іншими дітьми. Так уперше виникає емоційно-смислова орієнтувальна основа вчинку [61, с. 9].

У молодших школярів відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити до школи, дотримуватися вимог шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі у навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям. Становлення і розвиток особистості у молодшому шкільному віці охоплює такі фази, як адаптація (пристосування до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей і особливостей) та інтеграція (включення у групу ровесників). Школяр потрапляє у зовсім нову для нього групу однокласників, яка є дифузною (взаємопроникною). Цією групою керує педагог. Порівняно з вихователем дитячого садка він є більш референтним (авторитетним) для дітей, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення дорослих до дитини та її ставлення до себе як до «іншого». Фактором розвитку особистості молодшого школяра є не стільки навчальна діяльність, скільки ставлення дорослих до успішності, дисциплінованості, старанності дитини.

Зі вступом дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, що проявляється як внутрішня позиція - психологічне відображення об'єктивної системи її взаємин з оточенням. Внутрішня позиція багатьох старших дошкільників свідчить про їхню готовність до соціальної позиції школяра. Вона є своєрідною системою потреб, пов'язаних з навчанням, як з новою, серйозною, справжньою, суспільно значущою діяльністю, що втілює у собі новий для дитини суспільне значущий спосіб життя [66, с. 231-234].

Становлення внутрішньої позиції школяра відбувається у два етапи. На першому з'являється позитивне ставлення до школи, але спрямування на зміст навчальної діяльності відсутнє. Дитина орієнтується лише на зовнішній, формальний бік, вона хоче піти до школи, зберігаючи при цьому дошкільний спосіб життя. На наступному етапі виникає орієнтація на соціальну, однак не на навчальну діяльність. Остаточно сформована позиція школяра поєднує орієнтацію на соціальні і на власне навчальні моменти шкільного життя.

Наявність у дитини внутрішньої позиції школяра виявляється у рішучій відмові від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування, яскраво позитивному ставленні до нового змісту занять, нового типу взаємин з дорослим - як з учителем. Така позитивна спрямованість на школу як на навчальний заклад є найважливішою передумовою благополучного входження дитини у навчальну діяльність: прийняття нею шкільних вимог і повноцінного включення у навчальний процес [66, с. 250].

Входження у цьому віці в нову соціальну ситуацію розвитку вперше подвійно опосередковане:

1) складною динамічною внутрішньою мотиваційною позицією особистості (прагненням оволодіти позицією школяра - внутрішнє опосередкування) і внутрішніми переживаннями дитиною цієї ситуації;

2) багаторівневістю системи реальних взаємовідносин молодшого школяра з дорослим (вчителем).

Учень починає самовизначатися як суб'єкт навчальної діяльності, у нього формується Я-образ -- результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати). У молодшому шкільному віці значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я-концепцію -- сукупність настанов щодо себе [67, с 12].

Школа сприяє самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з цієї пори пронизуватиме все життя.

А.Захарова, М.Боцманова стверджують, що протягом шкільного віку у дітей відбуваються суттєві зміни у розумінні моральних якостей особистості, в умінні бачити ті якості у самого себе і у ровесників (С.Якобсон, Н.Фокіна, В.Щур). За їх даними, молодші школярі здатні узагальнити зміст моральних понять, засвоєних ними в процесі життєдіяльності, що важливо враховувати у формуванні морального досвіду конкретних людських стосунків і вчинків [32, с. 58-65].

Вступ дитини до школи і включення в навчальну діяльність змінює її соціальний статус, значно розширює коло соціальних контактів дитини, сприяє зростанню її самостійності й емансипації від батьків. Важливого значення для неї набувають власні дії, відповідальність за себе, в її житті з'являється ще один значущим дорослий - вчитель, змінюється система життєвих цінностей і актуальних потреб дитини тощо, що, безперечно, впливає на її самооцінку.

Отже, вступ дитини до школи, перехід від сімейного виховання до системи шкільного навчання і виховання є важливим і складним процесом, який супроводжується суттєвими змінами в її житті і розвитку.

Маленький школяр піднімається на новий щабель самосвідомості. Цьому сприяють не тільки зовнішні умови: форма одягу, ранець, ходіння в школу, позиція в родині. Дитина активно вдивляється в своїх однолітків: як вони пишуть, як рахують, як розмовляють, відповідають на запитання, стрибають, малюють; як ставляться одне до одного і як ставляться до них дорослі й однолітки, старші й молодші [46, с. 213].

Таким чином, розвиваючись, діти не тільки поглиблюють розуміння про себе, конструюючи більш складні картини «я», але й починають оцінювати власні якості. Цей оцінний компонент «я» називається самооцінкою [104,

с. 631].

На думку Л.Виготського, саме в молодшому шкільному віці починає складатися самооцінка дитини, яка опосередковує її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування з іншими людьми. Це є найважливішою властивістю особистості, що забезпечує контроль за власною діяльністю з точки зору нормативних критеріїв, організацію своєї поведінки відповідно до соціальних норм. Самооцінка відображає не тільки знання учня про результати навчальних досягнень, його уявлення про власні можливості у навчальній діяльності, а й ставлення до себе як до виконавця вимог учителя, батьків, як до носія нових особистісних якостей (старанність, наполегливість, акуратність, кмітливість та ін.). Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів [20, с. 134].

Р. Бернс, аналізуючи велику кількість досліджень американських авторів, зазначає, що на межі дошкільного і молодшого шкільного віку відбувається якісний стрибок у розвитку самооцінки [2].

Проведене Д.Б. Ельконін і його групою експериментальне дослідження спиралося на наступні гіпотези:

1) Ранній «Образ Я» з'являється у зв'язку з «кризою семи років», оскільки до цього віку визрівають когнітивні передумови для його формування. Саме в цьому віці дитина відходить від безпосереднього злитого відчуття себе. Його стосунки з самим собою опосередковуються.

2) Ранній «Образ Я» носить скоріше ціннісно-заданий, ніж пізнавальний характер.

Молодшому школяреві в процесі навчання необхідне вміння ставити цілі і контролювати свою поведінку, управляти собою. Щоб керувати собою, необхідні знання про себе, оцінка себе. Процес формування самоконтролю залежить від рівня розвитку самооцінки. Молодші школярі можуть здійснювати самоконтроль тільки під керівництвом дорослого і за участю однолітків. Уявлення про себе - основа самооцінки молодших школярів. Самопізнання дитини здійснюється в навчальній діяльності, яка стає провідною в житті молодшого школяра і з першим кроком до школи опосередковує систему його стосунків з навколишнім світом.

Навчальна діяльність -- цілеспрямована діяльність учнів, результатом якої є розвиток особистості, інтелекту, здібностей, засвоєння знань, оволодіння уміннями та навичками.

Компонентами навчальної діяльності є навчальні завдання, навчальні дії, дії контролю, дії оцінки. Пов'язана вона передусім із засвоєнням молодшими школярами теоретичних знань. Під час вирішення навчальних завдань навчальні дії дітей спрямовані на оволодіння загальними способами орієнтування у відношеннях між відомими та невідомими величинами, явищами, складовими предметів, ситуацій, процесів тощо. Дії контролю та оцінки дають їм змогу перевірити правильність виконання навчальних дій, оцінити успішність розв'язання всього навчального завдання.

Навчальна діяльність у початкових класах підпорядкована певним закономірностям. Одна з них полягає в тому, що весь процес викладання відбувається у формі розгорнутого представлення дітям головних компонентів навчальної діяльності, в яку вони активно включаються.

Відбувається навчальна діяльність в навчальній ситуації, детальне розкриття вчителем особливостей якої (труднощів розв'язання конкретно-практичних завдань, необхідності пошуку загального способу їх аналізу) та її ролі є однією із суттєвих умов розвитку пізнавальної активності дітей, їхнього інтересу до навчання.

Систематичне включення дитини у навчальні ситуації починається вже з 1 класу, але вміння самостійно ставити перед собою навчально-теоретичні завдання формується значно пізніше. Виявляється воно у намаганні школяра, який отримав серію конкретно-практичних завдань, знайти загальний спосіб їх розв'язання, а не розв'язувати кожне з них окремо. Як правило, він знаходить цей спосіб, аналізуючи одне-два завдання, прагнучи з'ясувати їх загальні зв'язки та умови. В умінні перетворювати конкретно-практичні завдання в навчально-теоретичні, що забезпечує розв'язування типових завдань, пошук ефективних способів розв'язування нетипових задач, виявляється найвищий рівень розвитку навчальної діяльності школярів. Свідченням його у навчальній діяльності молодших школярів є усвідомлені пізнавальні інтереси, прагнення не просто отримати конкретний, частковий результат, а знайти загальний спосіб отримання всіх однотипних результатів, зрозуміти суттєві зв'язки і відношення предмета, що вивчається. Це прагнення є основою бажання і здатності вчитися. У молодшому шкільному віці воно сформоване недостатньо, однак надалі ні сумлінність, ні старанність не можуть стати психологічним джерелом радісного й ефективного навчання. Ним є лише прагнення до розуміння внутрішнього змісту навчальних предметів. Виникнення та зміцнення його визначає зміст основних інтересів школярів 3--4 класів, які значну кількість часу приділяють читанню спеціальної літератури про подорожі, вчених, історичні події, пригоди тощо. Обсяг інформації, яка їх зацікавлює, часто виходить за межі шкільних програм.

Школяр починає усвідомлювати, що він виконує суспільно важливу діяльність - вчиться - і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують його. Мине чимало часу, поки молодший школяр опанує її. Це не відбувається стихійно, як у минулому під час оволодіння грою, а потребує його великих особистісних зусиль, допомоги дорослих, насамперед педагога. Якщо гра дошкільника була необов'язковою і батьки мали змогу будь-коли її припинити з різних причин, вважаючи, що дитині вже досить гратися, то навчання є обов'язковою діяльністю, до якої дорослі ставляться з особливою повагою.

Навчальна діяльність має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію щодо дорослих та однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. З цього приводу Д.Ельконін зазначав, що навчальна діяльність є суспільною за своїм змістом (у ній відбувається засвоєння усіх надбань культури та науки, нагромаджених людством), суспільною за своїм сенсом (вона є суспільно значущою), суспільною за своїм виконанням (виконується відповідно до суспільно вироблених норм), вона є провідною у молодшому шкільному віці, тобто у період її формування [28].

Важливе завдання педагога в процесі навчання полягає у забезпеченні розвитку творчої особистості з адекватною самооцінкою.

Вікова динаміка в розвитку самооцінки в період переходу від старшого дошкільного до молодшого шкільного віку знаходить вираження в зростанні диференційованості структурних компонентів (Я-Реальне, Я-Дзеркальне і Я-Ідеальне), якісних змінах когнітивного й регулятивного компонентів самооцінки в напрямку більшої адекватності, стійкості й диференційованості по якостях. Важливими умовами розвитку самооцінки дитини є зростання ролі очікуваних оцінок соціального дорослого в опосередкуванні власних самооцінок дитини й узагальнення досвіду діяльності й спілкування. Найбільш чутливим до вікових змін у цей період є когнітивний компонент самооцінки [2, с. 131-138].

У дослідженнях виділяються два основні чинники, що визначають формування самооцінки: взаємини дитини з оточуючими і його власна практична діяльність. Роль соціальних відносин у становленні самооцінки дитини є більш вивченою. Наголошується, що на формування самооцінки в молодшому шкільному віці впливають особливості соціально-особистісної позиції учня в навчальному процесі, зняття негативного впливу зовнішніх оцінок, зміна системи відносин, що складаються між учителем і учнем, залучення учнів до оціночної діяльності процесу і результату своєї навчальної діяльності [4], [69], [98].

Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих [14, с. 22-34].

Важливе значення має ставлення батьків до дитини, адже воно передує розвиткові власного образу Я і ставлення до себе. Свій образ і відношення батьки транслюють дитині або в прямій словесній формі, або в опосередкованій формі - прикладом своєї поведінки. Це вони роблять або свідомо, з виховною метою, або неусвідомлено.

Образ і самооцінка, навіювані дитині, можуть бути позитивними (дитині говориться, що вона добра, відповідальна, розумна, здібна тощо) та негативними (черства, нездібна, зла тощо). Часто батьки вдаються ще до одного різновиду навіювання - містифікації. Містифікація - це навіювання батьками того, що їм необхідно, у що вони вірять. Одна з форм містифікації - приписування, які можуть бути позитивними і негативними.

Звичайно, негативні судження батьків про своїх дітей можуть мати під собою реальний грунт в поведінці або рисах дитини, однак, транслюючись в її свідомості, у вигляді називання речей своїми іменами, батьківських вироків, ці батьківські оцінки починають визначати самосвідомість дитини зсередини. Дитина або погоджується з цією думкою свідомо чи неусвідомлено, або розпочинає боротьбу проти неї.

Прийнятлива, уважна, любляча поведінка батьків у стосунках з дитиною породжує позитивне самосприйняття; несприйнятлива, неповажна, байдужа поведінка веде до несприйняття самого себе, переживання своєї малоцінності і непотрібності.

Залежність від поглядів батьків чітко проявляється і у рівні домагань та очікувань. При оптимальних відносинах у сім'ї і рівень очікувань щодо дитини високий, а рівень домагань - помірний; гіперопіка веде до пониження рівня очікувань, гіперконтроль і недостатнє сприйняття - до підвищення обох рівнів, фрустрація потреб дитини формує низький рівень очікувань і високий рівень домагань.

Діти чітко усвідомлюють батьківські впливи і гостро реагують на суперечності між явним вербальним впливом і опосередкованим. Батько може твердити, що він любить дитину, цінує її, а своєю поведінкою демонструвати протилежне. Тут може виникнути подвійний зв'язок, який спричинює виникнення психічних порушень, аж до шизофренічних розладів [83].

Значна залежність самооцінки дитини від того, наскільки дружна і згуртована у неї сім'я. Діти з заниженою самооцінкою частіше виростають в неповних або неблагополучних сім'ях. В сім'ях із здоровим психологічним кліматом у ставленні між батьками та дітьми виростають діти з адекватною самооцінкою [5].

Таким чином, у житті молодшого школяра батьки відіграють дуже важливу роль, але більш авторитетнішим та впливовішим за них стає вчитель. Л.І.Божович відзначала, що формування самооцінки протягом раннього й дошкільного дитинства, відбувається під впливом значимих для дитини дорослих, особливо батьків, а молодшого шкільного - саме вчителя [16].