Феномен свободи виникає і розкривається у процесі розвитку суспільства, духовної і практичної діяльності людей. Поняття свободи пройшло довгий шлях становлення, його зміст змінювався залежно від історичної епохи розвитку суспільства філософської думки. Від Античності до Відродження свобода вважалася прерогативою Бога: саме він дає людині свободу жити праведно й безгрішно. В епоху Відродження у зв'язку з розвитком ідеології індивідуалізму свобода почала розглядатися як волевиявлення, вільний вибір і відповідальність людини за свою діяльність не тільки й не стільки перед Богом, скільки перед суспільством і собою. У філософії Нового часу свобода пов'язується з пізнанням необхідності (і моральною відповідністю сенсу життя, а свобода творчого самовираження поєднується з відповідальністю за його результати. У сучасному звучанні свобода переходить від орієнтирів зовнішньої причинності в площину творчого самовизначення особистості.

Отже, незважаючи на історичну еволюцію підходів до трактування поняття свободи, в її змісті можна виділити відносно інваріантні, сутнісні характеристики: самостійне цілепокладання особистості, особистісна рефлексія, свідомий вибір і довільність поведінки, здатність самостійно визначати власні дії всупереч зовнішньому тиску. Виділення цих характеристик дало нам підстави в найбільш загальному вигляді визначити свободу як форму особистісного буття, що реалізує дві найважливіші функції: здатність людини до автономної, внутрішньо детермінованої і регульованої поведінки та побудови адекватних взаємостосунків з навколишнім соціумом.

У психологічній літературі поняття "свобода" розглядається здебільшого в контексті проблеми самодетермінації поведінки особистості. Найбільш грунтовно психологічні аспекти свободи були розкриті у 80-х рр. XX ст. у працях представників гуманістичної психології (Е. Фромм [26-28], В. Франкл [12-18], Р. Мей [26-29] та ін.). Узагальнюючи їхні погляди на сутність свободи як психологічного феномена, можна виділити такі основні підходи до його розуміння: свобода як здатність людини до свідомого вибору, що здійснюється на основі рефлексії альтернатив і їхніх наслідків, розрізнення реальних та ілюзорних альтернатив (Е. Фромм); свобода як здатність особистості до самодистанціювання (зайняття позиції стосовно самого себе) і самотрансценденції (виходу за межі себе як даної, подолання себе) (В. Франкл); свобода як тісно пов'язана із самосвідомістю, гнучкістю, відкритістю та готовністю до змін здатність людини керувати своєю поведінкою та розвитком (Р. Мей); свобода як здатність до самодетермінації особистості (теорія суб'єктності Р. Хараре [10-15], теорія самоефективності

А. Бандури [26-30], теорія самодетермінації і особистісної автономії Е- Десі та Р. Райана [34-37], теорія самоусвідомлення У. Тайджсона [22-24] та ін.). Узагальнивши різні підходи до трактування сутності свободи, ми дійшли висновку, що у контексті психології свобода здебільшого розглядається як здатність людини до самовизначення своїх віртуальних можливостей на основі їхньої рефлексії, як спроможність протистояти всім формам і видам детермінації активності особистості, зовнішнім стосовно її екзистенціального Я. Історико-теоретичний аналіз свідчить, що філософсько-педагогічні ідеї свободи та вільного виховання розвивалися, збагачувалися і трансформувалися під впливом різних факторів: стану економіки і культури, соціально-психологічного клімату суспільства, національних традицій тощо.

Саме на межі XIX і XX століть найбільш рельєфно виявилася гуманістична традиція західної педагогіки, розвиток якої у цей час пов'язаний з діяльністю прибічників ідей вільного виховання: Л. Гурлітта, О. Декролі, Е. Демолена, Е. Кей, М. Монтессорі, А. Нейлла, Б. Отто, А.Фер'єра, Г. Шаррельмана, Р. Штайнера та ін. Порівняльний аналіз їхніх педагогічних поглядів дає підстави виділити декілька основних напрямів розвитку ідей вільного виховання у зарубіжній педагогіці кінця XIX - першої половини XX ст.:

експериментальна педагогіка (А. Лай, Е. Мекман, А. Біне, О. Декролі, П. Бове, Е. Торндайк, У. Кілпатрик та ін.), в контексті якої всебічного обґрунтування набув педагогічний принцип саморозвитку особистості;

психоаналітична педагогіка А. Нейлла, яка полягає в наданні дітям свободи природного розвитку, права самостійної організації свого життя, забезпечення щасливого дитинства через усунення диктату з боку дорослих;

педагогіка прогресивізму Дж. Дьюї, в якій виховання розглядається як безперервна реконструкція особистого досвіду дітей з опорою на їхні природжені інтереси й потреби;

антропософська педагогіка Р. Штайнера, в якій визначені загальні закономірності поетапного розвитку дитини в єдності її тілесної, душевної і духовної сфер, обгрунтовані педагогічні шляхи виховання особистості в умовах вільного самовизначення;

теорія „нового вільного виховання" педагогів-реформаторів Бременської наукової школи (Ф. Гансберг, Л. Гурлітт, Г. Шаррельман). які з позицій антропологізму запропонували аксіологічне трактування принципу природовідповідності виховання, обґрунтували засади педагогіки співробітництва як вільного, партнерського спілкування дітей і дорослих.

Особливий внесок в обгрунтування теорії вільного виховання зробили такі педагоги досліджуваного періоду, як Ю. Айхенвальл. К. Вснтцель, І. Горбунов-Посадов, А. Готалов-Готліб, О. Залужний, Я. Мамонтов, М. Рубінштсйн, С. Русова, Я. Чепіга, М. Чехов. Аналіз їхніх педагогічних поглядів дає підстави стверджу ваги, що у вітчизняній педагогіці кінця XIX - початку XX ст. поступово формується стійке ідейно-теорстичне ядро теорії вільного виховання, що увібрало в себе найбільш значущі положення гуманістичної педагогіки.

Більшість гуманістично орієнтованих педагогів початку XX ст. тією чи іншою мірою визнавали необхідність побудови виховання на засадах свободи, врахування індивідуальних особливостей і закономірностей розвитку дитини, стимулювання її власної активності у вихованні. Водночас між педагогами спостерігалися певні відмінності в розумінні дитячої природи й значення свободи у вихованні. Порівняльний аналіз вітчизняних педагогічних концепцій кінця XIX - початку XX ст. дозволив виділити чотири основні напрями, в руслі яких розвиваються ідеї вільного виховання.

Помітне місце ідеї вільного виховання посідали також у творчості таких українських педагогів досліджуваного періоду, як Г. Ващенко, А. Готалов-Готліб., М. Крупський, С. Русова. С. Сірополко, І. Ющишин.

Порівняльний аналіз педагогічних ідей основоположників теорії вільного виховання свідчить, що теоретична складова цієї течії являла собою сукупність певною мірою автономних концепцій, об'єднаних ідейним інваріантом. Кожна із них характеризувалася своїми особливостями й різним ступенем розробленості, проте в своїй основі грунтувалася на фундаментальних принципах вільного виховання.

Інваріантними принципами вільного виховання ми називаємо основоположні ідеї про сутність й організацію виховного процесу, які тією чи іншою мірою декларуються в усіх напрямах вільного виховання, незважаючи на їхню національну, часову чи соціальну специфіку. Варіативність педагогічних позицій різних представників вільного виховання виявляється в мірі орієнтації на той чи інший принцип та в методичних шляхах їхньої реалізації. Серед таких принципів ми виділяємо: принцип самоцінності особистості, принцип абсолютної цінності дитинства, принцип природовідповідності виховання, принцип свободи й принцип гармонізації впливів соціального середовища та виховання.

Сутність принципу самоцінності особистості полягає у визнанні особистості дитини вихідною основою й одночасно головною метою та основним результатом навчально-виховного процесу, що означає спрямованість останнього на збереження і розвиток у дитині її індивідуального образу, надання всіх необхідних умов для особистісної самореалізації. Він також вимагає від вихователя поважати будь-яку дитину такою, якою вона є на даний момент свого життя, з усіма її достоїнствами й недоліками. Конкретна особистість, реальна дитина оголошувалася самоціллю, а не засобом досягнення будь-якої іншої мети. Мета педагогічного процесу мислиться такою, що знаходиться в самій дитині, а не поза нею. При цьому передбачається спрямованість виховного процесу на задоволення потреб, інтересів кожної дитини, в тому числі надання їй можливості для реалізації індивідуальної програми розвитку.

Принцип природовідповідності виховання утверджує необхідність виховувати дитину тільки згідно з пізнаними природними закономірностями її розвитку й світу природи в цілому. Тим самим заперечується волюнтаризм, свавілля у вихованні, наголошується, що виховання як цілеспрямований процес повинне обслуговувати "інтереси" природного особистісного розвитку дитини.

Принцип свободи вимагає будувати виховний процес, уникаючи будь-яких форм насильства над особистістю. Свідченням важливого значення цього принципу є сама назва теорії вільного виховання. Основою принципу свободи у вихованні є особливе ставлення до природи дитини. Дитина, на думку теоретиків вільного виховання, не несе в собі природжених моральних вад і в цьому плані є довершеною. Тому природною € вимога свободи для максимальної реалізації всіх її природних якостей. Будь-яке насильство, будь-який зовнішній вплив з метою формування певного типу особистості із заздалегідь наміченими рисами буде вести в бік від природно визначеного образу особистості. Суттю вільного виховання стає забезпечення умов для розвитку в особистості її природних основ, визнання факту, що індивідуальність найбільш повно розкривається за відсутності зовнішнього тиску та обмежень для свого вияву. При цьому свобода не ототожнюється із вседозволеністю. Вона означає можливість іти своїм власним шляхом, наскільки дозволяють закони навколишнього світу природи й соціуму, конкретні обставини життя. Свобода мислиться нерозривно пов'язаною з відповідальністю особистості за власний вибір.

Принцип гармонізації впливів соціального середовища й виховання вносить корективи, своєрідно обмежує дію всіх інших принципів теорії вільного виховання, примушуючи педагогів рахуватися з могутніми впливами навколишнього соціуму на розвиток дитини.

Визначені принципи становлять інваріантне ядро теорії вільного виховання і являють собою цілісну систему, елементи якої перебувають у тісному взаємозв'язку. Кожний з них передбачає наявність інших, містить їх у собі в знятому вигляді. Провідним принципом, що скріплює в єдине ціле всю систему, є принцип самоцінності особистості.

Педагогічна позиція представників вільного виховання, що представлена системою виділених принципів, значною мірою детермінується їхніми уявленнями про людську природу та сутність виховання. На наш погляд, такі уявлення являють собою біполярні конструкти, за допомогою яких осмислюється і репрезентується педагогічна дійсність у термінах схожості та контрасту. Для виявлення таких конструктів нами проведено аналіз педагогічних творів представників течії вільного виховання і виділено низку ключових ідей, які репрезентують полярні погляди на природу дитини та організацію її виховання:

1) ідеалізація дитини, віра в її гуманну природу та конструктивне, творче начало - уявлення про дитину як недосконалу, асоціальну (педагогічний оптимізм - песимізм);

2) сприйняття дитинства як самоцінного періоду в розвитку особистості - погляд на дитинство як період підготовки до майбутнього дорослого життя (абсолютна - відносна цінність дитинства);

3) розуміння виховання як розвитку закладених від народження задатків і нахилів - як прищеплення дитині загальноприйнятих норм поведінки й соціальних ролей (індивідуалізація - соціалізація);

4) надання переваги внутрішнім факторам становлення дитини - визнання пріоритетної ролі зовнішніх впливів соціального середовища на особистісний розвиток дитини (інтерналізм - екстерналізм);

5) пріоритетна увага до розвитку самостійності й творчості дитини -орієнтація на конвенційні цінності порядку, дисципліни та слухняності (творчість - нормативність);

6) неприйняття будь-якого тиску й насильства у вихованні - визнання можливості примусового прилучення дитини до надбань культурного досвіду (неприйняття - прийняття насильства у вихованні);

7) намагання зрозуміти внутрішній світ дитини, особливості її світосприйняття - зовнішній ракурс сприйняття дитини з погляду дорослого (феноменологічність -- об'єктивність);

Обгрунтовані принципи вільного виховання покладено нами в основу педагогіки свободи як особливого напряму гуманістичної педагогіки, що розглядає теоретичні та практичні засади розвитку внутрішньої свободи особистості, її суб'єктності, здатності до свідомого й відповідального самовизначення, самостійного вибору та реалізації власного життєвого шляху. З позицій педагогіки свободи переосмислено мету виховання, розроблено технологію її реалізації, а також визначено вимоги до особистості педагога, здатного ефективно працювати на засадах ідей вільного виховання.

Метою виховання в контексті педагогіки свободи виступає внутрішньо вільна, готова до життєвого самовизначення особистість, яка характеризується: високим рівнем розвитку потреби в самоактуалізації, орієнтацією на вищі буттєві цінності (добра, істини, справедливості, краси); здатністю до саморегуляції діяльності та поведінки; прагненням до компетентності; реалістичним і неупередженим сприйняттям світу, відкритістю новому досвіду й спрямованістю на пошук істини, здатністю враховувати різні погляди; позитивною Я-концепцією; вольовими якостями, які дозволяють переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди на шляху утвердження особистісних цінностей; самоповагою в єдності з готовністю поважати інших людей; демократичним стилем спілкування; прийняттям соціокультурних норм і водночас критичним ставленням до них, здатністю формувати власні "особистісні норми".

Також з'ясовано, що психолого-педагогічними умовами розвитку внутрішньої свободи особистості є: розширення меж усвідомлення людиною своїх фізичних, психічних і духовних сил, пізнання себе та оточуючої дійсності; забезпечення особистості "простору, вільного від спостереження"; створення у педагогічному процесі ситуацій невизначеності, які спонукають вихованців до самовизначення, самостійного вибору; орієнтація педагогічного процесу на розвиток індивідуальних задатків і нахилів вихованців, сприяння їх творчій самореалізації; максимальне збагачення (ампліфікація) змісту, форм і методів специфічно дитячих видів діяльності та спілкування, реалізація потенційних можливостей розвитку, які відкриваються у період дитинства; формування емоційно комфортного виховного середовища, яке стимулює вияв суб'єктної активності особистості; гуманізація педагогічного процесу на основі принципів діалогізації, проблематизації, персоналізації та індивідуалізації.

Отже, теоретичний аналіз основоположних ідей вільного виховання дав змогу обгрунтувати концепцію педагогіки свободи, визначити її місце в контексті методологічних напрямів сучасної педагогічної науки, розробити практичні аспекти її впровадження в рамках виховного простору самовизначення особистості.

Ідеї вільного виховання, обгрунтовані в реформаторській педагогіці кінця XIX - початку XX ст., суттєво впливають на розвиток сучасної педагогічної думки в країнах Західної Європи і США. Найбільшою мірою вони позначилися на розвитку трьох напрямів сучасної західної педагогіки: гуманістичної педагогіки (Р. Берне, Ф Гродден, А. Комбс, Р.Мей, К. Роджерс, Р. Тауш, В. Хінте та ін.); екзистенціальної педагогіки (М. Бедфорд, Т. Брамельд, П Кнелер, Д. Коатс, Г.

Кюн, У. Стенлі, Р. Харпер, С. Форд, М. Фрідман та ін.) і так званої антітедагогіки (К. Берейтер, М. Манпоні, Р. Шерер, Е. фон Браунмюль, К. Рутчкі, X. фон Шенебек, А. Міллер та ін.). Зусиллями представників цих напрямів вектор наукового пошуку в зарубіжній педагогіці переорієнтовується з традиційної, когнітивно-орієнтованої парадигми освіти на особистісну, яка акцентує увагу на емоційно-вольовому розвитку вихованців. Основною цінністю проголошується становлення особистості, здатної до самовизначення і самореалізації, особливе значення надається спонтанному, природному розвитку вихованців. Вихованець при цьому розглядається як особистість, що здатна самостійно обрати такий шлях розвитку, який забезпечує реалізацію індивідуальних задатків і досягнення самореалізації. Функція педагога полягає в уважному спостереженні за особистісним становленням дітей, постійному врахуванні їхніх індивідуальних інтересів і проблем, визначенні на цій основі завдань виховання, шляхів і засобів їх реалізації.

Таким чином, на перший план у сучасній зарубіжній педагогіці виходять ідеї, співзвучні принципам теорії вільного виховання початку XX ст.: створення емоційно стимулюючого навчального середовища, розвиток ініціативи й творчості учнів, формування позитивної психологічної атмосфери в школі, надання учням можливостей для вибору «пізнавальних альтернатив» і максимального розвитку власних задатків.

Можна сказати, що основоположні ідеї вільного виховання зберігають свою актуальність у наш час. коли відбуваються фундаментальні зміни в соціально-економічному та культурному житті суспільства. Водночас вони набувають нового звучання у зв'язку зі зміною акцентів у трактуванні самого феномена свободи.

1.2 Становлення і розвиток ідей вільного виховання