Важливою та невід'ємною частиною культури народу є його фольклор.

Вивчення фольклорних творів у початковій школі має важливе виховне значення. Вони містять великий запас моральних принципів, якими повинна користуватися людина у своєму житті; невичерпне джерело народних традицій, звичаїв, які наповнені естетичним принципом. Твори народного фольклору розповідають про життя і побут нашого народу у різні історичні періоди. Саме це повинно формувати у дитини любов до Батьківщини, до рідної мови і виховувати бережливе ставлення до природи, до людей, сприяти розвитку розумових здібностей дітей, формуванню особистості школяра.

Фольклор - це усна народна творчість. А усна народна творчість - колективна, літературна і музична творча діяльність народу. Це також художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні вірування і культи, а також відбито світ думок, почуттів і переживань, уявлень народнопоетичної фантазії [1, c.460].

Фольклор - невичерпне джерело тем, ідей, образів для письменників, вчених усіх часів та епох. Найкращі твори великих поетів усіх країн взяті зі скарбниці творчості народу, незмірно глибокої, різноманітної, чистої і мудрої. Як справедливо підкреслював М.Т. Рильський: "Народна творчість - це той грунт, на якому виростають література, театр, музика і образотворче мистецтво - без якого вони б засохли" [12, c.79].

Перші записи зразків народної творчості, як вважають вчені, зробив Аристотель; крім того, прислів'я та приказки трапляються у біблійних оповідях. Народ так зафіксував їх значення: "Мудре слово глибше безодні, прислів'я гостріше голки", "Приказка у мові, як сіль у страві" [6, c.54].

Г. Сковорода радив учням обов'язково вивчати усну народну творчість, яка найповніше зберігає скарби народної мудрості. Немає жодного сумніву в тому, що вся педагогічна система видатного просвітителя свого часу була пройнята ідеєю народності. В цьому Г. Сковорода, безумовно, був предтечею таких педагогів, як О. Духнович, К. Ушинський, та багатьох інших, які також відстоювали ідею народності школи і виховання [20, c.4].

В "Українській граматиці" І. Огієнка заслуговує на увагу дидактичний матеріал для читання й письмових вправ. Тут переважають зразки народної мудрості, особливо приказки та прислів'я, які мають морально - етичне спрямування і уособлювали багатовіковий досвід народу. Тексти підручника Огієнка переважно фольклорних жанрів: народні пісні, приказки, загадки, байки. За допомогою фольклору діти пізнають навколишній світ, вчаться бути уважними, швидко і правильно розв'язувати певні завдання, логічно міркувати. Вміле використання усної народної творчості формувало у дітей філософське світосприймання та національний менталітет [9, c.56].

Особливу роль мови, усної народної творчості, літератури К.Д. Ушинський вбачав у справі виховання у дітей почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, його традицій, звичаїв, його мистецтва, культури, історії. У своїх працях він приділяв увагу роботі над прислів'ями і писав, що "прислів'я тим саме хороше, що в ньому майже завжди, незважаючи на те, що воно коротше пташиного носа, є те, що дитині належить збагнути: становить маленьку розумову задачу, цілком по дитячих силах". І справді, яке б прислів'я чи приказку ми не аналізували, школярі вчаться пояснювати, чому саме так говорить народ, тобто розвивають своє уявлення; так формується усне мовлення, яке потребує логічності у викладі думок, а отже, розвиваються розумові здібності школярів. Особливо ця робота набирає глибокого змісту, коли вчитель не обмежується простим тлумаченням, а запрошує поміркувати над тим, для чого в поданих прислів'ях використано слова, протилежні за змістом.

Саме у фольклорних формах К.Д. Ушинський бачив "кращий засіб привести дитину до живого джерела народної мови". У фольклорі він вбачав велике значення не лише з погляду дидактики, а ще більшою мірою - з виховного, бо кожний малий жанр творчості відображає життя народу в його історичному розвитку [19, c.22].

М. Драгоманов надавав особливого значення усній народній творчості у процесі формування особистості. Розглядаючи у зв'язку з цим проблеми дитячого читання, зокрема змісту, вчений пише: "щодо матеріалу до читання, то, звичайно, він повинен бути взятий з якомога більш близького учневі світу, а такий матеріал дасть тепер лише народна словесність, але й те, що вже надруковано містить матеріал, з якого можна скласти чудову хрестоматію". Приділяючи велику увагу принципу народності у вихованні М. Драгоманов відстоював вивчення рідної мови в українських школах, вважаючи її засобом розвитку естетичних почуттів, моральності й національної самосвідомості [12, c.79].

Серед наукових досліджень, що стосуються даної теми, більша частина праць присвячена проблемі реалізації педагогічного й виховного потенціалу фольклору в практиці роботи шкіл, позашкільних закладів, будинків культури та мистецтв, використання національних традицій як важливих засобів музично - художнього, морально - естетичного, творчого виховання учнів у процесі їх навчальної діяльності та дозвілля. Серед науковців можна виокремити праці М.В. Кучинського "Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів", М. Лановик "Українська усна народна творчість", Г.В. Мільченко, Л. Осадченко, які вивчали усну народну творчість у різних аспектах її вивчення у початковій школі. Серед збирачів фольклору: П. Чубинський, І. Манжура, Б. Грінченко, І. Франко, М. Носик, які уклали хрестоматії з усної народної творчості [13, c.79].

Дитячий фольклор - це багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Такий поділ виникає з того, що ігрові і ритміко-інтонаційні можливості дітей залежать від віку. У ранньому віці (з перших днів народження і десь до трьох - трьох з половиною років) емоційний, моторний і розумовий розвиток дитини лежить цілком на обов'язку дорослих. Дорослі виконують для дітей раннього віку колискові пісні та різні забавлянки (утішки).

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно промовляються: ігрові пісні, дражнилки, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, а також прозові приповідки, скоромовки, загадки, казки.

Система фольклорних жанрів, вироблена і культивована українським народом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні мис - тецтва, пов'язані зі словом, - у першу чергу література і театр.

Сьогодні може побутує думка, ніби не лише зазнають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені патріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні пам'ятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність

відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замінить людині радості усного спілкування, у якому найповніше розкриваються творчі можливості людини, у якому розвиваються художні елементи нової фольклорної традиції [15,c.21].

Об'єктом дослідження даної роботи є дитячий фольклор.

Предметом - є методика вивчення поетичного і прозового фольклору у початковій школі.

Мета курсової роботи - вивчення ефективності використання фольклору на уроках читання у початковій школі і впровадження оптимальних методів щодо їх використання на практиці в школі.

Завдання:

Мистецтво, культура кожного народу, вкорінені у фольклорні пласти його історії, починаються у намаганнях людини словом, танцем, піснею, магічним дійством виразити свої почуття, переживання, пояснити явища світу, індивідуальним чи колективними зусиллями вмилостивити сили природи тощо.

Термін "фольклор" запровадив у науковий обіг англійський археолог Вільям-Джон Томсон у статті "The Folklore" (1846) на позначення "неписаної історії, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації". Офіційно це поняття було визнане англійським Фольклорним товариством (1879). У широкому значенні фольклор - уся неписана історія примітивних епох, у вузькому - давні звичаї, обряди, церемонії, які перетворилися на забобони чи традиції нижчих станів цивілізованого суспільства. Предметне поле фольклору то розширювалося, то звужувалося. Спершу ним позначали всі явища матеріальної та духовної культури народу, пізніше - тільки народну словесність, народну поезію, усну народну творчість [1, c.40].

Слов'янські дослідники надавали перевагу поняттям "усна народна словесність" (Ф. Буслаєв), "народна словесність" (О. Веселовський, О. Потебня), "народна поезія" (І. Франко), в українській науці існували терміни "усна народна творчість", "народна поетична творчість", "усна народно-поетична творчість". 1985 року на нараді (при ЮНЕСКО) урядових експертів зі збереження фольклору для подолання термінологічної невпорядкованості, притаманної новітнім дослідженням, було запропоноване таке тлумачення: "Фольклор (у широкому розумінні - частина народної культури) - це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлена надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, слово, поезію, музику, танці, жести, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості" [1, c.41-42].

Сучасна наука застосовує поняття "фольклор" у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників).

Фольклор (англ. folk - народ, lore - мудрість) - частина національної духовної культури, творчою домінантною якої є слово і прийоми його естетичного оформлення, котрим притаманні синкретизм, усне творення і передавання (з уст в уста), імпровізаційність (створення без попередньої підготовки), традиційність (дотримання усталених норм і форм творення), анонімність (не фіксованість автора) [1, c.44].

Фольклор упродовж свого тривалого існування був явищем динамічним, змінюваним, на кожному новому історичному щаблі розвитку набув нових особливостей та ознак, що залежало від змін усієї духовної культури. В історії його розвитку виокремлюють синкретичний, пост синкретичний і урбанізаційний етапи. Синкретичний етап характеризується існуванням фольклорних форм як частини багатокомпонентних комплексів, із яких пізніше виокремилися обряди, вірування, релігія, міфи, пісні тощо.

На постсинкретичному етапі відбувався поступовий перехід від однорідної монофольклорності до паралельного існування фольклору та професійної творчості. Фольклор перестав бути єдиною формою культури, пов'язаною з мовою, хоча продовжував домінувати в житті народу, відігравати важливу роль у повсякденні індивідів і спільнот. Усередині фольклорної системи відбувалася жанрова диференціація: виокремлювалися жанри з домінантною естетичною функцією (казка, епічна пісня, лірична пісня і т.д.) і жанри, які зберігали свою синкретичну природу, тісний зв'язок з побутом і продовжували виконувати неестетичні функції (замовляння, календарно - й родинно-обрядові пісні тощо). Фольклор поступово починав втрачати деякі функції їх у професійній літературі [12, c.27 - 34].

Урбанізаційний етап розвитку фольклору пов'язаний з домінуванням у суспільстві міських цінностей, звуженням соціального ареалу фольклорних зразків. На цьому етапі не фольклорні, а професійні форми через книгу, пресу, радіо, телебачення, Інтернет та інші засоби технічної комунікації тотально входять у повсякденне життя народу. Фольклорна спадщина зберігається переважно в узагальнених чи вторинних формах.

Ускладнення соціального буття людини, інформатизація, технологізація її діяльності, підвищення ролі раціональних чинників нерідко супроводжуються зверненням людини до втілених у народній творчості основ буття, у чому виявляються її намагання просвітити серце і душу, звільнити від агресії соціуму, відновити свої життєві сили.

1.1 Поетичні фольклорні жанри

· Календарно-обрядові пісні;

· Родинно-побутові пісні.

Календарно-обрядові пісні - це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку.

Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні календарно-обрядові пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті.

Веснянки (гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) - назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. "На Україні весняні ігри і пісні побутують зараз у двох різновидах: веснянок і гагілок. Гагілки (інакше - гаївки, ягілки, маївки) виконуються лише протягом кількох днів на великодні свята в Галичині, на Волині, Поділлі. На Волині існує також назва рогульки, які, можливо належали колись до окремого різновиду веснянок-гаївок. Веснянки співаються з ранньої весни і до завершення сівби - аж до русального тижня (до зелених свят). Цей різновид побутує на лівобережжі, в Подніпров'ї, у Поліссі. Між веснянками і гагілками з функціонального і тематичного поглядів особливих відмінностей немає. Однак якщо гагілки - це танково-ігрові пісні, то веснянки обіймають різнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співаються без руху".

"У весняній обрядовості можна виділити такі різновиди:

- пантомімічні сценки та ігри;

- спів весняних пісень-закличок;

- водіння танків та ігор (із співами)".

Веснянки в основному - це дівочі пісні. Хлопці ж були тільки слухачами та втручались у дівочий спів жартівливими репліками, на які дівчата відповідали дотепними веснянками" [6, c.51]. "Весна - щаслива пора в житті молоді, час вияву найніжніших почуттів, парування і освідчення в коханні, що яскраво відбилось у багатьох веснянках. Микола Костомаров так визначив ідейний зміст українських весняних пісень, - це "…юність, переважно в житті жінки, зображена в послідовному розвиткові почуттів і поривів у зв'язку або, краще сказати, в аналогії з розвитком життєвої сили навколишньої природи. Саме тому в цих піснях постійно зустрічаються порівняння й символи, саме тому деякі пісні співаються раніше від інших, ніби узгоджуючись із станом природи. Тут ви знайдете: безтурботну веселість тих років, коли дівчина перестає бути дитиною, таємну потребу кохання, соромливе освідчення власному серцю, перше побачення, дорікання, ніжність, жарти, сльози, надії, побоювання - всю історію молодості в світі сільському, тихому [18, c.50].

За часом виникнення і функціональністю веснянки умовно можна поділити на дві групи: старовинні і новіші. До першої належать хороводи, танки, пантоміми, що супроводжуються протяжними піснями. Їм властива магічність у ставленні до природи, помітні відблиски язичества. Друга група - веснянки ліричного та жартівливого характеру - вже мало зв'язані із хороводами і танками. Вони виконувались молоддю під час вечірніх гулянок. Саме цих веснянок до нас дійшло більше. На характер їхньої тематики, образну систему, ритміку вже мали помітний вплив ліричні пісні. Багато текстів веснянок досить важко відрізнити від родинно-побутових пісень.

Русальні пісні - це окремий рід української народної обрядової пісенності з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх "проводи", подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів [1, c.40].

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або середині травня, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (впродовж Русального тижня). У русальних піснях помітні сліди культу русалок і "приносів" на полі, влаштовуваних для приєднання душ померлих. Русальні пісні (троїцькі) - вид календарно-обрядової лірики, яка супроводжувала звичаєво-обрядові дії протягом "русального тижня", що за християнським календарем починається в П'ятидесятницю, на Святу трійцю, на 50-й день після Великодня (переважно на кінець травня - початок червня).

У стародавніх слов'ян русалії (свята русалок-берегинь) святкувалися в пору, коли весна переходила в літо, завершувалися польові роботи і до початку косовиці та догляду за врожаєм був проміжок вільного часу. Назва "русалії" походить від давньоримського свята троянд ("роз") - rosaria. Античне свято розалій було поминальним. У слов'янських русаліях також значне місце займають звичаї і ритуали культу предків. Після прийняття християнства язичницькі русалії переслідувалися церквою, хоча і не в такій мірі, як купалії. Поступово відбулося накладення русалій з властивими їм культом померлих, віруваннями в магічні властивості трав і дерев на християнську троїцю. З цієї причини русальні пісні іноді називають троїцькими, семіцькими. Однак поширені і давні назви: гряні (від давньослов'янського гряний - зелений), гренухи, русальні. Русалії святкують протягом тижня. Русальний тиждень починається в зелену (клечальну) неділю. Четвер русального тижня називається в народі русалчиним Великоднем. У понеділок після русального тижня відбуваються проводи русалок.

Купальські пісні - це обрядові пісні, які співали в час літнього сонцестояння, на Івана Купала, біля ритуального вогнища.

Настають найкоротші літні ночі - свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати "петрівочними піснями". Купальські пісні - це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.

"Відсутність відомостей про існування окремого петрівчаного свята в часи язичництва спонукає на такі припущення:

- петрівки колись належали до купальського обряду;

- через переслідування купалій у християнські часи, а також через збіг у часі двох церковних свят (Івана та Петра - між ними усього 6 днів) основна частина стародавніх купальських пісень закріпилася за святом літнього сонцестояння (24 червня за старим стилем), інша ж відщепилася і з мінімальними змінами в тематиці - лише згадки Петрівної ночі - перейшла на Петра;

- згодом петрівчані пісні були спеціалізовані і підлягли ліризації, особливо в пізніх багатоголосних версіях;

- з музичного боку петрівчані пісні також не надто відрізняються від купальських. Це дозволяє розглядати ці дві групи пісень сукупно (зокрема, з музичного погляду") [2, c.87-97].

Купальські пісні - вид календарної обрядової лірики, яка з часів язичництва супроводжувала обряд величання бога плодючості, згоди і любові - Купала. До новітнього часу цей святковий обряд дійшов фрагментарно, із запровадженням християнства він поєднався зі святом Івана Хрестителя (відбувався в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст.), став називатися в народі Іваном Купайлом.

Шлюбні обряди були приурочені до свята літнього сонцестояння, бо це також пора пишного розквіту природи, надій на благодатний врожай. Не виключено, що потреби продовження роду у свідомості праслов'ян пов'язувалися з уявленнями про родючість землі і щедрість природи. Можливо, матримоніальним стосункам у дні літнього сонцестояння надавалося разом з тим магічного значення - сприяти доброму врожаєві.

"Справді, головним, найбільш бурхливим і мальовничим струменем купальських пісень є пісні про кохання, сватання, подружнє життя та жартівливі пісні. Всі вони пов'язані з Купалом лише тим, що їх співають дівчата в день цього свята, переважно під час хороводу навколо Марини чи Купала. За своїм змістом та мотивами вони органічно зливаються з веснянками та петрівочними піснями і є їх продовженням. Квітуча літня природа глибоко вражала закохані серця творців і співачок пісень, і вони прагнули вилити свої враження та радісні душевні зворушення в таких же багатих і щедрих барвах. Оспівують купальські ліричні пісні дівчат чи хлопців, чиї імена, як правило, називаються, говорять про певну пару закоханих чи вихваляють дівочу красу, - завжди ці теми супроводяться винятково красивими психологічно спорідненими картинами з життя природи, що виступають в порівняннях, паралелізмах, мальовничих приспівах тощо. Особливо частими образами в них є ясний місяць, сяючі зорі, граюче сонце, полум'я, шаріюча вишня, червона рожа, зріюче жито, червоні ягоди - всі вони сповнені яскравих літніх кольорів зорового сприйняття, ніби освітлені літнім сонцем, купальськими вогнями і символізують полум'яність почуттів закоханих…" (Олексій Дей).

"За змістом пісні [купальско-петрівчані] діляться на дві групи:

- найдавніші, де знаходять відгомін релікти прадавньої магії, повір'я, обрядові дії язичницьких часів;

- нова тематика (кохання, сватання, весільні мотиви, сімейні стосунки, а також велика кількість жартівливих пісень) почала проникати в купалії з ХV-ХVІ століть, коли різко посилилася ліризація фольклорних жанрів, в тому числі і обрядових, а "магічні" календарні співи стали все більше сприйматися у світському плані - як розваги молоді" (Анатолій Іваницький) [6, c.54 - 55].

Жниварські пісні - це музично-поетичні твори, що оспівують початок, хід та завершення жнив.

Жниварські пісні співали переважно жіночі гурти або окремі виконавці одноголосно без інструментального супроводу. Нині виходять навіть із пасивного репертуару співаків старшого покоління і незабаром стануть реліктовим календарним жанром.

За обставинами виконання поділяються на три групи:

- зажинкові - в їх основі переважно дворядкові строфи семискладової будови зі структуро творчим повторенням першого речення, що змістом розкривають процес зажинання першого снопа;

- жнивні - виконуються найчастіше під час ходьби в поле, повернення з нього й на перепочинку, у них поєднані заспів та приспівні елементи, що нагадують старовинний гуртовий спів;

- обжинкові - оспівують ритуал зажинання останнього снопа. Серед мотивів - хвала ниві за щедрий врожай, величання господаря й господині, обжинкової "бороди", плетення вінка. за структурними компонентами обжинкові пісні близькі до весільних.

Колядки - це величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Коляди приурочені до найголовнішого свята - Різдва Христового. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні колядки авторського, книжного походження ("Тиха ніч, свята ніч"; "Нова радість стала"; та інші).

Колядки - жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов'язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства - з різдвяним (від Різдва 7 до Богоявлення 19 січня за н. ст.).

Колядка, як припускають, - видозміна латинського calendae (так у стародавньому Римі називалися перші дні місяця) або kalandai - від назви нового року у Візантії. Цей вплив позначився також на назвах новорічних свят у інших народів: у болгар коленде, у румун колінда, у абхазців коланда. Серед усіх слов'янських народів новорічна пісенність найбільше розвинена в українців. Менше пісень в Білорусії і тільки окремі зразки зафіксовано в Росії.

Колядки за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: "отаман", "звіздар", "міхоноша", "ряжені" [7, c.244].

Щедрівки - це жанр народних величальних обрядових пісень, якими зустрічали початок нового хліборобського року, початок весняної рільницької праці, що починалася наприкінці березня…Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки, за традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: "Меланка" і "Василь" та "Ряжені".

Під впливом християнського календаря пісенно-обрядовий цикл хліборобського весняного новоріччя праукраїнців перенесено до Різдва та календарного Нового року (за юліанським календарем, ст. стилем у ХХ ст. - напередодні 14 січня), а також другого "Свят-вечора". "Провідна… мета новорічної пісенності - звеличити трудову людину, піднести її на крилах поетичного слова над буденними складними умовами життя, висловити їй найкращі побажання та зичення… Контрастуючи зі справжнім станом речей, щедрівки та колядки, по суті, були своєрідним засобом відображення бажаного в житті. Тим-то вони глибоко імпонували їх виконавцям та слухачам… Своєю граційною поетичністю колядки й щедрівки якнайкраще відповідали святковій атмосфері новорічної урочистості" [5, c.243].

Родинно-побутові пісні - це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов'язані з її особистим життям, подіями в сім'ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи:

1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини);

2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки);

3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім'ї є (вдовині, сирітські);

Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі.

4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання - найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики. Їхній ґенетичний розвиток сягає корінням календарно-обрядової лірики, де широко представлена любовна тематика. Так, наприклад, були колядки, присвячені дівчині, з побажаннями їй вийти заміж, з описами епізодів сімейного життя; колядки хлопцеві (мисливцеві) з побажаннями знайти достойну пару. У ліриці весняно-літнього циклу тема кохання займає центральне місце, часто веснянки, гаївки, купальські пісні наповнені виразними еротичними мотивами. Отже, саме в обрядовій поезії слід шукати витоки ліричної пісні. Пізніше, коли язичницькі ритуали поступово втрачали своє первісне значення, деякі з пісень, що їх супроводжували, залишались побутувати відділені від обряду, за їх аналогією складались інші пісні.

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об? єднані єдиною темою, - відбивають найінтимніші стосунки між закоханими - їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються усі людські почуття - від ніжної прихильності і любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, - завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються у романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковуються культу почуттів, через який звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання, емоційні прояви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів - насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог - поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.) [12, c.79].

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики - пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані - відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто - жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема - нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у сімейному житті. Іван Франко називав ці твори "жіночими невольничими псалмами".

Перша проблема, з якою часто зустрічалась дівчина, виходячи заміж, - недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала наймичкою, яка була зобов? язана виконувати всю важку працю, забаганки свекрухи і свекра. Тому в цих творах подаються обширні картини домашньої праці, які пронизані мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо.

Деколи за молоду дружину заступається її чоловік, у таких піснях мотив кохання органічно сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому житті. Але часто і чоловік стає на бік матері і ганьбить дружину за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких - жорстоке ставлення чоловіка до жінки.

Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі і в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами. Глибина ліризму цих пісень виявляється не в опоетизації сімейного життя, а у відвертій правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного життя, не прикрашаючи їх, зворушити слухачів [3, c.27-32].

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень - про трагічні сімейні обставини, пов'язані з втратою членів сім? ї.

У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах.

Дівчина-сирота не могла вийти заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння за сиротою, яку видають заміж чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.

Нелегким було життя вдовиного сина, якому доводилося змолоду важко працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем була самотність.

Як бачимо, пісні не лише фіксують уявлення про те, що ніч - час побачення з мертвими, а й зберігають елементи праміфології: зоря володіє ключами, ніч можна доточити, як полотно та ін.

Подібною художньо-образною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить) [9, c.56 - 58].

Удовині пісні беруть свій початок із календарно-обрядової лірики: як відомо, був окремий цикл вдовиних колядок, серед яких - "Ой не знала удівонька, що вбога робити". У ній говориться про вдову, яка не мала звідки чекати допомоги.

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем - від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків.

Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: "хоч я гарна, та ледащо", "чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна". Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатись дівчатам.

У жартівливих піснях висміються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм. Так, з іронією народ змальовує дідів, які, розраховуючи на свої маєтки, сватаються до молодих дівчат, але ті відповідають [18, c.50].

Не менш давньою серед гумористично-жартівливих пісень є група сороміцьких пісень, традиція яких теж сягає часу язичницьких оргій. Це твори відверто еротичного характеру, в яких оспівується тілесна любов, як правило між чужими людьми (тобто не подружжям). Нерідко це любов до кума чи куми, що є відлунням ритуалу кумування. Оскільки у новітню добу подібні тексти оцінюються негативно з етично-моральних міркувань, вони виконуються за певних умов з деякою мірою табу. Цей пласт народної творчості недостатньо вивчений, оскільки, за свідченням багатьох дослідників, збирачі фольклору свідомо уникали запису подібних текстів, оминали цю тематику у своїх розвідках. Однак ці тексти побутують в народі і є досить цікавими з огляду на їх древнє походження та відлуння в них давніх культових ритуалів та язичницького світогляду.

Як бачимо, жартівливі пісні численні за кількістю і різноманітні за тематикою. Вони становлять значну частину української народної пісенності. У них, за висловом М. Закревського, проявляється "привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця веселість тим привабливіша, що вона не підробна, природня; а дотепність, неначе іскра, часто з? являється несподівано і з блиском".

1.2 Прозові фольклорні жанри

· казки;

· легенди;

· перекази;

· прислів'я і приказки;

· загадки.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання наші далекі предки трактували так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Впродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки [7, c.33-37].

Народні казки поділяються на три групи:

Казка відома дітям з дошкільних років. ЇЇ привабливість - у сюжетності, таємничості, фантастичності. Діти з захопленням грають у вовків і лисиць, з любов'ю готують маскарадні костюми зайців і півників, а на дитячих ранках з інтересом відтворюють повадки улюблених казкових персонажів. Однак це не може служити підставою для того, щоб вважати, що учні розуміють специфіку казки як літературного жанру. Від них не слід домагатися наукового визначення казки, адже діти не усвідомлять його змісту, хоч, можливо, й запам'ятають формулювання. У початкових класах мова може йти лише про набуття загальних уявлень про казку і її відмінностей від інших творів [12, c.80-82].

Дітям не слід говорити, що казкові події видумані. Умовність казки вони самі відчувають. Вона їм подобається. Вони і в класі ладні грати в придуманих казкових героїв. І це треба всіляко підтримувати. Текст багатьох казок піддається прочитуванню в особах. Методика рекомендує вчителеві скористатися цією можливістю: учні залучаються до діалогу.

У процесі такої зацікавленої роботи дітей над казкою створюються сприятливі умови для розкриття перед ними особливостей цього виду народної творчості. Вони ще раз переконують, що казка - це розповідь про якусь незвичну подію. В її основі - видумка, фантазія, адже насправді звірі не розмовляють, а в казках вони користуються людською мовою. Проте дітей це не бентежить, вони цікавляться казкою саме тому, що в ній звірі живуть і розмовляють зрозумілою мовою [8, c.53-54].

Діти усвідомлюють, що в житті вовк і лисиця не дружать, а в казці вони - нерозлучні друзі. Це й переконує в тому, що казки з участю звірів - фантастичні. Поряд із звірями у казках діють явища природи: Зима, Мороз, Сонце та ін. А це також фантастика. Діти сприймають це захоплено [1, c.40]. Тому досить часто вдаються до власного фантазування - створення казок про звірів, а то й про навколишні предмети: столи, стільці, книжки, зошити. Завдання вчителя - всіляко заохочувати учнів до написання казок. У меморіальному музеї у Павлиші, де працював В.О. Сухомлинський, зберігається 80 томів казок, написаних учнями. Видатний вчитель вважав, що створення казок - не розвага, а засіб розумового й естетичного розвитку дітей.

Діти молодшого віку свідомо сприймають умовність казки, а тому чітко відрізняють фантазію від реальності. До фантазії вони ставляться як до гри.

Отже, казкову ситуацію вони сприймають як гру. Тому немає потреби повторювати відоме їм і підкреслювати, що казковий персонаж видуманий. У казці йдеться про добро і зло, про погане і гарне. Дитяча увага повинна бути зосереджена на цих моральних і людських категоріях, а не на розвінчанні незвичності казкових ситуацій. Ще одна обставина застерігає вчителя від загострення уваги дітей на фантастичній основі казки. Це - наявність у читанках казок, сюжет яких мало схожий на фантастику, незвичність. Наприклад, болгарська казка "Хто ж був працьовитий? ” або ескімоська казка "Мудре рішення" розповідають про реальні речі, а називаються казками. До речі, в них діють люди. Крім казок про звірів і явища природи, є й казки з участю людей. У казці "Кирило Кожум'яка" розказується про князя, князівну, Кирила. Але події описані в ній казкові. Про казковість описаного в ній свідчить, хоч би те, що одним з її персонажів чудовисько-змій [1, c.45].

Важливо звернути увагу на особливості чарівних або героїко-фантастичних казок, їх відмінності від "звіриного епосу”. Так, наприклад, чарівні казки мають складнішу будову, вони довші, складаються з багатьох епізодів, пригод, відзначаються особливою вигадливістю, мають потужний фантастичний елемент [5, c.243].