Зацікавленість до толерантності як до однієї зі сторін людської психіки та соціального життя виникла порівняно недавно, що істотною мірою зумовлює факт її малосвідомості. Толерантність - досить абстрактне поняття, яке важко доступне для спостереження і виміру стандартизованими методами.

Звернемося до аналізу лексичного та етимологічного значення цього слова у наукових словниках.

У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови” "толерантність" (від лат. tolerantia - терпіння) визначається як, по-перше, здатність організму переносити несприятливий вплив яких-небудь факторів, по-друге, як поблажливість, терпимість до чиїхось думок, поглядів, вірувань тощо [36, c.1254].

В новому англо-російському словнику "tolerant” трактується як терпимий, терпимість, а дієслово "tolerate” як терпіти, допускати, дозволяти [115, c.761]. У двотомному німецько-російському словнику "tolerant” лаконічно позначено як терпимий (до чужої думки тощо) [114, c.843]. Найбільш поширену характеристику толерантності вміщено у французько-російському словнику, де це поняття перекладається як терпимість, віротерпимість, поблажливість [198, c.979].

Поняття толерантності в різних культурах неоднозначне, оскільки залежить від історичного досвіду народів. У китайській мові бути толерантним означає "дозволяти, допускати, виявляти великодушність у стосунках з іншими”. В арабській - толерантність - "прощення, поблажливість, м'якість, співчуття, доброзичливість, терпіння, приязне ставлення до інших”, у перській - "терпіння, витривалість, готовність до примирення” [167, c.6].

В українській і російській мовах існують два слова зі схожим значенням - толерантність і терпимість. У ХІХ ст. російське дієслово "терпіти" нараховувало 26 лексем і виражало різні значення: терпіти, витерплювати, зазнавати, виносити, страждати, кріпитися, допускати, чекати на щось, послабляти, не поспішати, не гнати. [54, c.402]. Але водночас, визнається й те, що "терпимість” у російській мові має і негативне забарвлення - терпіти завжди неприємно психологічно. А "толерантність" не означає пригнічувати того, хто є толерантним [181].

Вивчення наукової літератури засвідчило, що концентрованого визначення терміна "толерантність" немає. Кожен з учених по-своєму, із власної точки зору розглядає різні аспекти толерантності. Наприклад, відомий російський психолог О. Асмолов виділяє такі аспекти толерантності: еволюційно-біологічний, політичний, етичний, психологічний і педагогічний [5, c.6].

Зосередимося на узагальненій характеристиці кожного з цих аспектів.

Еволюційно-біологічний аспект. Розробка концепції толерантності спирається на уявлення про "норму реакції”, тобто припустимому діапазону варіантів реагування, властивих певному біологічному виду. Таким чином, у цьому випадку толерантність розуміється як біологічна характеристика організму, його здатність вибірково реагувати на подразники, ігнорувати деякі з них.

Як пасивного, так і негативного забарвлення в медико-біологічному аспекті надає толерантності "Краткая медицинская энциклопедия”, яка пов'язує цей феномен з абсолютною "втратою здібностей до вироблення антитіл" [87, c.482]. Буквально це означає витривалість, тобто здатність без значного збитку для організму переносити біль та інші несприятливі фактори, а також дію лікарських препаратів.

Політичний аспект. Толерантність розглядають як умову успішної соціалізації, що полягає у спроможності жити як у гармонії з самим собою, так і з навколишнім мікро - й макросередовищем. Американський словник "American Heritage Dictionary” пропонує таке визначення: "Толерантність - здатність до визнання або практичне визнання і повага до переконань та дій інших людей" [184, c.59].

Учений-політолог з Оксфорда Джонатан Ролз вважає, що "суспільство має право на придушення і пригноблення неадекватного суб`єкта тільки з метою самозахисту, коли цей неадекватний суб`єкт демонструє нетерпимість, яка погрожує суспільному порядку. Цей же автор стверджує: "Людям, які виявляють нетерпимість, не треба скаржитися, якщо стосовно них буде продемонстрована нетерпимість” [184, c.62].

На думку П. Кінга, автора однієї з двох статей, навколо яких точилися дискусії з проблеми толерантності на сторінках журналу "Government and Opposition” у 1971 р., "бути толерантним" означає терпіти, переносити, миритися з людиною, діяльністю, організацією, яку в дійсності не схвалюєш.П. Кінг вважає, що толерантність і інтолерантність ціннісно нейтральні, самі по собі не є ні добром, ні злом. Підставою того, що одну прийнято вважати добром, а іншу злом, з точки зору Кінга, є низка історичних фактів, трагічних подій, причиною яких була інтолерантність державної влади або якого-небудь релігійного руху [84, c.43].

Розуміння толерантності як допущення, прийняття того, що засуджуєш, дає привід ототожнювати її з пасивною поступливістю. Це демонструє перелік можливих комбінацій несхвалень, схвалень, які запропонував П. Леслетт. Погоджуючись із традиційним розумінням толерантності як поєднання несхвалення з прийняттям, учений пропонує, що під толерантністю розуміти прийняття як наслідок індиферентності ("слабкої форми толерантності”) або більш пасивну позицію, коли не відбувається ні знехтування об`єкта, ні його прийняття ("негативна толерантність”) [30, c.44].

Багато авторів, які пишуть про толерантність, указують на її принципову несхожість з індиферентизмом. Наприклад, Б. Вільямс вважає, що тільки тому, що толерантність". тягне за собою напругу між прихильністю до власних поглядів і визнанням переконань інших. вона не тотожна утомленості або просто байдужості”. Подібну точку зору висловлює Г. Дж. Далкаурт:". Толерантність треба відрізняти від індиферентності, яка допускає що-небудь тільки тому, що вважає це не дуже важливим” [30, c.45].

На активний характер толерантності вказує П. Гарнсей, який підкреслює, що її не треба змішувати з індиферентністю, апатією або пасивною поступливістю.

Ми вважаємо, що найбільш концентроване визначення політичної толерантності міститься в "Політологічному енциклопедичному словнику”: "Толерантність - різновид взаємовідносин між різними сторонами, індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якою сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях” [132, c.352].

Виділяють деклараційний, реляційний та акційний види толерантності.

У першому випадку сприйняття і терпіння виявляються у заявах, деклараціях тощо.

У другому випадку їх характеризують самі стосунки між різними суб'єктами.

У третьому випадку вони виявляються в діях протиборствуючих сторін.

Спрощене сприйняття толерантності включає одночасно всі її види, коли толерантність має місце і у висловлюваннях, і у відносинах, і у діях.

Отже толерантність - це перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво.

Етичний аспект. Концепція толерантності виходить з гуманістичних течій, представники яких підкреслюють невмирущу цінність різних позитивних якостей та чеснот людини, зокрема гідності, що відрізняють одну людину від іншої.

У "Філософському енциклопедичному словнику” визначається, що цим терміном". позначають доброзичливе або, принаймні, стримане ставлення до індивідуальних та групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних). Світоглядною основою толерантності є поцінування різноманітності - природної, індивідуальної, суспільної, культурної. Межі допустимої толерантності залежать від соціальних норм, що діють у суспільстві, однак у межах діючих соціальних норм можливі більш толерантні та менш толерантні варіанти особистої та групової поведінки" [196, c.642]. Ми вважаємо, що в сучасній Україні тема межі толерантності є важливою у контексті ідеологічного плюралізму та міжетнічних і міжнаціональних взаємин.

На думку філософа В. Пісоцького, толерантність - один із провідних елементів моральної культури людства - виступає важливою умовою виживання і подальшого розвитку світоглядної цивілізації, гарантує свободу й автономність особистості, право на захист людської гідності, повагу до іншого світогляду та способу життя. Це багаторівневе комунікативне явище, яке сприяє взаєморозумінню, довірі, активізує міжгрупову та міжособистісну взаємодію. Толерантність виступає як морально-правовий механізм регуляції поведінки людей, важливим є і її взаємозв'язок із особистою духовною свободою, соціальною справедливістю, рівністю, почуттям власної гідності - основними демократичними та гуманістичними цінностями сучасної культури [41, c.44].

П. Ніколсон вважає, що толерантність - це питання морального вибору, а наші смаки і здібності справи не стосуються.Д. Рафаель називає нетерпимими ті дії, які посягають на права особистості, на її свободу. Необхідно толерантно ставитися до того, кого в даний момент більшість оцінює позитивно, навіть якщо ти це не схвалюєш.

В. Лекторський виділяє чотири моделі розуміння толерантності:

1. Байдужість до існування різних поглядів та практик. Ця модель характеризує ситуацію, коли різні системи поглядів допускаються за умови, що вони не суперечать загальнолюдським нормам.

2. Повага до іншого, якого я не розумію і з яким я не взаємодію. Таке розуміння толерантності виокремлюють через рівноправність культур і відсутність привілейованої системи поглядів і переконань.

3. Терпимість до слабкості інших. Ця модель має дещо зневажливий семантичний контекст. Він збігається з плюралізмом і пов'язаний з виділенням привілеїв у системах поглядів та цінностей.

4. Розширення власного досвіду та критичний діалог, що спирається на діалогічність природи розуму [9, c.46-54].

Позитивне розуміння толерантності досягається через з'ясування її протилежності - інтолерантності або нетерпимості.

Багато дослідників проблем толерантності (Г. Солдатова, Л. Шайгерова, О. Шарова та інші) визнають, що розподіл людей на толерантних та інтолерантних умовний. Швидше за все, можна говорити про деяку спрямованість особистості - толерантну або інтолерантну, оскільки кожна людина протягом життя здійснює як толерантні, так і інтолерантні вчинки.

С. Бондарева визначає: "Інтолерантність - це завжди прояв небайдужості. Вона породжує негативізм, недоброзичливість, тенденцію обурюватися без будь-якої причини, а також негативні емоції: гнів, досаду, злість та злобу. Толерантність та інтолерантність - це взаємозворотні поняття: чим більше людина толерантна, тим менш вона інтолерантна” [27, c.5].

Кожен індивід може мати різний рівень толерантності та інтолерантності у різних сферах (наприклад, людина може відчувати високий рівень співпереживання до людей старшого покоління та іншої статі, але бути досить нетерплячою до представників певних національностей). Рівень толерантної та інтолерантної свідомості, безперечно, залежить від сукупності ряду базисних характеристик особистості. У зв'язку з цим С. Щеколдіна виділяє п'ять рівнів толерантності - інтолерантності.

1. Протекціоністська толерантність полягає у тому, що суб'єкт толерантності неупереджено ставиться до об'єкта і робить все можливе, щоб допомогти тим людям, які зазнають інтолерантного ставлення з боку суспільства та індивіда.

2. Ціннісна толерантність включає систему цінностей і зразків поведінки, які пов'язані з принципами толерантності. Така толерантність полягає у тому, що суб'єкт не піддає сумніву принципи толерантності ні у внутрішньому діалозі, ні у комунікаціях.

3. Прихована толерантність: суб'єкт розуміє важливість принципів толерантності та небезпеку впливу ідей інтолерантності, але через внутрішні симпатії та антипатії, особисті ставлення і погляди ставиться упереджено до представників різних соціально-демографічних груп.

4. Вербальна інтолерантність: суб'єкт вважає можливим (іноді навіть необхідним) публічні висловлювання стосовно представників певних соціально-демографічних груп, не вважає необхідним приховувати свої погляди.

5. Агресивна поведінкова інтолерантність: суб'єкт вважає виправданим підготовку та виконування певних дій, які спрямовані на заборону, обмеження діяльності або насилля щодо об'єкта інтолерантності [211, c.54 - 55].

Ми вважаємо, що суспільству необхідно звернути увагу на те, щоб виховувати протекціоністську або ціннісну толерантність та не допускати зростання прихованої інтолерантності у відкриті форми вербальної та агресивної поведінкової інтолерантності.

Спираючись на аналіз наукових праць, можемо більш узагальнити підходи до трактування толерантності:

як риси пасивного характеру, не спрямованої на дії, що виражається в ліберальному сприйнятті відмінностей, адже тоді, коли вони, здається, не можуть бути сприйнятими (В. Величко, О. Дергай, Г. Дмитрієв, Д. Карпович, О. Славчик);

як активну позицію, що критично підтримує іншу даність (Г. Солдатова, Г. Погодіна, Л. Шайгерова, О. Шарова, О. Грива та інші), збагачує власний досвід.

Ми дотримуємося другого підходу, розцінюючи толерантність як активну сенсоутворювальну, що має прояви в поведінці та діяльності, позицію.

Психологічний аспект. Психологічну основу позиції толерантності складають ідеї гуманістичної психології М. Бубера, А. Маслоу, Г. Оллпорт. На рівні соціального індивіда позиція толерантності виступає як внутрішнє бажання зовні відповідати нормам толерантного ставлення і поведінки стосовно себе, колег, батьків, підлеглих, громадськості. На рівні особистості позиція толерантності виступає як власна система поглядів, цінностей, мотивів, як результат внутрішнього рефлексивного осмислення і засвоєння ідей толерантності як цінності, що виражається у прагненні людини будувати стосунки з собою, іншими людьми, природою, мирно, без примусу, у процесі конструктивного розв'язання проблем за допомогою діалогу, вільного та відповідального вибору.

Для Г. Оллпорт толерантність є важливою особистісною характеристикою людини демократичного суспільства, яка поєднує знання себе, відповідальність, почуття гумору, автономність, здібність до емпатії.Г. Оллпорт виділяє два шляхи особистісного розвитку: толерантний та інтолерантний. Толерантний шлях вибирає людина вільна, доброзичлива, з позитивною "Я-концепцією”. Інтолерантний шлях характеризується уявленням про особисту винятковість, прагненням перекладати відповідальність на оточення, потребою у порядку, бажанням сильної влади [216].

Теорія референтних груп дала змогу дослідити толерантність у міжособистісних відносинах. Розроблена американськими соціальними психологами в 40-50-і роки ХХ сторіччя (Г. Келлі, А. Китт, Р. Мертон, Г. Хаймен), вона обґрунтовує зв'язок між установками індивіда і його орієнтаціями на яку-небудь групу навколишнього середовища. Було доведено, що цінності референтної для людини групи стають зразками для створення власних стандартів. Опановуючи їх, індивід ідентифікується з групою [52, c.53].

С. Братченко спробував визначити основні ідеї для побудови психології толерантності.

1. Толерантність не є механічним результатом дії яких-небудь факторів (внутрішніх або зовнішніх). Справжня толерантність - це виявлення свідомого, осмисленого і відповідального вибору людини, його особистої позиції та активності щодо побудови певних відносин (екзистенціально-гуманістичний підхід).

2. Психологічний зміст толерантності - це складний, багатоаспектний і багатокомпонентний феномен, який має кілька "базових вимірів" (диверсифікаційний підхід).

3. Психологічною основою толерантності і ключовим концептом її є особистісний вимір: цінності, зміст, установки (особистісний підхід).

4. Основою загальної толерантності людини є міжособистісна толерантність: толерантність міжособистісної взаємодії спілкування з іншим як міжособистісний діалог (діалогічний підхід).

5. Повноцінна толерантність - і, щонайперше, у своїй особистісній основі - не може бути результатом тільки зовнішнього впливу. Толерантність не стільки формується, скільки розвивається, допомога у становленні толерантності - це створення умов для розвитку (фасилітативний підхід) [30, c.104 - 117].

У наукових працях психологів Г. Солдатової, Л. Шайгерової, О. Шарової йдеться про формування установок толерантної поведінки на рівні особистості, закладені елементи світогляду, життєвої позиції підлітків. Учені розглядають толерантність насамперед як повагу та визнання рівності, відмову від домінування і насилля, визнання багатовимірності й різноманіття людської культури, норм, вірувань та відмову від переваги якої-небудь однієї точки зору над іншою [167].

Толерантна особистість - це людина, яка добре знає себе та визнає інших. Виявлення співчуття, милосердя - важлива цінність толерантного суспільства. У психології щире переживання емоційного стану іншого, здатність розділити його почуття та настрій, визначаються терміном "емпатія”. Розвиток властивостей емпатії особистості пов'язаний з умінням поставити себе на місце іншого.

Працюючи над проблемою формування толерантності міжособистісних відносин студентів, П. Комогоров зазначав, що толерантність є пізнім породженням культури та психіки людини, оскільки умови соціальної дійсності здебільшого сприяють інтолерантності. Усвідомленню актуальності толерантності окремим індивідом передує його тривала духовна робота над собою, що породжує педагогічний аспект проблеми толерантності [79].

Педагогічний аспект. У ракурсі нашого дослідження виникає необхідність історико-генетичного аналізу проблеми, визначення етапів становлення толерантності як педагогічної проблеми.

Філософи давнини під час спостереження над природними та культурними відмінностями людей намагалися знайти шляхи гармонізації життя. В епоху Античності проблема толерантності відкрито ще не поставала, але її мотиви відчувалися у висловлюваннях Геракліта, Аристотеля, Сенеки та інших. Свої ідеї мислителі стародавності прагнули донести до юнацтва.

Китайський філософ Конфуцій (551 - 479 рр. до н. е.) відкрито проповідував ідею толерантності: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі та в сім'ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі" [103, c.225]. У цьому він бачив і джерело конфліктів, нетерпимості.

Обґрунтування важливості толерантності для християнства знаходимо в працях багатьох стародавніх філософів, але особливе місце належить Тертулліану. На його думку, зло породжує гнів, а, породжуючи його, веде до гріха, який походить від людського почуття, та виховується за образом "тупої собачої байдужості” [103, c.226]. Звідси походить ворожнеча, людиновбивство, людське лиходійство інше, тобто нетерпимість, або інтолерантність. Підставою толерантності є рівновага, яка ставиться людині як обов'язок: забороняється гнів, приборкується душа, загнуздується свавілля та "вилучається отрута з язика”. Це можливо лише завдяки терпінню, яке треба виробити в собі як рятівну та приємну звичку.

Як показав ретроспективний аналіз, першою формою толерантності була віротерпимість. У вченні раннього християнства сформульований моральний принцип взаємної поваги та взаємної свободи. Знаменита Нагорна проповідь закінчується моральним правилом: "І так, у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви з ними” (Матф.7,12).

У християнстві толерантність проявляється як відмова від насилля та щирість переконань. Прикладом цього явища ми вважаємо "Повчання Володимира Мономаха":". найбільше ж - убогих не забувайте, як можете, годуйте та подавайте сироті. Недужого треба одвідати, за мерцем іти. І чоловіка не можна минати, не привітавши, не сказавши доброго слова". [68, c.40]. У цьому "Повчанні. ” знайшли відображення педагогічні ідеали Давньої Русі.

Гуманісти епохи Відродження та Реформації, освітні діячі (Дж. Локк "Послання про толерантність”, Вольтер "Трактат про віротерпимість”) відіграли значну роль у розробці правового оформлення та законодавчого введення принципу свободи совісті та віротерпимості.

Згідно з Локком (1632-1704), толерантність має подвійну підставу: політичну та моральну. Концепція толерантності може бути зведена до кількох основних положень. Завдання держави - підтримувати та захищати інтереси громадян. Він проводить чітку межу між тим, що належить сфері духовній, і тим, що відноситься до царини громадянського миру та безпеки.

Політична влада є правом створювати закони для того, щоб регламентувати й зберігати власність. Церква є вільним та добровільним товариством, яка звертається до душ та їх спасіння. Людина вільна у виборі релігії.

Локк вважав, що толерантність є основною характеристикою істинної церкви, бо релігійна віра - це відносини між кожною людиною і Богом.

Толерантність та розвиток цих ідей пов'язані з обмеженням насилля та розвитком як людини, так і держави шляхом виховання у більшості єдиномислення та заохочення доброчинностей, які поширюються шляхом прийняття законів та суворого їх дотримання. Толерантність у Локка пов'язана зі справедливим розподілом життєвих благ і є громадянським обов'язком людини, єдиним для всіх. У разі його порушення держава має право придушувати такі спроби допустимими методами та мірами покарання.

Позиція Локка свідчить про те, що толерантність - "золота середина”, яка дозволяє знайти рівновагу між полярними непримиримими позиціями.

У "Трактаті про віротерпимість” Вольтер не критикує жодної конкретної релігії, але показує, як вони на своєму шляху роз'їдаються забобонами і нетерпимістю. Важливим результатом діяльності філософів, передусім Вольтера, було визнання толерантності, яка стала основоположним компонентом миру і злагоди між релігіями, народами та іншими соціальними групами. Вольтеру приписують афоризм, у якому передана класична теорія толерантності: "Я не погоджуюсь з тим, що ви говорите, але пожертвую своїм життям, захищаючи ваше право відстоювати особисту думку" [134, с.36].

Через 11 років після смерті Вольтера, 26 серпня 1789 р., Установчі збори Франції прийняли Декларацію прав людини і громадянина, оголосили на весь світ свободу думки і слова, за визнання яких боровся Вольтер. Ця Декларація - провісниця сучасних документів про права людини, після неї лише через три століття з'явилася Спільна декларація прав людини (1948 р.).

У Гегеля простежуємо достатньо обґрунтовану схему діалектичного взаємовпливу "Я" і "Не-Я”, де толерантність, виступаючи у термінах людської любові, фіксується за допомогою "зворотнього зв'язку” [195, c.71].

Видатний чеський філософ і педагог Ян Амос Коменський безпосередньо пов'язував досягнення миру з розвитком освіти. Основною причиною війн він вважав різницю в поглядах, що виникають від неосвіченості людей. Однакова освіта "пансофія” (засвоєння всіма людьми універсальної системи знань), на його думку, могла б сприяти не тільки позбавленню від духовного убозтва і неосвіченості, але й припинити війни. Гуманістичні ідеї Я. Коменського знайшли своє втілення і в діяльності братських шкіл в Україні, співзвучній з прогресивними принципами, викладеними в його "Великій дидактиці”.

Відмова від різних проявів примушування і повага до дитини культивувалася та культивується представниками гуманістичного напряму у педагогіці, прихильниками так званого вільного виховання (Ж.Ж. Руссо, М. Монтессорі, Л. Толстой, К. Вентцель та інші).

Ж.Ж. Руссо визначив одним із найважливіших завдань виховання формування добра засобами суджень, почуття, волі. Він категорично відмовився від покарань, грубих виховних впливів. Альтернативою покарань та впливів Ж.Ж. Руссо пропонує опосередковане та тактовне керівництво вихователя.

Педагогічні погляди М. Монтессорі вирізняються довірою та делікатним ставленням до психічного самопочуття дітей, бережливим безманіпулятивним впливом з боку педагога [107].

До ідей толерантності звертався Л. Толстой. Він стверджував, що необхідним є моральне виховання на підставі релігійної моралі, бо не може бути моралі без релігії. Пропагував теорію "неопирання злу насильством”, доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх.

Великого значення Л. Толстой надавав особистим і моральним якостям педагога, серед яких провідне місце належить любові до дітей та обраного педагогічного мистецтва. Письменник наголошував: якщо вчитель любить тільки справу, він буде хорошим учителем. Якщо вчитель любить тільки учня, як батько, мати, він буде краще того вчителя, який прочитав усі книжки, але не любить ні справи, ні учнів. А якщо вчитель об'єднує у собі любов до справи та до учнів, він довершений вчитель [187, c.95].

Принципове значення для педагогіки толерантності мають погляди російського педагога К. Вентцеля. Він проголошує принципи максимального розвитку творчих можливостей дитини на підставі поваги його особистості та надання свободи у діях та побажаннях.

Цікаві ствердження з точки зору впровадження в педагогічну практику принципів толерантності виділяються у вальдорфській педагогіці.Р. Штейнер проголосив принцип терпимості як один із принципів виховання дітей, моральної якості вихователів. Цей принцип мав продовження у його послідовників.

Проблемі терпимості присвячені роботи М. Реріха. Нетерпляча людина, в розумінні М. Реріха, "не милосердна. не великодушна і не знає довіри” [147, c.57].

Терпимість здобувається шляхом виховання у собі терпіння, а випробування терпінням, як вважає М. Реріх, є одним із високих випробувань. Важливою умовою виховання терпіння - терпимості у собі - М. Реріх вважав стримування роздратованості, викорінювання особистих страхів та егоцентризму, а також культивування у собі любові.

Безцінний вклад у розробку проблеми толерантності вніс А. Швейцер. Етичне вчення А. Швейцера "Благоговіння перед життям” інакше називають "етикою смиріння” [74, с. 20]. В її основі лежить світорозуміння як повага до життя, життєствердження. Головний постулат етики Швейцера базується на повазі до належній усьому живому волі до життя. Ця воля до життя виявляється у діях, вчинках людей; людина з цим світорозумінням не просто живе, а дійсно зазнає життя. До того ж життя для такої людини священне, навіть таке, що знаходиться на нижчому щаблі шкали цінностей. Діяльність людини Швейцер безперервно пов'язує з реалізацією моральної відповідальності та морального обов'язку.

З ідеями толерантності дуже близько перемежовуються ідеї народної педагогіки К. Ушинського: народ має свою особисту характеристичну систему виховання; у душі людини риса національності криється глибше усіх інших; виховні ідеї кожного народу просякнуті національним більше, ніж щось інше.

Гуманістичні толерантні ідеї завжди перебували у центрі уваги передової української громадськості. Так основні здобутки Г. Сковороди, з точки зору сучасного гуманістичного розуміння толерантності, лежать у царині індивідуальної етики, у толерантності як невід'ємній складовій цілісної особистості, тоді як соціальне розв'язання проблеми толерантності залишається ще досить абстрактним. Заслугою Г. Сковороди є те, що він розкрив принцип гуманізму як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало та силу виховання. За Г. Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини [129].

Видатний письменник, публіцист, педагог Б. Грінченко закликав до гуманістичного підходу у навчанні та вихованні, застерігав від надмірної опіки дітей, тепличних умов життя, підкреслював необхідність виховання у дітей співпереживання, співчуття.

Творча спадщина вітчизняних літературних діячів ХХ ст., великих гуманістів Л. Костенко, Б. Лепкого, В. Стуса, В. Симоненка відіграє і сьогодні важливу роль у вихованні й навчанні на ідеях патріотизму, толерантності.

Багато зробив для гуманізації нашої школи В. Сухомлинський. Виховання, на його думку, є тривалою підготовкою маленької людини до усвідомлення істини: людина - найвища цінність. Виховання у молоді людяності він поклав в основу своєї педагогічної теорії та практики. Найважливішими моральними якостями великий педагог вважав честь, доброту, чуйність, любов і повагу до людини, які, на його погляд, цементують її моральність.

В основі поглядів В. Сухомлинського, по суті, лежать гуманістичні ідеї толерантності. Видатний педагог гаряче пропагував ідеї виховання у дітей та молоді любові до своєї рідної Вітчизни на ґрунті любові до матері і батька, рідних, близьких, виявлення толерантності у повсякденній діяльності і поведінці. Теоретична та практична спадщина В. Сухомлинського є основою нової концепції виховання і формування особистості, "яка базується не на принципах авторитарної педагогіки, а на загальнолюдських моральних цінностях" [176, c.329].

У Павлиській школі поважали гідність дитини, оскільки без любові й поваги до вихованців, за переконанням В. Сухомлинського, будь-які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком.

В. Сухомлинський проголосив постулати етичної поведінки вихованців, серед яких виразно відчутна активна позиція автора проти терпимого ставлення до зла: "Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості. Будь непримиримим до того, хто прагне жити за рахунок інших людей, завдає лиха іншим людям." [176, c.165].

У цьому бачиться межа допустимого, де гідність є мірилом терпимості: "Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки. Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре" [176, c.162].

На підставі багаторічної практичної роботи у школі великий педагог у своїй праці "Як виховати справжню людину” вперше у вітчизняній педагогіці глибоко розкриває суть таких понять, як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість, тактовність тощо. На конкретних прикладах подається методика утвердження в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя.

Розв'язанням протиріч науки нової сучасної освіти почали займатися з кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя такі дослідники: О. Асмолов, О. Безносюк, І. Бех, В. Біблєр, Т. Болотіна, С. Бурдіна, Л. Завірюха, В. Іванюк, В. Калошин, Я. Коломенський, В. Лекторський, Ю. Лотман, В. Магун, В. Рахматшаєва, О. Реан, Ю. Сенько, М. Сметанський, В. Слободчиков, Г. Солдатова, О. Суслова, О. Сухомлинська. Два історичних чинники, до яких варто віднести глобалізацію сучасного світу та трансформацію українського суспільства, зумовили необхідність переходу до нового толерантного типу соціальних стосунків.

Зацікавленість людства до толерантності, як шляху створення безпечного суспільства, підштовхнула ЮНЕСКО до прийняття "Декларації принципів толерантності" (Париж, 1995).

Толерантність - це те, що уможливлює досягнення миру і сприяє переходу від культури війни до культури миру. У Декларації визначені такі поняття толерантності:

повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність - це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обов`язок, а й політична правова потреба;

це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність - це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Толерантність у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Толерантність повинна виявляти кожна людина, групи людей та держави;

це обов'язок сприяти утвердженню прав людин, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії та правопорядку. Толерантність - це поняття, що означає відмову від догматизму і абсолютизму, утвердження норм, закріплених у міжнародно-правових актах у галузі прав людини;

стосовно поваги прав людини виявлення толерантності не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає, що кожен може дотримуватися своїх переконань і визнає таке право за іншими. Це означає визнання того, що люди за своєю природою відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність. Погляди однієї людини не можуть бути нав'язані іншим [55, c.177].

Пріоритет у розвитку ідей толерантності було віддано системі освіти. "Взаємотерпимість, толерантне ставлення один до одного, солідарність, діалог і взаємопорозуміння, - сказано в Декларації, - повинні стати нормою поведінки і дій всіх людей без винятку, груп людей, політичних партій, громадських рухів, адже толерантність є не тільки важливим принципом, а й необхідною умовою миру та соціально-економічного розвитку людей" [55,c.178]. З того часу процес теоретичного обґрунтування цих питань та їх застосування в освітянській практиці набув інтенсивності.

Вперше питання про педагогічну толерантність порушив М. Бубер. Він окреслив коло важливих ознак, проявів толерантності, показав зв'язок толерантності з життям людей у малих групах, виявив риси толерантної та інтолерантної особистості [31]. Поступово з'явилася необхідність створення нового напряму в педагогічній науці - педагогіки толерантності

У російській науці першим, хто про це заговорив, став директор Інституту етнології й антропології РАН В. Тишков. У програмному виступі на міжнародній конференції "Толерантність в ім'я взаєморозуміння і співробітництва" (червень 1995 р.). Він сформулював розуміння толерантності як особливого соціально-духовного феномена та визначив завдання і стратегію культивування цього явища в суспільстві: "Толерантність знаходить своє вираження в двох основних сферах: на психологічному рівні - як внутрішня установка і відносини особистості та колективу, на політичному рівні - як дія або здійснювана норма. Як установка толерантність повинна мати характер добровільного індивідуального вибору; вона не нав`язується, а набувається через виховання, інформацію та особистий життєвий досвід. Толерантність як дія - це активна позиція самообмеження та націленого невтручання, це добровільна згода на взаємну терпимість різних суб'єктів, які єдині у протистоянні. Толерантність у політичній дії має на меті або не помічати (ігнорувати), або стверджувати переваги однієї зі сторін шляхом переконання, дискусії й завойовування через аргументацію та демократичну процедуру великої кількості прибічників. Толерантна установка та дія можуть не збігатися у своїх виявах на рівні окремої особистості" [182, c.259].

Щодо розкриття педагогічного контексту феномена толерантності, вважаємо суттєвим відзначити, що у роботах окремих авторів (В. Шалін, І. Бех, В. Калошин, В. Рахматшаєва, Л. Завірюха) педагогічний контекст феномена толерантності розглядається не тільки як характеристика індивідуальної свідомості, але й як особлива особистісна риса, що може бути більшою або меншою мірою сформована відповідною педагогічною взаємодією. Відтак, слід відзначити, що "толерантність”, будучи особливістю свідомості чи особистісною рисою, не притаманна людині спочатку і може ніколи не з'явитися, якщо не буде спеціально вихована, сформована.

Толерантність з педагогічної точки зору - це, по-перше, мета процесу виховання, і, по-друге, засіб досягнення виховних та освітніх завдань, тобто вимога до діяльності та особистості педагога.

Б. Вульфов вважає, що толерантність не тільки якість особистості, а й її стан, точніше - реалізований стан. Тому особливістю виховання толерантності виступає тісна двоєдність його завдань: розвиток готовності та підготовленості людини до співіснування з іншими людьми і прийняття їх такими, якими вони є. Готовність - це внутрішній стан, мотивація, бажання та здібність позитивного ставлення до об'єкта; а підготовленість - практичні вміння комунікації та розуміння, вміння розібратися, намагатися зрозуміти іншого та його обставини, динамічне - оновлене або нове - середовище. Отже, толерантності необхідно вчити [44].

У статті О. Швачко "Толерантність як психолого-соціальний феномен" пропонується визначення поняття "толерантність”. Це новий напрям загальної педагогічної теорії і практики, метою якого є:

дослідження процесів виховання та освіти різних вікових груп;

створення умов саморозкриття і самореалізації особистості;

формування особистої відповідальності кожного за свої дії та вчинки.

Толерантність означає своєрідне діяльнісне ставлення, а не пасивність, навіть на рівні споглядання подій соціальної реальності, адже йдеться про різні форми внутрішнього чи зовнішнього зусилля для досягнення злагоди, за винятком конфліктних. Така гармонія стає наслідком благородних цілей життя і діяльності людини, спрямованих на користь своїм близьким, державі [207, c.140].

На справедливе переконання І. Беха, основні положення педагогіки толерантності включають гуманізацію та демократизацію особистісних взаємин у дитячому колективі. Гармонійність виховання можлива лише за умови, коли дитина вільно робить те, що вона хоче, але хотіти вона мусить те, на що спрямовує її вихователь.

І в цьому аспекті особливо актуальним є формування діалогічного типу спілкування між педагогом та дитиною, коли обидва суб'єкти освіти розуміють і поважають особистісну цінність одне одного, відчувають взаємну відповідальність” [18, c.58].

Конкретизація стратегічних положень формування толерантності знайшла відображення в наукових пошуках Б. Гершунського. Він визначив напрями формування толерантності юнацтва, назвав їх практично-орієнтованими:

1) діалог рішень;

2) діалог культур;

3) мирне співіснування держав;

4) розвиток людських контактів;

5) формування менталітету толерантності.

На думку вченого, виховання толерантності неможливе без цілеспрямованої та послідовної інтеграції правових норм формування соціумів, без дієвих засобів попередження та упередження глобальних злочинів проти людини та людства. Розвиток і практичне втілення ідей толерантності повинні сприяти подальшому вдосконаленню продвинутої планетарної системи інформації, цілеспрямованої роботи по зближенню, поступовій інтеграції національних освітянських концепцій та доктрин сумісництва інваріантних освітянських ідеалів, цінностей на всіх ступенях навчання, виховання, розвитку [49].

В. Маралов, В. Сітаров послуговуються таким поняттям, як "педагогіка ненасилля”, що є складовою педагогіки толерантності. Педагогіка ненасильства - це рух прогресивних педагогів, які виступають проти різних форм примусу, приниження людської гідності, це реалізація нових ідей у навчанні й вихованні, що мають за мету формування творчої, активної особистості, яка будує своє життя на основі довір'я, терпимості.

В якості конкретних завдань педагогіки ненасилля виступають два взаємопов'язаних блоки:

1) завдання, які пов'язані з вихованням у підростаючого покоління миролюбства, духу ненасилля;

2) завдання, які пов'язані з гуманізацією процесу навчання та виховання, взаємодії дорослих і дітей.

Основоположники напряму В. Маралов, В. Сітаров наголошують на головному: без толерантності, справедливості, гуманізму насильство саме по собі не зникне. За це слід боротися найрішучішими, але гуманними засобами [99, c.148-158]. Вчені пропонують починати формувати цю особисту якість з дошкільного дитинства через тренування та розвиток витримки, у молодшому шкільному віці - через формування елементів терпимості, у підлітковому та старшому шкільному віці - через розвиток терпимості.

Вивчення та аналіз сучасної педагогічної літератури дозволили виділити основні напрямки формування толерантності у процесі навчання та виховання підростаючого покоління:

1) розвиток міжкультурної толерантності, виховання в дусі відкритості й розуміння інших народів, різноманітності їх культур та історії;

2) формування відмови від насильства, використання мирних засобів для розв'язання конфліктів;

3) прищеплення ідей альтруїзму та поваги до інших, солідарності, що базуються на усвідомленні та прийнятті особистої самобутності та визнання різноманітності навколишнього світу;

4) удосконалення знань і вмінь взаємодії з людьми на підставі поваги людської гідності та прийняття іншої особистості;

5) формування навичок конструктивного, безконфліктного спілкування та співпраці на підставі толерантних цінностей.

У своєму дослідженні ми будемо притримуватись думки, що толерантність - моральна якість особистості, яка характеризує терпиме ставлення, повагу, сприйняття та розуміння інших людей, незалежно від їхньої етнічної, національної або культурної належності; інших поглядів, характерів, звичок; різних культурних груп чи їхніх представників, різноманітних форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Толерантність - це єдність у різноманітті.

Наукові дослідження привели нас до таких висновків: толерантність - багатоаспектне явище, яке в останні роки стало об'єктом педагогічних досліджень.

Прогресивна педагогічна думка завжди була пройнята ідеями гуманізму, опиралася насильницькому маніпулятивному впливу зі сторони дорослих і в фізичному, і в духовному плані. Про присутність ідеї толерантності у теоріях та поглядах педагогів та вчених найрізноманітніших наукових напрямів свідчать проголошені ними принципи ненасилля, свободи у навчанні, творчої реалізації особистості.

Аналіз робіт дозволив нам зробити висновок: толерантність з ідеї, декларованої окремими філософами, вченими, педагогами, перетворилася в міжнародну норму загальнолюдського спілкування, яка потребує іншого підходу до її вивчення, викликає необхідність впровадження проблеми формування толерантності у практику освітньої діяльності. Розцінюючи толерантність як активну моральну позицію і психологічну готовність до терпіння в ім'я взаєморозуміння між етносами, соціальними групами, людьми різного культурного, національного, релігійного або соціального середовища, ми й плануємо стратегію формування толерантності у майбутніх педагогів.

2.2 Структура, критерії і рівні сформованості толерантності у майбутніх соціальних педагогів